I не один, може, раз скрипнули зуби, стискалися руки i, погрожуючи, тремтiли в повiтрi, - але то було тiльки ночами, тiльки ночами... Вдень нiхто нiчого не бачив, не чув. А на сорок i перший день знову побачили всi Моїсея, як вiн сходив з гори, несучи в руках святиню. I вiд того, що удостоївся видiти Господа, - прославилося лице Моїсея так, що не можна було людям дивитися на нього - як на сонце. I в екстазi, в божественному захватi упали всi люди на колiна. Арон же i всi князi сонму просили Моїсея, щоб положив вiн покров на лице своє, бо не може зiр людський винести сяйва слави. I покрив лице своє покровом Моїсей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити: - О Iзраїлю, Iзраїлю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого? Що ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем гнiву, лицем вищої благостi? Нi, не завидуйте тим людям, що мають Бога робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог - це єдиний iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу дiл його. Ось завiт його, списаний мною слово за словом! I високо пiдiймав угору Моїсей кам'янi скрижалi i повертався на всi боки, щоб видiли їх всi люди. - Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Iзраїлю! Я писав так, як велiв менi Господь, - тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi божої. Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi Бог на горi образ ковчега святого, що маємо робити собi. Славне й премудре дiло показав менi Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив я святиню, що хоче нам її подарувати вишнiй, - i образ цей несу тепер устами своїми до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Iзраїлю, як сказав менi Господь! Слухай i не пропусти жодного слова! "Зроби ковчег iз дерев негниючих, два лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. I позолоти його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти. А вiнця зробиш iз золота повитого й обiв'єш навкруги. I кiльця виллєш йому золотi, й укрiпиш два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця. I носила зробиш iз дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила в кiльця, щоб не хиталися вони там. I вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а на нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй сторонi. I розпроструть вони крила свої над очистилищем i обличчями будуть зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде те все готове, положиш до ковчега скрижалi мої, покриєш вiком, i возглаголю тодi я до тебе звiдти, зверху ковчега, з-помiж двох тих херувимiв. I що скажу звiдти, да послухає нарiд мiй. Чуєш, Iзраїлю? Чуєш славу святинi твоєї, що превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?.." I люди чули. Дивилися на закрите лице Моїсея, слухали той придушений голос, що виходив з-пiд покривала, - i радiли, й боялися. I все оповiв Моїсей. I яка має бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв, бо сказав тепер Господь: "Переповнився я всесожженнями вашими, i вже агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних". I якi мають бути тимiямники й возливальники i чашi, що ними буде возливатися жертва ваша, - i все те з чистого золота. I свiтильник дивний i прекрасний - шiсть гiлок виходить з нього: три з одної сторони i три з другої сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i пiдстави до свiтильника, i круги, i крини вiд нього - все те з чистого золота. Така краса захопила людей. Всi ясно бачили, що так докладно описати кожну подробицю може лише той, хто бачив сам те в руках господнiх. Описуючи скинiю, Моїсей сказав, скiльки буде там опон i якого розмiру кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до них срiбних, - все, все, до найменшої дрiбницi. А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр, доступний для всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе святих, де буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на котрого Бог призначив Арона, брата Моiсейового. Всякий же iнший, хто посмiв би ввiйти до святого святих, - покараний буде смертю. А потiм почав Моїсей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що будуть вiд цього часу священиками. I тут теж не забув найменшої дрiбнички, камiнчика, рубчика, щоб усе було розкiшнiше, щоб людям слiпило очi й показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть. - "А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться, вiзьмеш тельця єдиного i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених, змiшаних з олiєю, i опрiснокiв, олiєю помазаних, з муки пшеничної. I приведеш Арона й синiв його перед дверi скинiї i обмиєш їх водою. I, взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, - i в хiтон, i в подир, i в ризу верхню, i на главу його возложиш клобук i дощечку золоту, на якiй написано буде: "Святиня господня", а главу помажеш єлеєм помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш клобуки й помажеш єлеєм. А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i помажеш на вуглах вiвтаря перстом своїм, а решту кровi виллєш коло стояла вiвтарного. I вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир їх i положиш на вiвтар, а м'ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того грiх торкнутися непосвященному. А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон iз синами своїми, а ти, заколовши, проллєш кров навхрест довкола вiвтаря. Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар, це буде жертва Богу. I другого барана вiзьми, i на нього також нехай Арон з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi й положи на край вуха правого Ароновi, й на край руки правої, i на край правої ноги, а також синам Ароновим на край правого вуха їх, i на край руки правої, i на край правої ноги. А потiм вiзьмеш кров з вiвтаря й олiю помазання, покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи їх. I очистяться". I довго ще в кривавих подробицях описував Моїсей красу нового обряду. I безумцi, що жалiлися на простоту й убожество свого служения, мусили завстидатися тепер, бо бачили, що їх Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в Єгиптi. А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла, камiння дорогого! Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А скiльки громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касiї, i халвана треба на священну олiю! I як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А той, хто хотiв би й собi зробити таке, - смертю вмре, бо то може нюхати лише Бог. - "А виконати ту всю волю мою, - так говорив далi Моїсей слова Господа, - доручаю Веселiїловi, синовi Урiї, сина Орова вiд племенi Юдового. Наповню-бо його духом своїм, духом премудростi й розумiння, i поможу йому лити золото, срiбло й мiдь. I в кам'янiм дiлi йому поможу i в деревлянiм. У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового, цей буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто має хист до чого, нехай потрудиться в тiм своїм хистi. А тепер... вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i багряницю червлену, удвоє прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! I шкури червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! I тнмiям на освящення, i олiю на помазання! I камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i на подир. I всякий, хто має премудрiсть в серцi до чого, нехай iде й робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси, i покрови, i кiлки, i вереї, i стовпи, i стояла! I опони двору, i стовпцi його, i трапези носила, i ввесь посуд її! I свiтильник для свiтла, вiвтар кадильний, i вiвтар всесожжения, i огнище його! I умивальницю! I опони двору, i стовпи його! I ризи святi Ароновi, i ризи священства синам його! Iди ж, о Iзраїлю! Настав-бо час показати тобi любов до Бога свого й викупити прегрiшення своє!" I диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Iзраїль до кущ своїх i понiс багатство своє, участь свою в дiлi Господа. I знов, як недавно, понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник, i все, що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв музичних. I хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну - приносив; i хто мав срiбло й мiдь - приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. I жона, що мала мудрiсть прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вмiла робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i агат, i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. I нiс те все Iзраїль з радiстю великою в серцi своїм, бистрими ногами й з веселим ли-, цем, - i носив так увесь остаток дня, i лише нiч припинила поток жертволюбностi Iзраїля й усердiє Богу його. Х Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив, вiшав, розкладав i помагав всюди, де треба було руки помочi. I радостi було повне серце його, бо чув вiн, що робить роботу Господа, i забулася тривога душi останнiх днiв. Правда, сини Левiї скоса поглядали на цього самозваного помагача; але що ним можна було поштуркуватися, як хотiлося, i звалити на нього найтруднiшу роботу, то це їх улагоджувало. Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього, мовби викупляв тим свiй душевний грiх. I ходив, i все говорив сам собi: "Мирна робота Господевi, а не кров живущих", - i вiд тої фрази, несвiдомо повтореної десять-двадцять разiв, душа сповнялася тихою благос-тю й теплом, а уста хотiли спiвати. I лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього кудись далеко приємна господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть нiч, мати всiх темних думок, обхопила його навколо, - о, знов прийшли вони, тi жорстокi думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе: "Невже насiння брата сходить в моїй душi, й квiтне, i дає плiд?.." Авiрон порiвнював два своїх настрої при сповненню волi одного й того ж Бога: один - той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий - той, що з ним вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було тодi на душi, як рвалася вона на частi, згадуючи безповоротнiсть, невмолиму безповоротнiсть вчинку, - остiльки тепер було тихо, молитовне... "Мирна робота Господевi, а не кров живущих..." ...I думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода ворушить поросле мохом млинове колесо. "Що благо?.. Благо - спiвання, й хвала душi, i плач радостi; благо - задоволення роботою сьогоднiшнього дня й благословення ближнього, що призиває вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому. Благо - любов моя до матерi, до батька, до брата мого; благо - кохання моє, яким люблю я очi Асхн, i тихий невинний шепiт маленьких уст її, i бажання душi її... А що неблаго?.. Неблаго - муки душi моєї, стогiн i плач безповоротностi; i безумство подiй, i спомин їх, i безсоннi ночi; i прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. I озлоблення неблаго твоє, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. I меч, i нiж, i вигляд кровi на сонцi. ...А Бог - великий! А Бог - мудрий! А Бог - благий!.. ...I тепер питаю я себе: чи може пiд'яремний родити овна? I телець чи може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? I так само ж - чи може Бог благий велiти неблагая, i радуватися з тьми, i з ненавистi радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею людей?.. О нi!.. Я умножу насiння твоє, - сказав Господь; а не сказав - розсiкайте один одного на частi. Чоловiк любить карати за грiх, - а Бог?.. Вiн такий сильний, що не потрiбує кари. Чоловiк вигадав справедливiсть, - а Бог?.. Бог вигадав вiчнiсть, у котрiй никнуть усi справедливостi, котра сама - справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi своєї, а Боговi меч - око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже грiх твiй перед тобою. А м'язня його - слово його, що промовить тобi до глибин твоїх душевних i гасить вогнi бунту". ...I так пливла думка за думкою, i перед очима викривалася велика, необ'ятна картина... омани... З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час - омана, омана, омана!... Омана - iменем Бога, влада - владою його, слово - словом його!.. I сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов увесь, i закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили його, мов вогнем, i затримували дихання в грудях, але приходили, приходили, приходили... I розкривали перед очима малюнки минулого, i пiдводили пiд них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i все те, що обурювало його ранiш. I пригадалося, як Корей повторяв на дрiбнiшу скалю деякi штучки Моiсеєвi, - i вiд того всього хотiлося крикнути й тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе. - Дай менi сон. Господи! - тремтячим шопотом молив Авiрон. - Дай менi сон. Господи, щоб не збожеволiв я в цю нiч, щоб зосталися сили ще послужити тобi... Але сон не йшов, i думки, як дикi гiєни жеруть верблюда, рвали на частi душу Авiронову... XI А на другий день, як тiльки блиснуло сонце, побiг Авiрон до кущi приношення. Думав - буде перший, але де! Iзраїль уже прокинувся i вже нiс свою жертву на свiжого Бога. Вiд ранiшньої прохолоди приємним трепетом здригалося тiло. Така рожева була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й радостi обличчя стрiчних, що стидно стало Авiроновi за свої нiчнi думи й за кощунство своє... I вiн постановив випросити прощення в Бога роботою. - Я буду багато робити. Господи, i ввесь час молитися тобi, i ти простиш мене тодi, - правда? - Так просто й щиро питав вiн Бога; i пiсля тої бесiди тихо й просто стало на душi. Жертволюбнiсть Iзраїля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те, що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а дiждавшися, потяглися довгою низкою до кущi приношень i несли, несли, несли... Те, що називається ощаднiстю, мов щезло з сонму iзраїльського, нiхто не ховався за спину другого, нiхто не був хитрий i дрiб'язковий, нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як блудний син, повернувшися до батька, з подвоєною силою працює на отцiвських ланах, - так i Iзраїль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався знову заслужити собi милiсть. Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Iзраїля i Ароновi сини, майбутнi священики - Надав, Авiюд, Елеазар, Iтамар. Стояли мудрiшi й старiшi й розмовляли, i кожне слово їх було долею народу, будучими днями його, i спокоєм дiтей, i пiснею дiвчини. А до них пiдiйшов старий, як сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню, тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав: - Де положити? - Але його нiхто не чув, бо всi зайнятi були роботою своєю, а мудрi - мудрiстю своєю. Старий знову спитав, дивлячись ясним поглядом дiтей: - Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена отцiв моїх i праотцiв моїх, бо прийшов до родини нашої з незгаданих вiкiв. Як ока свого, берегли ми його в землi Єгипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько передав менi цей пояс на смертельному лiжку й сказав: "Слухай, сину мiй первородний! Щастя дому твого не покине i здоров'я - тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день, у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде свiтлим днем роду твого. I не погине твiй рiд, i не пересохне молоко в сосцях дочок кущi твоєї, i не поточить черв'як дерева твого, доки буде з тобою святиня..." Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по слову його, i не посiщав Бог гнiвом своїм дому мого. А тепер... без страху вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде на ноги херувимiв, чи на крила їх, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих, те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога... так само, якби й у мене в кущi був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя лепта в сокровищах Iзраїля. I побожно старий поцiлував святиню й давав її в руки комусь iз старших. Але тi такi були захопленi своїми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як вiд мухи. - Та чого ти лiзеш ще тут з своїми ремiнцями? Бачиш, скiльки куп всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо. Старий не зрозумiв спочатку, а потiм... мов стерявся якось... Лице стало таким маленьким-маленьким, жалiбно усмiхненим, i пояс тремтiв у руках: вони не пiдiймалися кидати святиню. I бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав: - Отче, дозволь i менi поцiлувати святиню твою, й будь певний, що Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня... - i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук старого. - Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду. Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася в бруд робiтнi, ти, певно, будеш помагати найголовнiшому майстровi при його роботi - О нi! - тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. - До того Бог сам вибирає найдостойнiших, а я... я щасливий, що можу робити хоч те, що роблю. Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере? А втiм - його святая воля... А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися: - Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть божу цьому старому дурневi? Сам Моїсей не вмiв би лiпше вив'язатися. - А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки! Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi. А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i зуби слоновi; несли тонкi санiрськi дошки кедровi, i кипарис, i певг Ливана, i дерево з Басанiтиди i з островiв Хетрим-ських; i вiсон Попестрений, правдивий єгипетський, сiнету й багряницю з островiв Єлiсе; i мiдь, i залiзо архиденян-ське, i залiзо з Асiїла, стактi й пестроту з Фарсиса. I мiро, i касiю, i перший мед, i ритину. i вовну блискучу з Мiлета. I вино хельвонське, i олiю, i семiдал. I савське, i равське камiння дороге: сардiй, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспiс, сафiр, лiгiрiй, агат, аметист, хризолiд, берилiй. онiкс, - i всього без числа. Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в її вухах блищали великi дорогi сережки, але їх не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби сережки тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи сережки найстаршiй своїй дочцi, залютовувала їх цiлком, - i лиш тодi, як знов треба було передавати найстаршiй доньцi, вони розпаювалися й переходили так само на молодi вушка. Жiнка стала на колiна перед Веселiїлом i просила, ще той узяв свої прилади та розлютував сережки. - Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала б їй: "Сережки твої пiшли на святиню Iзраiлеву"; Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести мою жертвуй Боговi. Але Веселiїл був заклопотаний i велiв якомусь хлопцевiї розпаяти тi сережки. Хлопець узявся невмiлою рукою й двiчi торкнувся розпаленим залiзом м'якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку. А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав все дужчий гамiр. Iнодi мудрi Iзраiля починали так кричати й гнiвно розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися i вчiпляться один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт стихав, i чутно було лише якiсь рахунки. Найбiльш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами старий юдей. Вiн хапав Моїсея за руки, I щось швидко-швидко показував йому на пальцях рук i нiг,пiдбiгав до купи, хитав на руцi то одну рiч, то другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Iзраiля, жестикулював, присiдав i викрикував: - Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п'ять сиклiв золота! Та де ми те будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi ще скiльки буде? Вiсiмдесят п'ять талантiв i двi тисячi сто п'ятнадч, цять сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?.. Моїсей слухав його, морщачи iнодi брови, а потiм рiшуче виступив наперед i крикнув: - Бачить Бог охоту Iзраiля й жертволюбнiсть дочс його. Досить уже маємо золота, i срiбла маємо доситi i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, - чуєте? I там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь жертвою народу свого i не noтpiбyє iльше... I побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Моїсея, i чув iх Iзраїль i засмутився. Бо були такi, що не встигли принести дару свого, i такi були, що принесли мало та укоривши себе за скупiсть, хотiли ще додати до спасiння свого. I бiгли жiнки й здалека кидали на купу свої дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть. За хвилину ще перед тим вони готовi були лаяти кожного за скупарство, прикликати кару божу на лiнивих до дарiв, а тепер уже били за жертволюбнiсть. I мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авi ройовi дивитись на все те. Вiн поглядав на Моїсея - чи не зробить пророк тому кiнець, але Моїсей вiв якусь серйозну розмову з мудрими Iзраїля й не помiчав зайвого усердiя слуг божих. Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в ту хвилю Моїсей закiнчив свою розмову i якось машинально, ще пiд владою думок, положив руку на голову хлопця. I так солодко зробилося Авiроновi вiд того дотику м'якої старечої руки, мовби вiн їв мед i цiлував при тiм Асху. - Це твiй син? - спитав Моїсей старого Елi ява. - Ти сказав, пророче. - Певне, буде помагати тобi. - Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмiє. - А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? - спитав Моїсей Авiрона. У того захопило дух вiд несподiванки, i вiн не вiдповiв нiчого. Та Моїсей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселiїла: - Ти маєш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати. - Нi, - суворо вiдповiв Веселiїл. Вiн взагалi був якийсь тяжкий, неприємний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт. - Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн, певне, придасться тобi: я вже другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи. - Менi однаково, яку вiвцю брати, чи чорну, чи бiлу. Моїсей знову погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав: - Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш. ...Не знав Авiрон - чи на землi вiн, чи на небесах. Першим почуттям його було впасти в порох i цiлувати ноги Моїсея, але вiн не посмiв, лише такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш. Все переплуталося в очах Авiрона, станули сльози. Радiсть його була така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в якiмсь крику, русi, в сльозах. Вiн прийме участь в роботi Господа! його рука доторкнеться святинi цiлого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, i, бiжачи, спiватиме Iзраїль пiсню хвали: будуть ставити на землю - i мiсце те стане вiдтодi святим; будуть цiлувати люди край завiси святого святих, i приносити жертву трепету, i виповiдати все таємне своє, все болюче своє, все величне своє... А вiн, цей молодий, нiкому не вiдомий Авiрон, буде дивитись i говорити собi: там були мої руки... Моя десниця торкалася лиця херувима, устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука рiзьбила вiнця святинi, моя рука обвивала святий покров! I Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. I як прийде час потреби - воззову Господа мого! "Боже! - скажу, - чи пам'ятаєш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi твоєму?" I скаже Господь: "Пам'ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене, i я дам тобi". - "Я хочу Асху... Тiльки її я хочу. Боже мiй... її очей, її уст, її любовi..." - "То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. I стада її, i любов родичiв її. Я не забуду тебе нiколи, i трави твоєї не зсушу, i стад не виморю спрагою". - "А я посвящу тобi. Боже, первенця свого й десятину молодого-свого..." Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже показували пальцями на нього. - Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Моїсей, чує нечутнi глаголи Господа й голоси труб небесних. О, який же вiн має бути дурень!.. Звiдки затесався вiн до нас, не знаєте браття? Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг їсти й подався до своєї милої пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе - тобi й радiсть! Сонце так страшно напекло камiння, що воно дихало жаром. Авiроновi здавалося, що то камiння нiме посилає йому своє спiвчуття, чим може. На далекiм обрiї пiдiймався стовп пiску, - Авiроновi здавалося, що то пустиня сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i перо розiрваного, орлом птаха з сухою на кiнчиках кров'ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли занесена до цього моря пiщаних зерен, - усе то були не слiди смертi, а свiдки, радiснi свiдки спiву душi. Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того. Легко ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця, - i не мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою: червонi, синi, зеленi, жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець ставав, бо йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже наступає на скорпiона. I знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки пiсок, гарячий рухомий пiсок. А ставши - стояв уже непорушне i, не вiдiймаючи руки вiд очей, слухав, як шумить далекий табiр, як уїдливо гавкає на когось пес, а вгорi, високо, пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки вiд очей i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив i рожеву пустиню, i безкраїй простiр неба, i товпу бiлих кущ Iзраiля, а ген далеко - високу, велику кущу самого Моїсея. I чув прихiд Бога в душу, i переповнявся молитвою, i, впавши на колiна, говорив: - О, Адонай!.. О Господи вседержителю. Боже отець наших, Боже Аврамiв, Iсакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усiєю їх красою, i море зв'язав словом повелiння твого, i запечатав безодню страшним i славним iменем твоїм! Ти, що вивiв Iзраїля з дому роботи, i узи неволi нашої розрiшив, i зв'язаного зробив свобiдним, - дякую тобi!.. Дякую тобi за милiсть твою, за наближення твоє. Положив єси руку iзбрання на главу мою й розверзає-ши передi мною таїну святинi... Недостойний я. Боже, недостойний. О, яке ж безконечне милосердя твоє, ти, Боже вишнiй, многомилостивий!.. I це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе, високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю твоєю... ...I плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям. I якби тут був Моїсей - о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка, якими поцiлунками оцiлував край святої одежi його! А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк, викликав Авiрон непомiтно Асху з шатра, й пiшли вони далеко-далеко, в пустиню. Зоряна нiч радiсно окутала їх, i м'яко обвiяв тихий вiтер... Зiйшов мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту їх... - Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б'ється серце твоє у вiдповiдь на мою радiсть... I за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою i розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води... I за те люблю тебе, що, стоячи на молитвi, можу згадати iм'я твоє й сплiтати його з iменем Всевишнього... - Не говори-бо так, то гнiвить Бога, - тихо шепотiла Асха, притуляючись до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця. - Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене. Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць? Чи не вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях Єгипту, а потiм з двох протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали зустрiнутися? Чи не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на тебе, шепнув менi до вуха: "Це Асха... це твоя Асха..."? А тобi чи не вiн же тихо сказав: "Це Авiрон, твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком своїм..."? I з очима, повними слiз, сказала Асха: - О так!.. Це вiн!.. Це Господь... Це Адонай!.. I тихо всмiхалася мати пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там, далеко-далеко позаду, перекликалися вартовi в юдейськiм таборi... XII А на другий день почалася робота господня, а з нею те, чого не знав, не умiв назвати Авiрон... О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли вуха його, чому не вiдсохла рука! Закипiла робота: ткали, пряли, шили, рiзали, рубали, кували, рiзьбили... Такого ще не бачив Iзраїль. Вiн бачив будiвлю великих пiрамiд Єгипту, бо сам їх будував, бачив будiвлю несходимих храмiв єгипетських, бо сам на своїй спинi возив i камiнь, i мармур, i пiсок. Бачив вiн i тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiймається вгору лiс рук людських, як мурашками повзають людськi тiла по громадах пам'ятникiв. I бачив, як гнеться дерево i як гнеться спина чоловiка, коли йому тяжко, чув, як машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк... ще мовчазнiший стає, хiба лише непрошена сльоза збiжить разом з краплею поту по щоцi та затремтить тiло вiд єгипетського скорпiона. I над тьмою працюючих рабiв завжди висiло мовчання, важке - як грозова хмара, оте страшне рабське мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось радiсного поклику при кiнцi роботи, бо не було їй i кiнця, - вона була безконечна, ця робота рабiв. I нiхто не збiгав по дошках скорим охочим кроком, нiхто не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було двоє: юдей та єгиптянин-наглядач з скорпiоном у руцi... I казали старi юдеї: важкий камiнь пiрамiд, але ще важча - робота рабства. А тепер? Мов не тi люди! Всi очi радiють, всi уста смiються. Спiвають молодi жiнки й дiвчата, змиваючи багряницi, але в слова побожного гiмну вливається сонце дня, молодiсть, - i тужливий плач, зложений в рiк тяжкої неволi, стає гiмном свободи й життя. Молодi хлопцi копають ями, носять землю, пiсок, стругають дерево, палять вогнi, - i сухий хмиз палав на двох вогнях, а хлопцi ще та ще пiдносять великi купи, а уста їх не закриваються, а очi не перестають шукати дiвочих очей. Приходили старi, поважнi люди i з ласкавою усмiшкою приглядалися до роботи молодих. Хiба iнодi хто з робленою суворiстю крикне: - А то що? Хiба так роблять? Ех ви! Не так ми робили колись! Ану, дай лишень лопату, нехай я покажу тобi, як я робив тодi, коли мав таку бороду, як у тебе. I, жартуючи, вiддавав юнак лопату старому, а той, мов справдi чуючи в собi поворот давнiх сил та завзятостi, рив i копав, як вiсiмнадцятилiтнiй, усе приговорюючи: "От як у нас робили! От як ми робили... От як!.." А молодь смiялася довкола, закликала старого до спочивку; от уже хтось пiдкотив камiнь, хтось лагiдним рухом бере лопату з рук, - i старий, справдi втомившися, сiдає. - Ех-хе! Не тi лiта! - говорить вiн i смiється, i довкола всi смiються. I сонце смiється, дивлячись на те з неба, i вiтає дитячу радiсть Iзраїля й запал його. Так було довкола кущi роботи, а в нiй самiй... в нiй вiдбувалося священне таїнство найважливiшої роботи, - i в тiм таїнствi брав участь Авiрон. О, чом же. чом не перестало його серце битися вчора, - там, на пустинi, в час молитви? Чом не засипали йому пiски очей, бо вiн не бачив би того, що бачить тепер? Суворий чоловiк був Веселiїл, головний майстер, призначений самим Богом i поблагословлений Моiсеєм. Вiн дуже добре знав своє ремество й таїни його, i тому, що вiн так багато знав дрiбних речей, мозок його вже не обхоплював цiлей. Господь нiколи не говорив до його душi, i в своїй роботi Веселiїл завжди бачив тiльки роботу, - чи то був. телець Арона, чи то були херувими Моїсея. А до того мав ще вiн вдачу, як i всi ремiсники, погано лаятися, - i це була дiйсно його вдача, частина натури: один спiває при роботi, другий жартує, третiй мовчить; а от Веселiїл лаявся. I що поганiй вiн лаявся, що крутiшi слова вигадувала його вбога фантазiя, - то лiпше робилася робота i легшi, кращi виходили речi з-пiд рук. От i сьогоднi Веселiїл був чомусь лихий, а через те i лайка його наперчилася вдвоє. Вiн кляв усе, що тiльки приходило йому на думку - чи то були живi особи, чи такi, що не вiдчували його злоби. Сьогоднi все було не так, i глина, що вiн її мiсив, була нi до чого не здатна, - i вiн кляв i тих, хто йому приказує робити щось iз неї, i тих, хто не мiг вiдшукати лiпшої, i самого себе, що взявся на свою голову за таку дурну роботу. Вогонь горiв зовсiм не так, як повинен був горiти, увесь матерiал був нiчого не вартий, а вже найгiршим нещастям був Авiрон. Це була просто кара божа, а не помiчник! Бiг, коли треба було йти повагом, i навпаки - посувався, як черепаха, коли треба було летiти стрiмголов. Нiчого не вмiв - анi подати, анi приготовити; питався по двадцять разiв про те, що мусiв би сам зробити, i не питав власне тодi, як те доконче було треба. Казали йому принести одне, вiн приносив зовсiм що iншого; казали йому зробити так, вiн робив цiлком навпаки. Коли треба - його не було в кущi, i навпаки - зовсiм не потрiбний, вiн завше попадався на дорозi й плутався пiд ногами. Веселiїл кричав, лаявся, бризкав слиною й кидав у бiдного хлопця, чим тiльки попав. - Та якi ж духи зла звалили тебе на мою голову? Який дурний батько породив тебе, а ще дурнiша мати вигодувала тебе? О, то мала бути дiбрана пара! Я б сказав, що твоїй матерi лiпше було б взяти молоду свиню до грудей i вигодувати її власним молоком, нiж отакого йолопця, як оце ти. I хто мене покарав тобою та оцiєю ще дурною роботою, в якiй найбiльш розумний чоловiк за тисячу днiв не зможе добратися анi до найменшого смислу. Той старий дурень Моїсей переходить уже на дитячий розум i не знає, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, - навiщо ж вiн спалив його i попсував стiльки матерiалу? Може, скаже, що погана була робота? Так нехай вiн спробує вилляти лiпше. От хотiв би я подивитися на того Бога, що вийшов би з-пiд рук Моїсея або ще бiльше безглуздого брата його - Арона. Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але вiн знає, стара бестiя, що в сонмi нема бiльше чоловiка, котрий змiг би так зробити, як я, та й дурить людей: сам Господь, каже, показав менi на Веселiїла, як на слугу свого! Хе-хе... Я йому сказав це. Ти думаєш, нi? О, я не маю кого боятися! Так прямо й сказав: "Мiг би ти, - кажу, - хоч тут не тулити Бога свого". А вiн розсмiявся та й шепче: "Не можна, братику, iнакше, - так треба", - i каже... О, вiн знає, шельма, що говорити й де. Умiє нарiд тримати в руках. Бач, скiльки людей набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чiпнув, хоч, правду кажучи, кого першого треба було б покарати, як не мене та Арона: Арон приказував, а я робив, а дурнi людиська лише лобами в землю били, та й уся їх вина. А Моїсей, бач, анi брата не чiпнув, нi мене. А чому? Бо розумний чоловiк. Бо знає, що якби зо мною яка пригода трапилася, - хто б робив йому тодi всячину? I херувимiв оцих пришелепуватих, i чашi, i свiтильники, i стояла, i ковчег, i всякi iншi витребеньки. Авiрон слухав - i не знав: чи то дiйснiсть, чи то, може, кошмар, тяжкий гнiтючий кошмар... Святиня Господа опльовувалася брудними словами ремiсника, уста вирiкали хулу на саме iм'я вседержителя! До такого не доходив нi брат Датан, нi сам безбожний Корей, i нiхто, нiхто на землi... I Бог це чує? I мовчить? I мовчатиме? I простить? I забуде? I не спалить живцем?.. Та де ж тодi всi слова Моїсея? Де сила i гнiв господнi? Де правда тодi? I з дико поширеними очима стояв Авiрон у кутку шатра, мов ударений чим тяжким у голову, i шкода було на нього дивитися... В шатрi було тихо, бо Веселiїл чомусь замовк i, пильно зайнятий, лише iнодi єхидно кривив лице. Нараз вiн голосно розреготався i крикнув: - Ану, каро моя небесна, iди сюди! Авiрон не двигнувся з мiсця. - А йди, калiко, як майстер тебе кличе! - нахмурюючися знову, крикнув Веселiiл, а сам смiявся. Автоматично, мов дерев'яний, пiдсунувся Авiрон. - Дивися, яке личко в цього херувимчика! - i майстер показав рукою на свою роботу. Авiрон глянув i... одскочив. Вiн мало не крикнув. ...На нього дивилося щось таке страшне, така потвора, що вiн затулився вiд неї руками... Перекошений рот, гостре пiдборiддя, накриво закарлючений нiс, довбанi дiрки замiсть очей, вугласта голова, - i на всiм печать чогось такого бридкого, розпусного, найогиднiшого, що хотiлося вибiгти на свiже повiтря... - Що це? Що це?.. - ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авiрон. - А що, ти не бачиш? Це ж херувим для Моїсея. Це святиня Iзраїлева, котру вiн так хотiв лизати... - I Веселiїл смiявся, i смiялася огидна почвара перекошеним ротом, i смiх iх був однаковий. - I це... i це так i буде?.. - Атож як? - i ще дужче реготав Веселiїл, i ще дужче реготав херувим, а з розiрваного його рота мов виходив тяжкий сопух. - От ми поставимо це божество тут у куточку - казав далi Веселiiл, вiдтягуючи статую вбiк, - нехай прийде Моїсей та подивиться. Бажав? Хай має! Я зробив доброго Бога, i зробив непогано, - а вiн палити? - прошу! Сiдайте самi за роботу та й лiпiть, а я вам не дурень дався, що сьогоднi один брат одне бовкне - роби так, а завтра другий брат друге бовкне... А я б мав всякого бовкуна слухати? Нi, дякую красно. Я вже не маленький, у мене онуки вже бiгають. Саме в цю хвилину ввiйшов Моїсей. - Ну, як тут у тебе, старий муркало? А там пiшла робота... страх! - i Моїсей розсмiявся. Але в смiху тiм було щось таке, що ножем рiзнуло серце Авiроновi. Це вiн уперше чув, як хихоче великий пророк, - i бодай би не чути нiколи! Це був смiх переможця. Моiсей побiдив Iзраiля - i знову, тепер, здається, вже надовго, став паном його. "Треба лише розумiти дух народу i впору приходити до сповнення менших його бажань, а тодi вiн сповнить велике твоє бажання - бути вiчним твоїм рабом!" Так говорив кожний рух Моїсея i горда радiсть очей його, i вiдчув те в смiху Авiрон... - А це що ти тут наробив? - спитав Моїсей, зупинившися перед херувимом, притуленим до стiни. I ждав Авiрон, що нахмуряться брови великого пророка, що блискавиця вийде з очей i поразить святотатця, що покажеться ж правда господня... Але нiчого не сталося... Замiсть гнiву - вибух смiхом Моїсей i реготав, упершися в боки, аж хитався всiм дебелим тiлом своїм. А Веселiїл, зберiгаючи серйозну мiну, хоч очi в нього бризкали смiхом, говорив роблено суворим голосом: - Це ж Бог тобi. Я тобi добре зробив тельця, - навiщо ти спалив його? А херувимiв я робити не вмiю. I двоє старих стояли й реготали з святинi Iзраїля, з уповань на нього... - А цей дурник питає: чи це так воно й зостанеться? А що ж, кажу, йолопе, гадаєш, що буду переробляти? А не дiждеш нi ти, нi твiй Моїсей! - I знов старi реготали здоровим, дужим смiхом мiцної старостi. А потiм узяв Моїсей янгола i, поплескуючи його по носi, вiд чого нiс зробився зовсiм нi на що не похожим, сказав: - Ану-ну, покажи цьому молодиковi, що значить сила господня, котру дав тобi в руки Господь! - I знову вони реготали, аж сльози виступали у них на очах. Зручним рухом пiдхопив Веселiїл янгола, поставив його перед собою й почав водити пальцями по лицi. I здавалося, що грався вiн, роблячи безлiч непотрiбних рухiв: то вивертав кумедно палець, то врiзувався в глину твердим, як залiзо, нiгтем, то швидко-швидко тер одне мiсце i все не переставав приговорювати всякi дурницi. Вiдхиливши голову та прищуливши очi, приглядався до роботи, аж нарештi, рiзким рухом вiдкинувши ввесь корпус, вiдiйшов Веселiiл i крикнув: - Ану, дивися тепер, дурню! Авiрон глянув - i не знав, що тут сталося сп