яжка блиснула сковзаючи. - Не дурiйте, папашо! - поспiшив Фiцачок, так i не вiдаючи - жартує дiд Ребричка чи направдi. Каламар тицьнув пальцем до склянки: - Пий, дiду!.. Аби ти знав, що на свiтi добрi люди ще живi. Ребричка поступливо скосив прижмуреними очима, махнув рукою, повернувся, далi плюнув. Тiльки замусолена заслона гойднулася за ним. - Старий падеться тобi ще якимось i родаком? - Вуйком... По першiй жiнцi... - Каламар схилив голову на груди, бо вiдчув бiль. У вухах Iвана гуло. Увесь був тепер на Красному грунi тої ранньої зеленої весни, коли тiльки-тiльки вибрався з першою жоною Марiйкою ярювати. Од батька дiстала в посаг на корову сiна, лiсок i толоку. Вперше газдували собi. Лiтувка була понiвечена вiтрами та негодами. Вiн латав дранкою дах, вона замащувала полупанi стiни, бiлила глинкою для чистоти i привiтностi. Потiм зносили докупи рiща, розпалювали ватри. Перекопували паленища, сiяли овес i ячмiнь, по кошарах садили картоплю. Намозолений денною працею, Iван увечерi прилягав на галявинцi обiч халупи й дивився, як вогники блимають у далекiй Забережi, у долинi Тересви. По легкому вiтрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища примовляв потiчок, дзвоником подзенькувала корова на палi. З халупи озивалася Марiйка - кликала до вечерi. Заходив тодi, коли ватра осявала засмагле Марiйчине лице, - молодиця доладне поралася коло плити: мiшала у горщику-залiзняку токан, смажила яєчню... Iван ще хапав вiдра й схилом бiг до джерела по студену воду. Хвильку перед криницею застигав, бо широкий мiсяць уже не висiв над густим темним лiсом, а мив лице у водi. Щоб не збити каламуть, Iван обережно зануряв вiдро, мiсяць гойдався над вiнцями, поки не вихапував його й не нiс до хижi. Тихо вечеряли, потiм двiйко лежали собi на сiнi. Їм небо свiтило зорями, мiсяць щедро кидав сяйва до лiтувки. Чули, як полонинський вiтер гуде у зрубi, а незабаром Марiйка засинала - натомлепий сон склепляв повiки хутко. Тулився до неї, чув, як дихає i пахне зеленим полем, проростаючим лiсом i теплим молоком... "Я... Я сам убив її!"- ворушилося у нього, бо перед очима було те надвечiр'я, коли одного разу з села Марiйка вернулася нечекано-негадано скоро. Вiн був сам не свiй. Хтось з Марiйкою прийшов по хустку для весiльної корогви - жiнка мала велику, з рясними ружами i трояндами, з довгими шовковими торочками. Молодиця вiдчинила скриню, а там - Клебанюкова Парася, Iванова любаска. Обiмлiла господиня в страху, а великий жаль обернувся потiм недугою до неї - через рiк небога сконала. - Я сам винен!.. Чуєш, Петре! - Каламар вчепився за чорного чуба лiвою рукою, правою ж розстiбав комiр, бо його тепер щось холодне брало за карк. - Що ти, що ти, Iване! Не будь дурень! Твоя Марiйка померла природною смертю, на сухоти! - розраджував Петро побратима, бо не вперше за столом при горiлцi бачив його таким. - А правду кажеш?- нiби за щось хапався Каламар. - На мою грiшну душу, що кажу правду! Аби я так рана дожив! - витверджував Фiцачок i розводив руками перед порожнiми склянками, перед тарiлкою з шматком пшеничного хлiба i дотлiлим, пальцями розчалапаним недопалком. - Коли кажеш правду, коли ти чесний, тепер пiдеш зi мною до неї! - процiджував крiзь великi бiлi зубища Каламар i вже дзенькав виделкою по тарiлцi так, що аж пiдскакували на столi. - Як?.. До неї? - видивився Фiцачок, а Iван нiчого не чув, вже нi на що не вiдповiдав. Мерщiй перед побратимами стала жiнка в бiлому фартушку i легко зiбранiй на потилицi зав'язанiй хустцi. - Два рази по сто? -слухняно спитала. - Чекай, чекай, неборанько! Не горить, встигнеш! - витягнув руку Каламар. Принеси менi одну "московку", банку грибкiв, буханку i кусень сала!.. Раз, два! - Що просите, Iване Iвановичу? - Що чуєш!.. Духом неси! - Скiльки сала? - На двох! Чотириста грамiв. Повернулася йти, а вiн: - Два рази по двiстi! Причеп не забудь! - Iване, що ти! Ми вже i так чуємо в головi дурня! А коли по двiстi, довбнею ударить! - Най б'є так, аби лоб трiщав! А коли ти маєш мене за чоловiка, коли ти менi камарад, коли ти чоловiк, а не пуста онуча,- вип'єш! Бо я нинi маю дяку випити на її честь, на її вiчну пам'ять i блаженний покой! Бо доки вона була менi жiнкою, я був собi чоловiком!.. Бо 'м її любив твердо... Та був я дурний, як цап, i все менi пiшло з полудня!.. - Не гризи та не їж себе, побратиме! Не завдавай собi жалю! Їй, небозi, трава на гробi зеленiє, а ти живий та й про живе мусиш думати!.. - Ага! Драстуй, моя люба "московочко"! - Каламар погладив пляшку, коли офiцiантка поставила паленку на стiл. Дзенькнули i склянки. Побратими переглянулися, потiм руками до питва потяглися. Не поспiшаючи, повiльно, мов ступити мали до холодного броду. Петром трусонуло, аж обм'як, та Каламар уже простягав своїм добром до нього... Виходили на вулицю. Кишеня Каламаря вiдвисала пiд пляшкою й побулькувала, як жива. Iван тулубом налягав то на праву, то на лiву, злегка ними косив, тому тепер здавався клишоногим. Часом перетинав вулицю аж упоперек, брався до ярка, та тiльки опинявся на краєчку, як знову напружував увагу й чалапав прямо. З-пiд пахи Фiцачка бiлiв згорток, пiджак стовбурчило пляшками. Петро тут, там брав побратима пiд руку, той не давався й казав, що добре знає дорогу сам, сварився й доводив, нiби розумiє i те, скiльки одному порядному чоловiку випити можна, а скiльки паленки випивати не слiд... Поволi сонце хилилося в тихе надвечiр'я. Овид над Забережжю то спинався в небо ломленими велетенськими горбами, то круто западав глибокими ущелинами, а ген-ген тягнувся рiвною смугою-сiдловиною й кам'янiв холодними хвилями. Вiд давнього єврейського кладовища з замшiлим тесаним камiнням по могилах на рiвному пагорку кручi, що безладно поросла вiльшаником i верболозом, дорога вгору повела схилом до цвинтаря з хрестами на широкiй долинi, густо обсадженiй ялинами, що в надвечiрню пору розхристано чорнiли кострубатими чорними прапорами. Ветхi ворота при входi почеплено на дубових стовпцях гужовками замiсть петель. Вiйне вiтер - гужовки жалiбно риплять, воротами колише... Тут-там у живоплотi ще завалялося на колах по нитцi iржавого дроту - мало хто в селi вже i пам'ятає, при якому старостi парубки ходили на полонину Чорну, збирали дрiт - залишався од першої свiтової вiйни. Потiм громадою обводили iржавим i колючим цвинтар, щоб корови не топтали могил, а кози не нiвечили посаджених щеп. Побратими часом зупинялися й поглядали в долину. Вiддихувалися. Потiм знову силомiць долали крутогiр i вибиралися на кладовище з такими потугами, що їх, здається, досить було б для повалення не одного бука. Вже їм у пiднiжжi гори темною смугою чорнiла рiка, тут-там бiлiли хати новими дранковими дахами, над хатами звивалися сизi димки - жiноцтво перед Великоднем палило печi, пекло... На узбiччi великими погаслими свiчками бовванiли надгробнi тесанi плити, а небо опускалося все нижче й нижче густiючою блакиттю. - А к-кажи, п-ппобратиме! Ци видиш м-мою хи-хижу звiдси? - озвався розморений Каламар до Фiцачка. Так, наче не знати про яку хитромудрiсть велося. Фiцачок довго никав зором, брiв очима по вулицях, поки нарештi метикнув, а де той куток села з садибою Iвана. - А т-тепер, брате, коли ти т-такий р-розумний, к-кажи: де я д-довше буду - т-там ци-ци-ци тут? - Каламар од своєї хати повернувся до цвинтаря лицем i запитально застиг рукою у повiтрi. - Тут, побратиме! Тут! Бо сюди нам усiм дорога.- Петро недовго думав. - Розумний ти! А хтось казав, що ти дурень! - Де вiн є, най йому зуби виб'ю! Най йому дам так, аби яснi звiзди на небi увидiв! - Не треба, не треба!.. - Каламар поступливо вхопив Фiцачка пiд паху, поволiк за собою на цвинтар. Пленталися мовчки. З Ясенови подув лагiдний вiтрик. Гора димiла легким туманом, що спливав поволi з ущелин у надвечiр'я. Каламар ступав мiж могил - насипаних недавно i ще не порослих дерном, iшов помiж прадавнiх замшiлих хрестiв з раменами i без рамен, похилених i скособочених, обвiяних вiтрами i обмитих дощами. Iван брався на праве цвинтарне крило - звiдти цiлу Забереж було видно як на долонi, i там була похована небiжка Марiйка. - Добрий вечiр, Марiйко! - Каламар пригнувся над могилою з цупким дубовим хрестом й упав на колiна. Великими руками розкинув, горнучи до себе зелений облiг i розпучливо похитуючи головою. Здригнувся важкими раменами, й ураз почулося уривчасте ридання... Петро Фiцачок стояв над побратимом i не знав, що має тепер йому сказати для розради й потiхи. Тримаючись розведеними хрестом руками зеленої могили, Iван ницьма коцюрбився, клячав i плакав. - Годi, годi! Ти її уже не воскресиш! Не плачi - тiльки всього й знайшов Петро. Iван вийняв з кишенi ту ж бiлу пляшку й гепнув денцем по могилi - вибив заглибину, щоб пляшка бува не перевернулася. Сягнув рукою до Петра, аби той подав усе припасене. Хлiб, солонина, склянки i банка маринованих грибiв мерщiй були розкладенi на горбочку. Наче з-пiд самої землi, миттю виросла ще одна пляшка - її з кишенi непомiтно добув Петро. - Молодець! Молодчина! - неначе зрадiв Каламар, якось дивно розсмiявся й ляскав долонищею Фiцачка на похвалу. Бульбулькнула паленка до трьох склянок. - Бери пий! Аби нам вiк продовжився тут, а там як уже буде!..- ткнув Каламар своєю склянкою в небо, потiм сягнув до Фiцачка. - Пиймо, братку! Бо на тiм свiтi нам уже не дадуть! - примовив Фiцачок i посмiхнувся до Каламаря. Одним махом питво гулькнуло до безоднi. - О, коби ти, небого Марiчко, знала, яка вона гiрка!.. Яка вона гидка! Пий з нами! Видиш, ми її, сараку, мусимо пити! - Каламар третьою склянкою бризнув по могилi.- А вона, небога, моя Марiйка, не любила цеї отруї! В рот не брала!.. Одного разу, пам'ятаю, її заболiло в струнку, а баби кажуть: "Випий, Марiко, поможе!" А вона - нi та й нi! - похитує задумливо головою Каламар, а Петро Фiцачок заїдає бiлими грибками. - А ти знаєш!.. Нема гiршої бiди, як коли жiнка вiзьметься пити!.. Чоловiк ще сяк-так i вип'є, i щось д' хижi принесе!.. А жiнка коли вже п'є, то останнє вiдтягне за брагу! - пустився в бесiду Фiцачок, а Каламар уже пригадував бабусю Марисю - колись була газдинею, а дiйшла до того, що, небога, валялася попiд тини на смiх та огуду цiлому селу, бо в паленцi сподiвалася знайти загублене. Побратими пили ще i ще. Залишати в пляшках було нiчого та й забирати з собою не мали що. Пiд високим хрестом, що розвiв рамена, як могутнiй велет розводить дебелi руки, ген-ген у вишньому кiнцi цвинтаря клячали лiтнi жiнки малими чорними громадками. Каламар i Фiцачок їх не бачили, бо вже словом оберталися довкола того, яка натура несправедлива - якiйсь сiрiй воронi дала для життя пiд небом лiт аж триста, а чоловiку - вiк короткий... Iван уже бачив, як чорнi ялини довкола цвинтаря iдуть у химерний танок, як хтось на них позапалював великi зеленi лiхтарi, як захiд палахнув червоним вогнем - за горою Делуц гасло сонце. - А нам би тепер солонинки з рожна... заїсти! Ачей дурень нас лишив би! - Каламар кректiв, мружив брови й вигрiбав у могилi небiжки ямку. - Бери їж, небого, аби ти менi не казала, як стрiнемося, що я для тебе скупився! - Iван тут вигортав гриби до лунки й оглядався довкола по цвинтарю. - Ой, куме! Що нас тут холодом узяло! Смаженої на ватрi солонинки i я з'їв би! - Фiцачок ласо потирав руки й вайдувато пострибував на мiсцi, щоб так погрiтися. Околиця поволi бралася сутiнями, й з гiр уже подувало вiтром. - Ти принеси рожни i рiща! А моє дiло - дрова! - велiв Iван. Фiцачок ще постояв, нiби чекав дальшого наказу, потiм поволi почвалав до недалеких чагарiв за цвинтарною огорожею. Тут же потрiскував сушняк, чулася бесiда - Петро сам з собою про щось мимрив, наче ураз сварився. Iван Каламар, не барячись, пiшов i собi цвинтарем. На тому мiсцi, де починалися похилi, у лiтах, з раменами i без рамен, вивiтренi хвищами i обмитi дощами продовж багатьох рокiв, дубовi i смерековi, сливовi i ясеновi хрести, зупинився. Хилитнувся миттю дозаду так, наче од когось дiстав позаушника, тут же схопився й почав талапати розтоптаними ступнями по могилах. Хрести хрускотiли сухими кiстьми й лицарями падали на зелений весняний морiг. Перед Iваном повзла довга чорна тiнь - останнi променi гасли, бо верховинське сонце ховалося за насуплений похмурий овид. Пройшовши геть далеко, Iван повернувся назад i почав збирати поламанi хрести, як збирають скресаючими каламутними водами принесенi i викинутi на зарiнок дрова. - Ку-ку-куме! Що ти накоїв? - гикаючи i затинаючись, здивувався Петро Фiцачок, коли став з рiщам над громадою хрестiв. - Пе-пе-ппережиток! - Каламар видавив з себе i ткнув рукою в кiнець цвинтаря, де високо пiднiмався й. розводив рамена стародавнiй хрест. - Ку-куме! - тiльки хотiв щось сказати Петро, коли над ним велетенською громадою повис Каламар. - Пали ватру! Уб-б'ю! - Iван замахнувся стовпцем. Петро заслонив обличчя лiктем, бо над самою головою побачив довжелезного iржавого цвяха - стирчав iз зарубини, де колись було прибите поперечне рамено. ...Цвинтарем лiниво стелився дим. ...багаття дотлiвало Iван Стах зарубував ручною пилкою зубцi в дошках - майстрував вулики для роїв. Сонце пригрiвало весняно, тому до рамен вiдпущене волосся жмутком зiбрав на макiвцi, шворкою зв'язав i притиснув ковпаком, що його сам пошив собi з ветхої солом'янки. Вiд бджiльника, що стояв недалеко плетеної з фашиння огорожi, пахло вощиною. Повiтря повнилося легким i лагiдним гомоном пори, коли мошва почула силу життя й вироїлася. Робота пилкою Стаху давалася нелегко. Важкi руки склав на колiнах, глибоко вiддихався. У грудях давило, стискало, а мiж лопатками так нило, якби хтось холодною кригою припiкав. - Сило праведна!.. - зiтхнув i зором застиг на дощаному бджiльнику, на вуликах - щiлки-льотки на них були рясно облiпленi бджiлками. - їх нiхто не вчив... їм нiхто по радив, як, та коли, та з якого квiту, а вони, небожатка, трудяться... Таке мале та роботяще - чоловiку приклад i наука!..- говорив Стах сам з собою, бо вiдколи завiвся у бджоли, чим ближче їх пiзнавав, все бiльше дивувався гармонiї i тим строгим закономiрностям, що були правилом їхнього життя.- I кажи, що без промислу Всевишнього... - витверджував тепер старий, бо у всьому хотiв бачити приналежнiсть i тої сили, що для неї змарнував цiле своє довге життя. Замилувався цупкими саджанцями в городцi - деревцята плекав, щепив i гордився тим сортом яблук, що його сам вивiв: яблуня навеснi пiзно зацвiтала, i їй уже не страшнi були приморозки. Плоди достигали швидше й зберiгали добрий смак до самого великодня. Либонь, саме тому Стах i хотiв назвати садiвничий здобуток "Христове яблуко". Досi не вiдав, а чого це не подав документа, щоб селекцiю визнали за ним. Певно, тому, що до нього прискiпався якийсь агроном-невдаха, обiцявся все вилагодити, навiть брався про Стаховi дослiди написати популярну брошуру, тiльки просив, аби той з ним авторством подiлився. Стах на зговiр видався досить крутим, тому й мусив вдовольнитися, щоб яблунi цвiли i родили по садах забережан без паспорта, полюбляли їх i в навколишнiх близьких та й досить далеких селах пiд скромною назвою "Скоростигле забережанське". "Чекайте, батьку! Розгаздуємося, задужiємо, ми вам у колгоспi цiлу школку вiдведемо! Отам ви вже на свiй смак i розсуд для кожного святого по сорту виведете!.. А ми їх собi поiменуємо iменами найвродливiших забережан! Так вони i пiдуть по бiлому свiту!" - Iван Стах пригадує тепер, що говорив одної весни його син Iван незабаром пiсля органiзацiї колгоспу в Забережi. Стах тепер уже бачить сади по схилах довкола села. Дерева квiтнуть у ту пору весни, коли небезпека приморозкiв минула; в садах багато сортiв, що їх вiн i вивiв. Нi, вже не цей самий, нинiшнiй отець Стах, бо попiвськi одяги скинув, бо вiн уже просто садiвник у колгоспi - порається в шкiлцi, садить i щепить, вирощує... Вчить iнших, як вирощувати, бо треба садами засадити цiлi великi околицi. I не лише в долинi Тересви... - Боже, боже! Не май зла до мене, грiшного, але я тобi скажу правду! Бо я тобi, господи, давно збираюсь повiсти тiльки одну чисту i святу правдицю! Ти єси несправедливий i злий бог! Усе життя нидiю, костенiю i заклякаю на службi у тебе, а ти од моїх онукiв батька, а ти од мене сина забрав!.. I вже не буде кiнця, i вже не буде краю моїй великiй печалi! Хто мене розрадить, хто мене потiшить у нiй?.. Iван Стах довго-довго дивиться на цвинтар. Уявою вiн тепер бачить бiлу огорожу зi смерекових штахетин довкола могили сина. На могилi дощаний стовпець, суриком пофарбований, нашвидкуруч збитий великими цвяхами. На могилi i трираменний хрест з дубка-польовика - поставив його вiн на сороковину пiсля похорону сина. Зорить вицвiлими очима по групку з рядком чорних ялин на межi доти, доки пекуча сльоза не набiгає, краплею не нависає, не котиться лицем. - Господи! Я мiг орати землю i плекати сади!.. Я мiг бути пасiчником i столяром!.. Чого ти пустив на мене тяжку кару i звалив на плечi тягар служiння тобi скрiзь i всюди?.. - ремствує отець Стах, бо тепер чує свою немилосердну самотнiсть, як нiколи досi. З Лужка озвався довгим пронизливим гудком паровоз вузькоколiйки. Стах знає, що зараз рiвно одинадцята година, й уже чекає, коли перед садибою пропливуть вагони з великими вiкнами i обличчями в них. Не минає десяти хвилин, як стукiт колiс тоне в стогонi двигтiння паровозної тяги - на пiдйомi машина видає останнi сили, щоб раптом не зупинитися... Як учора, як позавчора, як рiк i два роки тому, вагони з людьми вриваються в будення Iвана Стаха крихтою рiзноманiтностi i дивної забави. - О! То i ви, отче, умiєте щось майструвати? - Iван Каламар несподiвано рушив повiльний плин думок Iвана Стаха. Старий схаменувся, взяв пилку, нiби саме тепер хотiв показати, що вiн знає i що вiн може. Потягнувся за дошкою з накресленими в кiнцях зубцями - їх мав повирубувати. Притиснув дошку колiном до колоди, мiцно iмив за край лiвою, в правiй же тримав знаряддя. Пилка протяжне задзвенiла срiбною луною крицi, що втиналася в бiле тiло смеречини нагостреним полотном легко i рiвно, як цього бажає собi добрий майстер. - Ого-го! То ви, отче, справдi умiєте i щось таки можете! А я думав, що ви всього жартуєте! - Каламар пустився смiхом, дарма що добре знав невсипущу натуру Iвана Стаха. - Стiй! Дивися, щось увидиш! - мирно мовив старий, бо все ще не мiг збагнути вiдвiдин учорашнього гостя. - Ого-гов! Стояти у нас нема часу! - Час - не вовк, до лiсу не втече! - з легкою посмiшкою кинув Стах, i тут бiлим струмком тирса полетiла, а пилка слухняно в'їдалася в дошку. - Стояти не будемо!.. Я прийшов на два слова!.. Я прийшов, аби ви мене висповiдали i причастили! Правда, я нинi уже i їв, i пив... - Коли так, тебе можна без сповiдi причастити по хребту буком. - Та не жартуйте!.. Ви мене якось так... як великого грiшника. - А хiба ти у грiх вiриш? - Гм... Я не вiрю анi в грiх, анi в чорта, анi в бога!.. Але грiхи, як видите, роблю! - Знаю, знаю, що робиш... Тут Iван Стах сподiвався, що Каламар вiдчепиться, пiде собi дорогою. Тодi вiн зможе спокiйно майструвати далi. Та нi! Каламар знову: - Висповiдайте мене i причастiть, отче преподобний! Стах зняв з голови клобука, торкнувся долонею бiлого волосся. На цьому губи його затремтiли, щось вхопило за горло, тому голос зсередини вирвався не вiдразу. Прудко старий заклiпав очима: - Можеш, Iване Iвановичу, не мати честi до моєї служби!.. Не можу примусити, щоб ти ходив до сповiдi i ставав до причастя. Ти маєш свiй розум! Але ти не маєш права кепкувати над моїм бiлим волоссям. Бо то вже дiло i моє, i твого батька, i кожного в таких лiтах, як мої!.. Пам'ятай, що старiсть, коли собi її заслужиш, прийде й до тебе... А ще одне скажу тобi i дам тобi одну пораду: нiчим себе так не обрубаєш, не покалiчиш, як своїм язиком! Язик теж приводить до грiха!.. - Видно, з вами вже i пожартувати не можна! - Я не твiй ровесник! Жартуй з такими, як сам!.. Дарма Стах говорив спокiйно, розважливо. Каламар вiдчув, як щось вогнем струменить од його серця й розпалює обличчя. Розпашiлий, не витримав: - Кажете, що таких, як я, треба причащати буком? - Буком! Тут Каламар, тепер уже в уявi, пригадував, як Iван Стах здалека йому кланявся. Правда, це тодi було, коли вiн, Iван Каламар, ходив по селу з печаткою голови сiльради. Так було ще й тодi, коли Каламар головував у сiльському споживчому товариствi... - А ви до мене кланялися! - Кланявся? Може, i кланявся... Та коли це було? - Як я був головою сiльської Ради. - А ще коли? - Ще тодi, коли я був головою есесте... - Не кажу нiчого, може, кланявся i тодi. Але признаюся тобi, Iване... Гоп, Iване Iвановичу, я кланявся тiй печатцi, що у тебе була... То була моя хиба. - Тепер я, правда, не на горi! Тепер я йду з гори! I на вас дивлюся всього з долини завiдуючого громадським харчуванням Забережi... Подумаєш, начальник! Завiдує буфетами... Чайною... - смiявся уже сам над собою Каламар. - Хто на яку гору може, на таку пiднiмається. Буває, що на горi пiдпирають з усiх бокiв пiдпорами, аби неборака вiтром не здуло... Але хто якими дорогами може i вмiє, такими ходить... Дороги призначенi кожному... Та повiр менi, Iване Iвановичу, що я радiв би, коли б кланявся не тiльки печатцi! - Ви кланялися печатцi, що була довiрена менi? - Ти мене, Iване Iвановичу, научив печатцi не кланятися! I я перед усiм чесним свiтом кажу: буду кланятися людям!.. Тiльки людям!.. - Хе-хе-хе, - Каламаря розiбрав смiх. Вiн втупив похмурi очi на ковпак з солом'янки - був посунутий набакир, з-пiд нього вибивалося бiле пасмо. - Ти, синку, не смiйся й не думай, що я в життi робив усе тiльки погане... - А що ви вчинили, що ви чинили доброго? - Я до твоїх горщикiв не заглядав. Там, де твоє мололося, я свого мiха не пiдставляв! - рiшуче карбував од природи м'який i лагiдний Стах. Та сказано було ще далеко не все. Старий схопився з колоди й став перед Каламарем.- А повiм тобi, синку: те, що тобi давалося, - печатка голови сiльради з усiма законами, правами i правдами, з усiма поклонами i почестями, печать голови сiльського споживчого товариства з усiма повноваженнями i повновладдями, довiреностями i передовiрами, - усе-усе тобi давалося на вiру, у борг, з надiєю на тебе... I знаєш, яка бiда тепер сталася? - Яка? - схопився Каламар, хоч сам досi не второпав i частини з того, про що повiдав Стах. - Сталася бiда! Ти не змiг повернути боргу! I тепер ходиш великим боржником... - Ха-ха-ха! Отче преподобний! Про якi такi борги ви менi тут мелете? Ще скажете, що я i вам довжен? Може, i вашому Iвановi, прощун би, чимось довгую? То кажiть, прошу вас ласкаво, най вiддам усе, доки я живий i здоровий! - Моєму синовi дай покiй! Най миром спочивав! А менi не вiддаси нiчим нiколи. Бо не вiддаси i тисячам тих, вiд кого брав довiр'я в кредит!.. Вiд iменi кого тобi давали довiр'я в кредит. - Про який кредит ви кажете? - дивувався Каламар. - На виборах! Про той, що його тобi давали люди на виборах. - Так-от! Щоб я не був кредитором, вам наказую вдруге: паски святити не смiєте! Бо коли наказ порушите, будете суворо вiдповiдати! Не смiєте бiльш дурити людей кропилом. - Тебе слухати не буду! - Чому? - Бо ти менi - не закон. - Я вам не закон? Iван Iванович вам не закон? Люди добрi! Чуєте, що вiн каже? Iван Стах задивився па розсердженого Iвана Каламаря й не знав, що з гостем ураз коїться. Каламар стулив кулаки, нiби готовий був ними датися до погрози. Очима не клiпав, змiряв старого од нiг до голови, од голови до нiг. Господар приступився до Каламаря, добродушно, по-батькiвськи взяв його за ручища й трусонув легко, жартiвно! - Iди виспися, синку мiй! Прийде новий день, прийде з ним i бiльше розуму. А тодi i все буде добре. - Коли спати, знаю i сам! А кажу вам останнiй раз: посвятите паски - дасте вiдповiдь! - Перед ким? - Ви не знаєте, перед ким? О, ви менi не кажiть, що не знаєте перед ким! Ну, хоч би й передi мною! Та отець Стах уже притискав колiном дошку до колоди й зарубував зубцi. Легку тирсу, що полетiла смужкою бiлої порошi, пiдхапував i розносив без слiду вiтер. Каламар постояв ще, хотiв було промовити слово, та на нього вже Стах не дивився. Мугикнувши iще щось, похмурив брови й рушив з двору. Латка синього неба Лежав горiлиць, i лишень латка високого неба у вiкнi йому синiла... Лихо скоїлося так негадане, що досi не може прийти до себе. Котрий раз перебирав у пам'ятi все до останнього моменту! Перед ним Iван Стах, коли йому дає наказа й погрожує вiдповiддю. Потiм бачить веломашину пiд воротами й береться на неї сiдати, бо має їхати до села. Уже їде. Голова каменем, у вухах дзвенить, у ротi гiрко, в горлi сухо, а в струнку - нiби з нього хтось вирвав чи випоров щось. Усе од вчорашнього перепою в чайнiй, потiм на цвинтарi. Чує, як кидає, б'є заднiм колесом по камiнню - вибирається з баюристої вулички од церковної садиби на рiвний широкий шлях. Несподiвано з-за вигину показалася вантажна машина. Кермом мерщiй крутнув до пiшохiдної обочини, а навпроти, як з-пiд самої праведної землi, вирiс у чорному довгому плащi, в чорному капелюсi дебелий чолов'яга. Страх напав, що трапить пiд машину, тому рвучко загальмував. Сидiння з-пiд нього вирвалося, телеснув собою на брук. Почув такий бiль у лiвiй нозi нижче колiна, якби хтось залiзною жердиною хряснув по кiстцi. Стрибнув набiк i тут же впав: бiль вiд ноги зiв'ялив, потлумив усього. За машиною пороша никла на вiтрику по нивах i полях. А вiн лежав, стогнав i оглядався, а де той невiдомий у чорному плащi, чи нема кого, хто б зарадив у бiдi. Схопився вставати й сперся на лiкоть, щоб не впасти. Потiм якось звiвся на правiй нозi й обережно торкнувся лiвою грунту - хотiв ступити. Та тiльки частину ваги опустив на ногу, коли засiкло-закололо такими страшенними болями, що аж памороки взяли й пiт холодний виступив. Не пам'ятав того, як, коли, хто привiз його до лiкарнi. Не пам'ятав i того, як перев'язували калiку-ногу... Латка густого синього неба на нього дивилася пусткою i невiдомiстю. Безглуздя калiцтва, що впало раптом, видавалося таким недоречним - ладен був кричати. Та не знав, на кого вилити лють,- у палатi чотири порожнi лiжка були охайно застеленi гладенькими покривалами й чогось нагадували йому тепер чотири снiговi могили-намети. Тiльки на п'ятому, в кутку, коцюрбився калачиком дiд Петро Ясенова - колись перший скрипаль на цiлiй околицi. Старому спирало дихання, тому раз од разу, сарака, заходився таким голосним кашлем, якби хтось гупотiв у сто бубнiв. У хвилини, коли кашель минав, хворому легшало. Вiн про щось довго собi шепотiв, окремi слова вимовляв голосно, потiм замовкав, думав, поки знову не починав говорити сам з собою. Потiшним видався хворий дiд Каламаревi одразу. Тому вiн прислухався, чи, бува, щось не зрозумiє. Та швидко докучили дiдовi примовки i перемови... Цiлу нiч Iван пролежав. Нога начебто не болiла - тiльки ворухнути нею не смiв. Чоло вкривалося холодним потом, застиглi очi тримав на вiкнi, що йому темнiло великою чорною плямою. Нарештi недiльний досвiт з-за Красного груня являвся на землю яснiючим пругом. Од темного тла високої гори синява вiддалялася спершу несмiливо, а далi все певнiше, певнiше, аж поки не блиснуло, не розсвiтилося радiсним ранковим сяєвом. Тiльки тепер, змучений думками i виснажений безсонням, Каламар склепив повiки. Та сон його був короткий. Пробудився, нiби iз гарячки вихопився. А можливо, Iвана зi спанку рушив Ясенова? Старий встав, коли на ранок благословлялося. Одягнув припасенi для великодня святковi домашнi ногавицi, рясно мережану i бiлим шовком гаптовану чисту сорочку, розчесав бiле волосся, пробрав серед голови рiвний продiл i розпустив косми пишним прядивом до самих плечей. Тiльки промiнь блиснув розквiтаючою черешнею бiля самого будинку, Ясенова покiрно став лицем до сходу. "Христос воскресе iз мертвих, смертiю смерть поправ..." - неначе комусь вiщаючи радiсне i незвичне, старий голосно поспiшив у молитвi. Вiн далi слова уже ковтав, губив, додавав од себе таких, що зовсiм не в'язалися купи у молитовнiм плетивi, бо тими словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень йому вiдомого, просив благодатi, спокою, миру та щастя скрiзь i всюди. Над лiжком Ясенови у кутку висiла скрипка на вбитому до стiни цвяшку. Iван забачив її вчора, хотiв спитати старого, яким чином скрипка примандрувала до лiкарнi, а потiм медсестра сама сказала про все: часом сiльський музика брав вiрну подругу давнiх лiт i грав на нiй. Хворi слухали, а вiн вигравав, поки не втомлювався... - А ти, дiд, можеш менi якоїсь затягнути?.. - зненацька Каламар озвався, бо надумалося вирвати Ясенову з тих свiтiв, де вiн тепер перебував. Даремно! Прохання послати "лiтечко тепле, порятунок худобицi од дикого звiра i мору, а людям спокою, миру i щастя скрiзь, усюди" Ясенову захопили так, що вiн уже нiкого й нiчого не чув. - Христос воскрес, синку! - нарештi дiд повернувся до Каламаря. - Драстуйте, дiду! - голосно гукнув Iван, хоч добре знав прадавню звичку на Верховинi - у лiтнiх ще трималася - на Великдень, якийсь час по великодню тут один до одного кланявся не як в iншi днi року. Дiд помовчав. Сiв на лiжко, склав руки на колiнах i хитрувато прищурив клiпки-повiки ясних очей. - А чого ти, дєд, молишся? - Каламар застиг повернутою боком головою i занипав очима. - На землi, синку, все живе молиться, бо свiй порядок має. Коли ясне сонечко ще спить, моляться соловiй у верболозi; моляться трави i дерева до неба, моляться корiвка й овечка, коли лягають спати; ще i цвiркун уночi цвiрiнчить, бо i вiн, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї дiждатися... - Я, дiду, не про усяку твар, не про мiзерних хробакiв хочу знати!.. - не дав договорити Каламар.- Я хочу знати, чому ти молишся?.. - Я?..Ясенова дивився тепер проникливим оком. - Еге! - Я так... Бо 'м уже звик! - Жменю до вуха старий наставив човником. - То, дiду, поганий звичай! - Каламар гукнув сердито, бо здалося йому, що дiд його обходить хитрiстю. - Може, й поганий... Хто його, синку, знав... Та лiпше поганий, як нiякий. Мене такому навчили, коли я був малий. - Треба, дiду, переучуватися! - Пiзно, синку. - Треба хотiти, пiзно не буде. - Голова стара... Для моєї голови вже добре й так... На мiнiстра мене пани не покладуть! - А хто знає? Може, ще i покладуть! - пробував жартувати Каламар. - А ти чий будеш? - Ясенова наче тiльки тепер почав придивлятися, а хто з ним лежить у палатi. - Iван Каламар. Ви не знаєте мене? - Чий? - Iвана Задiльського! Я - Каламар! - Ага! Задiльського? - А я думав, що ви мене добре знаєте!.. - Отець iще робить? - Коло хижi... - А калiцтво, небоже, де тебе найшло? У бутинi? - На гладкiй дорозi...- помовчавши, перегодя вiдповiв. - То, синку, впала кара за якийсь грiх... - А за який грiх? - нiби виправдувався й дивувався Каламар, тут спохмурнiв i задумався. - Аще дiлом, аще словом, аще помишленiєм... - Ясенова доводив спокiйно, з переконанням i певнiстю у кожнiм словi. - А ви, дiду, який такий грiх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся, думаю, за невiстками уже не ходите. - Усяке зло, усяка бiда, усяка немiч на чоловiка паде за грiх! Мала - за малий, велика - за великий!..- Ясенова нiби й не почув злого жарту. Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспiшив: - А кажiть: у пiст, у великодню п'ятницю грiх на скрипцi грати? - Не грiх! - А коли грiх? - Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить... - Давнiй музика тепер чув за собою провину, бо по весiллях смиком так умiв виводити, що пiсля танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку викручувати... - Я чував, дiду, небилицю, як колись один музикант вiд цiлої череди вовкiв оборонився скрипкою.- Каламар був радий, що розмова од нього геть-геть далеко пiшла. Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далi посмiхнувся: - Не знаю, як з чередою,- може, хтось i мав дiло... А я двом вовкам на скрипцi грав. - Як, коли, де?- ураз Iван взявся цiкавiстю й схопився на лiктях, чи, бува, дiд Ясенова не жартує. Старий жартувати не думав. - Було тої зими, коли горiхи в садах геть повимерзали, а дика звiрина з хащi в села спускалася за поживою. У М'ясницi мене i мого тезка - грав, прощун би, на цимбалах - попросили на друге село, до Терешева. Старий Федоран сина-одинця женив. Коли гостинськi розiйшлися, десь на третiй, а може на четвертий, день коло самої пiвночi я зiбрався додому i собi. "Ходiм та ходiм!" - кажу побратимовi. А вiн - нi та й нi! Мало випив i хоче укладатися спати. Та йому добре, бо нiякої жури не має, - дома у нього нема де горобцевi розгаздуватися, а у мене в хлiвi жеребна кобила на часi. Пiшов я сам. Iду скоро, бо мороз тисне, палить, та й на господарствi не знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець дебрями, йти нелегко, та весело i видно, бо довкола снiги бiлi-бiлi, небо чисте i звiздяне-звiздяне, а повний мiсяць свiтить так, як ясне сонце у днину. З груня у долину я побiг прудко до невеликого лiска - дорога лежала через лiсок. Раптом нi звiдси, нi звiдти, бо нi з неба не впали, нi з землi не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибiгли два вовки. Стали собi - i нi вперед, нi назад. "Ну, - думаю, - тут добра гостина буде! Вже моя кобилка ожеребилася!" А по хребту чую, як мурашки лiзуть та лiзуть одна поперед одної, а на головi волосся таке, як дрiт, - пiднiмається i стирчить... Я стою, i вовки стоять. Я дивлюся на них, а вони дивляться на мене. Я рушаюся, i вони рушаються. "Будь-що будь! - думаю собi. - Так легко iз сього свiту не йду!" I взяв я скрипку та й заграв наостанок. I такий менi жаль учинився, що мушу молодий пропадати, а дома залишаються малi дiточки на жiнчину голову, що видиться менi - i моя скрипка уже гiренькими слiзками плаче. Не тямлю нинi уже, довго я грав чи не довго, пам'ятаю лишень, як вовкове голови до неба попiднiмали i жалiсно завили самi... А потiм взялися й зникли у гущавинi... ...Нарештi гелгiт у вухах Петра Ясенова ущух. Йому здавалося, нiби на голову треба накладати обручi,- розпадалася од того гомону, що ним палата наповнилася. Спершу коло Каламаря на лiжку сидiла жiнка - принесла i печеного, i смаженого, i вареного. Потiм ввалився голова ССТ - середнiй, червонощокий, кругленький чоловiчок. Цей собi розпитував, що, та як, та коли, та де, знову що та як, далi нищечком з-пiд цахи вийняв пляшку, й почалося взаємочастування. Було, хотiли пригостити i дiда, але той пiсля вiдвiдин онукiв вiдчув слабiсть, повернувся лицем до стiни й удав, що спить. Мабуть, сам голова ССТ пiдiйшов до Ясенови близько, а старий захропiв. Вiдвiдувач лишень рукою махнув: - Даймо йому покiй! Дiд уже своє випив!.. Коли гутiрка хворого Iвана i його вiдвiдувачiв натомила, хтось забачив скрипку й забажав музики. - Дєд! Ану бери свою подружку та потiш нас маленько! - гукнув Каламар. Марно! - Дивний дiд! Нi пити, нi на скрипцi грати не хоче! - кинув хтось. - Може, старий грає лишень за грошi та думає, що у нас їх нема! - хтось пустив сумнiв. Питво розiйшлося по тiлу, Каламар наче затерп. У невиспаного злипалися повiки, тому гостi поволi розходилися. Небо спливало вгору легкою блакиттю, що над овидом здавалася золотавою, бо сонце поволi хилилося на нiчний спочинок. Латка неба у вiкнi мрiла тихим спокоєм синього надвечiр'я. Петро Ясенова вiдчув полегкiсть i захотiв глянути надвiр. Йому здалося, що недуги од нього вiдiйшли остаточно, що вiн цього лiта ще вiзьме косу й вибереться на Прелуки, на Кичеру з косарями - давно не бував по цих кiсницях. Вiн уже чув, як його волосся розчiсують настоянi на травах i пахучих зелах полонинськi вiтри, прижмурював очi на слiпуче-ясному сонцi - таке свiтить тiльки в горах, вiдчував приємну ломоту од криничної води з-пiд того предковiчного бука, що увесь порiс кудлатим лишайником та зеленим шовковистим мохом. В одну мить гори мовби покликали Ясенову гомоном чар, i вiн уже знiмав з цвяха скрипку. Спершу нiби несмiливо, пробуючи звуки по струнах, потiм певнiше, певнiше, й старий музика заграв. До палати саме збиралася входити дiвчина в бiлому халатi медичної сестри. Та вона тiльки iмилася за мосяжну клямку, дверей не вiдчинила, бо волiла слухати пiсню тут, перед порогом, - боялася її сполохати. Ранок i полудень, золоте надвечiр'я i таємничий вечiр у горах, чарiвливий шепiт ялин i богатирський гомiн букового лiсу, передзвiн овечої отари на полонинi i далека луна трембiти, переливи флояри i нехитрий бренькiт дрямби, спiв колискової, радiсть весiльної i туга мандрiвницької - мелодiї усiх пiсень тепер зiбралися в дiдовiй скрипцi й струменем виливалися... Коли скрипка замовкла, дiд почув раптову слабiсть. Вiн зрозумiв, що бiльше грати не зможе, тому дбайливо й охайно вклав її до чохла, далi турботливо почепив над своїм лiжком. Пишним розчесаним прядивом на подушцi бiлiло волосся Ясенови. Прикритий теплою ковдрою, витягнувся на увесь зрiст так, наче тепер чув повноту спокою. Вечiр на лице старого упав присмерком, поховав карби й повивав у таємничий, нiким ще не розгаданий цвiт... Дума застигла на високому чолi глибокою печаттю, а двi руки Петра Ясенови тепер лежали, мов спочинок заслужили собi по закону i праву довгих лiт. - Дєд! А дєд! Вiзьми свою подружку i забав мене! Чуєш, дєд! - прокинувся зi сну Каламар. - Дєд, а дєд!.. Коли ти не хотiв усiм, помузич менi одному! Чуєш, дєд! - гукав-докликався Iван. - Дєд! Слухай, дєд! Не будь гордим!.. Плачу рубля! - Дєд!.. Не дури!.. Плачу, скiльки хочеш! - Вуйку! Не дурiть! - скрикнув Каламар так голосно, що до палати вбiгла наполохана медична сестра. - Чого ви кричите, хворий? - стала коло дверей. - Еге... старий чиниться, що спить!..- Каламар тепер уже виправдувався. Сестра тихо приступилася до лiжка. Постояла над ним, потiм обережно взяла руку Ясенови. - Вiн уже не спить... На хвiртцi гуторили бабки... - Ой свашко люба та щира! Ви чули новину?.. - Яку? - Що, еге, Iвана Каламаря до шпиталю поклали без ноги... - Ой кумочко люба та солодка! I не кажiть нiчого, бо голова в мене розболюється, як собi подумаю, що чоловiк пропадає нi в честь, нi в славу... Як до такого мiг дожитися?... - Коли святий богочко хоче покарати грiшника, розум вiдбере од нього... Кажуть, що Iван, неборак, цiлий страсний тиждень ходив, як збiсний. - Доки собi гiрку бiдку не найшов... - Ой свашко дорога! Коби лишень собi! Але то тягота старшинi, терпiти мусить небога, жiнка... Бо тепер у шпиталi лежати би, та й аж з цього мирно вийде, буде iще, сарака, щасливий! - Щаслива, свашко дорога, буде i жiнка, бо як їй, небозi, коли чоловiк у немочi?.. А як з ним сталося. - Кажуть, що на дорозi йому явився чорний чоловiк... Та мав той чорний чоловiк таку силу, що як на Iвана лишень одним оком мигнув, то Iван репнув на землю! Та й уже на свої ноги бiльше не став. - Ба що то був, люба свашечко, за чоловiк такий? Наш ци чужий? - Нi наш, нi чужий!.. То, люба свашко, був нечистий! - Чорт? - Самий чорт - Люципер, не мав би моцi, як жаба хвоста! - Аби, свашко, до чоловiка не мав моцi, треба богу святому молитися!.. - А Каламар над богом смiшкувався. - Та смiшкувався вiн, свашко, не просто над святим господом, а над грiшними людьми. А то вже, свашко, є неспасенний грiх, i кара за нього - велика... - Ой велика, свашко, велика! Бо хто до людей з холодним серцем i непочтивiстю, вiд того i праведний господь лицем вiдвертається! - Маєте правду!.. Еге, ще такого не було, аби господь когось палицею приходив бити за грiх. Одному на кару покажеться так, iншому - iнак... А Iван, бодай не снився, еге, якого допустився грiха! Пасочки праведнi заборон