ил", а на Українi рослина стала називатися дивосилом. Бо справдi дивну цiлющу силу вiдкрила в нiй народна медицина. А ще бiльшу силу доточила їй людська фантазiя. ...- Чи не пошукати нам дивосилу? - пропоную Iвановi Михайловичу.- Зараз якраз вiн має цвiсти. - Минулися тi часи,- одказує Носаль,- коли дивосил у нас можна було шукати. Нинi хiба що десь напитати пощастигь: бабусi з дiдусями на городах вирощують. Отож тепер дивосил якось i незручно називати дикою рослиною... I ми поїхали. Тролейбусом. Аж у кiнець сусiдньої вулицi. Довiдавшись, хто ми, хазяйка невеличкого затишного особнячка повела нас углиб городу, де на могутнiх стеблах сяяли золотi сонечка. _-_ Бачите? Цiла грядка наросла. Ранiше чоловiк дивосилом лiкувався, а тепер поправився, здоров'я нiвроку стало. Та зiлля бережу, хай водиться. Буває хтось попросить - подiлюся... - А вашi сусiди не пересаджують його на свої городи? - цiкавиться Носаль. Хазяйка розводить руками: - На жаль... Це ж не помiдори. Та й мало знають про зiлля. А воно он яке вдатне, справжнiй дивосил!.. I поки ми оглядаємо грядку, хазяйка нам розповiдає. Видалася балакучою, а легенду ту ми чули вперше. Давним-давно одному чоловiковi ворожка наворожила, що вiн помре, якщо доторкнеться до свого сина. Той любив одинака, проте й життям дорожив. Тому повелiв вiдвезти сина у далекi краї, щоб не збулося оте ворожчине пророкування. Лише гiнцi зрiдка доносили вiстку про нього. Минули роки. Одного разу батько одержав звiстку, що син ходив на вiйну, був там порубаний-пострiляний i зараз лежить недужий, з дня на день смертi дожидає. Запечалився батько. Найняв найкращих лiкарiв i послав їх рятувати свого безталанного одинака. Проте нiчим лiкарi зарадити не змогли. Тодi старий батько сам полинув до сина, сльозами обмив його рани. I сталося диво: рани затяглися i син одужав. Щасливий батько обнiмав його, пригортав i не мiг натiшитися, зовсiм забувши про слова ворожки. Та словам тим належало збутися. I батька не стало. Проте вiн не помер, а перетворився на дивосил. I вiдтодi люди лiкуються цим зiллям. ...Слухаємо легенду i мимоволi закрадається думка: мабуть, задаремне люди назвали цю рослину "дивосилом". Надто вже багато дивного вони пов'язували з нею. I навiть зовсiм фантастичне, таке, що нiчогiсiнько спiльного з правдою немає. А все цiлющу силу цiєї рослини, пояснення якої темнi люди не могли знайти. Вважали навiть, що дивосил допомагає боротися з нечистою силою, i з цiєю метою його листям обкурювали , хлiви, щоб вона там не заводилася. А ще жiнки курники ним обкурювали, щоб птиця добре неслася. Тiльки треба було збити потай, удосвiта, аби нiхто не бачив, бо якщо пiдслiдить хтось, то дивосилова дiя щезне. Ото й виходило: добре несуться кури, то подiяв дивосил, а нi, то, мабуть, хтось пiдгледiв. У цiлющу силу цiєї рослини вiрили надзвичайно. Вважали, що дивосил дiяв навiть на вiддалi, тому розвiшували його скрiзь, де утримували худобу. I вiн, як гадали, мав оберiгати її вiд усякої моровицi... Слухаємо легенду... А жовтi сонечка лагiдно тепляться на грядцi. Звичайнi так квiти-сонечка. I якось навiть не здається, що це цвiте рослина яка береже в собi диво-силу. ЗОЗУЛИНI ЧЕРЕВИЧКИ "Пiди туди - невiдомо куди, принеси таке - невiдомо яке",- загадують героям у казках. I коли смiливцi зрештою приносять те, що вiд них зажадали, ми навiть не дуже дивуємося: адже у казцi все збувається. Iнша рiч, коли таке трапляється в життi. Ми ходили туди - хтозна й куди, шукали таке - ледь вiдомо яке. I нiяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хiба що трохи легше, нiж цвiт папоротi. Так-от, нацiлилися ми на зозулинi черевички, або, як їх у науцi називають, венеринi черевички. Чому венеринi - ще якось можна зрозумiти: богиня кохання i краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А тут квiтки справдi схожi на черевички якоїсь казкової красунi. Зате до чого тут зозуля - нiяк не вкладається в головi. Ще називають рослину цю мрiєю. Певне, тому, що вона така рiдкiсна й приваблива, i знайти її - заповiтна мрiя кожного, хто любить природу. А може, й не тому. Ось давайте послухаємо легенду. Колись давним-давно правив полiським краєм скупий i загребущий князь. Пообкладав той князь усi села такими податками, що люди ледве-ледве животiли. Та якось вiд одного села князевi не прислали данини. Розлютився грiзний правитель i вирiшив жорстоко покарати непослухiв. З великим загоном посiпак сам вирушив на розправу. Запечалилися-затужили в селi, як почули про карателiв. Знали, нiкому не буде пощади. Старi дiди думали-гадали, як зарадити лиховi, та нiчого де могли придумати. I тодi прийшла до дiдiв тих донька бiдної вдовицi. - Я, - каже,- спробую врятувати село. Тi похитали сивими головами: "Що ти зможеш, дiвчино, коли тут уся громада безсила?" Та вiдговорювати не стали - бо хто топиться, i за соломинку вхопиться. Попросила дiвчина тiльки одного: щоб їй пошили нову сукню, бо та, що на нiй, зовсiм зносилася. Цiлу нiч жiнки шили сукню з усього кращого, що знайшлося у селi. А коли вранцi вдовина донька одягла її - усi раптом побачили, що перед ними стоїть красуня, якої ще й на свiтi не було. I вийшла вона у тiй сукнi навстрiч карателям. - Князю, - мовила, - не з лихого серця не сплатили ми тобi податi, а гiрка доля спiткала нас. На полях недорiд видався, i якщо данину вiддамо тобi, то самим доведеться голодною смертю загинути. Пожалiй людей наших, князю. Хотiв посмiятися грiзний правитель з тiєї мови - та не посмiявся. Нi, не збудили в нього жалю слова дiвчини, бо зроду не знав, що то таке жаль. А заворожила його невидана врода дiвоча. - Гаразд, - нарештi видавив з себе князь, - не буду я твоє село плюндрувати. Але за однiєї умови: стань моєю дружиною. Князь був старий i бридкий. Вiд самої думки, що можна стати дружиною такої, потвори, сторч головою у безодню кинешся... Та дiвчина знала, що в селi i старе i мале з тривогою i надiєю чекають її повернення. - Згодна...- згнiтивши серце, мовила вона. Пожвавiшав князь: - Тодi вертай до села, сповiсти про мою милiсть. I подумай, який тобi дарунок привезти на весiлля. Даю своє князiвське слово, що справлю усяку твою забаганку, хоч би скiльки золота довелося на те покласти. Пiшла дiвчина. Розказала про все, а сама ридма ридає. Топi пiдступився до неї найстарiший з дiдiв: - Не побивайся, дочко. Ти одна врятувала нас усiх вiд загину, тож ми всi тебе одну теж на поталу не дамо. Ось тобi насiння. Передай його князевi i скажи: "Ти обiцяв справити всяку мою забаганку. Отож я хочу, щоб ти сплiв менi весiльного вiнка iз квiтiв, що з оцього насiння виростуть". А там сама побачиш, що буде. Передала дiвчина те насiння князевi i сказала, як дiд їй велiв. Князь помiркував якусь мить, зважував, чи немає тут якоїсь каверзи, а потiм навiть зрадiв, що не треба тратити грошей на дорогий дарунок. А що весiлля вiдкладається - то дарма, можна й почекати, дiвчина все одно нiкуди не дiнеться. Посiяв те насiння та й став наглядати. Ось першi сходи з'явилися, стебельце в рослин вигнало, листочки виметнулися, а квiток все нема та й нема. Рiк немає цвiту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князiвське при всiх давав - назад не забереш. Зачаїв чорну злобу на цiлий свiт. I поклав собi, що дочекається цвiту, а тодi вже вiддячить i молодiй дружинi, i всiм-всiм, хто насмiлився глузувати з нього. Сiмнадцять довгих лiт чекав князь. А на вiсiмнадцятому лiтi рослинки в один день раптом зацвiли небаченим досi цвiтом. Кинулися князiвськi слуги доповiдати про це своєму господаревi, а той уже мертвий у лiжку лежить. Так i не дочекався своєї мрiї. Вiдтодi-то, кажуть, цi квiти й називають мрiєю... А вченi авторитетно стверджують, що зозулинi черевички справдi розцвiтають на вiсiмнадцятий рiк. ...На давно не їждженiй лiсовiй дорозi ми стрiлися з дядьком, який косив траву. Познайомилися. Вiн - лiсник, а це якраз його обхiд. Скоро уже тридцять рокiв, як лiсникує. Показуємо дядьковi малюнок зозулиних черевичкiв: чи, бува, не бачив де у своєму обходi? - Здається менi, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся доказувати, чи то ця квiтка... Мабуть, у нас був дуже пiсний вигляд, бо лiсник враз пiдбадьорив: - Та ви не той... Бо я, може, не так придивлявся... Ми рушили углиб лiсу. Справа - гущавник стiною, а Носаля чогось саме сюди й потягло. Пропоную обiйти, щоб не подряпатись, та Iвана Михайловича вговорити важко. Вiн зiгнувся у три погибелi, щоб галуззя очей не видряпало, та й шурхнув у заростi. Подерся i я слiдом. Довгенько борсалися в ремезi, коли враз пiд ногами - яр. Глибокий, аж прохолодою вiє з нього. Густi заростi стрiмко збiгають униз i зливаються в зеленому шумовиннi. - Пiрнемо? - зиркає на мене Iван Михайлович. Не чекаючи згоди, спритно хапається обома руками за гiлляки й миттю щезає, нiби й справдi пiрнає у таємничу глибiнь. Тiльки листки трiпочуть на тому мiсцi, де вiн стояв, наче хвильки на тихому озерцi, в яке кинули грудку. - Е-гей! - долинає. - Е-гей!.. Спускаюся й собi, судорожно чiпляючись за гiлля, щоб не зiрватися в безвiсть. З розгону прямо на Носаля налiтаю. - Обережнiше, обережнiше, не наступiть! Голос в Iвана Михайловича якийсь надто дивний. Невже знайшов?! I тiєї ж митi бачу досить високу рослину, враз вирiзняю три характернi довгастоелiптичнi листки у поздовжнiх пасочках i велику квiтку, що вiнчає стебло. Квiтку неповторної таємничої краси: оригiнальний ясно-жовтий черевичок у рожево-фiолетовому обрамленнi з чотирьох пелюсток-вiйок. За крок - ще одна рослина, але ця без квiтки. - Он де примостилися, мої любi! - присiдає навпочiпки бiля знахiдки Iван Михайлович. Дивуюся: - Треба ж у таку прiрву вiд сонця ховатися. - Вiд людей, вiд людей, - поправляє Носаль. - Бачите, наче з казки! Хiба втримається людина, щоб не зiрвати! А ще коли не подумає, що таких квiток кiлька на всi нашi лiси. Не можу одiрвати очей вiд красунi, яка постала перед нами як нагорода за довгi днi шукань. Намагаюся закарбувати в пам'ятi кожен вiдтiнок її кольорiв, бо цiлком можливо, нiколи бiльше не зустрiнеться така на моїй стежцi. - А мене нiби щось штовхало сюди. Iду, а воно так i пхає. Iван Михайлович радiє не менше за мене. - Тепер нам в усьому щаститиме, бо вона допомагатиме, - показую на квiтку. На серцi якось особливо святково. Адже ми знайшли чарiвний квiт мрiї. А в народi й справдi повiр'я таке є, що той, кому пощастить натрапити на розквiтлi зозулинi черевички, матиме в усьому удачу. Коли це вгорi - шуг! - птаха. I враз полинуло з верховiття: "Ку-ку! Ку-ку!" Прямiсiнько над нами! Мимоволi сяйнула думка: а може, й справдi це зозуля свiй черевичок загубила?