ької душi, розiрваної численними народженнями. В побратимствi не може бути боязнi за те, що побратим буде спекулювати на почуттях побратима, адже вчинки побратими творять лише за велiнням власного серця, його поривом. Серце у побратима повинне бути чесним, наче усмiшка немовляти. Довго потiм мовчали вони, дивлячись на догораюче багаття, а тодi Атiл запитав: -- Пале, а чи не хотiв би ти стати менi побратимом? В Пала перехопило дух i застрягли слова в горлi. Вiн не мiг нiчого сказати i став боятися, що Атiл зрозумiє це як вiдмову, тому протягнув Авхатовi правицю i мiцно потиснув руку. Вiн, набагато нiжнiший душею за Атiла, навiть зробив порив поцiлувати його, проте засоромився i прохрипiв: -- Я згоден. -- Завтра ми при свiдках вчинимо обряд, -- твердо сказав Атiл, i в голосi його почулося самозречення. Греки з цiкавiстю спостерiгали, як тар'ягни вчиняють обряд побратимства, i говорили мiж собою: -- Ахiлл i Патрокл стали побратимами. Аж тут пiд Трою прибули амажонки, союзницi Трої. На чолi з княгинею Роксаною, вони навалилися з троянцями на ахейцiв i потiснили їх вiд стiн Трої до морського узбережжя. В цей час на поле бою виступили тарiйцi, i поперед них князь Атiл на своїй чудовiй бойовiй колiсницi, яка була видовбана з цiлого шматка дуба, що рiс колись у Гiлеї на Славутичевих берегах. Люто накинулась Роксана на Атiла. Кинула один спис, та вiн зламався об залiзну Атiлову броню, кинула другий i вiн влучив у Атiлового вiзничого. Тенькнуло серце у Роксани, бо вiдчула, що Бог залишає її. Розлючений Атiл махнув своїм величезним списом i наскрiзь пробив Роксаниного коня i ногу Роксани. Не змiгши витягнути сулицю з коня, що завалився набiк, Атiл мечем вiдтяв витязю голову. Коли ж вiн зняв з голови шолом, то побачив, що це голова прекрасної жiнки у розквiтi жiночої краси i сили. Рука Атiла безсило випустила голову Роксани, бо до серця йому пiдступила смертельна нудьга. Йому пригадалося провiщення, що вiн помре пiсля того, як у смертельному герцi уб'є жiнку. Амажонки зав'язали жорстокий бiй за тiло Роксани i вiдбили його у кiмарiйцiв, бо Атiл у цьому бою вже не брав участi. У бою за тiло Роксани загинуло ще сiм амажонок, пiсля чого вони перестали боронити Трою. Коли Атiл повернувся з цього бою, дiзнався, що цар царiв грецького вiйська Агамемнон прислав своїх вiрних i вони забрали з Атiлового куреня найкращу бранку -- княгиню Брiсеїду. Розлючений Атiл розкидав свiй курiнь, порубав бойовi колiсницi i розiгнав челядь: -- На герць цього смердючого ахейця! -- кричав Атiл. -- I старiйшини, i кiмарiйськi князi, i скоморохи, як могли заспокоювали Атiла, нарештi прийшов Одiссей i сказав, що Агамемнон поверне йому бранку, аби вiн угомонився i не викликав Агамемнона на герць. Бо вiйсько грекiв не може ризикувати життям свого головного призвiдця. Атiл трохи заспокоївся, а тодi сказав: -- Хай тiшиться нею, але мої тарiйцi не будуть воювати за Трою. Ми подивимося, як ви самi подужаєте троянцiв. Троянцi вiдтiснили грекiв аж до самих кораблiв i вже запалили крайнi, Атiл вперто готував свої кораблi до вiдплиття додому. За десять рокiв спiльної вiйни кiмарiйцi здружилися з ахейцями, i нiжне Палове серце розривалося, коли вiн бачив, як никнуть пiд троянськими мечами ахейськi голови. Тому князь Палкий упросив Атiла, щоб той дозволив Паловi одягти Атiлову броню i повести тарiйцiв у бiй. Трояни були вiдкинутi аж до стiн Трої, але в цьому бою троянський царенко Гектор убив Пала. Розлючений i роз'ятрений втратою побратима, Атiл у наступному бою убив Гектора, прив'язав його до колiсницi i волочив навколо Трої, але i сам Атiл був незабаром убитий Парiсом стрiлою у п'яту . Це єдине мiсце у Атiловому обладунку було iз чистого золота, в той час як панцир був залiзним. Ковалi, якi робили панцир Атiловi, за законом тарiйцiв, якусь одну частину, обладунку зробили з чистого золота, знак останньої боротьби Трояна з Золотим кабаном. На чолi кiмарiйцiв став князь Напiй, а на чолi країнцiв князь Любим. На кiнець десятого року облоги ахейцi з намови Богiв зробили великого дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Трої. Коли ж троянцi, святкуючи перемогу, затягли коня в мiсто, вночi з коня вийшли наймогутнiшi грецькi i тарiйськi герої -- i почалася рiзанина, бо вночi кораблi знову пристали до берега, й ахейцi разом з тарiйцями пiшли на штурм. Розграбувавши Трою i подiливши здобич, ахейцi її спалили i зруйнували. 4. Року Божого 1145 до нової ери Кораблi пiд проводом князя Напоя прибули до Кримського побережжя. Там, де вони пристали до берега, виникло мiсто Напа. Багату здобич везли тарiйцi з собою, але не було серед них багатьох їхнiх бойових товаришiв, i зокрема князiв Атiла i Палкого. Разом з бранцями i бранками, золотом, срiблом, оксамитами, мечами, луками, коштовним посудом, царським троном i багатьма iншими речами привiз князь Напiй iз собою i слiпого кобзаря, який лишень почув у захопленiй Трої мову тарiйцiв, як зразу почав проситися, щоб забрали його з собою. Його взяли, бо вiн мав на пососi верхiвку вiд бунчука, яку споконвiку носило плем'я кiмарiйцiв, -- мiдну Бережу. Мiг вiн i говорити трохи чудною українською мовою. Знав безлiч пiсень i вед i таку веду, яку знали i волхви з роду галичан. Князь Напiй його дуже шанував i хотiв, щоб цей кобзар, якого звали Волох, заспiвав ще хоч раз свою старовинну веду на Радах бiля цiлющого струмка Священної Путi. I зараз, коли тарiйцi готували до зимiвлi табiрне становище на березi Чорного моря, щоб, перезимувавши, рушити морем i рiками по своїх землях, всi роди змiшались. Натомленi, сидiли бiля вечiрнiх вогнищ i просили в кобзаря: -- Ану, дiду, утнiть оту билицю про Данко. Хай пробере, хай вiзьме за живе. Хоча там, в степах i лiсах, вже заходила зима, тут збиралося на грозу. Мiж темними низькими хмарами i сухою землею проскакували блакитнi iскри. Дощ ще десь лише збирався на силi, але посвiжiлий вiтер куйовдив дiдового бiлого оселедця i роздимав такi ж бiлi вуса. Дiд пiдняв лице до неба, ловлячи вiтер i запах повiтря, i сказав: -- Пронесе хмару. -- Тодi взяв до рук вiдполiровану роками кобзу i почав: -- Бачите iскри? Це iскри вiд гарячого серця Данко, яке горнеться до тарiйського народу. Жили на рiчцi Аракс потомки Тар'ягна. Погода там була теплiша, нiж у нас в Українi. Зимою йшов дощ, а снiг випадав лише вище, в горах. Зелень буяла цiлий рiк, i лiси були густi. Народ -- як дерево, щоб рости, йому треба простiр; як дитина, щоб росла, їй треба мiняти малу одежу на бiльшу; як великий ведмiдь, якому треба великий барлiг. I от коли старий князь Богодар помер, обрали його сина Данко. Пiсля того як старiйшини вручили йому булаву та посипали голову землею, аби не заносився, вiн стрiпнув бiлявим, як бавовна, чубом, i його блiдо-блакитнi очi, через якi голова просвiчувалась, нiби пробита списом навилiт у двох мiсцях, метнули блакитнi iскри. Данко -- молодий красень. Гарнi -- завжди смiливi. Вiн говорив: -- Збираймося! Цi гори душать нас. Не безкiнечнi вони! Перейдемо їх i виллємося на простiр степу, як рiка в море. Iдемо! Ну! Гей! Подивились на нього люди, що вiн кращий за всiх, бо в його очах свiтиться багато сили i вогню живого. -- Веди нас! -- сказали вони. Тодi вiн повiв. Дружно всi пiшли за ним -- вiрили в нього. Важкий був шлях. Гори забрали усi сили. Але за горами почався спершу сухий, а потiм болотистий лiс. Лiс такий густий i високий, що темно було серед дня, на кожному кроцi болото роззявляло жадiбну гнилу пащу, ковтаючи людей, i дерева заступали дорогу могутньою стiною. Переплелися вiття дерев мiж собою, покручене корiння чiплялось за ноги, i кожен крок був вартий поту i кровi. Довго вони йшли !.. Ще густiший ставав лiс, ще менше ставало сили. I ось почали вони ремствувати на Данко, кажучи, що даремно вiн, молодий i недосвiдчений, повiв їх кудись. А вiн iшов попереду, бадьорий i ясний. Але гроза вдарила над лiсом, загули дерева, i стало в лiсi так темно, наче в ньому зiбралися всi ночi зразу, скiльки їх було на свiтi з того часу, як лiс народився. Iшли маленькi люди з-помiж великих дерев, i в грiзних проблисках блискавок вiдсвiчувались мокрi постатi людей. Хитаючись, скрипiли велетнi-дерева, гули сердитi пiснi, а блискавки, лiтаючи над верхiв'ями лiсу, освiчували його на мить синiм холодним вогнем i зникали швидко, щоб за мить знову виникнути. Лякались люди. Дерева з мокрими гiлками здавались живими холодними змiями; а суцiльний дощ лив, i люди йшли нiби по дну морському, вода струмувала по лицях. А з гiлок дивилась на них Тьма, щось страшне, темне i холодне. Це був важкий шлях, люди втомилися i занепали духом. Зупинились вони, втомленi i злi, щоб судити Данко. -- Ти, -- говорили, -- мiзерна i шкiдлива людина! Ти повiв нас i виснажив, i за це загинеш! -- Ви сказали: "Веди!" -- i я повiв вас! -- крикнув Данко, стаючи проти них грудьми. -- У мене є мужнiсть вести, тому я i повiв вас! А ви? Ви не зумiли зберегти сил на довгий шлях! Хто не може зберегти сил на останнiй ривок, той не доходить до мети! Ви йшли, як отара овечок, кiнцем для якої є кошара, де на неї чекають рiзники. Надпорив -- це випробування народу на виживання! Але цi слова ще бiльше розпалили людей. Безсилля розпачу вони хотiли перетворити на силу для вбивства власного вождя. -- Ти вмреш! Ти вмреш! -- ревiли вони. А лiс гув i гув, повторюючи крики, i блискавки розривали тьму на шмаття. Данко дивився на тих, заради кого вiн трудився, i бачив, що вони як звiрi. Багато людей стояло навколо нього, i не було на їхнiх лицях шляхетностi, i не можна було чекати вiд них пощади. Шляхетнiсть дається людинi Богом вiд народження i зникає, наче звiр у хащах, iз душ простих людей, коли їх тисне голод. Тiльки у надлюдей шляхетнiсть сильнiша за голод, i вони здатнi на безодню подвигу в iм'я Слави. От i зараз у серцi Данко закипiла злiсть -- як данина людському, але зразу ж її перемогла шляхетнiсть -- як данина Божому, i злiсть зникла в сутiнках душi. Вiн любив свiй народ i був його найкращою квiткою, вiн жалiв людей i думав, що, можливо, без нього вони загинуть. I серце його спалахнуло вогнем бажання врятувати свiй рiд-плем'я, вивести їх на широкий шлях, i тодi в його очах блиснули променi того могутнього вогню -- вогню Ягни-Лелi-Бережi. А люди подумали, що вiн роз'ярився, тому так яскраво загорiлися його очi, i насторожились, як вовки, чекаючи, що вiн буде оборонятись, i стали тiснiше оточувати його, щоб схопити i вбити. Вiн зрозумiв їхнiй намiр, тому ще яскравiше загорiлось його серце, бо цей їхнiй намiр народжував у душi Данко великий сум. Свiтовий сум Ягни. А лiс все спiвав свою похмуру пiсню, гримiло i лив дощ. -- Що я зроблю для Роду?! -- сильнiше за грiм крикнув Данко. I раптом вiн розiрвав руками собi груди, вирвав iз них своє серце i високо пiдняв над головою. Воно палало так яскраво, як сонце, i яснiше за сонце, i весь лiс замовк, освiтлений цим факелам великої любовi до людей, а Тьма розлетiлась вiд свiтла i там далеко, в лiсi, тремтячи, упала в гнилу пащу болота. Люди ж, зачудованi, остовпiвпiли. -- Ходiмо! -- крикнув Данко i кинувся на мiсце вождя, тримаючи високо палаюче серце i освiтлюючи ним шлях своєму народу. Вони кинулись за ним, зачарованi. Тодi лiс зашумiв здивовано хилитаючи верхiвками, але його шум був заглушений тупотiнням людей. Всi бiгли швидко i смiло, захопленi дивним видивом. I зараз гинули, але без скарг i слiз. А Данко iшов попереду, i серце його палало й палало. I ось раптом лiс розступився i залишився позаду, щiльний i нiмий, а Данко i всi люди зразу пiрнули в море сонячного свiтла i чистого повiтря, промитого дощем. Гроза була там, позад них, тут сяяло сонце, зiтхав степ, блищала трава в дiамантах дощу, i в далинi золотом мiнилася рiка Вардана... Вечорiло, i вiд захiдних променiв рiка здавалась червоною, як кров, що била гарячим струменем iз розiрваних грудей Данко. Кинув погляд поперед себе на широкий степ гордий i смiливий Данко, кинув радiсний погляд на вiльну землю засмiявся гордо. А тодi упав i помер... Люди поховали його з почестями i насипали над ним високу могилу. Хотiли покласти йому у груди i його серце. Але як тiльки волох дiткнувся до нього пальцями, воно розсипалось на iскри. Тому лiтають степом блакитнi iскри перед грозою. В той час, як усе тарiйське вiйсько готувалося до зимiвлi, один курiнь з тисячi князя Славка вирiшив через кримськi степи до настання заметiлей добратись до свого роду, який жив селами зразу ж за Кримським перешийком. Вони i справдi благополучно подолали степи, але на перешийку були зупиненi Перекопом. За Перекопом засiли невiдомi вороги, хоча i в одежi слов'янськiй, але стрiляли в кожного, хто пiдходив до рову. А це в роду старiйшини Вушатого, в той час як кращi воїни десять рокiв воювали пiд Троєю, повстали раби на чолi з постiльничим Вушатого Кощiєм. Кощiй забрав собi жiнок Вушатого i став князем, а iншi раби побили мужчин, вiльних общинникiв, i забрали собi їхнiх жiнок. I оце зараз ополчення на чолi з князем Кощiєм стiйко боронило Перекоп, i воїни з куреня Скидана скiльки не йшли на штурм валу, все не могли його подолати. Тодi на Радi воїн на iм'я Хамхун сказав: -- Що це ми справдi воюємо з ними, наче з рiвними? Берiмо трiйчатi батоги -- i гайда! Раби ще не забули, що таке трiйчатка! I пiшли слов'яни на приступ iз трiйчатими пугами. Як тiльки воїни князя Кощiя почули свист батогiв, то покидали мечi i сулицi та, обхопивши голови руками, поставали на колiна. Раба Кощiя Скидан звелiв посадити в князiвське сiдло i пiд нагаями везти до становища. Там Кощiя ослiпили i прикували до казана з молоком, щоб вiн до кiнця своїх днiв збивав масло. З того часу повелася серед слов'ян приказка: "сiсти в сiдло Кощiєве", тобто загубити все. В той час, як тар'ягни воювали пiд Троєю, забравши iз собою кращих витязiв, збiднiла Тарiйська земля на звитяжцiв. Прилетiв iз пiвнiчного краю Змiй Горинич iз своїм змiїним кодлом i полонив тарiйську люднiсть, наклавши на весь край i на кожен город чи село чорну покуту, через те, що Авхат забрав iз собою в похiд чарiвну бартку. У мiстi Переяславi-на-Дунаї внадився Змiй красти дiтей з княжого роду i кидати їх у темницю. Пожурилися країнцi. Пiшов князь Палкий на вiйну з Троєю, а його чотирьох синiв i дочку Змiй украв. Там, де Змiй у свiй лiсовий палац ходить, -- борозна вiд хвоста. Ходила одного разу Палова дружина, княгиня Яснослава, зеленим долом та набрела на поле червоного горошку. На тому полi деякi квiти ще квiтнугь, а знизу вже стручки. Проказувала княгиня Яснослава подумки таку молитву: -- Ягно-Вогненне Диво-Золота Оленице, спаси i помилуй мiй народ, мiй рiд! Дай менi снаги, щоб народити сина такого дужого, аби вiн змiг побороти Змiя Горинича i все його кодло. Тут один стручок горошку трiснув, на простягнуту долоню княгинi Яснослави упала червона горошина. Взяла Яснослава i проковтнула ту горошину. А була та горошина не простою, бо як вiдчинив Тар'ягн колись скриньку з шершнями, де жила душа Золотого кабана, то сам розлетiвся на безлiч щасливих днiв для людей, а на землю упало три безсмертних краплi кровi iз безсмертного серця Тар'ягна -- одна краплина стала зiгрiваючим вогнем для людей, друга упала в душу Лада i Лади i запалала невгасимою взаємною любов'ю мiж чоловiком i жiнкою, а третя впала на стебло гороху. 5. Року Божого 1154 до нової ери Народила княгиня Яснослава сина i назвала його Котигорошком. Як виповнилось йому сiм лiт, прилетiв Змiй, щоб його забрати i кинути у темницю. Проте малий Котигорошко вперся, i Змiй не змiг вiдiрвати його вiд землi. Злякався Змiй i закляв Котигорошка, щоб вiн не мiг устати на ноги. Сидiв пiсля того Котигорошко в хатi на печi, хоча не переставав рости дуже швидко. Княгиня Яснослава плакала i благала: -- Ягно-Дивна-Жива, всеплодющая Мати, допоможи моєму синовi устати, Змiя дiстати, своїх братiв i сестру iз полону визволяти. Аж ось якогось часу, коли у князiвських покоях нiкого не було, заходить до них у хату бiлий-бiлий дiд та й каже Котигорошковi: -- Помилуй, Боже, бiдного старця. Котигорошко обзивається з печi: -- Хлiб на столi, дiдусю, вiдрiжте собi, а вода в кадубi -- пийте на здоров'я, а я немощний: на ноги не можу встати, хоча руками обiддя гну. --Як даси, сину, перед лицем Дарбога iменем Перуна три клятви, то ноги тебе носитимуть. -- Якщо, дiду, цi клятви княжого iменi достойнi, то я їх скажу. -- Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою Ягною! Ось цi обiтницi: Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного одноплемiнника iз бiди виручати. Вогонь святий, землю i воду шанувати. Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню дiву-поляницю. Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й дає Котигорошку раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув. Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу -- навколо себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу Ягнi. Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже: -- Тепер Змiєве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та пам'ятай свої обiтницi, -- i зник. Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик -- Дарбожий синок Лель. А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дунаї посеред вiчового майдану колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, якої нi лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзної руди на плечi та й пiшов до кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втримає нiяка громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив. -- Добридень, дiдусю, якщо ви коваль, -- почав Котигорошко. -- Я не коваль, коваль у болото по руду пiшов, але у твоїй скрутi можу допомогти. -- Маю осьо шмат залiза. Треба з нього викувати булаву, щоб така важка була, як усей шмат, але до рук похватна. Дiд схопив величезний молот та як ударив по тому шматку руди, так вiн навпiл i розколовся, як горiх, а всерединi лежала булава Тар'ягна, обсипана дiамантами. Взяв Котигорошко ту булаву до рук -- якраз по його силi. Подякував вiн Дiду-Всевiду та й рушив додому, а на майданi якраз вiче зiбралося, щоб вирiшити, як Котигорошка позбутися. Вiн нiчого того не знає, пiдiйшов до гурту, а тут у його ногу якраз скабка увiгналася. Простяг вiн булаву чоловiковi, що стояв поряд: -- На, потримай, а я колючку з ноги вийму. Той чоловiк кия взяв, та тiльки Котигорошко булаву з рук випустив, як чоловiк її не втримав, вона впала i перебила чоловiковi ногу, та ще й угрузла в землю на пiвсажня. У цiй булавi була закладена влада над усiм тарiйським народом, тому все вiче зразу поклонилось Котигорошку i запросило його бути над ними князем. Котигорошко їм i каже: -- Виберете князя, як я своїх братiв iз Змiєвого полону виручу. Я ще молодий, ще козацьких звичаїв не знаю то треба менi покозакувати. Прийшов Котигорошко додому та й говорить матерi: -- Печiть, мамо, буханцi та сушiть сухарi, пiду братiв-сестер шукати, з полону виручати. Почала мати його умовляти: -- Ти ж iще малий i один у мене, не кидай мене, бо у господi потрiбен хазяїн, а матерi син. Але Котигорошко на своєму наполiг. Коли виходив за межi мiста Переяслава, люди говорили: -- Он Палкий-Котигорошко-Кий пiшов Змiя бити. Через того важезного кия, який правив Котигорошковi за булаву, стали його з тих пiр звати Києм. Пiшов вiн тiєю дорогою, що її Змiй хвостом начирив, та й зайшов у лiс. Коли приходить до великого двора, увiходить у двiр, тодi в будинок, а Змiя нема, сама лишень Києва сестричка Оленка: -- Здорова була, дiвчино, -- каже Котигорошко-Кий. -- Здоров, козаче! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить Змiй, вiн тебе з'їсть. -- Отже, ще, може, й подавиться оцiєю кiсткою, -- показав Кий на булаву. -- А ти хто така? -- Я була одна дочка у батька, князя Палкого, i в матерi, княгинi Яснослави, та мене Змiй украв, як батько у похiд на Трою пiшов. А четверо братiв, що мене визволити хотiли, Змiй у темницю кинув. Я їм потай їсти ношу, але вони вже там ледь живi. Коли це Змiй летить, земля двигтить. Тiльки в хату, зараз i каже: -- Ге, людський дух пахне! -- Де б то не пах, -- вiдказує Кий. -- Агов, козаче, чого ти прийшов? Слави шукати чи в темницi зогнивати? -- А це нам Доля скаже. -- Ходiм на залiзний тiк. А в той час був звичай на герцi бити один одного палицею по головi. Прийшли, Змiй i каже: -- Бий ти перший. А Котигорошко йому: -- Нi, бий ти, бо як я вдарю, то другого разу може й не бути. От Змiй як ударив Кия, по кiсточки загнав у залiзний тiк. Вирвав ноги Кий, як ударив Змiя булавою Тар'ягна -- загнав у тiк по колiна, як ударив удруге -- по пояс загнав, як ударив утретє -- зовсiм убив. Пiшов тодi у темницю, розбив дверi, визволив братiв. Забрав усе золото i коштовностi, якi були у палацi, та й вирушили вони разом додому. От iдуть та й iдуть, а Кий їм не признається, що доводиться братом. Пройшли так скiльки дороги, сiли пiд дубом спочити. Кий, натомлений пiсля важкого бою, обперся спиною об дуба та й заснув. А четверо братiв i радяться: -- Будуть iз нас люди смiятися, що ми Змiя не подужали, а Кий-зайда сам убив. Та й добро Змiєве вiн собi забере, а нам не дасть, бо дужий сильно. Радились - радились та й нарадились, що, мовляв, тепера вiн спить мiцно, прив'язати його до дуба ликом, щоб не вiдiрвався, тут його, знесиленого голодом, дикий звiр розiрве. Умовляла їх Оленка не робити не по правдi, але вони її не послухали. Спав Кий день, спав другий, на третiй прокинувся -- аж прив'язаний. Нема нi братiв, нi скарбу, лише булаву вони не змогли пiдняти. Вiн плечi напружив, пута розiрвав i дуба з землi витяг. Пiдходить до рiдного дому, аж чує -- брати прийшли вже та й розпитують у матерi: -- А що, мамо, чи були у нас ще брати i сестри? -- Та як же! Син, Котигорошко був, що його люди Києм прозвали, та пiшов вас визволяти. Вони тодi: -- Оце ж ми його прив'язали, треба iти одв'язати, -- кинулись до дверей, а Кий у дверi заходить та й каже: -- Добридень, рiдна матусю, i ви, браття. Тут брати один поперед одним почали йому докоряти, що вiн їм не признався, а Кий i каже: -- Ви не могли знати, що я ваш брат, але ви знали, що я Змiя вбив i вас визволив iз довiчної темницi. Грiх за добро платити злом. Не бiйтесь за себе, бо я маю на собi обiтницю нiкого нiколи iз свого роду-племєнi не вбивати, i усiм людям так скажiть, що проти мене зле помишляють. Дайте менi обiдати, моя рiдна мамо, та ще сухарiв у торбу, бо я пiду козакувати, розуму та слави серед народу тарiйського пошукати. Переночував Кий удома, а вранцi торбу за плечi, кия на плечi та й пiшов з дому. Хотiв, правда, взяти коня з батькового табуна, та якому коневi руку на гриву не покладе, кiнь на переднi ноги присiдає. Так пiшки i пiшов. Iде собi та й iде, коли, не доходячи мiста Галича, бачить: i звiдси гора, i звiдти гора, а мiж тими горами чоловiк руками i ногами розiп'явся i тi гори розсовує. Каже Кий: -- Боже, поможи! -- Дай, Боже, здоров'я! -- А що то ти, чоловiче, робиш? -- Гори розпихаю, щоб дорога була. -- А куди ти йдеш? -- питає Кий. -- Щастя шукати. -- Ну, то i я туди. А як тебе звати? -- Вернигора, а тебе? -- Мати Котигорошком звала, а як пiдрiс, люди Києм назвали. А взагалi-то я Тар'я-Країн-Пал-Котигорошко-Кий. -- А батька твого чи не Палким звали? -- А таки Палким. -- О, то з князем Палким i мiй батько у похiд на Трою пiшов. Iдуть вони вдвох, коли бачать -- серед лiсу чоловiк як махне рукою, так дерева з корiнням i вивертає. -- Боже, поможи! -- Дай, Боже, здоров'я! -- А що ти, чоловiче, робиш? -- Дерева вивертаю, щоб було кудою iти. -- А куди ж тобi йти? -- Щастя шукати. -- Ну, то й ми ж туди чимчикуємо. -- А як же тебе звати? -- Вернидубом, а вас? -- Кий i Вернигора. Ходiмо з нами. Iдуть вони втрьох. Коли бачать чоловiк iз здоровезними вусами сидить над рiчкою Днiстро. Як крутнув вусом, вода i розступилась, так що можна по дну iти. Вони до нього: -- Боже, поможи! А вiн їм: -- Тар'я! -- А що ти, чоловiче, робиш i як тебе звати? -- Звати мене Крутивусом, ось воду вiдвертаю, щоб можна було на той бiк перейти. -- Ходiмо з нами щастя шукати, а бiду проганяти. -- А хто ж ви такi? -- Ми вiльнi козаки: я -- Кий, я -- Вернидуб, я -- Вернигора. Приходять вони всi разом до мiста Галича. А там люди сумнi та невеселi. Питаються вони у людей, чому нi з одного димаря дим не йде. -- Бо нема дров. Скоро зима, а всi бояться iти в лiс, бо там завiвся Дiдько i кого спiймає, тому пас шкiри iз спини видирає. -- А ходiмо, товариство, у той лiс. Ось i трапляється нагода показати козацьку звитягу, -- каже Котигорошко. От зайшли вони у темний та густий лiс. Коли бачать мисливську хатину рублену. Увiйшли -- нiкого нема. Кий i каже: -- Отут ми й посторожуємо. Якщо Дiдько нас шукає, то тут знайде. Переночували. На другий день Вернигора залишився їсти варити, а iншi троє пiшли на влови. Наварив Вернигора їсти та й лiг спочити, коли це хтось стукає в дверi: -- Вiдчини. -- Невеликий пан, вiдчиниш i сам. Дверi вiдчинились i знову хтось кричить: -- Пересади через порiг. -- Невеликий пан, перелiзеш i сам. Коли це вскакує в хату маленький дiдок, а борода по землi волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба, видер iз спини пас шкiри та й почепив на сучок, що з стiни стирчав. А сам усе, що було наварене, поїв-попив та й зник. Вернигора крутився-крутився, якось зiрвався з сучка, кинувся знову варити. Поки товаришi прийшли -- уже доварює. -- А чого це ти запiзнився з обiдом? -- Та заспав трохи. Наїлися та й полягали спати. На другий день залишився Вернидуб варити їсти, i вiн з обiдом запiзнився. На третiй день Крутивус варив їсти i теж запiзнився, бо, мовляв, заспав. На четвертий день залишився вдома Кий. Як товаришi вирушили на влови, вiн їм i каже: -- Оце ще я наварю, та й потягнемо далi. Тихо тут, нема нiякого Дiдька, хiба що ви дуже сонними стали. От наварив Кий їсти та й лiг вiдпочити, аж грюкає хтось у дверi. -- Вiдчини! Устав Кий, вiдчинив дверi, аж перед ним Дiдько стоїть, сам малий та корчистий, а борода по землi волочиться. -- Пересади через порiг. Пересадив його Кий через порiг та й каже: -- Ось трохи зачекайте, товаришi з ловiв прийдуть, обiдати будемо. Ви в нашiй хатi, то будете гостем. -- А ти цю хату будував? -- Визвiрився Дiдько. Та як пiдскочить, та хап Кия за оселедця, а Кий Дiдька за бороду -- лап. Почув Дiдько Києву силу, розчепив лапу. -- То це ти, Дiдьку, тарiйцям-кiмарiйцям-галичанам дров не даєш? Узяв Кий сокиру, розколов стовбур здоровезного дуба, клином розклинив, засилив туди дiдькову бороду i вибив клин. -- Оце, Дiдьку, тут сиди, та пiдождемо моїх товаришiв. Приходить товариство. -- А що обiд? -- Давно впрiв. Пообiдали, а тодi Кий i каже: -- А ходiмо я вам таке покажу, що ну! Приходять до того мiсця, коли нi Дiдька, нi дуба нема. Вирвав Дiдько дуба з коренем та й десь потяг. Тодi Кий розказав товаришам про свою пригоду, i тi призналися, як Дiдько ремiння з їхнiх спин драв. Розiклали вони тодi велике вогнище, набрали зi струмка води в братину, кожен зробив на руцi надрiз i пустив у компанею краплину кровi. Кий каже: -- Ковтнемо, браття, по черзi iз цiєї братини по одному разу, а лишок виллємо на землю бiля вогню. Так i зробили. -- Тепер ми побратими, i нiхто хай не криється iз своєю бiдою, а гуртом ми непоборнi. Цей дiдок, видать, самого Горинича брат, пiдемо його шукати. А Дiдько того дуба тяг-тяг, що видно за ним волочений слiд. Так дiйшли побратими аж до глибокої ями, що дна їй не видно. Тут Дiдько бороду свою звiльнив i у ямi зник. Прив'язали вони до того дуба мотузку i спустились аж на Той свiт, а там нема дороги, саме бескеття. Став Вернигора тi скелi вергати, дорогу товариству прокладати. Нарештi гори скiнчилися, i вони побачили безкiнечний зелений луг, який цвiв медунками, воловим оком, смiлкою, кульбабою, дзвониками синiми i фiолетовими, жовтцем, лататтям, зiрочками, кiнським щавлем, в'язiлем i iншими дивними квiтами. По лузi ходили золотi пiвники i гарно спiвали, а людськi тiнi блукали за пiвниками i пасли їх, тримаючи в руках гiлки з нев'янучим вишневим цвiтом. -- Це, браття, той луг, де душi людськi блаженствують, перед тим як з'єднатися з неосяжною Ягною, -- сказав Кий. -- Але поспiшаймо звiдси, бо живих людей чекає живе дiло. За якийсь там час перейшли вони луг, що весь час цвiте, i пiдiйшли до стiни чорного лiсу. Далi пройти було нiяк. -- Це вже моя робота, -- сказав Вернидуб i почав дерева валити. Нарештi пройшли вони лiс i вийшли на берег могутньої рiки. Вода у рiцi була бурхлива й чорна, i кишiло в нiй повно чи то риб, чи то жаб, чи то тритонiв, а може, й слимакiв, та й черви вилися нескiнченними нитками. Пiд ближчим берегом вся ця твар ворушилася, пiд протилежним плавала догори бiлими пузами. Деяких вода викинула на той пологий берег, i вони закам'янiли. -- Це межа мертвого i живого, -- сказав Кий. -- Це Чорна рiка смертi, це передсмертна мука грiшним i миттєва кончина праведним. На другому березi рiчки вони побачили безкiнечнi болота, якi булькали смердючими газами. Тут Крутивус вуса покрутив, вода у рiчцi i болотах розступилася, i товаришi попростували далi. Болота були повнi людських тiней, обплутаних чорними i рябими п'явками, вкритих комарами, клiщами, виразками. Посеред болiт чорнiв високий i широкий палац, банi якого свiтилися червоним золотом, що розсiювало над болотами червонувате свiтло. -- Це, товариство, луг, де люди, що не шанували Ягни i її законiв, вимокають кожна душа по 300 рокiв, щоб потiм перелетiти через рiку Смертi на луг, який вiчно цвiте, i стати квiтами, а тодi ще через 300 рокiв стати золотими пiвниками, а тодi ще через 300 рокiв -- пастухами пiвникiв, а тодi ще через 300 рокiв увiйти в лоно Ягни, щоб потiм знову стати душами наших дiтей. За цей довгий час перевтiлень душа зовсiм забуває своє попереднє плотське життя i вiдчуває себе наново молодою, проте туга за Божистою суттю завжди живе у людськiй душi, -- сказав Кий. -- Може, он у тому палацi i Дiдько проживає? Зайшли вони у чорний палац, аж вибiгає їм назустрiч князiвна, та така гарна, що, здається, у свiтi кращої немає. -- Ой, -- каже, -- люди добрi, чого ви сюди зайшли? -- Та шукаємо дiда маленького, що борода по землi волочиться, хочемо його порiшити, щоб галичанам дрова у лiсi брати не заважав. -- Це ж вiн мене у галицького князя кiмарiйського украв ще дiвчам, а оце хоче за жiнку брати. -- Ну, цього вже йому не буде! -- А вбити цього дiда не можна, бо вiн вiчний князь чортового болота, що оце кишить грiшниками, гаддям i п'явками на страх i для покути. -- А що ж йому можна зробити? -- Йому можна лише бороду утяти, тодi вiн не буде на наш свiт аж 300 лiт лiтати, i люди не будуть 300 лiт хворiти, а вмиратимуть лише вiд старостi у 150 рокiв. Хто ж Дiдьковi бороду втне, той буде жити аж 300 рокiв i князюватиме щасливо, i народ його буде щасливий, i не буде у всьому свiтi тому народовi супротивної сили. Але треба, щоб це був прямий нащадок Тар'ягна, бо Дiдько дуже сильний. -- Як не можна його убити, то хоч бороду утну, -- каже Кий. Аж ось i Дiдько прилетiв. Кий його зразу за бороду, нiж з-за халяви витяг. Проситься Дiдько: -- Випусти мене, Кию, що загадаєш, те i зроблю. -- Ось їх запитай, -- показує Кий на товаришiв, -- ти перед ними в боргу. -- Хай нас на наш свiт винесе, -- заявив Вернигора, i всi пристали на його слово. А Дiдько собi думає: "Їх я винесу, вони менi не страшнi, а от Кий хай би у болотi загруз, страшно на свiтi жити, як вiн живий". От Дiдько й каже: -- Вас трьох i князiвну я ще якось за раз донесу, хоча свiт i не близький, а Кия можу донести лише одного, i то без булави. Думали товаришi, думали, щоб якось разом полетiти, i нiчого не придумали, тодi князiвна i каже: -- Якщо ти, Кияне, вiзьмеш у руки он ту скриньку, то Дiдько по тебе обов'язково прилетить, але не вiдчиняй її, бо зразу Той свiт змiшається з Цим свiтом, Свiтло змiшається з Мороком, i стане навколо нi свiтло, нi темно, нi мокро, нi сухо, не твердо й не м'яко, не холодно й не жарко, все живе й мертве втратить свою форму i буде таке каламутне, як вода в рiцi, що протiкає на межi життя i смертi. Так i вирiшили. Спочатку Дiдько вiднiс Вернидуба, Вернигору, Крутивуса i князiвну, тодi понiс Києву булаву. Як понiс Дiдько булаву, Кий пiдiйшов до невеликого столу, вирiзьбленого з суцiльного гранiту. Вiдполiрований чорний гранiт тьмяно свiтився правильним шестикутником, а посеред того столу стояла на пiдставцi скринька. Кольором i формою вона нагадувала велику стиглу диню, лише золотиста поверхня її не була шкарубкою, як у динi, а вiдполiрованою, як гранiтний стiл. Вiд полюса до полюса ця диня була розграфлена чiткими тоненькими синiми лiнiями. Кий узяв скриньку в руки й нiде не побачив, як вона вiдчиняється, лише вiдчув, що вона вдвоє важча за його булаву, i чим довше вiн її тримав у руках, тим вона важчала. Нарештi Кий вiдчув, що вже не має сили її тримати, твердь пiд його ногами стала просiдати, i Кий останнiм зусиллям поклав скриньку знову на пiдставку. Важко дихаючи, вийшов Кий з палацу на подвiр'я та й сiв пiд високим деревом. Коли це зiбралась гроза i вдарив грiм. Запищали вгорi на деревi пташенята. Кий полiз на дерево i укрив гнiздо своєю киреєю, а тодi сховався вiд дощу в палацi. Пiшов страшний дощ з градом i вiтром. Коли дощ ущух, прилетiв величезний Орел та й питає дiтей: -- Хто це вас укрив? -- Як не з'їси його, то ми скажемо. -- Нi, -- каже Орел, -- не з'їм. Ось уже триста рокiв з року в рiк, як тiльки моїм пташенятам час вилiтати з гнiзда, пускається град i вибиває їх до одного, це так Дiдько хоче звести зi свiту рiд могутнiх Орлiв, якi тiльки й можуть перелiтати мiж свiтами. Перелiтання мiж свiтами -- то велика таємниця, яку Боги не хочуть вiдкривати людям. На сторожi цiєї таємницi Боги поставили Дiдька. I яка б не була людина праведна i розумна, щоб досягти досконалостi i порiвнятися з Богами та дiзнатись про таємницю перелiтання мiж свiтами, Дiдько обов'язково її спокусить i ткне носом у грязюку. Праведнiсть кожної людини має вразливе мiсце, наче броня Атiла. Пташенята розказали Орловi про витязя Кия. Коли це й Дiдько прилетiв та й каже Києвi: -- Берись за бороду та вже полетимо, бодай ти лiтав там, де i я не лiтав. От летять вони. Дiдько думає, як Кия з бороди струсити, а Кий думає, як Дiдьковi бороду утяти. Як почав Дiдько Кия то вгору, то вниз тiпати, то Кий його й запитує: -- Чи ти думаєш, Дiдьку, мене додому нести? -- Не думаю, -- вiдповiдає Дiдько, -- сидiтимеш у болотi та п'явок годуватимеш. Тут Кий чує, що рука терпне, i, коли Дiдько вниз шугонув, вийняв Кий нiж з-за халяви i вiдтяв Дiдьковi бороду по саме пiдборiддя. Упали вони разом бiля палацу. Дiдько на ноги скочив i репетує: -- А що ти менi бороду вiдтяв, то в мене друга виросте, а я лише 300 лiт на ваш свiт лiтати не зможу, а бiльше ти менi нiчого не можеш зробити, бо я Вiчний князь чортового болота! Ти ж не зможеш померти, аж поки тобi не мине 300 лiт. А весь цей час буде тебе їсти мошва i комарi, п'явки i гаддя i не зможуть з'їсти, бо тiло нове наростатиме i нiяка хвороба тебе не бере. Пiшов Дiдько у палац, а Кий сiв пiд деревом та й зажурився. Iти нiкуди, навколо болото непролазне. Аж прилiтає до нього величезний Орел. Такий великий, як Дiдькiв палац, але схожий на земних орлiв, лише крилами не махає, а вони в нього щiльно притуленi до тiла. Сiв на двi лапи, хвостом теж пiдперся, троє круглих очей дивляться на три протилежнi сторони. Чує Кий Орлiв голос, але бачить, що гострого дзьоба, повернутого просто в небо, Орел не розтуляє: -- Ти моїх пташенят порятував. Скажи, Кию, що я можу зробити для тебе? -- Нiчого менi не треба, от якби ти, Орле, вiднiс мене на мiй свiт, отодi б я тобi все життя дякував. -- Важко це зробити, але можна. Заготуй собi їсти, бо дорога далека, у мене ж вiд народження закладене вiчне серце, i я його не годую, аж поки воно саме раптом не зупиниться. Принiс Орел Києвi живих волiв i води. Побив вiн волiв, посолив м'ясо. Поставив на Орла 12 кадубiв м'яса i 12 кадубiв води, i вони полетiли. Довго летiли, аж поки Кий усiх своїх припаси не поїв i води не випив i вже лежав на Орлi нi живий нi мертвий, а лише теплий. Поклав Орел Кия на землю, полетiв та принiс води цiлющої, збризнув нею Кия, i той ожив. Подякував Кий Орловi, попрощались вони щиро та й розiйшлись. Прийшов Кий до мiста кiмарiйського Галича, а там весело, гамiрно, у всiх хатах топиться, у печi стегно свиняче печеться, пахне смаженим часником, пiдрум'яненим тiстом, кмином i настояним на травах медом. До князiвни, яка повернулась iз Дiдькового полону, женихи плавом пливуть, але вона усiм їм загадує залiзний кий пiдняти, що в дворi лежить ще з того часу, як його тут Дiдько поклав, що у нього борода по землi волочилася. Прийшов Кий до княжого терему, бачить -- молодi козаки силкуються його булаву пiдняти та лише найдужчi з-помiж них можуть пiдняти за тонший кiнець на пiвлiктя вiд землi. Говорять козаки помiж собою: -- Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а й пiдняти її не можна! -- Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе, побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася, -- каже їм старезний дiд, -- щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити. -- Як це булава може зайняти всю землю? -- запитує молоденький козак. -- А так, що давнi люди не все нам просто розказали, а про дещо лише натякнули, щоб ми i самi здогадалися, -- повчає дiд. Кий свою булаву взяв i став перед князiвною Галею. Обнялись вони, а Кий i каже: -- Бачу я, що ти мене любиш, i я тебе люблю, але якщо хочеш бути моєю, то треба ще почекати п'ять рокiв, бо на менi обiтниця козакувати доти, доки не зборю у герцi могутню Дiву. Хочеш -- чекай, а не хочеш, ось женихiв повен двiр. А людям вiн сказав: -- Я, Тар'я-Країн-Котигорошко, мушу пройти шлях свого прапрапрапрадiда, бо козак без походу -- як дiвчина без роду. Пiшов Кий далi. Iшов та й iшов, аж приходить у город Волин. Дивиться, а там люди самi рало тягають, солоним кривавим потом свою ниву засiвають. -- А де ж, люди добрi, вашi воли? -- Немає. Дванадцятиголовий змiй Жеретiй пожер. Ще є трохи худоби на розвiд, то цiєї ночi прилетить та доїсть, а тодi i нас їсти почне. -- А кудою вiн ходить? -- Вiн не ходить, а на конi їздить, на тому, що жар їсть, полум'я п'є, як бiжить -- дерева листя опускають. Пiшов Кий до мосту, кудою змiй Жеретiй їздив, сiв пiд мостом i став чекати ночi. Коли ж пiвнiч настала, пiвнi проспiвали, задвигтi