одязi, з великою хусткою на голих плечах. Рiвка. Це була для Якова велика несподiванка, i вiн не мiг одразу рiшитися, що робити... Вiн хотiв був зiрватися з лiжка, або крикнути, або чимось кинути. - Нi, нi! Якове, нi! - попередила його Рiвка здушеним голосом. - Що вам треба? - вирвалось у нього напружене запитання. - Цитьте! Хочу вам щось сказати! Якiв отямився, не хотiв її образити, вказав на стiлець i спокiйнiше запитав: - Що хочете сказати? Сiдайте i кажiть! - Я хотiла вас лише запитати: чого ви мене так боїтесь? Що я? Мара? Смерть? Чума? - проговорила придушеним голосом Рiвка i зупинилась на пiвдорозi у дуже незручнiй, нiяковiй позi в своїй довгiй нiчнiй сорочцi. На її обличчi виступили гнiв i презирство. I, коли Якiв, не знаходячи вiдповiдi, промовчав, вона продовжувала: - Боїтесь? Арiйцям заборонено? З нами? Можуть вас покарати? - Нi! - вирвалось у Якова. - Не те! - А що iнше? - Рiвко! Я не знаю, чи маю вам це казати. Здавалося б, ви повиннi самi розумiти. - Що розумiти? - перервала його Рiвка. - Як що? Де вашi батьки? Ваш чоловiк? Ваш син? Що на вас чекає? Чи ви цього не розумiєте? Чи не розумiєте, що це - гра зi смертю? - I навiщо такi страшнi слова, Якове? Поки що ми не вмираємо! Я - молода жiнка, ви - молодий чоловiк! Тепер вiйна. Не питаймо, що буде завтра. I менi соромно, що ви, такий вояк, такий мужчина, така сила i разом такий боягуз! Фе! - i Рiвка обернулась i вийшла. Вийшла з шумом, з протестом, мiцно зачинила за собою дверi. Якiв був мов громом уражений. Вiн бачив i знає цих людей, знає їх вдачу, що нiколи не грiшила показовою бравурою, що її вважали за приклад кумедного боягузтва, що нездiбна захищати себе активно, вiддаючись вороговi без бою i вмираючи без протесту. I враз такi слова. I лише пiзнiше, ген пiзнiше, Якiв зумiв дати вiдповiдь на таку якраз поведiнку цiєї жiнки. Другого чи третього вечора до нього, замiсть Рiвки, так само нiчною добою, прийшла Шприндзя. Ця вступила вiдважно, рiшуче, пiдiйшла до самого лiжка, сiла на стiльцi, що його Якiв приставляв на нiч складати одяг i книжку, яку читав кожного, вечора перед сном, i почала: - Майоре! Здається, вас так тепер кличуть? Моя сестра здурiла! - Чому така категорична дефiнiцiя? - спитав вiн, знiяковiлий. - Вона думає, що може ще комусь подобатись. Заявила менi, що пiде до якогось там генерала за кухарку - дурна, стара, нiкому не потрiбна баба. А мене хоче вiддати до гетто, каже, що я дiю їй на нерви. Чи ви можете таке зрозумiти? А я їй сказала: не я, а ти пiдеш до того свого гетто. Так! Я їй це казала! I вона пiде, ось побачите, що пiде! Її чорнi, блискучi очi, здавалось, ось-ось вибухнуть полум'ям. Вона була чудова у цiй своїй фурiї. Якiв побачив у своїй кiмнатi Сару, чи Рахiль, чи Ездру, чи Естерн, чи Iродiяду у повнiй їх iсторичнiй наготi, що виступили зненацька з тисячолiть минулого перед його очима, очима неосучасненої iсторично людини, яка знає, одначе, батькiвщину тих тiней багато краще, нiж свою власну. Якiв був обеззброєний жорстокою щирiстю тiєї маленької потворки, безоглядною наготою її почувань, її жадобою жити без уваги на цiну, що вiд неї за це жадають, її тонке, гнучке, здавалося безкосте, тiло нагадувало стеблину, що не питає, який грунт пiд її корiнням, а росте першою i останньою, щоб зберегти життя на кожному каменi, у кожнiй атмосферi, при кожнiй температурi. I в цьому її непереможна сила. - Вона i до вас приходила? Що вона тут хотiла? - нагло запитала Шприндзя рiшучим тоном зовсiм збентеженого, незграбного вояку, що затупцював перед нею, мов об-тяжений непосильним тягарем кiнь. I з огляду на те, що вiн не знав, що вiдповiсти, вiн узяв її мiцними долонями за хрусткi плечi, виставив за дверi у темряву сусiдньої кiмнати i сказав лише одне слово: - Добранiч! Одначе на цьому не скiнчилось. Iншим разом, кiлька днiв опiсля, коли Якiв навмисне, щоб не зустрiчатися зi своїми красунями, дуже пiзно вернувся до себе з касина пiд сильною парою солiдної порцiї французького коньяку, перед ним, мов з'ява загробна, виступила з темряви та ж Шприндзя у своїй барвистiй красi. Його затуманений розум не мiг збагнути цього явища одразу, одначе згодом вiн розпiзнав i оцiнив свою мiстичну гостю, включно з її шовковою, бронзового кольору пiжамою i яскравими, кармiновими устами. - Ей, дiвко, - заточуючись, сказав грiзний воїн, - що це ти собi думаєш? - Я вилiзла з льоху, - впала вiдповiдь. - Ха-ха-ха! - зареготав Якiв. Йому здавалось, що Шприндзя була дуже здивована, що вона розгнiвається, що вона кинеться на нього i буде кричати, але так не сталося. Вона лише пiдступила на пару крокiв ближче, щоб краще його бачити. - Чи маєте щось i для мене випити? - запитала лагiдно. - Чаю? Води? Молока? - реготався Якiв. - Як вам не соромно кпити з бiдної дiвчини? - спитала Шприндзя з iронiчним докором. - Iнодi й це потрiбно! - сказав вiн, намагаючись бути легковажним. - Вам це не вдасться, - глузувала Шприндзя. - То ми ще побачимо. А де сестра? - запитав вiн несподiвано. - Нема, - вiдповiла Шприндзя легко i визивно. - Як нема? - Бо нема! Нема! Забрали! - Куди? Хто? - До гетто! Зрозумiло? - Для кого зрозумiло? - Для вас! - А де ж батьки? - Тут! Тут! - тупнула вона по помостi. - I хто ж це примудрився? - Я! - викрикнула Шприндзя, пiднесла високо голову i пiдступила до Якова на досяг руки. - Ти-и-и? - протягнув Якiв голос i взяв її за пiдборiддя. - Я-а-а-а! - вiдповiла тим же тоном Шприндзя. - I ти... прийшла... менi це... сказати? - Нi! Нi! Я прийшла... до... тебе! Чуєш! Буду тут! З то-бо-ю! - викрикнула вона ще голоснiше i подивилась на нього гостро й виразно. У голосi її чулось презирство, виклик, сила. Вона, нiби сподiваючись гострої реакцiї, вiдскочила вбiк, в затiнок, за писемний стiл. - Що ти можеш менi сказати? Яке твоє дiло? - вела вона тим же тоном. - Я це роблю, а не ти! А коли боїшся - йди геть! Геть! Це моя хата! Знайшовся менi моралiст - коли земля валиться! Мораль! - викрикнула вона останнє слово з особливим наголосом, нiби хотiла ним убити свого спiврозмовника. I враз затихла. Була виразно приголомшена. Вiн стояв проти неї без руху з демонстративно зложеними на грудях руками, з насмiшливо примруженими п'яними очима. Коротка, глибока мовчанка, що її урвав Якiв, розтягаючи пiдкреслено кожне слово: - Чого витрiщило очi, нерозумне створiння? Таж ще нiчого не сталося! I пiсля цього пiдiйшов до радiоапарата, пустив якусь танечну нiчну музику i, нiби нiкого бiля нього не було, почав роздягатися. Почув лише, як дверi вiдчинилися й зачинились. I лишився сам. Двi речi бентежили його у цiй сценi: патетична, штучна настирливiсть, з одного боку, i мiстична, невисловлена боязнь - з другого. Це й те було лише засобом оборони... Оборони перед небуттям. Ill Якiв Балаба, як сказано, мав свою особисту, досить складну, досить своєрiдну, не позбавлену цiкавости, iсторiю. Вiн походив з прекрасного, старовинного, iсторичного поселення, що звалося Дерманем, з "кутка", що звався Запорiжжям, i побачив вiн цей свiт року Божого 1916-го. Був рослий, барчистий, недбало тесаний, з синiми очима, мiцним, тяжким носом i бурхливою, рудуватою чуприною над високим чолом. Його батько звався Макар i ще перед першою свiтовою вiйною, за царя, служив на залiзницi в Здолбуновi. Мав вiн п'ять синiв, двi дочки i чотири десятини землi. Якiв був четвертим, передостаннiм. "Куток" Запорiжжя, як i цiле село Дермань, не вiдзначався великою земельною посiлiстю. Яри, та сади, та гаї, та мочари, та каменоломи. Люди нишпорили за землею, мов звiрi голоднi за поживою, шукали їх по всiх губернiях, по Сибiру, виїжджали, переїжджали... виїхали Довбенки, виїхали Жив'юки, виїхали Криницькi... I багато-багато виїхало, а тi, що не виїхали, - не виїхали лише тому, що несказанно любили своє зелене, тiняве, квiтуче, заповнене переказами та забобонами родинне мiсце. Якiв, коли ще був "смаркачем", ще перед школою, коли ще пас сiрi вiвцi i рябу корову на Тимошiвщинi, що бiля Попiвщини, багато наслухався тих, як казали, побрехеньок про своє Запорiжжя. Про вiдьом, вовкулакiв. Про мерцiв, що приходять, про душi, що стогнуть, про Ляша, що повiсився... Смакував тi таємничi слова i образи, що якось самi собою в'язалися з таємничими, глибокими яругами, старезними дубами та березами та тiнистими криничинами з довгими, глибокими, визубленими коритами i побитими черпаками. Любив вiн свiй глибокий рiв, що межував з їх садом, i стежку, що круто помiж розгалуженим корiнням ясенiв збiгала вниз до криницi, витоптана босими жiночими ногами, якi завжди ходили сюдою по воду, по розмову, по кохання; завжди вогка, завжди кам'яниста, завжди тiниста... А що тут рiзного-прерiзного квiття бринiло веснами й лiтами, а що тобi птаства всiлякого, а особливо тих ославлених крикливих соловейкiв... А коли по обох схилах яру зацвiтали сади - отодi все, здавалось, пливло й бiлiло, мов бiлi лiтнi хмарини на синьому небi. Мав Якiв товаришiв, приятелiв, але найбiльше вбивалася в тямку одна маленька, дрiбненька, чорненька дiвчинка, що її Павлiнкою звали, що завжди чомусь не ходила, а бiгала, завжди боса i завжди у довгiй, обiдранiй, доморобнiй сорочинцi. З нею пас вiвцi, з нею бавився в крем'яхи, їй оповiдав про вiдьму Улиту, її бив i з неї прозивався "байстручок, байстручок", сам не знаючи чому, бо так, либонь, прозивались з неї i iншi. Та одного гарного лiта, чи, вiрнiше, гарної весни, Павлiнки не стало на Запорiжжi, її батько Iван Криницький, по-вуличному Швець, продав свої п'ять десятин, забрав своїх дев'ятеро Шевченят, а з ними й Павлiнку i кудись виїхав. Якiв не знав куди. Десь отуди... За Мости, за Бушу, за лiси... Шкода було Павлiнки, дуже шкода, не знав чому, але шкода. Пас свої сiрi овечки i все про неї згадував. Була i нема. Вийде до кринички - криничка є, а Павлiнки нема. Спiвали соловейки, цвiли сади, але вже без Павлiнки. Довго пам'ятав її, але згодом i ще згодом помалу, помалу i перестав пам'ятати. Забув. Вiн ходив до школи, до тiєї, що її тут звали "народня", бо, крiм неї, у Дерманi ще була школа "земська", "шинкiвська" i "семiнарська". Вчився добре-предобре, багато читав, багато думав, багато мрiяв. А скiнчивши "народню", подався до "семiнарської", а далi "на вищi школи" до Рiвного, до гiмназiї, i, коли б не помер Макар та коли б його мати мала менше ротiв, а бiльше хлiба, напевно, пiшов би далеко. А так мусив вертатися на Запорiжжя i братись до роботи. Був рослий, гарний i дужий. Любили його хлопцi, а дiвчата й поготiв. Умiв тупнути на музиках пiд скрипочку й бубон, умiв "Ой у полi жито" затягнути, але в одному грiшив: був то час, коли нашi хлопцi почали "Україною займатися", та "органiзацiї видумувати", та "нацiоналiстами ставати", та полякiв дражнити, та по тюрмах волочитися, та нелегальщину з Галичини на плечах носити, та мазепинки шити. Ой, був то час, дивний час, незвичайний час, якого не знають найстаршi люди, нi дiди, нi прадiди, анi навiть прапрадiди, i як це не дивно i як це не соромно, але Якiв стояв вiд того всього осторонь... Хто i якими словами мiг би таке пояснити? Але ж, Якове! Чому? Таж чому? Таж ось буде вiйна, таж та Жеч Посполита трiсне, як булька, таж прийде Україна, таж... Нi i нi, нiякої розумної вiдповiдi, лише мовчанка, лише книжки, лише якась марудна, незбагненна, закручена фiлософiя без кiнця й краю, лише похитування головою. Не любили його за це хлопцi, опортунiстом як стiй прозвали, а дiвчата лише докоряли: - Чому, Якове, не вступиш? Диви, всi "там". Лаються на тебе i хочуть бити... Особливо докоряла йому метка, молоденька танцюристка, чорнявка Маруся, що до неї невчасно заходив Якiв. Була, мов рибка, в'юнка, мов соловей, спiвоча. Такi дiвчата родяться лише в садах Дерманя. А Якiв мовчав, дивився на неї трiшки згори, трiшки примруженим оком, трiшки поблажливо i докидав одне-друге, завжди жартiвливе слово: - Що ж! Зробите Україну - хватить i для мене! У глибоких, як криниця в яру, темних, блискучих очах дiвчини стояли сльози. Справжнi сльози. Прозорi, чистi. Якiв був зiпсований чужими книжками. Зачитався тими Лондонами, та Конрадами, та всiлякими Кiплiнгами, i потягнули вони його довкола свiту океанами та пралiсами, i не знав вiн, де його чекає доля. Страшна сила влiзла в нього. Хотiв дiйти до України з iншого боку, не з того, як всi iншi дерманцi. Сердив їх, тих хлопцiв, коли їм перечив. - Ех, - казав, - Україну ти зробиш? Звiдки? З чого? З нашого припiчка? Обрiзком коси? Кащенка начитався! - презирство було в його крутих, як капиця, словах, в його гiркому, як жовч, тонi. - А що ж по-твоєму? На печi сидiти? - Може, й на печi, як нема де, - глумився Якiв. Чортзна-що з тим хлопчиськом причинилося - дурень не дурень, але й розуму великого у нього не знайдеш, дарма що з тими книжками день i нiч возиться... Не визнає тобi анi запорожцiв, анi гайдамакiв, анi повстань, а Україна, на його думку, сама по собi отак з розвитку, з прогресу, з iнтелекту має вилiзти, мов той хрущ з борозняка, або впасти з неба, мов слiпа груша на пасiцi у Спасiвку. Блукав тими своїми нерозумними словами, мов п'яний кривою вулицею... То, казали, батько його у Здолбуновi бiля тих паровозiв того набрався, мовляв, не iдеологiчними словами, а машиною, технiкою, гарматою - гречкосiї ви, мовляв, непоправнi, шабельнi герої, коли он танки, та лiтаки, та дредновти... Хлопцi є хлопцi. Село є село. Яка тут вам технiка? Плуг та борона. Але то не значить, що вони будуть чекати, аж доки лiтаки та дредновти прийдуть. Ми, казали, кулаками Україну здобудемо, вирвемо її пазурами, кров'ю своєю заллємо свою i ворожу, а дiстанемо! Приставали до Якова не лише нацiоналiсти. Були й iншi. Особливо дався втямки такий Тихiн Бухало, не з тих Бухалiв, що на Запорiжжi, а з тих, що на Сидорцях. Про нього говорили, що Марксом та Ленiним пропах. Отруйний був хлопчисько, кпив, клятий, з тих "петлюрiвських недобиткiв", мовляв, ось почекай, могутнiй СССР подасть обратню, а тодi буде тобi Петлюра. Тихiн помiтив, що Якiв нi в сих нi в тих, i почав до нього пiдлабузнюватись. Полiтична економiя, iсторична дiалектика, Маркс. Навука, мовляв. - А ти його читав? - питав Якiв Тихона злегка насмiшкувато. - Кого? - питав у свою чергу Тихiн. - Ну... того твого Маркса? Тихiн помiтно збентежений, чортики в очах бiгають, але не пiддається. - Значить, читав! Якiв лукаво посмiхається - так i видно, що не вiрить тому Тихоновi, але не каже нiчого. Тихiн i сам догадується, що Якiв про нього думає, нема з таким дiла, i мовчки його лишає. Був Якiв самотнiй, не мав однодумцiв, поле орав, на музики ходив, гiднiшої працi вiдшукував, але тi роки не були щедрi на працю. А коли пiдступив його поборовий вiк - пiшов i не вернувся. Став п'ятого полку, що в Тарновi, уланом. За два роки служби лише раз на вiдпустку приходив, а далi мов у воду канув. Маруся плакала, перестала i почала забувати. I не одна Маруся. Усi в Дерманi почали забувати Якова. I були б забули, та вибухнула вiйна. Дуже пам'ятна, погожа недiля першого вересня 1939 року. Якiв був тодi вже "заводним", бравим вахмiстром-пiдхорунжим у рогатiвцi з бiлим обводом, в острогах, на малиновому дзвонi i командував чотою не менше, як i сам, хоробрих уланiв Речi Посполитої, коли то враз танковi дивiзiї нiмецького фюрера, що саме став на шлях Александра Великого, пiд командою генерала фон Лiста, вдарили на пiвденному вiдтинку фронту. Втративши на полi слави двi третини свого вояцтва, з рештою героїв бравурним маршем подався Якiв у пiвнiчно-схiдному напрямку i зупинився аж над рiкою Бугом, i то лише тому, що назустрiч виступила славна союзна армiя великого схiдного сусiда, який спiшив подати братню руку помочi своєму слов'янському союзниковi у його боротьбi з грiзним германським наїзником. Вибору не було. Рiку Буг Якiв перебрiв, але далi не було ради. Товаришi Якова добровiльно зложили свої славнi шаблi та остроги великому визволителевi, а Якiв вибрав собi iнший шлях. Мов шалений, гасав вiн на своєму Буланому по селах Прибужанщини, нiяк не хотiлося злазити з засидженого сiдла, але одного гарного передосiннього, туманного ранку все-таки з нього злiзти мусив i, поцiлувавши Буланого в обидвi нiздрi, закинув йому на шию повiддя i сказав: "Бiжи, голубе!" Не сказав, куди, бо й сам пiшов, мов п'яний, куди дивляться очi, бо все-таки, як не кажiть, а п'ять найкращих своїх рокiв вiддав тому коневi, тим формам, що iнколи видавались йому справдi майже обов'язком. Було дуже незвично тепер ступати по землi своїми власними ногами i почувати себе мов вiдiрваний вiд одягу гудзик. I перше, що вiн зробив, - зайшов до однiєї хати i замiняв свiй одяг героя на одяг бурлаки. Так у цей час лiпше. Манджав собi на схiд сонця рiдною землею, оминаючи рiзнi небезпеки, багато за цей час передумав, перецiнив, дивувався з химерностi буття i одного пiдвечора, обшльоганий вiтрами, дощами, сонцем, прибитий курявою, приблукав до свого Дерманя, на своє Запорiжжя, де вже в той час господарювали новi люди, з новими порядками. Усi знають, що тi новi люди, за своєю старою, випробуваною звичкою, передусiм беруть i вивозять рiзних немилих їм людей. Причин для того у них досить, але Якова, як уродженого незаможника, як сина робiтника-машинiста, майже пролетаря, новi господарi, за законами своєї етики, не чiпали, не допитували, не вивозили. Ба! Його намагались навiть "висунути", пропонували то тi, то iншi "вiдповiдальнi пости", але невiдомо чому вiн не виявив зрозумiння до їх великодушностi. Вiднайшовши свою Марусю, що все ще на нього чекала, заходив Якiв до неї вечорами, дуже швидко з нею одружився, i то навiть у церквi, за що Маруся щиро й поспiшно обдарувала його мiцним i крикливим сином, якого в честь дiда назвали Улiяном. I став Якiв, як i всi, "колективним господарем" великого СССР, виконуючи рiзнi норми та побираючи свої трудоднi у виглядi пiвкiлограма зерна i одного карбованця, а одночасно став помiчати, що разом з тими нормами i сам почав перетворюватись у якусь норму, якась рука почала розбирати його по кiсточках i знов, на свiй лад, складати, причому кожна зернина його трудодня набирала для нього значення фатуму, в якому зосереджувались всi його зацiкавлення. Згодом вiн перейшов на тракториста, почав орудувати механiзмом, а разом з тим почав переконуватись, що мiж ним i тим предметом дуже неiстотна рiзниця. Говорилось i писалось багато слiв, завжди гарних, завжди переконливих, що та норма i є альфою i омегою всього життя. Чоботи, сiль, цвяхи, нафта - ось iдеали, ось та романтика й тi соловейки, що в них ввiрилось ще так недавно. У тi днi й тижнi село швидко переходило також на норму. По-перше, почали "зникати"... Це слово говорило само за себе. Зникали переважно хлопцi, переважно тi, що були "в нацiоналiстах", що були "свiдомi", що "хотiли України". I зникали вони в повному значеннi слова, бо дiялось все те ночами. Учора звечора ще був, а на ранок уже нема. Тiльки заплакана мати, тiльки перелякана сестра, тiльки шепочуться сусiди. Один за одним, один за одним - зникали й зникали, спочатку їх брали, пiсля пiшли самi... Не на Сибiр, а за Буг. До нiмцiв. I зникали не лише тi, що були "в нацiоналiстах". Як це не диво, а згодом зник також вiдомий колись у цiлому Дерманi "великий каманiст", як називали його дерманськi баби, Тихiн Бухало. I не вiн сам, а їх таких бiльше. Зникали всi його товаришi. I всi дивувалися, i всi казали: - Катюзi по заслузi! I хоч Якiв не зник, хоч його не брали, але вiн хотiв зникнути. Все мiркував, як би й собi туди, за той Буг, але вiн був уже не сам. З ним були син i Маруся. I мав при тому ще один турботливий, образливо неприємний клопiт: мав, либонь, знаєте, брата молодшого, Калеником звався, якого, можна сказати, виняньчив, але який вирiс на лихо дивним. Не був вiн сам собою, за Польщi першим пiшов на угоду, "хаточитальником" став, а згодом несподiвано з чужою кобилою заплутався, рiк i два мiсяцi просидiв у Рiвному, а прийшли товаришi, то, як потерпiлий вiд панської Польщi, а до того "соцiяльно-близький", одразу почав рости вгору - його висунули, його вибрали, пiсля почав вiн "сипати", i не один з дерманцiв завдячує йому Сибiром. Гiрко дивився Якiв на брата свого, болiло йому, хотiв щось робити, але не було чого робити. Тiнь брата падала й на нього, вiн це чув, але мусив терпiти мовчки. Хворобливо-нервово минали тi дивовижно нерозумнi днi, зникали люди, зникав смiх, зникав хлiб... Зникало й життя. Люди на щось чекали, на змiну якусь, чудо, вiйну, мор. Може, хтось прийде, хтось поможе. Старшi лише потайки пригадували, як то навiть "сам Трихон" - найбiльший багач - казав, бувало, за Петлюри: - А! Прийдуть Ленiн i Троцький! Вони їм покажуть! Не знав, кому то "їм", - взагалi невiдомо кому. А Камiняка з Горбайцем "армiю" на Здолбунiв, де сидiли петлюрiвцi, вели i цiлу нiч били iз захопленого панцерника по димарi здовбицької цементарнi... Та... бувало... Що й казати! Всiляко бувало, i всiляко думалось. "Народ тьомний", дiстав, чого хотiв. Трихона вже давно нема, але синiв його розпатронили в нитку. Загинув не за нюх табаки й Камiняка десь у Сибiру, за Єжова, мов у воду канув. Усi загинули, пропали, але те, чого хотiли, - мають. Є. Не загинуло. Старий Михайло iз Запорiжжя, дядько Якова по батьковiй лiнiї, що був господарем, як кажуть, на повну губу, нiяк не хотiв розумiти, що то таке iдеологiя, i, не втрачаючи й тепер гумору, казав напiдпитку своїм настрашеним сусiдам: - Не хотiли багатих - не мають багатих, хотiли iдеологiї - мають iдеологiю. Чому лише нiхто не тiшиться? Рiвненська тюрма набита, лубенська набита, луцька набита... Тюрми, тюрми, тюрми. I нiхто не знає, як з них вилiзти. А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули тi першi бомби на Рiвне, на Дубно, на Луцьке, на всi мiста, на всi шляхи - брами вiтальнi виросли, квiти посипались, хлiб-сiль понесли "визволителям", слава до неба неслася вiд кровi, вiд ран, вiд зневаги, вiд болiв серця й душi, бо ще нiколи, нiде i нiхто так не вразив народ, як саме в цi днi глибокi, як море, чорнi з чорним сонцем, без просвiтку, без тепла, без милосердя. Писалися новi днi, нова iсторiя... Свiтило сонце, i росла трава... IV Якiв бере книгу, намагається в нiй щось бачити, але не бачить нiчого. За дверима щось рухається, щось падає, чиїсь кроки. Коли западає тиша, з-пiд помосту також чути чиїсь рухи. Якiв лежить на бiлiй постелi, i йому здається, що вiн обложений динамiтом. Бiля нього на горiховому столику радiоапарат, на побережжi Великої Британiї тонуть "брутторегiстровi тонни", на Нарвiку спадають i спадають парашутисти, пiд Полтавою пiддаються в полон новi сотнi тисяч совєтських воякiв. Якiв вслухається, вчувається, роздумує. Його сон тривожний. Ранком о шостiй дзижчить будильник, i вiн поспiшно встає. У їдальнi на чистому, нiби в готелi, настiльнику снiданок, справжнiй чай у кришталевiй склянцi. Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В її очах свiтяться лукавi, виразно агресивнi чортики. Уста пiдкресленi кармiном. Якiв п'є чай, а потiм каже: - Шприндзю! Я це мешкання лишаю! Шприндзя враз виразно нiмiє, її маленьке, нiжне обличчя бiлiє, мов папiр, її червонi уста вiд того ще виразнiше барвiють. - Чому? - питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом, а її оливково-чорнi очi дивляться на нього i зло, i перелякано. - Поясню пiсля. Увечерi. До побачення! - кидає вiн коротко, уривно слова, швидко встає, бере набиту паперами течку i мiцним, чiтким кроком виходить. Цiлий день Якiв провiв у батальйонi, а ввечерi подався до нiмецького офiцерського касина. Прийнявши солiдну порцiю вiдомих коньякiв та дiставши вiдповiдний настрiй, вiн устряв у завзяту дискусiю, яку вiв, як звичайно, новоприбулий, невисокого росту офiцер на iм'я Пшор - капiтан, що довгий час перебував у Азiї, на Маляйському пiвостровi, i правив за знавця азiйських справ при пропагандi "вермахту". Пiдтримував його лише зондерфюрер Вайз - також з пропаганди, i точилась та мова довкруж вiдомого, постiйного питання: що вони зроблять зi Сходом Європи, як скiнчиться вiйна. Було багато пропозицiй перебудови, розбудови, родилися грандiознi плани, але Пшор i тут рiшив бути оригiнальним. Стрясаючи попiл грубелезної сигари до попiльнички з написом "Окоцiмське", вiн сказав: - Що робитимем - ясно. Не ясно лише - чи робитимем! Знялася цiла буря протестiв: - О! О! Капiтане! - А що ви, майоре? - звернувся спокiйно Пшор до Якова. - "Не рiвня я богам", як казав ваш Фауст, - вiдповiв Якiв. - Iнтригуюче! Ви знайомi з Фаустом? - пiдняв тон Пшор. - Лише так, злегка, - буркнув Якiв. - От так майор! - викрикнув Вайз. - Липовий. З ласки обставин... По сутi, я лише вахмiстр, i то лише уланiв, зважаючи на те, що наш час такої зброї не перетравлює спокiйно. - Як обставин? Чому обставин? - пiдняв ще вище тон Пшор. - Майор! Справжнiй! Бiльше! Ви - професор! Вам би книги писати! - Для чого цi оклики, капiтане? - запитав швидко Якiв. - Заздрiсть! - визначив Вайз з ноткою iронiї. - Угадав, Вайзе! - сказав Пшор з сигарою в ротi. - Я йому заздрю, заздрю чортячо, взагалi їм... слов'янам. Перед ними не лише простiр, а й, дозволь висловитись, майбутнє... - Ха-ха-ха! - вирвалось у Вайза. - Смiєшся - дай ще чарку, - сказав Пшор. - Можеш на здоров'я не вiрити... Зрештою, це справа не вiри, а математики, фактiв, бiологiї... Ви ось згадали Фауста. Нашi фаусти пролiзли в усi щiлини, а такої, як простiр, i не запримiтили. Наш простiр - кабiнет, нiчний горщик... I ще шляфмюце! I враз нас вигнали в задонськi степи! Змерзнемо! - Вiчне те "мюце" з тим твоїм горщиком, - з докором кинув Вайз. - А признайся лише - не є для тебе найбiльшою трагедiєю бiгти вночi надвiр, де так чортячо холодно й нечисто? Наполеон i на Москву вiз у каретi горщика, i хто зна, чи не за нього поплатився iмперiєю, а руский потрапить тобi все життя бiгати за амбар, i "дiло в шляпi"... - По-твоєму, бритам з їх фраками, цилiндрами та парасолями iмперiя впала з неба? - не здавався Вайз. - Проти кого йшли брити? Iндусiв, iндiян, мав-мав, гав-гав. - Фiлипп II Еспанський чи Наполеон - мав-мав? - Тi ж цилiндри, лише тут питання в їх якостi, давностi, спритi. - А по-моєму - рiшає динамiт,- не зовсiм переконливо заперечив Вайз. - I дух, сказав би наш Геббельс. - А наш Гете казав: "Те, що звеш ти духом часiв, - є лише вiдбитком письмакiв", - безнадiйно перечив Вайз, навiть, здається, проти власних переконань. - Власне, коли дух є дух, а не мощi... - Дух Фридриха... - Ах, знаємо, знаємо! - перебив Вайза Пшор. - Дух Фридриха був дух Фридриха, а наш є наш! - Беремо це як символ. - Боремося не символами, а реальною силою. Життя не театр! Чи не так, майоре? - звернувся знов Пшор до Якова, який саме в цей час був старанно зайнятий спостерiганням явища, що давно його полонило, що було дуже ефектовим людським створiнням жiночого роду i що неподалiк сидiло за столиком у пишному, нарозпах, каракулi в товариствi двох офiцерiв - одного з вiдзнаками лiкаря-полковника, а другого ес-еса у ранзi лейтенанта. - О, розумiю,- зауважив на це Вайз. - Хто вона? Бачу її тут уже кiлька днiв,- запитав незучаснено Якiв. - Жiнка,засмiявся Вайз. - Но, но! Конкретнiше! - домагався Якiв. - Росiянка... З тих... знаєш? - Вамп. З Парижа? Маша? З гiтарою? Чорная? - Щось таке, лише на цей раз не Маша, а Вiра, i не Чорна, а Бiла, чи, правильнiше, Ясная... - В кожному разi, не зовсiм орiєнт мейд i Перiс, але щось... щось... вiд Мессалiни. - Цiкаво, де тут якраз такi беруться? I що тут роблять? - спитав сам себе Пшор. - Не думаю, щоб це було нашої компетенцiї дiло,- вiдповiв многозначно Вайз з таємничою усмiшкою на своїх вольових устах. - Стилева,процiдив Пшор. - Чортячо стилева, - додав Вайз i знизав плечима. Збоку у запханому офiцерськими плащами кутку, за широким, рiзьбленим, не ресторанним столом група офiцерiв рiзалась у "шкат" i спiвала матроську пiсню про Мадагаскар, про чуму на кораблi, про гнилу воду, про товаришiв, яких кожного дня викидали за борт, про тугу живих за далекою батькiвщиною пiд звуки розбитого пiанiно... Якiв втягав у себе той гнiтючий, густий сум i позирав хижим, затаєним поглядом убiк таємничої незнайомої, що йому чимсь дуже подобалась, що пила шампанське i час вiд часу, вiдкинувшись назад, визивно, провокативно реготалася. I враз вiн пригадав Шприндзю... Мiж iншим, саме сьогоднi вiн чув, що "з ними" в скорому часi щось має статися, i йому чомусь зробилось дуже дивно, вiн потягнувся ще за однiєю чаркою, йому закрутилась голова, вiн сильно затягнувся цигаркою, пустив хмару диму i несподiвано викрикнув: - О! I почав швидко збиратися. - Може, пiдвезти? - запитав Вайз. - Нi, дякую! Це лише пара крокiв,- поспiшно вiдповiв Якiв, напинаючи вогку, тверду шинелю. Вiдходячи, Якiв ще раз глянув на Вiру, i йому видалось, що вона помiтила його також. У кожному разi, йдучи вниз витоптаними, мокрими, з виразними наслiдками бомбардування, дерев'яними сходами, вiн нiс iз собою останнiй погляд очей, що видались йому бiльш уявно, нiж були у дiйсностi, агатовими. Мокрий, холодний, вiтряний жовтень виповнив вулицю, в його густiй мряцi повзли по тьмяному асфальтi величезнi машини з їх ревучими дизелями, хiдники були поламанi i вбитi в землю, руїни сiрою масою, мов скелi, битi вiтром, стояли вздовж хiдникiв. Вулиця Вузька, на якiй жив Якiв, тепер затратила свою назву пiд звалищами каменю, вапна, цегли, дерева, що змiшаними купами завалювали простiр, впираючись у непрозору сiрiсть неба i лишаючи тiльки криву стежину. Руїна, де жив Якiв, мовчала. Вона зовсiм нiма. Як усе довкруги, вона зливалась з нiччю, з вiтром, iз землею i з небом. Вона творила лише вище мiсце на нерiвнiй поверхнi, i аж тодi, коли Якiв пiдiйшов до неї зовсiм близько, вiн побачив, чи скорше вiдчув, загальнi зариси будови з невиразними вiкнами й дверима. Якiв на хвилинку зупинився перед дверима, що виходили майже безпосередньо на хiдник. Було безлюдно, затишно, тихо. Вiтер, що гнав головною вулицею iз заходу, сюди не долiтав. Якiв хвилинку вслухався У цю локальну тишу, нiби хотiв щось почути... Але не чув нiчого. Нiяких звукiв. Усе тут було мовчазне й нiме. Тодi вiн обережно всадив ключ у дверi i обережно їх вiдчинив. Маленькi сiни з висячою японською лампкою i поламаним ставнем на парасолi так само мовчали. Здавалось, тут нiхто не живе. Троє дверей - направо, налiво й впрост - так само стояли безучасно, нiби їх нiхто не вживав. Якiв узяв вправо. Була то вiтальня. Двоє високих, полатаних вiкон були щiльно завiшенi тяжкими плюшевими покривалами з лiжок. Два глибокi фотелi стояли, здавалось, цiлу вiчнiсть недоторканими. У п'ятиламповому свiтильнику пiд стелею горiла лише одна матова лампка, i свiтло її, здавалось, догоряло, мов свiчка. До кiмнати Якова вели вузькi, високi дверi, що їх вiн охочiше вживав, нiж тi, що вели з їдальнi. Пiв до першої ночi. Кiмната прибрана, чиста. Речi i книжки на своєму мiсцi. Якову хотiлося скорше лягти i забутися. Йому здавалося, що в цiй глибокiй мовчанцi якесь око слiдкує за ним i якесь вухо пiдслухує його дихання. Це мiстерiйне вiдчуття дуже скоро почало набирати реального вияву. По кiлькох хвилинах вiн вiдчув за дверима виразний шерех, потiм ледь чутний стукiт у дверi з боку їдальнi. Якiв насторожився, рiзко глянув на дверi, якось бурчливо кинув "прошу" i, коли дверi обережно вiдхилилися, побачив у них не Шприндзю, як сподiвався, а старого Герша. Був то зарослий сивою бородою, у зiм'ятiй, довгiй одежинi чоловiк з великими, сильними окулярами на великому носi - блiдий, зморщений, похилий. - Чи можу я зайти? - з острахом, тихо запитав вiн. - Заходьте, Герше, - злагiдненим голосом вiдповiв Якiв, i уста його мимохiть скривилися у вираз жалю i здивування. Герш увiйшов, зупинився бiля порога, у покоцюрблених руках держав перед собою якусь скриньочку, мружив очi. - Заходьте... Далi... I сiдайте, - сказав Якiв. - Нi, дякую. Краще тут... Щоб хто не побачив... - почав був Герш. - Е! Все одно! Сiдайте. Що скажете? - якось з серцем сказав Якiв. Герш пiдступив кiлька крокiв i обережно присiв на найближчому стiльцi. I почав говорити: - Я ось чого... Чув, що ви хочете нас покинути... - казав вiн i дивився на Якова великими, опуклими очима, що за сильними скельцями окулярiв видавались ще бiльшими. Хвилина тишi. Якiв мовчав. Герш вiв свою мову далi: - Я вас розумiю... Такий час. Кому то потрiбне? Навiщо вам наша турбота - маєте досить своєї... Я розумiю... Я розумiю... - Герш одночасно тремтячими руками почав вiдкривати скриньку, при чому щось невиразне мимрив, потiм пiдступив ближче до Якова i простягнув до нього скриньку. - Хотiв вам передати... ось це... Тут нiчого нема... Пара речей... Може, вам придасться... Може, щось з тим зробите... Може, виживете... Я так собi думаю, та й Малка каже... Може, каже, хто з нас виживе, то вiн i поможе... Вiн стояв перед Яковом, тримав свою розкриту скриньку. Якiв глянув на неї, побачив якiсь дорогоцiнностi, якiсь перстенi, намиста... Глянув на Герша з його великими очима. - Знаєте що, Герше, - промовив рiшучим голосом, - вiзьмiть ви це своє добро назад! Воно менi не придасться! Гершовi руки на цi слова, здавалось, затремтiли. Вiн глянув на Якова переляканим поглядом, нiби його зловлено на якомусь негарному вчинку. Велике яблуко на його поморщенiй, довгiй шиї забiгало. Вiн ковтав слину i плямкав устами. Йому було дуже нiяково, i вiн не знав, що робити. - Я... ми... ми... нiчого, - похитав вiн головою... - Нiчого недоброго. Ми лише... - Розумiю... Я добре вас розумiю... Я тiльки не хочу вiд вас цього. Це ваше. Менi не треба! - проговорив Якiв злагiднено. Запала мовчанка. Глибока, довга... Чути було рев дизелiв на головнiй вулицi. За дверима, здавалось, щось ворушилось, нiби хтось зiтхнув. Вiтер натискав на закритi вiконницi, нiби хотiв їх проломити i вдертися досередини. - Iдiть, Герше... Iдiть... Я тут зостанусь. Тiльки що буде з вами? Це ж не вихiд... Хтось побачить... Вам треба кудись iнакше... Може, хочете на село? У лiси? Герш ще стараннiше заплямкав устами. - Нi, - промимрив вiн невиразно... - Нi, - i похитав головою... - Ми не можемо... Ми боїмось... Зостанемось тут... Що буде, то буде... - I пiсля цього закрив свою скриньку, помаленьку повернувся i помаленьку пiшов до прохилених дверей. Якiв зачинив за ним дверi, хвилинку слухав, не почув нiчого, нiби там, за дверима, була абсолютна порожнеча, i почав поволi розглядатися. А коли був у постелi i спробував читати, помiтив, що його дух зайнятий до кiнця, i вже нiщо iнше не зможе йому помогти. Був же п'яний, але в цей час протверезiв, властиво, п'яно протверезiв, загострилась уява i велетенською навалою почуття покрили всi його вольовi зусилля, як морська хвиля покриває випадковий пливучий предмет. V По деякому часi зондерфюрер Вайз з вiйськової пропаганди запросив Якова на приватну вечiрку-прийняття. Вайз, до речi, мешкав у колишньому мешканнi Рiвки, що в будинку Бачинських. Якiв i Вайз по-своєму приятелi. Вони також по-своєму мають мiж собою чимало спiльного. Передусiм Вайз не є нацi, вiн проти раси, вiн не затруєний iдеологiєю, не захоплюється швидкими перемогами на фронтах, не квапиться на легку трофейну наживу. Вiн, нарештi, перший пробував перечити Райхскомiсарiатовi в його рiзних, наглих i нерозумних, розпорядженнях. Вiн казав до Якова: - Ну що зробиш? Закрутилась голова. Захворiли! Одначе Вайз був добрим нiмцем i добрим вояком. Мав повнi руки рiзної працi. Йому пiдлягали культура, освiта, церква на всю Україну. I разом вiн любив гарнi речi, добре вино, вибране товариство. Поет, естет, фiлософ, ентузiаст в однiй особi кремезного, незграбного, ведмежого вигляду. Його вiдповiдальником i своєрiдним двiйником був, незважаючи на малий зрiст, капiтан-публiцист, знавець азiйських справ - Пшор. Цього гарного морозного вечора, на початку грудня (саме вчора японцi розгромили американський флот в Перл Гарборi), у недiлю, Вайз несподiвано заїхав за Яковом урядовою машиною "сiтроен" - французького трофейного походження. Застав Якова неприготованим, пiд час голення, i був бурхливо здивований, як вiн казав, фешенебельним мешканням у стилi якогось графа Вронського. Така руїна - i таке... У-у-у-м! Килими, канапа картини, книжки - i все справжнє! I Шприндзя, що саме робила порядки, з виглядом нумiдiйської рабинi... У-у-у-м! У-у-у-м! - мугикав Вайз, розглядаючи картину польського маляра Коссака, що на нiй була зображена арабська пастушка з вазою на плечi i козою бiля стрункої нагої, бронзового кольору, ноги. А книжки! Грейвес, Мiчел, Аллен... - Слухай! - сказав захоплено Вайз (були "на ти" - недавно випили брудершафт). - То ти живеш мов толстовський граф. Нумiдiйка там, нумiдiйка тут. Говорите ви по-нiмецьки? - звернувся Вайз до Шприндзi. - Я жидiвка, - несподiвано вiдповiла Шприндзя, i якраз по-нiмецьки. Вайз злегка збентежився. - А! - вирвалось у нього, i вiн одвернувся. - Мiж iншим, - звернувся вiн до Якова, що саме скiнчив голитись, - до Рiвного прибув знаєш хто? - Не можу знати, - вiдповiв Якiв. - Сам! Найбiльший! Кох! - З приводу? - запитав коротко Якiв. - Нових, очевидно, подiй... Що ти скажеш? - Вiдносно? - Ну... вчорашнього... Перл Гарбору? - В кожному разi, нема причини... радiти... - А по-моєму, є. - Себто? - Вияснилась нарештi остаточно ситуацiя. Знаємо, де стоїмо. Тож колосально, нi? Як ви зветесь? - звернувся Вайз до Шприндзi i, коли та себе демонстративно назвала, повторив: - Шприндзя? Цiкаве iм'я... Скорше, скорше, майоре, на нас же чекають... Якiв, наспiвуючи басом "Лiлi Марлен", витерся i сказав урочисто: - Готов! їдемо! - I пiзнiше, коли вони сидiли у знанiй Вайзовiй машинi, спитав: - Я трiшки, так би мовити, здивований - який такий дiдько змусив тебе шукати мене у цiй Помпеї? - Е! Таємниця! - сказав Вайз, натискаючи на газ. - Себто? Знаєш же, що... - Думаю, що без одного чарiвного уряду тут не обiйдеться, - перебив його Вайз. - Ти менi скажи краще, де це ти роздобув таку Шприндзю, i, може б, ти менi щось подiбне роздобув? - Це також таємниця... По-друге - не володiю даром постачання. Я улан, рубака, пияк, гайдамака - знаєш, що це таке? Як випхались з руїн на головну вулицю, що її вдруге перейменували з Герiнга на Нiмецьку, бо для Герiнга така вулиця видалась замалою, i хотiли поспiшити, бо вже й так спiзнилися, на зворотi до вулицi Тополевої мусили зупинитися. I не лише зупинитися, але й таки постояти на мiсцi. Перед ними у сiрiй гущi вечора одноманiтною, мовчазною масою пливли лави полонених. Минали хвилини - п'ять, десять... Вайз нервувався, намагався повернути назад, але це також нелегко було зробити. - А мене ж там ждуть! - бурчав вiн. Ззаду почувся брязкiт розбитого скла, зчинився крик. З сусiднiх машин почали вискакувати люди в унiформах. - Грiм побий ясний! - кричав один з них. - Де вони набрали стiльки того гною? Я спiшу! Стiй! Стiй! Зупинiть! Мусимо проїхати! Конвоїри почали зупиняти колону, колона стала, на бруку зробилась прогалина, на якiй лишилось людське тiло. - Ей, ти там! Прибери! - кричав хтось по-росiйськи. Кiлька з полонених кинулись були прибирати, але й самi попадали на брук. Крик, метушня. Вайз з Яковом також вилiзли iз своїх машин i почали помагати очищати вулицю. По якомусь часi вона була вiльна, i машини пiшли. Вдома на Вайза чекали, гостi вже зiбралися, на нього накинулись за неточнiсть, вiн перепрошував. - Ля герр комм а ля repp! - казав вiн. Але настрiй i порядок швидко встановлено, столи застелено, їжу i пиття подано. За довгим, бiлим, багатим i повним столом розкiш i квiт молодих, здорових,