риком кинулась на груди Якова. Вона горнулась, вона тиснула свою голову до його грудей, вона тремтiла... Велика, мiцна, заросла його рука якось особливо делiкатно лягла на її маленьке, трiпотливе плече. У п'ятницю, другого дня, пiд час обiдньої перерви, Якова покликано до телефону. - Галльо! Тут Мороз! - почув вiн у слухавцi. - Директор контори закупу й збуту. Ви мене, здається, знаєте? - Знаю, розумiється, - вiдповiв Якiв. - Маю до вас таку справу: чи не могли б ви зайти до мене сьогоднi ввечерi, коло восьмої... До мене. Додому. Ви знаєте, де я мешкаю? Так, маю дiло. Увечерi, о восьмiй, Якiв знайшов мешкання Мороза. Там, крiм господаря, застав ще двох, молодого вiку незнайомих чоловiкiв, що їх Мороз представив як своїх спiвробiтникiв з Дубна i Крем'янця. Один назвав себе Полiщук, другий промимрив своє прiзвище зовсiм невиразно. - Ви знаєте, - сказав Мороз, - яка ситуацiя витворилася на наших землях у зв'язку з тим полiтичним курсом, що його принiс iз собою так званий Рейхскомiсарiат. Ми тут, панове, свої люди, i я сподiваюся, що ми заховаємо повну таємницю наших розмов. Наш обов'язок, як громадян, вiдповiдальних за долю свого народу у цей винятковий час, подумати про те, яку позицiю маємо ми зайняти вiдносно тих проблем, що так несподiвано виникли. З усього, що ми бачимо, можна вже зробити далекойдучий висновок, що при цiй полiтичнiй констеляцiї нас чекає приблизно така сама доля, як, наприклад, наших жидiвських спiвгромадян. Тобто - повна екстермiнацiя. Нас хочуть винищити, винищити, дослiвно, фiзично. До решти. Лише з огляду на нашу кiлькiсть ця справа має бути переведена рiзними способами i в рiзний час. Акцiя в цьому напрямку вже почалась: з розбиття нас на воюючi мiж собою полiтичнi групи, з розсварення церковного, з винищення голодом полонених, з нацьковування нас на сусiдiв, а сусiдiв на нас, iз зредукування до голодової норми заробiтного мiнiмуму, iз зведення народної освiти до чотирьох класiв, з планового вивозу нашого населення на рабськi роботи до рейху. У протилежнiсть до того що Росiйська iмперiя мала намiр знищити нас як нацiю, ця сила має намiр знищити нас як расу. Мороз говорив дуже поважно, дуже офiцiйно, дуже формально. Всi сидiли довкруги стола, накритого тяжкою, рудого кольору скатертиною. Вiкна були завiшенi i закритi вiконницями. Квола, на одну жарiвку, лампа лише загально освiтлювала простiр. Портрети Шевченка i Франка дивилися з передньої, бiленої вапном стiни. Було холодно i непривiтно. - Наше завдання, - казав далi Мороз, - не допустити до реалiзацiї планiв противника. Мусимо протиставитись. Питання лише - як, чим, якими засобами. Нашi жидiвськi спiвгромадяни вибрали собi шлях непротивлення, їх беруть тисячами, скидають до ям, засипають вапном i землею. I на тому кiнець. Що маємо робити ми? Беручи на увагу нашу тисячолiтню традицiю i засвоєну нами культуру життя, ми не можемо йти за прикладом жидiв. Нашi предки ставили спротив завжди i скрiзь, i то пропорцiйно бiльшим силам, нiж ця теперiшня. Готи. Гуни. Монголи. I ми вийшли з того переможно. Рiзниця мiж минулим i сучасним лише в тому, що тодi ми не були загроженi з пiвночi... I що тодi ми не були здеградованi до народу-парiя. Де вихiд тепер? Що маємо робити? Як протидiяти? Чи можемо протидiяти взагалi? Сили наших противникiв великi, нашi власнi малi. Майже зникально малi. Нацiя, яку ми величаємо сорокап'ятимiльйоновою, порiзана вздовж i впоперек межами, її полосовано вiками, навалами, фурiєю злої волi. У наших руках нiякої сучасної воєнної технiки. Ми тотально обеззброєнi. I єдине, що маємо в своєму розпорядженнi, - це наша надсвiдома неугиннiсть i наша надприродна живучiсть. Хочемо жити за всяку цiну, при всiх умовах - скрiзь i завжди. Не належимо до рас самогубцiв, дефетистiв, капiтулянтiв, i це є тепер нашою основною i єдиною зброєю. Є ще й iнша сила, якою ми теоретично могли б розпоряджати - наприклад, духова, внутрiшня, солiдарнiсть, єднiсть духу i дiяння. Однак ця сила спаралiзована нашою несвiдомiстю загальною i полiтичною. Наше велике серце заступило наш iнтелект, i ця диспропорцiя основних рушiїв людського буття є величезною перешкодою для використання цих дуже важливих ресурсiв енергiї. Одначе, як би то не було, ми свiдомi одного: не смiємо бути пасивними. Пасивнiсть у нашому випадку - гiрше як смерть. Це розумiють усi верстви нашого населення, i багато наших дiячiв, особливо радикальнiших, є за те, щоб уже тепер розпочинати органiзацiйно-пiдготовчу акцiю спротиву. Коли треба - збройного. З цього приводу влаштовують зустрiчi, переводять розмови, обмiнюються думками. Наша сьогоднiшня зустрiч має це саме завдання - обмiн думок, щоб виявити погляди на цю справу окремих наших вiдповiдальних дiячiв i щоб могти тi погляди практично використовувати в разi потреби. У даному випадку йде про думку такого визначного вiйськового дiяча, яким є тут мiж нами присутнiй майор Балаба, - закiнчив свою мову директор Мороз, пiсля чого вiдразу почався "обмiн думок" i в першу чергу запрошено до слова саме майора Балабу. Якiв не був до цього пiдготовлений, не мав нагоди про це навiть думати, але мусив щось сказати. На його думку, яка, зрештою, не є остаточною, в таких справах у першу чергу треба бути максимально обережним. Наша iсторiя, казав вiн, перевантажена спонтанними, емоцiйними рухами, якi, одначе, крiм сентиментального ефекту, не давали нiчого позитивного. Рiшення нашої проблеми, казав вiн, не так у її мiлiтарнiй площинi, як у полiтичнiй роботi, дарма що на перший погляд це видається навпаки. Силою нашої так званої зброї на тлi противних нам збройних сил ми, очевидно, зникальний аргумент. Але, казав далi Якiв, для нас нема виходу. Мусимо хапатися й за соломинку, навiть за бритву, коли йде про порятунок душ наших, бо все-таки якусь збройну силу ми можемо собою представити. Часу, часу i ще раз часу i ще дуже крутого школення необхiдно, щоб встановити розхитану ментальнiсть нашої людини взагалi, а цього типу зокрема. А часу мало. Ба! Його нема зовсiм! Тож про яку школу можна тепер говорити? А тому що лишається? Дiяти Як дiється? А тому навiть бритва! В остаточному рахунку це все краще, як нiщо! Лише в даному випадку необхiдна ще деяка витримка! Треба ще чекати! Невiдомо, яке враження справила ця мова на присутнiх. Мороз слухав її з виразною мiною поблажливостi, а щодо молодого добродiя, який невиразно назвав своє прiзвище, то вiн почав вiдразу мiнятися на обличчi. Щось його, видно, торкнуло за живе, i то, видно, за болюче живе. Його очi вiдразу загорiлися, губи почали кривитися, а коли прийшла його черга говорити, вiн, видно, вважаючи себе за головну тут дiйову особу, почав з того, що нiяк не може погодитися з паном майором, що тут не рiшає вiйськова сила. Йому дивно чути таке вiд вiйськовика. I як можна вважати нашi вiйськовi сили за мiнiмальнi? Сорокап'ятимiльйонова нацiя - це не пустий звук. Це не Словаччина i не Литва. А щодо полiтики, то кожна полiтика лише тодi полiтика, коли вона може спертися на збройну силу. Говори, наприклад, з Гiтлером або Сталiним мовою полiтики! Багато договоришся! Ми вже пробували. Говорили Грушевськi, Винниченки... Не бачите їх результатiв? Нам потрiбна сильна, фанатична когорта людей, натхнена вiрою в свою справу, яка не буде... - Полилася довга, патетична мова, вимовлялись гострi слова, називались прiзвища, кидались погрози. Молодий чоловiк сердився. Сердився щиро, тепло, навiть гаряче. Його нерви бушували. Вiн вимагав негайної дiї, бо нема тепер часу чекати, бо тепер вiйна, найкраща нагода виявити себе, бо ворожi сили зударились, вони самознищаться, а тому нам треба бути готовими. I не тодi починати, коли вже буде запiзно! Ми й так були завжди пiзнiми. Iванами! Досить! досить! - уже майже кричав молодий чоловiк, при чому Мороз почав позирати на вiкна, а коли молодий чоловiк якось без закiнчення урвав свою мову, Якiв пiсля короткої, збентеженої перерви попросив слова i обережно промовив: - Ви маєте повну рацiю... Розумiється... Вибачте! Я тiльки мiж iншим... I це особисте... Я не хочу чогось накидати. Ще раз вибачте! Iще одне дозвольте питання: ви... ви вiйськовий? - Що значить? - сказав тим же сердитим тоном молодий чоловiк. - Сьогоднi ми всi вiйськовi! - Очевидно, очевидно, - погодився Якiв. Нарада скiнчилася, рiшення не знайшли, розiйшлися кожний при своєму... Пiзнiше Мороз шепнув Якову, що той молодий моловiк - вiдомий дiяч однiєї органiзацiї (i назвав його прiзвище), що "вони" вже самi все рiшили, а те, що було тут, - це лише так, мiж iншим, формальнiсть, iнформацiя. Для Якова це принесло чимало клопоту, вiн вернувся на мешкання збентеженим, дорiкав собi за необережнiсть. Вдома його зустрiла Шприндзя, i першими її словами було: - Що сталося? Якiв лише буркнув "нiчого", зiрвав шинелю, кинув її на вiшак. У їдальнi на столi лежала розгорнена мапа Європи i стояв вицвiлий глобус. Шприндзя покликала Якова. - Ти лише глянь! - почала показувати вона своїми тонкими пальчиками рiзнi точки на мапi. - Ось тут Вiдень. Це далi Мюнхен. Це ось, наприклад, Констанца. А це ось Швейцарiя. I там живуть люди! Розумiєш? Роблять годинники, душать сир... Розумiєш? I там живе мiй далекий родич Шварц. Вiн - банкiр... Через нього ми пов'яжемося з моїм дядьком, що живе ось тут! - i вона вказала на глобусi точку, де було написано "Вiннiпег". - Це Канада, - сказала Шприндзя. - Мiй дядько має там фабрику готового одягу. П'ятсот робiтникiв. А це ось, - пересунула вона палець на кiлька сантиметрiв, - Нью-Йорк. Там мiй найстарiший дядько, Шимон. Вiн має аптеку. На Мангеттенi. На Сьомiй авеню. А тут знов, - ще далi пересунула свiй палець Шприндзя, - бачиш? Уругвай! Рiо-де-ля-Плята. Тут у мене брат мого швагра, Копель. I торгує вiн бананами. У нього контори в Буенос-Айресi, Рiо-де-Жанейро й Нью-Йорку. Чи розумiєш ти, що це значить? Це життя! Це мир. Це свобода. Це земна куля! - i вона крутнула своїм пальчиком глобус, що почав крутитися. - Це Бiярiц, Канни, Рiв'єра, Це Париж, це Голлiвуд. I це, - казала далi Шприндзя, - звучить, особливо з цiєї нашої руїни, мов казка. Але я тобi скажу, як така казка твориться. Ось, наприклад, цей мiй дядько Зельман з Вiннiпегу. Вiн був тут. Ось тут. На цiй самiй вулицi. Торгував юхтом. I враз йому стрельнуло покинути цю Вузьку вулицю i перенестися до Вiннiпегу. I було це... Ти не повiриш! Двадцять дев'ятого року! I тепер вiн мiльйонер! П'ятсот робiтникiв, власне кiно, двi крамницi. А повiз iз собою лише пару сотень долярiв. А оце недавно переслав швагровi п'ятдесят тисяч долярiв на розбудову нашого пiдприємства, якраз перед вiйною. Та прийшли большевики... А це ось наш родинний альбом, - казала далi Шприндзя. - Це дядько Зельман. А ця ось дама... Бачиш, яка пишна? Вона з Корця. Торгувала оселедцями. А це ось їх фабрика. П'ять поверхiв. А це їх вiлла. А це їх котедж над озером, а це другий в горах. I живуть вони тут лише влiтку. Зими проводять на Фльоридi. I далi, далi... Всi iншi дядьки, тiтки, їх вiлли, їх котеджi. У всiх кiнцях планети. А далi Шприндзя змалювала точну, пункт за пунктом, картину їх дороги. - Чого тут чекати? - казала вона. - Не будуть нiмцi - будуть большевики. З нiмцями буде життя "нур фюр", з большевиками нi для кого. Скажи: чи людина приходить на свiт два рази? Чи вона живе вiчнiсть? Уяви собi, - казала Шприндзя, - десятки рокiв повiльного усування вашої раси з цiєї землi або знов, уяви, трудоднi, сiрiсть, страх... I вiчна нужда, без нiякої надiї на покращання. Ще дехто з ваших людей, я це знаю, вiрить в якусь свою вимрiяну, мiфiчну Україну... Але я тобi скажу: не тiльки нiякої України - не буде нiякої навiть Польщi. Будуть большевики. Скрiзь будуть большевики. Я тобi це кажу... А це не життя i не смерть. I я тобi ще скажу: лiпше вже оцi гетто i ями, нiж те довге, хронiчне конання... Але ти ще побачиш... Ти ще побачиш... Одного разу... - Ну, добре, - перебив Якiв. - Але скажи менi, чому, коли прийшли вони, ви всi, включно з тобою, так бурхливо їх вiтали? - Це, Якове, те саме, чому ви так бурхливо вiтали цих. Фiкцiя! Люди, яким випала з рук керiвниця, хапаються за бритву. Але сили, що борються на наших очах, нам засадничо ворожi... I вам, i нам! I їх нiчим не вкоськаєш. Вони змагаються за планету! Якiв слухав Шприндзю з приємнiстю, увага його дедалi зростала. Вона стояла навпроти за столом, над мапою, з глобусом в руках, а очi її горiли так, нiби й вона сама була одним iз конкурентiв у боротьбi за ту планету. Вона виразно вичувала силу логiки своїх аргументiв, а вiн дивувався, звiдки саме та її сила береться. Якову хотiлось обняти її i цiлувати. Така вона, ця молода iстота, була чудова у своїй свiдомостi, в своїм людськiм i Божiм образi одночасно. VIII Другого ранку, вже о сьомiй, сливе затемна, пiд легкий, але колючий схiдний вiтер iз сухими снiжинками, Якiв, у товариствi Вайза i його спiвробiтницi Надi Яковлевої, сидiв у автомашинi, що брала курс на Київ. Шоферував сам Вайз, дорога Рiвне - Київ вгиналася вiд тягаря машин, що котилися сюди й туди день i нiч без перерви. Їх французька простора, легка i вигiдна "сiтроєнка" нагадувала балерину на сценi якогось гiгантського театру. Вона легко брала кiлометри, мiстечка, села, хутори, мов шпицi в колесi, мигали телеграфнi стовпи, мов стрiчка на вiтрi, маяла перед нею дорога. Корець, Новоград-Волинський, опiвднi Житомир. Рiка Тетерiв. Якiв переживає. Це для нього подiя. Мiсто-iсторiя, мiсто-мiф, мiсто-туга, мiсто, що до нього нема дорiг, - i враз воно стає реальною, конкретною, досяжною дiйснiстю. Ще година, ще кiлька горбiв, i це вже не буде Кий, Щек i Хорив iз своєю сестрою Либiддю, а - брук i цегла. Присмерком, промчавшись долиною, пересiкши ще одну рiчку, минувши злiва непомiтне мiстечко, автомашина вривається у високий сосновий, iз стрiлчастими, довгими деревами лiс, що зветься Святошин, а там i сам Київ. Машина пролетiла довгим, широким, безлюдним бульваром, заваленою руїнами долиною, завернула на узгiрок вправо i нарештi, по восьми годинах бiгу, зупинилась. Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертiй годинi тридцять п'ять хвилин вечора, вже цiлком затемнена, без неба, без свiтла. Падав снiг. Вайз i Надiя не бачили Якова ще таким. Вiн був безмовний i, здавалось, молився. - Майоре! Приїхали! - викрикнула Надiя. Вiн схаменувся, машина стояла перед великим, сiрим п'ятиповерховим будинком. Широкими мармуровими сходами пiднялися на другий поверх, увiйшли у високi дверi пишного, як видалось Якову, мешкання - i радiсне, бурхливе вiтання. - О, пан майор! Чув, чув! Дуже радi! Будьте як дома! - зустрiв Якова молодий, високий "зондерфюрер", що назвав себе Кюцнером, i запровадив його до просторої кiмнати з фотелями й столиками з куривом. - Сiдайте! Курiть! Що п'єте? - А ви тут буйно влаштувалися, - сказав Вайз, випиваючи з холоду чарку горiлки. - Лiгво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де! - О! - Глянь лиш сюди! - i Кюцнер вiдкрив одну з шаф. - А! Музей! - Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жiнки, а це син... А тут ордени! А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш? Знаряддя, що ним стрiляли в потилицю, ха-ха-ха! - Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова! - Чорт з Сусловим! Досить, що маємо його лiгво! Липки. Дiльниця багачiв i чекiстiв. - Є тут i фон Лянге? - Розумiється! Другi дверi вiд входу! - Вона також? - Є! - Був у тебе Франц? - I Франц, i Баєр, i Кубелко. - То ти вже знаєш? - Абсолютно! Якiв мовчав, курив, попивав пiд цигарку горiлку, перекидався окремими словами iз знiяковiлою Надею, що настовбурчено сидiла у глибокому фотелi, розглядав кiмнату з її сiрими стiнами, з "фюрером", що висiв у позолоченiй рамi, з якої недавно витягли Сталiна, iнодi слухав уривки мови Вайза, що її не зовсiм розумiв, а взагалi почував себе не в своїй тарiлцi, аж до часу, коли високi дверi рвучко, нiби їх рвонула буря, вiдчинилися i в їх обрамленнi появилась огорнена в бiле манто, мов цариця, Вiра Ясна у товариствi незмiнного Лянге i двох офiцерiв ес-ес. Вайз i всi iншi зiрвалися з своїх мiсць. Якiв швидко наслiдував їх приклад. Злива усмiшок, цiлування ручки, оклики. Ясна свiжа, бадьора, сяюча. Вайз вирiвнявся на весь свiй гiгантський зрiст i вiдрапортував: - Шановна, ясна панi! Ось тут вiн! - i вказав на Якова. - Передаю! Прошу розписатись! - А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Київ? - загомонiла Ясна. - До ваших послуг, панi! - вiдповiв Якiв. - Києва ще не бачив. - То ще побачите, - вiдповiла Якову i одразу звернулась до офiцерiв: - Так де ж ваш славний "айнтопф"? - Там! - вказав Кюцнер на широкi розсувнi дверi, що саме розсувалися, вiдкриваючи простiр iз столом, що виблискував бiлiстю, порцеляною, кришталем. - Комплiмент! - викрикнула Ясна, i її очi сяяли. З'явились новi постатi - офiцери i їх дами. Той же Кюцнер запросив до столу, i товариство рушило. Сiдали за картками. Якiв знайшов свою картку побiч картки Ясної, був схвильовано вдоволений. На столi пишались риба, кав'яр, вiденськi ковбаски, шинка i чисельнi, рiзних розмiрiв та кольорiв, пляшки. - "Айнтопф", треба признати, вдався, - сказала Ясна до свого сусiда злiва, полковника летунства, що назвав себе Мiльхом. - Моя заслуга, - звернулась пiсля до Якова по-росiйськи, пояснюючи слово "айнтопф". - Моє вам признання, - вiдповiв Якiв з посмiшкою. Кюцнер пiдносив тости, усi випивали, починало яснiти. Дами загорiлись першими, офiцери взяли тоном вище. Якiв переживав момент, що видався йому якимсь незвичайним, своєрiдним сном, що вже снився йому колись десь i що опiсля ставав туманною нереальнiстю. Робилось гамiрно, всi обличчя то якось зливалися, то знову розсипалися, голоси й звуки мiшалися у бурхливу метелицю. - А ви що? Язик проковтнули? - враз почув Якiв зовсiм близько бiля себе, i в ту мить до його затуманеної свiдомостi дiйшло вiдчуття величезного, глибинного вдоволення. Таж вiн у Києвi! Таж бiля нього найкраща жiнка! Таж вiн у центрi уваги! - Мало випив, - вiдповiв вiн з виразною лукавiстю, що видалась йому зайвою, але вiн нiчого кращого не мiг в цей час сказати. - А? Мало? Кюцнер! - гукнула Ясна в туман, i з нього виринув високий, стрункий старшина з величезною пляшкою... - Налий тому геркулесовi! - О! Охоче! - сказав Кюцнер, налив склянку. - За Дермань! - пiдняла свою чарку Ясна. Якiв пiдняв свою. - Звiдки ви знаєте Дермань? - спитав опiсля Якiв, дивлячись гостро на Ясну. - Як звiдки? Ви стiльки менi про нього говорили! Чого киснете? За такий момент я iнколи могла б вiддати життя! - вирвалось у Ясної несподiвано, що видалось Якову дуже щирим... Вiн глянув на неї уважно. - Ей, ви! - продовжувала вона. - Задубiлий! Рухайтесь, рухайтесь! Темпо! Життя! Що ви там у тому Рiвному? До рейху, чула, збираєтесь? Не вигорить, не пустимо! Ви нам тут потрiбнi! Чого до рейху, чого там не бачили? Тут Київ, тут Днiпро, тут Рiвне, тут Дермань, а вiн... до рейху! В раби закортiло, остом, на смалець!.. Його правиця непомiтно простяглась до столу, i згорнена в кулак долоня з притиском лягла на скатерть. - Не люблю, як втручаються в мої справи... - сказав вiн понурим тоном. - Нiхто вас не буде питати, - додала Ясна. - Побачимо! - Це менi подобається! Я тут за вами затужила, - раптом змiнила вона тему. - За мною? Чому? - Мабуть, є причина. - Не змушуйте мене на наївнiсть. - Знаю, знаю... - У вас тут все золото Навої... - Не все золото, що блищить, - швидко перебила його Ясна. - Нерозумний. Невже ви не можете допустити, що в життi iснують моменти, що їх нiяким золотом не оцiниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь свiт, сила, що ви виняток, що ви центр, що бiля вас i у вас пекуче щастя, якого не вискажеш нiякою пiснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рiвному? - Чому так раптом зникли? - запитав швидко Якiв. - Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змiнилися! Що сталося? - Обман зору. - Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха? - Можливо. У вас тут також досить весело. - Чи не хотiли б переїхати сюди? - Що маю тут робити? - Щось знайдемо. - Не думаю, щоб тут було затишнiше, нiж там. - А що сталося? - Засадничого нiчого. Почали показувати барву, i це все. - О! О! У мене склалося враження, що... ваше населення, в разi чого... могло б... - Чи дозволите запросити вас на танець? - змiнив вiн нагло мову, зачувши музику в сусiднiй кiмнатi. Iншi також, не дочекавшись кiнця вечерi, вставали, сусiдня найбiльша кiмната наповнювалась танцюючими парами, ставало тiсно. I коли Якiв вiдчув бiля себе ту жiнку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькостi, нiжностi, рiдностi, що його вже хвилювало там, у Рiвному, як розмовляв з нею. Зовсiм вiдрухово вiн пригорнув її на одну мить i разом вiдчув такий же її вiдрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгубленi. Ясна отямилась перша. - Танцюйте, - проговорила вона, - про що думаєте? - Власне, нi про що, - вiдповiв вiн збентежено. - Ви чимось невдоволенi? - Не можу сказати - нi. - Чим саме? - Уявiть - не знаю. - Навiть приблизно? - У мене враження, нiби я сплю, i все це лише сниться... - Правда? Така нереальнiсть! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Францiско... - Я там не був. - Але є то осяжнiшi поняття? Нi? - Здається, так! Я часто думав: це не мiсто, принаймнi для мене не мiсто, а лише поняття, звук. Iнколи це було фантазiєю, коли здавалось - рiка Днiпро тече у примарному царствi, в iсторiї, в просторi буття, десь там пiд нами чи над нами у неосяжних глибинах i висотах... - Чи не хотiли б ви сiсти отам? - перервала Ясна i вказала на порожнiй фотель, що стояв у малiй кiмнатi за дверима пiд картиною музейного типу, Куїнджi чи щось подiбне... - Охоче! Лишили танець i розмiстились у фотелях. - Продовжуйте вашу думку, - сказала Ясна. - Хочете, завтра покажу вам Київ? - Ви його знаєте? - Знаю. - З плану, з вiкна авто? - О, нi! Уявiть, нi... Я ж не нiмка... - А хто? - Довга, марудна iсторiя... Людина... Жiнка. - Є мiж тим якась рiзниця? - Тобто? - Мiж людиною й жiнкою? - Кожна стать має свої прерогативи. - А що тут робите? - Фатальне питання! - Щось дуже фатальне? - Щось таке, як i цей ваш сон. - Що, вам також не вiриться? - Лише коли поверну гудзик радiоапарата. Вiйна. Все це вiйна. I в цей час, коли ми тут танцюємо, на землi сiм мiльйонiв озброєних людей... - Думаю, бiльше. - Неважна цифра. Мiльйони й мiльйони. I нi ви, нi я - не є сон. На жаль, нi. Нам судилося родитись в такий шалений час, що... часто не вiриш. - Я нiколи не робив собi iлюзiй... - Але все-таки не вiриш до кiнця... I не такого сподiвалися... - Десь вiд тридцять третього року... Якраз такого. - Чому?. - Це довга тема. - Але цiкава. - Не для цього мiсця. - Скажете iншим разом? - Можливо. Хоч тепер фiлософiя не держиться логiки. - Буря. - Так. - То скажiть от що: чому ви хочете кидати вашу землю? - Щоб бачити її здалека. - Це не той час. - Справа погляду. - Ваш погляд? - Можливо... Не знаю... Можливо, помиляюсь, але... однак... - Однак? - Мабуть, як ви сказали... фатальний. - Але ж це вiйна! I ви вояк! I патрiот. Ви ось у Києвi, i все це ваше. - Що ваше? - Все! - Ви смiєтесь... Це дуже поважна справа... Може, ви над цим не задумувались... - Ваших предкiв - значить, ваше... Тисяча лiт ваше, i враз лишаєте. Кому? I для чого? Для Марселя? Сан-Францiско? Позбутись грунту предкiв? Злякались? Чого? Якiв Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних запорожцiв, що вгрузали i вгрузали в цю землю вiками - душею, тiлом, кров'ю, потом, що боронили її шаблями, орали її плугом, їли її хлiб, грiлися її огнем... i ви хочете саме тепер залишити, i то добровiльно, без бою, без спротиву, без жертви... Ви просто хочете втекти, дезертувати... Боїтесь, що ваш корабель тоне, i не хочете бути капiтаном, що гине разом з кораблем, а хочете бути щуром, що тiкає першим... Але корабель ваш, дорогий мiй, не тоне, i тiкати нема куди i нема потреби... Забуваєте, що за цю землю велися й ведуться бої не першi i не вперше - вiки, тисячолiття, за свободу, за честь, за право, за мову, та традицiї, за святинi, за дiтей, за жiнок... Во врем'я люте, трудне, врем'я огню, напасти... Ви мусите бути тут! Тут! Де горить огонь, що все гоїть, де потрiбна мужня сила, - битись, змагатись, боротись! Ви боїтесь? Скажiть: боїтесь? Не вiрю! Нi, я не вiрю! Коли б цей монолог Якiв почув у театрi, або вичитав у патрiотичнiй книжцi для недiльного читання, або його виголосив один iз його товаришiв з Дерманя, що начитався брошур, видаваних нацiоналiстами, вiн би не був анi здивований, анi вражений. Але це вiн почув у такому мiсцi i з таких уст - в крутежi мiж алькоголем, мiж "Кетхен", мiж нiмецькими офiцерами гiтлерiвського Третього Рейху, мiж жiночими торсами, що гнулись, мов лози пiд натиском бурхливого вiтру, мiж спiвом i реготом, що, здавалось, належить дияволам... I з уст яскраво заогнених кармiном, виразно грiшних, пожадливих, отруйних... - Майн Гот, майн Гот! - почули вони над собою виразно п'яний голос Вайза, що стояв пiд руку з Надею, бiле волосся якої, здавалось, горiло вiд рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський лiхтар, з чарою червоного французького вина в руцi, вигукував: - Ура! Наш майор! Браво! Прийшов, побачив, перемiг! У цей час пiдскочив фотограф i, вибухнувши магнiєм, усiх заслiпив. А коли Якiв мiг знов бачити - нi Вайза, нi Надi вже не було. "Кетхен" також скiнчилась, танець урвався раптом на пiвнотi, довкруги все зароїлося в хаосi несподiванки, потягнулось до столу... Появилась знов таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п'янiли на мiсцi, i кожному здавалось, що вiн зривається i летить... Над усiм стояв видимий i невидимий туман, а в тому туманi хтось, здається Кюцнер, проголошував патетично, нiби на кпини, тост за "фюрера", i хтось iз жiнок, здається Надя, фальшивим голосом, iз страшним акцентом затягав "Лiлi Марлен", а Вайз, ще фальшивiше, намагався помагати. - Чекай! Одного разу я у тебе з'явлюся, - почув Якiв зовсiм бiля себе, так нiби той голос був звернений до нього. Голос жiночий, кокетливий, хтивий. - Чому одного разу? Чому така неточнiсть? Тепер! Зараз! - вiдповiв бистрий, настирливий чоловiчий голос. - Ха-ха-ха! Що скаже ваша... - Тихо! Ви прекрасна, чарiвна! Я завтра їду на фронт! Хтось затягнув басом "Волгу", йому помогли. Червонi, здоровi, мужнi обличчя в унiформах сiро-синьої барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усiєї сили тягнули, мов волзькi бурлаки, пiсню, слiв якої не розумiли, але яка нагадувала їм, що й вони тепер є частиною звукiв, що в тiй пiснi бушують. З цього ж приводу один з юрби, якого Якiв не знав, з дуже плеканим, делiкатним обличчям у пенсне, пiдiйшов до Якова i п'яним, загикуватим голосом, розливаючи в руцi горiлку i витираючи раз по раз хустинкою губи, що заливались слиною, заговорив: - Ей! Майоре! Пiсня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту Волгу... Не знав Бог, кому давати... Помилився... Три тисячi кiлометрiв такої води... Майн лiбер! Коли б ми так взялись до неї... ми б у нiй десять Америк втопили. Так! Десять! - Вiн гикав, попивав з чарки, заточувався. - Але нiчого, - продовжував, - ми ту хибу направимо. Волга, Волга, мать родная! - затягнув вiн i вiдразу урвав, бо далi не знав слiв. - Ви з Рiвного? - спитав Якова. - З Рiвного, - вiдповiв той неохоче. - Ну, як там? Ми там також бували... Дiра. Плюнути нема де. Але ми чуємо, що там хочуть робити повстання. - Я такого не чув, - вiдповiв Якiв. - Хай! Хай роблять. Буде бiльше м'яса. Добре для нас зроблять дiло, у боях якось легше i чеснiше... А щоб полонених голодом... Нi! Я проти! Краще б напхав їх хлiбом i - на фронт. За одну ковбасу вони рознесли б усього Сталiна на шматочки. Але то не мiй табак... Гут фергнюген! - I, намагаючись втримати рiвновагу, нiби йдучи по линвi, вiн розчинився в просторi... Ясна, що не брала участi в розмовi, а лише недбало слухала, зиркнула на Якова. Вiн мовчав. Танець iшов далi, далi пили, далi кричали, зривались i затихали "Лiлi Марлен", "Катюша", "Кетхен". Минала нiч, надходив ранок, другий день, iнша дата у вiчностi. Десь коло п'ятої години Якiв лягав у лiжко в одному з мешкань цього ж будинку, а коло одинадцятої вiн уже пив чай у Вiри Ясної, в її великому, розкiшне обставленому мешканнi з килимами, дзеркалами, картинами. Пiсля чаю Ясна мчала Якова своїм "опелем" до мiста, керуючи машиною сама, вправно, механiчно. Якiв був здивований її знанням мiста. Знала не лише Хрещатик, що весь лежав у руїнах, Володимирову гору, Софiю чи Печорське, але й Собачу Тропу, i Єврейський, i Лук'янiвку, i Товкучку, i Сiнний, i Байкiв цвинтар. Знала дiри, що в них тулилися колись безпритульнi, знала загорнених у лахмiття жiнок, що продавали на Товкучцi жалюгiднi купки картоплин, мак у склянках, старi цвяхи, знала їх мову, їх звички. - Ей! Єремiїхо! Ви все ще тут? - спитала вона стару, замотану вiд нiг до голови ганчiр'ям, згорблену iстоту з скриньочкою в руках, на якiй лежало кiлька iржавих цвяхiв, кiлька старих гудзикiв, запальник вiд гасової лампи, i при тому поклала на скриньку пачечку папiрцiв з головою Ленiна, iгноруючи цвяхи й гудзики. Здивована Єремiїха пiдняла замотану голову, подивилася порожнiм, сiрим поглядом на дивовижну з'яву у пишному каракулi i сказала тихим, змерзлим голосом: - Голубонько! Хто ви така? Скажiть iм'я... Хай спом'яну у своїх молитвах. - Вiра, - вiдповiла з'ява i одразу зникла, бо ж тут сидiло їх таких замотаних багато, весь базар. Вiра раз у раз до когось пiдходила, щось клала, i їй казали: "Голубонько! Хто ви така?" - тим трiпотливим голосом, болючо-щирим, насиченим незмiрної глибини трагiкою, без меж i кiнця виповненим нуждою й горем. Якiв i Вiра деякий час стояли на горi iменi того князя, що його простий, чавунний пам'ятник з хрестом, здається, вирiс з вiкiв над розлогою рiкою, яка була тепер частинно пiд льодом, з її безмежним небом, холодним сонцем, безкраїм лiвим берегом, що розгортався, i тiкав, i зникав вiд зору за сiруватим обрiєм. Стояли нiби у храмi, дивились у далечiнь, обоє рельєфно-виразнi на тлi простору, що видавався їм не лише теперiшнiм, але й колишнiм i майбутнiм. Згодом вони стояли у глибинi iншого, цим разом Софiївського храму, що його вiдiмкнув на бажання Вiри ще не старий, в ошумiлому кожушку добродiй iз старомодними окулярами на сухому носi. Добродiй одразу почав пояснювати, що собор був заложений 1037 року князем Ярославом Мудрим, на тому мiсцi, де рiк перед тим його рать розгромила печенiгiв, що це мiсце знаходилось тодi поза мурами мiста i звалося "полем внi граду" i лише пiзнiше стало центральним не лише для мiста, але й для всього простору у цiй частинi планети... Що в початках собор був центром культури, освiти, книжництва, тут писались першi лiтописи, тут постала перша бiблiотека всiєї Руси. Був це величний п'ятинефний храм, оточений двома рядами вiдкритих галерiй, i завершувався вiн тринадцятьма позолоченими банями. Cтiни храму були оздобленi мозаїчними фресками i картинами, особливо цiкавою є ось та мозаїка центральної абсиди головної банi. А тут ось в центральнiй нефi портретне зображення членiв родини Ярослава Мудрого, а там у пiдземеллях храму i до наших днiв збереглися i покояться святi останки тiєї великої людини, що закiнчила своє земне буття року Божого 1054-го. Ще згодом - Аскольдова могила. Золотi ворота, музей Шевченка, Iсторичний музей. Сторiнка за сторiнкою - i все минулiсть. Iсторiя. Книга буття. Пам'ятники. "Думи мої, думи мої..." О п'ятiй Якiв з Вiрою обiдали у вiйськовому казино, а о восьмiй Якова попросили на розмову. Офiцери ес-ес. На вилогах їхнiх мундирiв людськi черепи. Один iз них, що назвав себе Шульце, запропонував Якову взяти на себе команду над українським вiддiлом полiцiї на теренi цього мiста. Його завдання - поборювати мiсцевий нацiоналiзм. - Комунiзмом займуться iншi люди, i вiн нам тепер не страшний, - сказав Шульце. - 3 ним ми вже впоралися. Нам страшний нацiоналiзм. На заходi, на сходi, на кожному мiсцi. З захiдних теренiв цього краю проривається сюди небезпечна хвиля, i ми мусимо її спаралiзувати. I то в коренi. З мiсця. Нам цiкаво, що думав Ленiн, як учив: пролетар батькiвщини не має. Iнтернацiонал. Шульце довго, плутано, марудно пояснює справу, описує образово, що це має бути за вiддiл, як вiн має дiяти, i закiнчує свою мову тим, що обiцяє Якову новий орден заслуги, що його саме тепер ухвалює мiнiстерство для Сходу, для тих, що заслужилися для Рейху. Якiв слухав, мовчав, шукав вiдповiдi, а пiсля лише сказав, що вiн до такого дiла ледве чи надається, що вiн нiколи не займався полiцiйними функцiями, що вiн лише звичайний вояк-кiннотник, малограмотний у полiтицi, незацiкавлений iдеологiями, дуже, по сутi, пасивний i по-баб'ячому жалiсливий. Що роль Дзержинського чи iншого Ягоди йому найменше пасує i що вiн волiє залишитися тим, чим є тепер, - вишкiльним iнструктором батальйону в Рiвному. Бiльшого вiн не бажає. - Прийняли ви їх пропозицiї? - спитала пiзнiше, десь коло одинадцятої години. Вiра, що, здавалось, спецiально чекала на Якова у своєму прекрасному мешканнi. - Нi, - спокiйно вiдповiв Якiв. - А чому? - А тому, що це не по моїй лiнiї. - Наївний! Не по його лiнiї. Що значить? По моїй, не по моїй... Чи не розумiєте, що ви тут потрiбнi? Якраз по "вашiй" лiнiї тут потрiбнi люди, близькi до цiєї справи. - Якої справи? - Ах! Що за... З вами будуть люди, вам допоможуть... - виразно сердилась Вiра, i очi її нервозно блищали. Якiв посмiхнувся. - Я ще подумаю. - Ви мене зрозумiли? - спитала швидко Вiра з легким збентеженням. - Здається, так, - сказав спокiйно Якiв. - Пан Шульце - дiлова людина, вiн мiг би вам помогти, ви зробили б кар'єру, вас би пiдвищено, вас би нагородили, ви стали б видатною, широкого мiрила людиною, а не маленьким провiнцiйним iнструктором у якомусь iмпровiзованому полiцiйному батальйонi. Не майор, а... генерал! Герой республiки! Месник за народнi кривди! Якiв Балаба! - вирвалось у Вiри спонтанiчно, з притиском, на що Якiв пiдняв голову i глянув питальне. - Я розумiю... Я розумiю, - вiдповiв вiн все-таки спокiйно. - I погоджуєтесь? - Можливо... Побачу... Поїду до Рiвного, там побачу... - Але не до рейху! Нi, нi! Викиньте з голови! I ще одно: не подумайте цю нашу розмову якось переплутати, це було б рiшуче нездорово. Кажу вам це щиро, з найбiльшої дружби... - Я не з тих, що дуже плутають, - сказав Якiв. - Я вам дам знати. Пiзнiше. За мiсяць... два. Це ж не спiшно. Ми ще побачимось, познайомимось ближче, прицiнимось. А тепер до побачення, Вiро... Як вас по батьковi? - Все одно... Iванiвна. - Вiро Iванiвно! Дякую! Дуже дякую! Мушу признатися: ви незвичайна. Я ще, направду, нiчого подiбного в спiдницi не зустрiчав. I ще одно, може, дуже недоречне признання. Вiро Iванiвно! Признаюсь: люблю вас. Чую до вас нiжнiсть, рiднiсть, близькiсть... I щирiсть. Що ви менi повiрили. I коли ми стояли у тому храмi - це, може, сентимент, але, повiрте менi, перед тим чорним, старим вiвтарем менi здавалось, що я стою з якимсь приреченням. Клянусь вам - це дуже дивно, i я не мусив вам, якраз вам, якраз тут про таке ось казати. Даруйте менi, вибачте менi! - Но, но, но! - говорила вона швидко, а уста її помiтно дрижали. - Iдiть! Iдiть! Добранiч! Я ще буду вас бачити! IX Другого вечора, коло восьмої, Якiв сидiв у дуже теплому, дуже затишному, дуже чистому рiвненському мешканнi... Перед ним стiл, на столi порцеляна, кришталь, справжня шинка, масло, булка. I навпроти сяюча, аж рожева, яскраво-свiжа молода жiнка. Вiн вечеряє. Щойно вiдбула бурхлива зустрiч - довге завiшення на шиї, град поцiлункiв. - О Якове! О, як я тебе чекала! А боялася! Замкнулась на всi замки, не спала цiлi ночi! Але ти є! Ми є! Ти зi мною! А потiм бiгла до кухнi, бiгла з кухнi, несла, спотикалася, ставила. - Випиймо, Якове! У мене рейнське, не питай, де дiстала! - I вже наливала, i вже iскрилась чара, смiялись очi. - За твiй поворот! - I пiднесла вино до уст. - О милий! О радiсть! Родинна, приязна, тепла, радiсна атмосфера - гнiздо ластiвки у скелi над розбурханим океаном, свiдомо, навмисне приготоване. Втомлений Якiв вiдчув те, що вона хотiла сказати, - подих миру, вiдпруження, вiдпочинок. Поволi, iз смаком їв, запивав вином, слухав щебет прекрасної жiнки, курив добру цигарку i слухав музику, що бринiла з сусiдньої кiмнати. Вона не питала, як там було, оповiдала про себе - що тужила, що нiкуди не виходила, що читала Дiккенса, що не могла заснути, що вiн їй снився, що думала лише за нього. Була сама радiсть, сама усмiшка, само щастя i краса. Цiлу дорогу Київ - Рiвне Якiв шукав розв'язки цiєї зустрiчi - що i як мав їй сказати - така мiмоза, такий сейсмограф, боявся вибухiв, боявся сказати правду, боявся її реакцiї, але в той час, коли вiн там думав, вона тут уже йшла йому назустрiч з усмiхненими очима i казала цiлою своєю поведiнкою нiчого не боятися. I це була найсильнiша її зброя, якої вiн у нiй не мiг спочатку помiтити, замало її важив i замало цiнив, не розумiв її витонченого, вразливого, розумного єства... I йому тепер справдi неможливо прийняти рiшення, сказати виразно так чи нi, бо сили за i проти рiвнi, бо його чуття подiлене на рiвнi частини. Вiн бореться цiлу нiч, плани i протиплани, картини пережитого в Києвi чергуються з привабою тутешнього, звучать ще гарячi слова Вiри i голублять блискучi перспективи Шприндзi. Нi, вiн не має рiшення, лише його iнстинкт диктує йому виразно, що, яке б те рiшення не було, його приречення висловлене, i вiд нього йому не звiльнитися. Вiн є тут, вiн тут був, вiн тут буде. I даремно вiн намагається виринути з великої, загальної, невмолимо скерованої течiї, що несе i його, i все бiля нього протягом усього його життя, а також перед ним i, можливо, пiсля нього, як також даремнi всi його протиставлення, бажання бути вищим, мудрим, iншим, свiдомiшим. Уся та безодня незбагненних пристрастей, що згущеною силою рухнула в цей грандiозний похiд на всi боки знервованої планети, - була тут, є тут i, мабуть, буде далi в мозках, в душах тих, хто цей простiр заповнює. Це, здається, не диктат свiдомої сили, це, мабуть, воля глибинної стихiї, що її не зломити нiякими логiчними нормами, аж поки вона сама не визрiє, не вичерпає своєї бурхливої динамiки зростання i не вляжеться в ложе космiчного руху буття. I даремнi тут апеляцiї до глузду. Глузд в таких зрушеннях буває змiстом безглуздя. Механiка руху сама визначає закон i право. Розбурханий iнстинкт Якова б'є на тривогу, вiн вичуває, що в його мозку рвуться останнi нитки логiки. Вiн лише хапається за час. Кiлька тижнiв, кiлька днiв. Лише трiшки часу, трiшки терпеливостi. Вiн ще нiкому нiчого не обiцяв, вiн ще може рiшати, i вiн переконаний, що таке рiшення прийде. I воно прийшло. Одного передвечора на порозi Яковового мешкання несподiвано з'являється Шульце. Той самий київський, що з ним Якiв недавно розмовляв. - А! Як живемо? - Гаразд, гаразд! - У вас тут прекрасно! - Так, не зле. Вип'ємо, може, чарку горiлки? - Чому б не випити. Випили i закусили. На щастя, Якiв був сам. Шприндзя була десь там, у iнших кiмнатах, i, на щастя, не показувалась на очi. Чого хоче Шульце? Чим Якiв може йому служити? Шульце заявляє з мiсця, що з ним, з Яковом, хоче бачитись Ясна. Справа важлива. Невiдкладна. I чи не хотiв би Якiв проїхатись з Шульце до Києва? - Тепер? Зараз? - виривається у Якова збентежено. - Найкраще б так! Зараз! До речi, ми по дорозi зi Львова i не можемо тут задержуватись. Дуже спiшимо! Завтра будете назад.