Якiв збентежений, але по хвилинцi вагання погоджується. Забiг лише до Шприндзi, сказав, що його кличуть, що завтра ввечерi вернеться. Найпiзнiше - пiслязавтра. Шприндзя також збентежена, її очi широко й запитливо дивляться, але не питає нiчого. Вiн квапиться, навiть не може випити чаю. Вийшли, Якiв, як звичайно, примкнув дверi. На головнiй вулицi, проти готелю "Дойчес Гоф", на них чекає тяжкий, на вiсiм осiб, вiйськовий транспортовець. Прекрасний, ясний, морозний вечiр, пiд ногами поскрипує снiг. З готелю швидко виходить у теплому плащi з сiрим бобровим комiром фон Лянге. За керiвницею транспортовця шофер-есесiвець у комбiнезонi, з окулярами на каптурi. Шоста година. Всi мовчки сiдають, закутуються. Якiв з Шульце ззаду, фон Лянге з шофером спереду. Машина одразу бере швидкiсть, нiби тiкаючи, виривається з мiста. Вiдкривається простiр, свистить вiтер, миготять телеграфнi стовпи. Пролiтають Корець, Володимир-Волинський, нiде не зупиняються, швидкiсть усе збiльшується. I лише пiд Житомиром, по трьох годинах гону, фон Лянге заявляє, що в цьому мiстi вони мусять зробити коротку зупинку у важливiй справi. В'їжджають у мертве, темне мiсто, минають кiлька вулиць, i враз машина зупиняється. - Вийдiмо на хвилиночку, пане майоре, - звертається Шульце до Якова. Висiли. I враз несподiванка: кована залiзом брама, кована фiртка, висока мурована стiна. I все мовчазне, i все мовчить. I лише бiля брами два озброєнi вартовики. Ще пара хвилин, i Якiв опинився за брамою. Шульце сказав, що вiн арештований. Цебер холодної води на гарячу голову. Першi години i першi днi скаженi. Якiв, як тiльки отямився вiд першого удару, рвав i метав, спинався, мов дикий кiнь, дуба, протестував i гримав, i лише дуже поволi почало йому прояснюватися, що вiн попав у заплутану, брудну, примiтивну iнтригу, в якiй замiшанi рiзнi справи, рiзнi речi i рiзнi його знайомi включно з Ясною, Шульце, фон Лянге i навiть Шприндзею. Всi вони разом i кожне зокрема мали в тому свої якiсь iнтереси, всi по-своєму його любили, кожне хотiло мати його для себе, всi бажали йому лише добра, але Якову вiд усього того, крiм великих неприємностей, нiчого не лишилося. Мав вiн при цьому небувалу нагоду у своєрiднiй тишi переглянути i обдумати своє минуле взагалi, а недавнє минуле зокрема. Тих кiлька мiсяцiв, що були завершенням останнiх рокiв, видавались йому з цiєї дiри iз потрiйними гратами трохи подiбними до вогненної легенди, i iнколи вiн вiдмовлявся вiрити, що це було дiйсно i що ще так недавно вiн був таким великим "чимсь", а тепер ось став таким великим "нiчим". Пригадав значно виразнiше, нiж звичайно, свою Марусю з Дерманя, що за останнiй час далеко вiдiйшла вiд його зору, нiби взагалi увiйшла в глибiнь подiй i в них втопилася разом з Дерманем, а на її мiсце виринули з тiєї ж самої глибини i її заступили iншi примарнi з'яви. Пригадав i сина свого, i iнших рiдних i при тому ще раз переконався, що роджений вiн не для родинного затишку, а для вiтрiв i буревiїв, що з них вiн сам зiтканий. Уперше почав бачити з якоюсь провокативною виразнiстю, кожну зокрема i обох разом, двi дуже подiбнi iстоти, що з них одна звалась Вiрою, а друга Шприндзею; подiбнi своєю легендарнiстю, дарма що обидвi були трагiчно далекi одна вiд одної, нiби з рiзних планет... Iстоти, що так нагло i непрошено ввiрвалися в його життя i довгий час були закритi для нього надто несподiвано реальнiстю та надмiрною, аж хворовитою, близькiстю, що його i бентежило, i не давало вiддалi, щоб бачити явище в цiлому. Тепер усе це, мов театральна заслона, впало, все оголилось, мов пластичний твiр митця, виставлений на показ. А по сутi, це, мабуть, була не дiйснiсть, а скорше несподiваний мiраж, так само як i ця його кам'яна яма з тими гратами i з тим брязкотом ключiв за дверима, разом з тим союзником, що приблукав з Познанщини, щоб потрапити сюди за кiлограм, як вiн казав, масла, оскаржений за "расеншанде", що значить "збезчещення раси". У припливi гнiву, щиростi й одвертостi його покривджений союзник цiлими днями патетично оповiдав про те масло, i ту "расеншанде", i як все те сталося, i чому сталося. Щоб прихилити Якова на свiй бiк, нiби сподiваючись вiд нього якогось збавлення грiха, покривджений почав настирливо роз'яснювати Якову, що "вони", тобто сучаснi завойовники, намiряються зробити з його Україною... Покраяти її на смуги, мов шмат м'яса, i вiддати заслуженим генералам геть разом iз населенням... Позакривати школи, позбавити всiх освiти, вимордувати поетiв, обернути всiх у рабiв... Якiв звичайно лежав на своєму розхитаному, не тюремного походження, залiзному лiжку з руками пiд потилицею, очима, втупленими у сiру стелю, слухав тi слова i вперто мовчав. А ночами не мiг заснути - дума за думою, нiби хвилi морськi, перевалювались через нього, розсувалась iсторiя, ганьба i сором розжирали його душу, лють виповнювала всю його iстоту. Передумував рiзнi справи, а мiж тим i деякi свої ще недавнi засади боротьби, полiтики, i багато з того пiд тиском обставин, проти власної волi його, мiнялося. Мiнялося, нiби кусень залiза пiд ударами ковальського молота. Мов заiржавiлi замки старої, викопаної з-пiд землi скринi, ломилась його пам'ять, i з-пiд її залежаного тягаря виступала перед ним гола, страшна, майже дика, обросла мохом минувшина його i його предкiв, що перед нею вiн мусив спустити свiй зiр до землi, бо тяжко було дивитися їй у вiчi. Скрегiт зубiв виривався з його уст. Здавалось, ось-ось вiн зiрветься i виламає тi грати, що замикають вихiд назовнi. Вiн був лютий, лютий, мов дикий бик, що його випустили на арену боротьби. До речi, його примiстили в камерi "нур фюр", тобто "лише для нiмцiв", i, також до речi, їх тут було лише двоє у той час, коли iншi камери були напханi, нiби дорожнi валiзи. Не менше, до речi, й те, що його вкинули сюди i, здається, забули, за винятком перших двох днiв, коли то працьовитий пруссак, сержант так званого уряду безпеки на iм'я Бург, старанно i грунтовно списав його життєпис, а не менше старанний колишнiй енкаведист, Ковальов чи Кошельов, завзято погрожував обернути його у "лєпьошку", якщо вiн не признається у своїх незнаних грiхах, причому для бiльшого ефекту його роздягали й оглядали всi його iнтимнi мiсця, так нiби шукали там якийсь скарб. Але все те минуло. Пiсля кiлькох таких пробних сеансiв, якi не справляли на Якова особливого враження, його враз лишили недокiнченим i, здається, забули. Минали днi i тижнi. I мiсяцi. I нарештi Якова знов покликали. На цей раз мав вiн дiло з якимсь балтiйським бароном, що гаразд матюкався по-росiйськи i мав навiть монокля пiд лiвим примруженим курячим оком. Був рудуватий i весь всипаний прищами, з довгим, тонким, гострим носом. - Та який там з тебе (вiн до всiх звертався на "ти") майор. Звичайний фельдфебель, та ще й польський, - почав барон, ще бiльше примружуючи своє куряче око. - От хотiлось повалять дурня, - вiдповiв тим же тоном Якiв. - З нами дурня - не вигорить, - глумився барон. - Ще й як! - вiдповiв спокiйно Якiв. - Ми можемо показати, що таки не вигорить, - сказав далi барон, i в голосi його вiдчулось збентеження. - Приємно було б побачити, - недбало вiдгризнувся Якiв. - Хм... Хм... Герой! Що й казати - герой... - хмикнув барон, пробуючи змiнити тон. - Ми могли б запропонувати тобi... мгу! Щось таке... м-мгу... Щось вигiднiше, нiж той... мгу... "ост". Але ж ти брикаєшся... I сам не знаєш чого. - Наприклад? - тим же тоном спитав Якiв. - Наприклад, щось таке, що вже було тобi пропоноване. - Щось не можу пригадати, - сказав Якiв виразно з iронiєю. - А, чорт! Що ти менi... Таку твою мать! Хоч - одним махом полетиш в "ости"! - розсердився барон, i його гострий нiс почервонiв, нiби морква. - "Ост" так "ост", - сказав Якiв. - I буде "ост"! - закричав барон, але, нiби щось пригадавши, почав спокiйнiше: - То полiтикою, кажеш, не цiкавишся? - Яка тепер полiтика? - Як яка полiтика? Тепер все полiтика! - Не полiтика, а вiйна... I не так вiйна, як мордобиття! М'ясорубка! Насiчуть котлет, а там знов Сталiн усядеться на карк Новiй Європi... - Сталiн? Це ти що? Хочеш дурня з мене робити? - Я, зрештою, нiякий Єремiя, i ворожба не моє заняття, - поспiшив замазати свою сентенцiю Якiв. Барон виразно був збентежений i насторожений, дивився пiдозрiло, а то й погрозливо, але на Якова це зовсiм не справило враження. На тому й скiнчилося. Якова рiшили "дати" до рейху. В "ости". Сталося це на початку червня. Весна того року була пiзня, холодна, дощова, червень правив за травень, доцвiтали яблунi, цвiв бузок, зеленiли поля, горiли свiжим листом лiси, гомонiли птаством гаї. Якiв нiчого не знав, що там десь сталося i куди його повезуть, не знав також, що дiється за мурами його в'язницi, забував i майже забув про всiх i все, здається, не було нi Бачинських, нi тiтки Мотрi, нi Зiльберiв, нi Шприндзi - якась пустеля, примара, фата-моргана... Але все-таки Якiв не хотiв саме тепер їхати на захiд. Так, вiн не хотiв, вiн затужив за Дерманем, за цвинтарем з каплицею Св. Онуфрiя, за Марусею, за сином. А тому по дорозi до рейху, у мiстечку Здолбуновi, коли товаровий потяг, що був, мов ковбаса, начинений невiльниками, на деякий час зупинився i стояв мовчазно на бiчнiй лiнiї, коли зiйшла на землю знана, пахуча, оксамитова українська нiч з прозорим, водянисто-срiбним, таємничим серпиком мiсяця. Якiв у товариствi трьох iнших "осмалених, як гиря, ланцiв", пiдважив дошку у помостi вагона i зовсiм просто та щасливо випав на свободу. I коли над ранок, при першому дотику ранiшньої заграви, потяг рушав далi своєю дорогою, Якiв та його друзi проводили його поглядами з шелестючого осикового пiдлiска на Здолбицьких "займиськах", де саме починали свої ранковi хорали гомiнкi волинськi солов'ї, що пiсля в'язницi видавались Якову справжнiм, небувалим i нечуваним чудом. Важкий дим потягу чорною поламаною масою лягав по грядках капустяної розсади, по рядах молоденьких соняшникiв, по розлогих хмельницях, що вже починали витися на дроти... Якiв у цей час нiчим не скидався на "залiзного майора", а нагадував скорше Енея, що про нього дотепно розповiв один полтавець, або того Париса, сина царя Трої, пiсля того як море викинуло його на берег прекрасної царицi Олени - жiнки Менелая, що був царем Спарти. Цю казку читав колись ще юний Якiв, i так вона йому тепер яскраво пригадалася, що вiн надумав себе звати Трояном. ЧАСТИНА ДРУГА I Була то довга, складна, повна турбот iсторiя, дарма що вкладалася вона у рамцi трьох мiсяцiв, коли в невеликому, але густому i яристому борi, що мiж селами Дерманем, Верховом i Бущею, званим Попiвщиною, або Темним бором, отаборилась i почала оперувати ще одна з чисельних ватаг українських партизанiв, що, з ласки вiдповiдного пiдсоння, множились по лiсах, либонь, разом iз грибами, пiсля теплих, лiтнiх i пiдосiннiх дощiв. I назвалась вона в початках демонстративно Дванадцята Зелена Бригада, либонь, тому, що постада серед ночi, серед лiсу i планувалась як кiнний вiддiл. Хрестили її тi троє друзяк, якi ото в Здолбуновi, разом з Трояном, випали з вагона, яким iдея Троянова лягла щiльно на серце i якi звались - Iван, що миттю охрестив себе казковим Царенком, Максим, що негайно став Залiзняком, i Терешко, що не знайшов собi гiдного вiдповiдника анi в казцi, анi в iсторiї i тому Терешком так i залишився. Всi троє походили десь iз-за Днiпра, всi були комсомольцями часiв Скрипника, "боролися за краще майбутнє трудящих всього свiту", i всi побували на Сибiру, в таборах, у країнах вiчної мерзлоти, ледве звiдти перед самою вiйною вилiзли i попали у вир нової метушнi, що на цей раз прибула до них з другого кiнця планети. Це було товариство дуже вiдмiнне вiд iнших партизанських ватаг, нiхто з них не нюхав нiяких нацiоналiзмiв, нiхто не носив шапки-мазепинки, i кожний з них ледве був ознайомлений з синьо-жовтою барвою, що мала бути їх бойовою i полiтичною вiдзнакою. I брали вони життя iнакше, нiж їхнi колеги-"захiдняки", якось загальнiше, якось, як вони казали, ширше, якось, може, легковажнiше, не так пристрасно й не так драматично, дарма що кожний з них бував i на конi, i пiд конем, i не раз траплялося стояти їм, як то кажуть, на самому краєчку життя, яке було для них вiд самого народження вiчною загрозою, нiби вони жили в якомусь гнiздi роздратованих ос або отруйних гадiв. I лише один з них, що найменував себе Залiзняком, називав себе волюнтаристом, европеїстом i писав потайки вiршi, що звучали приблизно так: Сталеве небо, залiзнi зорi, Огненнi вiтри, роки мов криця! Вовком скаженим в чорному борi Вию до тебе, моя вовчице! Троян, що слабо розумiвся на поезiї, був вдоволений такою кiлькiстю сталi та залiза i одразу йменував його шефом пропаганди, освiти i - на всякий випадок, якщо виникне така потреба, - культури... Шефом же штабу автоматично став Царенко, що хоч не був залiзним, але вмiв, як вiн казав, ставити дiагнози, переводити аналiзи i робити висновки. - Це, знаєте, - казав вiн своїм виразним, лiнивим полтавським говором, - буде так: попервах нiмота накладе як слiд кацапцi... (пауза). Опiсля кацапка накреше нiмотi... (знов пауза). А тодi вже ми - лордам по мордам i в'їдемо в наш Київ, мов той Хмельницький, що ото на тiй барвистiй картинi... - Бра-а-атiку! - спiвав своїм козлетоном флегматичний, закам'янiлий скептик Терешко, що варив для бригади полтавськi галушки, подiльську мамалигу i волинську кашу. - Замовляй мерщiй бiлого коня, бо до того часу, либонь, i мишi порядної не лишиться... - Терешку, Терешку! Вари свої галушки, а до високої полiтики не тич носа... - А цур їй тiй високiй! Он той твiй Кох у Рiвному також "кухар", а диви, що витiва... - От як я тобi покажу, який вiн мiй, то забудеш, як i бабуня твоя звалась. Диспут кiнчався, але кожний лишався при своєму. У той час, коли лiси сповнювалися рухом i гомоном, мiсто Рiвне, наприклад, почало пустiти, нiби пiсля посухи степ. Не стало нi Вайза, нi Пшора, нi штабу, нi пропаганди. Усе це пiшло далi до Кременчука, до Полтави, до Ростова. Не стало гетто. Зникла i Шприндзя. Лише славетний уряд безпеки розрiсся, розбудувався, розгорнувся ще Рейхскомiсарiат, що обснувався довкола колючими дротами, шiсть метрiв заввишки, нагадуючи величезного павука. Пили тепер не у Вайза i не у вiйськовому казино, а у так званого директора банку "для України" Мюллера чи Шiллера, а також у великому, збудованому в старогерманському стилi будинку, що його назвали Нiмецьким Домом. На вулицях сухо, порожньо, вичувається туга, смуток, пригнiчення, безнадiя. Лише рої урядовцiв у своїх старанно випрасуваних, жовто-бронзового кольору унiформах та, як звичайно, валки - туди й назад - запрошених, застарiлих, нiби вимучених, машин. Якiв, тобто Троян, бував тут досить часто i досить одверто, дарма що вже не належав до цього свiту. Змiнились його настрої, його знайомi, його вигляд. Його це мiсце вже не так цiкавило, як то було ще недавно. Зате вiн цiлковито вернувся знов до Дерманя, до своєї Марусi, до всього того, що виповнювало цей простiр, хоча й тут багато дечого за цей час змiнилося. Це був не той Дермань, якого вiн знав вiд свого дитинства у рiзних фазах його розвитку, це був якийсь сам для себе, винятковий свiт iз своїми турботами, своїми завданнями, своїми, дуже складними й тяжкими, проблемами. Маруся була, як i завжди, нiжною, теплою, вiдданою, дарма що без фантазiй Шприндзi i без її дядька у Вiннiпезi. Школи i книжки не були її стихiєю, але її сильна, здорова, наповнена барвою i запахами iстота горiла завжди трiпотливою силою чуття. Було так п'янко i солодко, коли вона горнулася, а її великi, блискучi карi очi променювали чарами i насолодою. I вся решта близьких, своїх, рiдних людей - дядьки, тiтки, куми, всi разом, один бiля одного, з'єднанi одним пiдсвiдомим чуттям спiльної долi й недолi, вiдiрванi вiд шляхiв, вiд мiст, вiд урядiв, замкненi у свiй обшир землi, лiсу, ярiв, вiдданi на ласку й неласку велетенських сил, що десь дiють у часi i просторi, мов фатум, мов удар смерти. I, коли сiдали чорнi вечори, люди стягалися, мов скiпляна кров, десь у одно мiсце, i тодi вiдкривалась рана болю, яку заливали гарячим питвом, гарячою пiснею, бурхливим танцем. Щоб було безпечнiше! Щоб певнiше дивитись на свiт! А Троян, не кваплячись, але з упертою стоїчнiстю, вiв побори. Набирав добровольцiв. Брав полонених, що вешталися, битi негодою, по селах, по лiсах, по шляхах, брав колишнiх своїх батальйонцiв, бурхливих бударажцiв, що були завжди готовi "на таке дiло", брав пiвчан, борщiв'ян, лебедцiв, ну й, розумiється, своїх дерманцiв, що ще якось випадком лишилися незавербованi iншими органiзацiями. I коли його громадка набралась так на сотню - подiлив її на вiддiли, приставив командирiв i сказав, що "моя хата нарештi пiд дахом"... Попiвщина, що залишилась як випадковий свiдок колишнiх бурхливих волинських пралiсiв, що довгий час стояла мовчазно iз своєю одинокою, колись церковною, оселею, де жив легендарний пасiчник Никодим Iваницький, тепер враз таємничо заворушилась, загомонiла... Рили її грунт, клали закопи-перекопи, снували ходи-переходи, рубали землянки, стоянки, склади... Рiзали тверду, залежану, глинкувату, тiсно пов'язану смолястим корiнням старезної сосни землю, довбали нори пiд столiтнiми дубами, клали балки попiд скелями, попiд потоками, маскували назверх кущами, камiнням, старими, погнилими стовбурами... Не знали нi дня, нi ночi, трудились, мов комашня, обливаючись солоним потом, чорнi, обгорiлi, задимленi, але завжди з пiснею, завжди з дотепом, з розлогим реготом, ну, i з твердою, як звичайно, лайкою, коли цього вимагали обставини... I коли все розгорнулось, i коли пiшла лiсами слава про нового командира, з'явилися у Трояна емiсари, щодня то iншої партiї, щодня то з новими вимогами, пропозицiями, обiцянками, погрозами. Троян крутив, як кажуть, полiтику, торгувався завзято за кожний цаль якогось свого неуявного права, обстоював кожну букву, кожну кому своєї власної iдеологiї, iнколи кпив, мовляв, вiн нiякий генерал, i не батько-отаман, i не вождь, а так просто собi вояка-рубака без попа i парафiї... Йому казали: "Приставайте до нас..." - "Як же, в чорта, до вас, коли вас диви стiльки, що й не перелiчиш. Давайте хiба всi разом, як є, - народ тобто..." Не погоджувались з ним, смiялись: "Яке там разом, коли "тi" зовсiм не те саме, що ми, i що вони "тi" розумiються на державному дiлi, ми їх i так загорнемо пiд себе, а будуть брикатися - знайдемо з ними лад i порядок..." Кiнчалось, звичайно, пляшкою дермансько-запорiзького самогону-спотикача i обрiзком сала... Троян, як правило, "погоджувався" - чорт з ними! Погоджувався i з тими, i з тими, "приставав" до всiх разом, сiдав не на двох, як кажуть, а на трьох, на чотирьох стiльцях, а там, мовляв, побачимо, бо ж дiло в початках, а кiнця його ще нiхто не бачить. - Чули он, що казав сер Вiнстон Черчiлль своїм бритiйцям? Крiм працi, поту i крови, не обiцяю нiчого! I я, братця, бiльшого обiцяти не можу. Вiрте не вiрте, буде самостiйна чи не буде, а... Знаєте самi! Лежати, хоч би хто й хотiв, не дадуть, а з нас Сибiру досить, гепеу досить, - шляхта не шляхта, пролетарi не пролетарi - всiх змiшає спiльна чортова доля! Україна для мене, братiки, нiяка романтика, не теплий кожух i не хвiст собачий... Україна це... це я! Зрозумiло? Пiт! Кров! Душа! Тiло! I ще честь! Дерли з нас хто тiльки хотiв шкуру триста лiт, а тепер, кажу, досить! Будемо битися де хто стоїть, як хто може i чим хто може! Не чекаючи нiякого завтра, нiякого чуда, нiякої такої справедливостi... Здобудемо своє - добре, не здобудемо - Залiзняк ось пiсню змайструє, i хай спiвають нащадки, якщо їх ще не видушать рiзнi нашi старшi, молодшi, сильнiшi, мудрiшi "брати"! Те, Залiзняче? Чи не правду кажу? - Та щось у нього муза надто той... iржава! - буркнув котрийсь пiд загальну понуру мовчанку, що постала по словi командира. - Забагато домiшав залiза, - флегматично озвався Терешко. - Не квакай, не квакай! Ропухо! - обурився залiзний поет. Великий аналiтик Царенко додав: - У нас тепер без залiза не пiде... Хiба твоя, Терешку, вчорашня печеня не була залiзна? Усi, як сидiли навпочiпки, заiржали, мов табун коней. - Та чого ж залiзна? - боронився збентежений Терешко. - Ти краще знаєш чого, - вiв своє Царенко. - Хiба ж я, братця, винен, що той кiнь мав двадцять з гаком рокiв? - сказав Терешко, спльовуючи при тому досить незрiвноважено. - Але ти його, здається, зварив геть iз пiдковами... - Братiку! За "батька народного, Сталiна рiдного" були роки, коли за копито здохлого коня жизнь вiддавали, а ти тут, генерале, слину пустив на вигляд конячої шинки... Диви, Сталiну сам байрон Черчiлль руку потискає, а мене ви ось... - Ха-ха-ха! - заiржав знову табун. - Та чого ж? Неправду хiба кажу? - боронився Терешко. - Та чого ж ти Байрона сюди замiшав? - спитав дiловито Залiзняк. - Байрона? Ну, а як його в бiса... того? - Барона хiба? - Та барона... Хай буде по-твоєму... - Так вiн же не барон, а лорд... - додав Царенко. - Таж й ти гнiякий царенко, а звичайна матня... - Ха-ха-ха! - заiржала зграя. Засюрчав сюрчок на збiрку, i "дискусiя" урвалась. Усе посхоплювалось i все побiгло... Це було тепле, вогке, бурхливе лiто, початок липня. Сосни, старi i молодi, чадили навкруги своїм пахучим, п'янючим, густим чадом, ранки i вечори нагадували пiч, в якiй горить смоляне корiння, по вогкiй, твердiй, глинянiй землi бринiли на всi лади живi й неживi iстоти, вперемiшку сунишники iз джмелями, крилатi ромашки з крилатими метеликами, а вгорi, в густiй, як вода, зеленi коренастих дубiв i лип, що ото на захiдному окраї Попiвщини, гули ночами сови, а днями круки вибивали свої немудрi симфонiї... Бригада Трояна жила в тому лiсi, мов родзинки в калачi. Вона була i з'єднана, i роз'єднана. У нiй було безлiч за i безлiч контра. Вона зросталась, як зростається рана, з кожним днем, а згодом з кожною навiть годиною. У нiй було багато такого, що кидало б людей нiж на нiж... Але найгiрше було в бригадi - брак справжньої, модерної, одноцiльної зброї, як також брак амунiцiї. Це була справжня жура командира i його спiвробiтникiв. Вони хотiли бути озброєнi "з голки". Тiп-топ, як казав Царенко. I хотiлося їм згодом побiльшитись. Що одна сотня? Бодай батальйон! Щасливий, нiяк не сподiваний, можна сказати, примхливо-випадковий кивок долi багато їм допомiг. Десь саме у тих днях, так у серединi гарячого липня, до Троянового табору окружними, нерiвними дорогами дiстався лист такого змiсту: "Дорогий майоре! Я Вас не забула. Знаю все, що з Вами трапилось. Хочу з Вами бачитись, щоб вияснити справу. I коли Ваше бажання вiдповiдає моєму - дайте вiдповiдь через людину, що доручила Вам цього листа. Де i коли? Не бiйтесь мене! Вiрте менi! Ваша В.". Несподiванка потрясаюча, збентеження велике. Можливiсть знов побачитись з тiєю з'явою непереможно приваблива. Троян мусив подумати. Лаявся люто, сливе всю нiч рiшався i таки рiшився. Призначив недiлю, двадцять дев'ятого цього ж мiсяця, сьома година вечора. У... "Дойчес Гофi". Дуже точно i не менше бравурно, як i личить справжньому гусаровi. Блиснути, здивувати, приголомшити. I не думати про можливу небезпеку. Ризико на всi сто! Готувався Троян до цiєї, можна сказати, епохальної зустрiчi дуже старанно, i коштувала вона трохи жертв, бо необхiдно було роздобути деякi незвичнi речi, нав'язати певнi контакти, знайти ходи й виходи, щоб нарештi на точно призначену годину до одного зi столiв у ресторанi готелю "Дойчес Гоф" у Рiвному, що за ним сидiла елегантна панi в спортовому костюмi, пiдiйшов не менше елегантний офiцер ес-есiв, назвав себе Рейтером i запитав: - Ви панi Ясна? - Так, - вiдповiла панi. - Ви, здається, хотiли бачити пана майора? - Так, - вiдповiла панi. - Потрудiться - за мною. Панi покликала кельнерку, розплатилась i вийшла з офiцером. Вона була спокiйна, невимушена, звичайна. Офiцер, що вийшов з нею, мав зосереджений, злегка напружений вигляд. Вони пройшли мовчки хiдником уздовж великої площi, що послала на мiсцi збомбардованих будiвель, попри пошту, дiйшли до будинку, де мiстився уряд безпеки ес-де. Тут стояло i чекало на них сiрої барви вiйськове авто з шофером. Офiцер i панi сiли до нього i поїхали в напрямку Грабника. По кiлькох хвилинах авто, виїхавши на край мiста, звернуло у бiчну, вузеньку, зовсiм сiльську вуличку обсаджену з обох бокiв уже посохлими соняшниками, i зупинилось перед будиночком, що нагадував скорше якусь шопу, нiж помешкання... Панi й офiцер висiли з авта i зайшли до будиночка. Авто поїхало далi. Було тихо, безлюдно. Ясно свiтило передвечiрнє, спокiйне, осiннє сонце. Будиночок, що осамiтнено, iз забитими, засотаними павутинням вiкнами стояв на городi, зарослому густо квiтами, вiдкидав спокiйну, довгу тiнь i мовчав, нiби хотiв зберегти смертельно важливу таємницю... По якомусь часi з будинку затильними дверима вийшло двоє молодих людей у селянському одязi - чоловiк i жiнка, попростували через довгий, обсаджений вишнями город, стежечкою, що заросла настурцiєю, чорнобривцями та безсмертниками, i вийшли розхитаною хвiрточкою на вузьку, задню, немощену вуличку, де чекала на них селянська пiдвода, запряжена парою худих гнiдих конят. Чорнобривий, неголений дядько, що сидiв на возi з батогом у руках, мовчки допомiг молодiй жiнцi вилiзти на вiз, вимощений горохвяною соломою та застелений старим смужистим килимом, потiм пацнув обережно по спинах конят, i вiз рушив, коливаючись, мов човен, по вибоях дороги. Сама зустрiч вiдбулася у селi Шпановi, що над Горинем, щось iз шiсть кiлометрiв вiд Рiвного, у типовiй селянськiй хатi пiд солом'яною стрiхою, у кiмнатi з величезною кiлькiстю образiв по всiх стiнах i цiлою купою великих, тiсно набитих подушок на лiжку в лiвому передньому кутку, при гостях, при варениках, при чарцi самогону... I, коли увiйшла Вiра в супроводi молодого, незнайомого чоловiка в селянському одязi, що був, одначе, Трояиовим мiнiстром пропаганди Залiзняком, усi гостi, що сидiли довкруги стола, затихли, повернули голови до входу, а Троян, що сидiв на покутi, мов князь, у якомусь не то мундирi, не то пiджаку, пiдняв свою велику, з розбитим волоссям голову i проговорив патетичним басом: - О, новi гостi! Це, браття, кума Анастасiя, щось як дочка царя, з Києва. Прошу, знайомтесь! Вiн був червоний, очi блищали, щоки пашiли огнем. I був помiтно схвильований, хоч намагався не показати цього. - Привiт великому капiтановi! - жартом на жарт вiдповiла Вiра, також помiтно схвильована, з барвистою усмiшкою, блискучими очима, у пишнiй вишиванiй сорочцi... Умри, мiй батьку, Умри через мене втрете! Твої рятiвники - розбiйники i вбивцi! Твiй Карл - їх отаман! - Театрально прорецитував Троян, пiдвiвшись на весь свiй зрiст мало не до стелi, але його нiхто не зрозумiв. Вiрi одразу влаштували бiля нього мiсце. - У вас тут, бачу, весело, - намагаючись потрапити в тон, сказала швидко Вiра. - У нас скрiзь весело! I завжди! - промовив Троян, наливаючи склянку. - Капiтане! Не подужаю, - засмiялась Вiра, блискаючи на всiх поглядом. - А ви ось закусiть! I подужаєте! - загомонiла пишна, повногруда, рожева молодиця, пiдставляючи миску смаженої, кольору старої мiдi, капусти. - Гей, братця! Наливай! За куму! - виголосив Троян. Всi загомонiли, десь ззаду патефон заграв "Полюшко", Троян, розливаючи, пiдносив по вiнця повну чару забарвленого на рожево питва i крiзь галас щось говорив про "велику, епохальну зустрiч", про "куму з Марса", про "гльобальну епоху, що в нiй, мов трiска в океанi, плаває наша колосальна...". Його заглушив голос Вiри, яка вимагала, щоб вiн нарештi сiв. Усi випили "за куму", а потiм Троян i Вiра, мовби потонули у загальному шумi, вели свою розмову притишеними голосами... - Ну ж i красива ти у цiй вишиванцi, скажу тобi по чистiй правдi. З Дерманя! З Запорiжжя! Вишивала тiтка Домаха - Петра Даниловича Карого... Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди... Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому! До дна,, кажу тобi! Тож на радощах - дай ущипну, чи, бува, це не сон... - Трохи, кажеш, тужив? - блищала очима Вiра. - Трохи?! Як собака на прив'язi, скажу тобi, крутився, особливо там, у тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина, величають... Але, Марто, Марто! Чи пак, Вiро! Менi там сказали, що й ти, вiдьмо, руку свою до того приклала! - Ти трохи забагато випив! - перебила його Вiра. - Подай он тi голубцi, давно таких не їла... - Їж! У нас тут є! Їж! Повно! - Печенi ось покуштуйте, - устряла до мови теж повногруда молодиця. - Явдошко! Як вам моя кума? - спитав Троян i обняв разом i куму, i Явдошку. - А! Гарнi! Як панi! - гомонiла гаряча Явдошка. - Чи не така, як у того Нечая, га? - Е! У того була гетьманша... Гей, з кумасею та й з Хмельницькою Мед-горiлочку кружляє... - заспiвала Явдошка соковитим альтом. - А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, - додала вона по хвилинi. - Моя, бач, панського роду! - докинув Троян. Бо я панського роду, П'ю горiлочку, як воду, - заспiвала й на це Явдошка. - А все-таки, - спитала вона, - як ви її звете? - Таж Анастасiя! - зареготав Троян. - А я думала - на жарт! Анастасiє! Та захивiть! Та пригубте, либонь! Я, бачте, не дуже вмiю припрошувати, у нас всi як удома... Ану давайте разом! - i Явдошка пiднесла свою чарку. - Як уже разом, то разом! Усi! - пiднесла й свою чарку Вiра. - Хай буде i всi! - гомонiли гостi. Настрiй зростав, мов буревiй. До пiвночi було бурхливо, а тодi Троян з Вiрою захотiли говорити окремо, вiдiйшли непомiтно до сусiдiв, де дали їм свiтлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з пiвниками i навiть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир вiд нехристiв-туркiв... Троян був i п'яний, i разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморi, певний себе i суцiльно мiцний. - Ну, от, - казав вiн, - ми ось знов нiби разом... Як маю вам казати? Ти? Ви? - Продовжуй своє "ти", так буде краще i на майбутнє, - сказала Вiра. Закурили. Вiра прилягла на високiй постелi, сперлась на подушки. Троян ходив по свiтлицi, мало не торкаючи головою сволока. - Тодi знаєш, Вiро, що, - сказав вiн вiд самого серця, - якщо балуєш зi мною... - Ну, так що тодi? - засмiялась вона крiзь дим цигарки. - "I ножки полама-а-а-аю! I ручки переб'ю-у-у-у!" - заспiвав вiн хрипло, мов старий грамофон. - "Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибi-i-i-iр пайду!" - докiнчила за нього Вiра. - От щось таке, - сказав вiн. - А звiдки ти знаєш цю розбiйницьку? - Бо сама розбiйник, - засмiялась вона. - Знаю, що ти грiзний, але не знаю, як тодi все те пояснити, звiдки, з якого кiнця, якими такими словами, бо тепер, я тобi скажу, наша справа починає горiти справжнiм огнем... А з тим цiлим Житомиром, скажу тобi, там не полiтика, а... а, може, ревнощi, може, гордiсть... Той барон i вся та публiка... - I той Шульц! - перебив її Троян. - Ну i Шульц... Я вже з ним говорила, i вiн поїхав до свого Берлiна... - А шкода... - Чому шкода? - Краще б ти влаштувала менi з ним особисте побачення. - Що за церемонiї? Ти ще його зустрiнеш... I без мене... - Хотiлося б, знаєш... так, делiкатно! - Що Шульц! Що барон! Пiшаки! - А хто, по-твоєму, генерали? - Як хто? їх там повно! Даргелi, Пюци, Муми, Неслери! - Чому оминаєш найбiльшого? - Коха? - Ну, хоч би! - Тут ще не час. Вiн нам поживнiший, нiж сто китiв. Його полiтика заступає нам пару дивiзiй на фронтi... - Ха-ха-ха! - зареготав несподiвано Троян, але слова не випустив i не моргнув бровою... - Кажи, з чим приїхала? - запитав вiн облегшеним тоном i пiдступив до лiжка. - Чую, зiбрав армiю, - сказала вона. - Ну, так що? Так, зiбрав. - Так воюй! - Воюй, а чим? Картоплею? - Чого ж картоплею, коли є порох! - Як порох? Де? - Океани гатять порохом, а ти питаєш! А чого найбiльше треба? Може, я могла щось пошептати? - Вiдьмо! Далебi жартуєш!? - Чого б я жартувала, чорте! - Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню - i все потече смальцем! - За цим i приїхала! - Так витрясайся! Витрясайся! - Якого саме огню, капiтане? - Ну, так... На перший бал... Так сотень двi-три... отих... як його... пашок. Так званих фiнок тузенiв десять... Та ка-тюшиним дiлом - кiлька добрих пар... Та дьогтярiв десяткiв зо два... Та шроту до них вiдповiдну порцiю. От ми i в сiдлi! - А ти б так остаточно... Признайся! За кого б пiшов? - Висловлюйся ясно! - За яку владу? - Я полiтик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно. - А чи знаєш ти, що тут ось-ось i iншi капiтани появляться? - Про кого думаєш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два лiтри самогону виджорив. На вiки вiчнi союз! Куми! - Ха-ха-ха! - не видержала Вiра. - Ось лише зустрiнеш - запитай, як смакував наш спотикач... - Запитаю, запитаю... Але я щось чула, що ти i з iншими спотикачиш. - Спотикачу! Як не спотикачити? Пiд одним же кущем сидимо. - Але ж вони там самостiйну... - Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Боїться самостiйної в той час, коли сам Сталiн "суверенну" спiває. А яке нам з тобою дiло, хто з них i за яку... Нам з тобою полiтика - як верблюдовi фрак або Сталiновi цилiндер. Давай - воюємо, i баста! - Здаюсь! Воюємо! Дiстанеш огню! А тижнiв зо три Троянова бригада спокiйно, без метушнi й галасу, пiдтягалась до Чорнобилiв, що на сходi бiля Людвиполя, i там у одному лiску отаборились. Не дуже знали бiйцi, чого аж сюди послав їх командир, гомонiли так i сяк, сподiвалися зустрiчi з першим огнем; однi радiли, iншi злегка, пiд нiс, мов би самi з собою, висловлювались, що ось, мовляв, як його й куди його з такою зброєю... У них же там i танки, i мiномети... I яке ж було їх здивування, коли однiєї, як кажуть у пiснi, темної ночi до табору прибули, а потiм вiд'їхали якiсь пiдводи, хлопцiв побудили, вишикували i кожний дiстав по фiнцi, по гранатi та по скриньцi набоїв. I ще якесь там майно, i навiть папахи на зиму, i все те честь честю, мов з голочки, якогось орловського чи ленiнградського "пошивпрому". I ордени появились! Здивування було велике, а коли питали командира, так той лише моргав лiвим оком i казав: - Бери i мовчи! - Ну, а ордени навiщо? - спитав скептик Терешко. - Як навiщо? Нарештi героєм станеш! - докинув жару Залiзняк. - Може, тобi це й личить, але який герой з мене... - Чого? Орден навiть корову на рисака оберне... Говорили так i сяк, говорили багато, але бригада верталась обчеплена фiнками, мов дiвчина намистом. Усе звернули на командира, вiн, мовляв, знає, що й до чого. А як вернулись на свою Попiвщину, бригада стала не зеленою, а огненною - змонтувалась, знайшла своє певне мiсце. I не одна бригада, що на Попiвщинi... Це лiто було врожайне на такi бригади, i намножилось їх, де лише був який лiс, - на Суражчинi, на Антонiвщинi, на Гурбенщинi, на Цуманщинi - далi й далi ген туди, як Случ, як Стоход, як Горинь, туди пiд Олесько, пiд самий Пiнськ, Соми, Сонари, Дорошi та Круки, та бойовий Тарас Бульба, та Ярема в Пустомельщинi. А з-за Стоходу, що на заходi, виринули героїчнi залишки Ридза Смiглого пiд виглядом "армiй крайових", а там з-за Случа посунули Ковпаки, та Медвєдєви, та Гончарови... Визволителi там, визволителi тут, визволителi скрiзь, на кожному мiсцi, прапори червонi, прапори жовто-синi, прапори бiло-червонi. А тi, що в Рiвному, в своїх новеньких жовто-бронзових унiформах, заворушилися швидше, заговорили про "штюцпункти", почали рови копати, та колючi дроти снувати, та засiки класти, та радитись, та сердитись, та погрожувати... Почули, що насувається, "мов та чорна хмара", загроза з усiх бокiв i що там i там їхали й не. доїхали фольксгеносен, зольдатен гросдойчес-райхес, ес-ес штурмбандфюрери, зондерфюрери i просто фюрери... I тодi вони вельми сердились i робили походи на Малин, на Ремець, на Туличi, на Лiтин та iншi й iншi. Вони стрiляли, вони зганяли жiнок, старцiв i дiтей до церков, палили їз разом з престолами, ловили, кого могли, пхали у в'язницi, везли до рейху, до Бухенвальда... То був, як сказали б лiтописцi, грiзний год, год смути, врем'я огню, люте врем'я, i тi люди, що бували ще, наприклад, у Рiвному i якось вiрили або хотiли вiрити у так званий лад i порядок, що думали вести школи, пускати цукроварнi, закладати банки, видавати газети, молитися по церквах, тi люди сходилися, та засiдали, та радились, та посилали делегацiї до Бера, до Кiцiнгера, до Неслера, до Даргеля... Умовляли, роз'яснювали, просили, доказували. - Не такий час, - казав на це колишнiй залiзний лоялiст i законопорядчик, тепер командир при фiнцi Троян. - Тепер час огню, а не розуму! Зрозумiло? Говори до Коха, до Гiтлера, до Сталiна! Говори до них! Пiд ними планета хитається, а вони вимагають справедливостi! Нема тепер таких слiв! Вони крають землю, як яблуко, от i все. У цезарiв та бонапартiв граються... А заступник Даргеля в Рiвному, товстий, дебелий, з мiцним бронзовим обличчям, Неслер, приймаючи делегацiї, казав бубнявим, завжди сердитим, нiби вiн говорить з бандитами, голосом: - Що? Вам школи? Iнтелiгенцiї? Хлiб сiяти! Фабрики крутити! До рейху! А його шеф, сам Даргель - елегантний пан iз старанно зачесаним чубом, казав iз злим огником у сiрих, гострих очах: - Ми не прийшли сюди робити вам Україну! Ми прийшли будувати Нову Європу! Зрозумiло? II На залитих передвечiрнiм сонцем полях, що звалися Тимошiвщиною, бiлiли довгим рядом зiгнутi спини дiвчат, що жали серпами, як це було й за прадiдiв, спiле, полове, колосисте, похилене на схiд жито. Було таке глибоке та синє, з баранковими опаловими хмаринами небо над їх головами i така темна, вкрита густою, срiбною стернею земля пiд їх ногами, що все це разом: i жито, i жницi, i небо, i земля, i стiна недалекого за ровом Бущенського лiсу з глибоким, давнiм яром, що тiкав, мов звiр, i ховався в гущавинi дубiв, сосон та граба, - що все це якось зливалося, переливалося, дзвенiло, спiвало. Небо синє, земля чорна та земля чорна, та гей! В Українi шумлять жорна, шумлять жорна, та гей! Приказ строгий: жорна здать! Там носять торбинками, Там сиплють жменьочками, Крутять жорна - вправо-влiво, Щоб їстися не хотiло, Та гей! Ляндвiрт грубий приїжджає та приїжджає, та гей! Дядькам зуби вибиває та вибиває, та гей! Приказ строгий: жорна здать!.. Ходить Гiтлер над рiкою та над рiкою, та гей! Носить жорна пiд пахвою, пiд пахвою, та гей! Приказ строгий: жорна здать!.. Спiвають дiвчата вздовж стiни жита, помахують "жменями", дарма що сонце пряжить їх спини до самих костей, дарма що солоний пiт заливає їх очi, їх бронзовi обличчя, дарма що раз у раз пролiтають над ними лiтаки, нiби стежачи за здобиччю, мов шулiки. А пiд вечiр, коли тiнь Бубенщини заливає цiле поле i коли втихають лiтаки, з лiсу виходять поволi молодi хлопцi з фiнками на шиї, i тодi розсипанi по полi снопи вкладаються у пiвкопи. - Параско-о-о! - А чого-о-о! - Та вважай, щоб тебе шторх не зачепив за спiдницю! - Ти-но дивись, щоб вiн тебе бомбою в око не вцiлив! Буде свербiти! - Ха-ха-ха-а-а-а-а! - несеться луною попiд Бубенщиною регiт. А вже сливе по заходi сонця всi разом вiнка плетуть з жита, кладуть його на голову русявiй Улянi i потiм iдуть тiсним гуртом босими ногами по глибокому поросi дороги, i пiсня їх широкою луною б'є понад запорiзькими садами, та займиськами, та лiшниками. Ой живо, женчики, живо, Живо, женчики, живо, Буде горiлка й пиво! Нам горiлка немила, Нам горiлка немила, Нас нива втомила! Не так нива, як гори, Не та