Улас Самчук. Гори говорять! ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ 1. "Настане суд!" "Сей кров власними силами i допомогою Божою збудував Iван Цокан, господар з Ясiня Року Божого 1825" - напис на одвiрку тiєї хати, у котрiй я народився й прожив до недавнього часу. Тi глибоко в дбайливо рiзбленi лапатi словянськi лiтери до наших днiв пригадують того, кого я ще застав на цьому свiтi й кого нераз безсилими дитячими рученятами тягав за довгi густi вуса та кого з приємнiстю кликав дiдьом. Намагаюся пригадати виразнiше його обличчя та деякi риси характеру, але мої зусилля майже даремнi, бо все збiгається в невиразну, повну таємничостi пляму, з котрої дещо виразнiше випинається лише його надзвичайно дебела й потужна постать. Мав вiн пять синiв i двi дочки. Вони розiйшлися по Гуцульщиiнi в рiзних напрямках i всi були добрими господарями. Дочки повиходили замiж, одна до Ворохти, друга в Ясiню-Кевелевi. Батько мiй, також Iван - середущий з братiв, дiстав садибу в Ясiню-Лопушанка, де жив i дiд. Є це розкiшна мiсцевiсть на грунику, коло лiсу, майже пiд Пєтросом, звiдки також чудесний вигляд на Говерлю. Крокiв двiстi внизу шумить бурхливий потiк Лопушанка, яка впадає в Лазещину, а та в свою чергу вневдовзi вливається в Чорну Тису. За пiв години ходи через грунь Буковинку, який сполучується з горою Тисою, будемо в Ясiню-Центрi, де маємо тепер ще одну садибу й де скоро десяток рокiв жию я. Старий наш "кров", вiд часу зазначеного датою на одвiрку, майже в нiчому не змiнився. Є це дебела суковата будова. Трiвкий смерековий зруб, критий гонтами, з сильним деревяним помостом. Обстанова проста, але мiцна. Тяжечий з бучини, цяцькований рiзбою, стiл. Довгi и широкi попiд стiнами лавицi. На переднiй стiнi в два ряди образи, якi столiттям втягалися сюди зо всiх сторiн - з Мукачева й Ужгороду, з далекого Почаева й навiть з Києва. При входi влiворуч всевладне розложилася широка гуцульська пiч. Вiд неї до передньої стани вмiстилося розлоге лiжко, а над ним жерда, завiшана лiжниками, кожухами, петеками та рiзним шматтям. Жиє тут моя, не менше вiд хати, кремезна бабуся-мати, яка має ще всi зуби й, як на свої сiмдесяткiв пережитого, виглядає ще зовсiм чепко. I здається, коли б не вiйна, яка посрiблила її волос, час зовсiм не мав би на неї впливу. Завше жива, бадьора, завше чинна, вона, здається, створена для смiху, жартiв i безупинної працi. Навiть тепер вона веде цiлу господарку в Лопушанцi. Вона держить за тридцятеро овець, шiсть корiв, пару коней, безлiч курей i здоровенного, чорного, ледачого псюру. Все це доглядає, дає лад, веде зразковий порядок, гризеться з наймиттям i, як твердить поговiр, складає грошi. Скiльки їх наскладала - не знаю. Знаю лишень, що зручний бiржевий шахрай за один день бiльше вкладе до своєї кишенi, нiж вона за десять довгих, неспокiйних лiт. Батько помер два роки по вiйнi. Був на лiву ногу кривий, дебелий, кострубатий, прямого, добродушного характеру. Смертельно ненавидiв брехнi, пiдступне поводження та пiдлещування. З нами дiтьми був суворий i вимагливий. Свої великi сiрi бики, на перший погляд, любив бiльше нiж нас i бiльше за них пiклувався. Матiр поважав i слухав, а колись, кажуть, i любив. Мати ж не знала iншої любови, крiм до грошей i нас дiтей. Вона була надто переповнена дiяльнiстю. Вона родила дванадцять дiтей, але вижило з них лише пятеро. Три сини двi дочки. Решта вимерли. Ми. ж виросли всi, як на замовлення й не маємо права скаржитися на брак сили чи зрiст. А бути таким i практично й приємно. Лiтом полонини, бербеницi, трембiта. Далi сiнокос i обороги. Зима - це бутин. Мали двi парi волiв i разом ;3 ними не. вилазили з бутину. Мороз. Стрункi, мов свiчi, ялини. Сани й пiдсанки скавiчать по мерзлiй вчовганiй дорозi. Гойкають "газди". Свiтанок i смеркання застають тебе серед мовчазливого похмурного лiсу, який спиняється на гору, тратиться в хмарах. Небо сiру шапку насунуло й мовчить. У бутинi коло колиби палахкотить ватра. Палають смерековi бадани, пахне соломою, дим з сiрим небом зливається, навколо муром газди й легiнi. Стоять, курять пiпи, спльовують, жують малай з солониною й регочуть, регочуть. Субота й, значить, стiльки-то й стiльки банок попало до твого череса. Завтра недiля, зайшов до коршми й хильнув одну-другу паленки. I зiгрiвся й настiй нйшовся. Ади цимбали почув i постоли вже не втримаєш. Самi, гей би кози скачуть. Ймив лиш Марiйку чи Василину й так її закрутив гей фургало. Часом гарно заробляли. Батько завсiди вмудрявся приїхати до бутину ранiше, бiльше разiв одвезти колоди, тому й заробив бiльше. В недiлю, знов, батько оминав корчму. Нащо йому. Вiн i так мав чин розважитись. До церкви пiде, стане на крилосi й з дячком пiдтягає. Пiсля з газдами погуторить, а дома, бувало, читає "новинку".Була газета, "Недiля" звалася, де пан старий церковник пашуть: "Превелебнiший пан Ридахтор! Вообше любимой нашей "Недiлi", между прочим, мене дуже iнтересують дописи iз ''Унгварськой Верховини" писание "старим куратором". Я знаю iз своего опита, что при частном їдiнью мяс i калачов, жолудок зявляєт жиланиє попоїсти фасульок i овсяного ощипка. Так само дiється i з нашой "Недiлькой". Мiжду мудрими статiями духовного содержания, приятно читати i что-то iз нашого руського житя-бутя... В слiдствiї всякого духорасположения...."О, там було що прочитати. I старий читав. Нащо йому тодi, дiйсно, корчма? Але зате недолюблювали його сусiди. Нелюд, скнара. Дiтей працею мордує. Ади ще кури не встали, а вiн вже собкає. Багатiєм хоче бути. Мало з нього того, що має.Через губу давай, най удавиться тими грiшми. Батько того не чув. Вуха його глухi для поговорiв. В одно ввiйшло, в друге вилетiло. "I не внiмлi гласу злобному", каже святе письмо. Старий Клочурєк також так радить: - Вкашляйтесi на тото, Йване. Ади дiти ростуть i треба їх учити. - Коби то воно до тiєї школи не така миля, - чухається старий. - Пусте! Привези до дому вчителя i най учить. - Прийдеться. Сам над тим думав. I нам привезли вчителя. Вмiв читати й, навiть, писати. Навчив також латинки. Приходили сусiдськi дiти й вiн i тих учив. Батько нiчого те казав, а здається навiть сам пiдганяв сусiдiв. - Дми[1]... Привiвєм учителя. Можеш i свого хлопця послати. Най .учиться з моїми. I дехто посилав. Зима, студiнь, реве пiд вiкнами хуртовина. Гурточок хлопчикiв у кожушках сидять навколо столу й пильно вслухуються до голосу учителя. Вечорами свiтиться маленька нафтова лямпочка, сидить на лавi Клочурек. Вiн тепер Апокалiпсу читає. Настане страшний суд i будуть судитися праведнi й грiшнi. Всiм дасться по заслузi. Всi дiстануть своє, "як сi заслужив, як сi постелив,так вiспися". Часом i бiльше господарiв зiйдеться. Зморщенi, погано голенi, наївнi обличчя. Твердi, чорнi й шорсткi долонi. В зубах у кожного люлька. Толкують святе письмо, про бувальщину гуторять, згадають Довбуша. Часом сягнуть й татарських часiв. Плай Пересмик, Костерище, де то сто тисяч татарiв згинуло й досi кости їх iз землi витикаються. Буревiйними ночами стогони й квилiння чути. Невiрнi душi над горами лiтають i ждуть страшного суду. О, Клочурєк все знав. Пiпа його димить, мов комин. Чорний костистий кулак лежить на лядi стола. Неясна, заборсана димом тiнь його постатi на стiнi. Дехто, скажете, не вiрить в басурканi. Свiт такий стає, що вже нiчому не вiрить. А чайже вiн сам на власнi очi бачив басурканю[2]. Хай уже тотi молодики нинi мовчать. Всi ади старого дяка з тисянської церкви памятають. Та памятають усi добре. Вчився вiн на черця, але якось не змiг, то дяком зробився. Голос мав дещо хрипкий, бо любив випити. З ним покiйничка Олена, що жила пiд лiсом на Цапку, нераз попеклася. Дяк прийшов раз до неї й пожартував. Так i каже, хочу їсти, чи не маєш, Олено, якого молока. Та, хресто-святий, нема нi капельки. Добре. Дяк собi пiшов. А вона то мала молоко. Дяк ходив до неї щодня. А тодi цiлий тиждень не приходив. Оленi сусiдки шепчуть так i так. Дяк якусь задрiпанку в долинi знайшов, жидiвку чи що. Олена скипiла. Чекай менi. Дiстанеш ти, драбе, молока. Я вже тобi дам молока! Присунешся ти ще, стерво старе. Та як дяк, чуєте, пiшов, Олена до -комори. заглянула до бербеницi, що була повна молока, а там лише сiм мишей сидить Ой же i перелякалася. Та Олена й сама не одне знала. Ще як майорила, не одним легiнем. пожартувала, що тому нераз волос дуба спивався. А майорила вона на Рогнешцi. Клочурєк пiшов раз по молоко я заночував. У колибi дим, так лiг собi в своєму царку. Лежить, якось не спиться й десь опiвночi чує, навколо царка щось ходить i шепче.Шепче так голосно, Що вiн геть все чисто розбiрає:-..."Боже свiтло з хати - сам Христос до хати. Христос над нами, коло нашого двора камяна гора... Осикове кiлля, мiдяна стiна. До нас лихо не йди, не прийди, бо на мiдяну стiну у бєшся, а на осикове кiлля пробєшся. На горi свята Пречиста з огненним мечем. Добре пропускає, а лихе стинає. Добранiч, янголе, на помiч. Абисьмо легко спали, щасливо рано встали. Богу ся помолили й до працi ся взьєли... Свята Пречиста по городi ходить, Icyса Христа за руку водить. Привела його над чорне море; над чорним морем золота церква. А в тiй золотiй церквi три золотi престоли. На одному Божi ризи, на другiм Божi книги, на третiм сам Христос сидить i сесю молитвоньку читає. Хто сесю молитвоньку помолиться в пєтноньку до постоньку, а в суботу до схiд сонця, а в недiлю до служби Божої, тому царство отворено, а пекло замкнене на вiки вiков, амiнь". Клочурєк так напудився,- що не мiг повернути язиком. Хотiв гукнути, не мiг встати, - руки й ноги, як повiдрубуванi. Рано встав, Олена ходить перед ним i не можна з неї очей спустити. А сама, клята, смiється. Олено, каже вiн їй. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень смiється. Три роки, як одурiлий ходив, топитися хотiв, а пiсля, дяка Богу, дяк попався. Пiсля того, як вiн з нею пожартував, вона раз прикликала ще одного легiня i дяка, обернула їх у бики й тi так билися, що аж страшно було. I ще оповiдав Клочурєк про коня в золотiй збруї, який вибiгав серед ночi на дорогу й зводив людей. Вибiжить кiнь, - пишний кiнь, хоч би самому царевi. Збруя на нiм золота на мiсячнiм сяйвi виграє. Чоловiк косю, косю, пiймати хотiв би. Кiнь зовсiм спокiйно стоїть, або пасеться, а тiльки рукою сягнеш - зiрвався й побiг. Але далеко не вiдходив. Вiдбiжить крокiв десять i знов пасеться. Так не одного цiлу нiч проводив. Знав Клочурєк i про гада великого в золотiй коронi. Вiсiмдесят рокiв тому переходив горами великий гад. Переходив так десь з Крихаї до Тесаника. Коли проходив уночi, так свiтив, що всi села навколо й усi гори й навiть полонини освiчував. О, скiльки того Клочурєк знав. Тепер уже люди не вiрять. Здрiбнiли й спорожнiли. Минали вечорi, ночi, днi. Сонце виходило й заходило. Лiто мiняло зиму й навпаки. Лiси й звори шумiли щодня однаково. Гори нiколи не сходили зо своїх мiсць. 2 Хто каже, що гуцул злий - грiх чинить.- Дай Боже, i вам здоровєчко, вiдповiдає вiн на поздоровлення. I це щиро. Це чути з голосу, видно з очей. Але гуцул гордий i амбiтний. Вiн гостро вiдчуває кожну образу й довго носить її в серцi. Навiть незначна дрiбниця може зробити двох гуцулiв смертельними ворогами. Нераз цiле життя просудяться, знищать себе, свою родину й одна смерть всилi покласти тому край. Але всетаки гуцул не є злий. Закличе, привiтає щирим словом, накормить, напоїть. Полюбить - вiрний до смертi. В бiдi не видасть товариша й нiколи не зрадить. Запитайте Манiвчукiв i мого батька, за що вони стали смертельними ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що вiдповiсти. От ворогували й усе. Ненавидiли однi одних, билися, судилиcя. Де Цокан, там немає Манiвчука; де Манiвчiук, там не ступить нога Цокана. Навiть до однiєї церкви не йшли. Брати Манiвчуки жили в самiм Ясiню, пiд грунем Буковинка за двiрцем. Старший iз них високий, сухий, нiс сокирою, мав поле межа в межу з нашим. Це, мабуть, i сталося причиною довголiтньої сварки. Але поглибив i загострив її один випадок з бутину. Морозний, соняшний ранок. Гори очищенi й сяють срiблом. Батько i ми всi три хлопцi вибралися в бутин пiд Менчiлем. Годин двi їзди. Возили на пристав до Тиси колоди. Зїздилося туди багато людей з Кевелева, Тиси, Лазещини, Стебного. Були там i всi Манiвчуки. Батько довго вагався, чи їхати йому туди на зарiбки, але було це так вигiдно, що рiшився. I от поїхали. Який чудеснiй був день. Заморожений снiг переливався мiльярдами дiямантових барв. Ялини, нiби з хрусталю. Жарiюче червоняве сонце вiнчало могутнiй срiбний шпиль Говерлi. Гiрськi дороги вузькi i сховзькi. Поволi собкаємо пiд гору, прямуємо до мiсця, де приготовленi нашi колоди. Недалеко вiд них стоять чиїсь воли. - Гей, чиї то бики? - гукає батько. I тут з юрби людей вiд ватри озвався Манiвчук: - А тобi що до них? - Та вiзьми їх з дороги геть! - Не на головi чейже стоять. - Ади, мушу проїхати. Дерево онде моє. - А моє по-твоєму не дерево? Заберу то й проїдеш, каже задиркувато .Манiвчук. Вiн певний себе. Їх три здорових чоловiкiв. Але батько не дався довго водити за нiс. Зiскочив з саней до Манiвчукових волiв i шмагнув по них корбачем. - Не кивай волiв! - пiдскакує з буком Манiвчук. Голос рiзкий, горловий. - То прийми їх собi з дороги, - майже спокiйно перечить батько й гонить далi. Манiвчук стрiба'є, мов кiт, i бемц батька по головi. А бук порядний. Мить, i ми коло них. Замигали над головами буки. Хтось крикнув. З гори летять ще два Манiвчуки. Батько був дужий. Ми також хоробро й уперто змагалися. Хтось з Манивчукiв хроснув старшого брата Юру по головi й тому потекла юха. Батько зобачив, плигнув на колоду й високо занiс кiлка над головою напасника але лiва нога сховзнулася й попала мiж двi колодi. Манiвчук наскочив ззаду, шарпнув батька за кожух i той полетiв у низ. Нога, що була мiж колодами, згучно в суглобi трiснула й старий болючо викрикнув. В ту ж мить Павло встиг мазнути Манiвчука буком по лисинi. Удар був влучний i ворог клякнув у снiг. Снiг забарвився на червоно. Батько лежав i йойкав. Ногу в колiнi зтрощив. Надбiгли люде й решту бойцiв розвели. На мiсцi бойовища лишилося двох, яких забрали на сани. Ми всi вийшли з меншими чи бiльшими ранами, але трималися на ногах. Повезли батька до дому. Дорогою нога ,розпухла так що немогли стягнути гачiв, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й погнав до Рахова до лiкаря. Але того не було дома й наш старий два днi пролежав з переломленою ногою без лiкарської опiки. Домашнi "лiкарi" лишень намучили й порядно йому нашкодили Вилiкувати ногу цiлком не вдалося. Лишився старий кривим до смертi. До того ще тягалися вороги пару рокiв по судах, заробили адвокати, випорожнили свої че-реси, але й на тому ще не кiнець. 3 Зо всiх нас братiв найкращим видався середнiй - Павло. Високий, стрункий, дужий i прудкий, мов тятива Очi сiрi, гострi. Кулак твердий i меткий. У вiсiмнадцять лiт вiн уже гонив дараби з найнебезпечнiшої гатi на Сухому. Є це мiж Говерлею й Заногою. Потiк Сухий стрiмкий, камянистий, з багатьма небезпечними зворотами. Звичайно в понедiлок на свiтанку Павло набирав до тайстри солонини, хлiба. Мати при тому тошнiла й зiдхала: - Сокотися, сину !.. - Не бiйтеся, не вперше. - I вiдходив. Два днi вязали дараби, готовилися до спусту. У середу рано пускалася вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звiрiв, виривалася з гатi вода. Дзвенiло камiння, зеленава, кристально чиста рiдина стрiмголов летiла вниз, оздоблена пiнними квiтами. Керманичi, тiсно обтягнутi чересами, в пiдковах плигають на дарабу. Старший стає в керми. Його ж рука тiсно тримає опанчу. Зiр скерований уперiд i, хай би валилися гори, не смiє зиркнути всторону. Коли Павло брав у руки опанчу й затискав її в своїх долонях, коли волохатi, дужi груди напиналися й гострий зiр скерувався вперед - гарним, пишним був вiн створiнням. Чуприну патлає вiтер, обличчя бронзове й загартоване, мов лезо меча. - Раз!.. Два!... Триии!... Дараба входить у струм потоку й тiльки пiдхоплять її пружнi хвилi, як миттю, мов стрiла. Щезає з очей у гущавинi струнких смерек. Валуни, водоспади, закручi. Рве й пiниться потiк, ревом реве, люто налiтав на пороги й, розбившися на лiч бризок, хльостко сипле ними в очi керiвникiв. По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рiдко хто за такий час привчиться. Дараби йшли з Ясiня й Богдана до Бичкова, там звязувалися в бокори, мiнялися люде, якi вже провадили далi до Барiєва. З Бичкова, обтяженi гостинцями, верталися керманичi до дому. Несли з собою "кадило" вiд молi, стракатi шовковi хустки для жiнок, крисанi та всяке таке. За той час здобув Павло славу, як одважний керманич, добрий боєць i сильний непереможний борець. Його бачили на всiх гулянках, весiллях. Брав дiвчину, яку хотiв, i шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблiнного, Ворохти, - у двох з Юрою, озброєнi тесаками в чересах, вiдправлялися на цiлу нiч. Але ранок мусiв застати їх дома. Старий наш спусту не давав. Око мав гостре, та й пястуки нiчого собi. У нас незрушно панували послух та пошана для старих. Матiр поважали, а батька боялися. Юра став рекрутом i цiєї осенi мав нарокувати. Павло вернувся з плавби, мав кiлька талярiв i на диво розгулявся. Нiколи його не бачили таким. - Чи не загуляти б нам нинi, браття? - каже Павло. Було перед святом, кличе до Ворохти. - Чому до Ворохти? Хiба тут немає де загуляти? Юра дивиться й смiється. - Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за грошi. Павло махнув рукою. - Не журися. Пiдемо, а ти, Дмитре, також з нами. Досить тобi по запiчках сидiти. Менi ця справа подобалася. Пiдемо. Чому б дiйсно не пiти Юра також завагався. Пiсля довiдалися, що Павло не даремно нас туди тягнув. Перед парою тижнiв Павло загуляв. До корчми зiйшлися легiнi та дiвчата, наняли музику, випили. Грошi Павло мав i захотiв себе показати. Полилося вино. Музики дiстали таляра й грали безупинно. Павло був першим танцюрою. Як тупне, як рикне коломийку, як присяде - ходором йде корчма, iскри летять. А попаде до рук дiвчину, до землi не допустить. На руках носив. Дiвчата линули до нього, легiнi зуби гострили, але кожний потерпав за свої щелепи, тому й не займали його. Он вертиться дiвчинка. Вюнка, жвава, пахуча. В. очах тернинки, гляне - опалить, бровами поведе - бритвою... Павло знає її. Чому б йому не знати. Хто не знає в Ясiню й далi Манiвчукової Марiйки. Давно вже Павлове око нагнiтило її, але дарма. А вона з кожним роком кращає. Танцює легiнь, пє вино, сипле музикам грейцарi. Хiба то для себе? Хай бачить вона, хай знає. Подивися, хто такий Цокан. Та й вона не пасе заднiх. I вона знає собi цiну. Ось вона розгулялася. Очi горять, блещать агатами, щiчки - жаринки, палають i манять - цiлуй! Ех, було не було! Коли б .ще не вино в головi, а то тьмаво в очах. Тiсно стало й зовсiм мало дiвчат. Брязнули цимбали нову гуцулку. Сам Павло замовив i до Марiйки. А та метнулася й: - з неньовим ворогом негоднам танцювати. Опекли цi слова легiня. Сто очей упилися сюди, гнеться помiст та не валиться. -Ах, ти жабо, зацицькана! - вирвалося в нього. Раз-два, Павло вже з любою крутиться швидко, швидко. Хай одважиться котра зробити так, як Марiйка. Змете, знищить зрiвняє з порохами. А та он клята палає вся й очi мокрi. Плач, плач. Тут, голубко моя, не кiнець. Ми ще, горлице дика, зобачимо. Пiсля до кутнього столу вiдiйшов, де в око рiжуться. Взяв карту - ас. Банкують. Накрив грошi картою, - по банку! Мече сусiд карту. Валет, сiмка, - досить! Собi!. Мече собi. - Вiсiмнадцять. А ти? - Двадцять. - I потяг купу грошей до себе. Кресаню збив на потилицю, на чолi пiт зiйшов, очi впер у стiл i мовчить. - Ще картку!.. - Банкує. Ставить таляра. Перший програв, другий i третiй за ним. - Банк!.. Мiшає карти. Мiшає так, що сиплються на всi боки. Пропасниця тiпає ним. - Пива сюди!... Зявилося пиво. Хильнув i до дна. Роздав наново карту. Обiйшло навколо, везе. Зiрвав другий банк, мов не було. Захоплення найшло, ще пива замовив, витер рукавом пiт. Знову карту взяв. Банкує сусiд. Раз ударив i програв, Другий - програв. Дiйшло до банку, накрив увесь - програв. Лють проняла. Що за чортова доля така. Раз з тобою, мить - i проти тебе. Вихилив пиво i ще гукнув одно. На Марiйку хоч би зиркнув. Немає її тепер. А дума вперто коло Марiйки. Ще бiльше розбiрає лють. Карта кружляє. Одно за другим глушить пиво Павло й не счувся, як купа грошей щезла зперед нього. А тут треба платити до банку. Грачi .байдуже й спокiйно ведуть гру дальше. Павло череса розщiпнув, витяг i свої банки. Бe, безупинно бє - на всi, на цiлий банк. Хай їх чорт тi грошi... До пiвночi розiйшлася по корчмi чутка, що Павло програвся до останнього таляра. Довiдалися про це всi, довiдалася й Марiйка. Цiлих двадцять байок Залишився винен своїм спiвграчам. Устав i пiшов до дому. Падав дощ, нiч чорна мов вугiль. Молодик-мiсяць купається, зiйшов i зараз зайшов. Гремлять потоки й попiд лiсом та горами гуде вiтер. Пiшов Павло просто через Буковинку. Ох i гидко на душi. Пяний вiн? Нi, вiн зовсiм не пяний. Хто, чорт бери, скаже, що вiя пяний? Он вiн йде, точиться й силиться спiвати. Та хiба то вiн сам точиться. Вiтер його точить. Проклятий вiтер! Поганюща, бодай ти зараз провалилася, нiч. - Йди геть. Марiйко, бо, їй Богу, розiбю! Геть менi з очей, погана ти, дiвко! Зупинився, - Щ-ш-ш-фф-i-i! Шумить, шумить! Послухав i пiшов. Треба все таки йти. Так, так, треба йти! Прийшов, залiз на оборiг i до рана очей не сплющив. - Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! - журилася мати. Тому й покликав нас Павло до Ворохти. Завтра Друга Пречиста. Година прояснилася, днi теплi, соняшнi. Першi дотики осенi торкнулися гiр i лiсiв, а листя бучини загорiлося й зрiдка починало капати до долу. Того дня одягнули ми найкращi сорочки, найновiшi кожухи, найпишнiше заквiтчали кресанi. Нашi капчури й з жовтої шкури постоли, чистi, новенькi, лишень поскрипують. Кожний за черес тесака заткнув i набив грiшми. I коли сонце торкнулося верхiв смерек на грунi Цапок - вийшли. Йшли через Бубне старим плаєм Просмиком. За двi годинi в Ворохтi. За той час почало смеркати. Крiм Павла, ми зовсiм не знали, що йдемо на весiлля. На вулицi зустрiли мiсцевого легiня Iвана. - Куди молодцi, Цокани? - а з кишенi його видно. пляшку з горiлкою. Чуємо, в вас тут цимбали бренять. А де музика - там i ми. А до корчми б нам не зайти? - Якого дiдька до коршми? - i витягає пляшку.-Зайдемо до мене й усе. Будьте спокiйнi! Набезївно голоднi не вийдете. - Але Цокани впорожнi не вмiють у гостi ходити. Скоч, Дми.... та захопи по однiй. Але чогось порядного,- каже Юра. - Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, - пiддобрив Павло. Я скочив i захопив по однiй. У Йвана застав уже повну хату. Два газди, дiвчина, горбата бабуся, на печi столiтнiй дiдуган покашлює. Легiнi за столом, на ньому закуска й вiдiткнена пляшка. Присiв i я, закружляла чарка. Випили, що було й розгорiлися. - Е, - зiрвався Павло. - Братя Цокани не так гуляють. Ще по однiй! Дехто почав перечити. - Плювати. Ще по однiй! Стiй усi тут, а я миттю вернуся. - I вiн зник. За хвилину дiйсно вернувся й тiчбу парубкiв привiв з собою. На стiл цiлу батерiю пляшок виставив, хлопцi муром навколо засiли й пiшло. - Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти коханi! Пиймо, поки пється! А пiсля всi на весiлля. Ллє Павло, ллє й частує. Навiть горбата бабуся закукурiкала й ходором по хатi пiшла. Дiд з печi зсунувся й ногами столiтнiми засукав. Коли б мертвi були й тi б устали. У кожного кров заграла, заспiвали, обнялися й потягнулися на весiлля. Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде й що його чекає. Попали на весiлля до Манiвчукового свояка. Всi три брати тут зi своїм крамом. Мусить десь i Марiйка бути. Увiйшли до хати, гостi всi розступилися. Ми кресанi з голiв i добрим вечором, як годиться, вiтаємося. За трьома столами повно набито. Столи вiд потрав гнуться. На запiчку цимбалiсти й скрипак. Павло обвiв поглядом хату. Знає, кого шукає. Але її якраз не було. Десь мабуть вийшла. Та за хвилину й вона метелицею злетiла. Тонка, струнка, вється й дрiжить, мов напнута струна. Павло ще бiльше ожив. Очi горять. мечуть. Пiдiйшов до музик i цiлого кладе таляра. - Заграйте нам, але шпаркої. Що б усiм люциперам у пеклi занудило. Aнy, скрипачу, рiзни! Музики рiзнули. Павло, за ним Юра, за ними й я пустився в тан. Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в вiкнах шибки. Пiт обливає чоло, заливає очi. Поля! Тiсно тут! Пiсня рветься й розносить хату. Повно нас. Скрiзь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивiться. Дiвчина, яка попала б пiд руку, пiдхоплювалася й фургалом вертiлася у повiтрi. I чим мiцнiше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес, глодав скрипаковi струни, тим буйнiшав танок, тим скаженiше виробляли парубоцькi ноги. Танцювали ми, танцювали всi легiнi й дiвчата, лиш Марiйка стояла затиснута в самий кут i сумно дивилася. Нашi тепер музики й наш танець. Легiнi, мов жеребцi, реготали, а дiвчата вивiвкували й шалено витуптували ногами. Дивляться на це Манiвчуки й буряться. Нiяково переривати гульню. Звичай такого не каже, але й дивитися. як твiй ворог у твоїй хатi перед очима гуляє й тiшиться,- не можна. Хто б видержав таке. Старший з них устає i виходить. Метке Павлове око помiтило це. Помiтив це i Юра, бо вже про все догадався. Але вони гуляють далi. Душно й кожухи злiзли наопашки. Музики дiстали ще таляра й чарку - заохоченi тнуть. - Ей, брати мої, соколи! - гукає Павло. - Погуляємо, чарку випємо за здоровля, бо тiльки й маємо нашого. Умреш i згниєш, а втiха iншим лишиться. Ай, дiвчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить - озолочу, замилую! Гей!.. - в цей час котрийсь iз легiнiв сiпнув його за полу... Оглянувся - Тулайдан Гнат з Ясiня. - Ходи-но, бра, сюди, - i потяг Павла взад. Вiн продерся через натовп, щось там з легiнями порадився, за хвилину покликав Юру i мене. - Здається, брати, що нам хочуть тут помяти трохи ребра. Шепни, Дми, кому треба, а я пiду гуляти далi. Та буками запасiться.. Хлопцi, що з нами прийшли, обурилися. - Як! Що значить? Коли гуляти, то всiм гуляти. Нате й весiлля. Цокани гостi в нас, не дамо їх. Це все в темних сiнях. Бачимо, один за другим смикнули Манiвчуки надвiр. Чуємо, за стiною шепчуть i мабудь чарку пють. Видно Манiвчук частує. Через хвилину з ревом протиснувся з двору до хати якийсь легiниско. Здоровий. Реве, як бугай. - Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу! В наш город стрiляє. Але .Павло нiби й не до нього. Легiнь улiз до хати, реве, смикається до Павла, нiби ненароком пхнув на нього дiвчину. Павло терпiв, терпiв i раптом - брязь легiня в пику. Удар був меткий i щирий, легiнь поточився й клякнув додолу. Навiть скрикнути не встиг. За нього хтось на цiлу губу ревнув: гвавт! Цокани розбиваються! Захвилювався натовп. Манiвчуки ввiгналися до хати, за ними гурт легiнiв Повiнню хлинули й нашi легiнi. Павло вiдступив набiк, зцiпив пястуки, випнув груди. - Ану, кому життя обридло! Пiдступай! - Лютий, увесь тремтить, обличчя - жар. Всi легiнi самi вiд себе на два табори розсипалися. Ми не чекали нападу. Раз, раз! Репiт, брязкiт битого посуду та вiкон. Оджоги, коцюби, макогони - все пiшло в хiд. Згасло свiтло. Хтось вже через вiкно вилетiв i там на цiле горло репетує. Хатнiй бiй йшов непомiтно, та хтось заревiв, нiби його душили. Блиснуло знов свiтло й усi побачили старого Манiвчука в обiймах Павла. Мiцнi були цi обiйми. Так умiють лише медведi обiймати. Вiд них усi кiсточки старого трiщали. - Так це тобi за батька. Раз! Раз! Раз! По черепi. В ту мить десь взялася Марiйка. Вона нiби десь плигнула згори й хапнула Павла за руку. - Павле! - скрикнула перелякано. - Будь добрим... Це випало зненацька, мило, тепло, i рука Павла вiдразу заклякла. Коротеньку мить подивилися одно одному в очi. Безодня жалю, лютi й любови злилися в тих поглядах, Скривлене вiд лютi Павлове обличчя вiдразу, нiби освiтив сонцем, прояснилося. Вiн пiдняв на руки старого свого ворога, - гей, розступiться! - пiднiс до лiжка й бухнув його в подушки. Пiсля швидкими, рiзкими кроками, розбивши ворохобний натовп, Павло вийшов надвiр. Бiй ущух одразу. Всiм стало нiяково. Ми вийшли за Павлом. Вiн стояв за рогом хати й витерав чоло. - Бiжи, Дми, по мого кожуха. Пiдемо, браття, домiв. Хай їм чорт. Голос змiнився. Тихий, лагiдний. Пiшов по кожух, довго його шукав, а знайшовши, ми вiдразу вiдiйшли. 4 Йшли зовсiм мовчки. Почувалися безпечними. Нiхто за нами не йшов, нiхто нiчим не погрожував. Пiсля нагнав нас Тулайдан. - Пiду з вами, - каже вiн. - Можеш - вiдповiв Юра. - От вони всi тепер здивованi, - почав було Тулайдан, та нiхто з нас не мав бажання розпочинати про це. Тулайдан замовк. Нiч тиха, мiсячна, зоряна. Впала сильна роса й чути приморозок. Спочатку йшли дорогою, пiсля звернули влiво й подалися вверх, плаєм на полонину Григорiвку. - Ти що робив, Гнате? - порушив тишу Павло. - Та-а-а, знаєш... - i Гнат махнув рукою. - Все до того адвоката ... по дорозi й на весiлля зайшов. - А адвоката нащо потрiбуєш? Судишся? - майже суворо допитував Павло. - Та все з тим Розенкранцом. Хто його знає, що з того буде. - Що, вигнав вас з хати? Як то те все до чорта сталося? - запитав Юра. - Все неньо. Ходили, ходили до нього, часом випивши, прийдуть, хвалять Йойну. Та раз приходять i хваляться. Так i так. Йойна домагається нашого грунту. Як то, схопився я. - Та хто його знає. Я в нього, кажуть, однiєї зими на метрак малаю позичив. Обiцяв, що за мiсяць поверну. Минув мiсяць, бик пропав. Треба було другого купити. Пане Йойно, пiдождiть ще пiв року. Зароблю в бутинi, вiддам. - Ну, чому не пiдождати. Все одно вiдсотки ростуть. За пiв року старий наш не змiг вiдсоткiв заплатити. Знову до Йойни, знов просить. А за два роки Йойна нарахував, що i грунт i хата пiшли до нього. Я вже тут сам узявся за дiло. Мене дивує, як воно так сталося. - Ну, судився з ним? - питає Павло. - Судився. Чорт би такi суди забрав. Жид на жидовi сидить i жидом поганяє. Попробуй з таким судом, звяжися. Судився. Два рази ставали. На адвоката останнє стягнули й усе марно. Тепер зима надходить i з хати виганяє. От воно як. Йшли поволi пiд гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить лiс i потоки. Мiсяць великий, великий i тяжкий, повний. Свiтло його мiдяне якесь. Гори олитi ним i стоять непорушно камянi велитнi. Пройшли полонину, зiйшли дещо плаєм у низ i вийшли на скелю Климпуш. Звiдсiль видно Близницю, Драгобрат. На пiвнiч велично здiймаються Синяк, Довга, Хомяк. В низу срiблиться в мiсячнiм сяйвi рiчка Лазещина, видно стрiхи хат. Чотири довгi тiнi пiдiйшли на край скелi, i зупинилися. Всiм хотiлося полюбуватися цiєю тишою, величнiстю - простором. Повiтря чисте, пахуче. Груди високо пiдiймаються й утягають смолянi запахи. Коли б крила, зiрвався б звiдси й полетiв би до зiр. Колись тут камiнь на залiзницю добували, рвали його динамiтом i скочували в долину. А тепер прiрва метрiв двiстi глибока лишилася. А далi лiс, лiс i лiс. Смереки, як свiчi. Кожний куцак горить i кожна гiлочка тон виводить. Юра перший перебив тишу. - Гарний, каже, наш край. - Гарний та дурний, - флегматично додає Павло й спльовує. - То найкраще, кажу, коли б кожний починав вiд себе. Павла зiрвало. - Брешеш, брате! Не туди стрiляєш. Те, що чоловiк дещо гульне, дещо розправить кости, - дурне. Не станеш сидiти на запiчку й, як стара баба, стогнати. Молодiсть є молодiсть й кiнець. I Павло почав розводити своє. Про мадярiв, жидiв. Ненавидiв їх. Завжди, коли впадав у поважний настрiй, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно, розмахував руками. - Пора, казав вiя, правду перед очi поставити. Другi нас живцем проковтнуть. Прошу тебе - Розенкранц. Що є тут Розенкранц? Чорти його знають, звiдки присунувся сюди, розставив свою павутину й смокче нашу кервавицю. А скiльки тих Розенкранцiв налiзло до нас? Глянь на Ясiню. В долинi, при дорозi, самий тобi Розенкранц. А наш гуцул, Бог зна, куди залiз пiд небо й сидить, як воша голодна. - Нiчого, махнув чомусь рукою Гнат. Колись i на нашiй вулицi буде празник. Отодi ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он вiйна буде. Ех, коли б вiйна. Брязну все в землю й на вiйну. - На яку вiйну! За кого пiдеш дертися? Ми русини, а там за горою такi самi живуть. Такi ж дурнi й такi ж обдертi. - Це вже, вмiшався я, вуйко Штефан тобi наговорили. Павло глянув на мене таким поглядом, що я зацiпив губу. - А що тобi до того, хто наговорив. Ти но менi анi мур; нi, то дiстанеш i кiнець. - Ти коли вiдходиш, Юро? - питає Тулайдан. - Ще тиждень погуляю й доста. - До гонведiв? - Та нiби. Все одно куди. - Ну, але скоро досвiдок. До дому! - каже Павло. Нинi вiн нами командував i нiхто не думав перечити. Ми встали й пiшли. Тiльки постiльцi по сирiй землi шелепають та сухi гiлки потрiскують. Коли вилiзли на наш грунь, мiсяць зовсiм сповз i от-от упреться в Близницю. Спiвали пiвнi. Наша хата, хлiви, обороги, цiла та деревяна сiра садиба, облита сяйвом мiсяця, погрузла в глибокий сон. Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на оборозi. Тулайдана лишили в низу на дорозi й вiн подався до Ясiня. Ми ж полягали, дещо поприкривалися сiном i старими кожухами й лежимо. Лежу горiлиць. Мiсяць просто в очi бє, не спиться. Думи лiзуть, у головi шумить, соваюся. По часi чую, що й Павло не спить, з боку на бiк перекочується й потиху лається. Полежали з пiв години i чую: - Дмитре?.... - Що хочеш? - вiдзиваюся. - Не спиш? - Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те весiлля. Невже вона тобi того?.. - I я думаю про те, перебиває Павло. I тут оповiв випадок у корчмi. - Хотiлося менi, брате, отак свiт розбити. Отак би згрiбнув i розчавив. Повернувся, пiдпер голову лiктами. Хвилину помовчав i почав знов: - Знаєш, Дмитре. Може тобi смiх. Смiйся. Все одно. - Голос його злагiднiв. - Вона, знаєш, так подивилася, так тобi подивилася. Лежу, знаєш, i бачу. Он вони тi очi. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорнi такi, огонь у них i печуть. От який був пяний, усе забув, нiчого не чув, а як глянула, все до чорта з голови вилетiло. Все, лиш очi її однi. "Будь, каже, добрим". Ха-ха-ха! Дивно, зовсiм не по-своєму засмiявся. Знов хвилину помовчав. Менi не видно його обличчя. Мiсяць свiтив йому в потилицю. Стало чомусь шкода його. Величезна постать. Грубий, загорiлий карк i та його, якась дитяча мова. Яка вiн, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Пiсля вiн ще говорив. Говорив довго й багато. Мрiяв i складав свої пляни будучого. Також вiн твердо порiшив, що переможе її, що не вiдпустить її, що вiн украде її, завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день i нiч працювати, зробить собi хату й там житиме з нею. Вiн був твердо твердо в цьому переконаний i вiрив у свої слова. Заснули аж на свiтанку. Проспали довго. Сонце зiйшло й пiднялося. День гарний i святочний. Батько зрана пiшов у Тису до церкви. Там сьогоднi празник-вiдпуст. Павло йде туди аж пополуднi й Юра мабуть також. О, Юра не мабуть, а напевно пiде. Вiн не пропустить цiєї можливостi. Там вiн має когось, за ким вiн далеко пiде. Але Юра про це нiкому не скаже. Там мешкає його невеличка пухкенька жидiвочка Естерка. Жиє вона в Тисi в брата й шиє на машинi. О, це чудесна Естерка, весела Естерка. Як вона "радо бавилася з руськими легiнями", але "найфайнiший" з них Цокан. Ох. той Цокан! Це розумний легiнь той Цокан. Вiн не такий, як iншi гуцули. Вона спiвала йому гарнi пiснi, а який у неї голос. Цокан розумiє той голос. Цокан любить його, Цокан i її за той голос любить. Вона вийде з ним у лiс, далеко у лiс. Нащо, щоб їх усi бачили? Вони зовсiм не потребують, щоб їх усi бачили. Вони сядуть собi на камiнi великому. Естерка з моху вiночка зробить й заквiтчається. Себе й його. Обидвох заквiтчає. А пiсля вона пiсню йому заспiває: "Ой, не ходи, Грицю Та на вечеринцi. Бо на вечерницях Дiвки чарiвницi". I iще Естерка заспiває йому: "Вiють вiтри, вiють буйнi". Де вона навчилася таких гарних пiсень? Тут на Гуцульщинi таких не знають. Правда, не знають? О, Естерка була не лише в Ясiню. Естерка була й далi. Вона була й у Коломиї, i в Дрогобичi, i, навiть, у самому Львовi. Ах, яке це велике Мiсто Львiв, йдеш, йдеш i кiнця немає. Там i трамваї ходять. Юра ще не бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. є вiз, що сам ходить. Тягне його лектрика, така сила.... Вона то не може розказати. То треба книги великi вчити й там написано. I ще бачила у Львовi "кiятри". Пiшла раз, узяла листочок, заплатила грошi й її впустили. Ой, то було красно! Ой, коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Свiтиться скрiзь i на стелi, i на стiнах. Пiсля все гасне. I тодi починає сама вiд себе пiднiматися на переднiй стiнi завiса. То вони тiльки так показують, що сама вiд себе. Там ззаду хтось зтягае її за мотузок. I як вiдкрили... Ой, єй! Там тобi зявилася садиба, сад такий пишний сад. I криниця там була, а якась дiвка йде з вiдрами по воду й так жалiсно спiває. I Естерка спiвала Юрi ту пiсню, а Юра слухав i очей не зводив з Естерки. О, яка вона та Естерка. Скiльки вона знає, скiльки бачила. I якби не пiшов Юра на празник. Вiн ще вчора хотiв i а нiяково було. Не хотiв Юра, щоб хтось з родини знав, що вiн з жидiвкою водиться. Надто не хотiлося, щоб знав Павло. Не любить вiн того "кодла". Але Павло все одно знав. I вiн знав i я знав. Тяжко в селi чогось не знати, чого не треба б знати! Батько вернувся з церкви i принiс свою "Недiлю". Павло побачив її, сплюнув i подався, Бог зна куди. - А прочитайно, Дмитре, "Недiлю", - каже старий. Береш i читаєш: "Велика Копаня украсила свою св. церков одним прекрасним за 3,000 корон купленим звоном, которого голос на 3-4 селi чути".... Ого! - хитає головою батько. - Тото тобi дзвiн! Нам би такого дзвона. Пiсля читаємо про Зелену Верховину, що "виглядає як Юдея, бо мало де такого села, де б жид за бирова не був". З Верховини переходимо до культурно-освiтнiх справ. Читаємо, яких то маємо тепер непорядних учителiв. Колись це зовсiм iнакше було, бо хоч "давнiй учитель був худобний, але вiру свою держал твердiше, у корчмi не валявся так много та й битангов[3] не було так много як тепер". - Правду каже новинка. Хто тепер вiри своєї тримається. Тiльки вилiз за порiг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то вiн, дубило його мамку, "тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там вiн тобi не тягне колод? Там собi сiв коло столу, шкраб, шкраб пером i вже грошi. I як вiн тобi вiру не зломить, батька старого не продасть i не забуде рiдної мамки, котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як i всi чеснi люди говорять. Менi все таки подобалися батьковi гуторки. Стоїть серед хати, руки довжелезнi, ноги високi. Мова сокирна. але чувся в iнiй розум, звичайний, простий "людський" розум. 5 А Павло не видержав. Вимився, зачесався, чомусь ще гуглю накинув й подався через гору до Ясiня. Але й там сьогоднi порожньо. Коло мосту "Тридцятка", де звичайно вештається в свято юрба народу, сьогоднi лиш кiлька дiдiв попiд жидiвськими крамницями на лавочках сидять i курять свої довгi люльки. Вся молодь у Тисi. Там сьогоднi гульня. Там напевно i Марiйка. Павло зайшов до корчми й замiсць пива, вихилив одну за одною двi чарки горiлки без закуски й подався до Тиси. Йшов, землi не чув. Йому здавалося, що там уже давно всi зiбралися й