так би розбив все навкруги. За плечима в нього крiс, але вiн не встанi зняти його. Нарештi Гриць бачить, як Павло обняв Марiйку, поцiлував i виходить. А вона нiчого. Вона ще видно радiє. Гриць причаївся за рогом хати. Ось Павло вийшов, сiв на коня. Кiнь, видно втомлений, тяжко затупав копитами й зник у темнотi. Марiйка весело вернулася до хати й зараз до дитини. Воно спить. Хай спить. Дяка Боговi й усiм святим, що не треба нiкуди тiкати. Згадала, що треба варити. Отже-ж вiн скоро вернеться. Обернулася до порога й остовпiла. На порозi в орамленню дверей стоїть обiдрана, окривавлена постать. Вона пiзнала її й рiзко викрикнула. Обличчя Марiйки зблiдло, очi сильно побiльшилися. А Гриць, як стояв на порозi, так i не пiшов далi. Поволi сiв у вiдчинених навстежiнь дверях, поставив перед собою крiс i дико дивиться на Марiйку. Зазираючи в вiкно, вiн не бачив колиски з дитиною. Але тепер зобачив. Спочатку зовсiм остовпiв i коли б Марiйка не так перелякалася, могла б спокiйно взяти дитину й вийти з нею геть. Але вiд переляку в неї не стало духу. В ногах почула сильну слабiсть, не видержала погляду Гриця й почала кричати. На полонинах Бубне, Кукул клекоче гарматня стрiлянина. Чорну масу ночi безнастанно крають пекельнi стрiльна, якi з сатанською силою рвуть скелi й розсипають навкруги свої демонськi спiви. Гори горять! Гори стогнуть та палають. За годину вернувся Павло. Вiз з собою харчi й теплий одяг для Марiйки та дитини. Пiдїзджаючи до хати - дивувався, що невидно свiтла. Погнав коня, вїхав на двiр, зплигнув i до хати. Сiннi i хатнi дверi навстежiнь. Всi вiкна вибитi. У хатi гробова тиша. - Марiйко! - гукнув Павло. Нiхто не вiдповiв. - Марiйко! - сильнiше гукнув. Тиша. Що є? - Марiйко! - кричав щосили й швидко засвiтив бензинову запальничку. Блиснув огонь. Перед очима руїна. Швидко шукає лямпу, але не находить. Пiд ногами щось плутається. Нагнувся - дитина! Мороз пiшов поза шкурою. Схопив диття, а воно майже голе й ще тепле. Притулив до вуха, слухає. Здається жиє. Швидко, похапцем огорнув його, чим мiг, поклав на лавi. Тут саме й побачив Марiйку. Розпатлана, майже гола, лежала мiж побитим столом, лiжком i посудою. Здавалося, що сюди влетiла граната i розторощила кожну рiч окремо. Павло пiдняв Марiйку. Була непритомна. Цiлу нiч били гармати й цiлу нiч здрiгалася й тремтiла земля. 18 Я знов на фронтi. Грудень - сiчень. Окопи нашi на половинi Григорiвка. Це пiвтора тисячi метрiв над рiвнем моря. Придiлили мене до нiмецької частини, як знавця терему. Боїв нема, але дошкульно допiкає природа. Хуртовини й морози лютують без кiнця. Рана моя лишилася спомином i нiс заховав свою патрiярхальнiсть. Глибоко вдячний небу за його велику ласку до мого носа й, якщо вiн не вiдмерзне на наших рiдних полонинах, то ця чудесна оздоба мого обличчя краситиме меме до смертi. Доречi в дужках зауважу, що вiн прислужився до пiдвищення мого вiйськового рангу. Я вже "гер корпораль". Щоденний порядок такий: рано гiрка кава й кiлька десяткiв росiйських "чамайданiв". Вони кожного ранку видно звикли марнувати тi дорогi стрiльна. Все одно бiльше двох-трьох не забють. Полудень - обiд: змерзла юшка, змерзлi бараболi, змерзла яловичина, а на десерт знов "чамайдани". Це, щоб розiгрiтися. Огню-ж на переднiй лiнiї не вiльно розводити, бо вночi блищить, а вдень димить. Дивуєшся нераз i кленеш, чому той вогонь якраз блискучим i димливим створено. До вечора те саме, що й до полудня, цебто - нiчого. Якщо дасться попасти в землянку, то знищиш сотню-другу вошей, а нi, то й того заняття позбавлений. Сидиш i думаєш. Сонця, або не видно, або холодне, як душа ката. Заходить криваво й люто заливає жорстокими барвами залединiлi шпилi гiр. Сам чорт не видумав би кращого видовища, коли над срiбною землею жахкотить велетенська кривава пляма, шпурляючи на вас промiнi, вiд котрих замерзає мiзок i душа. Сьогоднi ввалює до нас "райхсдойче" Пацiгофер i заявляє: - моя думка це перпетуум мобiле. Ну, хоч би її, нарештi, чорт забрав. Сидиш - думаєш. Ляжеш, не спиш, а думаєш. Домерзаєш, а всетаки думаєш. Це перон би його трiснув (вiн з Горiшнього Шлеську) нiщо як прокляття. Величезну помилку зробив Бог, удмухнувши нам ту душу "безсмертну й розумну". I на якого бiса вона нам здалася? Тиранить тебе й мовчи. А я до того Божого твору, якого звемо людиною, додав би поправку. Десь на животi, коло пупа, приробив би непомiтний гудзик, щоб регулювати ту прокляту думку. Хочеш, думаєш, не хочеш - клiпс-кляпс i сидиш собi спокiйно, як фараонська мумiя. - А як би ти тодi додумався вiдкрити знова те твоє мобiле? - спокiйно питає хтось з кута землянки. - Дуже просто. Це мусiв би бути автомат. Накрутив, скажемо, на пiв години й сидиш, лупаєш очима. - Ну, от ти так сидиш i лупаєш, а тут зненацька на голову "чамайдан". - I чорт з ним. Хай гатить. Принаймнi знаєш, що без думки був. - Це так ти гадаєш, а от я й не годжуся з тобою. Без думки й вошу не вбєш. - А знаєш. Карл, - перебиває того довгий вояк, що сидить коло "душогрiйки" i латає штани. - Брух пiймав у себе пятьсот пятьдесять двi вошi. Думаю, що в цiлому Вiднi не знайдеш бiльше. - От диво, мурчить спокiйно Карл. Я сам маю їх мiльйон. Вони вже менi прожерли матню, а тепер комiра дожерають. - Так твої ще сумлiннi, докидає Брух. Вони хоч комiра та матню жеруть, а от мої мене самого гризуть, як чорти. - Кращої матнi вiд тебе не знайдеш й на Марсi. Не дивуйся, що й вошi ласують. Дехто регоче. На цьому розмова вичерпується. У землянцi пiтьма, сморiд, чугунна "душогрiйка" розчервонiлася й пече. По стiнах тече земляний пiт. На дворi лютує хуртовина. Рiзкий-же норд-вест стриже вiд Синяка й Хомяка. Все пiд снiгом, все мертве. Оббитi сухi ялицi брязкотять i висвистують пруттям. Часами не можна розiбрати, чи то вiтер гуде, чи летить стрiльне. Дверi землянки вiдчиняються й до середини ввалюється купа снiгу. Виявляється вояк. Бiдачисько застряг у вузьких дверях, а холод валуном котить. - Випхнiть ту чортову корову! - кричить той, що сидить без сорочки найближче дверей. - Ей, ти, поросний! Зачиняй дверi! Вояк усовується i роздивляється, кому має голоситися. Натрапив на Бруха. - Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвiдка пiймала двох русiв. Один з них старшина. - Що-ж, ти нам зо всiх Карпат принiс снiг? - каже Брух. - А де-ж тi руси? - Там, - махнув вояк рукою на дверi. - Там ... Де там? В... ? - сердито додав мiцне слiвце. - Коло передньої землянки. - Ну, так i кажи. А то там. Йди, тащи їх сюди. Вояк знова довго виходить. Один з наших зривається, випихає його колiном i зачиняє дверi. В той час запiпiкав телефон. - Гальо! Захiднiй вiдтинок Григорiвки. - Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще капораль Цокан. Так, гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Троє людей? Наказ, гер лойтинант! Явол! Брух виключає слухавку. - Що там, Брух, оскверняєш моє iмя? - Вчора, сучi коти москалi, обстрiляли з далекосяглої Ясiня й зiрвали там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою, також зникла. Готують наступ i видно хочуть зiрвати позицiю - Говерля. Там найслабше мiсце. Ти береш три лицарi й мчиш на Говерлю. бо з тамтими немає нiякого звязку. Маєш звести їх у низ, iнакше, чого доброго, їх зiрвуть. - В якiй годинi маю вийти? - В шостiй., - А тепер? - За десять чотири. - Дадуть якусь вечерю? Принаймнi б щось поряднiшого. - Вечерю принесуть за годину. Гуляш - подвiйна порцiя, сир i кава. Людей можеш собi вибрати. Всi зацiкавилися полоненими. Тi, що сидiли без сорочок, одягнулися й позащiпалися. Старшина ж чужий прийде. Принаймнi буде розрада. Всi задоволенi. По часi приводять. У чоботях, у довгих сiрих плащах, у сiрих з кляпами вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою. Другий маленький, борiдка цапком, рижоватий. У першого видно на нараменнику одну зiрку. "Прапорщик", чи щось таке. - Гутентаг, - вiтається "прапорщик" по-нiмецьки. - Вiлькоммен, - вiдповiдає йому Брух. Брух сьогоднi офiцiйна особа - дижурний. Ми-ж усi мовчимо. - Iх ферштеге етвас дойч, - одразу заявляє полонений. - Нун гут! - киває головою Брух. - Бiтте, немен зi пляц! - i показав на обрiзок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сiдає. На ньому багато снiгу, який коло печi починає швидко розтавати. Вода стiкає по плащi, чоботях. На долiвцi повстає калюжа. Це видно непокоїть нашого гостя. - Вогер зiнд зi? - питає Брух. - Iх бiн авс Полтава. Абер iх габе гiр дiзе швайнерай - i показує знiяковiло на долiвку. Ми усмiхаємося. Це "швайнерай" вiн так кумедно виговорив, що ми всi дiстали гарний, разом приятельський до нього настрiй. Вiн починає нас цiкавити. Другий стоїть коло дверей i розгублено посмiхається. Обличчя його добряцьке, наївне. Вiн видно хотiв би також щось сказати, але нiчого не розумiє по-нiмецьки. - Дас махт нiхтс. Во iст дiзе Полтава? - каже знов Брух. "Прапорщик" смiлiє. - Iн дер Україно, гiнтер дем Київ - вiдповiдає вiн. Сидить зiгнутий. Обидвi великi з грубими пальцями долонi обпер об мокрi колiна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкидає їх i грiє колiна. - Так ви українець? - питаю його по-українськи. Вiн зрадiв i вiдразу по-нiмецьки вiдповiв: Яволь. їх бiн українер ... - Значить, земляк? Дуже приємно! Вiтаю! - i я назвав своє iмя. Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось проговорити, також прояснiв, затупав i схиливши на бiк голову, солоденько заспiвав: - Ну, каже Пацiгофер. - I в нас до бiса читається. Узвертаючися до мене i вимовляючи к майже як х. Я не цiлком його зрозумiв i чомусь по-мадярськи вiдповiдаю: - нем тудум. -.Нємтуду? Не слихiвал таковой. Вероятна у австрiйця i губєрнiния. - Замовчи ти ж ... морожена! - грубо крикнув на москалика "прапорщик". Той одначе не образився й не змiнив свого солодкого виразу. Стоїть, очима клiпає та витерає їх кулаками. Я засмiявся. - Вас гат ер гезагт? - допитуються нiмцi. Старшина пояснює й усi щиро регочуть. Москалик тупає. - Так что, вашь - бродь, разговор слишу хахлацкiй. Дай, думаю, спрашу. Вiнават. - На що ви на нього кричите? - питаю старшину. У нього вираз такий приємний. - Ах, коли б їх чорт забрав з їх виразами. Обридли вже. Осточортiли. Цiла та Расєя, провались вона мiльйон разiв, повна отаких ослiв i тягають їх по цiлому свiтi та й нас з ними чiпають. - Чому ж у вас така ненависть до Росiї? - То, брат, не ненависть. Це просто правда. Вас спокушає його вираз, але коли б пожили в тiй Расєї, то скоро пiзнали б, що за тим виразом криється. От стоїть тобi така ослятина й усмiхаєтiуся, душа "на распашку", а дай ножа так усадить у твої ребра й далi усмiхатисьме. Я пригадав виколотi очi на портретi Шевченка. Москалик дивиться на мене й усмiхається. Чи зрозумiв вiн що з тiєї розмови. Старшина, оказується, був свiдомим українцем i не бажав воювати за Росiю. Вiн ще досить довго говорив про росiйськi вiдносини й порядки, пророкував поразку Росiї й революцiю. Росiяне, казав, не видержать. Вони не здiбнi видержати довготривалого напруження. Вони схильнi до слiпого послуху й до такого ж слiпого бунту. Обсяг його знання був, по мойому, величезний. Вiн легко називав безлiч вiдомих iмен, цитував їх. Говорив то по-українськи, то по-нiмецьки. Це нас усiх здивувало, а старшина пояснив, що у них iнтелiгенцiя багато читає, бо неначитаний уважається за неосвiченого. - Ну, каже Пацiгофер. I в нас до бiса читається. У нас, наприклад, одного вiршопльотства рiк-рiчно цiлi вагони друкується. По-мойому, все то найзвичайнiша нiсенiтниця. Я ще розумiю, який небудь Гете, Шiлєр... Але решта смiття й тiльки дурно ним у школi голови забивають. Думаю, що росiяне нiчого бiльше й, не мають у головi, як ту поетичну полову. Тому й дурнi. От австрiйцi молодцi! За цiле життя прочитав двi-три дозволених Францом Йосипом брошурцi й має досить. Це по-мойому. - Я б з вами дещо не погодився, - делiкатно зауважив старшина. - Це як вам хочеться. Я кажу правду. Людина не потрiбує всього того, що понадумувано. Це її тiльки обтяжує. Мiзок мусить бути легкий i рухливий. Не мусить лише думати, а й чинити. - Тут маєте рацiю, - каже полонений. - Як i скрiзь, - пiдхоплює Пацiгофер, пiдбадьорений своїм красномовством. - Росiянин розмазня, от що. Вичекавши мент, старшина почав вiдповiдати. Вiн тiєї думки, що людина, яка читає двi-три дозволених кайзером брошурi, може бути чинною, носити модерну краватку та навiть випасти собi черево. Але щоб вона була поступово творчою, у цьому дозволяє собi сумнiватися. Є чин i чин. На його думку. Для одного голова му сить бути порожня й тверда, для другого напхана отiєю, як той каже, половою. Кажуть, що й Наполеон, при всiй своїй чинностi, багато читав i то якраз отiєї полови. - Наполеони хай читають. Коли б вiн замiсць бити людей вiдкрив ковбасню i рiзав свинi, не мав би на те часу. Старшина розвiв руками й замовк. Видно не мав бiльше намiру сперечатися. Слухачi подiлилися на двi половинi. Бiльшiсть погоджувалася з полоненим. Я з приємнiстю слухав обох. Розпочалися дебати, якi припинилися, аж коли принесли вечерю. Моя подвiйна порцiя дуже придалася. Вгостив свого першого, якого зустрiв на фронтi, свiдомого земляка з тамтого боку. На москалика решта скинулася. Їх обох мали скоро вiдвести взад. Чекали лише на змiну На дворi швидко темнiє й реве хуртовина. З жахом думаю на свою майбутню подорож. Це не близько й дороги жорстоко кепськi. В шостiй попращався з полоненими, взяв трьох людей i пiшов. 19 Темно. Повiтря рiдке й дихається тяжкувато. Мете снiг, хоча мороз не особливо дошкульний. Всi плаї, воєнннi й старi заметенi. Сходимо стежечкою до теплої кринички, в якiй вода не замерзає при найбiльшому морозi, повертаємо направо та йдемо вниз. Це є довга дорога. Можна було б вибратись через Кукул, але там горою шалiє хуртовина й час вiд часу трiскають московськi "гостинцi" Йдемо мовчки гусаком. Навколо нi душi. Вiтер не дме а рiже. Он просiкає темну безодню горiюча iскра, чути квоктання, а за хвилину глухий трiск. Раз, другий, третiй. Пiсля знов тихо. Пiд гору борхається з навантаженим гуцульським коником двох людей. Вiтаємось i проходимо повз. Входимо у смерековий запуст. Тут затишнiше. Молодi ялинки поприсiдали вiтами аж до мягкої грубої верстви снiгу. На вiтах також снiг. Торкнеш i сиплеться купами на голову. Знаю цю мiсцевiсть, як свою кишеню. Скiльки разiв побував тут ще дитиною з коровами. Пригадуються деякi подробицi. Пригадалася та спокiйна мiсячна нiч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цiєю дорогою з Ворохти. Он i скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже має змогу натiшитися вiйною.. Хто б сказав тодi, що вона так скоро прийде. А що то поробляє Розенкранц? Вiн, здається, доставляє для фронту провiянт. За пiв години були внизу, йшли, значить, швидко. При виходi з лiсу налiзли на табори й кухнi. Там метушня. Поборхалися понад залiзницею. Коло залiзного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пiв восьмої. Тут недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти? Не знати. Мало часу. Спiзнюся, а тих там i викинуть iз скелею пiд небо. Краще вперед. Хуртовина окутала нас з нiг .до голови снiгом, так, що ми подiбнi на снiговi баби, яких вилiплюють дiти. Наткнулися ще на один огник. Я зупинив ся знов. Зупинились i всi решта. Огник мигнув i зник, ось знов мигнув. У думцi так само мигнув i заворушився спомин. Вiн звязаний iз соняшним вечором, бiлою панною й дотиками її пальцiв. Далi непогожi осiннi днi, гончий пес. мох, що пахне фосфором. Ще далi шибеницi, бiла хустинка на двiрцi, вiйна. Душно стало. По обличчю спливали великi краплi заснiженої води. Втягнув у груди по можливостi бiльше повiтря, подав команду й пiшли. А свiтло, що мигнуло перед очима, не зникає. Чим далi рухаємося вперед, тим бiльш настирливо лiзе воно до очей. Ось уже зовсiм близько. Наштовхнулися на повалений частокiл. I тут я виразно вiдчув намiр переступити його, коли перешкоджатиме, розбити й зайти до хати. Переступив. Сад. Оглоданi вiтром дерева дико розчепiрили свої вiти. За мною, хлопцi! Тут затишок. Вiдпiчнемо та й закуримо. Всунулися пiд накриття засипаної снiгом веранди. До душi зазирає освiчене тепле вiкно, пiд ногами пустотливо гоняться рештки гiрських вiтрiв, бавляться, нiби маленькi котики. Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вiкна й хухнув на нього.- Стiйте, хлопцi, тут а я зайду до хати До найстрашнiшого наступу не готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрiсть, яку тiльки мав. I так перший раз у життi увiрвався в дiм заборони. Цiлий океан тепла, запахiв гарячої кави та вина линувся на мене, коли переступив порiг. У кiмнатi дим цигарок, на стiнi старшинськi одяги, зброя, на стiльцi вичищенi з високими холявами чоботи й остроги. Назустрiч шиокими певними кроками, ступав високий, стрункий мужчина. Узутий у мягкi капцi, штани вiйськовi, сорочка звичайна без комiрця, а на нiй пiдтяжки. - Ви хто? - запитав рiзко й певно. Рапортую. Мужчина пiдносить руку й, вказуючи гострим пальцем на дверi, кричить: - Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте iмя того капораля. Нiби зпiд землi зявився гер Шнайдер, у нього великi рудi брови i також барви бльокнот. Моє прiзвище загомонiло по хатi. I тут сталося те особливе, чого я найменше сподiвався. Коло мужчини плiч в плiч, у таких же мяких капцях, зявилася Йонашiвна. Вона така ж струнка, як i той мужчина, лише дещо нижча. Вона стоїть вiд мене в профiль. Бачу її, подiбний на знак запиту, вираз... Обличчя, особливо носик, нагадали ту мармурову жiнку, яку колись бачив у парку в Галичинi. Вислухала в чiм рiч i зовсiм щiльно пiдходить до мене. Голос її дзвенить тонко й пахучо. - Це ви, Цокан? - Так є! - вiдрубую по вояцьки. - Котрий? - Дмитро, ласкава панночко! Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки стоїть коло неї. - Це ваш брат Павло? Так? Цiкава його бачити. Здається, що я вас десь зустрiчала. Моя память блискавично запропонувала їй свої послуги. - Ааа! - протягнула й засмiялася. - Ви гарно все памятаєте. Ви тут сам? Вiдповiв. - Пане Шнайдер, - звернулася до того таки з рижим бльокнотом. Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще є? Нiто диня, нiто мiдний мiсяць, висунувся зза дверей. - Є, панночко. - Пане лойтнант, - звернулася вона до довгого в капцях. - Допоможiть їй, будь ласка. Я, розумiється, встиг зблiднути й почервонiти наново. Мимохiть тiло моє витягнулося в струну. Назва "лойтнант" говорить бiльше, нiж звичайна сорочка. Я швидко затарабанив i старанно визвiрив очi. - Сховайте їх i не бiйтесь, - тикнула вона пальчиком у моє перенiсся. - Чого ви так визвiрилися? Я знищений. Подiбний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого одягу й узуття стiкали потоки води. При кожному мойому русi снiг куснями обривався й падав на блискучий помiст. Виступила на кiн, якась суха, чорна жiнка й пiдозрiло дивиться на бруднi калюжi пiд моїми ногами. I саме в той час навстежiнь позiхають дверi й до середини ввалюються три величезнi куснi снiгу. - Це - каже Йонашiвна - Цокан. Знаєш мамусю, це брат того Павла, який наробив колись стiльки гармiдеру. Чорна жiнка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом iз снiгом i розливався по помостi. Крiс, мої речi й мокрiзний плащ, сяк-так утримували мою вояцьку подобу. I осоромившися до останньої можливостi, покiрний кожному тембровi шовкового голосу, дозволив собi випити чашку кави, дозволив, щоб "гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще вiд мене, з солодкою усмiшкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися, як вояки хлещуть каву, проливають її незграбними руками i брати це все, як невинну химеру розбещеної панночки. 20 Аж коли опинилися пiд гострими поривами вiтру, який охолодив мою голову, я зрозумiв усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть люди! Скорiше вперед! I ми швидко йшли, борхаючися у глибокому снiгу. Я гнав попереду, бо на менi лежала вся вiдповiдальнiсть за цей випадок. Перед нами ще десять кiльометрiв тяжкої ходи. Перейшовши потiк Сухий, натрапили на втоптану стежку. Зустрiла стежа, обмiнялися гаслами й посунули далi. Вiтер гремить по верхах смерек, скаженiє, а нам гаряче. Пiт заливає чоло. Гаряче до болю, але роздягнутися не можна. Тверда, просмальцована сорочка, щiльно липне до тiла та вiдається в нього тисячами колючих голок. У пiв до четвертої досягаємо полонини Кузнєска. Заходимо до першої землянки й довiдуємося, де знаходиться команда вiдтинку. Виявляється; що аж пiд горою Козмєщик, година ходу звiдсiль. Годi довго розважати. Вперед! Копаємося через засипанi снiгом кущi ялiвцю, провалюємося, падаем.Снiг вище пояса. Мiсцями грузнемо в ньому по шию. Години бiжать, а ми майже на мiсцi. Дивлюся на годинник - пята. До команди не дiйдемо. Звертаємо просто на лiнiю. Крок за кроком, пiд сильними поривами вiтру опановуємо вiддаль. А годинник спiшить. Тут треба б бiгти, кричати. Зрив, як нас повiдомлено, мае наступитити в шостiй годинi. Коли б вони принаймнi догадалися. Залiзли пiд небо й льодинiють. Ми вже, мабуть, на висотi тисяча вiсiмсот метрiв. Передня лiнiя на тисячi девятьсот. Нарештi ми на мiсцi. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке попалося перед мої очi, було Гриця Янчеюка. Хвилину я й вiн уперто дивилися один на одного. Навкола сидять навколiшки з десять чорних, обгорiлих постатей. Пiд стелею смутний, нiби з проолiєного паперу лiхтар, а на долiвцi купа ручних гранат. - Товаришi! - кричу по мадярськи. - Спасайтеся, бо це мiсце москалi зараз зiрвуть. Вони не вiрять. Вони спокiйно сидять, як i сидiли й, мабуть, думають, що я божевiльний. Я кричу ще сильнiше, але мої зусилля даремнi. Один починає згучно лаятися й радить викинути мене надвiр. - Янчеюк! - кричу я по українськи, зовсiм забувши, де я й що таке Янчеюк. - Скажи тим дурням, що як вони не вилiзуть звiдсiль, то за пять хвилин їх викине на небо разом з тельбухами. I тут Янчеюк зривається. - По-перше, я тобi не Янчеюк. Струнко i Я є начальник цього вiдтинку й ти мусиш менi голосити, як належиться. По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусiли б про це вже скорiше довiдатися. Чому це сталося аж тепер? Я визвiрився на нього. - Немаю часу на формальностi. Ми дiстали повiдомлення в останнiй час. Тiкайте! Тiкайте вci! А де мої товаришi? Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Вiн пiддався. За ним вийшла й решта. Швидко вiддаляємося вiд землянки. Бiгти в долину лекше. Мiсцями снiг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мої товаришi пригоди десь вiдстали й хто знає, чи живi. Ми швидко котимося вниз, вальцюємо. По дорозi викликуємо людей iз iнших землянок i всi сунемо вниз. I от ще один стрiбок i ми знов на полонинi. Я роблю велике зусилля, бо вiдчуваю, що мязи вiдмовляються служити. Напинаюся, стрiбаю вниз i кочуся. В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалюється на мене, стискає й горло моє вiдчуло твердi, костистi потиски. Я харчу, стогну. Руки, замiсць змагатися, заклякли й чiпляються за одяг. Очi полiзли пiд чоло, а у скранi сильно бє кров. Але враз щось сильно здрiгнулося. Грунт пiд нами заворушився й у темноту ночi покотилися демонськi громи. Рука, що тиснула моє горло, розщiпилася й до моєї голови блискавично вернулася свiдомiсть. Зобачив Янчеюка. - Грицю, - гукаю йому. - Зiрвало - Це кричу йому два рази, бо вiн нiби не чує. Що з ним? За що вiн мене душив? - Це ти, Грицю? А де товаришi? - Якi в чорта товаришi? - А тi всi, що були з нами? З неба сиплються каменi i встрягають коло нас у снiг. Враз Гриць викрикнув У суглоб його правої руки попав гострий камiнь. У чорне небо увiрвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освiтила гору. Все нiби в кровi. З росiйського боку гармати розпочали канонаду. Заратакали скорострiли. - Ти ранений, Грицю? - питаю Янчеюка. - Нi! - злюче вiдповiдає вiн. I якого чорта вiн лютує? - Мене тiльки, - каже вiн, - мазнуло каменем. А чи вивтiкали тi дурнi? - лається Янчеюк. I Я пропоную йому свої послуги, розправляю закляклi свої мязи й поволi пробую рухатися далi. З обох бокiв виривається безлiч ракет, якi освiчують нам дорогу. До самого ранку не вмовкала гарматня стрiлянина. Поволi спускаємося вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й вiн цiпить зуби, щоб не кричати. Вiн борхається поволi переломною, а я за ним. Уже стало зовсiм видно. Сонце мабуть також зiйшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою на чоботи Янчеюка. Вiн борхається, сховзає й падає. Помагаю звестися. Туман згущується. Рухаємося поволi далi. Через кiлька хвилин Гриць падає знов. Упав i не зводиться. Дивлюся на нього. Той лежить iз вiдчиненими шклянними очима й не рухається. На його вусах, бородi, бровах цiлi замети снiгу, який поволi розтає й маленькими крапельками льодової води стiкає по обличчi десь пiд бороду. Вiн уже не пiде, думаю собi. Коли б хто нахопився. Крикнув, але голос мiй надто слабий i туман одразу тамує його. Недалеко, крокiр двадцять вiд нас, двi грубi сухi деревинi. Думаю, що там краще можна промоститись i знайти якийсь захист вiд вiтру. А туман усе згущується. Починає сипати снiг. Пробую дотягнутися до тих дерев, маю запальничку й можна буде зробити ватру. Це менi вдається. Настругую багнетом сухої деревини й по деякому часi хамаззя загорiлося. Розiгрiвся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж мiсцi, де покинув i з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Пiсля розгрiваю в казанку снiг i грiю воду. Гриць, коли вiдчув тепло, дещо ожив. Бiжу ще по дрова. Принiс оберемок, наложив. Ватра запалахкотiла. Загрiлася вода. Гриць пє її, а я намагаюся переконати його, що то кава. В мене ще знайшовся кусник хлiба й одна консерва. Розгрiваємо, ломаємо хлiб й накладаємо на нього по шматку мяса й смачно закусюємо. Їм i дивлюся на Гриця. Той жує поволi хлiб. його вилицi бiловатi, обмерзлi. На очах великi краплi води, якi спадають на щоки й не можна розiбрати, чи вiн плаче, чи це розтає снiг. Хлiб тримає лiвою рукою, а права кумедно сторчить на бiк. - Грицю, - питаю його. - Болить рука? Вiн глипнув на мене й перестав жувати. Подивився, не сказав нiчого й почав знов жувати. Я вiдщiпнув свого плаща, випоров багнетом кусень пiдшивки, вирiзав невеличку стрiчку. - Дозволь, - кажу, - завязати ту руку. Вiн дозволив i я почав обережно завязувати. I коли моя праця була майже готова, i я мав перевязати руку стряпком, щоб не злетiла шмата, як Гриць гостро викрикує й лiвою рукою сильно бє мене в щоку. - Ти що? - не стративши рiвноваги, питаю його. - Якого чорта дурiєш? Не можеш витримати? Вiн почав швидко розмотувати руку. - Лиши. Лиши, дурню! Але в ту саме мить вiн бє мене щераз у лице та з неймовiрною силою накидається на мене. - Що ти, збожеволiв?! - Але вiн не зупиняється. Починаємо борюкатися. По короткому часi перемогаю його й вiдкидаю у снiг. Менi не зрозумiло, що з ним сталося. Але по часi вiн знов зводиться й знов уперто лiзе битися. Намагаюся рiшуче покiнчити з цим. Розганяюся й, з останньої сили, повалюю його та спускаю в яр. Вiн стрiмко, вальцюючи в глибокому сипкому снiгу, котиться вниз. Його руки, ноги, поли плаща, нiби якесь отороччя, обвиваються навколо його тiла. За ним лишається неясний снiговий слiд, який зараз замiтає вiтер. Залишив ватру й по можностi скоро подався навпростець без дороги в туман. Схил стрiмко западав униз. Багато разiв падав, котився, знову вставав. I аж по довгому часi такої мандрiвки докотився до якогось лiска, де в iмлi побачив людей. Тут пiд грубим смерековим накриттям знаходиться вiйськова кухня. У примiтивно зложенiй iз каменю печi, палахкотить ватра, а перед нею з пiв тузина червонопиких людей у нiмецьких без дашкiв шапочках. Дим виходить через бляшану руру наверх, стелиться по накриттi, розтоплює снiг i скрiзь капає вода. Поруч на вiдкритому мiсцi вовтузиться ще кiлькох людей. Усi вони дуже одноманiтнi. Не помiтно нi вiдзнак, нi облич. Чорнi руки, чорнi пiд шапками плями, широкi замурзанi носи. Сукно їх плащiв тверде, як бляха, вiчно мокре й вiчно замерзле. Присунувся до них, мовчки присiв до ватри, вiдсапнув, а опiсля попросив пити. Грубенький, з подвiйною потилицею, чоловiк встав, взяв казанок, що стояв на каменi з якоюсь чорною їжою й подав менi. Почав пити. Була це кава й навiть досить солодка. Випив усе до каплi. Випивши, заговорив про Янчеюка. - Там, кажу, один наш товариш домерзає. Чи не могли б кого пiслати за ним? Я, прошу вас, далi не можу йти, Голосiть мене вашому начальству й дайте менi схилити голову. Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, i вислали за ним чотирьох людей. Мене вiдправили до командантської землянки. Командант по короткому допитi наказав дати менi лiжко, а перед тим накормити. Запитав, чи не є Павло Цокан мiй брат. Так, кажу. А ви його знаєте? - Гальо! - загукав командант. - Покличте сюди Павла Цокана. Я надзвичайно зрадiв. Це було зовсiм несподiвано. За хвилину Павло увiйшов i ми вiталися нiби на тому свiтi. Я так близько вiд нього й так довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я станi, вiн затурбувався й почав пильно мене обслуговувати. Ввесь мiй одяг уявляв найсмутнiшу картину. Ноги мокрi, понатиранi, померзлi. Права рука подряпана. Це сталося пiдчас борюкання з Янчеюком. Присiв до мене на лiжку й оповiв про все, що сталося за цей час. Розказав також за Марiйку. Вiн був скупий на слова, але всетаки я довiдався про Марiйчине нещастя, що померла її дитина, що мала сильне нервове потрясення й хорує до цього часу. I все це наробив Янчеюк. Тепер менi стало яснiще, чому вiн так поводився зо мною. Вiн хотiв мене вбити з помсти за Павла. Слухав це майже через сон. Пiсля так i заснув, не дослухавши до кiнця. Спав, як камiнь i прокинувся аж на другий день пiд ту саму пору. 21 Пiсля того дiстаю нагороду i два тижнi вiдпустки. В той час заговорили, що в Росiї вибухла революцiя. Австрiйцi готовилися до наступу. Замiнили деякi частини. Нас перевели на iталiйський фронт. Iз усiх подiй, якi сталися за час мого перебування на росiйськiм фронтi, надзвичайнiшою була та, що того самого вечора, коли я вiдiйшов у довгу мандрiвку на Говерлю, до нашої землянки попало велике гарматне стрiльно й майже всi мої товаришi, а з ними також i оба полоненi росiяни, загинули. Мабуть росiяни навмисне зiрвали частину скелi пiд Говерлею, щоб цим захоронити моє життя. Перебуваючи на вiдпустцi, зустрiвся знов iз Йонашiвною. Було це в кiнцi лютня. Гарний, погiдний день. Зустрiв, як йшла з матiрю, коло лiсової управи. Мати, як i завжди, у довгому чорному плащi, у чорному капелюсi з крепом. Невiдомо, по кому носила жалобу, але тодi майже всi жiнки її носили. Дуже чемно привiтав панночку, але вона, вклонившися, тiльки глянула на мене й пройшла далi. Пройшовши кiлька крокiв, видно щось надумалася й загукала на мене. Пiдiйшов. - Ви давно з фронту? - Нi, кажу. Щойно пiвтора тижня. - У вас на грудях хрест. - Так, кажу. - Це нагорода? .- Так, це нагорода. - Мусите оповiсти, за що її дiстали. Я раптом знiяковiв. Це, видно, їй подобалося. Вона приняла це за велику скромнiсть. - Ет, - кажу, - не варто оповiдати. Це не було нiчого особливого. - За нецiкавi справи хрестiв не дають. Мусите менi конечно оповiсти. А правда, мамусю, вiн чудесно говорить по-мадярськи. Стара, яка терпеливо чекала на дочку, пiдтвердила, що дiйсно добре. - Бачте, i мама так каже. Ви зайдете до нас... Ну, коли? Ну, скажемо, сьогоднi ввечорi... Правда, мамусю? - Прошу, прошу! - заговорила стара. - Ну, от i мама також це каже. Так ви даєте слово? Прийдiть у сьомiй. Добре, мамусю, у сьомiй? - У сьомiй, дитинко, найлiпше. - I мама, бачте, у сьомiй каже. Чуєте? Точно в сьомiй. Дивiться! - i, погрозивши крихiтним пальчиком, вiдходить. Того вечора батько, мати й Павло, який нагодою був дома, не могли надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на моїх щоках усе до останнього волоска. Волосся на черепi старанно наолiїв i чесав його добрих пiв години. За цей час обличчя мое приняло вигляд, який менi самому сподобався. Точно в сьомiй годинi у Йонашiв. Але панночки немає дома. А де ж панночка? Знана круглолиця Анна заявила, що панночка пiшли й ще не вернулися. А куди вони пiшли? Того Анна не знає. Вони не сказали, куди пiшли. Але я можу зачекати на кухнi. I от я чекаю. У кiмнатах живе тепер не той "лойтнант", а iнший, "гавптман". На кухнi аж два його джури. До цього часу вони мали дуже поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обiймiв ув обiйми. Моя присутнiсть дещо iм перешкодила. Минає пiв, година, пiвтора. Панночка не приходить. У девятiй терпець мiй досягнув кiнця. Зриваюся й без слова йду геть. На дворi темнота. Коли б громи били й горiла пiд ногами дорога, я швидше не гнався б, як тодi. Проте не вiдразу пiшов до дому. Якимсь чином я опинився пiд вiкнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся з його двором та огорожею. У вiкнах горить ясне свiтло й рипить грамофон. Там проводять запусти. На подвiрю кiлька бричок i мiж ними знана менi бричка Йонашiв. Що було б, коли б я тепер зустрiв її? Цiкаво, що було б? Але я не зустрiв її. Обiйшов кiлька разiв подвiря й вернувся до себе. Пройшов поволi через вузенький мiсточок на Тисi, а пiсля кiлька разiв сюди й туди пройшов по лiвому березi. Лiворуч вiд мене центр Ясiня. Це найгустiще заселена частина. Мешканцi переважно - iзраєль. Багатi, бiднiшi, купцi, крамарi, хабарники та глитаї. Тут i знаний Розенкранц. Ось його охайний одноповерховий будиночок iз мезанiном. В'їзд до заднього двору вiд Тиси. Подвiря обнесене високим частоколом, а брама вiчно на замку. На вулицю виходять лише вiкна двох - споживчої та залiзної - крамниць. Крiм того вiн має ще корчму, паровий тартак та адвокатську канцелярiю. Останнiми часами вiн узявся за постачання армiї все, що їй необхiдне. Пригадав Тулайдана. Що то вiн поробляє? На яких фронтах торзають його? Котру по черзi лiкує рану, чи може вже давно вернувся в порох землi, з якої нiколи не вилазив? На вежi католицького костелу забамкав годинник. Вiдслухав дванадцять i подався через Буковинку додому. По полуднi другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало. - Ти чого хочеш? - озвався не особливо лагiдно Вона заскреготала, що її пiслала панночка й що я маю зараз до них прийти. Швидко одягаюся й виходжу. Надворi опамятався. Куди? Що ти робиш? - Скажи, Анно, своїй панночцi, що прийду за двi годинi й чекатиму коло молодого смеречника. Розумiєш? Як хоче, хай прийде. Так i скажи їй, як хоче... Второпала? Анна кивнула носом i пiшла. Години цi тягнулися неймовiрно довго. Ходив i тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожевi вiтри летiли прудко на схiд. З полонин погавкували гавбицi. Не голився й не чистився, а пiшов так, як був. Думав, прийду, сяду на пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли прийшов, вона вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите бiлими крiличими шкурками. Личко рожеве, а очi, як i завжди, чорнi вугольно. Привiталась i подала руку. Як це дурновато перший раз у життi стискати таку руку. - Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не чекаючи на мене! - суворо насупивши бровинята, сказала. - Так лицарi не роблять. Це так i знайте. - Але ж ... - Нiчого але ж. Досить. Ви не дивiться на мене... Я сьогоднi не гарна й зла. Ух, i сердита я сьогоднi. Я взагалi вмiю бути сердита. Знаєте, жiнки, як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кiтки. От мама моя, та нi. Та не вмiє сердитися. Я ще нiколи не бачила, щоб вона сердилася. Отака собi рiвна, без вузликiв. Вона така нiжна й така перелякана. Ви думаєте, що? Думаєте, чого ми тут цiлу зиму пiд самим фронтом живемо? Ми ж могли б собi жити денебудь iнде, де менше небезпеки, але на цьому настояла я. Ну, й було смiху. Мама вперлася - нi й нi. Нiколи ще не бачила, щоб мама вмiла бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собi тут, а я поїду сама собi туди. А жили ми тодi в Раховi. Знаєте? - глянула на мене. Невже вона тодi вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав. - Так, я бачив вас у Раховi на двiрцi. Тодi я вiдїжджав до вiйська. - Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотiла, але я настояла й ми переїхали сюди. I було тут весело. Кожної ночi спиш i чуєш: бух! бух! Тра-та-та! Зiгнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! I так цiлу зиму. У нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини й старшини! I тодi як прийшли ви ... Ну й смiялися ми пiсля: Той лойтнант казав, що я найоригiнальнiша жiнка на свiтi. Знаєте, що то значить? Найсмiшнiша. Але я посмiялася з нього. Страшно смiялася. Вiн ще нiколи не прислуговував воякам. Мама зробила такi великi очi, що аж страшно. I що ти твориш, Кiтi? Нiчого я, мамочко, не творю. До нас ще нiколи не зайшли вояки.Це перший раз. А я люблю воякiв. Старшин нi, так i сказала. При тому був лойтнант i його колега Дураш. Обом так i випалила це в вiчi. I нiчого. Все змовчали. А уявiть, яке перелякане обличчя зробила мама, коли одного разу я заявила, що йду на позицiю. Одягнула все вiйськове й iду. йду i кiнець. Кiтi! Ну, не дурiй, Кiтi! Ти завжди мене сердиш. Ти ж знаєш, що там рвуться стрiльна. Ха-ха-ха! - засмiялася я. А ти, мамочко, думала що? Думала, що на вiйнi бублики з медом печуть i показують китайськi гокус-покус? Смiшна мама. Ну, i смiшна мама. - I ви пiшли на фронт? - питаю обережно. Кiтi сипала свої слова, як iз мiшка. Йшли снiгом попiд смеречняком, дiйшли до кiнця й вернулися. На моє питання не вiдповiдала. - Он мама вже засвiтила, - показує на свою хату. Засвiтила й чекає. Тепер вона, знаєте, сiла на канапi, накинула на плечi теплу хустку, здрiгнулася й каже: - ух, яка холоднеча, а та пiшла й десь там цiпить вiд холоду зуби. Вона дуже боїться за мене. Вона сидить тепер тихо, одиноко. Тоненькi свої уста зложила рiвно й тiсно. Ах, яка комiчна моя мама! Тато зовсiм не такий. От це дiйсно протележностi. Мою маму треба любити, але батько наш не вмiє цього. Не вмiє. Нi. Вiн завжди злий, i зрештою не злий. Вiн страшенно критий, твердий. Що захоче - зробить. У нього воля. Мама, кажуть, сильно його кохала. Вона, кажуть, здiбна була цiлувати його черевики. От, як можна кохати. А я не знаю, як можна так любити. Менi здається, що я ... Нi, може я й любила б. Так, я любила б. Але я ще не любила. Я навiть нераз кажу: - Кiтi, можеш ти когось любити? Знаєш ти, що значить любов? Хм, вiдповiдаю собi. Боже мiй! Звiдки я можу це знати? Я-ж не любила. Маму любила й люблю її. Вона комiчна, але її не можна не любити. А чи любили ви кого? Це питання впало на мене надто несподiвано. Я мало не здрiгнув. Обличчя залилося гарячою кровю. На щастя. вже темнiло й вона не завважила цього. - Це менi тяжко сказати. Сам не знаю. Менi хочеться любити те, що дуже менi далеке. - Їй-богу, це ви вичитали з якоїсь книжки, - сказала вона. - Ви-ж читаєте книжки. Правда? Такi комiчнi люди, як ви, завжди читають книжки. - Невже я комiчний? - Не чiпляйтеся за слово. Я не те хотiла сказати. Я хотiла питати вас, за що дiстали того. хрестика. А ви й мовчите. Обiцяли й мовчите. Це негарно, пане Цокан. Цокан! Яке комiчне прiзвище. Ха-ха-ха! Цокан! Цо-кан. їх кан, ду канст. Знаєте нiмецьку мову? Перекладiть, я вас люблю. Я хотiла це сказати однiй людинi i якось у мене не виходило. Часом знаєш, хочеш i не можеш. Бувало й вам так? Ви дуже дебелий. Мабуть маєте дуже сильнi руки. А ну покажiть менi вашу руку. Згадала, що я колись знала хiромантiю. Мене навчив один старшина. О, ваша рука, груба. Тепер нiчого не видно. Я взяв її руку. Вiд неї до мого нутра полився сильний ток чогось млосного. Вона так нiжно торкалася до моєї долонi, що здавалося я пiймав метелика i тримаю його в кулацi. - Ну, перекладайте. Чого-ж ви мовчите? - По-нiмецьки буде: "їх габе зi гер