игарку на столик коло дзеркала. Стала на цiлий зрiст i зовсiм близько пiдiйшла до дзеркального шкла "Це ти, Кiтi? Боже, якi в тебе червонi щоки. А очi! Якi страшнi, великi очi. Закрий їх!" Закрила. Чорно навколо, зник хрусталевий образ, а на його мiсце виринув з темноти iнший, бронзовий, високе чоло, буйнi кучерi, прудкий, але теплий погляд. Уста наливаються жагою i складаються в поцiлунок, їй тяжко стояти. Ноги млiють i пiдгинаються. Навколо стану чує пружнiй дотик мiцної руки. Впаде. Вiдкриває очi, бiжить до постiлки й кидається на її бiле, нiби замета снiгу, лоно. Час йде. Кiтi болюче вiдчуває його спокiйнi, байдужi кроки. Тiк-так-тiк-так! Бам! - вибило пiвдевятої. Зiрвалась i слухає. Зараз застугонить земля, вiдчиняться дверi Приложила долоню до чола. Скаже, що болить голова. Хай не здивує. Коли болить голова, обличчя завжди червоне. Це-ж зрозумiло, нi? Але навколо було зовсiм тихо. Годинник вiдбив своє i далi: тiк-так-тiк-так! Минуло пiвгодини, вдарило девять. Кiтi напружена, мов струна. Кожний непомiтний згук болюче ранив й. Годинник тiктакає далi, години пливуть. Немає... 8 У канцелярiї сiльської хати на столi свiтиться велика нафтова лямпа. Годинник показує десять. Коло столу Йонаш i студент Пластун. Останнiй щойно скiнчив пропагандивну летючку проти поширюваного невiдомо як i ким українства, а тепер перечитує для апробати Йонашевi. Йонаш не все гаразд розумiє, але пiдтакує. - Добре. Читайте далi. ..."кажут, что уряди у нас мадяре занимали i по-мадярски вели, от тепер будут вести наши русини, то-то українци. То не думайте, что то так легко. Скажiт, кто iз вас годен у нас от разу вести, провадити службу, на пр. жупана, поджупана, журата, новтароша i пр. по-українски? Ви думаете, что Василь буде жупаном, Митро поджупаном, Гаврило журат, Гриць новтарош i пр. Нiт, тоти чиновства займут українци, а ви: Василь, Митро, Гаврило як був, так i будеш на задi, бо ти еще до того не способний. - Добре, добре. - пiдхвалює Йонаш. - Далi, пане докторе... "Пан доктор" пiдрiс i голос зазгучав певнiше. ... "Всi народи признають тепер однi другим їх народну честь, имя и исторiю, а нашi братя-українци нам нiт. Они кажут, что ми не били, не єсьме и не маєме бити русинами, лиш українцами ... Дррр! Дррр! Дррр! - Телефон! - Пардон. Один момент. Йонаш швидко пiдходить до телефону. - Гальо! Тут Йонаш. Сiльська... Що? Втiк? Як втiк? Хто напав? Сто чортiв. Зараз телефонуйте до полiцiї. Раз-два! I вiн рiзким рухом загачує слухавку. - Чорт би його забрав, утiк Цокан! - Як? - сiпнувся Пластун. - Холера його знає як. Його везли по важливiй справi до мене й по дорозi напала якась банда. Це просто чорт знає що. Тут щось не добре. Тут хтось замiшаний стороннiй; казав же я ... казав! Нi! ... На маєш. Бий його сто громiв! Тепер можемо мати халепу! Вiн гасав по кiмнатi, мов скажений. Хватає капелюха й бiжить надвiр, але по хвилинi вертається. - Нiкуди серед ночi бiгти. Треба закликати вiйсько, щоб зробило стежу. Пластун виявляє бажання й собi щось робити, чимсь проявити себе в такий скрутний мент, але всi його намiри лишаються без наслiдкiв. Треба щось робити, це ясно, але що? I вiн метушиться, бiгає по кiмнатi разом з Йонашем i думають, що робити .... I дiйсно, моя пригода наробила бiльше гармiдеру, як убивство Розенкранца. Цiлу нiч дренчали телефони. Цiлу нiч, зо всiх кiнцiв, збiгалися "вiдповiдальнi чинники", зачиняли вiконницi, ставили сильну варту та й радили радили радили. Рiвночасно вiддiл кiннотчикiв, зробивши основну розвiдку, вислано в напрямку Репегова. По дорозi де рiчка Лазещина робить закрут i добiгає до устєрiки з Лопушанкою, знайдено ними трьох своїх воякiв. Вони живi й здоровi лежали горiлиць на землi, тiльки мали звязанi руки й запиханi роти. Вiд переляку сердеги не могли нiчого вiсти, а тiльки ахали. Їм видалося, що та бандi склад з цiлої сотнi, що всi "вони" обнизанi бомбами, скорострiльними стрiчками в великих волохатих шапках. Вони перепенили конi, зсадили й повязали варту, а Цокана тими самими кiньми вiдвезли в напрямку Репегова. Кiнний вiддiл одразу пустився на здогiн, але доїхавши до того мiсця, де дорога повертає на Репегiв, зупини далi не ризикував... Оглянувши темноту й понюхавши тишу, вершники щасливо повернулися до Ясiня. Йонаша мучила жорстока думка, чи не замiшана в справу Кiтi. Хто повiдомив напасникiв? Яким чином вони дiзналися, що Цокан буде там їхати? Але цiєї ночi не один Йонаш не спав i турбувався. Не спала й турбувалася цiла мадярська й жидiвська Ясiня. Причиною того було, що старий Сруль Цiпетович, рижий сторож окописька, сидячи в своїй одинокiй напiвзруйнованiй дiрi, задумав зробити огляд свого мертвого володiння й вийшов надвiр. Нiч темнюща. Бiлi камiнi окописька ледь маячать у темнотi. Сруль пiднiмається покопирсаною дорiжкою пiд гору до краю окописька й мурмоче молитву. I раптом видалося йому, що зовсiм недалеко на грунi хрест, хтось вистрiлив. Сруль був сьогоднi в селi й досить наслухався про те, що з-за гiр мають прийти якiсь страшнi вояки. Блискавично пригадалася йому також вчорашня подiя з Розенкранцом. Всi подробицi того страшного, неймовiрного вчинку яскраво зявилися в його уявi, "коли Лейбу схопила червона пальката рука за карк, а друга вдарила його стрiльнем по ярмурцi". Жiнки репетують, дiти мруть з переляку. Цiла вiйна, що два роки клекотiла на цих горах, не видавалася для Сруля таким жахом, як учорашня нiч. Усе це наповняє його непереможним жахом i, пiднявши ляпсардак, стрiмголов летить у долину. За ним женуться жорстокi легонти, ловлять його, хапають "за полу". Вiн чує за собою їх тупiт, дихання. Вiн бiжить вулицею села й пiд кожним вiкном кричить: - Гевулт! Спасайтеся, хто може! - Українцi! Дикий його крик будить Хайок, Iцкiв, Лейбок, що вони накидають на себе, що попало та з криком i ляментом вибiгають на вулицю. А там у глибокiй темнотi гасає й галасує безлiч переляканого Iзраеля. - Рiжуть! Рiжуть! Гевулт! Цiкаво, що переляканi не бiгали в рiзнi сторони, а збившись у великий гайдер, перли спочатку в сторону Кевелева, а досягнувши мосту повернули й женуться назад. Панiка, що з цього виникла, порушила спокiй i решти мешканцiв Ясiня-Центру. Шваби й мадяри збурилися також. Настрашений бувший цiсарський жандарм, а тепер "сусiд вуйко" Хомишин, що остаточно оселився в Ясiню, покинув загрiте леговисько, а на нiм молоду, по вбитому на вiйнi чоловiковi, вдовичку, уважно натягнув штани, солiдно завязав краватку й, защiпнувшися до останнього гудзика, вийшов також на вулицю. Але гайдер уже затихав. Десь далеко затихала решта ляментiв. Натомiсць вулицею навзаводи промчало з десятої. вершникiв. Хомишин постояв, послухав, досадно сплюнув, вернувся назад, щiльно зарегльовує за собою двоє дверей i вiддається подвiйнiй приємностi розгарячених вдовичкою перин. Пара тузiнiв поважних ясiнських горожан мадярської народностi, розмахуючи руками, квапиться до сiльської хати. Там уже повно народу, але ввесь час прибiгають новi Прибiгли, кожний обовязково пхається наперед i пропонує невiдомо для чого свої послуги. Що сталося, нiхто не знає. Всi переконанi, що на Ясiня наступають українцi й що треба щось робити. Навiть Йонаш розгубився й не знає, що почати. Утеча Цокана пiдсилила загальний страх. До самого ранку клекотiло в Ясiню. До самого ранку радилися радники, лютував Йонаш, ляментували жиди, а цiлий ясiнський гарнiзон повнiстю виставили над рiчкою Лазещиною. Всi чекали судного дня. Але вiн не настав. Настав звичайний, як i завжди, поганенький, сiрий деньок. Лiси, як i завжди, вкритi ковдрями туманiв, опале небо подiбне на пошматоване гарматньою стрiляниною бойовище. 9 У той час, коли мене вивели з льоху й з такою помпою посадили в фаєтон пiд охороною основне озброєних козарлюг, рiзнi думки ворушилися в мойому мозку. Знаючи темперамент мадярiв, а особливо деяких їх представникiв на подобу Йонаша, не сумнiвався, що менi вже не довго Дихати на цьому свiтi. - Їдучи рiзнi мiркування тиснулися до моєї голови. Душа обважнiла, мов жорна й так же, як жорна, не знаходила виходу, вертiлася на мiсцi. Гiрко стало, що пройшов цiлу вiйну, бився на всiх фронтах, дерся, дiставав рани й аж тут прийдеться так безславно, як бандит, бути зачавленим слизькою вужiвкою на суку першої лiпшої смереки. Пригадав своїх, батька, матiр, братiв. Пригадав Кiтi. Де вона? Невже забула? I зненацька, як i завжди трапляються рiзнi несподiванки, серед найбiльшого розгону, рiзко зупинилися конi. Кiлька чiтких рiшучих слiв, брязкiт зброї, метушня й не встиг я отямитися, як мої провiдники змiнилися й конi ще швидше понеслися далi. - Хто тут? - питаю. - Приїдемо - побачиш. - Чую голос. По часi конi звернули, вiз котиться в долину, на гору, ще раз повертає, сильно схиляється з боку на бiк i нарештi зупинилися. Всi злазимо. Нiч i темнота. Недалеко лiс.. Де це - вгавати не можу. - Йдемо! - кажуть менi. Iшли глибоким, повимиваним дощами, плаєм i по короткому часi входимо на подвiря мого далекого вуйка Романчука. Ось i пес його бiлий, подiбний на вiвцю, з куцим грубим хвостом. Вiн навiть не бреше, а бiжить назустрiч i ластиться. Вiд цього стає приємнiше. Дихнуло родинним. Вступаю до хати. - Юро! Брате? Невже це ти?! - Дмитре! Обнiмаємося, як два медведi. Старий вуйко, вуйна пiдходять також, згучнi цiлунки, ахи, обiйми. По хвилинi на столi миска пирогiв, сметана, кулеша. По недовгому часi десь узялися тато, мама. Вiтання повторюється. Мама в сльози. Сiв коло неї, обняв стареньку: - Ну, годi, мамо! Сьогоднi плач не на мiсцi. Все, бачите, гаразд. Усi живемо. - А де Павло? Сидить бiдачисько в касарнях, - пояснює Юра. - Тримають, як заложника. Щось треба дiяти. А тi, пiд сiльською хатою також мусять на волю. - Якщо їх ще не вивезли до Сиготу. Вуйко був на подвiрю й входить до хати. - А там, каже вiн, у Ясiню такий гармiдер, що Господи. Всi зацiкавилися й повиходили надвiр. Вуйкова хата знаходиться на правому схилi груня Бубне i, коли пройти грекiв двiстi на пiвдень, видно цiлу Ясiню. Вийшли на груник i поставали. В низу Содома й Гомора. Нiхто з нас не знає, що сталося. Вуйко порiшив зiйти в село й довiдатися що є. До раня ми знали все й порядно посмiялися. Виспався якслiд i до працi. Час не жде. Павло сидить, хлопцi сидять. Мадяри наполоханi й треба кувати залiзо, поки гаряче. Юра був страшенно невдоволений випадком з Розенкранцом. Вiн навiть сам бажав, щоб Тулайдана за це було покарано, але з цим не погоджувався я. - Розумiється, - доводив я. - Це було зле. Це анархiя, безладдя, але не забувай, що це революцiя. Це кара, помста. Це хвилевий вибух накопиченого за довгi роки гнiву й немає сили, що повстримала б його. Так я думаю, а тому не поспiшай осуджувати Тулайдана. Я переконаний, що коли б вiн цього не зробив, Розенкранц нiколи не був би помщений. Нi один закон не пiдступить до нього, як до злочинця, а ти-ж сам знаєш, що вiн увесь час витворяв. - Так, то так. Але ми мусимо розумiти, що на нас лежать тяжкi обовязки й не менша вiдповiдальнiсть. - Що-ж. Мусимо брати на себе вiдповiдальнiсть до кiнця. Юра пояснив менi справу мого визволення. Пiсля наглого арешту, вiн ходив ще до сiльської хати. Там iшли безупиннi засiдання. На Юру накинулися, як на зрадника й анархiста й домагалися його арешту. Йонаш погрожував "перетяти наш рух у коренi". Обiцяв вернути часи спочатку вiйни й на майданi поставити кiлька шибениць. У такому станi Юрi приходилося бiльше мовчати, нiж говорити, хоч вiн усiми силами намагався довести, що вiн осуджує вчинок Тулайдана й домагається йому кари. Тулайдан зробив це на власну вiдповiдальнiсть. Одначе всi його снаги були марнi. Рада Ясiня одноголосно клала всю вiдповiдальнiсть на Юру. До нього приставлено надзiр i в скорому часi був змушений вiдiйти в гори. Там органiзував невеличну ватагу й порiшив нас видобути силою. Для звязку з селом використав старого бувшого вiвчаря Тому. Вiн був тепер за сторожа в сiльськiй хатi й мiг пiдслухувати, що там дiялося. До всього, вiн володiв також мадярською мовою. Син його, Василь, був також з нами. Про те, що мене мають кудись вiдвезти, довiдалися зовсiм увечерi. Знали, що до сiльської хати прибiгала стурбована дочка Йонаша, що вона мала з батьком довгу нараду, що батько був досить обурений, але зараз скликав усiх членiв ради на якусь важливу нараду. Що говорили там не вiдомо, але по короткому часi послали сторожа по вiзника з добрими кiньми. У селi був переодягнутий Юра й удалося довiдатися, що цим вiзником мають вiдвезти кудись Дми гра Цокана. Юра не знав куди, тому швидко вислав двi ватазi, одну за Кевелево, а другу до Лазещини. Сам Юра ввесь час слiдкував за подiями на мiсцi. Тому, що з арештованим пiслано лише двох воякiв, Юра сумнiвався, чи везли вони його на страту. За цей час вдалося нам довiдатися, що Йонаш дещо змiнив своє вiдношення до нас. Вiн навiть почав намовляти Пластуна, щоб той увiйшов з нами в переговори. Юра знав, що мадяри нас бояться й бажають краще миритися, нiж сваритися. Нам ходило лиш не попастися всiм трьом до їх рук. Бiльше того, нам довелося довiдатися, що Йонаш нiкого не мав би проти того, щоб я вступив до мадярської залоги й навiть переняв там досить важне становище. Тодi виник у мене план, що ним подiлився з Юрою. Я порiшив сам нанести вiзиту Йонашевi й запропонувати йому свої послуги. Юра спочатку вiднiсся до цього скептично, але згодом, передумавши, одобрив мiй намiр, наказавши ''тримати вухо гостро". Того самого дня над вечiр подався просто до дому лiсничого. Побачивши мене, вiн мало неопритомнiв. Зблiд, нижня губа витягнулася. Жiнка його з маленької зменшала вдвоє. Чемно, спокiйно вiтаюся, прошу вибачити за спричиненi турботи й за все те, що сталося за останнiй час. Потiм коротко й одверто передаю йому свої намiри. Вiн приходить до себе, переконується, що я не маю проти нього нiяких кепських думок i починає навiть розпитувати, яким чином вдалося менi втекти. Дуже просто. Мене визволили нашi люде, що вважно слiдкували за всiм тим, що робилося в Ясiню. Торкнулися загальних бiжучих подiй i я висловив думку, що тут є якiсь заiнтересованi чинники, що ввесь час намагаються тримати країну в станi напруження Я нарештi приходжу до переконання, що це далi тривати не може й що потрiбний спокiй i порядок. Iнакше народ помре з голоду. Невже я гадаю, що ситуацiя така грiзна? . Грiзна й вимагає негайного полiпшення. Як на мою думку це перевести? Перш за все треба дiстати харчiв. Народ тепер пiде за тим, хто дасть йому хлiба. Але становище цiлого краю катастрофальне. Центральнi уряди не в станi прийти нам на допомогу. Мусимо шукати засобiв порятунку на мiсцi. е дуже сумно. В такому разi, неспокiй триватиме ще довший час. Про основнi свої намiри, вступити до мадярської залоги й, поки-що не говорив. Йонаш деякий час подумав i каже далi: - Мав, чи власне хотiв би мати з вами деякi поважнi перетрактацiї... Але в той час нашу розмову перебиває стара Йонашиха. Тоненьким, ледь чуйним голосочком, просить мене зайти далi. Зо мною хоче бачитися панночка. Вона чогось трохи захворiла. Йонаш ледь помiтно зморщився. Прошу вибачення й слiдкую за старою, що ввела мене просто до Кiтiної кiмнати. У напiвтемнiй з позавiшеними вiкнами кiмнатцi, на бiлiй постiльцi побачив Кiтi. Вкрита до пiдборiддя ковдрою, її голiвка з розбитими чорними кучерями погрузла в велику пухову подушку, а нiжне бiле личко нагадує тих херувимчикiв, що їх малюють на склепiннях Церков. Спочатку не знав, що робити. Стара нечуйно, мов тiнь, зникла. - Кiтi! - вирвалося з моїх уст. Кiтi поворушила головою, визволила з-пiд ковдри довгу, нагу руку та вказала коло себе на стiлець. Тут на столику повно рiзних пляшечок i шкляночок. Гострий запах рiзних лiкiв наповнив кiмнату. Приймаю якiсь ганчiрки, що лежали на стiльцi, й сiдаю. Кiтi довго мовчки дивиться на мене своїми великими, чорними очима й опiсля говорить. З перших слiв пiзнав її, Кiтi, що тiльки одна вмiє так говорити. - Не подумайте, що я заслабла. Я зовсiм не слаба. То мама упевняє мене ввесь час: ти слаба, Кiтi, ти мусиш лягти. А я зовсiм не слаба. Я лиш сердита, що ви прибувши до Ясiня, замiсть того, щоб зайти до нас, забралися до сiльської хати. Рiвно ж мене турбує ваша нога. Вона здається була поторощена дум-дум. А як тепер? Цiла? Володiєте нею? Що думаєте робити? Я тепер дуже стала поважна. Ви ще не знаєте, яка я можу бути поважна. Я ходжу на лови й роблю полiтику. Дивуєтеся? Дарма. Часи такi. Мiй батько не встанi всього сам зробити. Ну, але тепер- все гаразд. Перед пару днями татко зненацька задумав менi зробити несподiванку. Уявiть, сказав, що цього вечора до мене має хтось прибути. Думала, хто такий. Думаю, морочуся. Нарештi чекаю, чекаю, дочекала часу коли мав прийти й нiкого немає. Ну, думаю, обдурив мене тато. Сварюся на нього, вiн на мене. Каже, що вiн його сюди пiслав. Це, каже, ти десь його подiла. Нi, кажу. Його тут не було. Ти жартуєш. Ах, тут було того... У мене заболiла голова й мама вговорила трохи лягти. Ну, але кажiть щось про себе. Чого ви мовчите? Ви надто багато писали менi. "Далека Кiтi". Ха-ха-ха! Я ходила одного разу на те мiсце, де ви перебували на фронтi. Оглядала вашу землянку. - Цiкаво. Це мене дуже цiкавить. Я колись також туди зайду. - Пiдемо разом. Ви менi будете оповiдати. Я люблю такi оповiдання. То були такi особливi часи, що вже нiколи не вернуться й їх нiколи до того часу не було. - Не бажав би, щоб вони вернулися. - Ну, хто його знає. Я вас розумiю. Але розкажiть i менi дещо. Розкажiть про того Розенкранца. Там оповiдають такi жахи, i як це так сталося, що на ваш потяг напали якiсь чорнi маски? Це як в романi. Це продовження романiв. Розказав. Коли скiнчив, попросила мою .руку. - Приємно менi тримати вашу руку. Чи не чуєте рiзницi, мiж моєю долонею й тим крiсом, чи то скорострiлом, що його та рука тримала. - Рiзниця та, що там бiй з життям, а тут боротьба за життя. - Дехто каже не так. Знаю. Це каже той, хто не вiдчув того, що вiдчув я. - Як то? - Цього менi не хочеться казати. Просто, я вбачав безцiльнiсть такої вiйни, що ми її пережили. Все мусить мати певну цiль. - Якщо ви не помиляєтеся, то кажете правду. Думаю, що помиляєтеся. Це говорить у вас той утомлений "ви", той, що понiс великi рани, той, що... взагалi... Ви кажете так, але вже друге поколiння так не скаже. Принаймнi думаю, що так не скаже. А тепер ви вже не хочете боротися? - Дивлячися за що. - Ну, наприклад? - Багато є справ, що за них варто боротися. Наприклад за свободу. - В чому ви розумiєте свободу? - Признаюся, що це слово не зовсiм для мене ясне, але приблизний змiст його ясний для кожного. - Дми-три-ку! Дмитрику - вона дивилася й мовчала. Дивилася вперто з коханням в очах. Нахилився до неї, її голiвка трошки пiднялася. - Ще любий! Ще далекий. Ааах! - i вона вiдхилила голову. - Чекай, у мене в головi туман. Знаєш... щось таке неясне, щось сплутане. Скажи менi, Дмитрику? Але скажи щиро, отверто. Я так багато по цiм передумала. Ах, нi. Це не те. От нiяк не можу найти слiв. I це завжди так. Це моє прокляття. От живу тут у тих горах, люблю їх, а душа неспокiйна. Тiсно. Свiт такий широкий, такий широкий, а менi тiсно. Гори душать. Я думала, що станеться iнакше. Сиджу бувало в лiсi на пеньочку й уявляю собi, як скiнчиться вiйна, як наше вiйсько переможе ворогiв, а наша влада заключить славний для нашої країни мир. Так, так. Це наївно, але я ось така наївна патрiотка. Так, так... Тут нiчого не зробиш. Я завжди мрiяла, що вiйна скiнчиться перемогою, що ми переможемо. А тодi... Боже мiй, тодi стiльки можливостей. Тодi й гори нашi поширились би. Тодi ти панi, ти ось тендiтна Кiтi Йонаш. Ти їдеш собi свобiдно по своїй широкiй країнi, голосно говориш, смiло дивишся в вiчi. От, от! Це влада! Це панування. Цього хочеться менi. I тепер... Все рухнуло. Все пiшло до бiса. Ну й щож. Зявилися якiсь українцi. Хто знав колись про українцiв? Що це за народ? Де їх iсторiя? Чи ж це не смiшно, що зненацька, з невiдомого виступає якийсь народ, що його нiхто нiколи не знав i ... Та ну його к Богу. Замовкла й думає. По хвилинi раптом питає: - I ви також українець? - Я, Кiтi, також українець! - вiдповiв я так само твердо, як впав її запит. - О це дивно - сказала вона. - В такiм разi ми розiйдемося. До побачення! - i одвернулася. Мене це проняло. - "Кiтi", шептали мої вуста, але я встав. Вона хороша, мов лелiя, приваблива, як iдеал. Тонка, кришталева, вона таїла в собi всi насолоди раю й усi муки пекла. "Кiтi" - шептали мої вуста. Хотiлося кинутися до неї, обняти й скавулiти перед нею псом. Але голова її лежала одвернута й мов не жива. Лишень ковдра на тому мiсцi, де хоронила її груди, злегка хвилювалася. - До побачення! - сказав твердо, обернувся й вийшов. Йонаша в хатi не було. Це доречi. Не хотiлося говорити. До чорта все. Твердо й сердито поступав у темноту. 10 Було прикро, але перемiг. Дома довго ходив по хатi й мiркував. В очах стояла кришталева мара, у грудях пожежа. Ах, ну його!... Через кiлька днiв знов затягнув би себе у вiйськове середовище. Атмосфера почала охолоджуватися. Йонаш дещо втихомирився й ясiнськi громадяне продовжували жувати жвачку своїх великих буднiв. Марiйка, пiсля того, коли пережила тяжкi наслiдки вiдзначалося якимись приємностями. Довга й небезпечна, без належного лiкування й харчiв, хвороба, ранення Павла, його вiдїзд на Буковину й нарештi, по приїздi, арешт, все це не могло не залишити на нiй своїх слiдiв. Змiнилася до непiзнання. Дещо погрубшала, розплився стан, обличчя помарнiло й на ньому зявилося кiлька вимовних зморшкiв. Однi чорнi й великi очi, що захоронили свою нервову красу. Вони глибокi, теплi та прозорi. Батько її недавно також помер, але це не так її торкнуло, бо в останнiй час вона все з ним не зустрiчалася. До самої смертi не мiг дарувати їй її зради Манiвчукiвськоi традицiї. Два його брати, прибувши з вiйська, послiдовно й завзято продовжували ворогувати з нами. Ми ж навiть робили заходи розвязати цю справу полюбовно, але все те нi до чого не привело. Тi навiть не хотiли з нами розмовляти. Це були нашi заклятi вороги, що їх Йонаш i Ко. не використали тiльки тому, що бувають речi, що їх нi на що не використаєш. Нам вони шкодити не могли. Павло сидiв заложником у вiйськовiй касарнi. Спочатку до нього нiкого з наших не допускали, тримали пiд сильною вартою, але згодом, коли полiтичне небо дещо прояснилося, до нього пускали наших жiнок, а потiм i Юру. Сам Павло ввесь час лютував i ревiв, мов замкнений лев. З горла його щоденно виривалося тисячi найвибiрнiших лайок. Вiн готовий був переколоти черепи усiм "чортовим стражакам" i показати всьому тому начальству дулю. Його стримував Юра, що мав на це свiй погляд i просив зачекати. Вступ мiй до залоги одразу змiнив його долю. Одного ранку приходить до нього його барчистий, з розтятим носом, мадяр-прислужник i заявляє, що заступник команданта залоги Дмитро Цокан хоче з ним бачитися. Вiдчиняються дверi й у супроводi двiх пiдстарший входжу до келiї Павла. Той спочатку не зрозумiв, що сталося. Не вiрив своїм очам. Опiсля вiн ревiв з радостi й обняв мене, як медвiдь. - Збiрайся, кажу, i виходь. Досить з тебе капiти тут. Юри з нами не було. Вiн у таких випадках тримався сторони. Зате Марiйка мало не збожеволiла з радостi. Гiрше стояла справа з арештованими в сiльськiй хатi. Їх, правда, не вивезли одразу: до Сиготу, але наш сенедрiон, що в ньому переважав Iзраєль, не ризикував випустити їх на волю. Утворивши з комiсiї комiсiю, що в свою чергу була перероблена ще в комiсiю, порiшили зробити докладний допит увязнених, половину зних випустили, а трьох, на чолi з Тулайданом, вiдправили спочатку до Сеготу, а потiм до Кошиць. Розенкранца, пiсля належного оплакання усiм жидiвством Мармарощини й цiлого свiту, так само належно поховали. Преса цiлого свiту писала про цю страшну подiю. Прибула навiть якась голяндська чи англiйська мiсiя, що збiрала вiдомостi, фотографувала гуцулiв, робила донесення своїм владам. Брат Розенкранца одразу виїхав до Будапешту й звiдти пiдготовляв грунт для процесу. Його поїздка не обiцяла для увязнених нiчого доброго. В той час мадярська столична преса, торкаючися подiй в пiвнiчному сходi своєї держави, не раз вказувала на "необхiднiсть безоглядного в коренi пiдрiзання бунтарського елементу серед русинiв". Один тiльки незначний часопис осмiлився писнути про "неймовiрно жахливi вiдносини на Верховинi", про "ненормальнi взаємновiдносини мiж мiсцевим населенням i жидiвством", про "самозрозумiлий зрiст вiдпорности населення", i т. д. Але це був голос з провiнцiї. Переходовi, поступовi, соцiялiстичнi та комунiстичнi органи, вбачали в тому лише "зрiст небезпечних нацiоналiстичних тендендiй серед населення, а разом з тим, зрiст антисемiтизму. Подiбнi явища, в iнтересi братського пролетарiяту всiх країв, необхiдно поборювати в найрiшучiший спосiб". - То знаєте, - розважав Хомишин, сидячи над "гальбою" в корчмi. - то краще жида не чiпай. - То, приплющував вiн свої маленькi впалi окулярики - такий народ... О то народ! Це вже повiрте менi. - i при цьому запивав своє зауваження пивом. - Це знаєте, сусiдо, - витераючи свої рижi вусиська картатою синьої барви хустиною, - доля вашого брата нiд нiкого не обходить. Хай тут, скажу вам сусiдо, тисячу гуцулiв передушить тиф, чи голод, хай отакий Розенкранц висосе з чоловiка останню кров, i кого то болить? I Хомишин почухав праву щоку носа. Вiн бачить, що його фiлософiя знаходить пасивне спiвчуття в спiврозмовникiв i гостей, залякався й, нахилившися, майже шепотом дихає в вухо сусiдовi: - а зачепи одного жида, ооо... - i махнув pyкою. - Це вам, - знов нахилився до вуха, - такого ляменту нароблять, що бий тебе сила Божа. Чоловiк краще плюне й вiдiйде. Це вже повiрте менi... - Маєте рехт, сусiде,- пошепки вiдповiдає спiврозмовник i обидва мiняють змiст розмови. 11 Час набрякав подiями, що клали тривалi помiтки на сторiнки iсторiї Гуцулiї. Кольосальна по свойому розмiрi та й артистичностi революцiя обняла Европу. Гори нашi, вбранi пошматованими лахами, опинилися безпорядними й у необмежнiй своїй наївностi намагалися малпувати сусiднi країни. Днi проходили туго й обережно. Зливи й сердитi вiтри швидко пiдштовхували зиму, а разом з нею i бiду. Населення корчилося, стискалося, мов кулак, тиснулися до своїх .одиноких захисникiв-гiр i напнято чогось чекало. Зараз по звiльненнi Павла, мiж ним, Юрою й ще кiлькома з наших "верховодiв" вiдбулася нарада. Юра обкладав себе часописами, що їх приносили для нього з долини, читав i товмачив своїм краянам Вiльсоновi параграфи, говорив про нашу єднiсть з тамтими братами за горами, про необхiднiсть обєднання... Вiн намагався переконати всiх, що коли ми захочемо, то нiяка сила не встанi перешкодити нашому визволеннi. Вдаряючи кулачиськом об стiл, вiн кликав на свiдкiв усiх богiв i заклинав гуцулiв вступати всiх разом до своєї армiї, що єдина принесе нам волю. Справа одначе стояла не блискучо. Тисячолiття неволi поклала на душах народу глибокий i сумний слiд. Та все-таки перемогло чудо, на очах творилася легенда. Кувалися мечi визволення й помсти. Родилися й вилiтали в пiднебесну височiнь гордi гасла боротьби, що безжалiсно на черепя крушили рештки злочинної пасивностi, а в огнi i муках формувалися новi пiдстави будучого храму. Бiгли по горах порванi хмари. Ступали по оголених шпилях величезнi босi лапи сердитих i обережних небесних летунiв, ступали чуйно й м'яко, нiби тигрицi дзвiнких джунглiв. Ще день, ще два. Небо твердiє. Хмари замерзають у фантастичнi гiганськi крижини, що прудко летять, труться одна об одну й, розсипавши на бiльйони кристаликiв, щиро посипають ними твердi, повнi камяних м'язiв постатi Карпатських велетнiв. Наша залога день-денно, як тiльки ранок вступав до касарнi, пiд звуком сурми пiднiмалась i жила твердим вiйськовим життям. Дисциплiна, порядок, чергова служба, телефони й розпорядженя. До мене сходилися всi нерви низу й гiр. Коли впали снiги, все частiше i частiше в моїй канцелярiї, на головнiй вулицi, почали зявлятись суковатi гуцули, що вперто домагалися харчiв. "Жiнки, ади, пухнуть з голоду, дiточки єнчать, гейби з тебе пичiнки виймає". Але хлiба не було. Хтось пустив поголоску, що Україна, що повстала за горами, дуже багата на хлiб. Ходили чутки, що там гниє пшениця, що там картоплею свиней кормлять, що хлiб там щоденне їдло найбiднiших людей. Це оповiв Iван Щутка, що недавно приїхав з полону. Вiн був на Українi й привiз з собою кусень хлiба. Сусiди з околичних грунiв позбiгалися, бодай подивитися на хлiб. А полонений розломав шмат хлiба на дрiбнi кусники й роздал, мов проскурку, народовi. - Там, газдове, того хлiба, що пси не їдять. На Українi, газдове, хлiб сiють просто так собi... Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади, за кус чєсу i вiгналосє в таку-оо стеблину. Встав i показав рукою аж пiд стелю. - Там, чеснi газдове, земля така, що масти нею хлiб, гей би маслом i їж. Там не те, що нашi гори. Газди i газдинi слухали й дивувалися. Дрiбочки хлiба не їли одразу. Обережно, мов святощi, несли в кулаках додому й вiддавали дiтям. - На. Сесь український хлiб. Сесь дав ми Iван Щутка, а той був на Українi. Їж, дiтинонько, їж, бiдо моя. А коли знов посходилися до Щутки газди, вiн збиває розчухране волосся i каже: - то, чеснi газдове, тота Україна, що сорок мiльйон народу рахує, виживлює, знаєте, пiв свiту. А ось ми тутка гинемо. То є кривда велика, бо i ми українцi, бо то i наш хлiб. Газди слухають i кивають головами. Їм от курити кортить, та немає чого. Щутка розiйшовся i горить. Вiн громи кидае, домагається винного. Дайте його сюди! Дiйшли до того, що порiшили писати до Україну скаргу. - Айно! Досить чекати Ми також люде. Хай Щутка сiдає. Вiн i свiту бiльше бачив i Україну знає. Пишiть, газдо Щутко! Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкрабаєш. Треба паперу i все iнше. Газди нишпортять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася. - Гей би на палiнку, - кпиться Юра Свиридчук. - Гей би випити закортiло. Зложилися i той саме Свиридчук, щоб не кпився, нiчної години, мусить iти до Ясiня й з-пiд землi видобути паперу. Пiшов i видобув. Довго барився, газди чекали й лаяли. Не хватало терпцю. Навiть говорити не було чого. Сидiли мовчки. Кожний думав над тим, що писати. Кожний мiркував у душi тверде слово скарги. Гiрке, напоєне слiзьми й скороботою, слово душило кожного й треба якось умiти висловити його. Україна ввижалася кожному Божим образом. Вона їх вислухає й допоможе. Вона пiшле їм отого смачного хлiба. Одже ж там стiльки його. - Ну, Юро, дорiкають Свиридчука, коли той вернувся. - Тебе, сарако, агiй лиш по смерть посилати. Сiдайте, Iване Щутко. Пишiть. Iван сiдає урочисто до столу, кладе перед собою цiлий бiлий, як снiг, акруш паперу, насаджує нове блискуче перо й уважно слинить його. Другий газда каламар вiдкорковує. Iван мачає раз, обтирає перо, мачає другий раз, довго примiряється й великими друковими лiтерами пише: "Скарга iд Великої Українi мармарошських русинiв-українцiв". Газди уважно слiдкують за кожною лiтерою й терпеливо мовчать. Iван написав i прочитав написане в голос. Добре. Всi одобрили Саме так, рихтик, правдиво. "1) Ми потрiбуємо насам перет хлiба не маєме. Лiса не маємо також. Написав i перечитав знов. - Правда! Саме так У лiсi живемо, а лiса не дають. 2) Худобi пашi не маєме не волам не коровам нидробли нийакої пашi ходобi не маєме хоч хто яку хвостяку лишив од вiйни. 3) Землi не маєме орущойi де досiяти а дедокостити худобi сiна. 5) Священики нас дуже дерут што немож уже дихати. 6) Немаєме соли цим посолити ан запалити сiркачiв не маєме. 7) Завтра голi будемо ходити незнайеме ци немайе ци закрито. 8) У нас по 100 нумера хат на грунi i повише автих хатах потри сини ан отець и мати отипер би кожному дужеби треба земли 9) Потрiбуєме лiса 200 угрiв i потрiбуєме бiльше лiса. 10) Ан сим цасом хлiба нема мелаю бо не купиш i не заробиш а другеє забрали однас нiгде доробити. Присилайте нам як най скорше хлiба. Наша рада досудила ми хоцеме ко вам ко Українi бути i сим вас поздоровляйеме от найстаршого донад меньшого". Щутка дописав i ще раз на голос перечитав Пiд час цього було так тихо, що чути, як сапають груди слухачiв. Вони зовсiм занiмiли i подiбнi на куснi ледь обтесаних камяних фiгур От добре Файно! так якраз Нiколи не сподiвалися, що Щутка так рихтик утне. Газди дивуються, пiдшморгують носами, витирають долонями очi. Пiсля всi один за одним, числом дванадцять i один пiдходили до столу й з мукою й тремтiнням хто як мiг, ставили пiд скаргою пiдписи. Хто iмя своє нашкрабав, хто тiльки хрестика замiсть себе посадив, але то все одно. Скарга вийшла такою, як вони хотiли. Передали скаргу Юрi. "Тотой вже знатиме куди з ньов. Тотой, ади, давно про Україну говорить". Скарга ця принесла нам багато втiхи. Порiшили вислати пiсланцiв до української влади. Скликали нараду, написали уповноваження й випровадили на Україну Павла i Пластуна. З останнiм довго вели переговори, щоб вiн перейшов на нашу сторону. Ввагався, не вiрив, але коли вложили на нього такi поважнi обовязки - згодився. Павловi доручено пильно за ним слiдкувати. По грунях швидко рознеслася чутка, що до України пiслана послiв iз скаргою. Дiйшли вони скоро й у додану, а в першу чергу до Розенкранцiв та Бобчинських. Почали знов пiдозрiло поглядати на мене. Але для мене не було тяжкою справою в скорiм часi вiдхилити всяке пiдозрiння. Я увiйшов у найкращi зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках. I життя йшло своїм чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У потягах снують сюди й гуди вiйськовi люде - раненi, побитi, загинутi беззвiсно. Їдуть зо всiх полонiв, - з Iталiї, з далекого Сибiру. Iдуть, брешуть на рiзнi лади, оповiдають небувалi речi, вiрять у них i iнших заставляють вiрити. Скоро вернувся Павло i принiс радiснi новини. Йому обiцяли допомогу. Ми маємо працювати на мiсцi, але, в разi потреби, буде вислана потуга. Пластун також змiнився до непiзнання. Вiн зобачив, що недалеко за горами твориться й росте своя держава. Вiн побачив не лише селян, а й "панiв", що говорили, урядували на мовi, що нею говорять гуцули. Вiн зробився зовсiм нашою людиною. Повстання пiдготовлялося досить швидко. 12 У мене було безлiч найрiзноманiтнiшої працi. Часами мозок нахабно вiдмовлявся послуху. Не було часу навiть якслiд помитися. Почуття нервового напруження не покидало. Кiтi довго давала про себе знати. Спочатку робив байдужого, далi залаяв, але це нiчого не помагало. Йонаш погрубiв, надувся, нiби гумова подушка. Ходив чогось сумрачний i навiть менше тручався до полiтики. Одного разу спробував заговорити з ним про кошицьких вязнiв, але вiн тiльки махнув рукою. - Нi чорта, каже, з ними не станеться. - Ви певнi вашої думки? - Це було б талановите iдiотство за якого-небудь хабарника вiшати людей. Цi слова обернули його в моїх очах зовсiм другою стороною. Але все таки ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб вiн на мiсцi довiдався, як виглядає вся та справа. Одночасно виїхав подруге за гори на цей раз Юра. З ним був також Пластун. До Ворохти вiдправлено передову сторожу вiд нашої залоги, що мала б слiдкувати, чи не загрожує Ясiню яка небезпека зо сходу. У дiйсностi та сторожа вислана мною з певних нашiй справi людей, що пiдготовляли грунт до повстання. Те, що Йонаш, останнiми часами, нiби охолов до полiтичних справ, це не зовсiм виправдувалося, у дiйсностi виходило дещо iншого. Менi донесли, що до його канцелярiї, що вiн її перенiс з сiльської хати до лiсової управи, часто заходить якийсь безрукий тип i приносить йому багато вiдомостей про нашу роботу. Бiльше того. Я дiстав вiдомостей, що Йонаш готує на мене напад, хоче мене заарештувати й вiддати пiд вiйськовий суд за зраду вiйськових таємниць. Ходило отже про вiдповiдну вiдсiч i викриття безрукого типу. У мене мигнула навiть думка на Янчеюка. Хто знає, чи не найшли його тодi й чи не вернули до життя. Можливо це вiн i є. Хтось навiть казав, що Янчеюк дiйсно пару разiв був у Ясiню, але менi не хотiлося вiрити, бо чому б вiн ховався, нiби вовк. I я не спав. Поробив заходи, щоб розвiяти кинуте на мене пiдозрiння. Старанно виконував службу залоги, робив порядок, порадив полiпшити комунiкацiю з центром, забезпечитися бодай одним броневим потягом. Усе ж завершувалося доброю пянкою в Табака, що її головним героєм був комендант залоги. Пiсля кожної проведеної з ним ночi ми верталися найсердечнiшими друзями й плювали на всiх Йо-нашiв з двадцять пятого поверху. На Рiздво вiн має прийти до нас на свято. Вже наперед я вказував на свої приготовления до того дня й комендант тiшився на той день, майже як хлопчина. А Кiтi не раз снилася менi. Її прозора рука не раз лягала на мої соннi очi й вiдносила мене в країну чарiвних насолод. Я шалiв. Зривався i гасав по кiмнатi. Пiду до неї! Мушу бачити. Але приходив день, бiжуча праця поривала в свiй вир i я поволi забував її. Через тиждень поз'їжджалися Юра, Павло й Пластун. Почали обмiркувати справу конгресу в Хустi, що на ньому має бути проголошена злука Закарпаття з Українською Державою. Тимчасом вiдбулися установчi збори в Сиготi, де однодушно присягнули пiд жовто-синiм прапором на вiрнiсть державi Києва. Павло, заливаючись реготом, оповiдав про свою iнтервенцiю в кошицькому судi. - Знаєш, приходимо... Отой головатий, лисий... Пригадуєш, що голись єднав нас з Манiвчуком? Ми, значить, входимо, - добрийдень! - Добрий день! Одразу пiзнав нас. Що скажуть молодцi? Так i так. Прийшли, мовляв у справi наших хлопцiв... Ааа, у справi ваших землякiв? Знаю, знаю. Це, знаєте, погана справа. Шкода, шкода. То вони, значить, тiльки одного пригалушили? Дуже шкода. I реготить каналiя. Ми одразу зрозумiли й смiємося також. Пiсля каже: не бiйтеся. Ми тут подбаємо. Тут ходять рiзнi людцi, що їм хотiлося б закусити вашими земляками, але я думаю, що нiчого й їм для цього дуже мало часу. Сподiвайтеся на Рiздво дома. Це внесло мiж нас веселий настрiй Юра оповiв, як на двiрцi в Сигорi якiсь типи хотiли його задержати та йому ледве вдалося виховзнути. Вiн переконаний, що то робота Йонаша. - Але, брати, не довго вже їм гуляти! А як цапнемо, одразу на шибеницю. Пять дядькiв, суд, протокол, приговiр i петелька. З ними треба рiшуче. Досить нашого брата сучi сини передушили. Ми зробили помилку, що перший раз обiйшлися з ними так по-бабськи. Тепер не втечуть. Кого на шибеницю, кого в заложники, а тодi поговоримо! У великiй напiвтемнiй кiмнатi, на дубовому тяжкому бюрку горить лойова свiчка, її кволе свiтло тремтить, то слабне, то збiльшується. Постатi Цоканiв, що стоять i розважають серед хати, подiбнi на рухливi залiзнi автомати. Рухаються, розмахують руками, курять, вибухають копицями диму й по довгому часi потискають один одному руки, розходяться. Залишається один. Вiн довго ще ходить, курить, думає часом навiть у голос вирветься якась лайка. Пiсля виймає револьвера й, поклавши його пiд подушку, вкладається до вiдпочинку. 13 Кiтi поважно захворiла. Прибита мати билася, мов муха в павутинi. Примочки, компреси, молитви, лiкарi - все дарма. Нiчого не помогло. Йонаш натомiсць десь вискiпав i приволiк здоровенного псюру бернадина, привязав його й нещасний вязень наповняв темнi лiсовi ночi сильними воями. Вiтер не встанi заглушити його голосу. Вовки далеко обходили хату лiсничого й, таким чином, пес цiлком виконував своє завдання. Вертаючися пiзно вночi, лiсничий був певний, що не зустрiне коло свого кубла тих сумрачних з перламутровими очима створiнь. Але на Кiтi