це вплинуло зле. Виття пса, вiтру, вовкiв, творили навколо прикре й непривiтне середовище, їй хотiлося сонця, спокою, їй ввижався стрункий, пахучий лiс, земля вкрита грубою верствою рудоватого моху, прозорi великi краплi води, що застигли на розчервонiлому з чорними вусиками обличчю. З прибуттям пса мрiї її прибрали ще бiльш хворобливих форм. Здавалося, що батько навмисне приволiк того пса, щоб вiн нарушував її спокiй. Вони обидвоє не говорять. Цiлий мiсяць мiж ними взаємний бойкот. Нiхто тепер так не почував своєї правоти, як Йонаш i, разом, нi одна душа не могла бiльш, нiж Кiтi, бути переконаною, що причиною всiх нещасть є нiхто iнший, як и батько. Йонаш лютував, лаяв Цоканiв, посилав їм як найбiльше в пельку холєр i святочно обiцяв, що при першiй можливостi, скрутить хоч одному з них карка. - Слухай, - шепоче стара. - Дитина хворiє. Вона вже навiть не плаче. Вона дiстане сухоти. Що ти собi думаєш? - Не я тому виною, - грубо вiдповiдає вiн. - Але ж вона вмре. Вiдчепися - скрикує вiн раптом. - Ви з мене вимотали нерви. Ви хочете загнати передчасно мене в могилу! Що вона собi вбила в голову? Вона уявляє собi, що я якась ганчiрка, покидьок, з чим можна собi бавитися, як їй лише заманеться. Вона хоче, щоб я йшов до тих мужикiв, ставав перед ними навколiшки й цiлував їх постоли! А все, щоб задовольнити їх примхи, щоб звести її з любовником, щоб доконати свого! Але будь я проклятий, коли мене ця химерна дiвчина поставить на колiна. Я ще їм усiм покажу. Я ще її коханця вперед, нiж з нею до шлюбу, пiшлю на шибеницю. Я вже маю проти цього докази! Зрадник, ренегат, продажна сволота! Зривався, гасав по хатi, лютував. Його обличчя корчилося тисячами бридких грiмас, нiс набрякав, вуха вiддувалися. - Хай вмiрає! Хай вмiрає! - шеплять його здрiгаючi вуса. - Тут вiйна, боротьба! Тут батькiвщина в небезпецi ! - Але ж i вона не менше тебе страждає за батькiвщину. Йонаш призирливо стискає широкi качачi губи. Стара знизує сухими плечима, втерає сльозу й вертається до дочки. - Дитино, - шепче вона. - Кiтi моя люба! Ти знаєш, як менi боляче на це все дивитися! Зїж хоч що-небудь... Кiтi лежить i нi одна її жилка не ворушиться. - Кiтi! Вiн божеволiє. Що ти собi думаєш, дитино? Вiн увесь лють. Вiн не спить ночами, а все десь гасає. Кiтi повертає голову й кидає на матiр байдужий погляд. - Вiн зробить якийсь злочин... - А все для того, - ледве чуйно говорить Кiтi, - щоб переломити мене. Все на те, щоб зруйнувати цей край i вiддати його в руки ворогам. Знаю. Вiн хоче забити Дмитра. Хай зробить це. Дiвчина так висловила, що стара здрiгнулася. - Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Що ти думаєш? - Так, мамо, - спокiйно продовжує Кiтi. - Я зроблю також великий злочин. Вiн тиран. Так, батькiвщина вимагає жертов, але не тих, що вiн думає. Вiн запер мене в оцi гори, обставив дикими лiсами, оточив вовками, жахами, приволiк отого пса. - Дитино! Ти несправедлива. Ти-ж любиш нашi дикi лiси! Кiтi не вiдповiла на це. ... вiн хоче моєї смертi, вбиває мою любов, глумиться й топче найсвятiшi мої почування. Вiн ... вiн ... - I їй робиться шкода себе, уста її тремтять, витягаються у лiтеру о й на очах збiгають блискучi сльозинки. - Боже мiй, Боже мiй! Защо пiслав ти менi, о, Всевишнiй, цi муки? Великий всемогучий Боже! Зглянься надо мною, пiшли в мою хату хоч один промiнчик своєї великої ласки ... - молиться стара. А Кiтi нiма. Вона лежить, дивиться сухо й безглуздо на стелю. До її свiдомостi лише частинне доходять благання матерi. Її серце наповнене згустками трагiчної любовi й не приймає до себе жалю й спiвчуття. Воно пiде на все, переступить всi гряницi, зломає найсвятiшi закони ... Кiтi заплющує очi. I раптом, з якоїсь безоднi й темноти, до неї сягнули чиїсь ридання. Вiдкриває очi й пiзнає матiр, що ридає. Тодi Кiтi обертається й встає. - Це ти, мамо? Так. Це вона. - Кiтi широко вiдчинила очi й дивиться на невеличку схилену постать коло свого лiжка. Тодi починає все розумiти. Скидає з себе ковдру, спускає з лiжка нагi нiжки, торкається ними встеленого медвежою шкурою помосту й обнiмає голову матерi. - Мамусю, - шепче Кiтi й гладить матiр хисткою рукою. - Мамусю! Не треба. Не побивайся. Мамунечко, добра моя мамусю! Сердечна, щира, золота мамо! Встань. Ну, встань, пiдведися. Глянь на мене. Дивися, мамусю, я вже знов твоя Кiтi, твоя доня. Мати тяжко пiдводить голову. На обличчi висять краплi слiз. Кiтi обнiмає її й пристрасно горне до своїх грудей. - Мамусю, мамусечко! Я тебе дуже, дуже люблю. Ти щира, ти не маєш злого в серцi. Ти вiльна вiд великого грiху. Ти можеш ясними й чистими очима дивиться в обличчя правди. I я щаслива, що маю таку маму. Щаслива, що маю коло себе хоч одну душу, що їй можу геть усе, до єдиного слова, сказати. А сказати хочеться багато. Безлiч хочеться сказати, тiльки соромно, матусю. Соромно все сказати. Думаєш, що будуть про тебе зле думати, що не зрозумiють тебе. Думаєш, що ти станеш менчою в очах людей. Воно не треба цього соромитися. Боже! Коли б я мала сили сказати всю правду й не соромитися. Мамусю! Навчи мене тих слiв, що ними можна сказати правду. Очi її заблищали слiзьми радостi. Вона ще бiльше горнеться до матерi. Чує, що їй стає лекше, що внутрi її розтає щось те тяжке, згусле. - Мамусю! Не думай, що я така зла. Я добра, але й я ображена. Подумай, мамусенько, як менi тяжко. Подумай, в який я час росла й виховувалася. Гiмназiя, початок вiйни, вiйна. До всього; ось це нещастя. Я нiколи не зазнала вiдрадної хвилинки. Пригадую школу. Тяжкi, касарнянi мури. Сухi, мов пергамент, чернечi обличчя вихователiв. Вiчне переслiдуванiй жахливою системою виховання. Ми не мали права сказати слова одверто. Ми вели вiчно боротьбу за мову. Виплекувано в нас штучний, хвальшивий, надутий псевдо-аристократизм, зроблено з нас дурних провiнцiялок з комiчними поняттями й уподобаннями. Ми голоднi на культуру, на культуру глибоку, безпосередню, що її мають в собi хоч би отi гнобленi вiками гуцули. Мамусю. Я не кажу дурниць. Коли ти лишень трошки вдумаєшся в мої слова i пiзнаєш суть живучостi гуцульської душi, ти не будеш звати мене дурненькою дитиною. Нашi всi отi Бабчинськi, Пластуни, все оте покалiчене духовенство без нiяких духовних потреб, все то, мамусю, й є наше горе, наша кара, защо ми сьогоднi несемо вiдповiдальнiсть. Всi вони є раби й дикуни, що носять краватки й живуть у кiмнатах з мiщанськими оздобами, що мають претенсiю на аристократизм. Уяви ввесь комiзм людей, що, не знаючи чужої мови, калiчать її, щоб тiльки уявити себе чимсь, що на його думку є аристократичним I я, мамусю, аж тепер починаю розумiти це зло. До цього часу менi здавалося, що то дрiбниця, що так i має бути. I нарештi, мамусю... Дай менi силу сказати останню правду. Нарештi я покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю... Можливо, мамусю, вiн i не... Нi, я цього не можу сказати. Вiн жива з нервами й душею людина. Вiн аристократ вiд природи, вiн культурнiший вiд iнших. I як же тепер? Що менi робити Вiдректися його, стати на сторону батька. Зректися самої себе й пiти до них, до Розенкранцiв, Бабчинських? Нi, мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого вибрало мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати своїй батькiвщинi. Що ж робити? Не плач, мамусю. Я дiйсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу, щоб ти спокiйно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцiлую. Ну, ще раз. Боже, мамусю, якi солонi твої уста й щоки. Поцiлуй i мене. Ще раз. мiцнiше. Менi так легко тепер. Я чую навiть бiльше в собi сили. Боже, Боже! Коли б менi побачити його. Нi, нi! Краще не бачити. Я не переконаю його. Цi твердi камянi мужчини. Вiн не послухає мене. Ах, мамо, мамо! Все котиться до долу. I Кiтi горнеться до матерi. Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло себе! Що я дала б, щоб тiльки його мати тут. Я вiднайшла б знов життя, а так немає сили. Немає сили, що втихомирила б кхання. Немає розуму, що мiг би мудрими чинами оминути вiйну, революцiю й любов. Я в цьому переконалася. От ти часто кажеш - подумай, подумай. I я думаю, маю безконечно. I що далi думаю, то бiльше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гадаєш: - ну, я зроблю так i так. Це буде розумно, а за хвилину робиш i сiм щось протилежне, зовсiм нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так i треба. Я от i тепер, я розважаю, як людина, що все розумiє, але чому ж не можу зробити, щоб все сталося добре. Чому не встанi не тiльки примирити батька й Дмитра. Мадяршину й українцiв, жидiв i гуцулiв, а навiть не встанi й себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди гостро, але тодi осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й викинь з життя неприємнi мiсця. I коли ти думаєш, що вiд цього щось кращає, викинь усе. Забудь, що сказала тобi, пропусти повз твої вуха, не думай про це. Я ж думаю, що вiд цього нiчого не покращає. Кiтi раптом замовкає. Подумавши, нiби чогось злякалася. - Боже! Я так багато говорила! Я ще нiколи так багато й так поважно не говорила. Даруй, мамусю! Зо всiх куткiв кiмнати вилазить вечiр; Вiкна поволi гаснуть. 14 Сотник мадярської армiї Артур Шульман, комендант ясiнської вiйськової залоги, по довгих i впертих домаганнях Йонаша, нарештi, приняв останнього дня довшої розмови, що торкається справ "нашої провiнцiї". Розмова вiдбувається у головнiй кватирi, при Церковнiй вулицi недалеко вiд двiрця. Рiвно в шостiй вечора сотник вернувся зо служби, передягнувся, закурив i сiв. В ту саме хвилину повiдомляють пре приїзд Йонаша. Сотник покашлює, встає. Пiдходить до завiшеного вiкна. З надвору чути брязкiт балабонiв. Йонаш прибув санками. Пара хвилин i Йонаш роздягає в почекальнi свого тяжкого з лисячим комiром кожуха, витирає хусточкою мокре вiд снiжинок розчервонiле обличчя, носа, очi й пружнiми кроками входить до кiмнати сотника. - Сердечне поважання, пане сотнику! - Вiтає з низьким елегантним уклоном Йонаш коменданта. - Вiтаю,- пане лiсничий! Дозвольте запропонувати мiсце й цигарку. Щиро прошу вас. - Дуже вдячний. Вибачайте, що змушений забiрати вам ваш дорогоцiнний час - сiдаючи говорить Йонаш. - Я дозволив собi потурбувати вас в однiй важливiй справi, що безпосередньо торкається нас з вами, в розумiннi дальнiшого перебування нас у цiй країнi, як її господарiв. - Радо вислухаю в цiй справi вашi мiркування - витираючи сiрника, ввiчливо додає сотник. - Вони, пане сотнику, не складнi. Вони зводяться до того, що в дальнiшому нам з вами загрожують неприємнi ускладнення, що можуть принести нам не мало прикрих хвилин. - Пан лiсничий, розумiється, опiрають свої мiркування на якихсь конкретних доказах? - Дозволю задовольнити запит пана сотника. Одна довiрена менi особа, що ввесь час докладно iнформує мене про стан рiчей, в останнiх днях повiдомляє, що серед населення краю зростають небезпечнi тенденцiї. Доходить до того, що населення намiряє потурбувати нас повстанням. - Що? - витрiщає очi сотник. - Так, пане сотнику. I що головне, то дозволю зауважити, до цiєї авантури замiшанi люде, що стоять близько головного командування нашої залоги, що, дозволю собi сказати, є вашими помiчниками. - Пан лiсничий бажають висловити менi свої твердження яснiше. - Розумiється. Смiю доложити, що тiєю особою, що працює в двох напрямках, є ваш заступник. -Ха-ха-ха! Але; пане лiсничий! - заливаючися реготом i випускаючи хмари диму, говорить сотник. - Та ж пан Цокан виявив себе в останнi часи настiльки спритним.... - В органiзацiї... - перебиває швидко Йонаш. - Пардон. Я не докiнчив свого речення пане лiсничий. Так, в органiзацiї, але нашої залоги. Наша залога виглядае тепер цiлком поважною вiйськовою формацiєю. Здiсциплинована, добре сiтуована, надiйна i, що найголовнiше, складається з рiзноманiтного елементу ... У нас мадяри, словаки, у нас русини. Все то зжилося, все то збите, все дiйсно, в повному значеннi слова, є неабияка мiлiтарна сила. Мiй заступник, пан Цокан, найкращий приятель i довiрений в останнi часи докладно висвiтлив менi всi фантастичнi чутки, про якесь там нiби повстання. Яке повстання? Хто повстане? На кого повстане? Дозвольте. Вказуєте на українцiв. Українцi в останнiй час занятi власними справами. Вони мають большевикiв, полякiв... Вони ведуть на три фронти боротьбу. Їх дипломатичне представництво в Будапештi веде переговори з нашою владою, про постачання нами для них зброї. Вони домагаються вiд нашої влади признання їх держави, а при цьому, розумiється, не може й бути мови про якесь там Закарпаття. Та це ясно. Україна в цьому не заiнтересована. Мiсцеве населення виморене вiйною й голодом, воно не має нi людей, що його вели б, нi засобiв. Хто ж тодi повстане? Пане лiсничий даруйте, прошу вас щиро, але вашi побоювання, мабуть позбавленi рiчевостi. Смiю вас запевнити, що все буде гаразд i за свої слова готовий завжди вiдповiдати. Йонаш почав помiтно хвилюватися. Вислухавши терпеливо до кiнця мову сотника, лiсничий зауважив: - А все таки вашi, пане сотнику, твердження не вiдповiдають дiйсностi. Сотник витягає шию, виставивши вперед праве ухо. - Так. - продовжує Йонаш. - Повстання готується i то на скоро. Воно розпiчнеться на гуцульське Рiздво. Про це мусите негайно повiдомити центральну владу. - Ха-ха-ха, хо-хо-хо! Тон ваш, пане лiсничий, набiрає шорсткостi. На Рiздво, кажете? Сьогоднi? Це тодi, коли я з паном Цоканом гоститиму в його батькiв? Ще може скажете, що Цокан одночасно зо мною керуватиме тим повстанням. Ха-ха-ха! Нi, нi-нi! Я, пане лiсничий, дуже зобовязаний вам за вашi турботи, але... - Пане сотнику! - зривається Йонаш. - Ви не орiєнтуєтеся в справах! Ви стоїте далеко вiд дiйсностi. Завтра починається повстання! Ним кермуватимуть Цокани! А як ваш заступник призначений комендантом Ясiня на ваше мiсце. Доношу вам це i домагаюся вiд вас негайного повiдомленя влади й зроблення вiдповiдних заходiв у справi оборони, а рiвночасно з натиском домагаюся арешту Дмитра Цокана! Вiн почервонiв. Очi заблищали. Сотник, закусивши губу стримував себе, як мiг. Вiн намагався заховати поставу джентельмена до кiнця. - Даремно, пане лiсничий, зволите хвилюватися. Я е комендантом залоги й за все сам вiдповiдаю. Вношу пропозицiю, подати вашi мiркування центральнiй владi вами особисто, а рiвно ж запропонувати їй вашi послуги на посаду коменданта Ясiня. Я охоче переступлю вам мої обовязки й мiсце Ну, а тепер до побачення Надiюся, що все буде гаразд Одночасно подбаю про те, щоб вашi пророкування не стали дiйснiстю. Йонаш остаточно схвильований. Вiн тремтить, от-от не витримає, вибухне й засипле коменданта своїм гнiвом. Не помiтивши поданої комендантом руки, вiн швидко виривається в дверi, накидає кожуха й через пару хвилин балабончики сповiстили його вiдїзд. Сотник Шульман, ображений до глибини душi неможливим поводженням Йонаша, обурений, не ходив, а гасав по кiмнатi. Вiн не розумiє, як мадяр може себе так поводити. Вiн ще покаже тiй поганi, хто вiн такий i нiколи не дозволить всякому лiсничому втручатися в вiйськовi справи. Вiн ще викличе його перед суд чести за образу мадярського старшини. - Дивися, хам! Бач, яка морда Бє в голову якусь нiсенiтницю, злий на Цокана за свою зiдiотiлу дочку й думає, що це вже пiдстава для того, щоб робити менi скандали. Нi! Вiн тут мусить рiшуче виступити Вiн не яка-небудь ганчiрка, вiн аристократ i старшина Вiн мусить зараз жадати вiд лiсничого сатисфакцiї. I комендант пiдходить до телефону, бере слухавку, дзвонить, - Гальо, гальо! - Телефон мовчить. - Гальо! - кричить комендант i нервово шарпає апарат. Але невинний механiзм заскреготав i знов мовчить далi. - Гальо! Що там? Сучi сини, капустянi голови, подубiли? Гальо!.. - нi одного згуку. - Гальо! Гальо! Гальо! Тут комендант, сотник Артур Шульман! Що там, занiмiли?! - репетує, мов навiжений, сотник, але апарат зовсiм на те не реагує. - Що за чорт? Скандал! Вiчно оте попсуття. Ех, живеш у тiй чортячий норi й хай тут земля провалиться, нiяка холера не буде про це знати. Браш, Браш! Де ти залiз, мордо, корово обдрiпана! - репетує на свого джуру сотник. З вузеньких дверей сусiдної темної й холодної кiмнатки, що сполучувала сотникове мешкання з кухнею, в напiв вiдхиленi дверi, висунулася надута, червона ипка Браша. Шульман пiдбiгає до нього, пхає ногою дверi, хватає Браша за чуба й витаскує його на середину кiмнати. - Що за чортяка тобi в пельку, моду собi завiв показувати тiльки з-за дверей свою огидлу пику. Сюди, йолупе, маєш виходити! Сюди! Розумiєш? Маєш вийти аж до мене, стати вiддалi трьох крокiв, стулити копита й слухати. Капуєш? - Так є, пане сотнику! - випинає черево Браш. - Струнко! - командує Шульман. - Копита, копита, осле! Ноги твої дiйсно iдеальна гидота Хто повставляв тобi такi кривуляки? - Не можу знати, пане сотнику! - А знаєш, що ти повинен знати? - Нi. Не знаю, пане сотнику! - А що, коли б тебе поставили в коноплi Розумiєш? - Так є, пане сотнику. - То ти мiг би бути розкiшним страхопудом. Гудзикiв нема, пояс розлiзся. Носа втри... Стiй, не тепер. Скомандую вiльно. Так слухай. Негайно менi бiжи до старшинського клюбу... - Так є, пане сотнику! Ну. Там ти зустрiнеш панiв старшин Шровбу i Водiчку. Бiжи й скажи їм, щоб вони в десять годин вечора були в мене. Та скажи обовязково. Стiй. А коли б їх не було у головнiй залi, запитай у кельнера. Вони звичайно в тiй маленькiй кiмнатцi грають в карти. А коли б їх там не було, гони до панночок Крайзрiв. Знаєш, де вони живуть? Нi. Ну, розумiється. Коло сiльської хати, за мостом. Але вони можуть i у Крайзрiв не бути. Сьогоднi субота й їх може чорт зна куди занести... Так ти забiжи до Боршiїв, до Бабчинського, до Яруса, словом, до самого люципера, але мусиш їх знайти. Розумiєш? Нiякого чорта ти не розумiєш Бачу по пицi. А тепер кругом марш Але раз-два Браш пiсля такої парнi бомбою вилетiв на вулицю, а задоволений, що зiгнав злiсть, сотник Шульман вигiдно вмощується у глибокому фотелi й закурює. Заложивши ногу на ногу й випускаючи тонкими струмочками димок, сотник усмiхається й думає як то вiн заговорить з Йонашем i що то вiн вiдповiсть. Вiн його, чортового медведя, навчить, як поводитися зо старшинами. Вiн його, як ковбасу, удвоє зiгне. Вiн йому докаже, хто тут комендант, а хто лiсничий. У кiмнатi ясно свiтиться лямпа, на дворi темно, мiсяць ще не зiйшов. Сотник докурює, розважливо кладе до полiльницi решту й вслухується до гармiдеру, що дблiтає з вулицi. - Ага. Це гаразд. Той мiшок одразу їх цапнув... Ну розкiшно. - Встає, обтягається i натягає на обличчя вираз жартiвливої поважностi. Гармiдер збiльшується. Чути, вiдчиняються сiннi дверi, затупотiло в передпокоїв "Роздягаються" - думає сотник. Iз розставленими обiймами готується зустрiти своїх приятелiв i тiльки хильнулися дверi, сотник викрикує: - ааа! Друзi... Решта слiв застрягло в горлi. Вiн остовпiв. Очi баранячим рогом пролiзли на верх, а руки мимохiть пiднялися догори й так задубiли. Перед ним, замiсць приятелiв, стали двi потужнi постатi з револьверами, направленими в, його груди. Не голосно, але впливово, попрохали вони пiдняти його "руки в гору" й "iменем повстанчого комiтету" дозволили потурбувати його арештом. Сталося все так несподiвано й швидко, що вiн навiть не встиг сказати слова. Одягнувся й вийшли надвiр. Там звичайна зимова передрiздвяна тиша. На груниках прищулилися й мовчали хатки гуцулiв. Рiдко в якiй свiтиться вiкно. Сотника посаджено в санки i вiдвезено в напрямку сiльської хати. Там десь i Браш шукає своїх Шровбу i Водiчку. 15 Розлютований Йонаш, вийшовши вiд коменданта, кидається в санки й прожогом з мiсця пустив конi в чвал. Нiчого не вдiєш. Небезпека неминуча. Мусить, якнайскорiше додому, полагодити деякi справи й на цiлу нiч до Рахова. - Швидше, швидше! - жене вiн вiзника. Вiн поїде, вияснить, докаже. Вiн добється негайної змiни коменданта, бо цей надутий пяниця зовсiм нiкуди не годиться. I який чорт зробив його комендантом? Його просто слiд би на шибиницю. Цей зрадливий пес пiдшився, обдурив!.. А все-сам винен. Це все кара за мякотiлiсть. Заскиглила та коза, а тепер роби, що знаєш. Темно по горах лягло. Заснiженi груди землi цiпiнiють у стисках морозу. А мiсяць все ще не зiйшов. Прудко бiжать молодi коники, а легкi саночки ледь торкаються гладенької колiї дороги. На затоках шурнуть у бiк i далi. Мигають придорожнi стовби, жидiвськi хати... Земля бренить, тiкає. Бiжать рiчка, лiс, гора. Нарештi приїхав. Але невстиг вiн злiзти з саней, як назустрiч йому виступило кiлька людей зо зброєю. - Iменем i т. д. ви арештованi! - Йонаш не чує цих слiв. Рука блискавично сягнула кишенi i не встигли вояки пiдбiгти, як тарахнув пострiл. Один з озброєних людей скрикує й одразу клякає. Кiлька легiнiв накинулося на лiсничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогiн, храпiння. Через пять хвилин зо скрученими назад руками його вiдвезено тими самими саньми, що ними приїхав. Очунявся в льоху пiд сiльською хатою. Спочатку не мiг усвiдомити, що сталося й де вiн є. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна чим. Два тапчани, пiд вiконечком столик i на нiм ледь жиє тендiтний промiньчик лойової свiчки. Одначе вiн тут не сам. На одному з тапчанiв, скулившися на подобу щура, якась постать. При входi Йонаш зовсiм не помiтив її. I аж пiзнiше не мiг вийти з дива, пiзнавши в постатi пана сотника. Вираз, що прикрив обличчя обох знайомих, не пiддається означеннi. Сотник не витримав перший, прудко зiрвався й ревнув: - Не смiйте скалити зуби! Йонаш швидко вiдступив, схилився на нари i замовк. Настала мертва, гробова тиша. Чути, як зверху вiдбиваються чиїсь байдужi кроки. Цок-цок-цок-цок. Чотири туди, чотири назад. 16 Пiсля розмови з матiрю, Кiтi дещо поправилася. Повеселiшала, приняла страву й не лежала на лiжку. Вона все думала. Видно, снувала якiсь плани. Хотiлося ще раз лояльно вступити в боротьбу з обставинами. Нераз хотiлося зiрватися в простiр i демоном летiти над горами, лiсами, туманами; злетiти темної ночi до страшного, забороненого мiсця й там вiддатись у владу жорстокого грiха. Часами кликала матiр, душила її в обiймах, великi чорнi очi благали чогось, чого мати безсила дати їй. Вiдривалася, тiкала, плакала або спiвала, часами зривалася серед ночi й готова була кудись вiдiйти. - Це божевiлля, мамусю! - шепчуть и уста, а руки обнiмають когось, хоч коло неї зовсiм немає мамусi. Навколо нiч, лiс, виє пес, свiтить мiсяць i виблискує срiбло снiгової габи. Ранок, день, самота. Надходить вечiр. Пригадала, що сьогоднi у гуцулiв Свят-вечiр. По груниках у деяких мiсцях яркiше свiтяться вiконичка, теплiше натопленi хатки. У такий вечiр сходиться гуцульська родина, довго молиться перед невиразними, мов часописна iлюстрацiя, образами, пiсля сiдає за стiл i їсть святу вечерю. Кiтi задумала вийти пройтися. Надягнула щось теплiшого й вийшла. Починає смеркати. Тихо й поволi западає нiч. Кiтi зупинилася й слухає. I що далi вона вслухалося, то ставало їй приємнiше, легче на душi. Такої урочистої тишi вона, здавалося, не переживала ще. Непорушне й струнко стоять стiною смереки. Бiла поверхня землi ледь помiтно дихає, нiби груди заснулої людини. Кiтi робиться надзвичайно приємно. Болi, буревiйнi пристрастi, уляглися спокiйно на днi її нутра, скулилися й замовкли. То ж у цю нiч народився Вiн, той великий, що сказав: "прийдiте до мене всi страждающi i обремененнi". Кiтi знає, що в неї сьогоднi немає свята, але їй чомусь здається, що свято те якраз сьогоднi. Вiн тут, у гуцулiв народився. Так. Безперечно Вiн тут народився, цiєї ночi. Боже мiй, Боже мiй! - шепче Кiтi. - Як страшно приємно, що чуєш радiсть, що маєш спокiй у душi. їй забажалося тепер любити всiх, обняти, гноблених i гнаних. Он на грунику стоїть хатка. Вiдколи Кiтi тут жиє, щодня бачить ту хатинку, але ще нiколи не була у нiй. Вона лиш знає, що там жиє старив глухий, з довгим сiрим волоссям, дiд Штефан. У нього є дочка, а в дочки двоє безбатченкiв дiвчаток. I їй заманулося пiти туди. Пiшла. Пiшла просто без стежки, борхаючись у глибокому снiгу. Штефана бачила вона не раз, як той з довгою в зубах люлькою, у старому засмальцованому, побережницькому одязi з сокирою на голому тiлi пiд поясом, простує до лiса. Кiтi знає, чого вiн туди простує. Вiн йде геть високо на гору, залазить у хащу, довго сперто кашляє, озирається навколо i починає цюкати своєю загрiтою сокирчиною суху смеречинку. По довгому часi смеречинка пiддасться йому, тихо схилиться до землi, а Штефан дбайливо очищує її вiд галуззя. Пiсля виймає з-за пазухи мотузочка "шпаргу", робить петельку, зашморгує нею смеречинку й волоче її, мов муравлик, до себе. I це вiн робить майже щодня. Що там дiється далi з тiєю смеречиною, Кiтi не знає. Ось тепер вона якраз зайде й подивиться. I от вона вже на грунику. Серед снiгу, нiби загублена, хатинка. Навколо нiякої загороди, анi оборогу. Лише невеличка, мало втоптана, стежечка, пiдбiгає до широкого, пiд порогом камiня i зникає в прорiзi квадратових дверей. Кiтi пхає тi дверi. Зо скреготом западають вони в нутро сiней. Там мокро, темно i пахне гноєм. Направо хлiвчик, налiво дверцята до хати. Увiйшла Через них i зупинилася коло порога. Ледь промовила привiтання, розгубилася, не знає, де ступити. Зправа величезна пiч i в нiй палає огонь. Свiтло з печi освiтлює хатинку. Свiжо нарубанi полiнця лежать купкою коло печi. За пiччю, прикрита темними дрантинами, постiль. У лiвому передньому кутi притаковився кривий столик, вiд нього аж до дверей вузенька пiд стiною лавиця У хатi сувора тиша. Запах, нiби у натопленому льоху. На постелi, з мисочкою на колiнах, сидить сумрачна, закутана в хустку, жiнка й голосно сьорбає деревяною ложкою якусь страву. Коло столу з люлькою в беззубому ротi сидить Штефан i тяжко, голосно сапає. Час вiд часу виймає вiн люльку, довго кашляє, харкає на долiвку i знов курить. Долiвка земляна, мокра, з витоптаною по серединi ямою. На печi, у пiрванiй вишитiй сорочинi, сухе дiвчатко. Замiсць очей, - глибокi темнi зiрки, на голiвцi жменя сiна. Кiтiне прибуття не було тут особливо бажаним. Жiнка, що сьорбала страву, муркнула i майже не подивилася. Штефан звiвся на ноги, розкаракувато зробив кiлька дибкiв i хрипким, ледь чуйним голосом, прошепотiв: Вiтаємо вас, кнєгинько! Що вони собi бажєють? Свєтичко наше увидiти? Бiду нашу? Сiдайте, кнєгинько. Радi ми, ади, хоч таке щєстєчко Бог свєтий дарував. Один раз таке свєтичко, один раз Христос народивсi i мир словом загрiв. Сидить отак людина, гей би камiнь божий, руки ламле, голову сушить... - Сильний зрив кашлю перетяв його мову. Хапнувся рукою за груди, ноги затремтiли i вiн швидко вiдiйшов напомацки до лави. - Хай вiбачать, - вiдкашлявшись, продовжує старий. - Сiвєм. Не годен на ногах вдержатисi. Ото єк зарiже, єк зачєвить, єк шєрпне тобов... Люфт маємо добрий, але хлiба нема. Водов самов не вiдєржисi в тiлi душа. Голод, кнєгинько, то решток усього. Всяке горе переживе чоловiк. Запалив пiпу, сiв i думай. А голод i не закуриш i не задумаєш... Анi святов водов не закропиш. От свєтичко Бог дав... Агiй, Олено! Мо'би кнєгинцi, гостi нашiй у такий час, дещо повiчєрiти... Пiшовєм нинi до Ясiнє, принiс, ади, жменю мелаю. Ох, тєжко, тєжко! I старий замовк, головою похитує. Оленка перестала сьорбати i протягає Кiтi свою мисочку. - Вiдкоштуйте, кнєгинько, нашого. Нич бiльше не маємо. Кiтi злякалася. Стало боляче й нiяково. Не знає, що сказати. Голiвка, що ввесь час злякано визирала з печi, сховалася. Натомiсць з-пiд постелi виглянуло кiлька ягнячих голiвок. Повисаджували писочки через драбинку й хрупають сiно. Кiтi зобачила це й зрадiла. - Дiдусю! Газдинько! Дякую вам. Я не голодна - їй було тяжко говорити, бо знала мало слiв. Вона. запитала, чи знає старий, хто вона, попросила молитися за свого батька й, пообiцявши принести щось з дому, вийшла й швидко, швидко побiгла додому. Вона в той час зовсiм забула за себе. Думала тiльки за тих людей, що їх щойно бачила. Хочеться забрати з дому все й вiднести тим людям. Ах, яка вона нерозумна. Вона ж могла вже давно пiти до тих людей, познайомитися з ними, допомогти їм. Скiльки це принесло б їй задоволення. Але тепер Кiтi прибiжить додому, кинеться до мами, розкаже їй все i вони обидвi допоможуть тим бiдачиськам. Але прибiгши до сiней, почула у кiмнатах великий рейвах. Кiтi вiдчиняє дверi, i назустрiч їй виступають озброєнi люди, що заявляють їй, що вона арештована. За що? Але Кiтi не має часу на роздумування. В той саме час її погляд впав на раненого вояка, що лежав на бiлiй, заплямованiй кровю, постелi. Одразу їй здавалося, що то батько, кинулася до нього, але груба рука зупинила її й вiдкинула геть. Кiтi отямилася у темнiй, холоднiй кiмнатi. Що сталося? Вона бажає вияснити положення й починає грюкати у дверi. - Кi-тi! - почула вона слабий голос матерi. - Мамо! Де ти, мамо? - Кiтi кинулася в сторону голосу i знайшла матiр. Вона лежала на канапi й тремтiла. - Мамусю! Тобi холодно! Що сталося? Що, мамо, сталося? Хто там ранений? Ой, Боже, Боже! Де є тато? Мати оповiдає через плач ... i його вiдвезли, - кiнчає вона. - Куди? Куди його вiдвезли? Хiба мати знає, куди його вiдвезли? Може вже не живе. Кiтi кидається до дверей, гримає; кричить. Дверi несподiвано вiдчиняються i Кiтi стоїть з розгубленим поглядом перед суворими, озброєними людьми. Вона просить, щоб пустили її до раненого. Вона допоможе йому, завяже рани. Вона це вмiє робити. За вiйну навчилася всього. Озброєнi люде дозволяють. Кiтi пiдходить до раненого й жахається. Той умiрає. Це вона виразно пiзнає. - Люди! Вiн умре, вiн умре! Рятунку! Дайте щось! Чого ви стоїте?! Вiн умiрає! Кiтi не знає сама, що дiяти. Вона чує наближення чогось такого страшного, проти чого безсиле все на свiтi. Вона пiдходить до вмiраючого, покiрно схиляєтйся i дивиться на його зблiдлi уста. По них ще пробiгали останнi ознаки життя. Очi ще дивляться, але зовсiм поволi замикаються, меншають. Кiтi голосно читає молитву, i сльози сиплються з її очей. 17 Над миром стоїть незмiрно велична нiч. Зорi - окремi мирi - вiчностi - говорять з неуявних висот про велич буття. Яблонецьким перевозом, розрiзуючи величезнi снiговi замети, виїхав з Ворохти паротяг - розчищувач. Сопе, дмухає i крає снiгову цiлину. Сипле направо й налiво снiг, лишає за собою свобiдну дорогу. По нiй має пройти потяг, наладований хлiбом, для гуцулiв. Тi ще не знають про це. Не знає також i Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний потяг стоїть уже у Ворохтi й тiльки чекає, поки прочистять дорогу й поки дiстане вiдомостi, що Ясiня здалася. В той час працювали повстанцi. У сiм годин зiбралися на кiнцi, що його зараз тут охрестили iмям "Свобода", i вирушили звiдсiль у трьох напрямках. Залога здалася без бою. Всi спали i нiчого не сподiвалися. Уночi прибула потуга й по всiх вулицях завешталися озброєнi чужi люди. Ясiня мертво мовчала. Вiкна жидiвських i мадярських хат щiльно позакриванi вiконницями. У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулицi й шукав Шровбу i Водiчку. Обганяв Ясiня, вертiвся по вулицi, мов навiжений i зовсiм не знав, що далi дiяти. Пригноблений i знищений, бiжить всетаки додому. Бiжить бiгом. Пiт ллє з нього струмками. Бiжить i думає, що то вiн скаже свому суворому пановi. Вiн чув уже страшнi прокляття сотника i щоки починали свербiти прикрим передчуттям. На вулицi порожньо, але цього Браш не зауважує. В той час з кiнця над Ясiням вилетiла пiд небо величезна огняна гадина. Браш зовсiм не знав, що то гасло повстанцiв. Це ще бiльше його зтурбувало. Бiжить, землi не чує. I раптом, коло церкви до нього вибiгають якiсь люди й погрожують йому зброєю. - Куди чвалаєш? - гримнув над ним голос i не встиг Браш отямитися, як тяжеча тверда рука пiймала його за комiра й тягне невiдомо куди. - Пусти! - кричить Браш. - Я бiжу до пана сотника! - Аа, до сотника. Ми от тобi покажемо сотника. I через пять хвилин, замiсць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора. У темних, ледь освiчених, коридорах ходять сильно озброен чужi люди. Знадвору касарня оточена також вiйськом.Кiлька воякiв витягають з касарен скорострiли й виносять крiси. На залях сидять стурбованi вояки залоги й не розумiють, що сталося. До однiєї з таких заль впхнули спiтнiлого i очучвiлого Браша. Його одразу пiзнали i почали жартувати. Йому троха нiяково, дивно, але досить приємно. Пригадав свого сотника, Шровбу й Водiчку i тяжко зiтхнув.Погляд його шукає чогось, на чому б мiг примiстити свое натомлене тiло. Коло дверей помiтив якогось стiльця i осiв на нього. - От i сидимо - думає вiн у голос. Але не встиг ще докiнчити думки, як стiлець пiд ним делiкатно вибачився i згорнувся в нiжках на подобу нiпонського святого. Браш, стративши опору, похитнувся, вiдчаяно вимахнув руками i, зробивши в повiтрi гiперболiчну криву, розтягнувся на помостi встигши все таки, мов кiт, попасти черевом до низу. На залi стало весело. Зiрвався дружнiй регiт. А Браш не регоче. Постогнуючи, поволi зводиться на власнi коротенькi нiжки й соромливо дивується, чого їм так смiшно? 18 - То дiточки, коли ми минулого року на Українi зустрiчали це свєтичко, - просторiкує Iван Щутка, сидячи в натопленiй хатi мiж своєю родиною. - От, так було. Це вам, дiточки, стiл. О-отакий стiл. Довгий, ади дверi, широкий ци i влiз би у нашу хижу. А на столi пашнi насипано. I застелено все чистим настiльником. I от приходить сама вечеря, та й почали ми їсти. Господи Боже! їси, їси i кiнця немає. Станеш, подивишся, що тiльки лишається й знов їси. А господиня все тобi носить i носить, сипле й сипле. То тобi риба якась у тiстi i олiї запечена, то вареники. Це там так пироги звуть, добрi, а смачнi, їси i ще хочеться. А якi там паляницi печуть, а якi млинцi. У нас того зовсiм не знають. А тiсто бiле, пухке. Вiзьмеш i нiяково в руцi тримати. Здається пiна, здається розтане в пальцях. Ех, - закiнчує, махнувши з жалем рукою Щутка. - Все то минулося. Коби то й нам, дiтки, туди! Дiтки слухають, жмурять очi в щонайкращих мiсцях i не вiриться їм. Боже, скiльки їжi: Їси, їси й ще лишається. Маленький Василько, що пригорнувся до зажуреної мамки, думає, думає i каже: - Мамко! Завтла я з Дусевим Юлою такоз пiду на Уклаїну. - Ей, сину! То є далеко й що ти, бiдо, там робитимеш? - Сцо лобитиму? їстиму. Я так мамко, хоцу їсти... Так дузе хоцу ... У мамки щось тисне у горлi. Вона горне дитину до грудей, а на очах самi збiгають сльози. Тук-тук-тук! - застукав хтось у вiкно. Щутка глянув туди й нашорошився. Тук-тук-тук! - застукало сильнiше. Щутка встає, пiдходить до вiкна й дивиться в темноту. - Агiй! Хто там? - Куме Iване!- бубонить за вiкном голос.- А вийдiть но сюди. - Та зайдiть, куме... - Нема часу. Вийдiть. Щутка накидає безрукавого кожуха й виходить. - Куме! Приїхали ... - таємничо шепче кум. - Хто приїхав - Та з України. Хлiб привезли... - Хлiб? Таки почули нас? - Видно почули. Вдєгайтесi, куме, а бiжiт до Зiмiру, а я пiду всiх повiдомлю. От радость яка! I кум бiжить далi. Вiд хати до хати, вiд вiкна до вiкна розiйшлася чутка - "приїхали!" З грунiв висипав народ. Мороз, свято, зiйшов холодний мiсяць. По схилах бiлих гiр, мов нiчнi привиди, встає народ i поволi, тихо сповзає в долину. Багато тисяч народу застав ранок на Змiрiвському двiрцi. Скрегоче лютий мороз. Дихання з уст парою вилiтає, Втопчуючи снiг, маса сiрого люду, вперто чекає. Довжелезний покритий iнейом з велитенською на чолi льокомотивою, потяг стоїть i чекає також. На вагонах скрiзь написи : Україна; Україна, Україна. - Далеко взад бiжить те слово i десь там зникає в сiрому морозяному туманi. Коло вагонiв спокiйно проходжають вояки в шоломах. У них крiси з наложеними багнетами, вони мабуть не чують морозу. Утворили комiсiю, що має роздати хлiб. Треба пiдрахувати людей, щоб усiм вистарчило його. Всi пруться наперед, кожний боїться, що йому не вистане. Вiйськовi мусять енергiйно приводити людей до порядку. Роздача продовжувалася аж до полудня слiдуючого дня, а люде вперто чекали, вiдходили та прибували новi. * * * Але найбiльший рух у Цоканiв. Ясiня добули легко, але чи пiде так i далi? Буде бiй. Вiдобiдавши всi три брати збiраються до великого дiла. - Благословiт, неню, благословiт, мамко! Йдемо... - Хай вас Бог благословить! - моляться старi, моляться зо сльозами. Серця їх повнi радощiв, а разом i страху. Хто знає, як то воно буде. - Сини мої, сини мої! Кров моя, радiсть моя! Йдiт, орлята коханi, йдiт! Може так треба, а я буду молити ся з а вас! - голосить стара мати. В той час увiйшла з другої хати Марiйка. - I мене, мамко, благословiт! Оглянулася стара, а перед нею не Марiйка, а вояк. Шкуряна куртка, штани, револьвер. Це все Павло припас. - Марiйко! Дитино! А ти ж куди? Усмiхається Марiйка. -Туди, де й усi, мамко! Пiду з Павлом. - Це, мамко, коли вже зовсiм перевертати свiт, то до останнього, - каже Павло: - I баби най покажуть своє. Видите, який козак. Позiр! Марiйка зробила позiр. - Ну, дочко, най i тебе Бог благословить! - Ех, коли б не кривий, - зненацька виривається в старого Цокана. - Бодай того... - i тут згадав, що при Марiйцi нiяково батька лаяти, махнув рукою i замовк. - Ви вже, неню, не потрiбуєте цим журитися. Сокотiт дому, вiвцi, корови, а ми вже там самi раду дамо, - кажу старому, але мої слова для нього не потiха. Мамка плаче, плаче э радостi та страху. Старому також до слiз нiяково. Прощаємося в останнє й усi виходимо на подвiря, де на нас чекає троє запряжених саней. Посiдали, гукнули, рванулися конi й помчали в долину. 19 "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". У ночi на 7 сiчня українцi обсадили мадярську залiзнодорожню станцiю в Карпатах, Ясiня. Мадярська залога в числi двох сотень людей попала до полону. Арештовано кiлькох визначнiших мiсцевих мадярiв i вивезено їх углиб краю, як заложникiв. "Гальо! Агенцiя "Вольфа" - Берлiн. Українцi посунулися на захiд. Ясiня, пiвнiчно-вихiдна мадярська залiзнодорожна станцiя, в їх руках. Стан неспокiйний. У руках українцiв всi воєннi запаси, два броневi потяги. Мають намiр обсадити цiлу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в українському дипломатичному представництвi в Будапештi. "Гальо! - Київ. "УТА". Нашi вiйська в ночi пiд 25 грудня с. ст. перейшли яблонецький перехiд i обсадили Ясiня. Населення зустрiло нашi вiддiли з надзвичайним ентузiязмом. Воєннi операцiї успiшно розвиваються на цiлому, пiвденно-захiдному фронтi. "Алло! Алло! Масква. Всiм радам i редакцiям! Телеграфна агентура преси "Роста". Вiддiли бiло-петлюрiвських банд рухаються на захiд i загрожують успiшному розвоєвi робiтничо-комунiстичного фронту Мадярщини. Пiд 25. грудня банди обсадили вихiдню точку Мадярщини, Ясiню. Мiсцеве населення ставить енергiйний опiр iмперiялiстичним хижакам. * * * Головний штаб дiєвої повстанчої групи розташувався с будовi лiсової управи. Шеф усiх збройних сил зупинився в помешканнi бувшого коменданта мадярської залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясiню. Йшла сильна пiдготовка для дальнiшого наступу. На поштi, двiрцi, по всiх важнiших мiсцях кипiла праця. Головне командування не дрiмало також. Швидко творилися новi вiддiли здiбнi до бойових операцiй. У той саме час вiдбувся урочистий похорон першої жертви визвольної боротьби - забитого Йонашем вояка. У похоронi взяли участь всi вiйськовi вiддiли й безлiч люду. Над могилою було сказано кiлька запальних промов i при впусканнi покiйника до ями, вiддано три крiсовi сальвi. Усi у-часники в сильному пiднесеннi. Молодь одноголосно домагалася публичної кари злочинцевi. - Мало вiн наших перевiшав?! Мало нашої крови насосався?! На шибеницю ката! На шибеницю! На шибеницю! - гукав одним голосом народ. Дiшло до того, щ