о юрби люду силою пробували дiстатися до в'язницi Йонаша й скiнчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбуренi маси, але вiйськове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули сотнi свiжих i готових до бою добровольцiв. Якесь гiрське село, провiдавши про подiї в Ясiню, нашвидко утворило й вислало цiлий вiддiл, з писанням "желанiем", що закiнчувалося:.. "тото желание на Вiльсонових пунктах закона Самостоятельной України i што война только за грошi маєт провадитися, которий жилає Воїнську службу удержувати. Ми войували 4 i пiв Годи то больше не желаеме войну больше продовжати. Ми желаєме приключитися iд Великiй Українi, то покорно просиме тоту Україну как най скоро хлiб посилати нам подписуеться предсiдатель Штефан Кочерган. _ по нашому децембрiя 25 на Рiздво". Що ж ви, їдять вас мухи, пишете, що "не жилаєте" вiйну вести, а засилаєте нам отих легiнiв! - говорить голова мобiлiзацiйного уряду. - Думаєте, що ми їх тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те? - То, прошу пана, - виступає дебелий i зарослий бородиською гуцул з крiсом за плечима? - То ми, просиме пана, що ни жилаєме войни. Ми жилаєме iд Українi, а мадяр, прошу пана, не каже: йдiт собi, людоньки, з Богом. Хапаїсє за крiс i борисє. А ми прошу пана, що? Не маеме крiсiв, ци що? Вiдiбємисi, а тодi гет з войнов! - Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати? - Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш дєкувати, гей би тобi грошi платив. - Але мусите знати, що i ми вам не заплатимо. - То, прошу пана, ми грошей i не хочеме. Нам аби шматок хлiба, а тото ув Українi заробиме. - Ну так у чергу i записуйтеся, - сказав голова. Виряджено по-третє пiсланцiв до уряду. Мали вiдбутися переговори в звязку з проектованим Хустським конгресом, що мав вiдбутися 21 сiчня. До того часу Хуст мало б обсадити українське вiйсько. 20 Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося приспiшити. Безлiч працi. На мойому столi стоси паперiв. Очi горять вiд безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло вiд телефонних крикiв. Такi милi обовязки, як їжа, вiдпочинок i сон нераз приходиться вiдкладати, або виконувати на ходу, в потязi, над своїм бюрком. День мiняв нiч, нiч день. Лямповий гнiт цiлими ночами жадiбно ссав нафту, перо до нудоти напивалося чорнилом. Судити злодiїв, бандитiв i тинiв на подобу Йонаша, легко, але я вперто вiдхилявся вiд участi в тому судi. Це, звичайно, не помогло, бо з мого боку не мiг довести поважних для уникнення обовязку причин. З куснем жару, замiсць чола, увiйшов до кiмнати, до тiєї знаної здавна кiмнати, де ще пахло нотарем, його вiчно вагiтною жiнкою, неспокiйним, з розчухраним волоссям писарем. Кiлька дивовижно порядних чорнильних плям на помостi, проречисто свiдчили про тi стихiї, що ще недавно тут бушували. Засiдаємо. Вечiр. Стiл, каламар, перо, паперовi архи. По серединi кiмнати коптить зiпсута лямпа. Хтось голосно троєкратно чхає й це рiзко порушує напнуту тишу. Я неспокiйно ходжу по кiмнатi пiд вiкнами й з власного досвiду розумiю, якими сатанськими згуками видаються мої кроки для тих, що сидять пiд нами. Нарештi й я сiв. Сiвши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на стiльцi. Пальцi мої вибубнювали по столi дику мелодiю, або ломали судове перо, iдо його делiкатно вiдняв вiд мене наш писар. Всi питання зводилися: розстрiляти, чи повiсити. Нас пять. По довгiй дебатi, що все зводилася до мадярської системи кари - шибеницi, промовляю я. Промова та не вiдзначалася якимись юридичними мудрацiями й була коротка. Я доказував, що шибениця церемонiя й гайнування часу. Найкраще - скромний розстрiл. I то найлiпше, тихо, без особливих крикiв, завтра раненько вивезти його за Репегiв i там на гряницi... коротко й ясно. Всi не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцiнних набоїв. До того не буде задоволений народ, що хоче бачити, що є ще якась сила на землi, що й за їх кривди вмiє карати. Це питання поважне, виховне й цим не слiд легковажити. Мої докази вичерпанi. Голосування: 4 - 1 - Голова комiсiї диктує, а перо писаря байдуже нотує вислiди. Готується юридичний акт. Голова писаря смутно бовванiє над столом. Дужий i рiшучий голос диктує присуд. Чоло моє поволi вкривається краплинками поту, що його витираю рукавом. Пiвгодина минула й обличчя писаря пiднялося. Воно кругле, блiде й безвиразне. Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сiдаємо знов за стiл. Але в лямпi догаряє нафта й вона загрожує катастрофою. Питають, чи не мають свiчки, але її не мають. Хтось озвався, що в нього дома є свiчка. Добре. Пiслали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю своєї поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Пiвтемно. Великi, кудлатi, подiбнi до куснiв хмар, люди ворушилися в мороцi. Прибiг сторож, свiтло пiднялося, на стiнах згусли тiнi й сказав голос: - Пiдписуйте, панове! Всi пiдступають i пiдписують. Останнiй я. Беру перо, вмочую, обертаю, знов вмочую. Велика точка зазначила кiнець мого прiзвища. Увели Йонаша. Зменшений, голова вiд тягару вгрузла мiж плечi. Руки здовшали й подiбнi на малпячi. На столi його присуд, а на присудi, ще горить свiжо "Дмитро Цо-кан". Голова суду задає Йонашевi питання. Йонаш вiдповiдає так, або нi. Вiн свiдомий своїх вчинкiв, але до вини не признається. Вiн знає, що його присуд закiнчений, але чує себе щасливим, що гине за тi iдеали, що подиктованi йому найвищою волею - батькiвщиною. Кiнець. Проситься всiх встати. Читається присуд. "Надзвичайна воєнна комiсiя для боротьби з протинароднiми й протидержавними елементами, iменем Української Народньої Республiки, на свойому засiданнi 10 сiчня, 1919 року по спiльнiй нарадi в справi Миколи Йонаша, уро дженого (- -), лiт (- -), жонатого, вiроiсповiдання католицького, обвинуваченого народнiм судом у поповненнi черги злочинiв проти народу й Республiки, що виявилися в безустанному слiпому переслiдуваннi нашого населення за мову, народнiсть, перед вiйною, у масовому вiшаннi невинних селян при оголошеннi вiйни, у шкiдливiй чинностi проти народу вiд початку революцiї й у смертi вояка революцiйної армiї, при виконуваннi ним службових обовязкiв. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на територiї бувшої Австро-угорської монархiї вiд року (-) кодекс воєнний, параграф (-), уступ а, б, в; - надзвичайна воєнна комiсiя абсолютною бiльшiстю голосiв постановляє лiсничого Миколу Йонаша покарати карою смертi через повiшення. Присуд має бути виконаний дня 11 сiчня, б. р. до години дванадцятої. Пiдписали:голова, писар i члени. Моє прiзвище згучно пронеслося серед тишi. Йонаш байдужий. Пiсля голова питає, що хоче ще сказати засуджений... Нiчого. - Яке маєте останнє бажання? - Повiдомити родину й вiддати їй мої рештки. - Родину вже повiдомлено. Вiдвести! Покидаючи будинок нотарського уряду, менi доручено писаний наказ, що варта над засудженим Йонашем покладається на мою особисту вiдповiдальнiсть, яко коменданта Ясiня. Начальник варти пiдлягає моїм наказам. Приймаю до вiдома, роблю вiдповiднi розпорядження й зовсiм знесилений вертаюся на своє помешкання. 21 Здивувався, що в кiмнатi моїй свiтиться. Входжу й застаю Кiтi! - Панно Йонашiвно! - викрикнув я. - Яким чином? Хто вас сюди впустив? Кiтi спокiйно, зiгнута, у чорному, сидить на канапi в кутi. Їй холодно й невигiдно. Обличчя її не бачу. Чорна сiточка крепу заслонила його. У кiмнатi пiвтемно й холодно. Пiдходжу до лямпи, збiльшую свiтло й сiдаю за бюрком. Кiтi поволi зводиться та й iде до мене. її рiвна струнка постать зупинилася в вiддалi двох крокiв вiд бюрка. - Пане Цокан! - сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в головi гарячий туман. Не знаходжу слiв, хоч розумiю, що щось мушу сказати. - Хто мене сюди впустив, питаєте? - починає Кiтi. її голос зовсiм слабий, зневiрений. Говорить через силу. - Хм ... Хто мене сюди впустив? А я знаю... Нiхто. Хо-хо-хо! Боже мiй! У мене немає сили й як дозволите, сяду. Я зiрвався й швидко пiдставив їй стiлець. - Вибачте менi, дуже прошу. Я такий розтрачений i грубий. Кiтi одразу опустилася на стiлець. Подумавши, каже; - Маєте багато працi. Ви перетомлений. Потребуєте вiдпочинку... Мама моє лишилася сама дома. Вона тепер зовсiм вже не говорить. Бувало, ви ж знаєте. Кiтi те, Кiтi це. Ти, Кiтi, не так робиш... Ти, Кiтi, не шануєшся. А тепер уже мовчить. Боже мiй! Вона така бiдна, така бiдна... i гарна вона. Голова зовсiм, зовсiм посивiла. Це тому, що була чорна... Це тому... Вона була така ж чорна, як я, а ви ж знаєте. Чорнi люди дуже скоро сивiють. - Ах, пане Цокан! - говорить Кiтi дальше. - Ви не дивуйтеся, що так говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас - думаю: вижене. Не йди, Кiтi. Знаєш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я пiду? До вас не йди, туди не йди... Ну, куди ж я пiду? Зайшла, сiла й сиджу. Там той ваш джура ввесь час голову зза дверей висуває. Не бiйтеся, кажу. Нiчого в вашого пана не вкраду. Не бiйтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стiл. Скiльки на ньому паперiв. I пригадала вашi оповiдання... Пригадала всi вашi слова. Ах, якi то були слова! Скiльки їх було! Памятаю кожне, чiтко й виразно. I ще б не памятати. Що ж маю тодi памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною. Зайду, а там старенький дiдок у хатi на лавi сидить, кашляє й курить люльку. Вiн дуже приємна людина. Сивий, маленький. Як говорить, стоїть. Ноги пiд ним тремтять, але сiсти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Пiсля сталося в нас нещастя. Ви ж знаєте. Думаю, пiду до Дмитра. Вийшла та й iду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона кiлька ночей зовсiм не спала. Встане, ходить, думає. Я також не сплю, ходжу й думаю. Ходимо обидвоє цiлу нiч, цiлу довгу зимову нiч. Мама часом починає дивно спiвати й я страшно за неї боюся. Все ж може статися. Що, нi? Одного разу взяла ваше писання. Знаєте? Те, що з iталiйського фронту. Мамусю. Послухай. Сiла й читаю їй. Бiдненька слухає, слухає. - То ж ти, Кiтi, не читаєш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папiр. Ти щось видумуєш. А сльози в неї бiжать. А я кажу: - "Нi, мамусю. Я читаю. Я дивлюся в простiр i там далеко, далеко горять лiтери. Ти їх не бачиш?" - "Нi!-- каже мама. - Я їх зовсiм не бачу". - "Хiба ти, кричу, не бачиш, що он написано - Далека Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Не бачиш ти того "далека". Дивися. Он воно горить. Кiтi, Кiтi, Кiтi! Скрiзь Кiтi. I нащо ви дали менi таке iмя? Завжди буду скаржитися на вас. Менi тепер здається, що цiлий свiт тiльки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже люблю. Знаєте так часом страшно люблю... От, iнодi приходить думка: нащо ти живеш? Чи не лiпше було б покiнчити? Лiпше. Бо ж нащо живеш? Хiба я знаю нащо? Що з того, що маєш голову, очi, думаєш i дивишся на бiлий снiг. Що дiйсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як подумаю. А що ж тодi залишиться, як я загину? Нiчого ж тодi не залишиться. Боже, то ж тодi нiчого не залишиться, що нi? Менi стане шкода й знов живу. Живу й живу. Тяжко, серце болить, не люблять, ненавидять, гидують тобою! А я .... уявiть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в нас чого їсти. Мама хоче їсти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли людина два днi не їсть, то напевне хоче їсти. Пiшла в лiс, думала щось застрiлю. Нам, слава Богу, українцi залишили одну стрiльбу. Взяла її i пiшла в гори. Йду й думаю. .Снiг такий бiлий, смереки такi зеленi. Вигнала зайчика й мала стрiляти. Нi, думаю. Хай вiн собi бiжить. Хай бiжить. Не стрiлила й так менi зробилося приємно, що почала бiгти й пiсля обняла смереку, довго горнулася до неї й довго з нею плакала. Боже мiй! А я й не знала, що смереки бувають такi нiжнi, такi чулi. I пiсля того, як його вмерти?! Хiба ж можна пiсля того вмерти? Ну, скажiть ви! Ах, ви! ви!... Дмит... Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки. Я сидiв, мов камiнь. Слухав її щебiт, що летiв до мене з якоїсь прiрви наповненої болями й страданиями, залитої клекочучими й пекучими сльозами. Сидiв нерухомо й тупо дивився на протягнутi руки. Вони довго держалися в повiтрi, а пiсля почали тремтiти й поволi опустилися. Кiтi схилила голову й мовчала. Настала мертва тиша. По часi Кiтi пiдводиться й, байдуже говорить: - Ну, я пiду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночi. Це ж нiч. Дiйсно це нiч. Смiшно так. Чому нiч, а не день. Треба йти. Все ж таки треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його знає. Прокинулася, шукає мене. коло себе й гукає. Ми тепер спимо на однiй постiльцi. Вона така маленька й зовсiм менi не заважає. Тепер вона прокинеться й гукатиме: - Кiтi! Кiтi! А Кiтi зовсiм нема. Вона Бог зна де вештається полночах. Вона пiйшла до вояка в кiмнату, сiла перед ним i плаче. А вояк сидить нiмий i твердий, як справжнiй Ганiбал, як Наполеон, як ... Що йому до плачучої дiвчини. Вiн боїться її, боїться до неї доторкнутися, бо вiн думи злi носить про неї. Вiн думає, що хочу очарувати його й просити за осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Нi, я не прийшла за нього просити. Я не прийшла чарувати. Очарованi й божевiльнi не чарують i не просять. Я прийшла поскиглити перед Ганiбалем, перед Наполеоном. Прийшла й принесла йому наболiлу душу. Ах, нащо йому моя наболiла душа? Нащо вона взагалi, та душа?! Хвилинку помовчавши, Кiтi говорить далi. Я слухаю. Слухаю й мовчу. Слухаю й знаю, що мушу. перервати її мову, мушу вивести її, одвести кудись i вiддати пiд охорону, але не можу. Вона весь час говорить. У вас тут так гаряче. Менi так стало гаряче. У мене на чолi пiт. Це так дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотiла йти. Ще трошки мушу присiсти. Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це й не цiкаво. Дуже можливо, але все одно. От я собi нераз думаю, що то таке? Тут я не можу вам якось виразно висловитися. В мене є цiкава й важна думка, але я не можу її висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас вiд себе, а тепер сама до вас прийшла. I ви думаєте, що прийшла отак собi, поскиглити перед вами, похвалитися своїми думами? О, як ви мене не знаєте. У мене є iншi намiри. От буває так нераз, що вам засудять когось на смерть. Засудять вам батька, чи матiр. То буває багато. Це було часто спочатку вiйни. Скiльки тодi було невинно засуджених на смерть. Скiльки було нещасних плачучих i страдаючих матерей i дiток. Боже, як глибоко чую їх бiль, як страшно, як невимовне. Чую, як рветься їх серце й груди заливаються пекучою кровю. I я думаю, що тi, що бiльше всього вбють, що тi якраз найскорiше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не погоджуєтеся? Нi? Ну,добре. Не можна ж дiйсно тепер зо мною погодитися. Це зрозумiло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу... - Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за дверi. Що це я справдi за виклади моралi читаю. I яке менi дiло до тих людей. Ну, я вже йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навiть, що маю сказати вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його знає... Хто його може дiйсно знати. Може ви пiдете завтра в бiй i не вернетеся. Може й пiду й не вернуся. Кiтi пiдiйшла до мене. Я мимохiть дещо вiдхилився. Вона усмiхнулася надзвичайною усмiшкою. Це було благання, любов, острах i страждання. I в той же час Кiтi раптом клякнула й стала передомною на вколiшки, Я кинувся зводити її. Вона пiймала мою руку й почала цiлувати. Вирвав руку. Пiймала другу. - Кiтi! Що з вами? Кiтi! Встаньте! Не можна так Прошу й наказую вам устаньте! Але вона не встала, зовсiм зiвяла й впала на долiвку. Пiдняв, пiднiс на канапу й положив. Вона зовсiм зблiдла, очi заплющенi. - Кiтi! Що з вами, Кiтi? Вона розплющила очi й проговорила: - Дмитрику! Ти кажеш, - Кiтi? Ти ще не забув того iменi? Ти ще не забув? Не забув? Менi нiчого. Це так. Це щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер їм. У мене раптом мигнула страшна думка. Адже ж вона говорила щось про полювання. Вона голодна. Вона нiчого не їла. Нахилився над нею й помiтив страшну голодову блiдiсть. Кинувся мерщiй до кухнi, знайшов свою вечерю й принiс їй до кiмнати. Кiтi подивилася на мене довгим поглядом. Пiсля мовчки взяла кусник хлiба з маслом й почала їсти. Їла мовчки й байдуже. Принiс їй гарячого чаю, принiс кiлька яєць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася. - Ну, от бачите, що я вмiю ще боротися зо смертю. Нi, нi! Вмiрати ще час. Може й я потрiбна на цьому свiтi. Тепер ще мама... Вона також голодна. Так, i вона голодна, i вона хоче їсти. Я сказав, що зараз пiшлю їй харчiв. - Нi, нi, нi! - запротестувала Кiтi. - Вона не прийме харчiв. Вона дуже горда. То вже знаєте ... Я що iнше. Менi навiть приємно було вижебрати в вас шматок хлiба. Менi хочеться бути вашим псом, вашою служницею, вашим попихачем. Хочеться, бо така вже моя жiноча натура. Я так довго не могла вас бачити, так довго змагалася з собою, але зломила себе. Уявiть, я навiть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордiсть. А чому я, зрештою, заговорила про це? Це ж до дiла не вiдноситься. Я вам вдячна за велику ласку до мене, вдячна й не забуду цього. Як смiшно згучать цi слова. Тепер маю ще один запит. Так просто собi запит, Не робiть собi з нього нiяких турбот. Я так лиш запитаю й усе. Скажiть менi... Мого батька повiсять? Перерва. Тиша. - Ну скажiть. Прошу вас! ... - Це не вiд мене залежить, це присуд суду - сказав Я байдуже. - Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А думаєте, що немає сили, що той присуд змiнила б? - Нащо ви питаєте мене такими запитами? Це справа вищої волi, не моя, не ваша. Ви про це самi недавно говорили. Це щось таке, чого не встанi ми перемогти. Так мусить бути. - Я розумiю... Так мусить бути. Ще не родився лицар, що мiг би виступити проти тiєї вищої волi. Але менi все таки сумно... Сумно, що повiсять його. Вiн не винен. Уявiть, вiн не винен. Не винен тому, що слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви є переможцями! Ви тi сильнiшi, що без зброї фiзичної вибили з його рук ту зброю! Це ви, гуцули... Розумiєте? Може ви ще не добєтеся цей раз остаточної свободи, але стежка до неї закрiплена за вами. Ви переможете, а батько мiй - нiколи. Вiн тiльки та невинна жертва, той полонений, що його даремне знищать. Менi хотiлося б, щоб вiн жив. Вiн мiй батько й менi треба захищати його. I коли його повiсять, я не переживу. Це не можливо пережити. Я люблю його. При цих словах уста її знов затремтiли й вона замовкла. Не мiг далi дивитися на неї. Чув, що збожеволiю. - Чого ви вiд мене хочете, Кiтi? - викрикнув я. Вона гiрко й боляче усмiхнулася. - Нiчого не хочу. Ну, чого я можу вiд вас хотiти? Ви тепер мiй пан i бог. Я готова цiлувати вашi пiдошви. Чого можу хотiти? Але ж ви добре розумiєте, що його немає можливостi рятувати! - Немає можливостi ... - зовсiм тихо шептала вона. -Немає можливостi. Та ж я це розумiю... Я пiду! - i вона, глибоко зiтхнувши, встала. - Будьте здоровi. Дайтe менi вашу сильну руку. Вона менi тепер так потрiбна, так потрiбна. Навчiть мене бути такою сильною, як ви. Я дав їй руку, обняв i вiдвiв до дверей. Була тиха й покiрна. За дверима нiч i мороз. Куди вона йде? Куди ж вона пiде тепер? Її зупинить i не пропустить варта. Все це розумiв, але випустив її з дверей, вернувся i сiв. 22 При вiдходi Кiтi не промовила нi одного слова. Вона пiшла в морозний туман, певно борхається десь у глибокому снiгу, мерзне. Вона так тендитно одягнена. Зовсiм тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще запах Кiтi. Вчуваюся в той запах i в моїй уявi виникають давнi образи. Сонце заходить. Грунi й лiси в його сяйвi стоять урочисто. Кiтi маленька, нiжна панночка з усмiшкою й чарiвним поглядом. Вона щебече й обмацує мене, як екзотичне звiря з острахом, чи не вкусить воно. Пiсля вiдчулася музика. Довго вслухався в тi згуки. Уявлялося безлiч картин, безлiч образiв. Знов бачу Кiтi. Ось вона далеко, далеко борхається в снiгу, мерзне, падає, знов устає. Я стою, дивлюся на неї й зовсiм спокiйний. Чому не побiжу, не поможу їй? Нi, нi! Геть! Смерть мiж нами! Мiж нами гряниця смертi й переступити її не смiю. Не видержу самоти. Раптом зриваюсь i бiжу до Павла. Сну нема. Не можу тепер спати. В одному вiкнi Павлового мешкання свiтиться. Застукав. - Хто там? - чую хрипкий голос. - Вiдчини. Це, Павле, я. - Нiвроком собi, - вiдчиняючи дверi говорить Павло. - Але до речi. Допоможеш нам. Ми ще також не спимо. У сiнях темно. Павло пхає мене до кiмнати. - Сюди, брате. Тут важливе засiдання. Коло стола двоє незнайомих i Марiйка. Вона зривається й бiжить менi на зустрiч. Як був одягнутий, присiв до столу. На столi розложена мала Мармарощини. - Тут, Дмитре, така справа - говорить Павло. - Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собацi й собача смерть... Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звiдсiля нам треба робити наступ. Поперше мусимо заволодiти залiзницею. Це головне. Мусимо зробити сильний i рiшучий удар на них i розбити так, щоб вони вже не пiднялися бiльше. Коли розiбємо одразу те вiйсько, що є тепер у Раховi, це значить остаточна перемога. Вони бiльше не встанi будуть додати новi сили, бо в них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний i рiшучий удар, що ним розiбємо їх остаточно. Але для того мусимо знати конечно їх сили. Мусимо пiслати туди розвiдку. Про це вже говорили й з головним командуванням, що воно такої ж думки. Марiйка погоджується йти до Рахова, але за неї мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми порiшили пiслати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловiка мадярки засадимо як заложника й хай тодi чiпнуть. В цей час у мене миттю пролiтає один план. Я схопився й кажу: - Це генiяльно! Це необхiдно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога й маємо до того всi можливостi. В мене тепер виник план. Тепер у нас є засуджений Йонаш. Його донька, що її добре знають скрiзь, може зробити нам чудесну послугу. Вишлемо її з Марiйкою, а я ручаюся, що вона виконає нашi завдання чесно й сумлiнно. Вона краще нiж хто може це зробити, тiльки мусимо пообiцяти, що не вбємо її батька. - Того гада мусимо повiсити! - вирвалося в Павла. - Я це розумiю. Тепер вiйна й усi засоби треба використати. Можемо ми пообiцяти, але не можемо ручати, коли його пристрiлить якийсь легiнь, як це сталося з Розенкранцом. - Е нi. Це неможливо. На це й Юра не пiде. Раз суд, так суд. Засудили, значить кiнець. До нашого змагання вмiшалися незнайомi старшини. - А по-мойому - каже один,- думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообiцяно нами, що не повiсять. Йонаш напевно не втихомириться навiть пiсля засуду й почне знова робити своє. А ми будемо тримати його на повiдку й одразу цапнемо, а тодi вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час вiдложили справу, а дочку його використати як розвiдницю. Мусимо мати розвiдку! Це необхiдно. Ми нiчого не знаємо, що в них там робиться. Так наступати не можливо. Павло подумав i згодився. - Коли так, то раз-два! Негайно до працi! Дмитро шукає свою Йонашiвну i то зараз. Нe смiємо гайнувати часу. Ми вiдправляємося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на другий ранок мусимо мати всi вiдомостi. Не принесе нам їх та твоя Йонашiвна, батька на сучок i кiнець. Так i скажи їй! До побачення! Вийшов знов на двiр. Де ж Кiтi? Де її шукати? В мене прокинулась якась жагуча радiсть. Хотiлося самому бiгти, знайти її десь у снiгу, принести на руках i розiгрiти власним диханням. Прибiг до себе й одразу пiслав джуру, щоб її вiднайшов i привiз. Мусять взяти конi. Вона напевно десь у селi. I коли конi були запряженi, я не видержав. Поїду сам. Сiв з джурою й поїхали. Запитали у кiлькох мiсцях варту й довiдалися, що Кiтi затримано й знаходиться вона в арештовцi. Поїхали туди, викликали, взяли на сани й вiдвезли. Все те видно для неї було такою несподiванкою, що вона не знала, що має робити. Цiлу дорогу мовчала. Приїхавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того, що є надiя, чи краще є малюсiнька можливiсть спасти "його" вiд смертi. Кiтi була змерзла й змучена, але почувши цi слова, одразу ожила. Вона кинулася до мене й почала швидко питати, чи я кажу правду. Пiдтвердив. Вона не вiрить. Це ж не можливо. Як то так? Хто це зробить Невже це станеться? Боже! Вона готова в огонь пiти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить. - Це, Кiтi, чистий випадок i тут не є нiчиї заслуги. Я не хочу смертi вашого батька. Не можу її хотiти. Я лиш використовую останнi можливостi уникнути її. I не мої це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гiрше. Я порiшив використати навiть смерть вашого батька для добра своєї справи, Уявляєте ви собi це? Порiшив використати смерть вашого батька й пiслати вас з однiєю нашою жiнкою на розвiдку до мадярiв. Ви падали передомною, ви цiлували мої руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цiлували. Можете ви пiти на це, щоб стати нашою розвiдчицею? Я вже наперед там сказав, що ви можете, що ви станете нею. Я опирався на вашi слова, що є якась вища сила, що вона поставить "ваш винахiд" понад усе. I от тут тiльки одна маленька можливiсть доказати, що та вища сила встанi нам допомогти бути сильними по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите, докажiть, що ви можете любити з найбiльшою жертвою й я тодi повiрю в любов. - Почекайте... Дайте подумати... Тут щось розминається з моєю любовю - Немає часу. Нiч тiкає, а нам необхiдно зараз висилати на розвiдку людей Ви мусите йти з ними й вiддати нам усi вашi сили. Розумiєте? Бачите, якi ми жорстокi? Бачите, що й ми, гуцули, умiємо бути жорстокими, коли це необхiдно. Ну? - Трошки подумаю Чекайте... Дуже багато змiщалося. Смерть, смерть i смерть... Де ж життя? Дмитрику! Мiй любий, мiй великий. Ви стоїте пере домною й клевещете на себе. Правда? Ви хочете визволити мого батька. Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсiм зайвi мої послуги... Ви й без них зробите своє дiло. Ви лише не хочете показати себе мягкосердечним i видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж Ну, й пiду. От i пiду й докажу вам i поможу вам не бути мягкосердечним, а таким же твердосердечним, як я. Ми обидвоє жорстокi. Наша гра не легка й не сентементальна. Я так це й розумiю. Я iду й стану вашою шпiонкою. - Помиляєтеся, коли думаєте, що тут кермують мною якiсь людськi почування. Ми вас просто використовуємо й усе. - Не виправдуйтеся Я ж нiчого не думаю. Дайте менi кусничок паперу, я напишу мамi Ви кажете, що вам потрiбно зараз висилати людей? До Рахова? А батька завтра не повiсять? I мамi зашлете харчi? Вона вiзьме. Напишу, що то я висилаю. Менi треба вiдпочити й набрати сили. Я вибилися... Треба зрiвноважитися. Я все пiдтвердив. Дав їй папiр та й олiвця. Коли писала, сильно тремтiла рука. Я нервово ходив по кiмнатi: пiсля сказав приготувати харчi для її матерi й добрий снiданок для Кiтi. А тепер вона мусить прилягти й заснути. Вiдвiв її до своєї постелi, допомiг лягти, а сам пiшов до Павла. Там порожньо. Нiкого немає дома, лише на канапi лежить одягнута Марiйка й спить. Спала так мiцно, що навiть мiй грюкiт у дверi не розбудив її. Але дверi не були замкненi й я ввiйшов сам до середини. Сiв напроти Марiйки й дивився на її блiдовате, гарне, змучене личко. Що дiйсно сталося з тiєї полохливої, кволої гуцулочки. Її шкуряна куртка, кобур, високi чоботи. Хiба це та сама Марiйка? Та гуцулка? Русинка? Та соромлива, тиха й боязька? Нi, це вже не вона. Це жiнка нової раси, сильної й незнаної. Вона вiднайдена й виявлена свiтовi. Це Українка. Увiгнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марiйку. - Нiчого. Вона може спати й пiд гарматню стрiлянину. Призвичаїлася. Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повiдомлено до раня. Ледь свiт, нашi розвiдчицi мають вийти Твоя готова? - Вiдпочиває. - Хай вiдпочиває. Не капризиться паненя? - Нiколи. Бiда навчить ворожить. - Маєш рацiю. - Тепер вони пiзнають, що гуцул i українець це одно й те саме. Ми їм докажемо, що значить бути українцем. Я, чорт бери, аж тепер пiзнав присмак того слова. Гордiсть, повага себе, мета! От коли гори заговорять нашою мовою, мовою дужих i свiдомих дiтей великого народу. Прекрасно це! Розкiшно, брате! Ну, але немає часу. Пiдемо до тебе. Мушу зазнайомитися з панночкою. Менi хотiлося якнайбiльше протягнути час, щоб Кiтi вiдпочинула. Запропонував i собi годинку заснути. Павло не погоджувався, але врештi решт мусiв. Ми вже навiть не встанi говорити. Кiтi почувши, що має йти з Марiйкою, зрадiла. - Я вже так давно хотiла пiзнати цю героїню нашого роману. Це ж, Дмитре, роман. Колись менi так сказав тато. 23 На всiх двiрцях снували безконечнi черги вагонiв. Велетенськi паротяги, рухаючи стальовими лiктями, поважно, мов цирковi слонi, проходжувалися по рейках. Горять зiркатi очi, з нiздрiв прудко вилiтає сердите дихання. Коло вагонiв у нiчному морозному туманi безупинно снують сiрi постатi. Праця клекоче. Сотнi тяжких нiг гупонять по замерзлому помостi. У касарнях рух i напруженiсть. Ще не зiйшло сонце, а згуки сурми просiкли морозяне повiтря. Бiжать вояки, одягаються, чистяться, готуються до виступу. На площi каменем втоптано замерзлий снiг. Вiйсько стислими лавами виступило в напрямку Кевелева. У годинi вiсiмнадцятiй дижурний штабу висилає телефонограму:- Гальо! Тут Ясiня. Наше вiйсько розпочало воєннi операцiї. Бойова лiнiя Близниця-Менчiль. Мета - опанувати Рахiв. Сили ворога значно переважають нашi. Позицiї закрiпленi мiцно. "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". Українцi розпочали наступ на сходi Мармарощини. Вони стремлять опанувати Раховом i Мармарошським Сиготом до гряниць етнографiчної Мадярщини". "Алло! Слушайте! Всем редакцiям i савєтам! Агентура преси савєтов "Оста". Петлюровскiє банди вазабнавляют нападенiє на пралєтарят Вєнгрiї. Бедняцкое насєлєнiє сьол i гарадской пралєтарят аказивают упорния сапратiвлєнiя хiщнiческiм планам бандiтов". -----------------------------_ Ще не вернулися нашi розвiдчицi, як мадяри рухнули проти наших застав свої рахiвськi вiйськовi вiддiли. Прийшлося кинути на фронт усе, що могло носити й володiти вiйськовою зброєю. Я з коменданта зробився командуючим скорострiльною "бригадою". Мороз починав спадати й над вечiр випав нагальний, лапатий снiг. Пiд Тисою, в лiску, звичайна колиба заховала наш польовий штаб. Передова лiнiя за Кевелевом на грунi Буковинка, в тому мiсцi, де вiн сходиться з Тисою. Над самою прiрвою, що з неї. видно чудовий, убраний льодовими френдзлями водоспад Труфанець, розмiстилася моя бригада. Безупинно вергає густий снiг. Дерева обтяженi ним i гнуться до долу. Спочатку бавилися в перестрiлку, але коли стемнiло, пройшов наказ застановити вогонь. Втихло по обох сторонах. Снiг далi густо засипає гори. По лiнiї фронту стоять вартовi, вперто змагаючись iз снiговою навалою. У пiвкiльометровому вiд передньої лiнiї вiддаленнi, маневрує наш iмпровiзований броневий потяг. Тиша. Скорострiльна частина, вкопавшись у снiгових завалах пiд вiттям величезних смерек, напружено чекає наказу. Вiти смерек набiрають снiговi нарости, гнуться, стрясають, нiби попiл цигарки, i набiрають знов. Набряклi чеканням люди й їх машини занiмiли. Мене покликали до штабу. Передаю команду заступниковi, зтрушую з себе купу снiгу й вiддаляюся в темноту. Йду вниз навмання без стежки, глибокою снiговою цiлиною. Навкруги нi одного вогнику, нi єдиного згуку. Передомною сiра, непрозора порожнеча. Кожний ступ, ступ у невiдоме. Видається - протягнеш ногу, ступиш i полетиш у прiрву темноти. Але ступаєш i чуєш спертя, борхаєшся, груди хвилюються, нiздрi втягають вогке повiтря, на чолi зявляються теплi крапельки, що, змiшавшися з холодними на щоках, стiкають по обличчi вниз. Здається, йдеш по днi океану зо сплющеними очима й мiцно затиснутими устами. Холодна солоновата вода лишає на устах свiй присмак, а ноги борхаються у зачiпних поплутаних водорослинах. Нарештi перед самим носом, вигулькнули з темноти смереки. Обтяженi снiгом, подiбнi на китайськi пагоди. Мiж вiтами мигнув огник. Наткнувся на варту. Хто там? - Вiдгукнувся гаслом i пiшов далi. Опинився коло дверей колиби. У штабi повiдомили, що маю йти в долину, до Кевелевської школи. Там на мене чекають. Хто чекає, невiдомо. Знов борхаюся снiгом, знов бреду глибоким океаном i за деякий час опинився коло школи. В одному вiкнi, вiд вулицi свiтиться. Входжу на подвiря й стукаю. 24 У просторiй, неупорядкованiй кiмнатi застаю Павла й... Кiтi. Останню не сподiвався тут стрiнути. Обидвоє зхвильованi. Кiтi смертельно втомлена. Павло гасає по кiмнатi й розкидаючи здоровезними кулаками, верещить: - - Чорти! Дияволи проклятi! Грiм їх розторощи на Мiсцi! - Що сталося? - Що сталося? Марiйку пiймали й затримали. Он хай панночка оповiсть. Знов та каналiя Янчеюк заплiвся. Хам, патинок! Пiймаю - задушу, як вошу. I якого чорта ти не зачавив його тодi на Григорiвнi? Грiх зробив. - Але я нiчого не второпаю. Ти не хвилюйся, а розкажи виразно. - Не хвилюйся! Там пiймали її й мордують. Напевно мордують. Попадеш у руки хамовi, не проси милосердя. Кiтi оповiла, як сталося. Вони обидвi були в Раховi, йшли мiстом i їх затримала варта. Марiйка не назвала свого справжнього прiзвища. Завели її на вартiвню i почали перевiряти документи, в Марiйки не було нiяких, а сказала, що потрiбувала в Раховi дещо накупити. Лишили зачекати. Має прийти якась людина, що знає ясiнських людей. Марiйка затурбувалася. По деякiм часi привели ту людину, Марiйка страшенно зблiдла, а людина глянула на неї страшним поглядом i заверещала: заберiть її. Це шпiонка. Це Цоканова любка. Ну, розумiється Марiйку забрали, а Кiтi пiслали назад сказати, що як не випустять Йонаша, то Марiйку повiсять, а також мадяри хочуть вести переговори з українцями. Запрошують пiсланцiв i хочуть обмiнятися домаганнями. Павло сказав: - Висилається двох пiсланцiв. Мене й ще одного поручника. Я їду. Заложниками лишається пан Йонаш i його родина. Памятайте собi це, панночко. Боротьбу на фронтi тим часом застановлено. Павло вийшов i залишив нас з Кiтi. Вона була остаточно знесилена. Хотiла менi щось оповiдати й не могла. Поклав її на якийсь тапчан i по можливостi теплiше прикрив. Зараз заснула. Я ж деякий час сидiв над нею й дивився на її блiде, виснажене обличчя. Серед темної ночi виїхали з Кевелева два вершники й почвалали здовж Тиси в напрямку Рахова. Конi розбивають глибокi снiговi насипи та рвуть уперед. Це поїхали на переговори пiсланцi. -------------------------_ А Марiйку пiсля вiдходу Кiтi, зачинили в малюсiнькiй холоднiй кiмнатцi невiдомо якого будинку. Один стiлець, кiлька потрощених ослонiв, стiл, а на столi лойова свiчка. До вечора нiхто її не турбував. Настала нiч. Спочатку не могла втихомиритися, бiгала, диким звiрем, по клiтцi i душила розбурхане серце, що мало не вилетiло з грудей. Образ людини з перекривленими устами не давав їй спокою. Кожної хвилини вiн мiг знов зявитися перед нею й почати свої смертельнi жарти, їй пригадалася страшна нiч, коли наступали москалi й коли вона стратила свою дитину. Але вiд того часу змiнилося багато. Марiйка змiнилася, окрiпла й тепер вона буде змагатися за свою свободу. Пригадала Павла, цiлу справу, що за неї вони змагаються й ясно усвiдомила положення. Вона ж воячка. Вона перша з жiнок Гуцулiї надягнула на себе зброю й нарiвнi з чоловiками стала до лави борцiв за оборону краю й народу. Вiд свiдомостi цього їй полегчало. Так! - думає. - Я ж знала куди йду. Тепер соромно бути боягузом. - I Марiйка вже спокiйнiше ходила по кiмнатi, обдумуючи, що має казати, як будуть допитувати. Обмежений простiр дозволяв їй робити сюди й туди три кроки. Час тягнеться неймовiрно довго. На дворi така жахлива, темна нiч. Вергає снiг. Роздумуючи над своїм горем, не зчулася, як вiдчинилися сiннi дверi й за пару хвилин вiдчула коло себе страшну, слизьку потвору, що вiд її одного вигляду по її тiлi заголосило морозом. Не помилилася в передчуваннi. До неї зайшов Янчеюк. Одягнутий в унiформу мадярського пiдстаршини, на пасi кобур револьвера. Правий його порожнiй рукав у кишенi. Зацiпивши зуби, Марiйка зблiдла й занiмiла. Подiбна на мармурову статую. Вiн увiйшов й мовчки зупинився коло дверей. Деякий хас вперто одно на одного дивилися й мовчали. Глибока тиша. Першим порушив тишу вiн. - Ну - процiдив крiзь зуби. - Що-ж? Попалася? Що будем тепер говорити? Марiйка мовчить. - Мовчиш? Що ж дiйсно казати На розвiдочку пiслав коханий, що? На шибеницю пiслав? Це гарно. Ну, нiчого. Попадеться ще й вiн. I вiн не мине наших рук. Попадеться. Так, так... Попадеться й вiн, i цiла та ваша банда. А там вам, голубята, вже давно шибенички готуються. Зачекаємо, зачекаємо. Ще потiшимося, як то ви будете бомбатися на мотузах, ха-ха-ха! Скоро, скоро це свято настане. - А ти все мовчиш? Не чуєш? А я хотiв би з тобою поговорити. Все таки є про що, нi? Жили ж i ми колись. Батька забула, чоловiка забула й пiшла з коханком. I не соромилася? I могла молитися Боговi? Так, так. Любов... I я мав її... Мав i болiв нею, йшов на страту, виставляв себе пiд кулi ворожi - не взяли. А дiйсно, як то воно дивно сталося. Давно, давно не бачився з тобою й не забув. Уяви, не забув. Тебе бачив увi снi, в обiймах ворога, закипав люттю й серце моє зпопелiло. Порожньо там... Так, порожньо. А тепер поклав туди камiнь тяжкий. Можеш смiятися. Я ходив також i до Ясiня й у Лопушанцi був. Твого любчика бачив i хотiв його пiдстрiлити. Пiсля роздумав. Все одно не втече, а для мене мало пiдстрiлити. Я витягну з нього жили й виссу всю кров, а тодi почуюся задоволений. Так, так, голубко зрадлива! Тепер от хоч трохи дочекався. I гарно менi. Це Бог мене послухав i пiслав тебе руками мого ворога до мене. I я дякую Боговi. Дякую сердечно. Хай хоч раз побуду з тобою та гарненько погуторю, та згадаю минуле й нашу любов згадаю. Але ти мовчиш мiцнiше камiня. Ти подiбна тепер на скелю. Що ти думаєш? Скажи! Перерва. Янчеюк тяжко сапає. Марiйка нiма й непорушна. - Хе-хе-хе! Вперта Манiвчукова дочка! Нiчого. До рання досить часу. Надумаєшся й заговориш. Часом i камiння й скелi говорять. Треба лишень за них взятися. Я ж нiкуди не спiшу. Думаю, що там ваших уже розiгнали батогами, а твiй коханчик чекає шибеницi. А я тим часом сяду, посиджу й полюбуюся тобою ... А де ж твiй байстрючок? Гегнув? - Цить, гаде! - вирвалося в Марiйки. - Не смiй про це! - її очi раптом загорiлися й, здавалося, сипнули блискавками. - Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! От i заговорила. А що, а що! Правда заговорила, хай i з гадом, хай... Але що? Скажеш не заговорила? I ще заговориш... Ще напевно заговориш, це вже можу твердити, що так. А яка ти гарна зробилася. I горда така. Це вiн так навчив. Це пiсля... Марiйка кинулася раптом до нього, вiн вихопив з кишень руки й аж тепер вона помiтила, що з правої його кишенi виховзнув, замiсць руки, лишень рукав. Це на хвилину затримало її, зупинилася й гостро дивилась у його сiрi очi. Вiн швидко прийшов до себе й дрiбно захiхiкав. Вона повернулася й хотiла вiдiйти на своє мiсце, але в ту мить, вiн швидко зривається й кидається на неї з-заду. Марiйка вiдчула тiснi кiстянi обiйми й на правiй щоцi гострий бiль. Зуби його втялися в її тiло й при тому вiн дико, божевiльне заянчав. Марiйка метнулася, вирвала з зубiв щоку й намагається визволитися з обiймiв. Почалося вперле борюкання, викрики. Нарештi Марiйка виривається й бiжить до дверей. Але дверi замкнутi. В той час Янчеюк знов нападає на неї й намагається повалити її до землi. Марiйка робiть сильний рух, виривається з його руки й нападає caма. Обидвi руцi її впялися в його горло. В той час вона ошалiла. Скажена лють, а з