Улас Самчук. На тведiй землi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ We measure history by its catastrophies, we recall the weather by its storms, but the periods of peace and joy - who can describe them? Hugh MacLENNAN I Коли я наважився на цю карколомну авантюру - набути власний будинок iз шости кiмнат з пивницею, за дванадцять тисяч i сiмсот долярiв, маючи на контi Королiвсько-Канадського банку всього лиш тисячу сiмсот готiвкою - менi здавалося, що я наважився, як не на справжнє самогубство, то в кожному разi на якусь довiчну каторгу, з якої не було вороття. Це коштувало менi не тiльки багато долярiв, але ще бiльше безсонних но-чей,нiби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне - що пiсля довгого одiсейного блукання по широкому, розбурному свiтi, я ступив нарештi на тверду землю великого, спокiйного континенту з його iншим, вiдмiнним ладом, до якого я не мав доступу i на гранi якого стояв грiзний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений! Але я вiдважився ту заборону порушити, жереб кинуто i ось я вперше за всi свої тридцять вiсiм рокiв життя, зробився власником пречудного кусника нашої плянети, тридцять два фути широкого, сто вiсiм довгого, пiд кокетливим горбиком звивистої вулицi Глен, де пишався в захiдньому сонцi, на два поверхи, "мiй дiм - моя фортеця", з верандою колонiяльного стилю, до якої вiд хiдника вело тридцять двоє че дуже надiйних, бетонових схiдцiв. Напочатку цей дiм i ця фортеця уявляли собою лишень мiстерiйне занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподiбно "огдену", зi стелями, розписаними примарними розводами, якi понуро, кожної хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, якi мало чим рiзнилися вiд звичайного хiдника на вулицi, i кухнею, у якiй, можна припускати, замiсть варити їжу, тридцять рокiв кували кiнськi пiдкови. Агент продажу реальностей новозаснованої, але вже вiдомої агенцiї "Снилик i Ко", з вулицi Дандес-Захiд 33, якого я просив щось подiбне для мене вичарувати, виконав своє завдання зразково i тим самим заощадив менi принаймнi двi i пiв тисячi готiвкою. Бо засадничо, мiй дiм (дозвольте на майбутнє його так величати), робив цiлковито вдовольняюче враження, мiстився в непоганiй частинi мiста, поблизу Гай-Парку не позбавлений фантазiї в топографiї, два, спереду i ззаду, травники, залишки квiтника, пара тiнистих дерев, а головне, вище на взгiр'ї за межею, справжнi джунглi фльори i фавни, де крiм дубiв, берез, сосон та iншої рослинности, водилося також чимало сiрих, ледачих ракунiв, якi лазили поруч з домашнiми котами, перiстих, кокетливих скунксiв, якi тероризували йоркширських пуделiв i цiлi зграї сiрих та бурих вивiрок, якi, мов блохи, стрибали не тiльки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та їдальнях. Пернате населення цього строкатого царства, було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяженi, невтомнi ловцi-молодцi всiлякого хробацтва, добродушнi робiни, як фурiя налiтали зграями расовi iмперiялiсти i агресори темно-бурi шпаки, мiж галуззям молитовне перегукувались, у своїх пишних червоних сутанах, педантично-важнi чубатi кардинали, на телевiзiйних антенах рiзко i зловiщо скреготали синюхи i багато iнших дивовижних крилатих сотворiнь, мiж якими особливо визначне мiсце займали рiзнобарвнi колiбрi, якi, час вiд часу, блискавично з'являлися, обцiловували кожану квiтку i так само блискавично зникали. А коли додати, що в зарослому кленовим гаєм, давноневживаному гаражi сусiдки Грiнвуд, водилося кiлька осячих гнiзд, а пiд моїм столiтнiм дубом за хатою незалежно i гордо росли червонi з бiлими крапками мухомори i височiла темно-бура пiрамiда муравлища - картина буде завершена. Бракувало хiба iндiян-сиуксiв, якi б вийшли з пралiсу сусiда Фiцджеральда, отаборилися на моєму травнику, розложили багаття i пiд звуки там-таму почали танцювати свої загрозливi гугi-бугi. Така картина далебi могла проймати i найчерствiшого суб'єкта, особливо коли западала нiч i з-за побитої громами сосни на пригiрку висувався щербатий диск мiсяця пiд гiмни мiрiядiв цвiркунiв, якi нагадували дикий захiд, ковбойськi фiльми, Гарi Купера i гавкання куйотiв. I подобався менi не лишень краєвид, настрiй, довкiлля, а також весь, його величнiсть, дiм, бо ж це значило не тiльки "дах над головою", не тiльки "домашнє огнище", а також копальню золота, бо ж мiж моїми генеральними операцiйними плянами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбiльше двi кiмнати, а решту житлової площi вiддаю в комiрне, що за моїми математичними обрахунками мусiло покрити всi мої будинковi витрати, включно з податком мiської управи. Пiсля цього, я мав би жити на плянетi, як спадкоємний паразит, зовсiм задурно, у просторi двох кiмнат з трьома вiкнами i рiзними вигодами, гiдними будьякої капiталiстичної акули. Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими мiсцевостями: весь той дiм, цiле те огнище i славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту i крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невiдомо яким правом, дозволяв опадовим стихiям просякати до верхнiх кiмнат i росписувати по їх стелях фрески гiднi фантазiї помпейських майстрiв, а його ринви, як тiльки полив перший дощ, спричиняли на всi боки такий водоспад, що до деякої мiри нагадував Нiягару. Не маючи нiякого досвiду з нiякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося, що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi, красуються собi мiж небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклується ними сам Господь Бог, а їх власники роскошують собi пiд їх благодатним покровом i покурюють люльку з "огденом". Щойно аж тепер i на власнi очi, я побачив i я переконався, що це соцiяльно - фiлософське питання виглядає аж не так iдилiйно. Стiни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею, обступили мене зо всiх бокiв, "як та чорна хмара", не давали пiльги нi вдень, нi вночi, вимагали ремонту, не зважаючи на сумний факт, що моє конто в "Роял-Кенедiєн" безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося, як надолужити його моїм власним кривавим потом. О, той дах i тi ринви! I хто їх таких вигадав? Першим моїм природним вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю морочливу проблему у їх досвiдченi руки. I дуже до речi, на це навинувся один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим дiлом займався. Я, розумiється, представив йому весь мiй клопiт, вiн уважно досвiдченим оком позирнув на дах, кiлькакратно обiйшов весь будинок, вiдходив на вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумiється, слiдкував за кожним його магiчним рухом, моє серце, розумiється, боляче завмирало i майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом чародiя, вирiк своє остаточне рiшення: причина злочинного дiяння моїх ринв таїться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв iнча на правий бiк.. Така прецизна докладнiсть цiєї експертизи викликала у мене зрозумiлу пошану до її майстра, а разом з цим спричинила наглу панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадiйна тандита, пiзiйська вежа, кандидат на руїну, i що втиснули менi його несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся я одного разу пiд його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i обвалив на себе склад череп'яних горшкiв. Я обережно висловив свої сумнiви експертовi, на що вiн, з авторитетним виглядом, мене потiшив, що для песимiзму нема причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки рокiв, вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залишається - дати новi ринви i пiднести правий бiк на пiв цаля вище. - А скiльки б це коштувало? - поквапився я запитати. - О... - казав той, розтягаючи кожне слово, - коли брати дiло поважно i зробити, як слiд... О! Сто двадцять... ... долярiв? Сто двадцять... Чекайте, чекайте... Це щось... Я замовк. Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в моїй кишенi... Словом - звiдки вiзьму сто двадцять долярiв на такi другоряднi, тридцять рокiв задавненi справи i коли та вода свобiдно лилася стiльки часу - хай ллється далi, не буду їй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним намiром не турбувати його бiльше. Одначе тi триклятi ринви отруїли весь мiй спокiй особливо, коли я вертався з нiчної змiни i мусiв хоч трохи заснути; чортовi ринви, без огляду на втому, зривали мiй сон i хоч-нехоч я мусiв ними бiльше цiкавитись, нiж небезпекою атомової бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду i ззаду... Знизу, розумiється, не багато побачиш, треба б вилiзти на дах, а це значило - як - не - як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того - щоб я порадив, коли б вилiз наверх? Коли треба все мiняти, пiдносити на пiв цаля - вагання оправданi. Лишень через мою дурну i вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все таки зарискував , а що не мав драбини (голота хитра на вигадки) я використав вiкно убиральнi, яке дуже доречно виходило на дах сусiда, звiдки без труднощiв можна потрапити куди слiд. Вiдповiдно причепурившись, озброївшись генеральним знаряддям, молотком i обценьками, без яких я не сiдав навiть снiдати, витиснувся бочком крiзь вузьке вiкно, подрапав до крови носа, викарабався на сусiдський гарячий, як сковорода, дах i мої злочиннi каналiї ринви опинилися перед самим моїм носом у всiй своїй первобутнiй подобi. I що я побачив? Мої ринви по вiнця заваленi гнилим листям, залитi водою, що в них посходили клени i можливо навiть водилися дикi качки. З пересердя я забув свої страхи, перелiз на свiй дах, навколiшках обслiдкував усе довкруги i пiсля цього почувався далебi не гiрше, нiж дослiдник Стенлi, який вiднайшов початок рiки Конго. Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мої ринви давно обiрвали будьякi дiловi стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно забита всiляким добром, включно до якогось дитячого черевика i залишкiв мертвого птаха. Вимагалося негайної операцiї i я мусiв її негайно виконати. I я без надуми взявся за дiло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звiльнив ринви вiд вiкових нашарувань органiчних i неорганiчних пород, ручкою молотка пробив вхiд до рури, i на моє радiсне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, нiби ви одного соняшного ранку вiдчинили клiтку i випустили зграю ув'язнених птахiв. За кiлька хвилин мої обездоленi ринви пишалися чистотою, мої руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердiй землi, був годрий, нiби еспанський матадор, який перемiг найсильнiшого бика. А коли прийшов черговий дощ, я з приємнiстю ствердив, що вода з мого даху захоплено стiкала законними дорогами, не зраджуючи нiяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що вiн стояв бездоганно, а що вислiди експерта з Ошави були звичайним наклепом. Пiсля цього я внадився на той дах, нiби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну мiсiю рятування занедбаних i занепалих, я безоглядно полював за кожною пiдозрiлою щiлинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звiльнилася вiд втручання стихiй i зовсiм висохла. Перша рiшальна i безперечна пepeмoгa була за мною. Але далеко не остання. Усi мої п'ять кiмнат, убиральня, кухня, пивниця i навiть сходи вимагали допомоги. I то негайної, бо ж вiд цього невмолимо залежав успiх усiх моїх господарських затiй. Час не стояв на мiсцi, вiдсотки невблагано росли i по хижацьки пожирали всю мою платню на фабрицi чоколяди "Равнтрi"; я мусiв негайно поробити всi можливi заходи, щоб уникнути цiлковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мiй нижнiй поверх, а також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально призначенi в жертву боговi наживи й добробуту, але цс могло дати ефект лиш тодi, коли там все заблищить i засяє всiма барвами веселки. Годi справдi вгадати, хто були тi суворi аскети, якi призвели це затишне примiщення до такого консеквент ного сюрреалiзму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно i порожньо, нiчого не вказувало на присутнiсть будь яких мешканцiв цього простору, iсторiя про це також мовчала, а деякi залишки археологiї у виглядi черепкiв вазонiв та деякi уривки iєроглiфiв по стiнах не казали багато. Правдоподiбно це були нащадки суворих предкiв, напевно з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка "Скол"-у спричиняли багато бiльше насолоди, нiж естетика й гiгiєна. Деякi натяки на вияснення ситуацiї вносили, як сказано, залишки древнiх написiв, ось як "Джюлiєт" зi серцем пробитим стрiлою, накресленi крейдою зi зовнi пiд кухонним вiкном, як таке ж "Дейвiд" з таким же серцем i такою ж стрiлою видряпанi на цеглi веранди. Таких сердець i таких стрiл, переважно майже затертих часом, зустрiчалося бiльше i це могло створювати легенди про лицарiв закованих у панцерi, про закоханих красунь у замкових вежах i взагалi про любов, молодiсть, щастя навiть у цих суворих клiматах. I можливо моє втручання до цього свiту романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щiтками, шкарабульцями, фарбами i як тiльки приходив з роботи, чи ввечерi, пiсля денної змiни, а чи рано, пiсля нiчної, (мої змiни мiнялися що три тижнi), я одразу наряджався у одяг жреця i мiстерiя перезмiни клiмату починалася. Було лiто, термометр показував переважно понад 80 Фаренгайта, безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробрiший iз зулусiв не мав краще розписаного, нiж моє, лиця, паркети були встеленi "Дейлi Старами", заставленi бляшанками "Старляк Пейнтiв", нi одна з моїх поклонниць не могла б повiрити, що цей брудомаз є той самий дендi, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фiрм. Зате по двох чи трьох тижнях такого дiяння, весь мiй нижнiй поверх i частина верхнього, направду сяяла чистотою аптечної склянки, кухня нагадувала наречену у бiлому вельонi, готову пiд вiнець, вiтальня пишалася кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахiвцi це знають), їдальня сяяла барвами оливкiв, гол оздобився шпалерами пiд стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами "саншайн 54". Не рушенi зiсталися мої власнi покої - господар може зачекати, але поза тим не забуто нiчого. Все довкруги блищало, радiло, смiялося. Залишалося - заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездiтних, без собак, котiв i канаркiв людей - вимоги, як бачите суворi, але наш модерний, рафiнований час не визнає сентиментiв, вiн важить вартостi цифрами, вигодами, як мав сказати один фiлософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нiкотину, у якої почуття й спiвчуття заступленi примхами, димом i алькоголем. Не переконаний, чи це справдi так, любимо перебiльшення, але якась частина цiєї фiлософiї можливо виправдана, бо менi самому не раз настирливо видавалося, що вiд певного часу мiй будинок i я сам втiлилися у одну химерну iстоту, у якiй мої нерви i його цегла, починали жити самостiйним ритмом i творити якiсь своєрiднi токсини щастя. Не маю дiла з нiкотиною i не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошується добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючi пристрастi бетону й нейлону i тим самим сприяла б вростати у твердiнь нової землi на новiй плянетi.. I нарештi "фiнiс коронат опус" - драма вiдогралася, завiса спадає, перший роздiл моєї патетичної сонати закiнчився iдiлiйним фiнале. II Якийсь, здається, китайський мудрець, мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхiдно зробити один перший крок - мудрiсть очевидно незаперечна, але iнший жидiвський мудрець, бiблiйний цар Давид, додав до цього, що "шляхи твої, Господи, неiсходимi i мудрiсть твоя незбагнута". Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шукаємо свого мiсця i ось знаходимо його пiд горбиком, записане на, вас у актах адвоката Гуменного. На цьому мiсцi стоїть невелика споруда з дверима i вiкнами. У нiй ви маєте право сидiти, спати, їсти, читати газету i мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки i листи зо всiх континентiв свiту. Мiсце, яке ви вважаєте своїм. Зрештою, я завжди подивляв i любив будови, ще з часу, коли будувались вони з сiрникiв, патичкiв, пiску, болота на спiлку з мамою в iмперiї дитячої уяви. Пiзнiше, захоплювався ними i в книжках, i в життi, у великих мiстах, у малих селах, як у себе дома, так i далеко поза домом. I однаково чи це були древнi таємничi замки, незбагнутi пiрамiди, роскiшнi палацi, а чи просто стрункi теперiшнi мешканевi i не мешканевi споруди, якими обросла, як губками, цiла плянета. В зарисах будови таїться мiстика людського серця, вибухова сила душi, напруженiсть м'зiв, це нарештi фiлософiя безконечно видозмiнного пульсування таємничих законiв, що приковують нас до землi на самому днi атмосфери. Ми, як полiпи, прилипаємо до тiла плянети, вгризаємося в її твердiнь, обкладаємось мурами, стiнами, дахами, щоб протиставитись велiнню стихiй i ворожостi протидiяння. Разом з домом виростає в нас i бiля нас безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага. У моїй уявi всi матерiяльнi споруди, чи були спорудами людей на землi, чи коралiв у водi, чи птахiв на деревах, чи звiрят пiд землею, будили такий же подив, як споруди атома, космосу i цiлого всесвiту. Я жив у однiй системi пробiркового життя, у якiй людинi засадничо вiдiбрано право дому. Цю привiлегiю iнтимного, особистого, радiсного будування дитини, людини, комахи, птаха присвоїла собi збiрна, обезличена кабалiстично-нетерпима iстота, яка обернула будiвництво у камiнь i бетон, а мешкання у "житлову" i звузила його до кiмнати, пiв кiмнати, а чи просто мiсце на лiгво. Мiльйони майстрiв будiвництва опинилися поза межею будування, прикованнi на все життя до холодної, безоб-личної доктрини. До цих мiльйонiв належав також i я. Будова для мене була мрiєю, я нiколи не жив у помешканнi, я нiколи не сягав поза одну кiмнату, я тридцять вiсiм рокiв затратив в тузi за мiсцем людини. I, здається, щойно тепер на цьому мiсцi пiд горбиком я перемiг цю тугу. Це чиста, справжня, намацальна реальнiсть. За певну кiлькiсть рокiв, я звiльнюся вiд боргiв i стану неподiльним паном цього, закрiпленого за мною законом Божим i людським, мiсця. Я витисну свою форму, засную родинну сiтку i дам нащадкiв. А тим часом, пiсля початкових крокiв моєї блискучої комерцiйної операцiї, на мене насторожено чигали новi драпiжнi завдання. Я належав до секти "дi - пi", насильно вирваних, штучно пересаджених, а з ботанiки знаємо, що такi рослили вимагають часу i уваги, щоб пустити корiння в новий грунт i почати нове органiчне зростання. Я був втомлений, розумiється... Ще не встиг висохнути пiт попереднiх тижнiв, але разом з цим не хотiлось навiть думати про вiдпочинок. На мене напала пропасниця дiяльности, нiби я потрапив у тенета, з яких намагався як найскорiше вибратись. I прикметна властивiсть: чим бiльше витрачалось на це зусилля, тим сiтка ставала непереможнiшою. Але мене це бавило, я вiдчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж таїлась нова несподiванка. Я займав двi кiмнати - передня з двома широкими вiкнами, з виглядом на вулицю, на забудований протилежний простiр i задня, звернена вiкном на травник, на квiтник, на зарослий пригiрок. I, розумiється, не мав нiяких меблiв. Цiла моя рухома посiлiсть вмiщалася у двох великих, ще з Еворпи, валiзах та кiлькох картонових коробках з вiйськових "кер - пакетiв", i складалася з кiлькох одягiв, пари плащiв, кiлька тузинiв бiлизни i всiлякого iншого майна, а в тому кiлькох десяткiв книг мiшеневого видання i пари оригiнальних малюнкiв Лени Глiдерс. Пiсля мого останнього мешкання при вулицi Маркгам, у будинку, де крiм мене мешкало iнших шiстнадцять душ, моє теперiшнє житло справляло враження, нiби я вирвався з Шангаю на широкi прерiї Саскачевану. Я мав стiльки мiсця, що далебi не знав, що з ним робити. Мою коштовну гардеробу непомiтно проковтнула вмурована у стiну шафа, за стола правила скринька вiд мила "Люкс", у меншiй кухоннiй кiмнатi зворушливо красувалась ще одна подiбна меблева споруда "санкiст", на якiй знайшла примiщення електрична, портабельна плитка на два пальники. Спальню в головнiй кiмнатi репрезентував вживаний, стовчений матрац, розложений просто на пiдлозi i прикритий унiверсальним накривалом вiйськового походження, ще з таборiв, фабрикацiї "Меркур Вул Ко" з Фiлядельфiї. Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання травникiв, рискалi, лопата, сокира i безконечна черга безконечних потреб i всiляких наглих несподiванок. От хоч би такий клясичний приклад: нi з сього, нi з того в туалетi вiдмовилась текти вода... Сам Алах знає, що там сталося, туалетнi механiзми не вашої компетенцiї i ви змушенi кликати експерта. Вiн приїжджає пишним фургоном з безлiччю барвистих написiв, входить до вас з виглядом, нiби прибув рятувати вас вiд смерти, заходить до туалети, хвилин десять там чарує i, вiдходячи, залишає на п'ять долярiв i двадцять п'ять центiв рахунок. Або яканебудь одна паскудна ганчiрка, яка випадково потрапить до стiчної рури ватеркльозету, наробить вам бiльше халепи, нiж цiла холодна вiйна мiж Сходом i Заходом. Повна пивниця води, все плаває, викликаєте пожежну сторожу, з гуком i ревом приїжджає величезна споруда з помпами, вриваються кiлька у гумових одягах i сталевих шоломах дядькiв, починається ходження, тупання, помпування i рахунок на 25 долярiв... I так без кiнця. Ванни, крани, електричнi втички, телефон, розваленi сходи, зарослi квiтники, спiзнений молочар, настирливий газетяр... I свiдки Єгови, якi чи не кожного дня, саме коли ви, пiсля нiчної змiни, намiряєтесь спати, приходять навертати вас на справжню вiру i спасати вiд пекла. Але питання меблiв можливо найбезогляднiше... Наприклад, валятися в кутi на старому матрацi у своїй власнiй хатi, або їсти на скриньцi, яка пахне милом, в наш цивiлiзований, нюклеарно - атомовий вiк, i кому це може iмпонувати... Хтось колись вiдвiдає, котрась з тих поклонниць в капелюсi з вуалькою... i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я, з великими жертвами, у одного череватого добродiя на тiй самiй вулицi Маркгам, за двадцять долярiв, роздобув антикварну, ще з перед першої свiтової вiйни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення. Спочатку я не знав, де ту чудову рiч поставити, дарма що всi мої кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарештi це вирiшив, я не мiг нею вистарчально налюбуватися. Це була справдi благородна древнiсть, добре збережена, з мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так доречно заповняла порожнє мiсце пiд головною стiною i тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць i мрiяти про iцасливе майбутнє. I приблизно до цього ж часу належить ще одна подiбна подiя, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з працi, то побачив перед моєю верандою зовсiм доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг пояснити, як вiн сюди потрапив, нiякi мої здогади не дали роз'яснення, але пiсля певного вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосується воно мене, а тому я пiдняв стола, занiс його до передньої кiмнати i поставив перед канапою. Не знав хто був цим благородним добродiєм, але хто б вiн не був, я був йому вдячний, бо пiсля цього засадничо я мав вже меблi сливе в повному комплектi... I в основному був вдоволений. Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалi. Мiй район, моя вулиця, мої сусiди i взагалi цiле оточення, атмосфера, середовище, топографiя, кольори... Це лагiдна, довiрлива, упорядкована картина з привiтальних листiвок, з перевагою густо - зелених i цегляно - бронзових барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тодi цiла вулиця оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз i далi, на перехрестi вулиць, западала до стiчних отворiв. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вiкторiї, забувалося, що ми на континентi Форда й Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями i цiлими гнiздами петунiй. I все це старанно вирiзьблено, мовби на добрiй бронзовiй гравюрi, на тлi широкоплечих дубiв, якi статечно i певно, мов середньовiчнi лицарi у панцерах, заступали весь краєвид. Розумiється, гострий контраст вносили численнi "форди", "даджi", "монархи", "моррiси" i iншi рiзнобарвнi, рiвноцiннi механiзми, якi протягом круглих двадцяти чотирьох годин, бiгали, або стояли здовж бетонових хiдникiв, але зогляду на округлi таблицi, що попередливо казали зараз на перехрестю - "етап", "спiд 25" - все це особливого шуму не спричиняло... Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на пальцях, за винятком хiба, коли сюди втискалася така базарна си-духа, як цистерна огрiвальної оливи, або той робот у рудiй унiформi, зi своєю танкеткою, який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести цей метушливий форум. I це, здається, було б усе. О! Ще населення... Люди. Законно i справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всiма її прерогативами, людьми не була перевантажена, а тi, що були, не конче висувалися на кiн її дiяльности i творилося враження, що це здебiльшого жiнки i переважно старшого вiку, можливо трохи затiненi домашнiми звiрятами. Можливо, це вулиця пенсистiв, iдилiйний притулок залишених батькiв, яких дiти, давно вилетiли з цього теплого гнiзда i розлетiлися по широких просторах турбулентної землi канадської... За вийнятком хiба одного симпатичного шотляндця з його не менше симпатичною, перманентно вагiтною, французькою дружиною, та їх пречудовими, округленькими, замурзаними п'ятьома дiтьми. Нашi старшi панi дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як i звiдки вони тут з'явилися? Тi зворушливi малi сотворiння, якi кожного ранку, гарно вимитi i причесанi, висипалися гурточком - малi - меншi i найменшi, вiд шости до двох рокiв, на вулицю i верталися звiдти, часто пiд вечiр, замурзанi i розхристанi, нiби вони весь той день працювали на копальнi вугiлля. Що вони десь там робили, що їли, нiхто цим не цiкавився i в загальному вони нагадували тих реклямних експертiв бруду, на яких звичайно покликаються фiрми пральних порошкiв. Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приємности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, бiлоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своїми старшими друзяками i був змушений наздоганяти їх, притримуючи свої штанята, дуже часто наповненi чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприємнiсть. Зворушувала його особиста iнiцiятива i недоторкальнiсть, що запевняло йому повну незалежнiсть дiяння. Нiхто збоку, за винятком їх матерi, не втручався до їх довiрочних справ. Найближчою моєю сусiдкою з правого боку, була елегантна, неодружена, горда мiс рокiв тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди моднi капелюхи i мала забавного, кудлатого, сiрого йоркширського пуделя. Вона жила зi старою, завжди хворою, бурчливою матiр'ю та молодим пристойним племiнником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постiйно стояло на вулицi перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офiцiйно товариська, зайнята лиш собою i своєю посадою у однiй летунськiй компанiї i вийнятково не зацiкавлена своїм зовнiшнiм господарством, особливо своїм задвiрком, який зарiс кленовим гаєм, де водилися оси i де знайшли своє постiйне примiщення пара скунксiв. Вечорами звiдти доносились концерти котiв, а часом повiвало не зовсiм приємним запахом. Сусiдкою злiва, була старша, солiдна панi, вдова, яка займала невеличкий будинок зi скляним ганком, разом зi своїм, рокiв вiсiмнадцяти, сином, акробатом якогось цирку i малою, рокiв п'ятнадцяти, дочкою ученицею "гай - скул". Вона не мала нi собак, нi котiв, але мала темно - синього, не зовсiм нового, "Меркурiя", яким часто кудись виїжджала, була помiтно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свiй невеличкий, скелястий квiтничок i тим самим творила радикальну протилежнiсть до моєї сусiдки зправа. А ще... ще крiм цього багато iнших сусiдiв, чи радше сусiдок, таких i iнших, переважно солiдних пань, напевно з цiкавим минулим, при зустрiчi з якими ми дуже чемно i привiтливо вiталися, мiнялися враженнями про погоду i розходилися кожне своєю дорогою. Їх напевно iнтригувала моя поява у цьому просторi, як також напевно вражала моя жорстока вимова їх рафiновано плеканої мови. Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вiльних прогулянок, але все таки менi траплялося iнколи перекинутися кiлькома словами з моїми сусiдами, або навiть гарного передосiннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками, дiйти до Гай - Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж геть до самого парку. Менi iмпонувала ця широка, колись мабуть, люксусова алея висаджена старовинними дубами з її вичовганими, вгрузлими в землю хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки "сiтi 1911" - дати не великої давности, але великої мотивацiї. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо ще паслися дикi кози i таборували iндiяни. Здовж хiдникiв, на чималiй вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно i солiдно, стояли мурованi здебiльшого з цегли й переважно дво - поверховi з мезанiном та просторими критими верандами, котеджi, що своєю подобою виразно стверджували їх англо - саксонське походження. З них можна було читати трагiку Шекспiра, мiстику Мiльтона, романтику Байрона, вони оповiдали понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти, наснажливi характери. Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному їх примруженому вiкнi, десь в глибинi, пiд чорним абажуром, свiтилось таємниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто i це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму аргонавтiв. I мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з'ява, яка не залишала мене нiде й нiколи, при всiх нагодах i погодах, а особливо при таких ось лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось моїх нервiв. Звичайно в такий час, вечiрньою, iмлистою добою, ввижалася менi Лена Глiдерс. Її великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi очi дивилися на мене зо всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i поринав у блаженну нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з мене найхимернiшу подобу рабської креатури. В моїх вухах звучала її картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим. Один тiльки раз ми пройшлися були цiєю алеєю, десь також пiд осiнь, перед її виїздом до Монтреалу i ця наша прогулянка, робила менi це мiсце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осiннiй кремової барви плащик, бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки i на кожному кроцi фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами. Останнiй її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле, я вийшла замiж", з невiдмiнним додатком "нiколи - нiколи не забуваюча". Розумiється, що це за того лiкаря шведа, про якого iнодi згадувала i з яким, минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку, жила в готелi Асторiя i писала менi ту саму листiвку з Iмперським будинком при нiчному освiтленнi. "Тiшуся вашими успiхами i гратулюю" - вiдповiв я їй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не годився, вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем травня, а вже сьомого серпня, зi зневiри i розпачi, замiсть впитися горiлкою, я пiдписав свiй перший договiд на купiвлю моєї першої хати. III Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моєму записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений настрiй, у моєму домi багато руху, хiдники i сходи затупанi брудом, iнженер - архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i тим самим засадничо й революцiйне змiнили мiй соцiяльний статус. З традицiйного, уродженого пролетаря - пiднаємника, нараз стаю домовласником i наемником, порушуючи основнi засади моєї клясової непорочности. Годi сказати чи це поєднання було влучне - старе знайомство, задавненi клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi взаємини. Родинна доля моїх комiрникiв не конче iдеальна - не мали дiтей, забагато претенсiй, екзальтованi настрої, напружене шукання виходу. А разом - здiбний, порядний, iнiцiятивний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i метка, зарадна комерцiйна бухальтерка з добрим знанням англiйської мови. Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров'я, але так сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного - вiйна, Европа, земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi роки. Такий час i такi умови зливають людськi долi в одну долю i роблять їх взаємно зобов'язаними. I менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiлої гарячкової iнтермедiї була Марта. Недавно ми всi троє їздили на Нiягару i подорозi, у малiй, придорожнiй освiжальнi, за чашкою кави, ми цю справу порушили, обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала багато плянiв, малювала прекраснi картини майбутнього, а вже першого вечора їх переселення, коли ще нiчого не було на своєму мiсцi, ми вже сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися "рай-вiски" i, пiд шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до нас через вiдчинене вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися. Мали звичайно безодню дразливо - актуальних тем, ми ж ще гарячi європейцi, у наших очах ще не згасла вiйна, ми були розтерзанi, розкиданi, розбитi, ми мали багато партiй, забагато рецептiв, безлiч домагань, ми ставили їх завжди руба, не конче трималися логiки, часто губилися в суперечностях, а наша чарiвна диригентка Марта, повна свого бурхливого темпераменту, на думку Михайла, все знала i все знала краще, а тим самим позбавляла нас якоїбудь можлйвости додати до цих рiшень також щось вiд себе. Наприклад, я був схильний, прийняти основну вину за нашу поразку i наше вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як слiпцi, за винними i не бачимо, що вина перед нами, вона у нас, у нашiй кровi, на що Марта сардонiчне вибухала гострим протестом заявляючи абсолютно, що вина поза нами, у наших ворогах, в iдеологiях, бiльшовизмi, москалях. Цитуючи Достоєвського, якого Марта знала лишень з прiзвища, я намагався доказати, що подiбнi явища лежать в натурi буття i щоб їх розумiти треба розумiти їх природу, на що Марта вибухала, що Достоєвський москаль, дурень, епiлептик, загарбник i в цих питаннях вiн нiчого не розумiє. В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему наших визвольних полiтичних партiй, угруповань, середовищ, цiлого визвольного руху, емiгрантської єдности, мельникiвцiв, схiднякiв, захiднякiв, католикiв, православних i за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй. А також вона була дуже добре обзнайомлена з моїми приватними справами i особливо її бентежили мої стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як вона про це довiдувалась - її патент, вона його нiкому не зраджувала, але при першiй нагодi, вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему i дуже прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала: - Чи знаєте хто вона? - При чому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидiв збоку, заклавши ногу на ногу, з розхрiстаним комiром, спокiйно, iронiчно посмiхався. Я, звичайно, не знав що сказати, не бажав це питання розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну вiдповiдь: - Вона совєтська шпигунка! - Звiдки ви це так упевнено знаєте? - питав я дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв. - Я це знаю! - казала вона рiшуче, при чому її пристраст-нi пивнi очi дивилися на мене гостро й виразно. Я замовкав ще бiльше i ця демонстративна мовчанка зривала її ще виразнiше. Вона накидалась на свою жертву, нiби та стояла перед нею: - Розумiєтсья! Ви не вiрите. I як повiрити... Можете не вiрити... Але я знаю i не одна я. Всi знають... Вона хоче вас звабити, знищити, вона має завдання... - Яке там завдання, - не витримував я. - Вас знищити! - повторяла Марта. - Для чого знищити? - щиро дивувався я. - Наївний. Дитинка. Вiн не знає. О, бiдний, бiдний! Ну, а скажiть, - намагалась вона вложити у свої слова цiлi тонни сарказму, - як ви почуваєтесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася мiсiя? А що, не легко забувається, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивнi iстоти, їм лиш зовнiшнiсть... Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком - о, так! Вигляд у неї - що й казати. Артистка. Але що вона до самої глибини душi зiпсута, запродана... - Ви не маєте права цього казати! - перебив я їй. - Але ж, Марто! - озвався також Михайло. - Бо менi це болить! - не здавалась вона. - Павло не звичайна людина. Вiн холостяк. Вiн заангажований громадське. Йому це шкодить. Про це говорить цiле мiсто. Мене постiйно питають... Я поблажливо, намагаючись втримати рiвновагу, посмiхався, але менi було не до смiху. Хотiлося встати, не сказати нiчого i вiдiйти. Але це значило б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу. - Дорога панi Марто, - казав я, щоб закiнчити мову. Такi явища не мають пояснень. - Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю. - Але я не розумiю, - казав я. - Бо ви заслiпленi. I я з вами не погоджуюсь. - Маєте на це право. - Вдаєте наївного. Не бачите, не чуєте. - Це чужi, особистi справи. Чому вони вас цiкавлять? Вона не мала вiдповiдi, але вона мала темперамент. Це помагало їй не давати вiдповiдей, а разом перешкоджало думати взагалi. Її заливало почуття, вона плавала у цiй стихiї без вiтрила i без керми i не було вигляду на якубудь змiну положення. Це i було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде, лишень не думав, що це так рiзко, з першого дня, почне дiяти. Зроблено помилку, але шкода - похiд початий, повороту нема, мусимо йти далi. Єдине, що лишалося - змiнити мiй статус парубка i в цьому шукати рятунку. Бо ж треба, либонь, розумiти, що становище парубка у певнiй стадiї його розквiту, вийнятково дразливе, його мiстерiйне - притягальна флюїдальнiсть може стати загрозою нормального курсу навiгацiї навiть дуже цнотливих аргонавток, а стiни, за якими вiн перебуває можуть перевтiлитись у стiни з