ачарованого замку i стати мрiйливою привабою не лишень дiвчат i дiвчаток, але й не в меншiй мiрi - жонам, жiнкам i жiночкам з досить загрозливою перевагою цих останнiх. За парубком звичайно полюють, намагаються залучити в тенета, обернути його в знаряддя одруження... Рої завжди вишукано - модних спiдниць, галереї нiг, плечей, прикрашенi i неприкрашен! смiшки, обiцяючi погляди, сконцентрованi атаки терору i облави. У природi явищ не iснує бiльш досконалого поєднання хижацтва, естетики й насолоди, як в одному примiрниковi вродливої жiнки, коли вона виконує свою мiсiю лiквiдацiї парубоцтва. Тим бiльше, коли надходить мелянхолiйно - отруйлива осiнь з її запоморочливою анархiєю сентиментiв поржавiлого листя i партизанське - пiдступних ночей. Хто може встояти перед таким Бродвеем нахабства i драпiжних законiв цiєї тиранiї. Саме така осiнь наближалася, все отямлювалось пiсля лiтнього запаморочення, магазини звiльнялись вiд позiхальних "розпродажiв", вулицi запихалися автами, Йорки танцями, "Александри" оплесками, Одеони фiльмами. I безмежно, як китайський тайфун, бушував барвистий чад неонової реклями. О, тi з'їзди, конвенцiї, конференцiї, всi тi сходини, зустрiчi, засiдання! I торнада балiв, i повенi твiста, i громи весiльних алилуїв. Кожного ранку ваша поштова скринька запихалася закликами, запрошеннями, зразками пральних порошкiв i - праця-не-праця - ви не вилазили з вечiрнього одягу, прощалися з вiдпочинком, а їхали, спiшили, засiдали, танцювали. Але цiєї епохальної осени, я можливо знайшов вихiд. Я ж маю, вибачте, власний берлiг, як хитрий лис, я замiв за собою слiди, я почуваюся ображеним, я напоєний гiркотою цикути, я нарештi зрiкся свiтських спокус. Я намiрився затверднути в певнiй формi, набути свiдоцтво одруження, зайнятися збiльшенням населення країни i помноження її податкiв. До цього суворо вимiряного клiмату мого серця, був не менш суворо допасований мiй господарський бюджет. Вiн був безоглядно пiдпорядкований диктатурi конечностей, кожний цент мав точно визначене мiсце, нiякого лiбералiзму не допускалося. I єдиного, чого я не мiг перемогти, це спокуса музики. Я люблю цей солодкий гомiн, як iспанець бiй бикiв, а тому, не дивлячись на всi мої анахоретськi затiї, я не мiг зректися настирливої думки набути власний радiо - апарат. I не тiльки взагалi набути, а набути добрий, найкращий без огляду на його цiну. Така ось бачите категорична наглiсть, i в цьому напрямку я почав негайну акцiю. Я вичитав в "Телеграм"-i, що фiрма "Юроп Редiо Саплай", при вулицi Бей, мабуть збанкрутована, робить випродаж радiо апаратiв марки "Фiлiпс", яку я знав ще з Европи i мав до неї довiр'я, за дуже провокуюче зниженими цiнами. При найближчiй нагодi їду на вулицю Бей, находжу потрiбну фiрму, оглядаю апарати, вони менi справдi подобались, їх цiни справдi доступнi, але керуючись вiдомою iстиною - сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж, вирiшаю оглянути також i iншi цього роду об'єкти, щоб мати повнiше уявлення про дiйсну суть справи. I випадково, при вулицi Батерст, недалеко схрещення Дандес, натрапляю на невеличку, мабуть, нововiдкриту крамничку з симфонiчною назвою "Батерст Редiо енд Телевiжен ЛТД", деякi зовнiшнi ознаки якої дискретно вказували, що її власником мiг бути хтось з моїх новоприбулих ланцiв. Я не помилився. Її власником був не лишень новоприбулий, але й мiй земляк i навiть знайомий, дуже симпатичний рудоголовий добродiй на прiзвище Коваленко, з яким ми iнколи зустрiчалися, який мав не тiльки цю мiнiятюрну торгiвлю найблагороднiшими винаходами електронне - музичної технiки, а також майстерню для їх направи. Ми дуже радо привiталися, а до того, коли вiн довiдався, що я не прийшов збирати на нiяку благородну цiль пожертви, а лишень купити один з його дорогоцiнних апаратiв, ми стали цiлком друзями. Великого вибору не було. Не дивлячись на виключно музичну вивiску, на складi значилось: два холодильники "Леонард", три газовi печi "Полей", двi електричнi печi "Дженерал електрик" i один єдиний радiо - апарат якраз тiєї марки "Фiлiпса", який провокативно займав центральне мiсце головної вiтрини i належав до "духозапираючої краси стилю, довiрливого достосування до кожної хатньої обстановки, з надзвичайно багатою гамою звуко - тонiв", як говорилося в газетнiй реклямi. Що ж до апаратiв телевiзiї, то їх покищо не було, але завжди можна було набути в iншому мiсцi за посередництвом мого благородного земляка. Я заявив, що керуючись гаслом "свiй до свого по своє", я маю добрий намiр позбавити його цього одинокого "Фiлiпса", якщо вiн матиме не менше добрий намiр... I показав йому випродажнi цiни "Юроп редiо"... На що мiй земляк вiдповiв, що це цiни дефiцитнi, можливо та фiрма набула свiй товар з якогось погорiлого складу, що його апарат значно дорожчий, але... в кожному разi, не бажаючи випустити з голими руками свого "першого клiєнта", вiн погоджується "нiчого не заробити" i вже завтра доставити товар до мого дому. А був це великий, з патефоном на три скалi, з короткими хвилями суперсонiк, яким я можу слухати навiть Европу. Це була грандiозна комерцiйна трансакцiя, яка так успiшно започаткувала стабiлiзацiю мого домашнього устаткування предметами першорядної вартости. Не всi можливо вiдповiдно мене зрозумiють, але буває i так, коли вартостi треба розумiти релятивне з рiзних точок погляду, а один мудрець до цього додав, що за новою математикою, 2 i 2 може творити 22. Зрозумiло, що нова математика дуже пасує для iнтерпретацiї нової економiки. Для мене ця заплутана фiлософська фраза аж надто зрозумiла i проста. Як було домовлено, вже другого дня, мiй новонабутий суперсонiк стояв у моїй головнiй кiмнатi на почесному мiсцi, вiд чого ця кiмната засяяла радiстю i помолодшала принаймнi на два десятки рокiв, а увечорi того ж дня, вона вже була по вiнця заповнена симфонiчною оркестром мiста Ню Иорку пiд диригентурою самого Артура Тосканiнi, яка з такою прецизнiстю виконувала мою улюблену "Недокiнчену симфонiю", що менi дослiвно розтавало в грудях серце i при тому я не мiг вистарчально надякуватись тим добрим первомайс-трам, якi змайстрували таку просту на вигляд скриньку, яка уможливлює менi ловити з повiтря не тiльки кисень i водень, а також Шуберта. Мартi моя музикальна пригода, розумiється, не подобалась, я мiг купити щось таке за двадцять долярiв i слухати ту саму музику, по друге, коли йдеться про справжнє мистецтво, вона не визнає виконання "мертвого апарату", а волiє "живу музику" пiянiна чи скрипки, виконану "живою людиною". Я одразу з нею погодився, лишень обережно зазначив, що не кожному дано можливiсть володiти цим мистецтвом i що я, наприклад, позбавлений цього дару взагалi. Вона не годилася. Якщо вже ви любите музику, - казала вона, - якщо ви маєте слух - можете також грати. - "Само грати", - казав я, - ще не вистарчає, треба "могти грати" i "вмiти грати". Iнакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волiю радiо - апарат i найкраще виконання. Не дивлячись на цi нашi гострi розбiжностi, Марта все таки запрошує мене на вечерю. Не можу вiдмовитись, це значило б легковаження гостинности. За вечерею переходимо на "модерне мистецтво", якого вона також не визнає. На її думку, це лиш безглузда базгранина телячого хвоста. Я хотiв було щось заперечити, але пригадав, що її вiдношення до модерного мистецтва має деякий зв'язок з Леною, тому залишив цю проблему. Марта деякий час провокувала мене; - Ну... Розумiється. Ви напевно лишень за модерне, - казала вона з ноткою кпинiв. - А як вам подобається Рубенс? - вiдхиляв я мову в iнший бiк. - Рубенса я розумiю, - вiдповiдала вона. - Але його сучасники не конче розумiли, - вiдповiдав я. - Як можна не розумiти Рубенса. Там все ясно, - казала вона. - Нашi нащадки те саме казатимуть про Кокошку, - вiдповiдав я. Останнє прiзвище не справило на Марту нiякого враження, вона напевно його не чула i це помогло нам вiдчепитися вiд модерного мистецтва. Я мав необережнiсть зазначити, що суперечки не конче найкращий засiб для плекання добрих мiж людьми стосункiв, на що моя гаряча опонентка виголосила цiлу промову на захист суперечок. - Я з вами не погоджуюсь! Я з вами рiшуче не погоджуюсь! - патетично казала Марта. В суперечках огострюються погляди, родяться новi думки, постають iдеї. - Для цього iснує дискусiя, - обережно перечив я. - А яка рiзниця? Це лиш питання темпераментiв, - вибухала Марта. - Дуже iстотна рiзниця. Суперечки не так виявляють думки, як спричиняють конфлiкти, а дискусiя навпаки... - казав я тим же самим стриманим тоном. - Життя це i є конфлiкти, - казала Марта. - Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоцiль, а засiб до цiлi, - не здавався я. - А що по вашому любов? - тоном прокуратора питала Марта. - Вимагається точнiшого визначення: до кота, до брата, до ближнього? До доброї печенi? - легковажно казав я. - Ви добре знаєте, що я маю на увазi, - нетерпеливилася Марта. - О! Розумiю! Розумiю! Кохання, ревнощi, зрада! Нiж в серце. Це вже конфлiкт. Але є ще й iнший варiянт цiєї штуки: Адонiси, гармонiя сердець, пастушка, сопiлки, соловейки... I соловейко щебетав, нiмiли квiти опiвночi, коли весною серед ночi, твої я очi цiлував... - Але це вже не конче конфлiкт, - казав я. - Не маю на увазi цiєї солодкої патоки, - гарячкувала Марта. - Так i кажiть. Вогонь. Вулканнi вибухи. Без сумнiву i це любов. Любов коси до каменя. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годi сказати, де любов, де нелюбов, можливо ненависть хоч би й з любови. Iнодi це патологiчне. Вам це iмпонує? - питав я поблажливо. - А що iмпонує вам ? - питала вона рiзко. - Не можу окреслити точно. В кожному разi не самий конфлiкт, а й гармонiя. Вимоги серця, крови, гормонiв. Можливо також мрiя... Туга. Також романтика. Навiть спорiдненiсть душ. А в молодостi, це солодкий чад серця... Зрештою, це знанi речi, чи варто повторятися, - казав я переконливо. - Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонiв, - не здавалася Марта. - Так каже медицина. I я їй вiрю. Є ще й закон розмноження, - казав я зверхницьким тоном. - А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки вдаєте, - робила свої висновки Марта i її намiри були виразнi. За її бажанням я мусiв бути зовсiм iншим - покiрним; слухняним, пiддайним, романтичним, героїчним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило, i разом iнтригувало. - А як ви думаєте? - питав я на її питання. - Думаю... Що ви... вдаєте. Ви не такий, - казала вона. - Цiкаво, який, - казав я далi. - Ви... Можете бути гарним... I добрим... Але ви не хочете. I я знаю чому. Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, її це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумiється, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, дверi її спальнi проти моїх дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не тiльки її чув, я її бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а до того легкi кроки, шелест халату, запахи парфюмiв. Михайло мав працю за мiстом, вiн вставав ранiше, ми з Мартою виходили пiзнiше i майже одночасно. Трохи згодом, цi нашi раннi збирання прибрали виразу таємної гри двох невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав своє значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я виразно вiдчував присутнiсть iншої сили, яка тиснула на мене зо всiх бокiв i гамувала свободу всiх моїх рухiв. А одного разу, чомусь, несподiвано до моїх дверей застукано. Моя постiль була розбита, моя пiжама розхрiстана, на електричнiй плитцi варилась кава, а Марта не чекаючи вiдповiдi, у своєму пишному, жовтому халатi, стояла у дверях i командувала: - Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снiдати у нас. - Але ж... Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, - навмисне намагався я бути нечемним. - Мiй друже! Там у кухнi чекає снiданок! - i вона вiдiйшла униз по сходах. I що за терор? Що менi залишилося? Гасити плитку, натягати одяг i квапитись вниз. - Ви не конче мусите одягатися, як на баль, - казала Марта. Ми дома. I не будьте дурним. Я готую собi - чому б не одна особа бiльше. I взагалi - чому ви це берете так формально? Сiдайте. Я вже поснiдала, - i вона вийшла до другої кiмнати. Я з цим не годився, я нiяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна iстота, яка не знає, як на це реагувати. - Як по вашому сьогоднi погода? - питала з другої кiмнати Марта. - Думаю, що гаразд. Шiстдесят п'ять, казало радiо, - вiдповiдаю, заїдаючи яєчню з ковбасою. - Я вчора змокла, - казала Марта. Слiдував дiялог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному нарядi - бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi уста i чорний, легкий, солом'яний капелюшок. - Допобачення, - казала вона. Не сумуйте. - Правдоподiбно не буде часу, - вiдповiв я. Вона кивала на мене пальчиками в бiлiй рукавичцi, кокетливо посмiхалася, вiдчиняла дверi, у дверях ще раз кивала пальчиками i вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися на майбутнє, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасi зi Сi-Бi-Сi розважав мене розмовами, музичними вставками, iнформацiями про час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися зграї горобцiв, я кидав їм кришки хлiба, метушня збiльшувалась, я посмiхався, надягав макинтош i виходив. Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i дiвчат, якi течуть довгою течiєю в напрямку заходу, де там далi на пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних будiвель, на хiдниках вже повно листя кленiв, в обох напрямках обережно проїжджають авта i на розi, бiля напису "стап" пустує гурток найменших школярiв, що очiкують на шкiльний автобус. Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю влiво, йду здеформованим хiдником, на яко-кому завжди пiсля дощу стоять калюжi води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку i вулицi Блур, намагаюся як найскорiше зловити зелене свiтло, переходжу динамiчно-рухливу вулицю i бiля станцiї бензини "Саноко", пiд величезною реклямою Домiнiяльного банку, чекаю на трамвай. Набирається багато людей, згори надходить великий, червоний з бiлими обводами, завжди переповнений трамвай, люди повiльно й обережно втискаються до його нутра, а в серединi тiсно й невигiдно, трамвай рушає, тягнеться поволi здовж парку, пересiкає перехрестя Гай-Парк авеню, пару разiв зупиняється... На перехрестю Дандес я пересiдаю i по короткому часi вже висiдаю бiля крамницi продажу горiлок, звертаю на вулицю Стерлiнг, де маестатично вiтають мене цегляно-похмурi будови фабрики, до яких я входжу головним, широким входом з почуттям незамiнної важности, направляюсь вужчими сходами вниз до своїх машин, де завжди несе сильним запахом спаленої оливи, знаходжу свою залiзну шафку з одягами, передягаюся в робочий темно-синiй комбiнезон i починаю операцiю. Моїми клiєнтами були завжди гарячi, пiтнi колеса i вальцi машин, якi своїми потужними м'язами приводили в рух цiле це багатоповерхове, многолюдно, солодке царство. Моїм завданням було пильнувати, щоб всi тi залiзнi органи цього механiзму безперебiйно дiяли, щоб весь складний комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника. I признатися, я любив це життя машин, мене iнспiрував їх наснажуючий рух, їх точнiсть наподоблю-вала професора математики при шкiльнiй таблицi, коли вiн урочисто розв'язував складну формулу кiлькох невiдомих, їх темпо нагадувало диригента Стоковського, коли вiн диригував "Дi Цавберфлєте", їх сила уявляла клiтку з хижими звiрями. Вони для мене не мертвi шматки мертвого металу, а живi, органiчнi, творчi, слухнянi сотворiння i друзi, як кiнь чи собака, а головне, вони були iнспiраторами моєї настирливої фiлософської концепцiї майбутнього, коли то їх велiнням i силою земля скоротиться до розмiру футбольного м'яча, а космiчнi простори перетворяться у квiтник Адама i Єви. По обiдi, бiля години п'ятої, приблизно тодi ж, коли появлялися мої спiвмешканцi, я звичайно заклопотано, пригашений восьми годинами працi, приходив до дому. Вiдкривалися вiкна, радiоапарати, у ваннiй шумiла вода, на кухнi сковорода. Над будинком з грюкотом пролiтали в напрямку Малтону тяжкi чотиримоторовцi, вулиця вверх i вниз гарчала автами, над широкою короною пожовтiлого клена заходило сонце. Iнколи ця картина мiняла тло, сiрiла, гасла, або загорялася, звучала кокетством i примхами. Вечерю їв дома, переважно наспiх, по вечерi переважно в городi оберталось землю, вкладалось тераси, вмощалося скелястого квiтника для наступного року. Було вже повно жовтого листя, по дубах гасали череватi вивiрки, по сусiдських городах з диким вереском хлопцi вели корейську вiйну. Вибухали гранати, цокотiли кулемети, по кущах грiзно мигали могутнi постатi воїнiв. IV Бояри несподiвано набули елегантного, як цигарничка, темно-синього Шевролета i вечорами заклопотано й кокетливо виїжджали на прогулянки. Запрошували також мене i, як тiльки мене звiльняв мiй город, ми всi троє всiдалися на передньому, сiро-срiблистому, новенькому сидженнi, Михайло напружено тримався керiвницi, Марта випростано возсiдала мiж нами, я ж виконував ролю вiрно-пiдлеглого пажа завжди готового до послуг. Михайло щойно недавно дiстав дозвiл їзди, набирав практики, при кожному зворотi мав вигляд самогубця, Марта пiдкреслено намагалася не торкатись до мене i всi ми троє нагадували дерев'яних фiгурок вирiзблених ескiмоським рiзбарем. Наша машина постiйно наривалася на якусь халепу, на неї скрiзь чигали пiдступнi пастки, але вона все таки вперто, як осел, продиралася крiзь усi митарства i ми переможно вiдвiдували все, що тiльки було варте уваги - парки, квiтники, побережжя озера, цiкавiшi дiльницi... А також розумiється, кав'ярнi, ресторани i кiна. У кав'ярнi звичайно ми з Мартою зводили бої за кожну нiсенiтницю, коли я, наприклад, випадково сказав, що блоха богопротивне, огидне сотворiння, Марта негайно починала патетично доказувати, що блоха вiнець Божого творiння i її естетична сила неперевершена. На фiльмi "Валентiно", коли темпераментний Антiн Декстер виконує з Еленорою Паркер свою приголомшуючу "Компарсiту", Марта до крови вп'ялася нiгтями в мою руку i мало не вмлiла. У квiтнику Едварда, вона могла зупинитися, стояти непорушне, дивитися вперед зi сльозами на очах i дуже гнiватись, коли хтось з нас вривався до її надхненного екстазу якимсь зауваженням. Коли ж ми пiсля того вечеряли у японському ресторанi Фулi Матцу десь на вулицi Ионг i їли тсакi-якi, у дуже невигiдних позах, сидячи на подушечках помосту з ногами пiд низеньким столом, ми зрiзались з. Мартою у жорстокiй суперечцi на дуже неозначену, заплутану балаканину про все i нiщо. - Вибачте, але я вас зовсiм не розумiю, - мiг я розпачливо казати, коли наша суперечка тратила всякий глузд. - Ще менше розумiю я вас, - вiдповiдала вона, а очi її свiтилися небезпечним огником. - Тому навiщо ми витрачаємо слова, - питав я. - Це мусiли б знати ви. Ви ж твердите, що все знаєте, - казала вона. - Я нiколи такого не твердив, - вiдповiдав я. - Як не твердили? Ви абсолютно все знаєте. Ви ж чудодiй. Перед вами нема оборони. Ви єдиний у цiлому свiтi, що пiзнав всi iстини. Чому ви, наприклад, так задоволене посмiхаєтесь ? Тому, що ви цинiк! Ви нiчого не шануєте. Ви знов посмiхаєтесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати - великий альтруїст, любить дiтей, птахiв, звiрят, квiти музику, малярство. Вiй все любите. Ви лишень не любите людей. Як може людина щось любити, яка сорок рокiв лишається неодруженою? Марта захоплювалась своїм красномовством. Михайло сидячи на помостi, намагався закурити цигарку, (вiн чомусь недавно почав курити!), менi починали млiти ноги пiд столом. - А! Мовчите. Розумiється. Що можете сказати? - невгавала Марта. - Я ж вам не перечу, - казав я пiдпираючись обома руками об пiдлогу, щоб якось втримати рiвновагу. - Не перечу! - кепкувала вона. Чому ви на мене так дивитесь? - додавала по хвилинi. - Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, - казав я. - А ви її не любите! Ух, не любите! - казала вона. - Знаєте ж, що за правду тяжко любити, - дражнився я. - Що хочете, щоб вам казала? Комплiменти? - Те, що вам хочеться. Що мусите казати. Те з душi. А ще краще - вiд серця. - О, не вдавайте моралiста. Це вам не личить. - А що менi личить? - Ковпак блазня. Паяца. Арлекiна! - виривалось у неї майже щиро. Вона тратилась. - Ля-ля-ля! - втручався Михайло. Чи не час нам вставати. У мене вже задубiла спина. Опiсля ми вставали, ми платили, властиво платив Михайло, я подавав Мартi пальто, нашi обличчя були червонi, Марта поглядала на мене засоромлено i разом вибачливо, я вдавав, що нiчого не сталося. А дома, вже затемна, поки Михайло заводив до сусiднього гаражу авто, Марта проводила мене геть на сходи i казала навздогiн притишеним голосом: - Добранiч, паяцо! - На що я вiдповiдав: - Добранiч, Касандро! А вже внедовзi вона пропонувала їхати кудись на танець. Куди на танець? Куди небудь. До "Панами", до "Куби". Вам iмпонує Пiвденна Америка? Бо там гарячий клiмат. Досить менi тих клiматiв, мiг сказати Михайло. Наговориться, а потiм цiлими ночами не спить. А хто винен? - могла запитати Марта. У домi два чоловiки i нiодного справжнього. Нищiвне обвинувачення, але ми його переочували. I на танець не їхали. Тим бiльше, що Михайло майже не танцював, а я мав велике бажання по можливостi рiдше зударятися з моєю шановною антагонiсткою... I ще тим бiльше, що вона починала помiтно мене непокоїти, по своєму розкладати мою iнтегральнiсть, позбавляти мене незалежности. Я бачив її зачасто, заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тiльки те й робили, що постiйно одне одного для чогось потребували. На кухнi, в пивницi, на городi, у ваннiй i навiть у спальнi, де завжди щось ставалося i конче вимагало нашого спiльного втручання. Я мусiв радити, де i як замовляти меблi, направляти газового пальника, помагати вiшати фiранки, вiдчиняти пляшку шампанського. Михайло поволi переставав iснувати, вiн лише приїжджав з роботи, випивав склянку холодної з льодом води, вечеряв, скидав черевики, натягав капцi, всiдався у фотелi пiд лямпою, читав улюбленого Рабiндраната Тагора, або газету "Свобода" з Ню Джерзi i зникав зi соцiяльного обрiю родинного на весь вечiр. Зате Марта одягалася у свiй атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний халат, займала своє командне становище i чергове випробування моєї терпеливости починалося. I признаюсь, що це дiяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на щось iнше. Я ще не знав, чим все це мало скiнчитися, але вiдчував виразно, що нiчим добрим. Заносилось, щось, як на бурю. До того наближався сезон балiв i в тому також наш щорiчний, невiдмiнний баль iнженерiв. Марта виразно дала зрозумiти, що цьогорiчний цей баль - її баль, а тому ми мусимо бути вiдповiдно приготованi. Але я мав також i своє рiшення. Я вирiшив цього сезону вiдмовитись вiд всiх балiв без огляду на їх походження. Марта дебошила. - Траур! Траур! Розумiю. Добре! В такому разi я йду сама! Знайду собi кавалера. Скажу, що мої не годяться. Подумаєш, втратив такий скарб! Вона мала на увазi Лену, я не перечив, Михайло тратився, не знав, в чому справа. - I чого ти казишся? - питав вiн Марту. - А того, що ви такi... такi... - вона не знаходила вiдповiдних слiв. - I чого тобi так залежить на тому балi? - питав вiн далi. - Для тебе. Тож твiй баль! Ти ж там членом правлiння. А я твоя жiнка! - сердито вибухла Марта. - Ну, гаразд. Гаразд. Заспокiйся. Поїдемо. Кожний рiк їздили... - казав добродушно Михайло. Лишень я мовчав i мовчав уперто. Марта позирала вогнем, але мовчала також. А одного разу, до моєї поштової скриньки, разом зi всiлякими рахунками на газ, телефон i таке iнше, потрапив один конверт, у якому, на диво, я знайшов запрошення на цей баль - (новозбудований, елегантний готель Парк Плаза замiсть Роял Иорку) i до того вступний квиток вартости п'яти долярiв. I нi слова хто i чому менi це посилає. Здивування велике. Пiдозрiння падало на Марту, вона на таке здiбна, але конкретних даних нiяких i приходилось мовчати. Марта все таки гарячкове готувалася, замовила сукню, не зважаючи на протести Михайла, безконечно сидiла на телефонi, замовляла фризiєра, накупила всiляких парфюмiв... А одного вечора, незадовго перед балем, Михайло вiд'їхав на засiдання органiзацiйної комiсiї, а я збирався простягнутися на канапi з томиком Дюрелля, коли до моїх дверей застукано i на моє "прошу" увiйшла Марта у своєму пишному домашньому халатi i прекрасних чорних, зi золотою китичкою, виступцях, якi їй так чарiвно личили. - Чи можу я до вас? - запитала тоном, у якому вичувалось певне рiшення. - Розумiється! - зiрвався я на ноги i розлився чемнiстю. - Прошу ласкаво сiдати! - i вказав на канапу. Вона делiкатно, виструнчено присiла, старанно прикрила колiна полами халату, загадково посмiхнулася i рiшуче запитала: - Павле! Чому ви не хочете їхати з нами на баль? Ви нами не вдоволенi? Михайло дивується. Може нам треба вибратись? - О! Нi! Я вами зовсiм вдоволений, - запевнив я її патетично. - То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте небажання дотримати нам товариство? - Не тiльки вам. Взагалi. Я вирiшив цього року... - Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рiк? - перебила вона мене. - Просто не можу. Без пояснень. - Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила ? Щоб зробили це для мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж знаєте, що Михайло не танцює. - Чи вам бракувало коли партнерiв? - Але я хочу з вами. - Дуже дякую, але не розумiю чому. - Знаєте, що я... вперта. - Гiдна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили мене, як зразок егоїста. Чи цього не досить? - Ви образились. Бiдний. Вибачте. - Справа далеко не в образi. - Ну, а в чому? - Впертiсть, егоїзм... Коса на камiнь. Ваше рiшення, моє рiшення. Небажання компромiсiв. Словом, конфлiкти. - Але ж я... хочу! Я хочу! Що ви не бачите ? - Бачу. - Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула? - Нiяка жертва. - Жалоба! - I не жалоба. Просто не хочу. Маю iншi намiри. - Може збираєтесь до манастиря? - До манастиря, до пекла, до дiдька - байдуже куди, - вiдповiдав я рiшуче. - Ви дивовижно неможливий. - Ви ж це давно знаєте. - Але нiколи не думала, що ви аж такий. Вона дивилася агресивно, очi горiли гнiвом, щоки червонi. Гарна, розлючена пантерка, яка все таки викликала спiвчуття. - Але ж, панi Марто! Чи варто сердитись? - Скажiть, як не сердитись. - З ласки, милосердя, любови. - Для вас це жарт! - Який жарт? - Жарт! Не любите! Ненавидите! - Але ж панi Марто! - Не зношу виправдань. Я люблю яснiсть. Одвертiсть. I вiдвагу. Чому б не сказати просто: ви менi не потрiбнi - iдiть геть! Для чого цi церемонiї? - Але ж, панi Марто. - О, ти мiй Боже! Мовчiть! Менi соромно! - викрикнула вона, зненацька вибухла плачем, рвучко зiрвалася i вибiгла з кiмнати. Я був приголомшений, хотiв було бiгти за нею, нараз отямився, мене проймала злiсть. Марта перебiгла до своєї спальнi напроти i голосно затрiснула за собою дверi. Настала сторожка тиша, безладдя, непевнiсть, хотiлось щось зарадити, думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлiкт, повiтря насичувалось електронами. Була година восьма, найкраще б пiти i пройтися, або ще краще одягнутися i пiти до парку, перечекати пару годин десь на самотi, а там на роботу. I коли я одягнувся i мав намiр вiдiйти, дверi насупротив вiдчинилися i в них появилася Марта. - Чи могла б вас на хвилину задержати? - запитала вона злагiднено, голос її тремтiв, очi мала заплаканi, щоки червонi. - Дуже прошу, - вiдповiв я в тон її голосу. - Зайдiть на хвилиночку, - попросила вона до себе. Чергова вражаюча несподiванка. Щоб не викликати враження надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисго, свiжо, двоспальне лiжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент одеколонiв, м'яка, рожева табуретка, нiчний столик, рожева лямпка. - Не зважайте на мiсце, - казала вона. - Я вас задержала, бо хотiла перед вами вибачитись. - Передi мною? За що? Вина моя, за мною вина, - вiдповiв я. - Нi-нi-нi! Моя поведiнка... Це дико. Я розумiю. Iнколи трачуся... - її настрiй мiстерiйне мiнявся, обличчя набирало вигляду вiзантiйської iкони, голос м'якiсть шовку. Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом збито з лiнiї. - Я вас розумiю. Вибачте, - казав я. На мене найшло дивовижне стурбування, єдине, що залишалося обiрвати цю розмову i вiдiйти. Марта миттю вiдгадала мiй намiр. - Зачекайте. Ви ж ще маєте час, - похапцем сказала вона. - Маю багато справ, - мимрив я невиразно. - Встигнете. - Її настрiй далi мiнявся, очi швидко загорялися, появлявся лукавий посмiх. Свiжа, кольорова, соковита, гарний стан, бентежлива лiнiя, болюче вiдчуття, нашi погляди вперто змагалися, тiло наливалось гарячою втомою. Хiба кинутись i зiм'яти, як хижак, свою жертву. Нi, краще вiдiйти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою пiд пахвою i з намiром вiдiйти. - Зачекайте! - викрикнула вона. - Я ж хочу з вами говорити. - То ж я вас слухаю, - вiдповiв я з намiром захисту. - Колись ви казали, що... любов не вимагає виправдання, - казала вона з тiєю напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву. - Не заперечую цього й тепер, - вiдповiв я. - То чого боїтесь? Чи я аж направду така страшна? - Для цього с причини. - Певно. Причини. Не любите мене. Любите iншу. - I не це тiльки. - О, Боже! То скажiть! Ви сердитесь? То ж чого? - Ви самi добре знаєте! - викрикнув я. Вона рiзко на мiсцi повернулася, закреслила рукою над лiжком дугу, механiчно схопила маленьку, вишиту подушечку i кинула її в кут пiд вiкно. I присiла спонтанно на ослiнчику, поли халата вiдкрили гарнi колiна у нейлонових панчохах, якi вона намагалася швидко закрити. Моє вагання робилось нестерпним. - Добранiч! - вирвалось у мене i я повернувся до виходу. - Павле! - зiрвалась вона i схопила мене за руку. Її рука була гаряча й нервова. - Я ж ще не все сказала... Я вас не пущу. Я вас просто не пущу... I що ви менi зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю! - Вона кинулась менi на шию, її халат розiпнувся, пiд легкою, нейлоновою сорочкою вигиналось її пружне, гаряче тiло. Я опустив свою течку, схопив її на руки. - Павле! - злякано викрикнула вона. Я швидко поклав її на лiжко, зiрвався, пiдняв течку i вибiг з кiмнати. Я ще чув за собою її викрик, але я вже швидко сторч головою бiг вниз по сходах, шарпнув вихiднi дверi i вирвався назовнi. Це вже був просiяний сяйвом недалекого лiхтаря вечiр, здовж хiдника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусiдка у великому чорному капелюсi зi своїм кудлатим песиком Ростi. Вона була напевно приголомшена швидкiстю мого бiгу i неуважним привiтанням, нiби за мною гналася погоня. Отже те, чого я сподiвався i перед чим iнстинктивно боронився, стялося. Воно мусiло статися i воно напевно на цьому не скiнчиться. Я не святий i нiякий сторож моралi. В менi сила бунтiвливих противенств i це був я, що засадничо призвiв до цього. Марта зо всiх сил намагалася боротися, вона тiкала, билася в розпачi, а я лишень своєю лукавою поведiнкою розогнював її спокусу. Тiєї ночi я вертiвся бiля своїх машин, як розбурханий робот виповнений динамiтом. Я був ходяче тi-ен-тi, граната на двох ногах, безглузда торпеда пiд божевiльним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони - метелиця чеснот, а сам я плоска реальнiсть, стандартна норма звичайнiсiнького побуту з iдеалами - я, моя жiнка, мої дiти, мiй дiм - альфа й омега i замкнене коло. Але коли це i де це я вперше зустрiвся з цiєю долею? Чи було це тут у Торонтi, а чи де iнде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европi, у Ляйпцiгу, Фулдi, Франкфуртi. Це було пiд час iсходу у вирi шаленого стовпотворення, на тлi епохальних руїн континенту, серед метушнi дi-пi кемпiв, в атмосферi затруєння, ненавистi, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'янiння. I мене цiкавило це приречення, не пригадую вже, як i коли ми зустрiлися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками, навiть, пригадую, тодi в Берлiнi у бункерi Ангальтер-Бангоф, коли на нашi голови з висоти небес, нiби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об'єктiв, а ми, побравшись за руки, намагалися лiзти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтiли разом з плянетою i мали лиш одну-однiсiньку мету зберегти биття серця i не зiрватися в безодню смерти. У Торонтi ми зустрiлися на грунтi громадської роботи; у товариствi ше однiсї синьоокої молодицi, чи не жiнки мого приятеля Бойка, Марта появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на вулицi Маркгам у ролi делегацiї однiєї жiночої органiзацiї з мiсiєю завербувати мене для доповiдi у їх органiзацiї на тему поетеси Лесi Українки - карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блисскучiй жовто-гарячiй сукнi, як втiлення турбо-динамiчних сил своєї статi зi соромливими поглядами з-пiд густих, довгих повiк i пригадую виразно, що це опiкало мене цикутою спокус i в моїй уявi вже тодi вирували чортики, якi нарперейми нашiптували менi скористатися з цiєї добродiйної нагоди. Я, здається, частував своїх гостей голляндським "болс"-ом, показував таборовi фотографiї, говорив про поезiю i розпачливо намагався бути привабливим, що менi не тяжко давалося. А потiм, як пригадую, я випустив її з поля зору... Але пiзнiше на одному з наших початкових танцювальних вечорiв, вона пiдiйшла до мене i запропонувала якусь метушливу румбу. - Ви, здається, мене щасливо забули, - казала вона тим своїм упокiрливо-кокетливим тоном, що звичайно дiяв на мене пацифiстично. Було далебi невиправданим, що я мiг щось подiбне вчинити i я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища. - Як можна забути таку чарiвну жiнку! - несумлiнно брехав я i не пригадую, що ми там говорили взагалi, але пригадую, що ми найбезбожнiше взаємно залицялися i навiть, здається, домовились нелегально зустрiтися, чого одначе не сталося з моєї вини. Бо опiсля я був паралiзований iншими корчами вже на грунтi Лени, яка стихiйно опанувала моєю свобiд-ною волею i обернула мене в механiзм, що не могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильнiстю радару схоплювала мої найвразливiшi точки опору i засипала їх тоннами нищiвної зброї. Пригадую на iншому балi, вона знов виявила iнiцiятиву, запросила до танцю i, з виразом жiночого Мефiстофеля, шепнула менi на вухо: "Як можна забути таку чарiвну жiнку?", на що я вiдповiв зливою ще зухвалiших комплiментiв, запевняючи її, що моє забуття це лиш одна з форм захисту перед невмолимiстю її чарiв. - Не хочу вiрити, що ви лякаєтесь таких небезпек, - казала вона з виразною ноткою кепкування. - Ви ще матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено героїчних суб'єктiв, - вiдповiдав я на це. - I вам не соромно ? - питала вона наступально. - Невимовне, - вiдповiдав я. - А чи це стосується до всiх, а чи тiльки до мене? - питала вона зi зловiщим натяком. - Розумiється - до всiх, - вiдповiдав я щиро. - Якесь моє шосте чуття пiдказує, що ви все таки брешете, - посилювала вона свiй наступ. - Ваше шосте чуття виразно займається наклепами, - боронився я розпачливо. - А менi показували одну облiплену косметиками дiвчину i впевняли, що вона має силу порушити вашi засади, - казала вона i одразу схаменулася, бо вiдчула, що цей натяк може порушити також мою рiвновагу. - Гiднi уваги спостереження, - вiдповiв я з виразним натяком, що ця тема менi не iмпонує. Ми танцювали до кiнця з настороженою упередливiстю i розiйшлися трохи наїжено, нiби двоє покараних котiв. Пiсля того ми оминали зустрiчi. Присутнiсть Лени зменшувала значення вiдсутности Марти. I навiть, коли Бояри вирiшили наймати у мене мешкання, я з досить легким серцем погодився на цю операцiю без нiяких особливих докорiв сумлiння. Можливо в цьому була затаєна задня думка, можливо на цей раз, присутнiсть Марти могла б злагiднити вiдсутнiсть Лени. Питання, як обiйти загрозливi ситуацiї, було таким настирливим, що забувалися всi iншi небезпеки i от останнiй вибух стихiйних сил, був такий вражаючий, ию, далебi, поставало питання, чи вдасться їх спрямувати у вiдповiдне рiчище. Рiшала справдi одна мить... Тяжка, гаряча секунда, удар кулi, яка летiла, вдарила, але лиш зранила... Але вже завтра може статися криза. Питання, чи йти на баль, лишалося загрозливо вiдкритим. А може справдi йти. Порушити мовчанку не тiльки задля Марти, а й для себе самого. Минулого року на цьому ж балi, який вiдбувався в готелi Роял Иорк, ми були разом з Леною, вона прибула тодi з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелi i ми провели разом двi гарячi, як спрага пустелi, доби. Це був сон, i баль, скаженi хвилини, i шалений порив. Це був верх нашої пiрамiди, трiюмф серця, найвищий акорд почувань. I коли я сьогоднi не пiшов би туди ж, я опинився б у порожнечi вiдчаю, а коли пiду - знайду порожнечу мiсця. Менi смертельно не хотiлося б втягати до цього Михайла. V Вирiшальної суботи одного дня жовтня, ми троє, нiби члени однiєї родини, заклопотано вибиралися на той самий баль iнженерiв, який тяжiв над нами, нiби знак Зодiяка. Вiд полудня Марта на сценi одягання, її повно скрiзь, не виключаючи i моєї кiмнати, вона розбурхано, вiд голови до нiг, нiби вiтер, бушує в цiлому просторi, її суконка творить альфу й омегу цiлого битiя, її бронзова зачiска хижо, нiби грива лева на статуї перемоги, тероризує увагу, її профiль - профiль бiблiйної Рахелi, а все разом, це рiзьба богинi Ра з головою яструба. Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосферi Марти, нашi одяги i зачiски блiдли в сяйвi її пеличности. Вона менi надзвичайно подобалась, головне коли пишно входила до моєї кiмнати, свiдомо бажаючи викликати подив, вона сяяла сяйвом мiдi i, здається, дзвенiла, як натягнута струна. Вона була неймовiрно вдоволена цiєю процедурою збирання, переливне граючись, як чара шампанського. - Чи ви розумiєтесь на брильянтах? - питала вона. - Нi, - вiдповiдав я. - Шкода, що ви не можете купити менi брильянт за тисячу двiстi долярiв. Дивiться, дивiться! - показувала вона число "Ляйф"-у i в ньому гарнi панi у багряному оксамiтi з брильянтами на пальцях гарних, як фантазiя, рук. - Це рекляма, - казав я. - Все рекляма. Ви рекляма, я рекляма. Гелена Рубiнштайн. Перi Комо... Налийте менi чарку... I собi... - Я не маю, - казав я. - Але я маю. Михайле! - гукала вона вниз. Налий нам по чарцi... Що хоч... Я хочу мати настрiй. - Ви ж маєте настрiй. - Я хочу мати... Над... Над... Наднастрiй. Як вам подобаються мої парфуми? Правда? Чудовi! Пахнуть весною. Пiвднем. Ви ж були на пiвднi... - Нi. Я був лише на заходi. - Давайте поїдемо на пiвдень. - Давайте. - А ви б зi мною поїхали? - Куди хочете. До Єгипту... В Сагару. - Нi. На Флориду... Лежати пiд пальмами на березi океану. Ви ще нiколи не лежали пiд пальмами на березi океану. - А ви? - Я багато разiв. - Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фiгура. - Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь? - Бiльше, нiж дозволено. - Ха-ха-ха! Не питайте дозволу! Вона схопила мене за руку i ми, невiдомо чому смiючись, пiшли вниз сходами. Марта своєю широкою сукнею виповняла весь простiр, для мене залишалось лиш ок