починається з того факту, що вона народжена, як i я, у мiстi Харковi i що її батька так само, як i мого, одного разу "не стало", їх серед ночi забрано з хати i кудись вивезено, з тiєю тiльки рiзницею, що мого батька, народного учителя, "не стало" за "буржуазний нацiоналiзм", тобто, що вiн трохи бiльше, нiж було урядове дозволено, вживав української мови, а її батька, вiдомого iнженера, за будинок у Харковi i вiллу в Криму, а до того чужинецьке прiзвище, що на мовi тiєї доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену, з її матiр'ю i старшим братом, пiсля арешту батька, так само, як i мене з моєю матiр'ю, викинуто з мешкання на вулицю i залишено на призволяще, лишень, що вони виїхали, не як ми, на село, а переїхали до Одеси, де її мати стала кондукторкою i десять рокiв водила одеський трамвай, що зберегло їх при життi, а моя мати на селi, пiдчас колективiзацiї, загинула з голоду. I родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я, тобю вона вже не знала "проклятого царського часу" взагалi, а я ще мав на собi маленьку плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз зустрiчалися на вулицi Сумськiй, де стояв їх злочинний дiм, а з її старшим, струнким, бiлявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до народної школи, грали "гилку" i вчилися курити. ... i напештi, ми однаково затратили пiв життя "для добра майбутнiх поколiнь", об'їхали пiв свiту, щоб знов зустрiтися на перехрестi вулиць Батерст - Дандес в Торонтi, Онтарiо, бiля зупинки трамваю насупроти нiмецької аптеки "Медiка". Коли я приходив з нiчної змiни роботи, я звичайно до обiда спав, а потiм одягався i простував вниз по Маркгам до вулицi Квiн, де на розi мiстилася харчiвня "Иорк", власником якої був мiй господар Пилип Стецик. Це була пiсна, одноманiтна вулиця, заселена переважно сiрим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками iсторичної давности, зi всiлякими хитромудрими ганочками, балькончиками. прнбудiвками, яких цегляна барва вiд часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисiлн за бпаком сонця. За повiр'ям бiльшостi мешканцiв закутка, смiття значило грошi, тому до нього ставились, як у Iндiї до святих корiв, гiгiєна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. I дивно, чому саме в таких мiсцях водиться стiльки дiтей. Можливо, рiд людський такi самi бактерiї, як i всi iншi, i смiтники є лля них найближчою стихiєю. Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. "Грiл Иорк" пишався численними написами, неоновим свiтлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий, кольоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп зi запахами тютюну, олiї, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це щедра долоня, що за маленькi грошi, пропонувала вам ситiсть, це мiсце, де, крiм "гамбургiв" i ''гот-догiв", ви дiстали рiднi борщi й вареники, а до того зустрiлись "зi своїми" i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми свiту. Саме того часу це мальовниче пристановище iстотно поширялося, подвоїлась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову барву на сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без вiкон, оббиту фанерою кiмнату, запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних мовах i подвоїлось кельнерок, якi заклопотано бiгали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантаженi посудом i харчами. З помiж них контрастове видiлялась звинна, елегантна русявка зi синiми очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася i звала мене Павлом Iвановичем. Одного разу вона несподiвано мене запитала: - Павле Iвановичу. Чи ви знаєте Лену Глiдерс? - Нi, - вiдповiв я незучаснено - Не знаєте Лени Глiдерс? Це неможливо. Це ж вiдома малярка, - казала вона здивовано. - Нi, - вiдповiв я тим же тоном. - Вона малює рiзнi такi... знаєте... Модерна, - вияснила вона. - А вона вас знає, - вияснила виразнiше. - Мене? Як i чому? - питав я здивовано. - Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. I про вас говоримо. Вас усi знають. Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала. - Дуже гарна, - казала вона, маючи на увазi ту саму Лену. - Навiть дуже, - пробував я жартувати. - Уявiть, що дуже. I шкода, що ви її не знаєте. - Можливо й шкода. - А може б ви хотiли з нею познайомитись? - А чому б нi. - Вона недавно прибула з Монтреалу. - О! З Монтреалу. Розумiється. Ви, здається, також з Монтреалу. - А ви, здається, з Ванкуверу. - Маєте рацiю, - вiдповiв я з посмiшкою. - А чи мiг би я знати ваше iмення? - Зiна. - А далi? - Далi нема. Зiна. На цьому наш дiялог на тим часом скiнчився, я був задавнений скептик, вiдкриття Зiни мене не зворушувало, менi соромно признаватися, але засадничо, я не належав до тих, якi легко загоряються, я вiрив в любов, кохання, пристрастi, я читав про них, бачив їх у (фiльмах, але лишень бачив, не конче сприймав, моє тiло було на таке загартоване, душа iмунна, гормони ситi. Лишалась мрiя, а в мрiю не вiрилось дослiвно. Хотiлося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, вiддихом. Зовсiм недавно, я, було, щось подiбне зустрiв. I не так далеко. На тiй самiй вулицi Дандес, повертаючи до лiва, де розбитi хiдники, бруднi калюжi, жидiвськi й iталiйськi крамнички зi сушеною, солоною рибою, оселедцями, прiсним запахом оливок, грушкоподiбних сирочкiв, майже в перемiшку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мiшками, юхтовими черевиками... На самому розi при виходi на Баторст красується запорошений кiоск журналiв, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали європейськi iлюстрованi журнали, ремiнiсепцiї минулого, спогади вiйни, знайомi прiзвища... I саме на цьому мiсцi, зовсiм ненароком i зовсiм випадково, я побачив молоду, гнучко-струнку, в повiтряно-легкiй суконцi дiвчину, з римською, у виглядi кiнського хвоста, зачiскою. Така мимолетна з'ява. Вона щойно висiла з трамваю Дандес i чекала, видно, на Батерст. Унiкальне вражаюча i безкомпромiсово гарна. I закоштовна, щоб зватись жiнкою, це просто квiтка-самоцвiтка, не Мадонна i не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальцi уяви. Це можливо мариво гiперболiчне, можливо це просто шахрайська льоторся, яку годi проглянути. За цiле моє рiзно-многогранне буття на цiй строкатiй землi, не так часто приходилось бачити зблизька подiбнi явища, за вийнятком на екранах голiвудських колекцiй... Але в самому автентичному, доторкальному вимiрi, на брудних хiдниках давнтавнiв, на станцiях транспортацiї i взагалi, пiд ясним синiм небом моєї домени, подiбнi явивища зникаюче рiдкiснi. I тодi вони вражали, i наводили переполох i пiдносили температуру. Хоча звичайно - дяка Боговi, такi феномени появляються, торкаються, вiддалюються i забуваються. Залишається далi те саме переконання нездiйсненности, гiркий присмак невiри i нсвиразно-тьманне шукання нової точки у плоскому просторi. Але цi ого разу, це звичне правило було порушене. По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому мiсцi, у той. самий чаг, лишень з деякими несуттєвими змiнами (сiра, обтiкальна, як рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мої попереднi спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанцiя жiночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд iн Ню Иорк, свiдомого поєднання вiтамiнiв з аптечних баньочок i контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл назвав одну iз своїх книг - "Трiюмф i трагедiя". Трiюмф цивiлiзацiї i трагедiя моєї неспроможности. Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в кубiчнiй кiмнатi "Иорку", солiдної людини, яка вперто тримається переконання, що судженого не об'їдеш конем, а не суджену не привабиш нiякими чарами чемлi. Я не виявив панiки вiд пропозицiї Зiни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново. - Як ваша малярка з Монтреалу? - запитав я її. На це, Зiна виняла з маленької кишеньки свого бiлого плаща вiзитiвку одного зубного лiкаря з годинами прийнять пацiєнтiв i на її зворотi, енергiйним письмом, написала: "Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00-4117". I подала менi. Я прийняв картку i заховав її до кишенi своєї робочої блюзи. Нiчого не сталося... Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цiлковита безстороннiсть. I що це справдi за така мармуровiсть? Можливо наш нуклеарний час трохи запересичений любов'ю - книги, радiо, телевiзiя, рекляма... Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов, нiби отари худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки переслiдували нас навiть у... Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святої iнквiзицiї. Але де, скажiть, подiлася колишня, справжня, запашна з гiтарами, соловейками, повним мiсяцем... I зiдханнями. Коли ще стрiлялися i вмирали вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв. У моєму випадку це перевантаження вiдчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надiя Петрiвна раз-пораз мусiла кликати мене знизу: - Павле Iвановичу! Толехвон! (Вона полтавка). Я мусiв накидати халат i прожогом бiгти до першої площинки заднiх сходiв, де збоку у нiшi дискретно мiстилось вiдгалуження телефону, який засадничо мав мiсце у кухнi i був пiд неподiльною контролею генерального штабу Надiї Петрiвни. Вона менi спiвчувала, але разом i скаржилась: - Коли ви нарештi окрутитесь, - казала з виразом щирого докору. - Хоча б залюбився... А то лиш зводить iнших. А на початку травня, як звичайно рано, пiсля нiчної змiни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося нiби я садив дерева у якомусь стадiонi, був розтрiпаний, як кiт пiсля нiчної мандрiвки, лежав, потягався, думав про це i те, а далi вставав, мився, голився, на дворi було ясне сонце i спiвали робiни, я хотiв було посидiти на своїй верандочцi з томиком доброї лектури, коли знизу долетiв знайомий спiвочий контральт Надiї Петрiвни: - Пане Пааавле! Телехвон! - Невдоволений, вiдложив лектуру i вдався до вiдомої нiшi на сходах. - Гальо! Данилiв! - буркнув до слухавки. - Добрий день, Павле Iвановичу! Тут Зiна! - почув я вiдповiдь. - А! Дуже приємно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилiв... - Слухаю. - Але слухайте уважно! - Уважно! - Тут бiля мене гарна, атрактивна дiвчина... - Винятково зворушений. - Яка хоче з вами познайомитись... - Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга? - Нiяких коментарiв. Так чи нi? - Розумiється - так! До ваших послуг. Де i як можу бачити панну... - Лену Глiдерс... - Панну Лену Глiдерс? - Вона навiдає вас. - Навiдає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання. - Нiяке дихання, це абсолютно серйозно. - Розумiється. Абсолютно. Коли матиму шану її вiтати? - Завтра. Будете дома? - Хiба увечорi - Розумiється - увечорi. - Година восьма? - Домовлено! Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зiна, та Зiна з її вольовим носом. I що за агресiя, чому так спiшно, який сенс i що це за така малярка i навiщо я їй здався? Головокружна сенсацiя, загадкова тема, двадцять чотири години роздумiв, огненний знак питання... Я ще нiколи не затратив стiльки часу на подiбнi справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброївся, щоб належно зустрiти iнвазiю i бути у формi, як посадник Лондону, коли його урядово вiдвiдує королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сiрий, так званий тропiк, одяг виняткової елеганцiї, в тон одягу краватка i легкий, ажурний, кокетливий загальний тон i вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тiльки дiвчина... А я зiпсутий успiхами парубок. Тра-ля-ля! Я чекав тiєї восьмої години з нахабною певнiстю, мов би султан турецький, який чекає свою одалiску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустрiти це явище для мене ще небувале, по своєму загадкове з виразними ознаками мiстерiї, а одночасно приходило на думку, чи це не є якийсь жарт, придуманий легковажною Зiною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застукає до дверей, якась Нiна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос "телехфон" i та сама Зiна насмiшкуватим тоном заявить, що наше домовлення нiщо iнше, як звичайна її примха. Я панiчно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою "Омегу", ступнював напруження, сам на себе за це сердився i не мiг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повiльно йде час, я весь слух i увага, там десь внизу мають вiдчинитися дверi, я почую невиразнi жiночi голоси, легкi сливе нечутнi кроки по м'якому килимку сходiв i тривожне, делiкатне застукання до моїх дверей. Це має ось-ось статися, чекання, олив'яно тяжке чекання, бiжить секундна стрiлка, але знизу нiякої реакцiї. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусiв би розумiти, що ця вi-зита далеко не належить до звичайних i що такiй дiв чинi не так легко вибратися на таку авантюру з такими вiдчаяними намiрами. Години виразно показують її довгi, складнi вагання, її нерiшучiсть важиться секундами, час вайлувате сприяє її вiдвазi... Восьма рiшальна година, п'ять довжелезних хвилин по восьмiй, нестерпнi десять iнших хвилин i нарештi п'ятнадцять тяжкостопих секунд, вiдчеканених, як вистрiли з рушницi i ось те, що мало статися - спiвуче, знайоме "Пане Павле! Телехвон!". Зриваюся, як чорт. Напевно якась мара втискається до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гiднiсть i достойнiсть чоловiчого накорiнка, силуваними широкими кроками йду до фатальної нiшi, беру слухальце телефону, кажу "гальо" i чую незнайомий, легко картавий, нерiвний, притишений жiночий голос. - Пане Данилiв. Вибачте менi. Ми ще не знайомi. Я Лена Глiдерс. Моя приятелька Зiна, без моєї згоди домовилась про мою з вами зустрiч. Я не погоджуюсь. Вибачте. I прошу мене не чекати! Клiп-кляп i телефон замовк. I кiнець. Мене набито по мордi, я весь обурення, я бiжу до своєї кiмнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка має забрати цiлу ту Зiну з її маляркою, це виразне знущання i такого не можна дарувати. Ось пiти й подзвонити їй i на гарячу голову вiдчитати їй свою думку! Но, но, но! Тiльки не це. Краще стриматись, залiзний спокiй, льодове мовчання, повна, вбивча iгнорацiя. Я вже було вибiг до телефону, зупинив себе перед самою нiшею i саме в той час, коли вiн задзвонив знову, а я без надуми, механiчно схопив слухальце, я почув голос Зiни. - Чи Павло Iванович ? - Так! Це я! - вибухнув я сердито. - Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не берiть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостiйною! А разом боїться. Просить вибачення i просить зачекати. За п'ятнадцять хвилин вона буде у вас! Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нiкого не хочу бачити, нiякої малярки, нiякої людини, нiякої авантюри. Як тiльки прийде - покажу дверi i справа скiнчена, я був лютий, я хотiв виглядати бридко, я розщiбнув сорочку, виставив свої зарослi груди i навiть скинув штани та надiв свiй бурячково-китайський халат. Побачить i втече. А тим часом, розлiгся на канапi, заложив ноги в нiчних капцях на поруччя i вирiшив за нiяку цiну не вставати, навiть коли мала б прийти сама Бригiда Бардо. Але все таки я нервово поглядав на годинник i нервово чекав! Що за чортяча проба нервiв! Тi проклятi п'ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлi i були вони не п'ятнадцять, а двадцять, двадцять п'ять, я навiть знов почав сумнiватися i мiй настрiй дуже гостро почав мiнятися з буревiйно лютого, на непевно-переляканий i я навiть почав вагатися чи цей мiй розтрiпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене перед судом невмолимости i коли тi фатальнi п'ятнадцять хвилин наближалися зовсiм, я зненацька, мов опарений, зiрвався на ноги i почав поспiшно натягати штани. Та було вже пiзно. До дверей справдi делiкатно застукано, я не розумiв, як це i коли сталося i хто там за дверима, але я з поспiхом натягнув штани, як на зло плутався в кожнiй холошнi, назував черевики, ледве накинув пiджак, але краватки так i не встиг зав'язати, як i не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механiчно вiдчинив дверi i дослiвно... Так. Повiрте менi. Я занiмiв. Перед мною, як у якiйсь брутальнiй казцi, стояла свiжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дiвчина, яку я пiзнав на перший погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес - Батерст, яку я так подивляв i яка мене так вразила своєю динамiчно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великi очi, моє обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуваннi, а на мене дивилися переляканi, великi, не знаю якої вже барви, очi i дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав: - Чи це тут? - Лена Глiдерс? - перебив я її вигуком, але мiй голос зiрвався, раптово упав i я розгублено занiмiв. Дурнiшої, банальнiшої, наївнiшої сцени в моєму життi я ще не переживав. Школяр початкової школи напевно, на моєму мiсцi, виглядав би достойнiше. - Чи можу зайти? - почув я скромне питання. - О! О! Вибачте! Розумiється! Прошу... I вибачте... Я... Я вирiшив... що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. I прошу сiдати. Тут, тут... - я почав поспiхом звiльняти вiд газет i книжок мої обидва стiльцi. Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помiтив. "Лайф", "Франкфуртер Iллюстрiрте", Вiккi Доган у купальному костюмi, королева Фрiдерiка в регалiях, дивовижнi риби зi синiми смугами, гола, рожева дiвчина з Таїтi у прозорiй водi з вiночком червоних азалiй на смуглявiй голiвцi, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах i пiдписом "нет!" i рiзнi, прерiзнi iлюстрованi, як "Пост", "Тайм", "Меклейн" - все це поспiхом, нiби осiннє листя, я згортав обома руками i робив мiсце моїй мiстерiйнiй гостi, яка скромно i здивовано стояла бiля дверей, одягнута у легку, коротку, срiблясту суконку з високим, пiд саме пiдборiддя, китайським комiром i великими очима глядiла на мою метушливу безпораднiсть. Звичайно, я не звик бути безпорадним, анi розгубленим у таких випадках, де в дiдька дiлися мої уславленi ароганцiї i що це за дивовижа дiялась взагалi. Моя гостя також, як менi видалось, не вiдзначалася великою вiдвагою, я вказав їй мiсце i вона слухняно, як школярка, присiла на краю канапи, стиснула щiльно свої гарнi стрункi ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делiкатно тримала невелику округлу солом'яну торбинку, мов би хотiла цим закрити свої провокуючi колiна. Я намагався безуспiшно защiпнути комiр своєї сорочки, який настирливо не хотiв слухатись i розпачливо шукав дотепнiших слiв, щоб розпочати розмову. - То це ви є та легендарна Нора Глiдерс, - нарештi вирвалось у мене. - Не Нора, а Лена, - почув я спокiйну вiдповiдь. - Ах, вибачте! А чому справдi Нора? Чи не ремiнiсценцiї з Iбсена? Ваше прiзвище скандинавське? - намагався я виправдати свою розгубленiсть. - Ви знаєте Iбсена? - легковажно запитала вона i враз спохватилася, намагаючись затерти свiй нетакт. - А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? - питала вона з ноткою, в якiй проривалися її природнi властивостi спротиву i насмiшки. - О! - хотiлося менi вийти з непевностi. - Можливо не вперше... I багато чув... - Багато чув? Хiба що вiд Зiни. Це вона творить легенди. Не розумiю, де могли ви мене бачити. - Де небудь... На вулицi... Випадково. Чим можу вам служити? - Нiчим. Хотiла вас бачити. - Мене? - Ви здивованi? - Смертельно. Чому? - я починав входити в свою нормальну ролю, менi вiдмикався язик. - Менi сказали, що ви знаменитiсть. - Це також творчiсть Зiни, у неї багатий язик. - Можливо... Що ви винятково твердий, зарозумiлий парубок, якого не бере нiяка зброя. I я читала вашу статтю. - Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, менi ця мiсiя iмпонує у наш мiлiтарний вiк. А яку статтю ви читали ? - Вже не пригадую. - Це добрий знак... Щоб не перебiльшити моєї зарозумiлости. I ваше пiсланництво менi iмпонує... Хто його автором? Чи також Зiна? - Розумiється. - Не тiльки багатий язик, але й багата фантазiя. Чим пояснити її агресивнi намiри? Вона не вiдповiла а питала своє: - А чи це правда, що ви аж такий... - Зарозумiлий? - перебив я її. - Ну, хоч би. - Хiба не бачите? Зiна i тут не помилилася. Зарозумiлiсть, моя професiя. Зiна i це прекрасно врахувала. - Нi, це ширша опiнiя. - Чи не агенцiя Галюпа? Як тут не бути зарозумiлим... Стiльки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите? - Нi. - Не курите? - вирвалось у мене щире здивування. - I напевно не п'єте? - Чай, каву. - Маю "рай-вiски", "скач-вiски", коньяк, черi... - Не вживаю. - Може належите до "свiдкiв Єгови"? - Можливо. - То може перейдемо до кав'ярнi? - Хiба тут погано? Маєте гарне мешкання. - Гарне мешкання?! - Багато книжок, журналiв. Де берете час на читання ? - Просто читаю. Без часу. Iнколи просто в роботi. - На роботi? Коли? - Я механiк, мої машини крутяться, а я пiд їх шум читаю Мiченера. - I Франсуа Саган. - Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумiв не зашкодить. Але вибачте... Знаєте що ? Мене дуже кортить пiймати вас на фото, - Зжальтеся. Я фатально не фотогенiчна. Говорiть щось далi. Але я схопив апарат, що лежав на столi готовий для вжитку i не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка. - Це буде жах! Я протестую. - Запiзно! Я люблю жахи! - Я ж перелякана, як коза. - Це те найкраще. Безпосереднiсть. - Ха-ха-ха! - вперше засмiялась вона. - Ви невмолимий... I неможливий. - Вибачте. Я обiцяю надалi бути можливим. - Обiцяйте, що як вийде погано - покажете менi. Я вражлива на фотогенiку. - Обiцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна... - Тiльки не в фото. - А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинiв чи фотографувати кретинiв, яка рiзниця? - Це точка сприняття. Краса кретинiзму з фотографiї не конче вiдповiдає мистецькiй точцi. - Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камiнь, ви мусите втаємничити мене у цi первороднi сили доброго чи недоброго, добра i зла, бо iнколи видається, що цi точки так переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповiдь щось вам каже? - Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень вiдчути. - Вiдчувати, вiдчувати i вiдчувати! А де зрозумiти? Пояснити? Чи математика непоясняльна? - Я не матиматик, але думаю, що її пояснення остаточне i воно не мiняється. - А мистецтво? Iлюзiя? Естетика? - Це засадничi зрадники. Їх завдання - мiнятися. - Вибачте. I сама краса? - Назвiм це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса! - Розумiю, розумiю. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До переорганiзаторiв космосу? З довгим волоссям i довгою боподою? Я був винятково здивований, звiдки i як взялося мое красномовство, чому так розв'язався звичайно спутаний язик, де подiлось моє пригноблююче розгублення. Я також помiтив, що моя гостя, звичайно не говiрлива, попала в тон i на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всiлась вiльнiше на канапi, звiльнилась з пози. На останнє питання я не дiстав вiдповiдi, бо знизу почув "телехвон", i мусiв вiдiйти, а Лена переглядала мої розкиданi купами книжки, а коли я повернувся з розмови зi ще однiєю кандидаткою на наречену. Лена питала мене, який лiтературний жанр менi найбiльше подобається, на що я вiдповiв незучаснено, що всi жанри за винятком iсторичного. А який стиль? Всi стилi за винятком нецiкавого. Ми говорили про все i стрибали з теми на тему, як метелики з квiтки на квiтку.Про курення, про собак, про жiнок, про одруження. Час бiг невмолимо i швидко, i непомiтно, я був пара-схвильований i мав настрiй зривати гори своїм душевним динамiтом. Я висловив навiть думку, що ця наша зустрiч для мене значить вiдкриття. - Чому? Чого? - питала вона безпосередньо здивовано. - Цього хiба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсацiя... Ви цьому не повiрили... Ви належите до великих наречених i засадничо ви вже одруженi. Такi "парубки" як я для вас нонсенс. Вас хтось для чогось пiддурив. Ви, здається, з того самого простору, що i я... Ми перепливли океан... Ви мене розмiєте! Ви мене прекрасно розумiєте. Йдiть! Тiкайте. Бо я розплачуся! Але вона розсмiялася вдруге, була помiтно заторкнута i вражена, я це виразно бачив i вiдчував, це можна бачити i вiдчувати, хто має око i дотик. I що я помiтив, i цiлком зрозумiло, що вона не любить клясичної патетики, анi театрально-великих слiв. Вона повiльна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сiра, ломка скромнiсть i гранiтно-настирлива мовчазнiсть. Вона може бути цинiчна, скорше гiрка, нiж солодка, скорше сахаринна, нiж медова. Я помiтив також, що вона має сильно повзбудливi акторськi прикмети, вмiла "грати ролю", гамувати почуття i вдавати протилежнiсть себе самої. Цi двi постатi - бути в життi i бути в дзеркалi, прикметнi її природi. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки. - Чи ви не займаєтесь часом кабалою? - запитала вона несподiвано. - Займаюсь, - вiдповiдав я спонтанно. - Дуже цiкаво. Навчiть i мене цiєї штуки. - Хочете ? - Навiть дуже. Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в її очi, взяв зi столу шматок паперу, взяв олiвець i сказав: - Напишiть менi ось це речення - "я є людина вперта". - Чому якраз це? - Не питайте, а напишiть. Вона погодилася i написала. Пiд її написом те саме речення написав я. Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав їй. - А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш. Вона була гостро вражена подiбнiстю обох стилiв письма, вона розумiється, вгадала свiй напис, але дивлячись здивовано менi у вiчi, казала: - Але ж ви вмiєте наподоблювати. Я заперечливо похитав головою. - А що це по вашому? - запитала вона. - Звичайна спорiдненiсть вдач. - Як вам це прийшло на думку? - Можливо вiдчув. - В такому разi ми нiколи не... зрозумiємось. - Ви хотiли сказати - не зiйдемось. Бо ми вже розумiємось. - Ви так добре знаєте людей. Чи вмiєте читати з долонi? - Можливо, - зблефував я, бо нiчого такого не вмiв. - Ви в це вiрите? - Вiрю. - Давайте руку... Лiву... - Вона подала свою руку, я взяв її делiгатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив її догори долонею на свою гарячу лiву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями, бiла, костиста з делiкатним зап'ястям i гарно полiрованими нiгтями. Її долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже несподiваними i примхливо вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником по серединi, довгого "лiнiєю життя" i вулканiчне опуклим так званим верхом Аполона, з виразним на ньому, дуже своєрiдним, хрестиком. Я нiчого на цьому не розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень цiкавився, як певним явищем справдi загадковим i iнтригуючим. Я дивився на цю мiстерiйну картину спокiйно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помiтно зацiкавлена. - Будете довго жити, - обережно почав я. I, можливо, успiшно. Але турботливо, iнколи бурхливо. Вашi бажання будуть вдоволенi аж у високому вiцi. Будете хворiти. Маєте великi здiбностi... Передусiм мистецькi. Здобудете позицiю... Видатнi акторськi прикмети... Ще не були залюбленi, але... були одруженi... - тут рука її помiтно здригнулася. - Тепер ви не вдоволенi, шукаєте гострих почувань i, можливо, пригод. Хочете бути оригiнальною i складною, але любите простоту... I навiть щирiсть. I навiть сентимент... Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не виявляти... Будете мати двое... - О! Досить! - вирвалось у неї i вона вiдняла руку. - Ви в це вiрите? - питала збентежено. - Розумiється - нi. Це лиш жарт. Це був справдi жарт, але вiн давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навiть її акторство. Була розчервонiла, на устах непевна усмiшка, на виду безпосереднiсть i щирiсть. Вона встала, що значило кiнець вiдвiдин, я визвався її провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освiтлену, заставлену автами вулицю, вiдчувалась свiжiсть весни з чистим, вимитим небом i серпиком мiсяця в його глибинi, я вiдчував вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємнiсть. Ми повiльно i мовчазно пройшли до звороту вулицi Гарборд, повернули влiво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров'я, силу, молодiсть, певнiсть. Ми дiйшли до авеню Шша, повернули влiво, минули кiлька будинкiв i зупинилися перед одним звичайним, дуже подiбним до решти, будинком з кам'яними, сiрими схiдцями. Лена жила на другому поверсi, її вiкно виходило на заднiй двiр i спереду не можна було його бачити. Ми попрощалися дуже спокiйно, я дiстав дозвiл "заходити", не домовились коли, не зраджували поспiху - дуже знайома i нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежнiсть, хоча на цей раз менi дуже хотiлося щось в цьому змiнити. Обiцяв "дзвонити" i провiв її поглядом аж на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась... Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотiв її слухатись. А коли я взнесло i надземне вертався назад з почуттям легковiрного переможця, я вперше за довгi роки цiєї практики, вiдчув своєрiдний надрив, нiби в менi щось дошкульно повернулося iншим не звичним боком. Вражало, що я так опукло i виразно пам'ятав сливе кожне її слово i що якось так дiткливо i безнастанно вiдчував її присутнiсть. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. Її астральнiсть була незаперечною. II Я дiстав iмперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тiльки не був у фабрицi, я був на вулицi Шша. Це не давалося легко i не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постiйнiй опозицiї, грала певну ролю, яку виконувала зворушливо майстерно. Постiйне "завтра", постiйне "пiсля завтра", постiйне "у вiвторок". Вона завжди "не буде дома", завтра "не може", пiслязавтра "зайнята". О, до чорта з такими примхами! Не вiдомо, звiдки взялося у мене стiльки терпеливости, стiльки настирливости i стiльки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо - вона справдi зайнята, особливо вечорами, але мене це не переконує, а її не виправдує, головне, що я не втаємничений в її справи, я перебуваю у туманнiй непевностi, вона має своєрiдну вдачу наполегливої вiдокремлености i практикує разючу технiку визивної поведiнки. Не можу з цим погодитися не маю сили бути терпеливим, хоча мусiв бути терпеливим. I прикметне, що я все таки був терпеливим, можливо, вперше в подiбнiй ситуацiї. Розумiється протестував усiма клiтинами мої iстоти, вимагав бiльшої уваги до своїх вимог, але не думав здавати позицiй, анi навiть робити вiдступу. У мене з'явилась незвично задавакувата впертiсть, така невластива моїй вдачi в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у неї по вiвторках, Зiни в той час не було дома, її кiмната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крiсел, спартанська канапа, вояцьке лiжко, набита сукнями шафка в стiнi i недокiнченi, з великими переляканими очима постатi у виглядi механiчних портретiв на сiрих, чистих стiнах. Вузько, високе, розсувне вiкно виходило на подвiр'я, заставлене посудом на смiття i на невеликий зелений квiтник, з якого опукло видiлялося кiлька кущикiв пiвонiї, вiдцвiлих тюльпанiв i нерозцвiлих фльоксiв. Високе, вигляду старого дуба, дерево затiняло миршавий, невеликого розмiру, подiбний до спонтаного килимка травник. Вся сила, всi роскошi i цiле багатство цих двох загадково дiвочих i чарiвно недiвочих дiвчат, заключа-лися в їх суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, пiжамах. На вулицi вони могли правити за зiпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цiй вузькiй щiлинi, це була дуже плястично висловлена пара чарiвних жертв останньої великої свiтової метушнi, яка пробиралася крiзь драпiжнi життьовi хащавини, не затративши почуття оптимiзму, чарiв жiночости, гiркоти цинiзму i навiть сяйва промiнистого гумору. У них була надiя проломити спротиви i знайти своє Гарантоване мiсце ситого, безжурного, по можливостi легкого, хай це буде одруження, а взагалi щось родинне у великому новому не знайомому просторi, де всi люди мають тi самi основнi прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. Їм притаманнi були тисячелiттями випробуванi, драпiжно-неугавнi властивостi дiвочих мрiй, наступальнi сили, наставленi на найвищi ставки, їх метою було увiйти в мiсця заваленi долярами, завiшанi мiльйонерами, заставленi ка в'ярнями, курортами, яхтами, переплутанi свiтовими лiнiями дорiг моря, сушi, повiтря, з дотиками свiту великого, модного, завуальованого "нiчим" мистецтва... У випадку Лени це ще ускладнялося її особистим приреченням до мистецтва, без сумнiву вона не була лишень гарненьким дiвочим тiлом з ледве розвиненими горбиками грудей i такою цiлющою силою її нiг i цiлого мiстерiйного єства, без сумнiву в нiй разом з мрiєю, мiльйонерами i яхтами, сидiли ще iншi чорти з гарячими вимогами свiту, слави, безсмертности, задавакуватости, корчiв творення i мук родження. Здобути позицiї трилiнiйної вимiрливостi i разом не затратити однiєї прямолiнiйностi! - дуже не легкi зав дання молодої, гнучкої, хтиво-привабливоi iстотки з цiєю назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне i буденне iмення, а разом в якому криється глибинна, надглибинна, пiдглибинна мiстика богiв i над-богiв буття всiх вимiрiв i всiх просторiв... Це не поясниме i ми даремно намагаємося знайти йому якесь пояснення. Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомiтна мить, час, я сливе переродився, тобто не переродився фiзично, але дiстав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов iдiот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситнiстю, старанно i пристрасно голитися, отетерiло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалi, розглядати кожного прища на своєму обличчi, мов би це була плянета Венера i я мусiв довiдатися, чи здiбна вона втримати тягар мого iснування, мене потягнуло до занудливої, ностальгiйної, засадничо легкої, але кривавої i драпiжної музики, певних любовних, звичайно неправдивих, фiльмiв, томливих, просторо завантажених сексом романiв i мельодiйно, музично-млосних i кабалiстично-надхненних вiршiв. Не знаю, чи яка iнша жива iстота - кiнь, слон чи бегемот, могла б перетравити таку кiлькiсть подiбних потрав, коли я заводив патефон i годинами дозволяв себе батюжити звуками Малягени, що врiзалася в мої пори, жили, тiльця крови гарячим приском i творила там шуми верхiв'я гiр, тиснення глибин океанiв i гойдала мною, як кораблем на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфiзичним, наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного пiдложжя, а у висотах i надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвiту. Такого сакраментально дурного положення не видумати i не висказати найбезбожнiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд плотом залитi алькоголем. Не має бо шаленiшого оп'янiння, як оп'янiння власною кров'ю. I простiр помiж вулицями Маркгам i Шша, став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонiю своєї iстоти, в музику биття мого серця, його хiдники видавались iнодi трiюмфальними килимами, якi так чарiвно вгиналися пiд моїми легкими стопами, але не провалювались i трималися твердости бетону. Iнодi вiн видавався менi надто довгим i тодi я нагло вривався до трамваю з дуже вiдчаяним виглядом самогубця для того тiльки, щоб пролетiти три короткi зупинки, а потiм метеликовим стрибком випурхнути i стрiмголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотiлося блищати - червоним, багряним, золотим - байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного "Ягуара" чи "Скай-Грен Тандер'' а, як це показують в iлюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити свої власнi сили з силами машин i творити одну сугубу невмолимiсть. Лена звичайно позiрно байдуже чекала на мене, здебiльша сходила вниз i вiдчиняла вхiднi дверi. Не було зворушливих сцен зустрiчi, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мiшкуватих, забарвлених цинiзмом, ходульних суб'єктiв, помпезно холодних й дерев'яне байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, нi одного природного руху, нi шпетки щирости. Найбiльше Лена могла наставити щоку для летючого поцiлунку, або в ще бiльш розпачливих випадках, схопитися за обидвi руки i не знаючи що далi, вирiкати: - Ви сьогоднi Боб-Гоп. Або: - Ви понурi, як стара вежа. Або: - О, Павле, Ви знов пригналися за скоро! Або: - Сiдайте i мовчiть. Набридли! - Або: Не пiдходьте, не пiдходьте! Я колюча! - Читали ви Сiмон де Бовуар? Або: - О, це вже старе, як свiт. Це вже знала моя бабця. Iнодi я ганебно розгублений, як останнiй бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж i вдаюся до вульгарного нахабства: - Не вдавайте, Лено, дурня, будьте пiжоном. - Ха-ха-ха! А що таке пiжон? Нi. Ви скажiть, що таке пiжон!? - О, Боже! Голуб. Голубиця! Менi радiсно бути дурнем, а не голубом, - картавить вона. З дурнiв ллють бетон людства, - пiдносить вона голову з примруженими великими очима, якi здавалося, хотiли б мене з'їсти i на яких поблискують сльози безсилля. Ми йдемо поруч, iнколи обняшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до її вiдчиненої навстежiнь кiмнати, де вiтає нас розпачливо-жахлива подоба її останнього малювання, переважно жiнка у виглядi горилi, яка напружено, як надутий бальон, родить дитину. Менi здебiльшого хотiлося б схопити її i розiграти бурхливу сцену любови, кинути її на тапчан, роздерти на шмаття її одяги, мене роспирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як мiхур, i вдавав розгнiваного за те, що вона на моє запитання, де була вчора, давала завжди ту саму вiдповiдь: - I як вам не обридне завжди те саме питати. Знаєте ж, що була зi старим любовником у Роял-Иорку. - Чорт би тебе забрав! - Мене найбiльше сердить те "зi старим", бо я не можу супоставити її свiжого, ясного, чистого тiла з чимсь старим, це блюзнiрство, це знущання з естетики, а її це, мабуть, бавило i, мабуть, вона знала, що саме в цьому її пiдозрiваю... Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливiший сейсмограф, починала реагувати, вона могла пiдiйти до мене, стати передо мною навколiшки, взяти мою руку в обидвi свої долонi, нiжно її погладити i ще нiжнiше її поцiлувати. - Не цiлуйте моїх рук! - сердито казав я. - Я не друїд - Для мене друїд! - вiдповiсть вона, посмiхаючись. Звичайно вона дуже вишукано i оригiнально одягалася, але найбiльше вона менi подобалась у її домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старi, скривленi i стоптанi виступцi, з волоссям голови, зав'язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно вона не курила й не любила курити, але щоб подражнитись зi мною, вона могла демонстративно закурити цигарку i, кашляючи, докурити її до рубчика. Я звичайно в таких особливих випадках наполегливо мовчав. - Вам не подобається? - питала з кривою посмiшкою. - Дуже цiкаво, коли з рота гарної дiвчини йде дим. Це нагадує iндустрiялiзацiю. - А чому ви не курите? - питала вона. - 3 бажання