бути оригiнальним, - вiдповiдав я. - А може з моральних причин. Спасiння людства вiд рака легенiв? - кпилась вона далi. - Плювати менi на вашi легенi, - вiдповiдав я тим же тоном. - Але ви любите проповiдi... Моралi... Рятувати свiт вiд загибелi... Щось таке - га-га-га! - невгавала вона. - Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, - додавав я. - 3 модою? А що мода? - питала вона. - Вдавати зiпсутих. Мати жовтi зуби... Давитися димом... Смердячий рот... Розпатлане волосся, - казав я. - Вашi прилизанi добродiйнi сентименти ? - питала вона... - О! Прекрасно знаєте, що це забобони! - казав я. - Ви незносний, ви святий, менi соромно вас любити, - отруйно казала вона. - Я дивуюся, що ви ще не в бiтниках, не маєте сифiлiсу i не протестуєте проти вiйни, - казав я на це. - Дуже гарно, - казала вона. Я вже маю дозу опiю i записуюсь в бiтники... I пiду демонструвати за мир. Вам подобається вiйна? - казала вона. - 3 такими, як ви, - вiдповiдав я. - Ви за атомову бомбу? - питала вона. - Менi соромно на це вiдповiдати. Ви вiдьма! - вiдповiдав я i я одвертався. То знов ми мали iншу тему, вона виймала з-за лiжка Зiни котрусь iз своїх звичайно недомальованих картин, ставила її на порозi насупроти вiкна, вiдходила на бiк, поглядала лукаво на мене i вдоволено мовчала. - Хочете, щоб щось сказати? - питав я. - Нi, - вiдповiдала вона, - Пояснiть, що це таке? - казав я. - Атомова доба, - вiдповiдала вона. - Чому тi корчi? - питав я. - Вона страждає... З радости. Вона родить. - казала вона. - А чому атомова доба? - питав я. - Уууп! Просто! Життя буде вiчно. Коли люди курять, мають сифiлiс i навiть атомову бомбу. Жiнка завжди буде родити, а чи не так? - питала вона. Я втягнув у себе повiтря i великодушно вирiкав: - О! Надхнення! Коли ви напишете мiй абстрактний портрет? Де я виглядатиму, як кретин майбутнього. - Потерпiть. Ще намалюємо i вас. Побачите, - казала вона. - О, ви отруйна тарантула, - вiдповiдав я на це, а Лена вдоволено посмiхалася... Вона вдоволено посмiхалась, коли я сидiв на тапчанi, пiдходила до мене, обома руками куйовдила моє волосся i казала: - Слухайте! Ви лисiєте... Ви сивiєте, - негайно реагував я. Вона кидалась на мене, боляче кусала мене за рам'я, рвала на моїх грудях волосся, я зривався на ноги, хапав її за обидвi зап'ястя i схрещував їх за її станом. Вона зi всiєї сили, як пiйманий хижак, намагалася вирватись, завзятюще пручалась, я мiцно вiдчував її груди, ноги, живiт. - О! Пустiть! Пустiть! Я здаюсь! Здаюсь! - кричала вона цiлком щиро, перелякано i сердито, а коли її пустив, вона намагалася вдарити мене в живiт колiном, я знов хапав її i нашi обличчя так наближались, що я ледви втримався, щоб не поцiлувати. - Не смiйте! - кричала вона. Вкушу! - Я кидав її на постiль Зiни, вiдходив на бiк, сiдав в кутi на тапчанi, закладав ногу на ногу i з знiяковiлою усмiшкою спостерiгав її борсання. - Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кiнь... Мало не зломив моїх рук, - скаржилась вона. Я ствердливо похитував головою i все посмiхався. Щоб вiддячитись, вона ставала в позу манекена, здiймала над головою обидвi руки i виграючи долонями якiсь вихиляси, оберталася перед мною, нiби на крузi. Її гнучке, здорове тiло плястично, поволi вигиналося, вiбрувало, це виходило вражаюче i майстерно, я був захоплений, але далi мовчав. Тодi вона зупинялася i питала: - А чи знаєте ви цей вiрш? - i не чекаючи вiдповiдi, деклямувала нiмецькою мовою: Я живу життям всезростаючих кругiв, що пiймають всi речi. Можливо до останнього не хватить напруги, але не буде втечi. Я кружляю круг Бога, круг древньої вежi, я кружляю тисячолiття; i я ще не знаю чи я сокiл, чи стежа, а чи лиш пiсня - молитва. Це Рiльке, i передав я його не конче дотепно, в моїй особистiй мовi нема адекватности його настроїв, але менi подобалась та деклямацiя, яка гармонiйно зливалася з її тiлом i з її настроєм. Я розумiв той її, як повiнь, як гiрська лявiна, всепориваючий, нестримний гiн її сильного жiночого пориву i її прагнення цiлою гамою загравань накинути менi свою волю. О, я знав, що вона i така сильна, що її гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево i без змагання. Це наше напружене борюкання перервав знов дзвiнок телефону знизу, їй зачасто дзвонили, мене це сердило i я не мiг цього заховати. Вона з мiсця зривалася i навiть не вибачившись, прожогом бiгла вниз, нiби там вибухла пожежа, iнколи довго барилася, а коли верталася мала таємничу, змовницьку мiну, що мене нервувало ще бiльше. - Ви щось кажете? - могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим. Я вiдривав погляд вiд її картини i питав: - Чому ви тримаєтесь якраз цiєї теми? - маючи на увазi картину. - Я вам сказала. - Тим вiршем? - Народження. Зростаючi круги. - Ви не песимiстка? - Але ви песимiст. - Вона виразно натякала на мою нетерпеливiсть... На її телефони... На її незалежнiсть. Я намагався забути довгi телефони, не питати, з ким вони i для чого, тримати стиль i рiвновагу. А коли вiдходив, вона несподiвано казала: - Приходьте завтра. Хочу вас малювати. - Вона нiколи ще не казала прийти "завтра". Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кiлька днiв рiзницi... Другого дня вона справдi мене малювала, у хатi було душно, ми вийшли на заднiй двiр i примiстилися на травнику пiд дубом. Лена була у своєму замащеному фарбами халатi, їй це дуже личило, я сидiв на стiльцi непорушне й спостерiгав її фiгуру, рухи, вираз. У цiй своїй ролi вона виглядала чарiвно, або чаруюче i я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею - єретична, боязлива, непевна думка, бо уявити її в ролi дружини, господинi i матерi покищо не було можливости. - Слухайте, Павле... Прошу мене не роздягати, - казала вона мiж iншим. - Вибачте. Хто вам сказав? - питав я. - Вашi ласi, котячi очi. Це може вплинути на портрет. Мовчiть, мовчiть! По двох годинах роботи, вона залишила мольберт, вiдложила палiтру i простягнулась горiлиць на травi, заложивши пiд голову обидвi руки. Її груди плястично випиналися з пiд халату. - Лягайте, Павле. Дивiться який високий... Що це ? Дуб ? - Дуб, - казав я. - Яка велична рослина. Як вiн такий вирiс i для чого? Звiдки вiн взявся? - Мабуть, зi землi, - вiдповiв я виминаюче. - Зi землi, - i вона здивовано свиснула. Не з неба? А чому не з неба? З сонця. З повiтря. З атомiв. Як приємно вiдчувати простiр будучи на землi. Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун? - Бо я виробляю чоколяду, - вiдповiв я. - Чо-ко-ля-ду! О, Боже! - i вона засмiялась. - Вибачте. - О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахiв? - Особливо горобцiв. - Ви покпиваєте. Чому не орлiв? - Бо орли не цвiрiнькають. Горобцi сiра, робоча маса. Масса, масса! А орли? Хiба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах... В зоологiчних парках. У клiтках. За гратами. Символ минулого. - А горобцi - символ сучасного. Але є птахи, не символи. Синi сенички, жовтi жовтобрюшки, червонi кардинали, пузатенькi робiни, меткi шпаки... Це така безмежна жива краса. Ви думаєте, що я також горобець. - Ви? Нi! Я... Ви напевно з породи орлiв. - О, напевно. Орлиця... Ради Бога, ради Бога. Ми довго лежали, погиркувались, сонце було за верховiттям дуба, але наша розмова значно рiзнилася вiд розмов попереднiх. Менше, значно менше впертости, протирiччя. Навiть змiнився тон. Всi тi горобцi, синички й кардинали, кольори i тони зраджували змiну погоди, проривалося сонце, ще раз розцвiтали бози. Я лежав боком опертий на лiкоть, спостерiгав лiнiї фiгури Лени, її виразнi, провокуючi частини i форми свiдомо пропонованi моїй розогненiй уявi. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, нiби цей шматок людської подоби лежав на операцiйному столi. Можливо в цьому балянс думки, розбурханої уяви, яка не вмiщається у звичнi межi i шукає обрiїв поза обрiями. Пригадую, казала вона, - краса таїться в кожнiй формi i чим вона незвичнiша, тим разючiша. Кiнь гарне сотворiння, але октопус, бегемот, крокодил - вибагливiше. Жаба-ропуха зразок вибагливих кольорiв, а павук феномен винахiдливости фантазiї. Дехто думає, що люди з Марса мають вигляд павукiв. Не любимо павукiв, бо вони малi i слабi, але коли б вони були такi, як конi, ними їздили б верхи i вони правили б за зразок гарного. Верблюд чи осел не естетичнi шi вiд павука, бо хто бачив павука з довжелезними ногами, коли вiн сидить пiд листком цинiї, над яким зверху цвiте барвиста квiтка, не зможе забути його надзвичайної напружености i уваги нiби вiн є втiленням найглибшої думки природи. Вiн глибоко закутаний в таємницю, а коли його зауважиш, вiн миттю зривається i, як блискавка, зникає. Або чи бачили ви в лiсi мiж галуззям фiлiгранну тканину павука? Бачили, що з нею дiється, коли ранком на нiй збираються краплинки води, а збоку, згори на неї спадає промiнь сонця? Павук сидить збоку - великий, сентиментальний, напружений i спiває баляди. Це сотворiння епiчне з великим почуттям iсторичности. Воно напевно мало предкiв ще в часи девону. Я слухав цi розважання, як школяр, без руху. Цього передвечора, коли сонце зайшло за сусiднi будови, ми неохоче залишили це мiсце i спокiйно та вдоволено вiдiйшли до кiмнати. Було тепло, безтурботно, почували себе iнтимно, вдоволено, по родинному. Коли я вiдходив, вона дивилася на мене з тiєю своєю лукавою усмiшкою, але без iронiї, голова похилена, i питала: - Ну? - Це значило - вдоволений? А що ж далi? - Завтра? - запитав я. Я нiяк не чекав позитивної вiдповiдi, але вона вiдповiла: - Можливо. Я до вечора вiльна. - А ввечерi? - не втримався я з питанням. - Не дома. - похитнула вона головою. - А де? - ступнювало моє нахабство. - До побачення, сказала вона i наставила примхливо, обережно уста. Ця провокацiя мене зiрвала, я схопив її в обiйми i мiцно, пристрасно пригорнув її до себе. - Хижак! Хижак! Схаменись! - викрикнула вона рiзко i вирвалася вiд мене. - Нiколи не робiть цього. Не люблю коли мене мнуть, як губку! - сердилась вона. Я був збентежений. - Але ж Лено... - почав було я. Вона перебила: - Що, Лено! З мене нiколи не буде забавки. Анi коханки. Нiколи! Це зiрвало в мене гострий вибух протесту, хотiлось, не прощаючись, вiдiйти i не вернутися бiльше, але цього не сталося, я не був на таке здiбний, а лишень слухняно замовк, церемонно вклонився i повiльною, зрезигнованою ходою пiшов вниз сходами, тримаючись рукою за поруччя. За мною нечуйно, насторожено i злегка засоромлено йшла Лена i за хвильку я вiдчув на своїй лiвiй руцi на поруччi, легкий, теплий дотик її долонi. Внизу ми на хвилинку зупинилися, мовчазно поглядами розпрощалися i навздогiн менi, коли я був у дверях, Лена кинула: - Завтра вас чекаю! III Цього не було досить, моє почуття невдоволення примхливо розросталося, дома, а також на роботi, я весь час про це думав, хотiлося щось "виясняти", ставити спротив, творити опозицiю. Я розумiв не легкiсть такої процедури, моя контроля над собою була втрачена, але разом з цим находила впертiсть, обурення, я хотiв "ясности", домагався "свого права"... А властиво чого я домагався? Того "нiколи, нiколи"? Намагання володiти нею, зробити її своєю коханкою? Не тiльки це. Часом вечорами з роботи я дзвонив до неї, але її нiколи не було дома. Цього вечора я також подзвонив i з такими ж наслiдками. Це мене найбiльше непокоїло. Де вона бувала i чому уникала пояснень? Чи я не мав права хоч що небудь про це знати? Вони з Зiною кудись вiдходили, щось там i десь там робили, але нiколи про це нiодного звука для мене. Таємниця гробова. Що це за поведiнка i як її пояснити? Тим часом я почав вiдчувати до Лени все бiльше i бiльше п^етенсiй, почав впажати її мало не своєю нареченою, почав зважувати за i проти, плекати iлюзiю, вдавати володаря, мрiяти про спiльне майбутнє. Цiла довга, велика, багата скаля фантастичних уроень, для яких фактично не мав виправданих пiдстав за вийнят-ком її примхливого кокетства i бажання зi мною зустрiчатися. З чого вона живе. звiдки бере засоби на коштовнi одяги? Безлiч подiбних питань. Старий, багатий коханець з патетичним Каделяком, якась агентура пiдозрiлої репутацiї, якесь нiчне пiдприємство - ми в такому справдi не звичному свiтi, так багато дивоглядних ситуацiй, особливо там у тому ж Монтреалi, звiдки вони сюди прибулiї i особливо з такими легкими iстотами, одiрваними вiд грунту, викинутими на такий широкий простiр. Але чому я мушу цим так беззастережно перейматися, будучи таким "реальним", "нормальним", "пересiчним" типом; що за примхи i що за вподобання, звiдки тi вимоги i прагнення i, зрештою, я десь чув чи читав, що жiнки типу "вамп" це лиш зовнiшня машкара, що вони безрукi мармуровi Венери, або манекени у вiтринах мод, чоколядовi личка на окладниках журналiв, але внутрiшньо, це холодна невражливiсть, жорстока безчуттєвiсть, математична розрахованiсть. I що мене ще поважно лякало - її мистецтво - туманнiсть i абстрактнiсть, небулярнiсть, невмолимiсть, хижацькiсть. Ця андромедна небулярнiсть, дезорганiзована i безвладна, паралiзувала мов певнiсть, я тратив почуття мiри i правди, вiдчував розгубленiсть. А до того "нiколи не буду коханкою". Що за гiстерiя, навiщо тi конвульсiйнi заперечення? Я розторощений цiлковито. Я мав злiсне бажання не прийти завтра без попередження i без вибачення. Просто нахабно й щиро не прийти. Це iнтригувало, це надавало присмак авантюри, це бентежило. До речi, той другий день, коли я намiрявся виявити цей свiй балаганний спротив, був наш вiвторок, отже день приречений, так само, як i вчорашнiй, гарячий, у моїй переднiй, темнiй кiмнатi було душно й нудотно, а тому я лежав у своїй стовченiй постелi, що стоїть у малiй соняшнiй верандi, широкi вiкна якої були завiшенi жовтими занавiсами i думав всiлякi ворохобницькi думи. Перед мною на заднiй стiнi висiла моя улюблена карта Европи воєнного видання, внизу пiд нею столик заложений книгами, на дворi за вiкном спiвали робiни i скреготiли синi птахи, з сусiдньої вулицi Батерст долiтали шуми машин. Сонце вже зробило головну частину своєї дороги, я мiг вiдхилити трохи занавiси, звичайно обережно, бо звичайно в цей час там внизу пiд широким кущем бозу, бавиться маленька дочка моїх господарiв Оксанка, яка пильно чатує, коли в моїй кiмнатi появиться рух. Це одна з моїх найнастирливiших поклонниць, яка при кожнiй нагодi намагається увiрватися до мого замку i почати там свої веремiї. Не дуже помагали всiлякi заборони "не перешкоджати дядьовi", або "дядьо спить", або "дядьо працює". Для Оксанки це не резон. Вона звичайно бавилась своїми ляльками, поглядала на вiкна дядi i як тiльки помiтила в них порухи, негайно кидала ляльки, прожогом бiгла на другий поверх до моїх дверей i голосно домагалася "дядю вiдцини!" Коли ж я не вiдчиняв - лягала вiд дверима i кричала те саме до щiлини, коли ж i це не помагало - вона починала гiрко й докiрливо плакати. Дуже мила маленька iстота, яка чинила одначе чимало мороки, особливо коли я був зайнятий далеко iншими оксанками. Цього дня моє лежання було демонстративне, лiниве, наполегливе i протягнулось воно майже до першої години, опiсля я лiниво зводився, вiдхиляв краєчки занавiсок, впускав свiжiше повiтря, бiльше свiтла, бiльше шуму. За дверима одразу почув "дядю впусти", на цей раз не ставив спротиву, появилася старанно обмурзана моя фея, яка вiдразу почала розкидати i так розкиданi мої речi, чесатися моїм гребiнцем, засипати питаннями, чому я довго сплю, чому маю на грудях волосся, чому не маю мами, кота, чи не хотiв би я мати одну з її ляльок, чи мiг би я дати їй свого гребiнця. Мiй гребiнець, перо, гаманець творили для неї найбiльшу привабу, а до того вона зо всiєї сили намагалася втиснутися менi на руки i почати чесати моє волосся. Я звичайно вiдкуплявся чоколядою, яку вона пристрасно любила, одразу споживала i обмазувала нею своє заклопотане обличчя. Я ледве звiльнявся вiд Оксанки, мав намiр ще купатися, це звичайно кращий для цього час, бiльшiсть мешканцiв на роботi i я можу повiльно й лiниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не обiдав i дармащо саме в цей час можна сподiватися найбiльше телефонiв. Звичайно в таких випадках на обiд йду пiзнiше, або обiдаю дома, а вiд телефонiв хоронить мене господиня, яка на кожний дзвiнок заявляє, що мене нема дома, або я купаюся, або пiшов обiдати, але цього разу сталося щось несамовите. Коли я сидiв у ваннiй, за її дверима в коридорчику щось враз загрюкало, нiби стався землетрус i обвалилася стеля. - Що там таке? - закричав я, маючи на увазi Оксанку, яка могла залiзти без мене до моєї кiмнати i наробити там гармiдеру, але на це вiдгукнувся з-за дверей досить знаний, загрозливий альт однiєї з найдавнiших моїх поклонниць, такої iнженерки хемiї Галини Дуб. - Ей! Там! Святий схимник! Вилазь! Що за делiкатнiсть вислову, подумав я, а в голос закричав: - Я купаюсь! - Знаю! Але скорiше. Я жду. - Це ти, Галино? - питав я виминаюче. - Не вдавай дурня! - Слухай! Я хворий! - Я принесла пiлюлю, яка тебе вилiкує негайно. - Я дiстав гострi корчi. - Бо став гострим брехуном. Я все таки вилiз з ванни, почав натиратися рушником, коли враз, крiзь усi стiни долетiло до мене вiдоме звучне "телехвон". Це значило, що дзвонила Лена, бо тiльки їй було дозволено дзвонити без вiдмовлення. А це також значило, що я мусiв якось вирватися з ванни в одному халатi i прорватися до нiшi на сходах. Не було часу на роздуми, я вискочив з дверей, мало не збив з нiг Галини, наткнувся на обшмаровану чоколядою Оксанку i схопив слухальце телефону. - Гальо! Слухаю, - намагався я говорити спокiйно. - Шановний Павле! Я ж вас чекаю! - почув я категоричний гаркавий голос. - А котра це година? - хотiв я виграти час. - Вiд коли це ви почали дбати за години? - чув я далi той самий тон. - Вибачте! Не в цiм справа. Я... я... властиво. Менi трохи соромно... За вчорашнє. - Яке вчорашнє? Що ви дитина! I бiльше такого не станеться! У мене для вас усе. Негайно приходьте! Я ще не обiдав... - Пообiдаєте у мене! Що любите ? Маю рибу, шинку, шпараги, чорний хлiб. Чекаю! - i положила слухальце. Вона не дала менi змоги говорити, такого ще з нами далебi не бувало, i що там могло справдi статися? А до того в моїй хатi iнженер хемiї Галина Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб i вiн мене не так скоро випустить. Менi ж хочеться справдi бiгти на Шша i справдi негайно, нехтуючи всi мої найгрiзнiшi постанови. Я швидко бiжу i то просто на вогонь. Галина чекала на мене з виглядом iнквiзитора, що має проголосити менi смертний вирок. - Бачу, ви зовсiм виздоровiли, - перейшла вона з "ти" на "ви" зi сильним призвуком смертоносної iронiї. Спiшу зазначити, що ця сама iнженерка мала на мене здавна "дуже поважнi претенсiї", ми були справдi старi, ще з Европи, близькi знайомi. - Я забув зовсiм, що маю ще одно важливе побачення, - почав було я тоном не зовсiм переконливого шахрайства, але мене рiзко перебила Галина: - Не забудьте також, куди потрапите на другому свiтi за таку нахабну брехню. - До пекла! На саме дно! Але... Але я мушу одягатися i прошу вас ласкаво одвернутися. - Я дивився їй у вiчi з виразом Купiдона, який тiльки що викупався i дiстав нову мiсiю любовної пригоди. - Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш на хвилинку з iнституту... Але коли думаєте, що я прийшла вам гратулювати - глибоко помиляєтесь. Я прийшла лиш сказати, що цiла та ваша романтична пригода, велика ваша любов, за якою ви вмираєте, нiщо iнше як звичайна iнтрига совєтських агентiв... Я саме натягав штани i почувши таке, мало не полетiв сторч головою. - Кого маєте на увазi? - запитав я по можливостi спокiйнiшим тоном. - Лену. Нiкого iншого, - випалила Галина категорично-незаперечним голосом. - Ви, мабуть, з'їхали легенько з глузду, моя шановна приятелько, - вiдповiв я на це не менш категорично. - Перевiрте краще в психiятра, чи з вами все в порядку. Вона є на послугах совєтської агентури для розкладу нашої емiграцiї i її не раз бачили в товариствi совєтського консула. Коли це було? - вирвалось v мене люте питання. - Навiть учора. - Ви бачили? - Я. - Де? - На озерi Сiмко. - Коли це було? - Ввечерi. - Ви бачили? - Не я, а iншi. - Ви сказали, що ви! - Це були мої друзi. - Хто вони? - Це моя справа. - Слухайте, Галино, ви добре знаєте, що це нiякий жарт, що мiж нами всiх обзивають агентами, а в тому також вас, мене i кого хочете. Це i є той розклад емiграцiї. Кажете - бачили її з консулом? - Цe мiг бути пiд-консул, скажемо iнженер Трухлий. - Що Трухлий? - Всiм вiдомо що Трухлий. - Агент, розумiється. - А ви невiрите? - В такому разi, чому прийшли до мене, не до полiцiї. - Полiцiя сама знає, а вас треба попередити. Щоб не було запiзно. До побачення многострадальний Ромео! I вона швидко вiдiйшла. Я залишився i стояв, як вкопаний. I не знав, що робити. Навiть, що думати. Розумiється, що та дурепа розiграла найбезглуздiшу сцену ревности, яку тiльки можна придумати, але гакол; розумiється, що є тому також багато безглуздої правди, яку так само годi легко заперечити. Мiж нами роїлося вiд пiдозрiлих суб'єктiв, етикетки агентiв роздавалися направо й налiво, певним полiтичним чинникам смертельно залежало на тому, щоб нас тут спаралiзувати i обезвладнити... Поведiнка Лени лишень посилювала мої i так тривожнi пiдозрiння, а пiсля цiєї вiзити Галини, вони почали розростатися до розмiрiв катастрофи. Мене лишень могло дивувати, чому б саме я мав стати жертвою подiбних аномалiй. Що мав робити? В кожному разi все як слiд обдумати, не бути поквапним, не зловитися на провокацiю, не датися взяти голими руками. А чи значило це вiдмовитись вiд побачення з Леною? Яким чином? В менi вже сидiв бiс, якого сила непереможна. На мене напав шал безоглядного дiяння, хоч би просто з мосту у воду. Саме вилiзла знизу мала Оксанка, яка намiрялась засипати мене питаннями i була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне взяв її за ручку, вивiв на коридор i казав їй бiгти вниз. А сам я кинувся до телефону з намiром вибачитись за спiзнення. Та коли я набрав число Лени, я одразу, майже механiчно, почув її голос. - А! Це ви! - що звучало так, нiби вона сподiвалася когось iншого. - Я ж вас чекаю! додала вона нервовим, наказовим голосом. - Лено... Я не можу, - почав було я, але вона перебила. - Чому не можете? Що з вами сталося? - Я не можу, - мимрив я своє. - Я все приготовила, що з вами? Кажiть, що з вами? - Я просто неможу! Вибачте! Iншим разом! - пiдняв голос i вiдложив слухальце. Це був вчинок вiдчаю проти власної волi. Йдучи до телефону, я мав iншi намiри, змiнив їх пiдозрiлий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований, не пам'ятаю. коли я ще був у такiй незручнiй ситуацiї, до того мене вражав тон голосу Лени, в якому не було нi жалю, нi розчарування, а лиш гнiв, що я зiпсув якiсь її пляни чи намiри. Але все таки чи не було б краще саме тепер її бачити? Питання i контра-питання швидко чергувалися, наростав гнiв, спротив, але також бiль i покора, по нервах проходив алярмуючий острах i навiть серце билося з перебоями, нiби я стояв над якоюсь безоднею. Як можу її залишити? Не бачити бiльше? Не чути? Нiколи! Такого не мiг би я знести. I байдуже хто вона - агентка Москви, проститутка Шангаю, гангстерка Чiкаго, яке це має значення, коли вона вже в менi, в моїй кровi, моїх мислях i звiльнитись вiд цього вже немає сили. Мої борюкання самого в собi не тривали довше нiж пiв години, далi я не видержав, зiрвався раптом, мов ужалений i як був без краватки з розхрiстаним комiром, побiг вниз по сходах. По вулицi Гарбор проходив саме трамвай, я погнався за ним до зупинки i влетiв до нього з розгону саме тодi, коли вiн майже рушав, кондуктор робив якiсь докори, я їх не чув, ледве встиг купити квиток, як вже мусiв знов висiдати i бiгти далi мало не пiд авто, що пролiтало пiд моїм носом. Пiд будинком Лени ще одна несподiванка: перед входом стояло невеличке спортове авто "Спрiт" бiло-червоного кольору, що належало, я знав, iнженеровi Трухлому. Знов той Трухлий. I що вiн тут робить? Що вiн тут до чорта робить? I що це за мара? Але цi вагання не тривали довго. Яке, зрештою, моє дiло що вiн тут робить, вiн такий же холостяк, як i я, i хто може заборонити йому тут бувати? Мене ця вимiвка вдовольняла i я швидко побiг по сходах до вхiдних дверей... I подзвонив. Схвильовано чекав i намагався вгадати, хто вiдчинить. I на цей раз, як звичайно, i досить швидко, вiдчинила сама Лена, яка була, мабуть, внизу, як звичайно при телефонi, здивована моєю появою i, як менi здавалося, помiтно вдоволена. Її очi виразно засвiтилися. - Можу? - питав я схвильовано. - О! Це ви! Дуже гарно! Прошу. Розумiється. Заходьте до моєї кiмнати, я зараз там буду. Я пiшов по сходах вгору, Лена зосталася бiля телефону. Дверi її кiмнати були вiдчиненi, було душно, вiкно на город вiдчинене також, i коли я глянув вниз, побачив Зiну i Трухлого, якi мальовничо лежали на травнику. Я швидко вiдступив вiд вiкна, не хотiв, щоб вони мене бачили, намагався прийти до нормального вигляду, i в той час непомiтно появилась Лена - розчервонiла й сяюча. - О, як це гарно! - викрикнула вона захоплено, чого з нею рiдко траплялося. - I скажiть, що з вами? - Що робить тут Трухлий? - запитав я гостро й несподiвано. - Мабуть те, що й ви. Залицяється. Зiна має сьогоднi пiв дня вiльного. Лена дивилася на мене здивовано, менi здавалось, щиро, намагалась вгадати, що справдi сталося, щоб могти вiдповiдно реагувати. Вона мала дар вiдчувати людей i вгадувати їх думки. - Ви вчора дзвонили? - запитала вона спокiйно. - Де ви були? - Що за тон? - Я вас питаю. - На Сiмко, - вiдповiла вона вперше прямою вiдповiддю. - З ким? - О, з ким... Нi з ким. На котеджi Лисого. Ви ж знаєте Лисого. З УНО, що має готель на Бей. У нього на Сiмко гарний котедж. - Що ви там робили? - Купалися. - Вечором? - Чому не вечором? Найкращий час для купання. - I Трухлий був з вами? - О, Павле! Що з вами? Розумiється був. Це ж... Як вам не соромно! Вiн же... Просто не хочу поясняти, бо це глупо. I мiж iншим, Лисий хотiв би i вас запросити. На моє бажання. Чи ви хотiли б? Допустимо в суботу. З кожним її словом менi вiдлягало, нiби бiль голови пiсля аспiрини, робилося яснiше i лекше, я шукав вiдповiдi на останнє питання, але Лена перебила: - Але ж ви голоднi! Хочете? Я маю. - Нi, дякую. - Маєте недобрий настрiй. - Бо мав недобру вiзиту. - У зв'язку зi мною? - Можливо. Її погляд зраджував зацiкавлення, на устах тремтiла iронiчно-вдоволена посмiшка, очi мiряли мене знизу до верху, але не питала нiчого. Я стояв перрд нею знiяковiлий, дивився їй у вiчi i мовчав також. Вона легко, криво посмiхнулася, пiдiйшла до мене, театрально пiднесла свої довгi, нагi руки, заложила їх менi за шию i легко, нiжно, з тiєю самою iронiчною посмiшкою, поцiлувала мене в уста. I запитала по нiмецьки: - Варум зiнд зi зо безе? - Я посмiхнувся, обняв її i пригорнув до себе. - Но, но, но! Не так завзято. Ви мене зломите, - казала вона i намагалася визволитись з моїх обiймiв. - Хочете говорити по нiмецьки. Або по росiйськи? - казала вона. - Яка вам з цих двох мов бiльше подобається? - Навiщо вам це треба знати? - запитав я. - Нi-на-вiщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кiлькох мовах, чи це не гарно? Я не мiг позбутися пiдозрiлого, питального вигляду, здавалося, що вона мене в чомусь випробовує, робить допит i хоче замаскувати це невинними жертвами. Я не мiг бути одвертим, а разом не хотiв видаватися недовiрливим, що менi не легко вдавалося i Лена це прекрасно бачила. - Ви менi не вiрите? - питала вона. - Що не вiрю? - Щось не вiрите. - Може тому, що все таки вiрю. Вона посмiхнулася ясною, доброю посмiшкою, iнколи в неї це гарно виходило - вишнево i соняшно. - Як гарно, - вiдповiла вона. Це її "як гарно" значило, що їй щось справдi подобалось. -- Ну, так що? Їдемо купатися ? - Лисий може нас забрати... Або просто ми самi, автобусом. Ви i я. Чи не зворушливо. Двоє закоханих... На пляжi... Гарячий пiсок... Бронзовi тiла... Оранжевi купальники... Ви ж маєте суботу вiльну. - Не тiльки суботу, маю вiльний тиждень. Це моя вiдпустка, - вiдповiв я. - Разпрекрасно! Еврика! - Т я маю iдею. - Ов! - А що коли б декорацiї трiшки ускладнити. Скажемо: котеж... озеро... Раннi тумани... Вечiрнi зiрницi... Двоє закоханих... - Це спокусливо. - Я мiг би замовити котедж... На цiлий тиждень. - А ви не боїтесь? - Чого? - Пам'ятайте моє "нiколи-нiколи". Це поважно. - Двоє... скажемо... Є таке слово "платонiчний"... Допустимо, ми не з живого матерiялу, а, скажемо, астральнi з'яви, або, скажемо, боги з мiтологiї, такий божественний Аполон i така божественна Афродiта... - Но, но, но! Не залазьмо на Олiмп, тримаймось краще астрального. - Скоряюсь. Двоє астральних синдерел живцем з казки, як зiйде жовтий, надутий мiсяць, в туманi берега зi стрункими тополями, з подувами могильного холодку, з повiтрям, що його пронизують кажани, побрязкуючи кiстяками... - Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кiстяками? - Не кажани... з'яви. - Чи астральнi з'яви мають кiстяки? - Мають. Танець кiстякiв на березi холодного озера, пiд жовтим мiсяцем у фiолетовому туманi. - А що далi? - Кидаємось в льодову воду i зникаємо. Лишень два круги на водi. "Я живу у зростаючих кругах". I глибока, могильна, космологiчна тиша! Лена виразно була зацiкавлена, очi i уста посмiшалися, голова заперечливо похитувалася, це її iнтригувало i бавило. - Ви не погоджуєтесь? - питав я її. - З вами - так. Лишень не з собою. Бо я... погоджуюсь. - А чого нам боятися? - Запитайте краще себе. - Я вже давно помiтив, що ви в мене не вiрите, - казав я агресивно. - О, Павле! Маю вiрити у вас? Як? Ви не вiрите менi. - Я вам не вiрю, але я у вас вiрю. - Ви пропонуєте менi провести з вами тиждень... - Не пропоную i не провести... I не тиждень... - Я вас не розумiю. - Не розумiєте? Що можуть бути вищi, кращi, могутнiшi слова, як "провести", як просте "жити". Є ще утопiя, казка, мрiя... Є чудо! Чому не хочете погодитися, що поезiя, краса, щастя, радiсть це реальнi явища ? - О, Павле! Ви божевiльний! Ви не знаєте мене. - Не знаю i не хочу знати. Допустимо, я вас вiдкриваю, як Колумб Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе - у прiрву, в Iндiю, у пекло. Допустимо, я з вами одружуються, i за пару тижнiв виявиться, що я одружився з вiдьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра. Або просто пригода. Не все на свiтi стандарт. Можемо бути найгiршим подружжям на плянетi, але найкращим у соняшнiй системi. "Я живу у зростаючих кругах" i ви цього не забувайте. Допустимо, тi круги розходяться, розходяться, сягають далi i далi... - Аж куди? - У безконечнiсть. Туди, де нас ще не було. - Що це все значить? - Уявiть самi. - Я не можу. - Оооо - ви можете! Лишень... Я розумiю. Плачетесь, що вас кинуто за океан, боїтесь простору... Що не матимете гарної спiднички... - Вибачте, - я не плачусь. - Ви плачетесь! Лишень вдаєте хоробру. Вас вислано сюди, викинуто в стратосферу i не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город, ви побачили, що тут краще i збунтувалися. В Ню Иорку? Не може бути! Що таке Ню Иорк? Купа камiння. А от там у нас... Але скажiть, моя Клеопатро, чи наш слiпий бунт проти дiйсности не є признанням нашої слабости... - Що хочете цим сказати, шановний Улiю? Я людина самостiйна. Хочу жити в свободi. - Казати все одверто. Все! Маєте болi - кажiть. Смiєтесь - кажiть. А хочете продатись - продайтесь, але дорого. Щоб було знати пальцi. Не розмiнюйтесь. - Замовчiть! Павле, замовчiть! - I вона одвернулась. Цей поворот був меткий, рвучкий, разючий. Її прекрасна фiгурка виконала цей рух з балетною досконалiстю. Я був вражений остаточно. Менi хотiлося вiрити, що Лена нi в що не замiшана, що це певний дивовижний збiг обставин i моя не менш дивовижна на це вражливiсть. Лена ж своїм мiмозним чуттям вiдчувала мої турботи, але уникала якихбудь роз'яснень. Ми ловили одно одне з зав'язаними очима, оминаючи основнi небезпеки, годилися на Сiмко, на iнтригуюче, споскусливе, прагнули бути незалежними, вiдповiдати перед самими собою, не зважати на нiякi конвенцiональнi догматичнi вимоги. Жити "по своєму", не в'язатись з думками iнших, вiдповiдати лишень перед власним сумлiнням. Лена розумiла становище жiнки, вiдчувала моє до неї наставления, була свiдома своєї вiдповiдальности. Але ми мусiли, ми хотiли, ми прагнули себе випробувати, мiж нами стояла невловна неяснiсть, це нас iнтригувало, вимагало виходу, круги наших зацiкавлень весь час зростали i втягали нас у свiй концентричний вир. Це нас в'язало, це нас бентежило, це нас гнало вперед. Цього дня ми не винесли рiшення, але наш загальний настрiй був за рiшенням, ми вiджили, повеселiшали, були грайливi, Лена кiлька разiв атакувала мене своїми поцiлунками, кожний раз боронилася перед моєю агресивнiстю. Непомiтно появилася Зiна, якась розхрiстана, розбита, розм'якла, вона була здивована, що застала мене i нас у такому яскравому настрою. - О! Ви тут. А Лена казала, що ви не прийдете. - Наш добрий, грайливий настрiй виводив її з рiвноваги, i вона помiтно не знала, як на це реагувати. Менi здавалося, що вона була невдоволена i мала претенсiї до Лени. Коли я вже за темна вiдходив, Лена провела мене не лишень вниз до дверей, як i кожного разу, але й далi вулицею до перехрестя Гарбор - Осiнгтон, де я звичайно брав трамвай. По дорозi я запитав її, чому Зiна була невдоволена, на що я дiстав несподiвано - вiдрухову вiдповiдь: - Не питайте! Нiколи вам цього не скажу! - Це вийшло на диво рiзко й нетерпеливо, що мене дуже вразило, я замовчав, саме пiдходив трамвай, я кинув "добранiч" i без потиску руки, швидко залишив Лену. У трамваї я деякий час був пiд враженням останньої сценки, "нiколи вам цього не скажу" гостро й тривожно звучало в моїх вухах, пiдозрiння i сумнiви отарами тиснулись до моєї уяви, рої бентежливих думок малювали найтемнiшi картини справи. А що, як справдi я заплутався у якусь мiстерiйно-пiдрзрiлу аферу, у якiй цiла та моя Лена нiщо iнше, як звичайний поганий жарт, її загальна поведiнка вiд першого дня нашого знайомства вийнятково не звична, можливо все це за-пляноване, зрежисероване, награне, можливо, що й тi першi мої зустрiчi на вулицi не були випадковi, а те знов непрошене посередництво Зiни, весь той таємничий Трухлий, те настирливе бажання Лени бачитись зi мною, а разом вiдпорна. майже гiстерична реакцiя на кожний мiй дотик... I нарештi цiле те казкове Сiмко з тим лицарем Лисим та його дивовижним котеджем. Все це було насичене загадковiстю, вiдганяло iнтригою, насторожувало непевнiстю. I що мене ще особливо вражало у цiлiй цiй гротесковiй комедiї - якась дитиняча, наївна i щира безпораднiсть Лени, не дивлячись на всю її рафiнованiсть, гострий розум i талановитий артизм. Здавалося, що вона грає фальшиву, не свою, накинуту ролю, яка їй абсолютно не личить i якою вона не цiкавиться. I ще мене вражала її щирiсть. I чеснiсть. Не дивлячись на всю її балаганну революцiю проти щирости. Бути, вдавати, пiдроблятися, позувати, лицемiрити, всi цi чесноти нашої втомленої доби, якi вона так старанно штучно, незграбно наподоблювала i плекала, не були їй властивi, вони їй перечили, вони з нею не мирилися. I вона хотiла направду бути зi мною i можливо... Не хочу забiгати наперед. Час все виявить. У трамваї я також пригадав, що я ще фактично сьогоднi не обiдав. Йдучи до Лени, я лиш нашвидку й легко перекусив. На мене чекала нiчна змiна моєї працi. Я мусiв бути готовий. Тим часом я був голодний, до грiлу "Вiкторiї" було задалеко, я пригадав собi, що на вулицi Батерст, нижче Дандесу, зараз за крамницею "Пласту", недалеко комунiстичного "Дому працi", вiдкрилася нова їдальня "Домашнi обiди" з "дуже помiркованими цiнами", "європейського", а властиво українського стилю. Я не поїхав до дому, а одразу, пересiвши на Батерст, поїхав на "Домашнi обiди". О, та вайлувата, незграбна вулиця Батерст! Не знаю її минулого, правдоподiбно, вона правила колись за один з кращих осередкiв заможнiших мiщан, органiзованих масонiв, середнiх пiдприємцiв. Тепер же тут, як за домовленням, оселилися мої невсипущi земляки, натворивши цiлий ряд рiзноманiтних установ, пiдприємств, церков, шкiл, органiзацiй - Православна церква св. Володимира, крамниця квiтiв "Мак", домiвка й редакцiя гетьманцiв, крамниця "Пласт", їдальня одна, їдальня друга, медична клiнiка одна, медична клiнiка друга, комунiстична книгарня, католицька книгарня, комунiстична домiвка, нацiоналiстична домiвка, редакцiя "Гомону України", друкарня одна, друкарня друга. Все це i багато iншого скупчилось на цiй шановнiй, просторiй, старiй вулицi, i я почуваю себе зовсiм, як дома. Трамвай швидко завозить мене на мiсце, фактично три зупинки i я висiдаю - маленька, чистенька, чепурненька їдаленька, кiлька столикiв, кiлька гостей i мiж ними бачу... I що це справдi за мана... iнженера Трухлого, того самого, що його недавно бачив на вулицi Пiша. - А! Павло Iванович! Добрий вечiр! Присiдайте! - заговорив вiн на моє привiтання. Був дуже чемний, радiсний, гомiнкий, беру бiля нього мiсце, пiдходить кельнер, замовляю борщ i вареники. - I як це ви сьогоднi зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волiєте "Вiкторiю", - говорив вiн далi тим самим бадьорим тоном. - Просто тому, що ближче. Спiшу на роботу, - вiдповiв я. - Робота. Павле Iвановичу. Знаю, що ви прекрасний механiк, ви працювали на корабельнi, а тепер чомусь взялися за чоколяд, - продовжував Трухлий. - Пришилося, - кажу виминально. - Чи не хотiли б змiнити заняття ? На щось краще ? По фаху? Марнується така сила, - казав вiн далi. - Розумiється, хотiв би, але як? - вiдповiдав я. - Є багато можливостей... Змiнити i все... Можна б знайти протекцiю, якесь добре, прибуткове мiсце, от хоч би на корабельню. - Де тут корабельня? - Не конечно тут. В Монтреалi, Квебеку, Галiфаксi. Мiж iншим, я маю деякi знайомства... В Оттавi. Можна б влаштуватись. Все таки набути добру квалiфiкацiю, доброго фаху... Коли б навiть повернутися до дому... - Повернутися? - запитав я здивовано. - Можливе i це. Як не кажiть, а... Не кажу, що нам тут погано, але все таки дома є дома. Кельнер принiс мiй "обiд", я почав їсти, Трухлий розгорнув фiлософiю повороту, я слухав, мовчав, не перечив. - Все таки, де людина родиться - там її мiсце, яке б воно не було, - закiнчив вiн свою мову. - Єдине, чи ми знаємо, де ми родились, - спокiйно вiдповiдав я. Нас вигнано з нашого мiсця ще дiтьми, батька заслано, мати померла з голоду. Чи таке мiсце можна вважати своїм? - Пам'ятаймо, що це була революцiя, - казав Трухлий з ноткою виправдання. - А чи вона вже скiнчилась? - вiдповiдав я. - Але напевно скiнчиться. - За двi-три генерацiї. А чи нам тут погано? Навiть на своїй чоколяднi я дiстаю чотири рази бiльше, нiж там на корабельнi, - казав я спокiйно. - Не все мiряють долярами, - вiдповiдав Трухлий. - Погоджуюсь. Є вартостi моральнi, наприклад, свобода, справедливiсть. Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулицi Батерст, бiльше чусмо нашу рiдну мову, як у Києвi на бульварi Шевченка. Це також вартiсть. - Не все в мовi. - Також погоджуюсь, але iншi не так думають. Мого батька фактично за мову й заслали. Що вiн хотiв у рiдному Харковi бiльше чути рiдної мови... Але цього не хотiли iншi. Чому? I мого батька послали за це на Сибiр. - Але, наприклад, у нас у Вiнницi, як я працював на цукроварному заводi, нам нiхто не боронив української мови. - Але ви напевно нею мало розмовляли, як що розмовляли взагалi. I напевно знали чому. I без заборони. I напевно мiж вами були такi, якi