за це поплатилися Сибiром. Все це є чимсь подиктоване i ми знаємо чим. Не вдаваймо наївних. Мiрою цих чеснот є реальна, намацальна дiйснiсть i її ми не можем заперечити. Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене чекала робота, ми попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пiзнiше, на роботi я ще довго мiркував над цiєю нашою розмовою. I становище Трухлого ставало для мене багато виразнiшим. Я не мав сумнiву, що в якiйсь мiрi i з якимись намiрами вiн мною цiкавиться значно бiльше, нiж цього вимагало звичайне знайомство, тим бiльше, що наше знайомство не було нiяк близьке i нiяк доужнє. А все це разом ще бiльше згустило мої попереднi розважання з приводу "нiколи вам цього не скажу". Менi здавалося, що i так ця мова ясна i що я її перфектно розумiю. Але все таки озеро Сiмко мене цiкавило. Воно так близько вiд Торонта, а разом так близько вiд моєї якоїсь приреченої мети. Було, розумiється, прикро, що все це чомусь пов'язане з такими нiсенiтними ускладненнями, але разом я вже був переконаний, що нiякi ускладнення взагалi не зможуть нiчого тут перерiшити. Моє рiшення вже запало i не так тверде, i не так незломне, як неухильне, коли хочете - фатальне, можливо навiть давно призначене долею... Отже озеро Сiмко. Назване iменем першого губернатора провiнцiї, мiж затокою Джорджа i озером Онтарiо, двадцять вiсiм миль довге i шiснадцять широке, з трьома островами, оточене лiсами, фармами з добрими мiсцями для вiдпочинку, веслярства й рибальства. Чого бiльше треба? Я був захоплений, легковiрний, щасливий. Це мала б бути перша моя така пригода, я не був зiпсований курортами, товариством, вигодами, я не бачив нi Кан, нi Маямських бiчiв, анi нiяких iнших рiв'єр, а тому ця моя несподiвана проекцiя п'янила мою уяву абсолютно. Розумiється, що тi рiзнi "нiколи-нiколи" давали багато поживи для роздумiв, але разом з цим, в менi вже пустила корiнь i почала розростатися нестримна думка одруження з нею, в яку я почав навiть по своєму вiрити. Лишень я довiдався, що саме в цей час, дiстати котедж на тому озерi не така вже легка справа, що це найвищий сезон, що всi котеджi зайнятi, що про це треба було подбати скорiше. Але це не значить, що справа програна, я ще не починав цiєї гри взагалi. А також, чи це мусить бути конче на озерi Сiмко? Онтарiо має тисячi пречудових озер i сотнi тисяч котеджiв, варто лишень заглянути до оголошення будьякої газети. I почав я думати не лишень про котедж... Про одруження... Про нове мешкання... Можливо власний будинок. Мої круги зацiкавлень справдi шалено розросталися. Лена любить все гарне i наше домашнє вогнище не повинно з цього правила видiлятися. Лена... моя жiнка ? Дружина! Той пречудовий примiрник елеганцii, примхи й вибагливоси. Чи це правдоподiбно, чи це в природi речей? Гаразд, гаразд - мовчу, не роблю виклику долi, пiд сонцем все можливо, але разом багато несподiванок. Тим часом насторожено вслухаюся в повiдомлення бюра погоди - "гаряче i душно, температура вiсiмдесят, легкi хмари i легкий пiвденно-захiдний вiтер. В серединi тижня можливi громовицi". - Iдеально. Я весь рух, зацiкавлення, напруження, я переповнений думками, настроями, iнтересами. Вже другого дня, саме з цими вибуховими настроями, значно скорiше нiж було домовлено i значно нетерпеливiше, нiж належиться, з'являюсь перед дверима будинку на вулицi Шша, Лена на диво не була здивована, здавалось вона мене ждала i саме тепер, вона зустрiла мене, мов ясного князя, її усмiшка знову со-няшно-вишнева, вона одягнута по домашньому в робочому капотi, можливо щойно скiнчила прибирання кiмнати, зовсiм цим не збентежена, а з небувалим, безпосереднiм захопленням, нiби школярка, яка успiшно здала iспити, була пiднесена i мало не кинулась менi на шию. I вже на сходах, коли ми, тримаючись за руки, пiднiмалися до її кiмнати, вона захоплено повiдомила: - Отже знаєте що? Їдемо! Маємо котедж! На цiлий тиждень! Вона любила подiбнi гураганнi несподiванки, але ця була найгураганнiша. Розумiється, що першим свiдомим, конечним вiдрухом з мого боку, мав бути протест, справа котеджу - моя справа, але Лена очевидно все це пророчо передбачувала i старанно обдумала. Вона пiднесла свою гарну, зарозумiлу головку i дивлячись на мене резолютно, прорекла: - Но, но, но! Нiяких запитiв i нiяких протестiв, мiй милий! Нiчого не станеться! Все буде добре! Я деспот i нема вiдклику! Я зрозумiв, що це мав бути той самий котедж Лисого з тими рiзнiмн примарливими духами в стилi Трухлого, це був деспотизм i я не мусiв на це погодитись, але весь той деспотизм був пiднесений у такiй чудовiй, шовковiй рукавичцi i з такими вийнятково спокусливими iнтенцiями, що вiдоме легендарне яблуко Єви, виглядало проти цього дитячою блискоткою. I мiй язик не мав сили повернутися, щоб сказати якебудь слово спротиву, вiн був цiлковито паралiзований невмолимiстю цього тиранського приречення. - Добре, гаразд, мовчу, - сказав я, коли ми вже були в її кiмнатi, - насолоджуйтесь вашим деспотизмом, але запам'ятайте добре, що всi iншi бюджетовi проблеми цього карколомного пiдприємства рiшаються виключно засобами мого грубого банкового конта! - Iдеально! Я цього тiльки й чекала! Чи ви вже маєте купальник? - Два. А в якiй стадiї розвитку ваше бiкiнi? - Думаю без. Чи погоджуєтесь? - Лишень в рямцях "нiколи - нiколи" i в абсолютному виглядi. При мiсяцi, в туманi. - Танець кiстякiв. - Щось в цьому напрямку. - I пам'ятайте, що я маю намiр бути дуже скучною - набирайте бiльше книг. - Намiри можуть мiнятися залежно вiд погоди. - А що кажуть боги? - Канадська радiо-компанiя твердить, що має бути iдеально. - Але все таки будьте озброєнi. - Читали ви "Бридотник" Сартра? - запитав я. - Думаєте, що це найвiдповiднiша лектура проти скуки ? - Нi, лиш маючiї на увазi вашого партнера. - Маю намiр i це перевiрити. - Дуже запобiгливий намiр. - А вам рекомендую Франсуа Саган. "Бонжур Трiстес". Зворушливо вдячний, але я вже зайнятий, - казав я. - Чим? - Лена Глiдерс. - Повторюю - вона намiряється заморити вас скукою. - Пам'ятайте, що я також трохи поет, не пишу вiршiв, виробляю чоколяду, але скука є також частиною мого надхнення. Я егоїст. - Вважаєте, що скука - привiлегiя постiв? - питала вона. - Взагалi муз. - Це звучить розпачливо. - I егоїстично. Це свого роду люксус, засолоджене марнування часу, на нашому континентi не поплатне. - А що поплатне? - Залiзо. Бетон. Дороги. Великi, довгi, безконечнi земнi i небеснi дороги. Т ще будови. А "i скучно, i грусно, i некому руку пожать", це вже не грає бiльше... Навiть коли запустити бороду. Борода пасувала московським боярам, але ню-йоркським бiтнiкам це лиш слiпа кишка. Мiсце для бруду i смiття. - Бога також малюють з бородою. - Не всi i не завжди. I залежить якого. Наприклад, мого Бога не можна змалювати. I всi тi, що намагаються намалювати Бога - беруть на себе завелику вiдповiдальнiсть. Лена любила такi дiялоги, вона їх iнспiрувала, тягнула мене за язик i ми завжди поступово, мов по драбинi, сходили все вище i вище з нашими мiркуваннями. Сьргоднi я мав до неї цiлий ряд претенсiй, але вона була в такому райдужному настрою, що руйнувати його якимись невеселими запитами було б злочином. У неї появився якийсь круглий дзиглик, покритий розмальованою гавайською шкiрою, вона примостилась на ньому посеред кiмнати, разом з ногами, сидiла згорнена обнявши колiна, нагадуючи скульптуру птаха. Вона дивилась на мене з пiд лоба, трiшки лукаво, трiшки iронiчно, трiшки зацiкавлено, кидала свої запити чи свої вiдповiдi, але здавалось, що її думка i її уява зайнятi чимсь iншим, далеким не тутешнiм. Що i про що вона думає? Я не питав словами, але питав поглядом. Вона одначе мовчала. Можливо вона хотiла щось сказати, але як звичайно, не знаходила потрiбних слiв. Нашi вiдносини починали бути складними. IV У суботу, о дев'ятiй годинi рано, автобусом "Грей ковч", з автобусної станцiї при вулицi Бей, ми з Леною, обвантаженi малими валiзками, нiби пара молодого, щасливого подружжя, виїжджали на озеро Сiмко. Дуже тепло, соняшно, шумно, рухливо. Повiльнi, незграбнi, тяжкi, деякi двоповерховi, автобуси сiрої, алюмiнiйової барви, поблискуючи вiкнами, пiдсувалися до своїх пгронiв, втягали до свого нутра довгi черги рiзноманiтних, рiзнокольорових пасажирiв, щоб опiсля повiльно, з приглушеним рокотом, висуватися на вулицю i зникати десь там за рогом будови. Все кудись їхало - Ню Иорк, Фльорида, Дiтройт, Чiкаго, Мускока, Норд Бей, Монтреал. Щасливi, сяючi, переважно молодi обличчя. Ми з Леною займаємо двоє поруч, м'яких, обтягнутих сiрою матерiєю мiсць, нашi обличчя розчервонiлi, нашi очi сяючi. Бiля нас довкруги люди, але ми у своєму передiлi почуваємось зовсiм вiдокремлено i внутрiшньо зайнятi самi собою. Ми мовчимо, маємо вигляд звичайних пасажирiв, але ми переживаємо, ми напруженi i схвильованi. Ми гостро вiдчуваємо незвичнiсть, привабливiсть, iнтригуючiсть нашого пiдприємства. - Вам вигiдно? - питаю я Лену з надзвичайною увагою. - А вам? - питає вона мене тим же тоном. Вона бiля вiкна, я вiд проходу, нам обом дуже вигiдно, ми так близько одне вiд одного, ми так себе гостро i вражливо вiдчуваємо. Бiля мене та сама чарiвна iстота, яку я зустрiв поглядом на вулицi, яка мене тодi так зворушила, яка своїм незвичним єством порушила мiй колишнiй застояний свiт, яка примусила мене стати подражненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими iмпульсами. В буденнiй мовi, це зветься залюбленiсть, я погоджуюсь прийняти на себе цю одiозну назву, це мене особливо вдовольняє, вона ось дiткливо бiля мене, вона має на собi тонку, бiлу, нейлонову, без рукавiв, блюзку, на нiй коротка, сiра, яка не закриває колiн, спiдниця, мiж нею i мною така мала вiддаль, так мало перешкод, мої i її колiна й руки постiйно торкаються, я вiдчуваю тi дотики дуже гостро, вони мене хвилюють i напружують, моє тепло тiла мiшається з її теплом тiла, я чую її в своїй кровi, в своїй плотi. Велика насолода робити подорож у такому поєднаннi, можливо простiр вимагає такого напруження, можливо вiн цим доповняється, як вином, i стає чарiвно обезвладнюючим. Ми сидимо i чекаємо, ми не рахуємо хвилин, мотор автобуса десь там ззаду спокiйно дiє, пасажири всiдаються, стрiлка годинника наближається до своєї мети, мотор враз здрiгається i починає, нiби звiр, якого несподiвано торкнули по носi, гарчати, цiла велика, потужна коробка напхана людьми рушає з свого мiсця, обережно випихається з пiд накриття i слухняно, мов пес, повертає влiво на вулицю Бей i пускається бiгти в напрямку пiвночi. Вулиця Бей - вулиця автомашин, величезнi вiтрини заставленi цим блискучим товаром всiх знаних марок свiту, це найбiльший ринок продажу авт цього мiста, а разом це одна iз спокiйнiших вулиць, протилежнiсть до її рiвнобiжної сусiдки Ионгу з її турбулентним, кругоденним неспокоєм, кипiнням i гамором. Ми просуваємось в напрямку Блуру, з'їжджаєм на Ионг, пересiкаєм Сен Клер, Еглiнтон, виїжджаємо на вiльнiший простiр, перед нами i за нами, туди i назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це емоцiя, це барвiння металу, це соняшна метаморфоза... I це ми з Леною, зачарована частина цього прекрасного круговороту. Як приємно, коли ця велика машина з такою певнiстю несе вас в те маленьке невiдоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало говоримо, нiби ми чужi, а разом ми такi драматично поєднанi долею. Це рiвна, асфальтова лiнiя, це окремi поселення, це фарми, це зеленi поля, це розстеленi килими збiжжя, це рiзноманiтнi точки коров, це запах сонця i цвiту. Ми все це сприймаємо, як належне, годинник швидко мiряє час i за одну таку годинну одиницю, ми вже звертаємо з головної дороги, протискаємося на заповнене рухом побережжя з великим простором лазурної води, рухом човнiв, вiтрильникiв, барвiнням котеджiв, перламутром далекого обрiю. Наш автобус постiйно робить зупинки i постiйно спорожняється, Лена напружено слiдкує за побережжям, щоб не пропустити нашої зупинки, я почуваюсь загубленим у часi i просторi, мов блукаюча комета. Нарештi i наша зупинка. Ми поспiшно забираємо нашi валiзки, властиво я поспiшно забираю валiзки, Лена йде до виходу, я йду за Леною, ми спокiйно висiдаємо... I ось ми на мiсцi... М'яке, свiже повiтря, зеленi дерева, пiвголi люди i повно безжурного настрою, у якому розчиняються i зникають всi людськi турботи. Земля, вода, рослини, птахи, небо i хмари з їх кольорами - все це тут призначене творити i роздавати щедро дари вдоволення. Пiсля Ванкувера з його океанськими берегами, це вперше я опинився в такому оточеннi i взагалi вперше в життi "виїхав" на вiдпочинок. Яскравiсть цiєї подiї пiдсилювалась моїм емоцiйним наставлениям, присутнiсть Лени визначала весь клiмат настрою. Моя горда супутниця вела мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валiзами, ступав бiля неї, як символ цiкавости i от нарештi, не так далеко вiд автобусної зупинки, на невеличкому виступi берега, над самою водою, обнеселий зi синьою покрiвлею, будинок, на якому при входi воплотом, з широким виглядом на озеро, дерев'яний, бiлий зi синьою покрiвлею, будинок, на якому при входi красувався на жовто-синьому тлi напис "Коломия" українськими лiтерами. - Коломия! - викрикнув я i здивовано зупинився. Лена здивована не написом, а моїм викриком, в чому справа, той напис її не зворушував. - Чи ви знаєте, що таке Коломия? - питав я її. - Якесь мiстечко в Карпатах, як не помиляюся, - казала вона. - Чому воно вас зворушує? - В нашiй мовi, це не лишень назва мiста. Це символ... Провiнцiйности, закинутости, далекости... Щось як i Кобиляки. Лена смiється, вона виймає ключ i вiдмикає зовнiшнi дверi "Коломиї", що виходять на широку веранду iз сходами до невеликого помосту на самому березi... Все тут залишене, дверi й вiкна закритi i замкненi, нiякого слiду мешканцiв. Ми увiйшли до чималої, пiвтемної, зi затхлим, гарячим повiтрям кiмнати, вiдхилили й розкрили вiкна, впустили свiтло й повiтря i перше, що кинулось у вiчi, це недокiнчений портрет Лисого, який стояв на мольбертi насупроти закоптiлого ватрана. - Моя робота, - заявила попередливо Лена. - Нiяк не вашого стилю, - додав я. - Реалiзм, - вiдповiла вона. Я мав причини дивуватися. З головної кiмнати з її великим, округлим столом, на всi боки вело четверо вiдкритих дверей. Три спальнi, кухня, убиральня... Меблi, лежаки, гойдалки, радiоапарат... Готовi для спання лiжка, одяги, халати, костюми, рушники, бiлизна... Холодильник заповнений харчами i навiть рибальське знаряддя... Лена квапилася вияснити ситуацiю, вона приїжджала сюди робити той самий портрет, сам Лисий рiдко тут бував, вiн зайнятий, тепер вiн виїхав до Кiнгстону, його молода друга жiнка виїхала до батькiв до Манiтоби, його одружений, вiд першої жiнки, син, який також недавно прибув з Европи, має свiй власний котедж на Мускоцi. Я розумiв намагання Лени, як також розумiв Лисого, який мав в рiзних мiстах, а також в Кiнгстонi, кiлька готелiв. На такому тлi цей котедж засадничо нiяке диво. На мене дивилось з мольберта тяжке, мускулясте, округле, бульдожого вигляду обличчя з тяжким мiцним носом i сивою чуприною, яке хотiло пiдсказати менi думку, щоб я не був здивований, що нема нiчого надзвичайного, що в даному випадку все в найкращому порядку, хоча менi не було легко одразу з цим погодитися. Я був помiтно розгублений, чомусь соромився, не мав потрiбної вiдваги сприймати явище безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володiнь. Iнакше, здавалося, почувала себе моя чарiвна супутниця. Вона виглядала легкою й самозрозумiлою, як метелик, здавалось, для неї це нiяка новина, все стояло на мiсцi i виглядало природно. Перше, що вона зробила - вiдкрила радiоапарат, це був ранок, час всiляких гутiрок, дитяча година, кiлька вставок популярної музики, але той iнший голос з тiєї скриньки надав нам бiльше домашнього забарвлення. Далi ми оглядали спальнi, кухню, убиральню, а пiсля цього Лена дiловим тоном мене запитала: - Слухайте, Павле. Якi з цих трьох дверей ви вибираєте для себе? - вказала вона дверi трьох спалень. - Вибiр за вами, - вiдповiв я помпезно. - Я вибираю ось цi, - вказала вона на дверi злiва. А ви? - Розумiється, протилежнi, - вiдповiв я. - Схвалюю ваше рiшення, - казала Лена. - А ви не боїтесь? - питав я. - Чого? - От хоч би павукiв, мишей. - Я ж вам казала... Павуки чудовi сотворiння... А мишi - розкiш буття. - А блискавки? А громи? - Цi боги? Вони знають мою побожнiсть. - Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву... з тим двоспальним i тим трюмо... - Там є трюмо? Вибачте. Тодi я йду туди. - До мене? - Вам рекомендую другу протилежнiсть. - Навiщо вам трюмо? - питав я легковажно. - Для душi. - Це зворушливо. - Свобода вибору. Ви, можливо, не пiдозрiваєте, що обличчя жiнки вимагає вiдзеркалення так само гостро, як i адорацiї. - Я пiдозрiваю... I ще бiльше. Думаю - обличчя жiнки вимагає опiки, уваги... Боротьби... Жертви. Це маска iдола... - Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресiї. - Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви... - Тарантула, - перебила вона мене. - Не так драстично... Прошу вас... Але добре. Погоджуюсь. Пакт неагресiї... Нiколи - нiколи... Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишiть це нї ваших дверях, iнакше... - я замовк. - Що iнакше? - Iнакше не врятує нiякий пакт неагресiї. - Не сподiвалася, що вже перший наш день розпiчнеться погрозами. - Будьте готовi на бiльшi несподiванки... Я забрав свою новеньку, картату валiзу i направився до дверей злiва, що побiч з кухонними, де на мене спокiйно i покiрно чекала вигiдна, вистачально простора спальня з так званим континентальним лiжком та рiзними iншими забаганками цивiлiзованого гомо сапiєнс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вiкно пiд стелею закрите вiд комарiв густою сiткою i завiшене темно-зеленою занавiсою. Я все вiдкрив, розсунув, вiдчинив, впустив повiтря, свiтло, шум озера... Далi вiдкрив валiзу i виложив її змiст... Хотiлося почувати себе вигiдно, безтурботно, вдоволено, виглядати добре, привабливо, елегантно, поводитись легко, грайливо з виразом зарозумiлої певно-сти своєї сили i свого здоров'я. Я не гаяв часу жити, несподiвано осяяний щастям день i треба його використати, я швидко переодягався, скинув свiй звичайний одяг, надягнув елястичнi темно-синi купальнi штанцi, повернувся перед дзеркалом, яке з приємнiстю пiдтвердило, що мої м'язи, всi форми i весь корпус в найкращому порядку, чувся молодо, бадьоро, мiцно, агресивно. Пiсля цього я опинився на залитих сонцем дошках зовнiшньої, вiдкритої веранди з її могутньою панорамою синього озера, по якому безконечно в рiзних напрямках снувались й гасали човни, човники, вiтрильники, яхти, безупину напружено гули мотори, барвiли тiла людей, бiлiли в повiтрi птахи. Та яка велична композицiя краси, сили, здоров'я i радости. Я був захоплений, я здiймав проти сонця руки, мене п'янило сонце, повiтря, свобода. А де Лена? Чекав на неї з дитячою нетерпиливiстю, коли проходив бiля її закритих дверей, ступав на пальцях. Вони таємничо мовчали, але промiнювали спокусою. Я залишив їх з ласкавою резигнацiєю, намагаючись не бути настирливим. Ось вона появиться, вийде... Я ще не бачив її в купальнику... Це мусить бути щось вражаюче, напевно якась несподiванка... Моє чекання тривало, я вслухувався у це тривання, як у далеку бурю... Я стояв лицем до озера, моє тiло гнучке i здорове, але ще бiле i вражливе на сонце, яке пристрасно обливало мою спину своїм вогнем, в обличчя дув легкий вiтер i ворушив моє волосся ... Передомною вниз спадало кiлька сходин, помiст веранди сягав до самої води, вода була чиста, кольору бурштину, iнколи було видно зграї малих рибок, якi пiдпливали до самого берега, збоку стояв гарний, бiлий гараж, у якому на пiдвищеннi висiв прекрасний, жовто-синього кольору моторовий човен. Без сумнiву i вiн належить до цього цiлого комплексу... Нарештi появилася Лена. Вона вийшла несподiвано й нечутно, пiдiйшла до мене, торкнулася мого плеча. О, диво! Вона була вiд шиї до нiг у чорному, елястичиному трико. Її довга, гнучка постать була варта такого одягу, але це гостро суперечило з цiлим оточенням i менi було боляче на неї дивитися. Такий дошкульний контраст. - Вам не подобається? - питала вона з голубиною невиннiстю. Я мiцно втягнув у себе повiтря... Вона вдоволено шельмiвсько посмiхнулася, наблизилась з-права до мене i оперлася на моє плече. Була гаряча. Я дiткливо вiдчував її дотик. - Вам не подобається? - питала вона те саме пiд самим моїм вухом. - Ми приїхали купатися, - вiдповiв я з певною настирливiстю i дивився в неокреслену далечiнь озера. - Завтра, - шепнула вона пiд самим моїм вухом, так що я вiдчув її дихання. Це одно слово вдарило i примирило мене, я вiдчув його iстотнiсть, в природi жiнки живуть таємницi, якi вимагають вiд нас терпеливої ласки i, здається, нема таких мiж нами, якi б їй цього вiдмовили. Це точка, в якiй збiгаються два початки однiєї сутi. Я одразу вiдчув раптову полегшуючу змiну наставления, хотiлося бути природним, добрим, нiжним, зрозумiлим. Лена напевно вiдчула також моє перетворення i невластивим їй тоном з ноткою вибаченняж сказала: - Павле... Тут гарно. - Прекрасно, Леночко, - вiдповiв я з незвичною солодкiстю, що звучала мiж нами неприродно. - Не гнiваєтесь? - питала вона з докором, вiдчуваючи за собою силу. - О, нi! I за що? - вдавав я надмiрну вибачливiсть. - Ну... Що я така. Було необхiдно перейти на iншу тему, зайнятися iншими справами, мене дошкульно спокушав той бiлий, обвiтрений гараж i той провокативно-жовто-синiй, патрiотичний човен у ньому, пiдвiшений на ланцюгах з тим прекрасним "Меркурiєм" на двадцять кiнських сил. Лена помогла знайти до нього ключ, i по короткому часi ми сидiли поруч на його м'яких, червоних сидiннях, виїжджаючи з приглушеним гуркотом мотору на вiльнiший простiр води. Кращої забавки для нас годi було вимрiяти, це було мудре, слухняне, по своєму елегантне сотворiння людських рук, яке з такою легкiстю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали намiр прямувати на пiвнiч, де далеко в парламутровiй синявi бренiв острiв, але покищо ми обережно трималися правого берега здовж бiлих котеджiв в напрямку пiвденного сходу, щоб випробувати наше човно. Лiнiя берега хвилясто вигиналася, з пологої переходила в скелясту, виступали тiнистi, суворi гаї туй, кедрiв i смерек, бiлi ковтунчики хмарин бовванiли в синявi над ними. Мiсцями побережжя було закидане безладно голими тiлами, якi разом з пiском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль п'янкого вдоволення на сценi слухняного озера, на якому схрещувались i розхрещувались човни, човники i бiлi янгольськi вiтрильники. У певному мiсцi, пiдбадьоренi силою настрою, ми рiзко мiняємо курс, нагло збiльшивши швидкiсть, зриваємось, як сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкiстю напроти вiтру, який намагався зiрвати нам голови не дивлячись на захист скляного щита перед нами. Пiсля мiста, пiсля фабрики, пiсля вулицi Маркгам, цей меткий шматок часу дiяв на мене з гостротою упоєння, пекуча чистота i сяюча прозорiсть вривалися в мою кров, я дiткливо вiдчув пробуджену дикiсть моєї iстоти. Бiля мене з напруженою стриманiстю i безоглядною силою свiдомости, пружинно згорнута, з руками затиснутими в кулачок i зложеними мiж колiнами, сидiла пречудова символiка гордости, демонiчного янгола, якого скинули з неба i пiдтяли крила, щоб вiн мовчав i бунтiвливе корився. Цей егоїзм наснажував мою мужнiсть i ми забували про границi нашої статi. Це гострий iнстинкт. Свiдомiсть тут не мас мiсця. Бризки води засипали скляний щит перед нами, вiтер кошлав волосся, мотор рiзким зойком розсiвав воду i повiтря. Я глянув на Лену i нагло зменшив швидкiсть... Її обличчя покрилось гусячою шкiрою. - Вам не добре? - намагався я перекричати мотор. Вона лиш знизнула плечима. - Може повернемось? - кричав я далi, не чекав вiдповiдi i повернув човен. Нашi погляди на мить зустрiлися, вона вибачливо посмiхнулася i ще раз знизнула плечима. Тепер ми стримано i сповiльнено, але насторожено, з диким сполохом, направляли свiй човен в напрямку котеджу, який гармонiйно виступав перед нами зi свого мiсця весь бiлий, нiби в саванi, обнесений зеленим занедбаним трикутником живоплоту з двома настовбурченими, лапатими тiнями оцтового дерева, за яким проходила невидима смуга асфальтової дороги з її безпереривним рухом машин, якi здалека видавалися хижими звiрями серед джунглiв. I ось ми бiля причалу, я намагався причалити легко i грайливо, але це менi не повелося, однак ми все таки досить незграбно боком прибилися до нашого помосту, я допомiг Ленi висiсти, її гарна в чорному постать гнучко стрибнула на помiст, її обличчя було притьмарене незацiкавленiстю, я мовчазно i пiдозрiло поглядав на неї i, не випускаючи її руки, повiв її вверх до котеджу. Було бiля години дванадцятої, термометр при входi в тiнi показував вiсiмдесят, повiтря дiяло мляво i вiдпружливо, Лена вибачилась i без звичайного кокетства вiдiйшла до своєї кiмнати. Мене ж тягнуло до води, але разом з цим щось змушувало зiстатись на мiсцi, бути на сторожi з якимсь собачим iнстинктом вiдповiдальности... I щоб помогти собi, я пiшов до своєї кiмнати i передягнувся у довгi бiлi штани i в легку, бiлу без рукавiв сорочку. Це виглядало певнiше, солiднiше, незалежнiше... Коли я знов заглянув до головної кiмнати, там було тихо, дверi Лсниної кiмнати стояли з таємничою незучаснiстю, за ними було безоглядно тихо, мене це iнтригувало, хотiлося зайти, або бодай застукати i запропонувати якусь допомогу, але я знав, що це було б зайво, перемiг себе, залишив все в його виглядi спокою i вдався до кухнi з виглядом лябораторiйного дослiдника, який має намiр зробити дивовижне вiдкриття. Я заглянув до великого, бiлого, пузатого холодильника, який мав не тiльки офiцiйну назву "Адмiрал", але й фактично нагадував гордого достойника цiєї гiдности в його бiлiй унiформi, в утробi якого я задоволене вiдкрив неймовiрну кiлькiсть їстивного, переважно консервного добра, з дуже привабливими назвами, якi кокетливо посмiхалися до мене i напрошувалися до послуг. Я їм ввiчливо подякував, обнадiявши, що ще до них вернуся, а тим часом закрив тяжкi дверi "адмiрала" з настирливою настановою продовжувати свої дослiдницькi пригоди i в дуже скорому часi, всього кiлька крокiв далi, натрапив на елегантну, бiлу, як голубка, шафку у якiй кiлькома сяючими рядами стояли i розсипали свої принади рiзноманiтнi стрункi i менш стрункi фiгурки розпочатих i не розпочатих пляшок з рiзними загально вiдомими iнтернацiональне - розповсюдженими канадськими, шкот-ськими, французькими, еспанськими назвами. О, санкта-санктiсiма! Люди, якi розумiють подiбнi речi мають право зватися спiвносiями нашої цивiлiзацiї i я до деякої мiри почав розумiти це поняття "Лисий". До речi, про нього iнколи говорили, як про того, що розумiє цiну речей, i як про того, не конче глибокої культури торговельного дилетанта, якому благородна торговельна фортуна цього континенту ласкаво посмiхнулася i обдарувала його своєю щедрою ласкою. Про нього також iнколи писала наша етнiчна преса як про добродiя рiзних добрих починiв, а також як кандидата на доброго спiвгромадянина американсько-капiталiстичної мультi-iмперiї з її гльобально космiчними засягами й зацiкавленнями... Його тiло, а також дух, були перевантаженi гормонами ненаситного прагнення до гвалтовної дiї, плянування, будування, шукання, зненавиджений соцiялiзмом i вигнаний за океан пролетарською залiзною iмпотенцiєю, через Гамбург, Галiфакс, Монтреал, вiн опинився у Вiннiпегу серед безмежних прерiй, безмежних господарських депресiй тридцятих рокiв з їх мальовничими чергами обiдраних майбутнiх мiльйонерiв, якi покищо були вдоволенi мискою юшки з громадської добродiйної кухнi. Лисий любив згадувати тi надхненно-безнадiйнi днi i мiсяцi, коли то здавалося, що пiд ногами вигорiла земля i крiм гiркоти i пригарiв вона не здiбна нiчого зi себе видати. Лисий одначе не пiддавався настроям, громадська юшка його не деморалiзувала, вiн невтомно кидався з мiсця на мiсце по широких просторах землi, аж поки не причалив до мальовничих берегiв синього озера Онтарiо, де примiстилося пречудове мiстечко з його початковими хмародерами - Торонто. Його не цiкавило, яким чином воно тут появилося, вiн не був мрiйником на подобу Мекензi чи Магеляна, казали, що вiн розпочав свою епопею з маленької ковбаснi при вулицi Квiн, але згодом несподiвано перейшов на овочевий сад у Грiмсбi, аж поки якимсь чином не зайнявся готелями та мотелями i в цiй ролi вiн остаточно закрiпився аж до днiв наших. Я знав його, як людину дiлову, солiдну, практичну, заражену примхами всiх тих, що мають дiло з бiльшою кiлькiстю долярiв, не конче добродiйну, з нахилом до екстраваганцiй, гарних жiнок, доброї їжi, одружену вдруге з молодою вередливою фармеркою, яку вiн знайшов ще за часiв вiннiпегських i яку великодушно возвiв до ролi вельмишановної панi добродiйки з пишними рожевими капелюхами i власним кремовим Каделяком. Я знав також його сина, який вирiс в Европi, недавно переїхав до Канади, одружився також з фармеркою i урядив величне на п'ять соток гостей весiлля в залях УНО. Отже Лисий мав уже внукiв i не менше шiстдесятки рокiв за плечима i, не дивлячись на це, його подобизна роботи Лени, виявила агресивну силу пiонера, хижий розум пiдприємця i якусь шибеничну красу самосвiдомої людини, яка, опинившись над цим озером iменi губернатора Сiмко, не забула назвати свiй котедж Коломиєю з пiд далеких Карпат, де вiн правдоподiбно вперше узрiв наш чудовий свiт з його безконечно несподiваними привабами. Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява, яка щойно кiлька тижнiв тому, потрапила у цей простiр. Але маючи на увазi Зiну з її особливим прiзвищем Спритна, як також виняткову загадковiсть її найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що подiбнi явища, за подiбних умов, можуть нормально iснувати, як певнi додатки до певних розiгр мiж силами полiтики, грошей i жiночої спокуси. Мене це i бентежило, а одночасно iнтригувало, я зацiкавлений, це гра i я ставив на неї також свою ставку. О, Лена! Я чекав на неї, але вона не появлялася. Що там робила? Не наважувався порушити її ладу, можливо це необхiдне, так багато провокацiй i я мушу втримати рiвновагу. Секунди i мiнути розтягалися у самостiйнi вiчностi i тiкали вони в глибини просторiв, як шматки вирваного з космосу сузiр'я з його незбагненою настороженiстю i його провокуючими таємницями. Можливо, з цiєї туманности постане новий самостiйний свiт. Але по часi вона покликала мене до себе. Я обережно увiйшов до її мiстерiйно-пiвтемної кiмнати i застав її на постелi горi лицем, витягнену на весь зрiст i прикриту легким, сатиновим, зеленої барви накривалом, яке плястично вилонювало всi вигини її стрункої, нерухомої фiгури. Її обличчя, здавалось, мало сiро-мармуровий вiдтiнок i незучаснено-втомлений вигляд. - Отже маємо пацiєнтку, - намагався я втримувати легкий настрiй. - Де ваша чоколяда? - вiдповiла вона з посмiшкою кокетства. - О! А може б чогось... - Нi. Чоко-ля-ди! - проговорила лона химерно. - О, прошу. Розумiється. Одна хвилинка! - За хвилинку я дiйсно був бiля неї знов з чорною коробкою "блек меджiк", виробу моєї фабрики i кришталевою склянкою помаранчевого соку з дорогоцiнного "адмiрала". - Ви чудовий! Дякую. Сiдаймо i частуймось разом, - казала вона тим самим тоном i привстала на лiкоть. - Я щойно дослiджував джунглi кухнi. - Ви голодний. Бiдний мiй, голодний. - Чи мiг би запропонувати вихiд з положення? Крiм ось цiєї чоколяди? - Розумiється. - Наприклад, добрий ресторан. Я довiдався... - Вже? Так скоро? - перебила вона мене. - Перша година. - У мене... - вона глянула на свiй годинник, - дев'ята. - Ваш час добродушно зупинився. - Я ж його наводила... Той мiй вiчний впертюх. Чи не поганий це знак ? - Покажiть його менi. Вона подала менi свого маленького, округлого, золотого "Ельджiна" на чорнiй, ростяжнiй опасцi, що нагадував око сови i був безучаснено пасивний. Держати в руцi такий механiзм, здавалося держати маленьке серце, ранене стрiлою. Його символ величаво поєднувався з уявою про час, любов, насолоду i розпач. Я дуже люблю цi такi фiлiграннi предмети, поєднанi з нашими найiнтимнiшими прагненнями. - Трiснула пружина, - зазначив я сухо. - Пружина? Яка пружина? - здивовано питала вона. - Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механiзм має пружину. I ваш годинник також. I вона трiснула. - Але ж чому? Зi мною ще такого нiколи не трапилось. - Зносилася. Треба дати нову. Це трапляється з кожним i завжди. Але лишiм годинника. Скажiть краще, як ви себе почуваєте, чи дуже погано i чи маю впадати в розпач? - Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу i пiду танцювати. Чи маєте музику? - Блю-танго, заздрiсть-танго, редроз-танго, компарсiта-танго... Що ще? Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол... - Досить, досить, досить... Але ж ви не танцюєте. - Хто вам сказав? - Хтось казав. -Який феноменальний брехун. Але досить танго, вернiмось до обiду. Йдемо до ресторану ? Тут є... - Ви ж казали, що в "адмiралi" тонни харчiв, - знов перебила вона мене. - Але ж ми не збираємось грабувати бiдного Лисого. - Якого Лисого? Вiн буде вам вдячний, що зможе вiдсвiжити свої запаси. Що там знайшли? - Вiд молока райських птахiв до голубцiв, вареникiв i шинок "есекспекерс" включно. Найблагороднiшi консерви, якi тiльки iснують на плянетi. - А чи крiм молока райських птахiв є там також коров'яче ? - Лишень "карнейшен". - Отже, мiй милий паладин, треба б дiстати i свiжого молока. Є там якiсь вiтамiни? - Вся азбука. Цибуля, помаранчi, хрiн, ананаси... - То чого бiльше ? Шинка, цибуля, соки... А хлiб ? Чи є хлiб? - Справжнiй житнiй "бiвер". Я привiз персонально. - Хлiба нашого щоденного дай нам сьогоднi... - I прости нам провини нашi... - Як i ми прощаемо винуватцям нашим. - Амiнь. - Чудово! - викрикнула Лена. Отже ми вмiємо молитися. А якої ви вiри? - А ви якої? - Мiй батько був...протестант. Це я пам'ятаю. - А мiй православний. - А ми? А ми? Якої ми? - Це питання. Хiба що за батьками. - А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь, така Гiрошiма... Чи можливо нам.... - Просто не знаю.... Взагалi... Особисто не допускаю повороту. Минуле - минуле! Нема назад. - А як Бог? - Новий початок. Все нове. А Бог... Хiба ми знаємо, як його висловити? Молiмся i все. Все мiняється, абсолютно все. Вiдкритi простори. Йти i брати... - А яка по вашому буде Канада? - Сплав нацiй... Нова, тверда, нержавiюча сталь рас, мов, духiв смакiв... Твердиня свободи, закована льодом пiвночi... Плюс гранiтний аеродром космiчної аеронавтики. - Люблю вас слухати. - Ви ж все це знаєте... - За вийнятком вас... - Я? Найпростiша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподiвано, хоча засад-ничо вона не була несподiванкою, бо ще у Торонтi я бачив на її столику кiлька книжок з дуже мудрими написами i можливо сона з ними хоч поверхово знайомилась. "Революцiя всесвiту", можливо цiкавила її просто з куртуазiї, її гарна голiвка не була найкращим мiсцем для великих думок, але бувають i несподiванi вийнятки. Чому конче Сократ мусiв бути огидою i чому б краси не можна сполучити з мудрiстю... Це, зрештою, не моя тема... Не маю намiру сперечатися з Богом, Лена, здавалось, вiдгадувала мої сумнiви i, подаючи менi коробку "блек меджiк", пiдозрiло питала: - Ви менi не вiрите? - Прошу вибачити. Я не готовий, - вiдповiв я. - Для мене? - Взагалi. I для вас. Ви не берiть мене драматично. Особливо коли я намагаюся мудрувати. - Я старий демагог, нема потреби вибачатися, - казала вона i ще бiльше привставала, тримала своє накривало бiля грудей i дивилася на мене очима кота. - Вгощайтесь вашою чоколядою... Це тема безконечна. Ще наговоримось. Я сидiв обережно на краю її м'якого лiжка, яке пахло цвiллю i парфумами бозу, дивився в її обличчя з легкою iронiчною посмiшкою, ми обоє вважали нашу розмову за звичайну гру не так думок, як настрою, ми взаємно пiзнавались i намагались показатись одне перед одним в найкращому, по можливостi, несподiваному, трохи екстравагантному виглядi. Лена була вийнятково близько вiд мене i в такiй позицiї, яка могла мене бентежити, в кiмнатi було душно, тьмяно, велике дзеркало - комода вiдбивало пiввиразнi зариси наших фiгур з плястичною лiнiєю живота, грудей i профiлю обличчя моєї партнерки. Ми не мали чого бiльше говорити, їли чоколяду, склянка з помаранчевим соком стояла на столику, я був насторожений i запитав: - Лено. Скажiть щось про себе. - Нiчого так не зношу, як говорити про себе, - вiдповiла вона сердито. - I хто б хотiв слухати. Або вiрити. Кому, скажiть, потрiбно вислухувати вашi божевiльнi пригоди. - Епопея людства не раз страждала подiбним. - Наш досвiд унiкальний. Бо довгий... Тривалий. Це втомлює. Набридає. - Чи ви вдоволенi тепер? - Об'єктивно... Суб'єктивно, далi кривавлюсь. Серджуся, що iншi люди - люди, а я вiдлюдок. Ми за раженi неспокоєм... I безсиллям. - Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена. - Пiзнiше переконалися, що нi. Маєте рацiю. Iнколи люблю "бути як усi", не вiдрiзнятися. Мабуть, належу до втомленої частини свiту, можливо з Парижу, Европи взагалi... Старих Атен. Режим мого дитинства не змiнив моєї природи, вiн лишень над нею знущався. Бiльше зiпсув мiй характер. Полiтичне я зовсiм невтральна, безбарвна, нiяких сект, нiяких iдеологiй... Круглий космополiт, а тому небезпечна. Я був здивований. - Чому небезпечна? - спитав я її майже поважно. - Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова. Менi не можна вiрити... Я не маю принципiв... Зо мною треба бути обережним. Не дивлячись на всi цi страшнi слова, менi не було страшно, а скорiше дивно, здавалося, що вона морально чиста, не любить себе такою i намагається маскуватись цинiзмом. Я нiчого не вiдповiдав, лишень взяв її руку i поцiлував, чого я нiколи сливе не робив. Вона рiзко, як дiвчинка, вирвала руку i глянула на мене насуплено. - Не лякайтесь... Нема потреби боятися, - вiдповiв я на це з посмiшкою i одразу встав. - Час обiду. Я голодний. Вибачте, - сказав я i в моїм голосi звучала погроза. Я залишив Лену i вийшов. I одразу вдався до кухнi. Холодильник вiдкрив передо мною всi свої скарби i по короткому часi на електричнiй плитi шкварчало двi сковороди, булькотiв кофейник, а я, як диригент опери, завзято орудував дерев'яною мiшалкою i витанцьовував при тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрiй, менi вдалося здобути кiлька консервiв вареникiв зi сиром фабрикацiї одного нашого земляка з Гамiльтону, якi я негайно перетворив на звичайнi вареники iз сметаною i мальовничо розложив на порцелянових тарiлочках зi золотими обводками "мейд iн Джепен"... Далебi, по короткому часi, на круглому столi головної кiмнати, покритому бiлим настiльником, стояло накриття на двоє осiб для грибкової юшки "кемпбел", вареникiв "есекс"', кави "юбан", молока "карнейшен" i чорного житнього хлiба "бiвер". Краяна салата зi шматками червоної редьки доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту. Лени не прийшлося кликати, вона вiдчула i зрозумiла мою запопадливу метушню i з'явилася на моїй сценi саме в слушний час, переодягнута у чорнi сатиновi штани i бiлу, найлонову, зi золотими обводками, безрукавку, нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у журналi "Лайф" i з якою познайомився на екранi кiно-театру "Одеон". Лена спокiйно, зi заложеними назад руками, пiдiйшла до столу, глянула на цiлу декорацiю, кл