iпнула задоволене довгими вiями, я лишень пiдставив їй легкого, плетеного стiльця, а сам засiв насупроти магiчного кругу i не чекаючи почав їсти грибкову юшку. Лена не спiшилася, вона спокiйно, з легкою iронiєю, затискаючи руки в пеленi, дивилася на стiл i питала: - А де ж квiти? - Якi квiти? - вiдповiв я механiчно. - Квiти. Букет. Рожi. - О! В холодильнику не ростуть рожi. - Це тi вареники? - Це тi вареники. - Їх можна їсти? - Будь ласка, спробуйте. I насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли i незабаром знов озвалася Лена. - А де ж музика? Я мовчки встав i вiдкрив радiо-апарат, мав щастя натрапити на полудневий концерт "сi-еф-ар-бi", i пiд цi ностальгiйнi мелодiї - та-тарарам - та-тарарам - ми надхненно священнодiяли, але коли дiйшло до кави, Лена примхливо знов запитала: - А де мiй японський чай? - Наша "Коломия" визнає лиш каву "юбан". - Але ви прекрасно знаєте, що я п'ю лишень японський. - Вперше довiдуюсь. Але чому? - Iз-за кольору. Люблю зелений кольор. - Мистецтво. Врахую, врахую... Хвилина мовчанки, мелодiя з "Онєгiна" i знов Лена: - Але слухайте. Там в холодильнику є курка. - Не курка, а пiвень, - вiдповiв я монотоном. - Яка рiзниця? - Дуже iстотна. Курка несе яйця, а пiвень спiває в оперi. - Звiдки знаєте, що це такий Карузо? - Вiн сам признався. - Що за iнтимностi. - Зворушливi. Товаришi по нещастю. Вiн заморожений, а я закоханий. - Скажiть щось дотепнiше. О! Я зовсiм облилася i через вас. - Ще не цiлком зовсiм. Може знайти нагрудника? - Перестаньте нарештi! - Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарiлка порожня. - Бо ви не вмiєте їсти. Хапаєте, як голодний. - Я був голодний. Наш улюблений тон мови, але наш настрiй чудовий, iнтригуючий, цiкавий, ми довго огризаємось бiля столу, а коли отямились, була година третя. Лена залишила все, як було, на столi, вiдiйшла на веранду, простягнулася лiниво, як кицька, на гумовому лежаку, закурила свою "де мурьє", дивилася в небо й мовчала. її солом'янi, стоптанi сандалики валялися на рогожцi, мов би їх розвiяв вiтер. Я зложив до зливної раковини на кухнi брудний посуд i долучився до Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мiй лежак лежав поруч з її на вiддалi пари метрiв, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло моторами озеро, далеко в синьому туманi маячiв протилежний берег, на тлi тепло-синього неба плавно гойдались в повiтрi бiлi птахи. Мiцно припiкало сонце i я мусiв тiкати до води, вода була чиста, тепла, по пахви глибока з пiсковим дном, Лена заздростила i намагалася вцiлити мене лушпиною з помаранчi, я вiддячувався бризканням на неї водою, а потiм я вилiз на помiст i танцював незграбно якийсь танець, обтрушував, як мокрий пес, воду, яка швидко стiкала з мого рожевого, покритого волоссям, тiла. Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджi велику, смуглясту парасолю i розпустив її над її лежаком, а потiм ми лежали побiч на рогожцi горi-лицем, Лена робила менi збитки, намагалася запхати до нiздр мого носа якусь шматку, це мене лоскотало, я обернувся горi-спиною, тодi вона кошлала моє волосся, масувала мою спину i вискубувала на плечах волоски. - Ай! Лено! - Що, Павле? - То ж болить. - Помилково я взяла кiлька нараз. Я буду по одному. Я швидко повернувся догори животом. - О! Це ще краще. У вас на грудях справжнi джунглi. Я пiймав її за руки. - Но! Це насильство! - казала вона спокiйно. - Апелюйте! - До кого? - До Бога. До Об'єднаних нацiй. - А, пустiть. - Не так скоро. - Пустiть! - Нема милосердя. - Є милосердя. - Де? - Я вас вкушу. - Кусають лишень собаки. - I суки. - Ну, добре. Кусайте! - я ще мiцнiше стиснув її зап'ястки. - Ой! Не буду, не буду! Я пустив її руки, на зап'ястках з'явились бiлi знаки, якi швидко ставали червоними, Лена дмухала на них i бурчала: - Тиран! Будуть синяки. Я зiрвався на ноги i пружно з розгону шубовстнув у воду, я поринав з головою, я виринав, я порскав, як тюлень, менi було приємно, радiсно, легко, але коли я вигулькнув з води в останнє i зиркнув на веранду - Лени там не було. - Лееено! - кликнув я, але вiдповiдi не дiстав. Я миттю вистрибнув на помiст, бiг наверх, з мене текло, я лишав слiди, вбiг до великої кiмнати, все там мовчало, дверi до Лениної кiмнати були зачиненi. - Лено! - кликнув я ще раз, знов не дiстав вiдповiдi, збоку лиш бурчало радiо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей i побачив Лену перед дзеркалом, як вона спокiйно натирала кремом обличчя. - Ви щось згубили? - питала вона спокiйним тоном i додала: - Звичайно, до дверей треба застукати. Я був по школярськи збентежений i зовсiм розгубився. - Я вас образив? - вирвалося у мене. - Як ви можете вриватись до мене у такому виглядi? - питала вона тим самим тоном. - Я вас образив? - повторяв я своє. - Нi. Нii! Нiii!! - викрикнула вона до дзеркала i повернулась до мене. Я втiк. Я отямився. Я вирвався з кiмнати, дверi якої одразу за мною зачинилися... Я був шалено вдоволений, почуття двоїлося, троїлося, множилося, хотiлося доброї музики, я почував себе обновленим, вiдсвiженим, дужим. Я знов вийшов на веранду, перед моїми очима стелилася бурхлива панорама води, неба, далеких берегiв. Все довкруги жило живим, хижим ритмом, все гомонiло, рухалось, бiгло, летiло - молоде, свiже, пружне. Моє тiло i мiй дух вливалися i доповняли загальний тон, ритм i настрiй. Незабаром до мене долучилася Лена. Вона мала вiдсвiжене обличчя i зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як школярка, вона взяла мене машинально пiд руку i запитала: - Мiстер? Як справа з вечерею. Ви готовили обiд, а я... - Пропозицiя прийнята, - перебив я її в тон її мови. - В такому разi переходимо до наступної точки: що б ви бажали на вечерю? - Марципани! - Кес-ке-се марципани? - Одна казкова їжа, яку готовлять з молока райських птахiв i ще з якихсь небесних мадригалiв. - Заскладний рецепт. Вернiмося до реальности. - В такому разi курку. - Ви ж казали, що там лиш пiвень. - Завелика жертва. Iнша пропозицiя: краби, кетова iкра i сосиски. Це номер один. Номер два: чорний хлiб, часник, шинка "ессекс" i кава "юбан". Плюс масло i ецетера, ецетера... - Докиньте до того вiтамiнiв i асортимент схвалюється. - Мультiвiтамiн "вiгор". - Салата. Чи маємо салату ? Редька... - О, мiй Боже! Хай буде. Помiдори... Щось таке... Салера... Трава, лопухи, кiнський щавель... Давайте краще пiдемо в лiс i перейдемо на меню жираф. Го-го-го! - В такому разi приступимо до виконання програми. - I вона вiдiйшла. Я хотiв було йти за нею, але до кухнi мене не впущено, можу пiти собi на коротку прогулянку. На прогулянку я не пiшов, але з тiєї самої зовнiшньої веранди, спостерiгав зграю малих човнiв, якi змовницьки згуртувалися в одному мiсцi трохи далi вiд берега, мов мушки, бiля чогось їстивного насупроти випозичальнi човнiв "Єрiн бей". Це рибалки. Вони вийшли на вечiрню ловлю. Сонце ще освiтлює їх скiсним промiнням i вiдкидає по водi довгi, фантастичнi, забарвленi червоними вiдтiнками, рухливi тiнi. Це, мабуть, їх випробуване мiсце, цiкаво що там ловиться, бо я також належу до того дивовижного сорту людей, якi можуть годинами чепiти в певному одному мiсцi, слiдкувати за вудкою i вважати це за насолоду. Я ловив бички у днiпровському лиманi, камбалу в затоцi Кiлу, лосося у протоцi Св. Юрiя бiля Ванкуверу.. А що коли б так вiдновити цю зоологiчну гру i от хоч би завтра до сходу сонця, коли все ще спатиме, при такiй рiвнiй сентиментальнiй погодi, виїхати в якийсь закуток цього чудового озера. Ця iдея мене захопила i я рiшив її виконати, треба тiльки оглянути оте рибальське знаряддя, яке я бачив у заднiй комiрцi котеджу, воно там припало порохом, нiхто ним, мабуть, не цiкавиться, але тепер, можливо, прийшов i його час. I коли я його оглянув - був здивований його численнiстю й рiзноманiтнiстю, залишалось хiба розiбратися в ньому, розплутати линви та запастися наживою. Прийдеться пройтися вечерком до "грiн бею", щоб роздобути цього добра. А десь по сьомiй годинi я почув з котеджу iндiянський оклик, - Агууа! Це, розумiється, Лена кличе на вечерю i коли я, переодягнутий у свiй бiлий одяг, появився у бiчнiй, критiй верандi з виглядом на озеро, там стояв критий квiтчастою скатертиною малий стiл, на якому нагромаджено безлiч всiлякого посуду, включаючи сюди аж три вiдмiни ножiв, виделок, склянок, як також великий, впотiлий дзбан якогось кольорового напою, який самозадоволено височiв над цiлим столом. А крiм цього, тут пишався вражаючий симбiоз всiлякої консервної кулiнарiї - шинок, ковбас та риби, кiлькiстю на добрих десять косарiв. - Що хочете цим сказати? - вказав я на стiл. - Чим саме? - Цiєю ось масою. - Живемо в епосi маси, - вiдповiла вона. - Ви збираєтесь все це подолати? - Перше слово, очевидно, за вами. - За якого звiря мене вважаєте? - За чоловiка. - А що це таке? - вказав я на дзбан. - Вiтамiни. Помаранчi, цитрини, ананаси. Прошу ласкаво сiдати i наливати. Де ваша музика? За хвилину ми мали i музику. Ми сидiли одне напроти одного, нашi погляди зустрiчалися, нашi очi i уста посмiхалися, нашi думки напевно йшли в унiсон. Ми були такi внутрiшньо зосередженi на цiй процедурi, поєднанi близкiстю, iнтимнiстю, спiвгрою i коли можна говорити про невловне почуття вдоволення i щастя, то саме тодi ми почувалися елементарно щасливими. Перед нашим зором за широким вiкном веранди, простягався розлогий краєвид озера, внизу пiд живоплотом барвiв рiзними кольорами занедбаний квiтник з його здичiлими мальвами, розрослими кущами фльоксiв, вiдцвiлими iрисами i нерозцвiлими жоржинами. Усi вiкна наростiж вiдчиненi i шум озера наповняв довкiлля... Враз нас зацiкавила несподiвана поява двох дуже метких, маленьких сотворiнь над квiтами, якi здавалось бренiли в повiтрi... Їх крильця так швидко трiпотiли, що зовсiм зникали з зору i видавалось, що цi зеленi потворки, на невидимiй ниточцi, висiли в повiтрi. - Колiбрi! - зауважила Лена. Неймовiрне! - додав я. - Живi iскри, - казала Лена. Ми захоплено спостерiгали тi iррацiональнi сотворiння i разом, здавалось, були по своєму з ними поєднанi незвичнiстю ситуацiї. - Вони дуже непередбаченi, - казала Лена. - Як i ми, - додав я механiчно. - Думаєте? - питала Лена. - Ви нi? - Можливо. - Як ви їх уявляєте? - О! Неуявне! А так хотiлося б. - Як дуже хотiлося б? Як зробити кругосвiтню подорож? Мати суконку вiд Дiора? - питав я. - О, Павле! Це цинiчне порiвнання. - Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати до цього? Химеру? Зробити виставку на Медiсон авеню? Картини, якi ми видушуємо з нашої кволої фантазiї? - О, но-но-но! Не впадайте у мiзантропiю. Їх свiт хоча i дуже недосяжний, зате незмiнно стабiльний. I прямолiнiйний. Наш - рiзкий, дикий, крикливий. А головне - ми їх бачимо, розумiємо i любуємось. Вони наш об'єкт. - Ви дуже задоволенi. - Розумiється, задоволена, що я не колiбрi, а людина. Хоча по сутi, я також колiбрi. Бо я жiнка. - Непередбачене сотворiння. - Як жiнка - так. Як людина - нi. - Чи хотiли б зробити щось непередбачене? Як жiнка? - Що наприклад? - Наприклад... Наприклад одружитися зi мною! Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась. - Друже мiй! Ви ж мене зовсiм не знаєте. - А хiба... Саме тому, - вiдповiв я. - Що будете робити зi мною? - Мучитись. - Що за пасiя мучеництва? Для чого? - Для... Хоч би такої рацiї, як любов. - Одначе... - I вона урвала мову на пiв словi, замовкла зайнялася стурбовано їжею. Я чекав на закiнчення речення, вперто дивився в її обличчя, але закiнчення не прийшло. Мене це iнтригувало, я не видержав мовчанки: - Надiюсь, що ваше "одначе" скаже щось бiльше. Хтось сказав, що замовченi правди стають отруйними. - Iнколи отруйними стають висловленi... На вашому мiсцi я б не шукала правди. - Не будьмо аж такими песимiстами. - Що можете запропонувати iншого? - Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку? - На жаль... На жаль... Менi залишається мовчанка. Нема вибору. I вам також. Можливо, вона мала слушнiсть. Я замовк... Мовчанка. Тупа, невдоволена мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро сутi i спричиняти там найбридкiший непорядок. Я далебi не знав, iцо казати, треба було знайтися, вимагати, повчати, зробити сцену, але в нашому випадку це була б дуже недотепна мова. - Не робiть такого вигляду, - казала Лена. Це вам не личить. - Нi-нi-нi! Це менi не личить! Нiяк не личить! Вибачте! - Бо таки не личить. Ви не маєте нiякого виправдання... Те що ми тут з вами ? Це експеримент. Можливо примха. Конвенцiоналiсти можуть вбачати в цьому виклик моралi, але це не має нiчого спiльного з мораллю. Конфлiкт, пригода, авантюра. Чи ви не хотiли колись пережити шматок незвичного? Вона звичайно не любила пояснювати свою поведiнку, а ще менше мала для цього талант, але в даному випадку щось змушувало її до цього. - Ну, добре, казала вона. Допустимо, ви маєте рацiю. Допустимо любов. А що поза любов'ю? Тисячi протирiч. Я задихаюсь вiд бажання бути всiм, знати все, мати безлiч. Я хотiла б малювати, як Гоген, продавати, як Пiкассо, жити на скелях Гаванських островiв, стояти на вульканi, мати перед очима океан, чутися, на землi i командувати, як небесне божество... Що ви на це ? Я хотiла б мати чоловiка, але я не знаю якого... Адама без штанiв з раю, ганстера з Чiкаго, чекiста з Москви. Це примхи звичайної шельми, зараженої ненаситнiстю незвичного, голодної на гострi враження. Ви хотiли це знати - маєте! Вдоволенi? Я мовчав. Менi здавалося, що вона невдало шаржує, що це звичайна поза, вульгарна недоречнiсть, що вона просто бреше сама на себе i не вiдомо чому. Вона i сидiла не нормально, згорблено, незручно i враз вона змiнила цю поставу, поставила лiвий лiкоть на столi, поклала на долоню свою гарну голiвку i дивилася на мене з лукавою, визивною iронiєю з очарованими очима дикої, але невинної шельми, далеко не тигрицi i зовсiм не пантери, а звичайного ретроградного амура. - А це значить, що ви крокодил. Ананас. Паскудник. Я прижмурив очi, знизнув плечима i висловив поволi одно її преславуте твердження: - I це значить нiколи, нiколи. - Бо нiколи! - вiдповiла вона визивно. - Добре. Нiколи. Але все таки ми одружимось. - Хто вам сказав? - Старокрайова ворожка з Батерст. - Дурепа! - Будемо бачити. Ми замовкли, наш дiялог вичерпався, Лена дивилася на мене з виразом лукавої i їдкої iронiї, моя права рука, зi затиснутою в кулацi виделкою, лежала на столi, здавалося, я збираюся когось прохромити i враз несподiвано Лена простягнула свою руку i положила її на мою - її звичний жест, коли намагалася направити якусь недоречнiсть. Я подивився на неї довгим питальним поглядом, не сказав нiчого, деякий час ми держали разом ту виделку, дивилися одне одному у вiчi, посмiхалися кривою посмiшкою i загадково мовчали. - Ну, добре, - порушив я мовчанку, вiдняв руку, положив виделку i встав. Я вибачився i вiдiйшов. Вiдчував, що мiй попереднiй настрiй було порушено. Менi треба пройтися i полагодити мої душевнi проблеми, з якми я не дуже звик давати собi раду. I не лишень душевнi. От хоч би справу плянованого рибальства. Завтра раненько я вирiшив спробувати щастя з рибою. Ну, ну... Це все можна легко зрозумiти i не робити аж завеликих проблем. Надходив обережний, лагiдний, ласкавий вечiр, радiо передавало вечiрнi вiстi про вiйну в Кореї, про зударення чорних з бiлими, про страйки, про поїздки дипломатiв... На озерi вгавався рух, зграї чайок вiдлiтали у свої мiсця вiдпочинку. - Чи дозволите запропонувати прохiдку? - запитав я Лену, коли вона вийшла до мене на вiдкриту веранду. Мiй голос звучав обережнiше i вiддаленiше. - О, нi. Нi. Завтра. Йдiть самi, - вiдповiла вона вибачливо. Я висловив ще кiлька невиразних i абстрактних зауважень з приводу погоди, вибачився i вiдiйшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова дорога без хiдникiв, далi злiва знаходилась "Орчад Лодж", перед її широкою з великими вiкнами їдальнею, на зеленому гарно стриженому травнику, пiд широкими пасмужастими парасолями, бiля столикiв, а також окремо у дерев'яних, бiлих, глибоких стiльцях, сидiли гуртами i поодиноко люди переважно у бiлих, легких одягах; горiли барвистi свiтла i грала легка музика з невидимих радiо-голосникiв. Дорогою, туди й назад їздили авта i проходили гурти молодi у купальняних одягах. Я повернув вправо в напрямку випозичальнi човнiв, яка знаходилась трохи далi над берегом, минув кiлька котеджiв з їх легким, безжурним, розсмiяним рухом i гамором, дiйшов до випозичальнi човнiв, роздобув наживи для риби i вийшов трохи далi за "Єрiн бейом" на високий, обривний берег насупроти того мiсця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша i де її дно було завалене великими каменюками, якi мiсцями виходили на поверхню. Було тихо, i вода мала металевий вiдблиск i простягалася широким, рiвним плесом аж до другого далекого берега, всiяного свiтлами вечора. Звичайно в таких випадках я стаю невмолимо сентиментальним, думка бентежливо шукає надзвичайного, минуле висувається з далеких схованок, пригадуються рiзнi роки i рiзнi подiї, в даному випадку роки проведенi над водою, чи то тi там над широким лиманом Пiвденного Бугу бiля Миколаєва, а чи то знов на другому кiнцi iмперiї над Фiнською затокою в Ленiнградi, де я вчився свого корабельно-будiвничого мистецтва, або знов пiд час вiйни мiсто Кiл в Нiмеччинi над широкою затокою Пiвнiчного моря. I нарештi океани - Атлянтик i Пацифiк у зв'язку з моєю Канадою. Я завжди любив воду, її широти i глибини, її пасивну жорстоку могутнiсть, її будуючу i руйнуючу стихiю, її життєдайну i смертоносну силу. Я роджений в лютому, моїм знаком Зодiяка є риби, пригадую голоднi роки моєї батькiвщини, коли будучи малим, босим i обiдраним, я цiлими годинами просиджував у затоцi рiчки в очеретах намагаючись пiймати кiлька рибок матерi на обiд. Нiяке почуття не врiзується так гостро i так глибоко, як почуття води та її таємничої незбагнутої дiї в нашiй душi i цiлiй нашiй природi. Саме в цих днях я прочитав прекрасну iсторiю, шiстьох вiдважних норвежцiв, якi на малому плотi пересiкли Тихий океан вiд берегiв Перу до островiв Таїтi. Така разюча близькiсть води, неба, така гостра межа життя i смерти i разом таке необмежене почуття вiдокремлености людини у всесвiтi. Моя пропозицiя Ленi i її вiдповiдь дуже закономiрнi, я не сподiвався iншого, моя нетерпеливiсть не виправдалась. Не знаю, чи може бути з неї дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра з цими силами спричиняє велику насолоду... Бо ж я її люблю i чому люблю? Хочу спати з нею в одному лiжку. Моя прохiдка тривала, можливо, довше, нiж треба було сподiватися, коли вернувся, було темно, чи краще пiв темно, над озером висiв прозорий пiв-мiсяць i не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже ясно, на водi лежала довга вогняна, нiби огнений меч, смуга, трансформована вiд самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена спокiйно лежала на лежаку зовнiшньої веранди, нагадуючи одну скульптуру Канови, освiтлена свiтлом електрики, бiля неї лежала книжка, правдоподiбно той самий "Бридотник", а в головнiй кiмнатi пiд рiзнобарвними абажурами свiтилося кiлька лямп. Їх свiтла й тiнi надавали всьому довкруги вираз тасмничости й приваби, пiд незгасле радiо в кутi, що надавало якусь притишену музику. Я намагався було увiйти по-змозi непомiтно, щоб менше турбувати Лену, але вона здалека почула мене, як тiльки я увiйшов заднiми дверима, повернулася в мiй бiк, побачила в моїй руцi пакуночок, i мiж iншим спитала: - Що це ви там принесли? - Динамiт, - вiдповiв я спокiйно. - А що це таке? Порох? - Можливо. - А може це порошок? До зубiв? Я посмiхнувся, мої хробаки для риби так мало асоцiювалися з динамiтом, а ще менше зi зубним порошком, але моя рибальська пригода мала зiстатися для Лени несподiванкою, тому я дав пояснення. - Читаєте? - запитав я i вказав на "Бридотника". - Нi. Думаю. Мрiю. Сiдайте i думайте зi мною. Бачите отой другий берег i те високе дерево? Його верхiв'я найдовше було освiтлене сонцем. А потiм свiтло зiрвалось i вiдiйшло вверх. Де воно дiлось? Тож свiтло не зникає, це енергiя. I цiкава боротьба кольорiв. Той делiкатний перехiд. Чи наша смерть також перехiд. I куди? I чому? Дивiться... Те небо. Безконечна просторiнь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах є спiр для думки? Зорi, плянети - розумiється, але думка. Чи є там думка? Чи зорi й плянети думають, як i ми? Але завтра буде буря. Зважаючи на мої рибальськi пляни, мене не вабило її передбачення. - Чому? - запитав я. - Небо. Дуже густе. Як гума. Гострота кольорiв. - Тиснення атмосфери? - Можливо. Вражливiсть кольорiв. Кольори це вiдчувають. Кольори, звуки. Їх можна конденсувати. Як каву. - В порошку? - В нервах. В кровi. Ми можемо їх чути. - Уявно? - Органiчно. Було спокiйно в цьому засязi, Лена лежала вiльно, її силует справдi нагадувал скульптуру - тиша, трохи задуми, трохи вдоволення, трохи спротиву. I все довкруги пахло вiдпочинком, нiби парфумами, великий бог спокоою розлiгся широко нагий i чистий, розкинув свої вiдпруженi м'язистi руки й ноги i вдихав у свої широкi легенi велику безконечнiсть космосу з масою золотих зернинок на бiрюзовому небозводi, а внизу - з масою вогникiв й комарiв, якi в цей час видавалися менi примхливою витiвкою сотворителя. Найфiлiграннiше сотворiння, кинуте на землю з його кровожерливим дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, нiж ричання лева. Мiж iншим, я ще раз пропонував Ленi прогулянку i вона ще раз вiдмовилась. Також пiд час прогулянки я бачив оповiщення про танцi в одному з клюбiв, але Лена i цим не цiкавилась. Так. Вона любить танець, але iншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував проїхатись човном до мiсточка Сатону, зайти до кав'ярнi, але i тут не мав успiху. Чому? Її добре i тут, коли ж менi скучно - можу їхати сам. Но-но-но, я так не думав. Пiзнiше, ми пили каву i слухали музику. На цей раз концерт з Монтреалу - Стравiнський i Пер Бульє. "Право весни" Стравiнського я ще сяко-тако сприймав, але зойки i бряжчання Бульє пiд його ж диригентурою, лишалися поза моєю сферою. Але Лена слухала i впевняла, що це багато краще нiж Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався вгадати, чи її твердження було справжнє, а чи тiльки одна з її примх спротиву. Дивно, що я не можу розумiти... I не лише розумiти... Вiдчувати нелогiчних звукiв. Бернард Шов мав сказати, що сила бритiпської раси таїться в її снобiзмi - вiсiмдесят процентiв якої не може зносити нiчого нового, але одночасно вперто, проти власної волi, тягнеться за новим i тим самим творить поступ. Чи не моя це засада також? Концерт тривав до години десятої, а пiсля того, як звичайно, давали вiстi, яких ми не слухали. Саме тепер тi вiстi переповненi дивовижною вiйною в Кореї, якої ми не розумiлiї так само, як i музики Бульє. За нашим розумiнням мордували невинну країну за те, що її iншi, проти її волi, пхнули на цю криваву авантюру. Але це абсолютно не наша справа i нам слiд цс завжди пам'ятати. Для цього є армiї полiтикiв, дипломатiв, генералiв i воякiв. Але все таки, як так погодитися з такими звичайними, нелогiчними... Нi-нi-нi! Рiшуче досить з цим... Ось Лена i я, а мiж нами нашi справи. Дошкульнi, хвилюючi... Ось ми збираємось йти спати - двоє екзальтованих молодих людей. Коли ми вибиралися на цю нашу авантюру - не думалось, що це буде ось таке, ми намагалися не уявляти себе в ролi зацiкавлених цим, як рiшити проблему спання пiд одним дахом. Ми маскувалися претекстами, вдавали байдужих, але ось тепер все вийшло наверх, як олива, i ми безраднi. Зараз пiсля концерту Лена несподiвано споважнiла, її очi нервово поблискували, вона не знала, де сiсти, де стати i що сказати i аж згодом, якимсь уривним, вiдчаяним тоном демонстративно заявила: - Павле! Я йду спати! А ви? Я сидiв у плетеному глибокому стiльцi, ноги витягнутi, руки заложенi за потилицю, все ще пiд враженням неврастенiчної музики, я дивився в стелю, нiчого там не бачив, але вiдчував Лену з її неспокоєм. Я сам був втiленням неспокою, не мав вiдповiдi на її питання i хотiв все обернути на жарт. - А як нi? Нiченька. Мiсяць? Що ви на це? - О! - видала звук Лена. - Ви не цiкавi? - Бачити мiсяць? - А хоч би. - О! Ми все таки встали i вийшли "дивитись на мiсяць". Мiсяць був справдi вражаючим чинником наших клопотiв, вiд правiкiв виконуючи незбагнену мiсiю добро зичливого свiдка нестямного зворушення i делiкатного спокусника. Його мляве, сонне сяйво проникало до крови - солодко-терпке i млосно-насторожливе. Нашi двi тiнi непорушне й мовчазно маячили на переднiй верандi, яка пiд мiсяцем змiнилася на залиту бiлим молоком савану з кущами кактусiв i вiдблисками очей хижакiв. Це був рай зi змiєм, я бачив виразно дерево добра i дерево зла, я не мiг їх розрiзнити, бо моя Єва наполегливо мовчала i невмолимо перечила, одначе i ця пасивна провокацiя тьмянила мiй зiр i приводила в конвульсiї нерви. Як довго це тривало? П'ятнадцять-двадцять хвилин, можливо пiв години. Нашi облитi мiсяцем манекени мусiли виглядати жалюгiдно. Першою не видержала Лена. - Нi! - вирвалось у неї. Йду! Добранiч! - Вона повернулась i швидко вiдiйшла. Я залишився, моє "добранiч" прозвучало, як протест, я свiдомо не оглянувся, я знав, що вона не пiшла, а втекла i то не вiд мене, а вiд себе самої. Я далi вiдчував її присутнiсть i не так бiля себе, як в собi. Вона володiла мною, як фараон своїми рабами, це втомлива вимога плотi i роздираюча спрага розбурханої уяви. Я пiшов спати значно пiзнiше, втомлений знемогою iз стерплим язиком i вогким чолом. Було бiля години дванадцятої, насторожено-тихо, радiо заспокоєно мовчало, по кутах, пiд глибокими абажурами свiтилися барвистi свiтла, недокiнчений портрет Лисого сторчав манiякально проти ватрана. З надвору доносились гомони i виривались, переважно дiвочi, оклики й смiх. Це звучало серед тишi гостро i визивно, нерви напиналися нападливо, i хотiлося з кимсь битися. Я залишив свiтитися одну лямпу i обережно вiдiйшов до своєї спальнi - вузької, затишної, з тропiчною температурою i непорушним повiтрям. Засвiтив малу на нiчному столику, запорошену лямпу i намагався щось зробити з температурою мого простору, вiдслонив вiкно, вiдхилив дверi, роздягнувся сливе до нага i простягнувся на постелi не прикриваючись. Я мав звичку читати перед сном i коли сягнув за книжкою на нiчному столику, випадково натрапив на шматок реклями вирваної з iлюстрованого журналу - гарна лежача навзнак жiнка з голою дитиною на своїх пишних грудях з написом "Скатт", "софт-вейв, фейшiял кволiтi". Яким чином потрапив той шматок пiд мою подушку? V Скажена нiч. Я пролежав без сну, мов би у гарячiй ваннiй, до пiвночi, нiяка лектура не змогла злагiднити моїх нервiв i заснув аж над ранок, не помiтивши, як це сталося i не згасивши навiть лямпи. Зiрвався, як автомат бiля шостої години ранку i одразу почав збиратися на рибальство. Все це дiялось швидко - натягав короткi штани, накидав легку, без рукавiв, гавайську сорочку, на якiй були i гори з вулканом Мауна - Кеа, i плянета Сатурн, i крокодил Гавiял, i мiсяць у повнi, i гриб атомового вибуху в Гiрошiмi. Я купив цю енциклопедiю краєзнавства у Сiмсона за три доляри i дев'ятдесят дев'ять центiв. Пiсля обережно на пальцях, з вправнiстю злодiя, я викрався на двiр, забрав своє рибальське знаряддя i вдався лагодити човна. Ранок був визивно барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими вiдтiнками, верховiття стрiльчастих топiль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими пожежами, роса i свiжiсть заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусiв порушити цю зачарованiсть своїм мотором... Все так iдеально мовчало, що менi робилось боляче за таку нечемнiсть. Я мiг сподiватися, що моє рибальство не буде успiшним, за певними прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того я не знав терену. Я брав мiсце навмання, те саме, де вчора я бачив рибалок, було безлюдно за вийнятком кiлькох човникiв, якi темними точками маячiли на непорушнiй металевiй поверхнi води. Нiчого не ловилося, моя вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотiла як слiд "закидатись", недавалась нажива, а взагалi "не було кльову". Здавалося, що в тiй глибокiй водi не було взагалi нiякого життя. Я вирiшив змiнити мiсце. Менi подобався один закуток з пiдвищеними берегами трохи далi до сходу, де виднiвся зелений човник з рибалкою у червонiй сорочцi. Я намагався по можливостi спокiйнiше туди пiдпливсти, стримував мотор, але все таки це порушило загальний, застиглий настрiй, що панував в цьому кутку. У зеленому човнику сидiв, малого росту з невеличкою, сивою борiдкою, рибалка, а бiля нього на носi човна непорушно сидiв, малий, кудлатий, рудий пес. - Як там ловиться? - запитав я старого. Вiн мовчазно пiдняв з води, пiдв'язану до човна, низку чималих рибин. Це надало менi надiї. Я закинув кiтвицю мiж двома великими каменюками, вода була сливе прозора, я ловив без поплавця "на посмик", моя вудка сягала дна - довге, терпеливе чекання, увага стягалася до одного мiсця, думки затихали, вселявся спокiй. Час минав без поспiху, небо яснiшало, на березi робилось рухливiше. Лишtнь на моєму човнi не було змiн, моя вудлиця заворожено мовчала, мiй сусiд витягав рибину за рибиною, але моє щастя вперто мовчало. По часi бiля нас появилося ще кiлька човнiв, ми вiталися, питали про щастя, мiнялися кiлькома словами i затихали. Рибалки здебiльша не надто говiркий народ i вони волiють мовчання. Моє щастя рiшуче бездiяло, лишень зрiдка, нервово торкалися гачка вудки малi окунцi, за що деякi з них поплатилися полоном, а коли я виймав їх з їх стихiї, вони завзято, цiлим своїм маленьким тiлом, протестували проти такої несправедливости, пiсля чого я делiкатно звiльняв їх з гачка i посилав назад до матерi з доброзичливим повчанням, не повторяти бiльше подiбних спроб, аж поки не виростуть. Годi сказати, чи вони мене слухалися, маючи свою власну на це думку. Бiльшої риби впiймати так i не вдалося, дармащо я змiнив кiлька мiсць. Сонце вперто висувалося iз-за верхiв'я тополь, докучливо огрiвало топографiю моєї гавайської сорочки, моє обличчя i вiдкритi руки починали на це реагувати. Мiй шлунок також починав вiдзиватися i нiчого не залишалося, як зiбрати свої окунцi, змотати вудочку, знехтувати амбiцiю i вiдiйти перед глузливi очi моєї невмолимости Лени, яка напевно чекала i дивувалася, де це я мiг так несподiвано зникнути... Моя рибальська несподiванка ганебно провалилася, зате блискуче вдалася несподiванка Лени... Я пiдплив обережно до берега, я намагався нечуйно причалити до причалу, я навшпиньках виходив з човна, я бездихально прокрадався до котеджу, але коли я з червоним, як варений рак, обличчям, увiйшов до головної кiмнати - побачив Лену, яка сидiла за круглим столом у нiчному халатi i щось старанно малювала. - Добрий ранок, - вiдповiла вона на моє незграбне привiтання не пiдносячи голови. - Де риба? Цього питання я великодушно не дочув, натомiсть я уважно зацiкавився її мистецькими справами i пiдiйшов з-заду, щоб поглянути, що там коїться. Але враз почув грiзне застереження: - Но-но-но! Дивитися не дозволено! - За мною було стiльки вини, що я не думав перечити, а слухняно вiдiйшов i опинився аж у кухнi де у раковинi зливу все ще лежала гора немитого посуду вiд учорашньої вечерi, але де також гарно пахло кавою, стояв заварений кофейник i на японськiй тарiлцi лежало кiлька сендвiчiв зi шинкою i сиром. Я не знав, що робити з моїми окунцями, аж поки не зложив їх до "Адмiрала". Пiсля налив собi кави, присiв до столика, повiльно їв сендвiчi, запивав кавою i чекав - що ось-ось появиться Лена i зацiкавиться здобутками мого рибальства. Нiчого такого не сталося. Я закiнчив снiданок, вiдложив посуд до зливу i вирiшив перейти на веранду. I коли проходив через головну кiмнату - почув голос Лени: - Є! Павле! Хочете бачити? Я змiнив напрямок, пiдiйшов ззаду до Лени i отетерiв. На столi лежав дуже добрий шкiц олiвцем - голий чоловiк, лежачи навзнак, зi задертою догори бородою i розкиданими на боки руками й ногами. Вiн, видно, мiцно и неспокiйно спав, можливо, навiть хропiв... Не тяжко було вгадати хто був моделем цього мистецького шедевру. Не було сумнiву, що Лена минулої ночi побувала у мене в гостинi. - Лено! - вирвалось у мене майже погрозливо. - Що, Павле? - вiдповiла вона спокiйно. Її акторство вдавалося досконало. - Як вам не соромно? - докоряв я ображено. - Бiблiйна картина. Ной, що впився своїм вином. - Це... Це... Чорт зна-що! - Вам не подобається? Я не видержав i голосно розреготався. Це зiрвало до смiху також Лену. Ми дивилися на той шкiц i реготалися сердечно. Той безпосереднiй, щирий, невинний вираз людської iстоти, яка заснула i яку Ленi так дотепно вдалося передати. Ми смiялися i це дало гарний початок нашого другого дня, злагiднило гостроту моєї рибальської негоди, дало можливiсть достотне про неї оповiсти, розумiється iз усiлякими додатками, що менi, мовляв, зiрвалося кiлька "отакеських" судакiв, дарма-що це не багато казало, бо для Лени таке слово, як судак, розцiнювалось дуже абстрактно i не робило iстотної рiзницi з тими окунцями, яких бачила в холодильнику. Зате образ дiдка у червонiй сорочцi з рудим собакою їй iмпонував i вона сердечно радiла, що йому так щастило з рибою, а коли я признався, що вчорашнiй "динамiт", який я принiс з прохiдки, був нiчим iншим, як звичайними хробаками, вона знов вiд душi смiялася. Це був смiшний ранок. I це була недiля. Гарний день. Дуже рухливий. Голi тiла валялися масово на березi озера засипаного човнами. Я пропонував обiд в ресторанi, прогулянку човном - вiдмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися i ми цю спроможнiсть використовували до краю. Ми стрибали до води, як жаби, бавились у нiй по дитячому, Лена, до речi, чарiвно плавала, її темно-синiй купальник пречудове облягав її звинне тiло. Але вона чомусь соромилась своїх нiг, неохоче виставляла їх на показ, хоча її ноги були цiкаво, мiцно збудованi i для чоловiчого ока творили велику принаду. Особливо її мускулястi, продовгастi стегна i довгi, стрункi литки. Втомленi, задиханi, намазанi кремом "нiвеа", ми лежали поруч навзнак на гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись дiялектиккою питань, якими ми намагалися рiшати долю свiту. Лена любила iнодi, всупереч власному переконанню, роспочати якусь фiлософську фiлiпiку, з якою не могла дати раду i плавала у рiзних диверсiйних i примхливих словесних витiвках, що мене сердило. Уявiм собi фiлософа з намальованими кармiном устами, який любить брильянти i дорогi хутра i який хоче реформувати свiт на зразок Могамеда чи Ленiна. Тим бiльше, що за останнi роки, я взагалi втратив пошану до всiх реформаторiв, яких би мастей i завдань вони не були, заразившись переконанням, що без них свiт виглядав би багато мудрiшим i щасливiшим. Обiдали ми дома i трохи пiзнiше, i з меншим ефектом, нiж учора, волiли бути бiльше на сонцi, анiж готовити їжу. Пiдходили до холодильника, брали, що було i що подобалось i їли на ходу. Лишень пили багато екстрактної кави на круглому столику верхньої вiдкритої веранди. Гора брудного посуду в кухнi подвоїлась, а кухонна долiвка засмiтилась лушпинням помаранчiв, бананiв, бляшанками з консерв i папiрцями з чоколяди, що нас нiяк не бентежило. Увечерi, замiсть прохiдки, ми танцювали карiоку, ча-ча i взагалi латинську кабалiстику, а ще пiзнiше, слухаючи вечiрнiй концерт Сi-Бi-Сi, ми грали на переднiй верандi своєрiдну гру карт, яку звали "дурень", при чому Лена мала нагоду дiстати цiлу серiю цих титулiв, не видержала характеру, почала нервуватися, розкидала карти i ми знов пiшли любуватися озером. Що там цiкавого. Багато. По-перше ми самi у позi, на цей раз обнявшись, мов двоє школярiв, коли вертаються з лекцiй, по-друге озеро, як озеро, як вода, як простiр, як стихiя з мiсяцем, перед яким тремтiли без-дихальнi земля, небо i нашi серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на мiсяць, Лена також мовчазно i делiкатно лоскотала мене по спинi, а я намагався пригорнути її помiтнiше, щоб вона одразу перечила i впиралася. Ця гра нас цiкавила i помiтно бентежила, так що мiй купальний одяг наводив мене на думку, як мiг Адам у своєму раю заховатися за фiговим листком, навiть коли вiн був розмiру мексиканського сомбреро, коли його Єва хоч частинно дорiвнювалась спокусами до моєї Лени. Лена тихо, пiдступно, горлово смiялася - та моторошна вiдьма, яка напевно знала про мої клопоти i щоб ще бiльше дошкулити менi, вона ще визивнiше бавилась своїми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене пiймати в обiйми, запрошувала провокативно до танцю, дорiкала, що я забув обiцянку "танцю тiней пiд мiсяцем", пропонувала обом роздягнутися, щоб злитись з природою. - Де вашi обiцянки? Де вашi тiнi? Ваша вiдвага? - не могла вона втриматись вiд реготу. - То починайте, - вiдповiдав я. - А ви не перелякаєтесь? - казала вона, намагалась втримати смiх i скрадливо наближалась до мене. - Лиш починайте, - казав я з другого кiнця веранди. - Але ж ви боїтесь... Бо-її-тесь! - Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до неї. - Но-но-но! - вiдступала вона. Я наступав далi. - А ви чого? - кричала вона з дитинячим острахом. - Зупинiться! Нi кроку далi! Я вiдходив назад, я це знав, i я її розумiв. - Отже хто боїться? - питав я зневажливо. - Я не боюсь! Я лиш не хочу! - Чого ви не хочете? - Вас. Щоб збити температуру, я з розгону кидався у воду i це негайно отвережувало. За хвилину я виходив з купелi твердий, як горiх, i холодний, як ангел, з мене текла вода i я справдi танцював дикий танець не конче тiней, а якихсь, можливо, бушменiв з пристрасними викриками без якого будь сенсу, аби тiльки висловити своє вдоволення. Ленi цi вигадки подобались, вона долучалась до мене, розпускала своє волосся, вимахувала головою, як бунчуком, робила широкi, пружнi, як пантера, стрибки i викрикувала незрозумiлi викрики. Ми танцювали до втоми, а опiсля спонтанно кидалися в обiйми, захоплено реготалися, ледве трималися на ногах, а коли нам не хватало видержки, Лена виривалась з обiймiв i бiгла вверх по сходах до котеджу. - Добранiч, Сатире! - гукала вона на бiгу. - Добранiч, вiдьмо! - вiдповiдав я їй навздогiн. Було пiзно i я побiг також до своєї спальнi. Там стояла млява тиша i все виглядало так, як я залишив рано. Минулої ночi я мало спав, а тому миттю скинув купальник, кинувся у постiль, прикрився легким простирадлом i на цей раз згасив свiтло. Затрiщала постiль i все зникло. Було десь по першiй годинi. Я спав сном каменя, нiчого не чув, нiчого не снилося, обливався потами i був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятiй годинi механiчно прокинувся згiдно iз звичкою прокидатися на призначений час з точнiстю будильника. Та сама процедура збирання, що i вчора, i я виїхав на те саме мiсце, що й минулого разу, застав там того самого дiдка з собакою, привiтався з ним, як зi старим приятелем, запитав про "лак" i закинув вудку. Був такий же, як i вчора, барвистий ранок, лишень це був понедiлок, а тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалi все спало i ми з моїм сусiдом були чи не єдиними представниками живого населення цього кольорового закутка. Я мав добрий, ще вiд учора, настрiй, а тим самим моє щастя також сприяло. Я вже не раз помiтив, що успiх наших пiдприємств у великiй мiрi залежить вiд нашого настрою. Як тiльки я спустив вудку у велику прогалину помiж камiнням, як я вiдчув, що її щось нервово шарпнуло. Для рибалки це повзбудлива мить. Вiдрухово я смикнув вудкою i вiдразу вiдчув, що вона за щось