загачилася i почала швидко поринати у воду. На одну мить я було розгубився, але разом з цим механiчно почав крутити корбочку шпулi. Лiнiя вудки сильно натягнулася, вудилище вигнулося i почалося пручання з якоюсь потворкою, якої я ще не бачив. Це мусiло бути щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мiй сусiд - дiдок, як також його собака, зацiкавлено насторожились, я не дуже майстерно володiв своєю зброєю, намагався заполучити мою здобич до сiтки, це менi не щастило, час тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже мiг бачити у чистiй водi метушливий зарис якоїсь рибини, яка видалась менi вражаюче великою i яка робила розпачливi зусилля, щоб уникнути полону. Але дарма. Ще кiлька хвилин пручання i моя полонянка, пiдхоплена сiткою, завзято, але безнадiйно трiпоталась на днi човна. - Бес! - заявив мiй сусiд. Це був справдi чудовий примiрник цiєї риби, якої до речi в Европi не зустрiчається, бiля чотирьох фунтiв вагою, я був задоволений, загачив свою здобич на гачок ланцюга i спустив бiля човна у воду. Це надало завзяття. Либонь, щойно тепер почнеться те спражнє рибальство, я плекав надiю залучити хоч пару таких рибин, щоб з трiюмфом вернутися перед яснi очi моєї коханої. Далебi, до вудки весь час щось чiплялося, я весь час .її пiдшарпував, виймав з води, був розчарований. Були це переважно малi окунцi, якi пiсля велетня-беса наводили лишень пригноблення. Це одначе не змогло пiдорвати моєї рибальської моралi, я терпеливо, вперто чекав i надiявся. Час, звичайно, робив своє засвоєне чудодiяння, тепловi сили розгортали свою акцiю, промiння сонця просякало в глибини моєї iстоти, тiло наповнялося магiчною втомою, приязна присутнiсть води, повiтря i простору надавали враження вiчности, дармащо моя ручна "Омега" намагалася доказати, що це лиш чарiвна мить. Можливо саме тому, кожний цокiт секунди видавався такою сильною, неповторною пригодою. Починався звичний рух, моторовi човни ганялися гострим, роздратованим гоном, рибалок збiльшилось. Їм щастя сприяло. Мiй сусiд витягав рибину за рибиною, щось при тому мимрив, нiби перед кимсь вибачався. Нашi мiркування зводились до того, що риба ловиться перед змiною погоди, правдоподiбно прийде громовиця, що її вiд кiлькох днiв вперто i безуспiшно заповiдало бюро погоди. Мої ж успiхи також не такi вже разючi, пiсля першого беса пiшла лиш дрiбна риба, але засадничо. моя сьогоднiшня фортуна помiтно рiзнилась вiд учорашньої i я мiг зi спокiйнiшим сумлiнням вертатися до котеджу. Я сподiвався цiкавої iнтригуючої сцени. Час вимагав вертатися, я все вiдтягав, чекав ще хоч одного боса, але мої сподiвання даремнi... Нарештi запускаю мотор, це лиш пара хвилин вiддалення вiд котеджа, почуваю себе дуже приємно, моє обличчя i верхня частина тiла свiжо пiдбарвленi сонцем, танцюючи, пiд'їжджаю до залитого ранковим сяйвом причалу, шукаю поглядом Лену, яка здавалося б повинна чекати мене на березi. Дарма. Нiкого на березi не бачу. Причал з бiлим котеджом пригадують iлюстрацiю реклями iдеального лiтниська, все видається незвичним, святочним, захоплюючим, а моя поведiнка постiйною, вишуканою грою. Я, наприклад, дуже хвацько пiдпливаю до берега, гашу мотор, забираю ланцюг зi своїми рибальськими трофеями i з пiдсвистом маршу матадора, бадьорими кроками вбiгаю на верхню веранду з надiєю кинутись в обiйми моєї дорогої приятельки. Можливо вона щойно встала з лiжка, бере ванну, можливо навiть, поснiдавши, читає згорнувшись на старiй канапi з демонстративним виразом гнiву, що я змусив її так довго чекати. Але зараз ми все направимо. Один мiй вигляд з цiєю низкою здобичi, хоч який гнiв потрапить обернути у ласку. Я увiрвався, як блискавка i був дивовижно вражений, що зустрiли мене лиш порожнеча i тиша. - Гей! - вирвалось у мене патетично й радiсно... Але i це не спричинило ефекту. Я ще бiльше вражений. - Гей! Де ви дiлися? - викрикнув я вдруге, повертаючись довкруги танечним зворотом зi своєю низкою риби. Мої викрики натрапили лиш на нiмi стiни i одразу заглухли. Що це до дiдька ясного! Жарт чи комедiя! Де справдi дiлася моя чарiвна патронеса? Можливо, можливо... Можливо, це справдi жарт - трохи незграбний, трохи не вчасний, але будьмо терпеливi. Дверi її кiмнати були вiдхиленi i я вриваюся до них, як буря, разом з рибою. I нагло зупиняюсь на порозi... Перед моїми очима лишень безладний хаос, нiби сюдою пройшло торнадо, або тут побувала банда п'яних гангстерiв. Лiжко цiлковито розкидане, на спинцi стiльця, мов чорний ворон одним крилом, звисало однiєю штанкою вiдоме чорне трико, троє рiзнобарвних купальникiв валялося бiля лiжка, демюральнi солом'янi сандалики разом з пляшечками парфумiв та кремiв мальовничо валялися перед великим дзеркалом, нова, пiвкругла, темно-синя валiза була пiв-вiдкрита i з неї на всi боки вилазило гармонiйне безладдя всiляких барвистих iнтимностей жiночої гардероби. Но - но - но! Почекай, почекай! Не рвися одразу у вiдкритi дверi! Вона ось тут десь чекає на тебе, можливо навiть за тими ось мовчазними дверима туалети i дискретно посмiхається. I що це справдi за пропасниця на тебе напала, це, мабуть, тому, що ти так рвався кинутись у тi обiйми. Май терпеливiсть! Не зчиняй панiки! Хiба ти не знаєш, як багата вона на витiвки? А тому спокiй. Але спокою не було, я лиш вдавав спокiй... Я вiднiс до кухнi свою здобич, недбало залишив це разом з ланцюгом на купi брудного посуду у зливi, почав митися, голитися, почав варити чай, почав їсти... - Вернувся до головної кiмнати, ще раз заглянув до дверей Лени, вiдвiдав убиральню, зробив кiлька безглуздих балетних стрибкiв, нiби хотiв через щось перескочити, вийшов на передню веранду, опинився пiд зливою сонця i дивився розгублено на метушливе плесо озера, що в цей час горiло приманливими перламутровими кольорами. Лени не було. Що мав робити? Нiчого. Чекати. Поглядати на годинник... Виходити па дорогу, безглуздо на всi боки оглядатися, нiби я вiд чогось тiкав, виминати авта, йти в напрямку Орчад Лоджi з намiром когось там зустрiти... Дiйшов до найближчої автобусової зупинки, де з таблицi розкладу їзди, довiдався, що останнiй ав тобус у напрямку Торонта мiг вiд'їхати о годинi дев'ятiй. Весь цей час я безглуздо оглядався, нагадував загубленого пса, на душi робилось порожньо, мене оточувала, полонила i опанувала самота. Лени не було. Що за безглузде вiдчування! Гнав його вiд себе як тiльки мiг. Повернувся назад i повiльно тягнувся в захiдньому напрямку, дiйшов до випозичальнi човнiв, де загорiлий, рудий, округлий з кучерявим волоссям литовець, обслуговував своїх численних клiєнтiв. Менi подобалось це мiсце з тим цiлим безпосереднiм рухом i гуркотом багатьох моторiв, я цим зацiкавився i трохи прийшов до себе. Вертався назад з почуттям певної рiвноваги i непевного переконання, що властиво нiчого не сталося, що Лена кудись вiдiйшла, що вона напевно скоро вернеться, що це демонстрацiя її свобiдної поведiнки i що для панiки нема причини. Я йшов спокiйно, у деяких мiсцях зупинявся, споглядав на озеро, читав на стовпах всiлякi оголошення й оповiстки, що десь там у якiйсь черво нiй клунi вiдбуваються щовечора танечнi забави, десь там зник йоркширський пудель, десь в iншому мiсцi винаймається котедж i багато iншого такого вiдтягало i рiвноважило увагу вiд моїх клопотiв. I властиво не так вiдтягало, як охолоджувало, зводило її до реального. Сама мiстерiя зникнення Лени залишалася, вона була фактом, вимагала розслiдування, але я вiдложив її на деякий час з надiєю, що це лиш дрiбний, можливо жарт i що вiн скоро сам вiд себе полагодиться. Не може ж справдi статися, щоб вона не вернулася, або щоб з нею сталося якесь нещастя... Турбували лишень обставини... Розкиданi речi... Несподiванiсть. Нiякого вияснення. Пiдходячи до котеджу, вже здалека було видно, що там нiчого не змiнилося. Довкруги застигла тиша i нiякого нiде руху. Була година обiду. Обiдав дома. Засоби холодильника були помiтно надщербленi, хоча все ще вистачалькi, щоб вдовольнити мої вимоги. По обiдi зайнявся господарством, мив посуд, чистив рибу, спробував прилягти, намагався заснути. Не спалося. Брас книжку. Не читалося. Вставав, крутився по кiмнатах... Виходив на берiг, вдивлявся у простiр... Вертався назад, пускав радiо, заглядав до кiмнати Лени... Закривав радiо, вслухався до порожнечi, вислухував за вiкном. А також вичував звучання голосу Лени, що буь тут скрiзь розлитий у повiтрi разом з її одеколонами. Вона мала свiй прикметний запах, дуже виразний, як тютюн, як алькоголь, щось дуже своєрiдне i неповторне. I по своєму вражаюче. Цей запах допомагав менi вiдтворювати її в уявi намацально живою i дiткливо близькою. Але все таки її не було. Було напружене чекання, я був спаралiжований зосередженням уваги, кожний мiй нерв був на сторожi. I що справдi хотiла цим сказати? Це питання не сходило з моїх уст. Були передуманi всi здогади i нiодин з них не вносив ясности. I останнiй з них - а що, коли пiд цим криється щось значно бiльше? Це видиво було найбiльш загрозливе, не хотiв його розгортати. Вона напевно прийде, вона ось зараз появиться, кляпне вхiдна хвiртка i вона вбiжить нетерпеливо своїми енергiйними кроками... Я буду розгублений i знiяковiлий, вона кинеться на мене, як... як... Я не знаю цiєї породи людських сотворiнь... I цiкаво, що з того вийде. Чи зможе вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно нi. Вона не належить до сентиментальних, а скорше до тих, для яких бiль, розпач, заколот творять гостроту насолоди для тiла i духа. В кожному разi все це величезна, захоплююча таємниця, як глибини океану, висоти космосу, незбагнутiсть смерти. I в кожному разi, перш за все - вечеря. Взятися за дiло. Рух, реальнiсть, тверезiсть. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки, що сардинки ловлять в Сардiнiї, що їх привозять до нас у малих, плескатих консервах, тож-то мої окунi, беси й карасi, зловленi отут зараз за порогом, i вони свiжi та здоровi i пахнуть сильно рибою, а не олiєю та металом. Лена одначе любить суперечностi. Їй не завжди докажеш, що свiжа риба з озера Сiмко, багато смачнiша, нiж найкращi сардинки, привезенi iз-за моря, особливо тi смаженi на добрiй олiї "Санбiм" з цибулею, яйцем i тертою булкою. Я мушу їй це доказати, мої окунi чудо i найкраща нагода для таких доказiв. Так, так. Я знайшов велику, мiцну з грубого металу, сковороду, я знайшов i олiю, а також цибулю i муку, одна тiльки мить i все це зашумiло парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився запахами, що їх напевно було чути на озерi, пустилися в рух вiтряки-вентилятори, вiдчинилися вiкна. По короткому часi - гора готової, кольору бурштину, риби височiла на великому, порцеляновому блюдi, декорована кружальцями накраяної цибулi i цитрини. Тепер тiльки бракує Лени, щоб вiдсвяткувати належно моє перше успiшне канадське рибальство... Але, як сказано: Лени не було. Надходив вечiр... Даремно я прислуховувався до кожного шереху за вiкном, даремно думав, передумав, роздумав ... Нав'язувались всiлякi здогади, пригадалася полiцiя ... I чимало iншого ... Гангстери, чаклуни, шантажисти, совєтськi агенти. Чекання набирало присмаку змори i щоб уникнути розпачу, я вирiшив скочити човном до Сатону - кiлька миль на схiд на другому березi затоки. Там люди, юрба, кав'ярнi, крамницi - до речi треба поповнити запаси холодильника i можливо справдi розвiятись. А коли б появилася Лена - хай почекає й на мене. Це вже нiж на нiж, око за око! В однiй з гардероб котеджу я знайшов вiдповiдний одяг - легкий, сiрий плащ-дощовик (правдоподiбно буде дощ!) i бiлий, морський, з чорним обводом i якимсь гербом, кашкет. З мене вийшов моряк. Я весь бiлий, як сестра милосердя. Погода трималася, вода густо синiла, лише обрiй на пiвночi - заходу починав хворiти якоюсь болячкою з бiло-бурими хмаринами. Але це далеко i я цим не цiкавився. Натомiсть перевiрив мотор човна, долив пального i з гуркотом вирушив... Сливе з мiсця беру гострий курс, "Коломия" стогнала i плакала, i рубала воду, як рiзник м'ясо, i гналася скаженою швидкiстю, розкидаючи на боки цiлi гори хвиль. За пiв години я в Сатонi, причалив до якогось причалу, забезпечив човен i подався до мiста. Такi незнайомi, чужi, iнтригуючi мiсця з масою бездiяльних переважно у купальних одягах, здорових молодих тiл з безтурботною, свобiдною поведiнкою, коли то кожне обличчя i кожнi очi зраджують жагу й жадобу, де все виткане з насолоди, коли все видається легким, досяжним, коли то якийсь моряк з далекого рейду, що вирвався з обiймiв стихiї моря i потрапив у стихiю землi. Пригадується Бiблiя, старий Єгипет, романи Дюрреля, риба, оливки, арабська музика, синє небо, руда земля, навантаженi осли i гострi запахи перекислого вина. Але це ж пiвдень, не середнiй схiд, це зелено-синя, прозоро-ясна Канада з машинами, кока-колою, i масою здорових, рiзномовних, запопадливих i жадобних чоловiкiв i жiнок. Я знайшов дерев'яну, кольору свiжої сосни з мiцним запахом живицi, їдальню, власником якої, як це вже видно здалека, виявився нащадок бiблiйних праотцiв, родом правдоподiбно з тих самих земних просторiв, що i я. Вивiшене у вiтринi меню сповiщало, що там дають ту саму їжу, що й в Одесi, Бердичевi чи варшавських Налевках - i борщ, i голубцi, i кишка, i пампушки, i запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене на дуже вiдчутну близькiсть, що я член нової вавилонської раси з обличчям Сфiнкса з далеких вiкiв минулого i з мовою Голлiвуду та Еродпею - вiд океану до океану. Болiсно хотiлося вiдгадати, що саме ховається за цим iнкубаторським родом, пригадувався навiть доктор Вагнер з "Фавста" з його гомiнкою сатирою на гомункулюсiв, який настирливо впевняв Мефiстофеля: Вагнер (боязко): Вiтаю й вас - це зоряна година! Та тихше лиш, мовчiть i не дишiть! Велике диво твориться в цю мить. Мефiстофсль (тихше): Яке ж би то? Вагнер (ще тихше). Тут робиться людина. Можливо, дуже можливо. Мене зустрiла молода, округла з темними очима Сара у голубiй суконцi з бiлим фартушком, яка прийшла сюди через пустелi вiкiв з Хаанаану i вказала менi вiльне мiсце бiля невеликого, квадратового, дерев'яного столика i запитала, чим може служити. Я навмисне заговорив до неї однiєю з її шости мов i вона без намаги мене зрозумiла. Справа йшла про борщ, кишку й налисники. I чай у склянцi з цитриною. - Як справи? - запитав я її, коли вона подала їжу. - Дякую. Добре, - вiдповiла вона. Мiняємось ще кiлькома питаннями i вже я знаю її, а вона мене. Ми древнi знайомi. Це не вимагає багато зусиль. Ми розумiємось з пiв слова. Залишаючи їдальню, дякую i кажу, що менi смакувала її кухня i маю намiр навiдатись ще колись. Вона дякує з рожевою посмiшкою i ми розходимось, щоб, можливо, нiколи бiльше не зустрiтись. Потiм я купую свiжий, бiлий, європейського стилю, житнiй хлiб, пшеничнi, посиланi маком рогалики, свiже теляче м'ясо, овочi й городину i все це разом забрало менi не бiльше годину часу, а коли вернувся до причалу, сонце було над заходом. Погода трималася, захiдня половина неба над заходом завантажилась великою бурою хмариною з дуже рельєфними краями. Сила стихiї й фантазiї з незалежними смаками кольорiв, вийнятково гармонiйних i рiзко вражаючих, височiла над заходом. Я квапився, але не задля хмари, а задля Лени. Здавалося, що вона вже дома i чекає на березi. Я мав настрiй виповнений почуттями не конче найкращого гантунку. I мчався з найбiльшою швидкiстю для мене досяжною, в обличчя било тепле повiтря, очi скерованi вперед. Пiд'їжджаючи до котеджу, було видно, що нiчого не змiнилося. Мiй настрiй швидко падав, нiби барометр перед бурею. Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повiльно й похмуро проходила серединою озера в пiвденно-схiдньому напрямку. Вода озера неспокiйно погойдувалась, тому я завiв човна до гаражу i пiдвiсив на ланцюгах. Потiм забрав свої накупи, без особливого ентузiязму попростував вверх сходами i був вражаюче здивований, коли бiля клямки дверей знайшов пришпилену булавкою писульку росiйською мовою: "Заходили, Мишко, але тебе не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зiна. Чому росiйською мовою? I хто така Мишка? Чи не Лена? Все разом пахло Агатою Крiстi. Само слово Зiна викликало багато суперечних асоцiяцiй, пригадалась всезнаюча приятелька Галина Дуб з її пророцтвами i погрозами, а з нею Трухлий, а з Трухлим пiдозрiння, агенти, Москва, Кремль... Отже Лену пiдiслано, отже це замах на мою скромну особу, отже... I що за нiсенiтниця, кому я дiйсно потрiбен, до чого розiйшлись мої нерви... Безглуздя, розумiється, безглуздя i я мушу з цим усiм скiнчити iнакше дiйдеш до галюцинацiй, до шизофренiї... Але разом та писулька, речевiсть, доказ... Який доказ ? Чого доказ? Ми прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми i кого не застали? Я зайшов до котеджу, я зложив харчi до холодильника, я вийшов до великої кiмнати, все було на своєму мiсцi, все iронiчно на мене дивилося, портрет Лисого бовванiв у пiвтемнотi, пiввiдхиленi дверi Лениної кiмнати зрезигновано мовчали, за ними все було далi iдеально розкидане, спiднi, рожевi панталонцi Лени визивно визирали з валiзи... Хтось тут поповнив самогубство. Нерви мої гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця. У мене несподiвано виник безглуздий плян, зовсiм з роману Стенлi Гарднера - пiти до телефонної будки i викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча iдея! Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де Помпадур. Я, король Людвик П'ятнадцятий i т.д. i т. д., вимагаю вiд вас негайно повернутися сюди i з'ясувати манеру вашої поведiнки. Я, сливе механiчно, як останнiй дурень, пiшов шукати будку, її знайшов, попросив телефон Шша i був фатально здивований, коли зi слухавки почув картавий голос Лени. Несподiвано я змiнив намiр, забув що я король, а виняв хустинку, прикрив нею слухальце i змiненим голосом, росiйською мовою почав верзти ось таку нiсенiтницю: - Гальо! Це ти, Мишко? - Вона хвилину вагалася, а потiм обiзвалася також по росiйськи: - Макар Iванович? - Да! Ето я, - вiдповiв я. - Ах, Макар Iванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла! Я вам все поясню! - Харашо! Пагаварiм патом! Дасвiданiя! - i я погрозливо повiсив слухавку. Що це все значить, скажiть будь ласка, коли ви ще не до кiнця з'їхали з глузду? Це значить, що я не цiлком маньяк, що моя чарiвна приятелька Галина Дуб, має якусь рацiю, а моя божеська Леночка одночасно якась "Мiшка" чи мишка i можливо в лапах якогось кота - чортяка б все це забрав. Дурепо ти дурепо, i як тобi не соромно з твоїм чарiвним личком i твоїм мистецтвом бабратись в таких брудах. Я ж не бувший мiнiстр, не партизанський генерал, анi вождь партiї, а звичайний репаний машинiст звичайної фабрики чоколяди. Що за недотепний гротеск. I коли настав вечiр, а за ним нiч, а до всього надiйшла ще одна хмара та знявся вiтер - озеро почало примхливо дутися i плювати пiною, застрибали зигзаги блискавок, загремiли громи - я далебi не мiг позбутися почуття, нiби дивився на фiльм з бескервiльським псом, наскрiзь дитяче, не гiдне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко позбутися i яке опановує повiтря i речi. Я вийшов на криту веранду, землю обстрiлювали блискавки i лив шпарко тропiчний дощ. Яка наснажуюча темiнь i яка шкода, що зi мною не має Лени. Я намагався про неї не думати, заразитися зливою, громами, темнотою, свiтлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Дверi на веранду вiдкритi i до них всiєю силою вривається пахуча свiжiсть стихiйної сили, в думцi музика i дивовижнi видива, щось як втеча, як зрада, як помста... "Я не могла, я не могла, я не могла"... - впевняла вона, а разом тиснеться в тямку "нiколи, нiколи не скажу цього", i що це за чортовиння, скажiть, будьте ласкавi! Хто, скажiть, хоче з моїх почуттiв зробити аферу, використати сентименти атавiзму, розбити надiю на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я прицiл, я обдурене вбожество. А її куплено, як пару панчiх, можливо бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всiх людей на плянетi з їх смердячими iдеологiями... Око за око, зуб за зуб, цинiзм за цинiзм, безогляднiсть за безогляднiсть, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за що саме загинув її батько... А хiба не пам'ятав я? Мене без сумнiву їй накинуто! Моя професiя пiсного механiка, не могла її спокусити, моя особистiсть зникаюче мала... Наречений ? Боже, яка безглузда нiсенiтниця, яка фатальна зарозумiлiсть. Її намiри далеко далi поза мною... Великий мистець, свiтова кар'єра, капiтал, вiлли, авта, одяги. Нi-нi-нi! Вона для мене закоштовна! Навiть у цiй позицiї "Мишки". Але чи маю добровiльно її зректися? Це питання. Розумiється, менi ця жалюгiдна мелодрама нiяк не iмпонує, мене це анi не бавить, анi не переконує, але чи це все Лена? Чи в цьому її суть? Її образ? Її iстотнiсть? Це ж вийнятково гостра i велика людська сила; я вперше таку зустрiв. Я ж бачив i людей, i подiї i краєвиди, але це вперше бачу Лену. Чи маю право добровiльно її зректися ? Я не мав вiдповiдi, я вирiшив, або менi лиш так здалося, що я мушу чекати на Лену... Днi i днi, а можливо i тижнi... Завтра, пiсля завтра i вона напевно вернеться. Вона не втекла вiд мене, вона втекла вiд... Можливо сама вiд себе, а той Макар Iванович це лиш... хто там щось знає. Я мушу чекати i як вона вернеться, отодi хто зна, чи не спробую i я примхувати... Знайти iнше помешкання, зайнятися рибальством, купанням, вiдпочинком... I спогляданням "мишки" з її новими витiвками. Тим часом я чекаю. I переконано надiюся! VI Ранки пiсля бур, злив i громовиць звичайно чистi... Особливо в серединi лiта, а особливо на озерi, а ще особливо на такому озерi... Я дивуюся, чому це чудове озеро залишають багатi, можливо тому, що воно за близько, що воно доступне й що воно дешеве. I добре, що так є. Хай тi сягають далi у простiр, на пiвнiч, у дичину. Там поле попису. I хай це лишається для нових, для початкiвцiв таких, як я. Наступного ранку, я не виїхав на рибальство, закон сьомої години застав мене на помостi причалу, вимитого у легкому купальному одязi i чистого, з барвистими загарами мого здорового тiла, що в ньому прекрасно функцiонувала кожна жилка, а серце билося з точнiстю компютора. Лени, розумiється, не було i це те єдине, що менi дошкуляло. Учорашнi мої бентежливi i сердитi розважання за нiч розвiялися, ранок завжди дiяв на мене отверезливо, але Лена зi своїми розкиданими речами, своїми писульками i Макарами Iвановичами, зiставалась далi феноменом. Це ще вимагало роз'яснення i то рiшучого. Тим часом я був фатально осамiтнений. Снiдав невибагливо, сливе на ходу, чай з рогаликами й маслом i риба, був вiдсутнiй, не знаходив мiсця, взагалi не знав, де дiтися, вертiвся, як цирковий кльовн, заводив радiо, слухав вiстi, брав книжку, виходив на веранду, розтягався горiлиць на шорстких дошках, намагався читати, не мiг читати; сонце безжалiсно смажило мої зарослi груди, я знов сердився. Проклята вiдьма! Мiзерна авантюрниця! Бiля години дев'ятої, а може пiзнiше, сонце ставало нестерпним, мiй зарослий фасад грудей терпiв неймовiрно, томик Гревеса спокiйно лежав на животi, я був паралiзований нiрванним лiнивством, коли несподiвано ззаду надi мною почулися пiдозрiлi шерехи, якi одразу порушили мою нiрвану i змусили серце швидше битися. Що я не зiрвався на ноги i навiть не зробив руху взагалi, треба завдячувати моїй раненiй гордостi i моїй задерев'янiлiй впертостi. - Агууаа! - почув я знаний її кайотячий оклик. - Це ви, Лено? - озвався я з крокодилячим спокоєм. Голоднi? Там у холодильнику смаженi окунi. - I при цьому розложений томик Гревеса, що лежав на животi, зсунувся на помiст. - До дiдька з вашим холодильником, - почув я її голос просто над собою. Я розкрив очi. Вона стояла надi мною висока, як степова тополя, у легкiй, короткiй суконцi, цiла пронизана сонцем, її литки i стегна налилися соками винограду, як це каже Соломон у своїх пiснях пiсень. - Не хочете їсти? - питав я її з холерною цинiчнiстю. - Це ви так мене зустрiчаєте ? - питала вона в тон менi. - Куди ж вас дiдько носив? - Не можете встати? - Лiнивий. Що там в Торонтi. - Нiчого. - Була злива? - Страшна. - Невже боялась? - Боялась. А ви? - Також. - Чого так дивитесь? - Стужився. - Що ж ви робили? - Смажив окунi. - I плакав? - Гiрко. - Ще й досi видно. - Зворушена? - Гнiваєтесь? - Можливо. - Ну, гаразд, ну, гаразд! Грiшна! Її поява i цих кiлька незграбних натякiв обернули мiй настрiй догори ногами, вiдчував, як нагло мiнявся мiй вигляд, намагався втримати рiвновагу, але не мiг втриматись, зiрвався на ноги i з розгону, як божевiльний, кинувся у воду, щоб за мить знов опинитися на помостi, розтягнутися на всю довжину i ширiнь i задоволено сохнути на гарячому сонцi, мов ситий дикун. Лена за той час була зникла, але незабаром знов появилася переодягнута у свiй найкращий, бронзовий купальник, в якому її чудове тiло виглядало винятково привабливо i тодi ми вже разом гарцюємо у прозорих хвилях озера, як двоє розiграних дельфiнiв, пригрiтих сонцем весни. I здавалося, що мiж нами зовсiм нiчого не сталося, що всi мої гiркi пiдозрiння дим, що це був лиш маленький жарт. I лишень пiзнiше, за обiдом, який я старанно готовив, ми вже мiж iншим, нiби ненароком, торкнулися того ж питання. - Вас бентежить? - питала Лена. - Можливо, - вiдповiв я. Коротка перерва. - Ну? Чекаю пояснення, - казала вона. - Нема коментарiв, - вiдповiв я. - Павле! Соромтесь. Бачу, що хочете щось сказати. Хто тут був учора? - Я не бачив нiкого. Я був у Сатонi. - То кажiть, що? - Можливо й нiчого. До вас хтось приїжджав, була записка, вас не застали. I це все. - Хто ж це мiг бути? - Якась 3. Можливо ви знаєте. - А з ким? - Не знаю. Лише знаю, що ви, моя чарiвна, щось старанно вiд мене ховаєте. Не питаю що. Але щоб це не було, менi здається, що я на цю ролю не надаюся. I можливо, що для вас це лишень зайвий тягар. - Ви вже все сказали? - Приблизно. А можливо й нi. Я вирiшив цей котедж лишити. - Це речення вирвалось у мене несподiвано, про таке я не думав взагалi, але сталося. - О! I це все? - поважним тоном сказала Лена. - Що маю сказати бiльше. - А чому? - питала вона стурбовано. - Може ви краще знаєте. Вона бiльше не перечилась, замовкла, обличчя споважнiло, мовчазливо похитувала головою, наш грайливий настрiй зник цiлковито. Я мовчав також, i ця напружена мовчанка деякий час тривала. Нарештi Лена знов озвалася. - Пояснiть, чому ви хочете вiдiйти. - Просто не хочу тут бути. - Що вам тут не подобається? - Все менi не подобається. - Включно зi мною? - З вашою поведiнкою. - Я не звикла бути сентиментальною. - Не бiльше звик я до ролi мелодраматичного героя. Лена споважнiла ще бiльше, вона сидiла випростано, її довга шия витягнута, її пiдборiддя пiднесене, її очi широко вiдкритi. В її фiгурi вiдбивалась безпосереднiсть. - Нiчого не розумiю, - сказала вона по часi. - Таки нiчого? - дивився я їй просто у вiчi. - Нiчого, - вiдповiла вона спокiйно. Вона вмiла це так сказати, що я мусiв їй вiрити, а тим самим че мав можливости пояснити. Можливо я справдi помилився, не так це зрозумiв, а вона нiчого не знає, а як знає, то майстерно вдає невиннiсть. I я замовчав. А по часi додав: - Добре! Тим часом тема вичерпана. Тема була справдi тим часом вичерпана, лишень маленька словесна сутичка, з мого намiру "все вияснити" нiчого не вийшло, я не мав для цього потрiбної вiдваги, вистачальних аргументiв, а головне, бажання. Менi хотiлося скорiше це, по можливостi дотепнiше, зам'яти i по можливостi краще забути. Ми обоє з поважним виглядом, залишили все, як було на столi i вийшли на веранду з намiром не вертатися до цiєї теми. Була м'яка, оксамiтова погода, в повiтрi вичувалась вогкiсть, далеко на заходi знов гуртувалися з чорним виглядом хмари, нiби вони робили засiдку i затiвали на нас напад. Я запропонував прогулянку човном i хоча погода не обiцяла бути сприятливою, Лена без нiяких своїх звичних вередувань, одразу погодилася. Ми майже з мiсця взяли найбiльшу швидкiсть i гналися здовж пiвнiчного побережжя засипаного людьми, а потiм взяли напрям на центральний острiв, що затуманено синiв на обрiю i над яким помiтно гуртувалися хмари. Лена пiдсiла ближче до мене, взяла мене пiд руку i за весь цей час, це була єдина її реакцiя. Дуже скоро ми були бiля острова, мали намiр висiсти на берег, це нам не повелося, скрiзь були написи "приватна власнiсть", скрiзь були котеджi, човни i люди. Натомiсть, ми проїхали в рiзних напрямках помiж малими човнами, якi були зайнятi рибальством. До одного з них ми пiд'їхали ближче, я запитав про успiх, на що спокiйний, дебелий чолов'яга у вилинялiй кепi з довгим козирком, показав менi ланцюг здобичi досить вражаючого вигляду. Це добре мiсце i я мушу його вiдвiдати. Я подякував, взяв знов повну швидкiсть i ми погналися у напрямку нашого котеджа. Небо за нашими плечима заповнялося темною навалою i вода ставала помiтно похмурою. Я, час до часу, поглядав на Лену, вона сидiла бiля мене випростана i насторожена, я вiдчував її тепло, а коли нашi очi зустрiчалися, вона посмiхалася приємною, вибачливою посмiшкою. Здавалось, мiж нами настало безмовне погодження, ми, здавалось, входили у звичайну норму наших стосункiв. Менi також здавалося, що в цiй сутичцi я здобув якусь перемогу, вартости якої я ще не мiг належно оцiнити. В загальному наша проїздка тривала щось понад годину, вона вiдпружила нашi нерви i вiдсвiжила почуття. Ми бадьоро вийшли з човна, тримаючись за руку, хотiли, здавалось, танцювати, а коли небо почало загрожувати наш причал, ми перейшли до критої веранди, розсiлися на плетених стiльцях, дивилися на розбурхане озеро, по якому вже сiяло густим, скiсним, шпарким дощем, разом зi спалахами блискавок i грюкотом громiв. Ми обоє були захопленi, Лена зацiкавлено спостерiгала за метушнею хвиль, блискавки гострим сяйвом заливали її обличчя. Ми переважно мовчали, або мiнялися лишень окликами, але ця мовчанка i цi оклики, були справжньою нашою мовою, яку ми виразно розумiли. Говорилося про наше замирення, про нашу згоду, а трохи згодом, коли пройшла громовиця i почало скорiше, нiж звичайно, вечорiти, я запропонував коктейль. На цiй самiй верандi, до якої я принiс високу стоячу лямпу пiд зеленим абажуром, ми пили поволi черi-брендi з домiшкою овочевих сокiс, алькоголь лагiдно настроював нерви i я почав здалека i обережно епiчну оповiдь про наше минуло. Це було щось, як спогад... Така могутня сила пережитого... Батькiвщина, Европа, вiйна... Полоненi, налети, втiкачi, табори... Лена дiстала свою торбинку, довго в нiй щось шпорталась, видобула нотатник, щось в ньому записала, пiсля закурила цигарку "де мюрьє", що вона дуже рiдко робила, курила замислено i не знаю, чи чула мою мову взагалi. Менi хотiлося висловити моє вдоволення. Здавалося, що за нами десь там за обрiєм, за океаном, за якимись просторами часу, залишилась одна унiкальна пригода земного буття, щось як один гiгантський вир торнада... З цiєї висоти i цiєї тишi, з цього безпечного i твердого мiсця, подiї минулого видаються невiрогiдними, не можна вiрити, що був штучний, заплянований голод, на якому один режим закрiпив свою владу цiною мiльйонiв заморених голодом дiтей, жiнок, старцiв i взагалi людей. А знов вiйна, у якiй змагалися тирани, танки i лiтаки. А знов мiльйони втiкачiв... А знов iсход за океан... О, Лено! Чи ти це можеш розумiти? На цiй ось верандi, у цьому теплому оточеннi. На цiй твердiй пiдложцi? О, вона може i мусить. Її шлях - мiй шлях, але вона не аналiзує. Вона бачить, бере, йде вперед. Не оглядаючись... Але все таки ми з нею зiйшлися не випадково. А може випадково? Хто мiг нас звести аж у цiй точцi, над цим озером. Як це сталося? Чому це сталося? Ми ж обоє родились там далеко у тому ж мiстi, у тих самих умовах... Мiж iншим у мене вирвалось питання, як i де Лена познайомилась з Зiною. На кораблi з Генуї в Iталiї до Галiфаксу в Канадi. Вони їхали до Монтреалу, як прислуга... Лена оповiла про цс спокiйно, без зривiв, бо звичайно вона не любила спогадiв. Спогади її нудили. Вона закривала очi i одверталася, коли згадували минуле. Нема минулого, не треба минулого. Але все таки я довiдався, що вона плацювала в Монтреалi, як домашня прислуга... Яка з Лени прислуга ? Це смiшно. I не диво, що її господиня зчинила бунт. Знайшла у неї акт, "зовсiм голої жiнки" i одразу покликала урядовця з уряду емiграцiї. Це спасло Лену вiд побожної монтреалки. Лену звiльнили. Дурне! Не варте згадки! Портрети, спровадження матерi, Зiна... Вигляд Лени вимагав милосердя, я намагався бути милосердним... Я привстав, я пiдiйшов до неї, я взяв її руку з довгими пальцями i поцiлував її, як тiльки мiг, нiжно. Вона iронiчно посмiхнулася i та її усмiшка здавалось була докором... А разом викликом. Ну, ну... Гаразд! Чи вдоволений? Я можу триматися. Нi, я не був цiлковито вдоволений, але цiлковито її розумiв. I вона розумiла, що я розумiв i цього для нас було досить. В голос я лиш сказав: - Вибачте менi... - I вийшов на передню, мокру, освiтлену лямпою згори веранду, з якої повiльно здiймалися ковтунчики пари. Дощ ущух, небо заспокоїлось, обрiї моргали зiрницями, дув пiвнiчний вiтер i термометр, що висiв на верандi упав на десять ступенiв. Пiсля до мене вийшла також Лена, вона взяла мене пiд руку i по своєму, по котячому, боком пригорнулася до мене, чого з нею ще нiколи не траплялося. - Небо сiре, - казала вона. - Скорше чорне... Брудне... - вiдповiв я. - А ви такий... святий! - Слухайте! - вирвалось у мене. Це вже я чую вiд вас втретє! - I враз я схопив її на руки i легко, мов ягня, понiс по верандi. - О, нi! О, нi! Не святий! Не святий! Я тяжка! Я тяжка! - перечила вона, трiпала ногами, але одночасно охопила руками мою шию i мiцно пригорнулася. У мене крутилась голова, я швидко нiс її до котеджа, плутався помiж розкиданими стiльцями, пхнув ногою пiввiдхиленi дверi i опинився у її спальнi. Одна тiльки мить i вона лежала пiд мною на розбурханому лiжку, дуже незручно i розкидано, вона не протестувала, але враз занiмiла, жорстоко перелякана, трагiчно нещасна, її цiле тiло таке пасивне i воно тремтiло, нiби в пропасницi. Я не витримав такої резигнацiї, зiрвався на ноги i вибiг з кiмнати. I не лишень з кiмнати... З котеджу... Весь схвильований i пригноблений, прибитий соромом - не дивлячись на погоду, я пустився здовж спорожнiлою дорогою без мети i потреби, просто тiкав далi вiд ганьби. I не питався, чому вважав це ганьбою i чому тiкав, i куди тiкав з такою безпосередньою щирiстю i такою навалою почуття. Забуваючи, що це ж був протест на її "святий", чого я не мiг визнати i з чим не мiг погодитися. Я не святий. Я вимагав вiд неї тiла, гарячого дихання, пристрасти. Вона це мусiла б знати i можливо знає, лишень вдає невиннiсть. I я зрозумiв, що вона мене не любить, а як любить - любить не так. Це не моя любов, це лиш гра в любов, це... це... I разом, я не думаю бути насильником... А тим самим не можу бути з нею пiд одним дахом. Я цього не видержу. Завтра збираю своє манаття й вiдходжу. Ось там "котедж до винайму" - беру його на три днi i скiнчено. А може б зараз пiти й запитати. Котедж трохи завеликий, кiлька кiмнат, сто долярiв тижневе, винаймається не менше, як на тиждень. Байдуже. Беру. Завтра. Тим часом пiдшукаю щось бiльш вiдповiдне, вистачить однiєї кiмнати на три днi. Зупинявся перед кожною оповiсткою, йшов все далi i далi i так знов вийшов на берiг бiля "Єрiн бею", розумiється, тепер тут вже нiкого не було, але я з насолодою стояв i вдивлявся в озеро, по якому одна за одною стрибали дикi хвилi з їх пiнними гривами. Я любувався, як очманiлий цiєю баталiстичною картиною, вiтер дув менi в лице, забивав нiздрi i очi, i прикладав до мого гарячого чола освiжаючi компреси. Через хвилин десять я вже мiг спокiйнiше думати, а ще згодом, менi почало здаватися, що цiла та моя панiка виглядає гротесково, що вона нагадує людей шiстнадцяти рокiв, що таке менi не личить, що фактично нiчого не сталося. Менi стало соромно за себе самого i я повернувся для вiдступу назад. Мiй бiй закiнчено i виграно. Вертаю свої легiони назад до їх гарнiзонiв. Лена, як звичайно Лена... I на цей раз вона зустрiла мене зовсiм незалежно, мов би нiчого не сталося. - Павле! Там вечеря, - гукнула вона зi своєї кiмнати, як тiльки почула мої кроки. Що там робить? - Чи можу зайти? - гукнув я через дверi. - Нi, милий! Нi! Я зараз вийду, - почув я вiдповiдь. Її голос звучав нiжно й приязно. Я вдався до критої веранди де вже стояв наш круглий столик, покритий бiлою скатертиною з повним накриттям для вечерi. Все було зроблено дуже уважно i дуже естетично. Згодом появилася також Лена у чорнiй, сатиновiй пiжамi японського крою зi стоячим комiрцем, що їй надзвичайно личило, особливо коли вона грацiйно увiйшла, вклонилася й посмiхнулася з ноткою iронiї, пiсля чого я мiг клястися, що цiла її поведiнка вiд початку до кiпця - суцiльна, вишукана, консеквентно проведена гра. Я церемонно пiдставив їй стiльця, вона не менш церемонно сiла i сказала: - Чи дозволите менi мого японського чаю? - пригадуючи цим нашу першу на цю тему розмову. Я подав їй чайника i вона знов сказала: Дозволите вашу чашку? - Я подав їй чашки, вона розлила чай i почалася вечеря. Але я все хотiв щось сказати, Лена це помiтила i запитала: - Що маєте на думцi? - Я хотiв лиш вибачитись, - вiдповiв я. Такого бiльше не станеться... - Вся вина за мною, - посмiхнулася Лена. Мене вражала її вищiсть i її зрiлiсть. - Я дуже стихiйна, - казала вона. - Не помагають нiякi вправи. - I менi видалось, нiби її щоки трiшки припудренi, невже вона плакала? Нi. Таке не можливе. - Не з вашої вини, Павле, - нiби вона вгадувала мою думку. - О, нi, о, нi! Коли б з вашої... Я була б щаслива, - швидко казала вона. Мене це знов вразило неприємно. Це ще один доказ її суперечностей. Отже, що я для неї? Порожнє мiсце. Вона має свої iншi причини. Але все таки вона плакала - той метал, та бронза, той мармур. Отже, мiй Боже, що з нами дiється. Мiй настрiй зростав i я подумав, чи не варто запитати, чого вона плакала, отже ж вона сама цю тему порушила. - Чи можу я запитати чого ви плакали? - запитав я сухим, батькiвським тоном. - Можна. Розумiється. Я плакала, що я такий монстр. Я сподiвався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що я для неї найдорожчий у свiтi, що без мене не може жити, але нiчого такого не сталося. Мене дивувало, що її думки були вийнятково синхроннi з моїми. То ж ще перед хвилиною я сподiвався i заклинався перед озером. Нi, я не плакав зовнiшньо, але я по-собачому скиглив нутром i це, можливо, ще гiрше. Чи не є я такий самий монстр? Пiсля ми розмовляли про всiлякi справи, вона, наприклад, питала, чи люблю я козяче молоко, що козяче молоко зганяє прищi, що вона любить перед сном ставати навколiшки i молитися, що їй сняться бiлi крiлики. - Що це значить, коли сняться бiлi крiлики? - питала вона. - Думаю, що нiчого не значить. Що це видумка. Ви з мене насмiхаєтесь, - казав я. - О, ви такий недотепа. Бiлi крiлики, за єгипетським сонником, означають сексуальну любов. Ви цього не знали? - питала вона. - Звiдки ви знаєте, мене дивує? - казав я. - Я цiкавилась. Мене також цiкавив секс... Я сексуальна. Ви цього не помiтили? Я лишень боюся. Ви не розумiєте... Я боюся самої себе. Я можу стати дуже паскудною... - Ви завжди щось вигадуєте. Менi це не iмпонує, - казав я. - Ви не вiрите? Ви не вiрите? Я хотiла стати наркоманкою. Проституткою. Я хотiла їхати до Марселю i стати вуличницею. З матросами. - Чому якраз з матросами? - питав я. - Ви цього не розумiєте, я не можу пояснити, це питання патоло