гiї. - Ах, лишiть це! Чорт зна що вигадуєте! - сердився я. - То ходiм танцювати, - казала вона. - Вже пiзно. I сьогоднi нема танцiв, - вiдповiдав я. - Дома. Тут. Ходiм, ходiм. Знайдiть там якусь плитку. Танго! Добре, старе танго! - зiрвалась вона i закрутилась перед мною. Потiм пiдбiгла до мене, закинула руки менi за шию, оперлась животом об мiй живiт, дивилася у вiчi, смiялася й казала: - Ах, ви Павле, Павле! Який ви смiшний! Коли б ви тiльки знали. Чи ви мене любите? Скажiть за що? Ну, скажiть! Ну, скажiiiть! Я нiчого не казав, я лишень мiцно її притиснув до себе, на що вона викрикнула: - Чую! Чую! Досить! Потiм ми все таки танцювали пiд радiо танго, а ще згодом довго, заклопотано збиралися до сну, вiдходили до своїх кiмнат, знов виходили, все щось забували, щось хотiли сказати. - Павле! Ви лиш подивiться, - казала Лена i пiдставляла свої вiдкритi плечi. - Ви так спеклися? Коли? - дивувався я. - Це мене щось погризло. Дуже свербить. - У мене є такий коляндрил, - казав я. - Рятуйте! Давайте ваш коляндрил. - Я приносив коляндрил, натирав критичне мiсце, Лена дякувала, вiдходила, щоб за хвильку знов зчинити тривогу, що у неї з'явився комар. Комар! Неймовiрне! Я бiг до її спальнi з величезною хлопавкою, комар зникав, ми шукали його пiд години, не знаходили i я вертався до себе, а за мить я вже репетував, де дiлась моя книжка. Лена з'являлась у дверях моєї спальнi майже схвильована. - Яка книжка? - питала вона заклопотано. - Я тут... мав... Єревеса... Жiнка Мiльтона... - ми обоє розшукували книжку i знаходили її на верандi пiд моїм лежаком. Лена посмiхалася i вiдходила... Щоб на пiв дороги вернутися. - - Забула ще спитати: а що завтра? Чи не хотiли б зi мною виїхати? - Куди наприклад ? - Кудись... До якогось ресторану... На обiд. А може вечором... На танець. - Я засмiявся на цiле обличчя. - Як з рибальством? - питав я. - Еврика! Їдемо! Я ще нiколи... - В якiй годинi збудити ? - питав я. - Будь iколи. Хоч би опiвночi! О! Прекрасно! Прекрасно! - Як тiльки дозволить погода - о п'ятiй рано! - Згода! Розумiється! - Отже, добранiч, чарiвна! - Добранiч, милий! - За хвильку, вже з-за дверей, Лена гукала: - На рибу! - На рибу! - вiдповiдав я. - Добранiч! - ще вигук з обох бокiв i пiсля того, здається, в котеджi настає, тиша, всi теми вичерпанi, недалеко година перша ночi, в головнiй кiмнатi мляво свiтиться мала лямпа, портрет Лисого повернуто лицем до ватрана, по всiх кутах залягли настороженi тiнi. Я лежав горiлиць на своїй "континентальнi", лишень в пiжамi без накриття. Не дивлячись на змiну температури зi зовнi, в котеджi все ще мiцне тепло, над приголовком свiтиться нiчна лямпка в руках, замiсть Єревеса, "Тейлз оф Савт Пасифiк" Мiченера, кишенькове видання, не читаю, а лиш дивлюся, поглядую на пiв-розкритi дверi, повторюю слова розмови з Леною, кiлька разiв поправляю подушку, нарештi пригадую, що їдемо на рибу i вiдкладаю "Савт Пасифiк". I гашу лямпку. Робиться темно i тихо, крiзь вiдхиленi дверi проривається вкрадений вiдблиск свiтла з великої кiмнати, чути перiодичнi вибухи мотора холодильника з кухнi, що нагадують стогiн, як також чути якiсь шерехи знадвору, нiби там шепчуться, або цокає годинник, або щось м'яко падає на тверду землю. Над усiм горою шум вiтру i шум озера, який має дiло з телефонними дротами i антенами телевiзорiв, чути як б'є хвиля на причалi i погрюкують залишенi човни. А згодом, мов тяжкий лантух, повертаюся на бiк, пружини постiлi напружено вгинаються, починаю вдавати сон з присмаком втомленої жаги i незгасимої спраги, що проходить по цiлому моєму тiлi. Без потреби штучно кашляю i, здається, чую вiдповiдь з другого кiнця цього мiстерiйного простору, щоб за хвилину ще раз повернутися i знов вдавати сон. Голова не може втихомиритись, вона все шукає вигiднiшого положення, подушка гаряча i вогка, а цiле тiло нiби вариться в лiтеплiй водi. Не зчувся, як прийшов сон. Сон. Як довго тривав сон? Не можу сказати. Коли прокинувся, над котеджем з фурiяльною люттю били громи, будова дрижала, вiкна мигали огненними плямами i я дiткливо вiдчув бiля себе лоскотливе, живе, хвилююче тепло. - Павле! Це я! - почув шепiт пiд самим вухом i не знаю, що сильнiше звучало - громи над котеджом, а чи той шепiт пiд вухом. Миттю пробуджуюсь i трiпотливе, пружне тiло втискається в мої обiйми. - Лена! - вирвався у мене переможний оклик. - Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! - чув той неповторний шепiт, що його може висловити лиш жiнка i разом з цим вона ближче горнеться, нiби їй мало обiймiв, нiби прагне увiйти, розчинитися, злитися... Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи i шумить вода - стихiї, освiтленi мiльйонами амперiв сяйва у славi неперевершеної казки Богом даної землi, сонцю, плянетам, людинi. Гарячi, мокрi, з болями й скреготом зубiв люди можуть дихати справжнiм вогнем викресаного з крови силою нагих грудей, розбитого тiла i гостро колючого насiння, що виривається з нутра утроби. МИ 1 Годi сказати, чи завинили тут блискавки i громи, а чи були вони лиш вражаючм поштовхом, маєстатичною декорацiєю i блискучим акомпаньяментом до нашої пречудової драми. Можливо, я нiколи не знайду справжнього слова, щоб це сказати. Сталося чудо, якого я багато рокiв чекав, Лена була незрiвняно велична у своїй незабутньо-магiчнiй ролi, сталося нагле персвтiлення, яке наблизило нас до краю блаженства. Останнi три днi i три ночi, якi ми продовжили на п'ять днiв i п'ять ночей, нашого перебування на озерi, були трiюмфом i апотеозою довгої й впертої боротьби наших несподiваних взаємин. Це була велика зустрiч блукаючих плянет у незмiрному космосi подiй, що виповняли наш час i наш простiр. Погода цих наших днiв була вiрним нашим союзником, втаємниченим другом i надiйним помiчником, вона вернулася до своєї лiтньої норми, кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо було маєстатно сине, вода приманливо бiрюзова. Ми купалися, ми їздили човном, ми ловили рибу, ми ходили на танцi, ми слухали музику. I багато смiялися. Смiх рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, свiт видавався легким, як пушина. I, розумiється, ми були твердо рiшенi, навiть без мови, одружитися, ось тiльки я впорядкую свої достатки, роздобуду справжнє мешкання i вистачальний прожитковий рiвень. В моїй уявi появилось багато нових видив, думка забiгала до самого краю можливого, я став довiрливим змовником фантастичних i не фантастичних плянувань, новi проекти супроводжували мене, як пажi, як раби i як весталки. То ж та пречудова жiнка була моя. Наша постiль єднала нас повсякчасно. Нас годi розiрвати. Наша пристрасть розгорiлася i не могла згаснути. Це вже поже жа пiд час посухи, це злива вогню. Нам слiд лиш торкнутися i ми вже готовi. Ми справляли авансом наш медовий мiсяць у всiй його насолодi, ми всiх i все забули i були вдоволенi, що нас забули також. А коли ми знов опинилися на вулицях нашого мiста, нас годi було впiзнати - двоє мiцних, свiжих, загорiлих богiв, якi щойно зiйшли зi свого Олiмпу, щоб своєю появою оздобити заношену вулицю Маркгам з її численними дiтьми i рiзноманiтними синагогами. Моя безвiконна кiмната видалась менi мрачним казематом, у якому я колись лежав на фронтi пiд Ленiнградом i яка тепер наводила на мене панiку. Я мушу як найскорiше її залишити, час наглив, днi блискавично тiкали. Не було бiльше таємницею, що ми з Оленою зарученi i що наше одруження - питання мiсяцiв. Всi мої адораторки зложили зброю i вiдiйшли на бiк. Ми з Леною появлялися на вулицi, в кав'ярнi, на танцях, на вечiрках, у кiно, на нас дивилися заздрiснi очi, нас обмовляли, ми були атракцiєю всiєї нашої громади. Надходила рiшальна осiнь, я мав вилiзти iз своєї власної шкури, я складав i розкладав свiй бюджет, iнколи я нагадував вужа, якому наступили на хвiст. Але я був трагiчним оптимiстом, я не гонився за дешевими успiхами, як i не мав намiру брати жар голими руками, але я мав безодню далебi цiкавих плянiв, пiдшукував спiльникiв, домовлявся спiвробiтничати, замовляв позички i був переконаний, що з Новим Роком я залишу свою чарiвну Маркгам i оселюсь десь там далi на пiвнiч на цiй прекраснiй шахiвницi нашого розлогого мiста, а тодi наш з Леною рай дiстане концесiю i буде включений до реєстру законних iнституцiй. Але несподiвано прийшов той вiд'їзд Лени. На початку жовтня, одного дня я дiстав вiд Зiни телефон. - Приходьте негайно! - Лена виїжджає до Монтреалу!" справдi наглiсть критична. Чому вiд'їжджає i чому повiдомляє Зiна. Знов та Зiна i знов мiстерiя. Кличу до телефону Лену. Вона запинаючись, мов школярка, повiдомляє, що дуже захворiла мама i вона мусить негайно вiд'їхати. Чому не повiдомила мене? Ось тiльки збиралася, але Зiна випередила. Чому Зiна? Нема коментарiв. Бiжу на вулицю Шша. Застаю Лену в тому самому чорному трико, яке пригадую iз Сiмко, сидить згорнута калачем у заголiв'ю свого лiжка, прикритого м'яким гуцульським килимом. Не бiжить менi назустрiч i не вiтається. Її очi заплаканi. - Що з вами? - кидаюсь до неї, нiби до раненої. (Не дивлячись на всi нашi пригоди, ми з нею були на "ви". Цього, розумiється, хотiла Лена). - Мама. Ось телеграма. Їду. Сьогоднi. - Але ж, Лено, - починаю схвильовано. - Нi-нi-нi! Милий. Не треба. Я мушу! - перебила вона мене. Її обличчя дивно сердите. - Що з мамою? - Не знаю! - Вiдповiдає рiзко. - Так нагло! Лена не вiдповiдає, очi її бiгають... Закушує нижню губу, нiби терпить бiль. - Я вернуся! Я скоро вернуся! - Коли? - Не знаю. Милий. Не робiть такого вигляду! - Передовсiм не робiть ви! - Бо я не можу зрозумiти! Я не можу зрозумiти! - повторяла вона крiзь сердитi сльози. - Чого не можете зрозумiти? - Нiчого не можу зрозумiти. Якiсь iдiоти! Ще менше мiг зрозумiти я, що за iдiоти, кого має на думцi? Я дивився далебi з виразом iдiота i не знав, за що хапатися, нiби я топився. - Може б ви щось пояснили, - почав було я. - То ж кажу! Нiчого не знаю. Можливо iншим разом! Навiщо питаєте? - Коли їде потяг? - Не їду потягом. - А як? - З Лисим. Вiн їде до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий, мене це виводить з рiвноваги. - Лено, - вирвалось у мене, - як що ви знов граєте якусь... - Замовчiть! - крикнула вона. - Не мушу давати вам звiтiв! Я раптом замовк. Хвилину розгублено мiркував. Була наелектризована тиша, Лена дивилася великими переляканими очима. - Допобачення! - вирвалось у мене нагле, нерозумне, вiдрухове речення, я повернувся i майже вилетiв з кiмнати. За мить я опинився на вулицi. Уявляю, як я виглядав. У менi тремтiв кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я мушу йти на вечiрню змiну працi, я мав мало часу, але я не пiшов до дому, а скочив до автобусу на вулицi Осiнгтон i поїхав на вулицю Квiн до ресторану де працювала Зiна. У ресторанi було повно гостей, всi мiсця при барi занятi, сильно пахло всiлякими стравами, з намагою протиснувся до заду, де було трохи вiльнiше, Зiна у своєму бiлому халатi була дуже зайнята. Я ледве знайшов мiсце при барi i розгублено замовив каву. Зiна одразу мене побачила, зрозумiла, в чому справа i пiдiйшла. - Чи можу з вами бодай п'ять хвилин говорити7 - запитав я. - Добре. Ось тiльки впораюсь з тим гостем. Зайдiть до сальончику. - Я забрав свою каву i перейшов до сальончику, що був також зайнятий по вiнця, ледве знайшов якесь мiсце i одразу появилася Зiна. Її вираз зраджував лукавство i не викликав довiр'я. - Скажiть, - запитав я одразу, - що там сталося? - Павле Iвановичу! Я не знаю, - спонтанно вiдповiла вона. - Це все Лена. Та телеграма. Думаю, що щось накоїв той Лисий. - Який Лисий!? - майже викрикнув я. - Ви ж знаєте. - Я нiчого не знаю. - Тихо. Тут люди. На нас справдi зо всiх бокiв дивилися, мiй вигляд був далебi грiзний, я каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно збила мене з пантелику. I приголомшила. Рiшуче не знав, що далi робити. Заплатив каву, без слова вийшов з ресторану i вдався до телефонної будки. Викликав Лену. Я чув її схвильоване дихання. - Лено, - казав я притишеним, нервовим голосом, у якому виразно звучала розпач. - Пам'ятайте, що ви ставите на карту цiле наше майбутнє, я не хочу, щоб ви їхали з тим Лисим, коли мусите їхати - їдьте потягом, я куплю бiлет i проведу вас на двiрець. Но-но! Не купуйте! Де ви є? злякано говорила Лена. - На вулицi. - Ви були в Зiни. - Я був. - То хай вона вияснює. Це її робота. Лисий тут нi при чому. Мусите менi вiрити! Мусите! Зiна зла, що я не виконала її завдання. - Якого завдання? - Вони мене тероризують. Я мушу тiкати. Поясню iншим разом. - Лено! Але ж ви... - Ви бачили в якому я станi. Не питайте! Лисий менi помагає. - Лено! Лено! Я зараз буду... - Пiзно! Вже пiзно! Ми зараз їдемо! Допобачення, мiй милий! - i вона положила слухальце. Я вирвався прожогом з будки, пiймав перше таксi i погнався на вулицю Шша. Здавалося, що те чортове доробало сунеться зi швидкiстю волiв, що все змовилось ставити менi перешкоди, я наглив шофера, шофер наглив машину, зупинки трамваїв, червоне свiтло, бiчнi вулицi, тягаровi авта... Вороги, самi вороги, максимум нашої швидкостi 30, їдемо 15 - 20 i це зветься модерне темпо, що вiд нього можна збожеволiти. А коли ми пiд'їжджали до будинку при вулицi Шша, я бачив виразно, як саме рушило велике темно-сiре авто, як менi здавалося, спрямоване на далеку дорогу. Це мiг бути той самий темно-сiрий Крайслер Лисого, що про нього якось згадувала Лена. Одна тiльки мить! Темно-сiрий Крайслер так швидко вiддалився i зник в напрямку Блуру, що я не встиг анi охнути. Я лиш пiдняв голову i напружено дивився йому в слiд здовж спорожнiлої вулицi, через яку почали переходити з криком i гамором школярi з найближчої народної школи, якi заступили нам дорогу. Я сказав шоферовi вiдвезти мене на мою Маркгам. Отже за один день, чи краще пiв дня, все змiнилося до невпiзнання, Лена нагло зникла - незбагнуте, безглузде чортовиння... Що можу сказати? Мушу їй вiрити - скiльки разiв це повторяла, я вiрив, але де взяти вiри, коли не вiриться. Чому б не вияснити справи, не сказати все словами, для чого та безглузда загадковiсть, та заїкуватiсть сумлiння. Можливо там нема нiчого несподiваного, а це лиш страх перед самим собою, смакування власного болю. Я переконаний, що це дешева, балаганна видумка позбавлених дотепу мозкiв, дурне чортовиння, безглуздя, бо ж за що саме мали б "вони" її тероризувати, якого завдання вона не виконала?... Доречi, Зiна не вiрить в телеграму, чи маю вiрити я? Голова крутиться, мозок туманiє, гiркота заливає почуття, я безпорадний, розгублений, залишений, на язицi весь час декадентський мотив якогось забутого куплетиста. Це квилєння наповняє мене все бiльше i бiльше i переливається через край мого безсилля, чую бiль, бiль, бiль - тупий i безупинний вiд якого терпне пiднебiння i в'яне зiр... Цю дику нiч я провiв у товариствi моїх золотих, солодких, спiтнiлих машин з їх вiчним гугливим рухом i їх запахом зiпсутої оливи, якi своїми демонiчними звуками заглушали демонiчнi стогони моїх розбитих нервiв. Я хотiв говорити далi з Леною, я бачив її зовсiм живу i плотську перед собою, тому роздобув папiр з шуфляди малого стола, що стояв побiч моєї майстернi i пiд звуки машин на заолiєнiй, дерев'янiй скринцi з моїм знаряддям, почав писати всiляку нiсенiтницю, що тiльки прийшло до моєї голови: "Мила Лена! Ви вiд'їхали своїм Крайслером пiд фурiю пристрастей, що їм мiг би позаздрити сам Люципер. Ви залишили мене дослiвно розчавленого на хiдниках вулиць. Ви не сказали менi нiодного людського слова, яке б можна було розумiти. Ви мене знаєте. Я не паяц, не балаганний блазень, не кльовн П'єро. Я можу розумiти все, навiть вiддаль, навiть божевiлля, але я нiчого не розумiю з Вашої теперiшної поведiнки. Закликаєте мене вiрити! Ради Бога! Я Вам завжди вiрив, я Вам безглуздо вiрю, бо паскудно, негiдно, по собачому люблю. Ви це знаєте i... Я писав, i писав, i писав, скиглив, хулiганив, блюзнiрив i не мiг знайти кiнця своїй зачумленiй безрадностi, я хотiв висловитися, але вислiв не приходив, а приходив туман, марево, болото, трясовиння. Колеса машин i колеса моїх марень крутилися туманним клоччям у моїм зачадженiм мозку i викидали пiну глибокого, пiдземного, огненного жалю. Є речi, яких ви направду не можете висловити! I пiсля цього почалося моє Торонто без Лени. Це був терор. Я не знав, де себе дiти. Я звик кожного дня, кожного вечора переживати празник, бути з нею, говорити, смiятись, спiвати. Ходилось на побачення, на зустрiчi, до кiна, на вистави, бiблiотеки. Виїжджалось на острови, їхалось моторовим човном пiд мiсяцем, не зважалось на час, на години, на мiсце. Я одвик вiд людей, а люди вiд мене, що мав робити тепер? Я тинявся, як люнатик, по брудних вулицях середмiстя, мене нiчого не цiкавило, забави без Лени не були забавами, дiвчата не видавались дiвчатами, днi минали черепашачими кроками, ночi видавались бездонними прiрвами. На роботi я лиш думав про неї, її iм'я вимовлялося безконечно, вона заповняла мене дослiвно, поневолила абсолютно. Я був нею хворий. Що другого дня я їй писав, вимагав вiдповiдi i одного разу дiстав вiд неї писульку: "Мiй коханий! Простiть, простiть, простiть! Я винна! Знаю що ви переживаєте. Я переживаю те саме. Я хвора. Як можете - прибудьте сюди. Монтреал гарне мiсто. Постараюсь все пояснити. Цiлую, плачу, кохаю! Ваша"... Адреса й телефон. Цi слова я читав, як голодний, як п'яний, як дикий, я їх хапав на льоту, ковтав, вони виходили все новi хоч тi самi i я ненаситно поїдав їх, як звiр свою жертву. Вони щiльно засiли в моїй кровi i я буду чути їх навiть за гробом. Найближчої суботи я мав вiльне, а дотого вимантив вiльний понедiлок i вже раннiм 9.15 експресом Канадської Нацiональної Залiзницi, у дуже гарному, новенькому вагонi з м'якими фотелями i величезною панорамою Бритiйських гiр на переднiй стiнi, я мчався до Монтреалу, щоб пiд вечiр, о годинi 5.45, висiсти з невеличкою валiзкою на величному, многолюдному, шумному Центральному двiрцi i одразу з двiрця нетерпеливо дзвонити Ленi. - Де ви є? - почув я захоплений, гаркавий голос. - На Центральному. - Зараз там буду. Чекайте при виходi! Я не чекав, я маяв, як прапор, мiй зiр без перерви тримався годинника, наполегливо вдивлявся у вуличну масу людей, залитих сяйвом неонового свiтла з блiдими, етерними обличчями, з безлiччю нiг на вогкому хiднику, пiд шум i стогiн безконечних машин i спалахiв безконечних реклям. Розумiється, що час поняття релятивне, зараз це не час, а гранiт, це не хвилини, а тяжкi глиби каменю, я чув їх тягар весь цей день, я не можу стояти на мiсцi i не можу вiдорватися з мiсця. I нарештi вона. Пiд'їхала темна таксiвка i з неї з поспiхом висiла Лена у своєму чудовому осiнньому плащi рудого кольору з великими кратками, не защiпнута, без капелюха, з розбитим волоссям, свiжа, ясна, усмiхнена. Поспiхом платить шоферовi, я бiжу назустрiч. - Лено! - Павле! - I ми душимось у обiймах, таке знайоме тепло, дихання, запах. - А я так чекала... I знала, що приїдете... Менi снилось. Весь день сидiла при телефонi. - Ви чарiвна! - О, як це гарно! - Вона любить це речення i я люблю його також. Деякий час стоїмо одне проти одного, тримаємось за руки. дивимось у вiчi, посмiхаємось очима, устами, цiлою iстотою, Лена виглядає справдi вiдсвiжено i анi слiду настроїв з Торонта. I, мабуть, мiй вигляд говорив їй те саме: - Ви чудово виглядаєте! - казала вона. О, милий! А куди тепер? - Готель, - вiдповiв я. - Розумiється, готель. Шукаємо разом. Ми йшли пiд руку бадьоро, радiсно, в ногу широкою, рухливою, ясно освiтленою вулицею з великими вiтринами i барвистими реклямами, ми з'єднанi в один рух i один порив, камiнь пiд ногами видається м'яким, килимом, така велика i прозора радiсть. Недалеко натрапляємо у бiчнiй вулицi великий готель "Ля Саль". Одразу заходимо i одразу дiстаємо добру, тиху, м'яку кiмнату на п'ятому поверсi з ванною i виглядом на залите огнями мiсто. - Тут чудово! - викрикує Лена. Роздягаємось i вдруге вiтаємось довгим, п'янючим поцiлунком. - Дуже дякую за листи. Чудовi! Вони були для мене великим посиленням. I вибачте, що я так мало писала, ви ж знаєте, я не вмiю, просто не вмiю, не знаю що писати, хоч хочу писати. А дуже скучав? - Не скучав, а здихав! - О! - Вона пригортається, закладає руки за шию, пiдставляє уста, спокусливо смiється - тиха, рiвна, спокiйна постiль i така ж атмосфера i ми втомленi розлукою i спрагненi чеканням, такi тривожно нетерпеливi... А трохи згодом, майже п'янi, але щасливi i втихомиренi, ми спокiйно одягаємось, Лена, як i завжди, пречудово одягнена, на цей раз пречудова суконка золотого кольору (вона любить кольори металiв, тепер якраз моднi), яка плястично облягає її фiгуру, ми лишаємо кiмнату, сходимо вниз до другого поверху, де мiститься ресторан i де у просторiй, м'яко освiтленiй, винятково затишнiй залi знаходимо приємне мiсце за бiлим столом i пiд звуки джез-бенду, що долiтають сюди з другого кiнця залi, замовляємо вечерю. Ми переповненi самi собою, не маємо бiльше мови, поглядаємо на себе, вдоволено посмiхаємось. - Чудова сукенка, - кажу, аби щось сказати. - Подобається? - питає Лена. - Блискуча, - продовжую думку. - Для вас вибрала, - каже Лена. - Я вдячний мiцно, - кажу я. - Тепер це мода, - каже Лена. - I вам це личить, - продовжую мову. Лена посмiхається затисненими устами, має спущенi повiки i злегка повернуту в профiль голову, що їй також дуже личить, а разом творить дуже привабливу картину самосвiдомого вдоволення. Дуже елегантний, нiби Роберт Тейлор, у прекрасному смокiнгу кельнер, приносить вечерю - десерт з пiвденних овочiв, грибова юшка (на бажання Лени), печеня iндика з пюре i брусницею, кава i... шампанське, (на моє бажання), майже вiдчаяний, перший в iсторiї мого життя, подiбний жест. Це був початок, подiбнi готелi i подiбнi ресторани з такими кельнерами до цього часу не входили в засяг круга мого дiяння, але цей такий день силою свого звершення, вимагав данини великого мiрила, бо я переконаний, що в цьому просторi, разом зi мною i Леною, перебували переважно "великi мiрила" рiзних вимiрiв, а Лена в її золотiй гомосферi, заслужено займала своє мiсце, рiвних їй не було багато i я мiг законно твердити, що мiй вибiр не належить до найгiрших. Розумiється, хотiлося багато довiдатись i багато вияснити, я мав засипати Лену питаннями, але в цей момент ще бiльше хотiлося не торкатися наших ран. Само це свiтло, це оточення, ця теплота i звуки музики вимагали вдячности. I Лена, яку я ще в потязi вважав недосяжною, моя надмiрна наснага перемогти спротив, творили мiй клiмат своєрiдного, егоїстичного вдоволення, бо просто не хотiлось вiрити, що Лена, яка є зараз бiля мене i та, яку я знав ранiше, та сама iстота. Де дiвся її цинiзм, примхи, вибуховiсть, акторство. Коли нашi криштальнi чари вина торкалися, нашi очi зустрiчалися палкою довiрливiстю i, здавалось, розчинялися у взаємнiй радостi щастя. Пiзнiше все таки ми "виясняли" нашу справу, я не вимагав, але Лена сама почала, здається, це її турбувало. Це не було вияснення... Я все знав. Вона лише пiдтвердила мої здогади... - Знаєте, як це сталося... Хтось з них, можливо Трухлий, - казала вона... - Макар Iванович? - перебив я її з посмiшкою. - Ви ж знаєте, - посмiхнулась вона. - Цiлком випадково, - додав я. - Ви все знаєте? - питала вона. - Лишень здогади, - казав я. - Вони мали якiсь намiри... Я знала Зiну... Ще з корабля... Тут в Монтреалi ми з нею терли помости... Ми так хотiли вирватись з того... Якi з нас прислуги... Те моє мистецтво. Зiна поїхала до Торонта, писала захопленi листи... Мала роботу... Стiльки хлопцiв, такi перспективи. Приїжджай, маєш кватиру, все заплачене. Моя мама горою проти... Маємо тут знайомого молодого лiкаря шведа... Дуже цiкава людина, любить мої картини, познайомилась з ним на виставцi в музеї... Вiн має такi окуляри, як телескоп i зворушує мене своєю довгою фiгурою, два рази довшою вiд мене... Мама в нього просто закохана... I коли я заявила, що їду до Торонта, мама мало мене не викляла... Вона переконана, що той швед мiй законний наречений i нема вiдклику. Коли ж я не послухала i таки поїхала, я потрапила у сiтку дивакiв, якi бавляться у шпигунство i якi хотiли зробити з мене Матту Гарi. Цi люди вдають патрiотiв, не будучи патрiотами, хочуть замазати якiсь свої грiхи перед советами i грають в льотерею зради на два боки. Колись такий Макар Iванович пробував iцастя де iнде, там не вдалося, тепер заграв на iншу рулетку. Його мiсiєю "розкладати емiграцiю" i "вербувати спiвробiтникiв". Зiна клясична мiщанка без мозку i принципiв, лишень з претенсiями, намагалась спокусити мене i пiслати мене на вас. Чому на вас? Ви на їх думку прекрасний об'єкт "для використання"... Зрештою, менi потрiбно було долярiв, мама посилала менi десять долярiв на мiсяць, Зiна знайшла кiлька Лисих, я їх малювала, але всього було мало. Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кiмнати ? А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був iнженер... Вони мали доми з Харковi i хутiр десь на провiнцiї. Я цього вже не бачила. Його засудили i знищили за його неросiйське прiзвище... Був же час пошести шпигунства i кожний, хто не був росiянином вважався потенцiяльним шпигуном. Батька судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там в Донбасi. У нас не можна було про цс говорити. Нас викинули на вулицю... Ви це, зрештою, знаєте... Мати десять рокiв водила в Одесi трамваї... А брат у Москвi. От i все... - Що ж ви мали зробити зi мною? - спитав я жартом. - Шпигуна... Розумiється. - Що я мав шпигувати? - Не знаю. Не мiй бiзнес. Я мала лиш завербувати... - Отже "кагда би не Єлена" (цитата з вiрша)... Коли б не Зiна... Не Макар Iванович... Не бачити б нам Сiмко. - Це їх iдея - розумiється. Знаходять Лисого. Я його малюю... Дiстаю котедж... Запрошую вас... Ви потрапляєте в мої сiтi. Я шантажую вас коханням... Зiна шантажує мене Лисим... Макар Iванович шантажує нас наганом. Ми зломанi. Вас посилають на фабрику лiтакiв... Мене женуть на Бермуду... Я шукаю жертви, мобiлiзую, шантажую. Ми дiємо. Розгортаємо операцiю... Чи ж не чудово ? А Лисий... Це така наша мамалига. Коли я намалювала його портрет, вiн дивився, дивився на мене а потiм питає: ви добре, дiвчино, малюєте, але з чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що вiдповiла, а одного разу вiн кличе мене до свого готелю на Бейстрiт i таємничо вручає менi чека на двiстi долярiв. Тiльки прошу нiкому не кажiть, бо як довiдається жiнка - з'їсть. I цо все. Мiж iншим, - додала вона до цього, - мама не знає, що ми з вами були на Сiмко. I вона хоче бачити вас. Завтра прошу на родинний обiд. Увага! Увага! - Зворушливо вдячний! - вiдповiв я. - А що, як не витримаю iспиту? - Мама пiд сильним терором. Я бачив Лену в її гарнiй подобi, її нiжнi, тонко рiзбленi рамена i її делiкатно рiзбленi, тонкi пальцi. Їй потрiбен протектор, сила, захист, їй потрiбен муж, чоловiк. Їй потрiбнi засоби. Розумiється, вона може "знайти працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторанi? Продавачкою у Iтона? Справдi проблема. I я не знаю, у якiй подобi з'явитися на очi її матерi. Що сказати? Що обiцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартiсть для матерi, яка хотiла б бачити свою дочку на тронi Клеопатри. I цiлком заслужено. Я переконаний, що терор Лени не грає для неї великої ролi, маючи за собою десять рокiв практики кондуктора трамваю. Такi ось i iншi подiбнi думки проходили через мою мозкову лябораторiю пiд сардонiчнi звуки саксофонової оркестри, до якої у другiй залi на крузi танцювали пари, освiтленi смугами кольорового свiтла. Випите вино i присутнiсть Лени настроювали мене на всiлякi дивовижнi кiмбiнацiї й вiдчування, перед очима в рiзних напрямках, нiби на притьмареному екранi, рухались людськi силуети i все разом видавалось нереальним, нiби з iншого вимiру простору. Моє обличчя, дарма що притьмарене освiтленням, як i звичайно, було вiдкритою книгою, в якiй можна читати кожнiй грамотнiй людинi i в якiй Лена до схочу читала. I дуже розумiла. Вона бачила мене наскрiзь i на цей раз, як менi здавалося, цiлковито зi мною годилася. Вона рiшена бути моєю жiнкою, йти жити до однiєї кiмнати, бути продавачкою у Лоблавс, але чи погодиться на таке її величнiсть мама? Напевно вона питала дочку: а який його фах? А що вiн робить? А скiльки заробляє? О, мамо! Вiн добрий механiк! Ме-ха-нiк! Чи не досить нам тих механiкiв? Вiн дуже талановитий! Вiн хоче бути письменником! Письменником? На якiй мовi? Чи вiн живе в Києвi, а чи в Торонтi? Досить, досить! Тут треба жити по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш! - Як ваш?, мама зветься? - запитав я несподiвано. - Лiдiя, - вiдповiла Лена одним словом. - По батьковi? - Iванiвна. - Чи не хотiли б ми потанцювати? - Розумiється. Давно час! Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сiмко. Сiмко, цей маяк нашого мандру у просторах чуття, своєрiдна зоря надхнення i печалi, розбита чарiвна чара пiзнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена панорама глибинної пристрастi i глибинної насолоди. - Нiколи не забуду Сiмко, - казала Лена примружуючи очi. Нiколи! Та зустрiч! Вона вирiшила! Все вирiшила. Цiлу мою фабулу... - Вона у своїй золотiй робi переливалася у свiтлi прожекторiв рельєфно i емоцiйно на тлi розтанцьованого паноптикума, що менi було не-захисно i бентежливо. Ми провокували довкiлля, очi багатьох були зверненi на нас, а в однiй з перерв, до нас пiдiйшов приголомшений дендi у препишному, європейського крою смокiнгу i запросив Лену до танцю. Вона вiдмовилась. Виявилось, що той франт, як ми самi, походив з Европи, з Чехословаччини, недавнiй втiкач вiд "братнiх русiв", а теперiшнiй iнженер, забув вже якої, чи не Мессi-Гаррiс, компанiї. Ми обмiнялися з ним кiлькома реченнями в нiмецькiй мовi i розiйшлися з дружнiми побажаннями. Напевно вважав нас за пару розпещених мiльйонерiв, якi бавляться в закоханих. Ми пробули тут пару годин, час тiкав швидколетно, перед вiдходом повернулися до нашого номеру, пiвлежали на широкiй канапi, дiлилися враженнями минулого тижня, укладали плян на завтра... Зустрiнемось рано тут, снiдаємо разом внизу в кав'ярнi, оглядаємо мiсто, а обiдаємо з матiр'ю. Бiля першої години ночi я вiдвiз Лену таксiвкою на її Розмонт. Прекрасна, осiння, гiроскопiчна нiч великого накопичення бетону, каменю й залiза, всипаного густо мiрiядами вогнiв i пронизаного магiстралями безупинного руху. Його пульс i ритм синхронно дiє з пульсом i ритмом всього космосу, так що iнколи тратиться почуття земного i видається, нiби це все разом висить у просторi i зi шаленою швидкiстю кружляє довкола якогось центрального фокуса. Моя перша нiч у цьому готелi, пiсля всього пережитого, не була аж надто спокiйна, я довго не мiг заснути, вiтав мислями в пiдзоряних висотах, вважав себе чи не найщасливiшою iстотою всесвiту, я був виповнений тим рiдкiсним щастям, що його може осягнути тiльки людина великого шукання але, яка нiколи не пiдносилась вище звичайного позему нашої плянети. Я не спав, а дрiмав i не думав, а марив, не плянував, а фантазував. I не знаю чому, все моє минуле видавалося неприємним, змарнованим часом, а все майбутнє малювалося густими, ситими, надiйними барвами, нiби це вiдкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу i простору i в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулi сть, нiби вона належала не до мене, а до зовсiм iншого вимiру дiяння. По цьому боцi я родився наново в iнакшому пiдсоннi з iншими складниками повiтря i вiдмiнним соняшним спектром. Я почав бачити й пiзнавати вартостi, довiдався, що можна багато зробити, що кожний порух думки збагачує сенс буття. Рано, здавалося б, я повинен довго спати, але прокинувся зараз по шостiй i перший проблиск свiдомости запевнив мене, що заснути я бiльше не зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав мiй найкращий одяг i бiля шостої я вже приймав телефон вiд Лени, яка патетичним тоном питалася, як менi спалося, що снилося i що вона зараз, зараз буде у мене. Пiв години згодом вона справдi обережно застукала до моїх дверей. Свiжа, несподiвано чаруюча, запашно розчервонiла у сiрому, легкому осiнньому плащику i сiрому, солом'яному, крислатому капелюсi. Я помiтив, що кольор її очей може мiнятися залежно вiд настрою, вiд майже пивного до сiро-плятинового. На цей раз вiн був сiро-плятиновий i промiнював. Ми разом внизу снiдаємо - дуже приємна, по своєму iнтимна процедура з всiлякими кокетливими, грайливими iнтонацiями - соки, грiнки, яєшня, кава... А потiм забираю своє майно, вiдмовляю готель i ми виходимо на людну, рухливу, з безлiччю мальованих вiтрин i реклям, вулицю iменi якоїсь святої, здається чи не Катерини. Свiтить i грiє жовтневе, вигорiле сонце, на деревах рудаве листя, яке iнколи спадає пiд ноги, ми ступаємо легко й безжурно, iнколи зупиняємося перед вiтринами, особливо коли бачимо за ними якесь малярство чи щось iнше зi свiту мистецтва. Iнколи це вражаючi речi правдивого звучання i ми дiлимось враженнями про їх вартостi. Лена розумiє цi справи на перший погляд i вмiє одним словом їх висловити. Внутрi мiсто було наполегливо зайняте само собою, це була недiля, якийсь святочний неспокiй, повiльний рух автобусiв i безконечна черга, туди й назад, таксi-вок з безконечною кiлькiстю авт взагалi. Ми пiймали перше лiпше таксi i поїхали на Монт Роял - головне i найвище мiсце цього iнтригуючого простору, сiмсот п'ятдесят три фути високе, з розлогими краєвидами заставленими будовами, подiбними на величезний склад подiравлених скринь. Люблю тi монументи, освiтленi раннiм сонцем на тлi широкої рiки з розлогими раменами мостiв, якi нагадували геркулесову силу генiїв, що поклали на землi цi гiгантськi споруди. Це сотворила одна iстота на двох довгих лапах з сокирним носом, широким ротом, клапатими вухами, i якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася на низький, широкий парапет зi сiрого, порослого мохом каменю, що вiддiляв нас вiд зарви, а я стояв злiва побiля неї i правою рукою пригорнув її до себе, нiби захищав її вiд тiєї могутньої перед нами стихiї простору. Моя права щока торкалася її голови з розсипаним, свiжим волоссям, яке лоскотало мое вухо з легким, вогко-свiжим вiтром, що вiяв нам назустрiч десь звiдти з за рiки в долинi. Це чарувало нас i пiдказувало, що i ми належимо до iстот на двох ногах, якi потраплять розставляти по долинах рiк подiбнi забаганки. Можливо менi це найбiльше iмпонує. Це химерне накопичення сiрих, кам'яних, пронизаних залiзом, споруд. На самiй горi був ресторан... Листя дерев зривалося з галуззя i стелилося, де впало. Це чарувало, наповняло втомою, iржавi шматки шелестiли пронизливо. Лена дивилась менi у вiчi, її уста кривилися в iронiчну усмiшку, а сама мiцно трималася моєї правої руки, нiби хотiла мене повалити. - Чи не гарно? - питала вона. - Погоджуюсь, - вiдповiдав я. - Чому б вам не переїхати сюди? - питала далi. - А справдi чому б? - вiдповiдав я. I притискав мiцнiше її руку, щоб зупинити питання. Сам не знаю, чому я не мiг погодитися на цю пропозицiю, Лена вiдчувала мiй спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав. Дуже хотiлося її обняти, розлогий, палаючий краєвид, ажурна алея, зелений травник, iржаве листя вимагали вислову, ми звернули до округлої, старовинної тераси i тут перед лицем цiлого мiста, iгноруючи довкiлля, ми цiлувалися тими жадобними цiлунками, якi при значенi не так нам самим, як тому довкiллю, що нас оточує. Лена була на диво хижа, очi її робилися ще бiльшi, нiж звичайно, а уста ставали гарячими. Перед першою годиною ("щоб не спiзнитися"), ми вже ступали широкими кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою без хiдникiв помiж садами, травниками, квiтниками, вiллами. Хто тi щасливцi, що тут живуть i можуть завжди, кожної хвилини насолоджуватися цими краєвидами просто з вiкна своєї робiтнi, спальнi чи їдальнi? Чому це не ми? Я звичайно не висловлював цього зухвальства в голос, але думки мої крутились бiля цього божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний, що я сам кумир долi, якому коряться гори, доли, хмарочоси, краєвиди. Внизу, при першiй нагодi, Ми зупинили одну з численних таксiвок, що бiгли рiвною алеєю попiд горою i вона, з неймовiрною швидкiстю, повезла нас у хащi мiста. Менi здавалося, що Лена тепер значно рiзнилася вiд тiєї, яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна, покiрна, упокорена, я так само виглядав "як засватаний", ми обоє сидiли рiвно, чемно, мовчазно i лишень зрiдка порозумiвалися поглядами, якi висловлювали приблизно таке: Страшно? - Трохи. - Менi та кож. - А в голос я питав Лену: - Як мама виглядає? - Дуже звичайно, - вiдповiдала вона. - Любить вона котiв? - У нас нема котiв. - Лiдiя Iванiвна? - Так, - посмiхнулась Лена. Чорна зi сiрим нутром таксiвка бiгла прямою людною вулицею, iнодi на знак червоного ока зупинялася, минались вулицi - свята Агата, свята Люцiя, свята Женев'єва i ось їдемо пiд гору, повертаємо вправо i виїжджаємо на Першу авеню. Ще кiлька судьбоносних хвилин i ми зупиняємось перед новим, двоповерховим, цегляної барви будинком з прикметними, зовнiшнiми, крутими, залiзними сходами до першого поверху. Всi будинки цiєї вулицi мають такi сходи i це творить своєрiдну неповторну картину екзотичної випадковости. Оте широке вiкно другого поверху зправа належить до мешкання Лени. Обережно входимо по крутих сходах, зупиняємося на площадцi, Лена шукає у своїй торбинцi ключа, поглядає на мене з боязкою зацiкавленiстю, обережно вiдмикає дверi, обережно входимо до вузьких сiней з вiшаками на одяги i великим дзеркалом при стiнi, обережно роздягаємося, я помагаю Ленi, Лена помагає менi, довкруги глибока, насторожена тиша, нiби вона причаїлась i здивованими очима слiдкує за нашими рухами. З права сальон з розчиненими навстежiнь двополими дверима, рухом руки Лена запрошує до сальону завiшаного, як картинна галерея, картинами найхимернiшого змiсту i стилю, серед яких на широкiй стiнi демонстративно видiляються поруч два портрети - мiй i Лени. Лена юна, нiжна, прозора з великими зеленими здивованими очима, а я подiбний на кретина з овальним лицем, довгою шиєю, лапатими вухами, з опалими плечима на яскравому зелено-синьо-жовтогарячому тлi, що нагадує полум'я пожежi. Кiлька рiзноманiтних, не звичних, химерної будови м'яких стiльцiв i така ж сiро-мишата канапа, плюс етажерка з грубими томами монографiй мистцiв, оздоблюють цей простiр. - Сiдайте i чекайте, - шепнула Лена i цей шепiт видався менi присудом на вигнання. Я покiрно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сiямського кота i розпочав чекання. Лена театрально пiдняла голову, посмiхнулася i вийшла, а я у своєму сiрому, новенькому одязi, почувався справдi "як засватаний" i помагали менi лишень картини, якi зосереджено, мов фiлософи на диспутi, дивилися на мене зо всiх стiн i казали: не бiйся! Ми дуже спокiйнi i простi. I ця їх стоїчна мова наводила в менi якийсь порядок. Я напевно виглядав напружено, дуже святочно i переборщено банально. Можливо це були лиш хвилини, пiв хвилини, секунди, але вони могли бути також годинами, час iнколи вiбрує гарячковим темпом, але ось нарештi справдi насторожена поява у виглядi невеликої штивної, у сiрому, англiйського крою костюмi i ясних старомоднiх окулярах, панi, яку я, здавалось, десь бачив, чи не на одному з портретiв ван Гога - спокiйне, холодне, ластовинясте лице, що виявляло рiшучiсть, стримане благородство i досвiд нелегких переживань. Я поволi, зберiгаючи максимально вираз достойности, звiвся зi свого фотелю i набрав виразу солдата, який має здавати рапорт своєму начальниковi. - Лiдiя Iванiвна? - поспiшив я озватися першим. - Так. Це я. А ви Павло... Як? Також Iванович? Ви з Харкова? - говорила вона стрим