ано й поблажливо. - Я там родився, - вiдповiв я негайно. - Сiдайте. Вашого батька також вивезли? Як i нашого. Тепер ви в Торонтi? - Так, - поспiшив я вiдповiсти. - Вам подобається Торонто? - питала вона тим самим конкретним тоном. - Не можу точно сказати. Я був у Ванкуверi, не змiг там влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, - казав я. - Думаєте - в Торонтi бiльше можливостей? Який ваш фах? - Корабельне будiвництво. - Якi ж у Торонтi кораблi? - Я вибрав iншу лiнiю. - Ваш фах засадничо не був поганий. - Але вiн вимагає бiльше довiр'я. Можливо громадянства, - рапортував я далi. - I хочете стати письменником? - тривав мiй допит. - О! Це лиш... iнтенцiї. Думаю занятися бiзнесом, - вiдповiв я спокiйно. - Як i моя Лена. Вона також весь час говорить про бiзнес, а малює отi страхiття. I коли б не мiй, вибачте, банк, де я мию помости, нам було б не дуже тепло. Жили б, як i жили в Одесi. Кiмната, блощицi, примус на чемоданi. Колись за царя ми мали також "бiзнес" - мiй свекор мав три магазини залiзних товарiв, спроваджували зi Швецiї сталь. А мiй чоловiк був iнженер-гiрник. А за совєтiв, я водила в Одесi трамваї. Тут прибираю в банку... Дочка малює. Пiд час цiєї нашої дослiдницької розмови, Лена не була присутня i це можливо, було добре, знайоме. Лiдiя Iванiвна сидiла проти мене на легкому, новенькому, алюмiнiйовому стiльцi, дивилася менi у вiчi, мала вираз холодного слiдчого, можливо енкаведе, i поки так тривала наша люб'язна конверсацiя, тихо, непомiтно увiйшла Лена переодягнута у дуже елегантну, кольору старої цегли сукню з дуже кокетливим, бiлим фартушком, що пiдкреслено закривав сливе до колiн її перед. - Шановнi панове! Прошу ласкаво до обiду, - проголосила вона по-росiйськи. - Дуже гарно, Лено. Йдемо, - спокiйно вiдповiла Лiдiя Iванiвна. - Прошу, Павле Iвановичу... - Ми направились до маленької їдальнi побiля кухнi з другого боку коридорчика. I малий коридорчик, i цiла їдальня, i навiть кухня були заповненi малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла все це зробити, здавалося, вона так мало цим займається. Я звернув увагу на кiлька її зарисовок. - Це мої раннi, - сказала Лена. - А де той злочинний акт, за якого позбавлено вас гiдности прислуги? - пригадав я цнотливу монтрсалку, у якої Лена працювала прибиральницею. - А! Той... Вiн у спальнi. Хочете бачити ? - Ми перейшли до її спальнi, без нiякого лiжка, за яке, мабуть, правили у неї двi широкi лавицi побiля двох стiн кутом, прикритi м'яким гуцульським килимком, якого я бачив у Торонтi. В кутi стояла скринька, можливо вiд яблук, а на нiй у виглядi дракона з природного корiння стояла лямпа з абажуром помаранчового кольору. - Моя робота, - вказала вона на лямпу. На стiнах, як звичайно, повно картин, а мiж ними той самий чоловiчий акт в дуже вибагливiй позi... Нашi погляди змовницьки зустрiлися. - Чи не малювали ви його на Сiмко? - Нi. Це тут. Хочете бачити той зi Сiмко? - питала вона з посмiшкою. - Нi-нi-нi! Дякую, - вiдповiв я негайно. - Але ж дiти! - почули ми голос з кухнi. - То ж вихолоне обiд! А! Обiд: - вiдозвалась Лена, схопила мене за руку i ми швидко побiгли до їдальнi. Стояв бiлий стiл, на столi накриття, порцеляна, скло, повнi тарiлки курячої юшки i коли ми вже їли i прийшла салата до телячої печенi, Лiдiя Iванiвна мiж iншим зауважила: - Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт з Торонта. - Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата, яку ми робили з Леною на Сiмко, переважно моєї композицiї. Почалася розмова про Торонто взагалi. Я казав, що Торонто має велику майбутнiсть, але Лiдiя Iванiвна зауважила: - Але поки що, це лиш велике село. - Хiба пiсля Монтреалу, - вiдповiв я. - Люблю лиш великi мiста, - казала вона. Наша Одеса, коли б не совєти, могла б стати Гамбургом. - Вона i так, здається, велике мiсто, - зауважив я. - Е! Великий смiтник. - Ви родом з Харкова? - запитав я її. - Вона з Харкова, - вказала вона на Лену, а я родилась на хуторi, на Донцi. Мiй батько мав кiнський завод. Ви напевно добре їздите верхи? - питав я. - Їздила. Малою... - Мiж iншим, Павло питав чи ти любиш котiв, - перебила нас Лена. - Но! До котiв я ще не дiйшла. Маю он кицьку, з якою не можу дати ради, - вказала головою на Лену. - Чи така аж погана? - кокетувала Лена. - Не слухає, вперта, примхлива... - Мама завжди має свої аргументи, - казала Лена. - Но-но-но! Не завжди, не завжди, - перечила мати. Мої аргументи для тебе горох об стiну, я вже не раз казала, що нове поколiння думає нарештi пiймати Бога за бороду. Ми це, дочко, також думали, але зiрвалося... - Одного разу i нам зiрветься, - вiдповiла на це дочка. - О, напевно! - погоджувалась мати. - То дозволь нам потiшитись... До пори до часу... Чи ти хотiла б, щоб я наподоблювала твоє життя? - Моє? Нiколи - А тодi чиє? - нiчиє жити по, своєму. - Я й живу... По своєму... Мати пiдняла здивовано очi, її погляд був усмiхнений i вдоволений... Ну... їж! Їж! Ти бiльше їж! А вам, - звернулась вона до мене, слiд переїхати до Монтреалу. - Я це також кажу, - пiдтримала її дочка. - На мою ж думку було б краще, коли б ви переїхали до Торонта, - енергiйнiшим тоном вiдповiв я. - До того села? - заперечила маги. - 3 того села будуть ще люди, - боронився я. - А! Коли це буде! - Лишень терпеливости. Дуже скоро. Ми швидко ростемо. - Iнколи рветься терпець. Ось я було захворiла... Лена ? Їй що... Ви її напевно знаєте... - Але ж, мамо... Ти зачасто повторяєш моє iм'я, - перебила Лена. - А чиє маю повторяти. Ти в мене все. I ти це знаєш. I пройшли ми з тобою не коротку дорогу... - А, мамо! Знов тi сентименти... Павло знає всi тi нашi дороги... Мусимо трохи почекати i це все, - енергiйним тоном заявила Лена. - I це не буде довго, - додав до цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспiшити, для мене це питання бути чи не бути, - цiлком недвозначно казав я. - Як також для мене, - пiдтримала мене Лена... Мати замовкла й по черзi поглядала на нас невиразно. - Ви курите? - запитала вона по часi. - Нi. Вибачте, - вiдповiв я. - Лено! Подай менi мої цигарки! - Вона помiтно хвилювалася i я догадувався, чому. По всьому було видно, що її переконання мають твердiсть шведської сталi, а б уявi напевно вiтав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на одну з картин, що висiла напроти, не конче розумiв її змiст, але iнтригувала спiвгра контрастових кольорiв. - Цiкава рiч, - вирвалось у мене. - Подобається? - посмiхнулась Лена. - Ви майстер. Пристрасть, свiжiсть, небуденнiсть. Один тiльки раз в життi я бачив колекцiю нових майстрiв. У Кiлi. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха, Нольде... - То ви знаєте! - зрадiла Лена. - Лишень бачив. - Ви бачили Барлаха! Що це було? - Щось, щось... Маю погану пам'ять на теми... Апостол... Чи... - Апостола? Павле! Ви бачили апостола. - I не пригадую, де це було. Можливо у якiйсь монографiї. - О!О!О! Почалось! - перебила нас мати. - Вам подобається Кокошка? - не зважала на це Лена. - Чотири чоловiки й одна жiнка. Або "Вiкно". - Яких ви ще знаєте ? - Забулось. Отто Мюллер. - Чудовий Отто Мюллер! Дiвчата, що купаються! - Очi Лени свiтилися. Ми почали енергiйну розмову на цю тему, мати сидiла, курила, стрясала до попiльницi попiл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. I коли ми отямились - була година третя. Обiд скiнчився непомiтно. Ми встали i перейшли з Леною до сальону, переходили вiд картини до картини, я робив свої зауваження, очi Лени свiтлися, а потiм вона залишила мене i по часi вернулася з трьома своїми невеликими малюнками. Один з них був той самий, що зацiкавив мене в їдальнi, а iншi краєвиди, першi, мабуть її спроби, пiд котрогось з її улюбленцiв, можливо того самого Мюллера. - Це мої раннi, - казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього вiзьмуся. Я поцiлував її в щоку, вона торкнулась моїх уст двома своїми пальцями i додала: - На матушку не зважай, вона добра, ти їй подобався, - вона вперше промовила до мене на "ти", це сталося непомiтно, що нам сподобалось, але ми промовчали його i продовжували мову в тому ж тонi далi. - Як довго маємо чекати? - запитала вона згодом. - Найдалi до лiта, - вiдповiв я. - Добре! До лiта! - i вона пiдiйшла до мене ближче, я обняв її легкий, гнучкий стан, це були поцiлунки мистецтва, на очах барв, композицiй, збоку стояв прикритий полотном мольберт, як символ цього клiмату i настрою. Потiм ми сидiли спокiйно на канапi i розглядали монографiю скульптора Олександра, Архипенка, яку Лена недавно одержала просто з Ню Йорку з пiдписом мистця. Ми дiлово обговорювали кожну деталь i я мав нагоду пiзнати, як прекрасно орiєнтувалась вона у цих справах, включно до вiдомого жаргону критики, яким цi речi висловлюються. Вона могла, наприклад, казати: - Це реконструкцiя проблеми, яка мучила його довгий час i стала його вiзiею, або, "це творчiсть сама для себе без мети, насолода самою композицiєю", а то знов - "вiн хотiв висловити явища, не рахуючись з реальнiстю, вважаючи, що висловлене i є законом реальности". I т. д. I т. д... Це добре звучало i цс менi iмпонувало. А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до їдальнi, де нас чекала добра кава з оригiнальними, хрусткими, солодкими бiсквiтами, напевно фантазiї Лени i виконання її матерi, а пiсля цього Лена легковажно запропонувала менi по чарцi голляндського "Бойль"-ю, знаючи добре, що я волiю "рай-вiскi", але я не перечив i це створило мiж нами мелодiйну гармонiю, коли здавалося, що ми з етеру, i нам личить лишень форма янголiв з крилами i прозорими тунiками. Це впливало на час, який тiкав подвоєно i я оглядався на всi боки, чи встигну ще за ним, мiй потяг чекав о годинi одинадцятiй, завтра рано о сьомiй тридцять вiн мав бути в Торонтi, а годину пiзнiше я мав бути на моїй фабрицi. Менi здавалося, що я вже страшенно спiзнився, бо мiж мною i фабрикою понад триста миль вiддалення, а, головне, мiж мною i фабрикою космiчний простiр настроїв, що я мусiв би перемогти. Вечеряли о годинi сьомiй, при вечерi розмовляли про Одесу, про лиман на Чорному морi, про першу кiностудiю з вiдомою примадонною Вiрою Чорною, якiй вiдомий куплетист Вертинський присвятив вiдоме "вашi пальци пахнуть ладаном", коли вона лежала на ложi смерти. Всi спомини Лiдiї Iванiвни сягали переважно "до революцiї", бо пiсля неї, це були, за її мовою, лишень "ужаси". Її мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона справдi багато втратила i багато пережила i тепер їй не хотiлося б тратити часу на непевнi справи, одною з яких є також наше з Леною пiдприємство. Час тiкав вверх, настрiй вниз. - Це просто розпач, - казала Лена. Її неспокiй зростав, вона щиро хвилювалася. - Як з другою суботою? - питала вона. Я не мав сили заперечити, дарма що це виразно суперечило з моїм бюджетом, а до того ще додав: - А третьої суботи ти у нас. На балi iнженерiв. - О! Той баль! - вирвалось у Лени. Мушу там бути! А потiм почалося збирання, властиво яке збирання, моя валiзка готова, я лиш згорнув подарованi картини, Лiдiя Iванiвна зробила три сендвiчi, Лена додала до того три помаранчi... - Пам'ятаєш, як ти кормив мене чоколядою? - натякала вона на Сiмко. - А. де твоє трико - питав я. - Воно тобi затямилось... - Навiть гостро. Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пiв години, але ми виїхали зараз по десятiй таксiвкою, яку викликала Лена, прощання з її мамою було зворушливе, вона навiть перехрестила мене на дорогу, а коли ми з Леною внизу всiдали до авта, вона помахала нам з вiкна рукою. Лена мене проводила, цiлу дорогу до двiрця ми мовчали, мов завороженi, сидiли дуже близько, Лена мiцно тримала мене пiд руку. На двiрець прибули двадцять хвилин до вiдходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий квиток - "летц-го", i ми пiшли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв готовий до вiдходу. Ми стояли тримаючись за руки - поза, якої ми ще не практикували, дивилися одне одному у вiчi, моргали повiками, але слiв не було. Тупа, застигла, болюча мовчанка, бiля нас проходили люди, збоку всiдали до вагонiв, проходила, у чорних унiформах, обслуга, спереду бурчав дiзелевий мотор. Я мав бiлет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на спання не було часу i не було фондiв. Я не мiг дати раду настроям, я мусiв вiдриватися вiд Лени, стрiлка годинника невпинно гналася, велика довга машина готова рушити, людина у круглiй шапцi викрикує невиразне "аборд", моє прощання довге, розпачливе, поцiлунки терпкi, нарештi вiдриваюся i з розгону бiжу до вагону, шукаю мiсця бiля вiкна, нiчого не можу знайти, i лишень на маленьку мить мигнула ще раз перед моїми очима струнка, рiвна постать, яку ще перед секундами я тримав у своїх обiймах. Потяг рушає i я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступає разом з потягом i махає навмання йому навздогiн рукою. Могутня машина йде вперед, а постать Лени розчиняється i зникає. II Якими чародiйними словами i яким золотим пером сказати чи описати нашi з Леною наступнi тижнi i мiсяцi. Одразу по приїздi з Монтреалу я писав Ленi щось отаке: "Лено! Цiлу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти анi на одну секунду не залишала мене. Ти була зi мною також весь день бiля моїх машин. Ти зi мною, бiля мене, в менi. Ти говориш - я чую. Ти дивишся i бачиш, Твiй i мiй погляди зливаються i я не маю чарiв їх роз'єднати. Чую Твоє дихання, звучання Твоїх слiв, биття Твого серця"... Подiбними окликами, без якого будь змiсту i глузду, я виповняв кожного дня двi сторiнки паперу, а четвертого дня, у четвер я почав дiставати таких же зойкiв вiд неї. "Коханий! Вмираю повiльним вмиранням туги за Тобою, бачу потяг, що Тебе вiдвiз i виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай, що в суботу о годинi 5.45 на Сентрал-Стейшен нас чекає гаряча зустрiч, а далi ще гарячiший ля Саль"... Наступної суботи менi не було легко вирватись з роботи, бо мiнялась моя змiна, але я мусiв вирватись, навiть коли б прийшлося зiрвати власну голову. Лена буде мене чекати i було б катастрофою всесвiту, коли б вона мене не дочекалася. Але вона дочекалася. Ми зустрiлися з такою ж буревiйною вервою, як i минулого разу, всi довкруги звернули на нас увагу, а далi повторилося все з минулого тижня, за вийнятком хiба, що в недiлю ми пробули в готелi до другої години, а опiсля поїхали на обiд до iндонезiйського ресторану, з безлiччю барвистих лямпiонiв, паперових драконiв, кабалiстичних масок та iншого екзотичного оздоблення, з їжею, якої я ще не бачив з великою кiлькiстю надзвичайного порцелянового посуду. Усе це, розумiється, понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато говорили про екзотику, Азiю, Сiям, Суматру, Борнео. Маски, кольори, талiсмани надавали нам наснаги, я мальовничо говорив про потребу екзотичних мандрiвок, уявляв себе, можливо, американським мiльйонером, який розгулює у власнiй яхтi по прозорих лагунах островiв Пацифiку, про якi недавно читав у Джеймса Мiченера. А потiм ми поїхали привiтатися з Лiдiєю Iванiвною, яка зустрiла нас з виразом стриманої непокори i мовчазного докору. Там ми вечеряли, дивилися ще раз на картини, сперечалися за якусь картину Вламiнка, а потiм знов прощання, швидка їзда таксiвкою на двiрець, довге друге прощання i вiд'їзд. Протягом наступного тижня я обдарував Лену серiєю екземплярiв мого епiстолярного мистецтва, а в суботу рано, о годинi сьомiй тридцять, я вiтав її на нашому "Юнiон" двiрцi, звiдки ми пересiкли лишень вулицю Фронт до готелю Роял Иорк, де я на якомусь там поверсi, мав зарезервовану кiмнату на двi ночi. Мої розпачливi вмовляння, щоб Лена зiсталася в Торонтi бодай тиждень, не дали вислiду, бо вона. дiстала в Монтреалi якусь роботу i в понедiлок мусiла її розпочати. Але тi два днi i двi ночi, якi ми провели з нею разом, були апотеозою всього нами пережитого, включаючи сюди i нашi патетичнi пригоди на озерi Сiмко. Ми весь час були нерозлучнi, обiдали в цьому ж готелi, була до речi гарна погода, їздили до Гай - Парку на прогулянку, пили каву в парковому ресторанчику "Гренадiр", безконечно говорили про мистецтво, любов, лiтературу, нашу майбутнiсть, а вечером, переодягнутi у пишнi шати, появилися на балю iнженерiв, що вiдбувався у двох найбiльших залях Роял Норку, з безлiччю прекрасно одягнутої публiки i знаною оркестрою нашого земляка Березовського. Менi здавалося, що кращого балю не могло бути на плянетi, ми з Леною безконечно танцювали, бiля нас було багато наших знайомих, вибирали королеву краси, нагороджували найкращу суконку, Лену весь час запрошували до танцю, а потiм п'янi вiд коктейлiв, танцiв, гамору ми залишили баль по дванадцятiй годинi i вiдпочивали в готелi до другого полудня. Над нами весь час безупинно вiтало огострене почуття великої, безмежної насолоди ритму єдности наших iстот. Ми були на якiйсь вершинi гори i бачили довкруги безмежнi обрiї. Все бiля нас трiюмфувало нашими трiюмфами. Пополуднi ми вiдвiдали кiлькох знайомих Лени, а вечiр провели у її найкращої приятельки Марiї Зарубовської, де зiбралося чимале товариство, переважно мистецького i лiтературного свiту, де ми пили коктейлi i танцювали пiд радiо до пiзньої ночi. Всi нас вважали за наречених i нам здавалося, що ми творимо дуже атракцiйну, згармонiзовану пару молодих, повних життя i здоров'я, людей. А другого ранку, втомленi i засмученi, ми прощалися на Юнiон - Стейшон з абсолютним переконанням, що в найкопотшому часi знов побачимось. Нiхто не сподiвався, що це прощання має бути для нас фатальним. Не сталося нiякої катастрофи, потяг Канадської Нацiональної лiнiї довi? Лену до Монтреалу точно за розкладом, я негайно пiслач за ним звичну серiю вибухових листiв, дiстав серiю таких же вiдповiдей, лишень наступної суботи, коли я подзвонив до Монтреалу телефоном, бо не мiг приїхати, то лиш довiдався, що Лени не було дома. Чому її не було дома i де вона нагло подiлася, я не дiстав пояснення, бо Лiдiя Iванiвна, шо вiдповiдала в телефон, лишень зазначила, що це пов'язане з її службовими обов'язками. Пiзнiше далi посилались листи i дiставались вiдповiдi, але наступної суботи я знов не поїхав до Монтреалу, бо перед тим дiстав несподiвано листiвку вiд Лени, на цей раз з Ню Иор-ку, з печаткою готелю "Асторiя" i краєвидом нiчного Мангетену з його гiгантським будинком Емпайр - Стейт, у якiй говорилось приблизно такс: "Мiй милий! Несподiвано я опинилась в Ню Иорку, Трапилась гарна нагода, я ще не бачила цього мiста i я спокусилась. Чудово, велично, прекрасно, лишень сумую за Тобою. Надiюсь як найскорiше побачитись"... Ця листiвка з найвищим у свiтi будинком наповнила мене найвищою тривогою. Мої iнстинкти били на алярм, а пiзнiше на мої запити, що це була за така нагода - не дiстав пояснення. Приходила настирлива згадка про шведського лiкаря i багато такого iншого, з чим я не мiг дати ради. Цс, розумiється, був для мене дошкульний, незбагнутий, дикий удар, суцiльна моторошна змора, я метався, як скажений пес, несамовито все перебiльшував i пояснював все єдиним поясненням - перемогою i трiюмфом Лiдiї Iванiвни. I уявляв Лену. Я знав Лену, я їй вiрив, я її любив. Вона напевно мене не зрадила, а як щось там сталося - сталося не без важливих причин, яких я, розумiється, не мiг знати. З великою нехiттю, я перестав писати Ленi. Була це довга, марудна, несамовита зима, я не ходив, а лазив, плентався, ховався вiд людей, попав у прострацiю, вчадiв якоюсь брудною зневiрою i не знав, не мав сили, як з цим боротися. Несподiвано у квiтнi наступного року, дiстав вiд неї нараз двi листiвки з вiдомою вежою Ейфеля i не менш вiдомим Версалем, датованi з Парижа i з допискою "нiколи не забуваюча". Я порвав тi листiвки i викинув у смiття. "Нiколи не забуваюча" - велика ласка - грiм ясний! Мене це батюжило пониженням, але це менi трохи помогло. В кiнцi травня наша етнiчна громада в Торонтi, влаштовувала великий, трьохденний фестиваль мистецтва - лiтератури, музики, малярства й танцiв, з цiлого континенту прибуло понад сiм тисяч публiки. Менi запропоновано адмiнiстрацiю i я прийняв, це давало менi вiдпруження й забуття. Я мав повнi руки органiзацiйної роботи, вiдбувся великий, популярний концерт на площi нацiональної виставки, вистава малярства у залi мистецького павiльйону, симофiчний концерт у залi Месi - Гол, лiтературний вечiр у залi Українського Нацiонального Об'єднання i великий баль у залях замку Каса - Лома. Я був дуже зайнятий, весь мiй вiльний час поза фабрикою був виповнений по вiнця, безконечнi засiдання, їждження по урядах, друкарнях, майстернях - далебi не було мiсця для iншого думання, крiм моєї роботи. Я почав було жити звичайними нормами, фестиваль вийшов на славу, тисячi землякiв зо всiх кiнцiв Америки i навiть Европи, сотнi мистцiв рiзних мистецтв, безлiч знайомих зi всiляких часiв i просторiв, прекрасний вiдгук преси, прийняття у голови мiста i баль у замку Каса - Лома, де у трьох романтичних залях, пiд звуки двох оркестр бавилось тисяча гостей. На цю iмпрезу несподiвано прибула Лена, я побачив її здалека на мистецькiй виставi, де було виставлено також кiлька її картин, був сильно вражений, з мiсця залишив виставу i довго не мiг заспокоїтись. Я не хотiв з нею бачитись, лишень зрiдка мигцем бачив її в рiзних мiсцях мiж публiкою, уникав зустрiчi i аж при кiнцi iмпрези, на балi в Каса - Ломi, пiд час танцiв у однiй з притемнених заль, де я танцював з однiєю студенткою з Фiлядельфiї, пiд час перерви, коли я мав намiр пiдiйти до буфету, я несподiвано, зовсiм перед собою побачив її. Вона була, як звичайно i як завжди, у дуже вибагливiй сукнi якогось сталево-синього кольору i видавалась iдеалом жiночости. Я дослiвно здрiгнувся, не сказав нiчого i намiрився вiдiйти. - Павле! - вирвалось у неї, її голос був притишений, у ньому чулась розпач. Чекай! Хочу з тобою говорити. Саме знов заграла оркестра i я запросив її до танцю. Деякий час ми танцювали мовчазно. Ми лиш дерев'яне, настовбурчено крутилися помiж танцюючими i коли зважити нашi минулi стосунки, це виглядало розпачливо. - Я хотiла б вам... - обережно почала Лена переходячи на "ви", все пояснити. - Що тут поясняти, - казав на це сухо я. - Павле. Багато треба пояснити. Все. Де i коли ми зустрiнемось? На самотi, - питала вона. - Як довго будете в Торонтi ? - питав я. - Завтра мусiла б їхати. Я ж працюю, - казала вона. - Сьогоднi не зможемо бачитись. Я занятий, - казав я. - Я зiстанусь на завтра. Де i коли побачимось? - питала вона. - Де ви зупинились? - питав я. - Як звичайно... У Зарубовських, - вiдповiла вона. - Задзвоню завтра, - казав я. - Маєте їх телефон? - питала вона. Я пiдтвердив, вказав час i ми домовились. Танець скiнчився, я мусiв вiдiйти, на мене чекали репортери газет, яким я мав представити кiлькох наших мистцiв. Це була цiкава зустрiч у одному з малих бiчних сальонiв, де був приготований також невеликий буфет, я мав добрий настрiй, кiлька чарок випитого ще зiсилили його приваби, багато розмовлялося, але у всьому тому дзвенiв основний мотив моєї зустрiчi з Леною. Завтра. Завтра все виясниться. I вулиця Шша, i озеро Сiмко, i... Чи маю я телефон ? Розумiється. Моя записна книжечка завжди при менi, телефон Лени на першому мiсцi. Завтра! Тiєї ночi я майже не спав, яке спання пiсля стiлькох переживань, Лена наполегливо трималася уяви, вже жалував, що не скiнчив розмови з нею. Її вираз, її голос, її поведiнка, вона недавно з Парижа, а все разом це один суцiльний крик великих почувань. Ми мусимо зiйтися. Рано о восьмiй я вже мився, голився, прийняв серiю телефонiв, пiзнiше за мною заїхало авто мого приятеля Артемина i ми поїхали до мiської управи на прийняття, де вже було багато наших мистцiв, а в тому здалека я бачив також Лену. Я був по вуха зайнятий адмiнiстрацiйними справами, не мiг зустрiти Лени, а коли пригадав обiцянку подзвонити, було далеко по одинадцятiй, всi нашi люди вже розiйшлися i я подзвонив похапцем з мiської управи, щоб запросити її до ресторану "Европа" на вулицi Блур, де думав погостити її добрим гуляшем з перцем. На мiй телефон обiзвався жiночий голос, який заявив, що Лени там не має i що її там не було взагалi i вона нiчого не може про неї сказати. А хто говорить? Господиня дому. Можливо я помилився, можливо не той телефон. Нi. Все в порядку. Дзвоню ще раз i ще раз, господиня дому сердиться. Де ж та Лена? I що взагалi дiється? Я ж бачив її ще сьогоднi на прийняттi. Це грiм i то серед ясного неба! Це мене збило зовсiм з пантелику. Не знав, як i чим це пояснити i як вияснити. На моє нещастя я зустрiв банду приятелiв з Ню Иорку, якi бурхливим товариством їхали на обiд до ресторану "Полтава" при вулицi Дондес, де вони замовили окрему кiмнату, запросили мене, з горя я не мав сили їм вiдмовити, мiж ними була i моя нова приятелька з Фiлядельфiї, ми опинилися у якiйсь затишнiй кiмнатi на першому поверсi ресторану, було багато тостiв, я впився i на цьому моя трагедiя закiнчилася. Лени не було, Лена зникла i то назавжди. За тиждень я дiстав вiд неї те її "я вийшла замiж"... А все це разом видавалося якоюсь несамовитою грою, водевiлем, гротескою, я потрапив у вир злостивих почувань, за старими клясичними зразками у таких випадках, звичайно, нiчого не залишалося, як дiстати револьвера, написати душо-розпачливу писульку i, як казали, "пустити в лоб кулю". Но-но-но! Така операцiя в нашi атомовi часи нiчого не сказала б. Подiбнi почуття наших днiв виправдуються iншими вартостями. Менi хтось казав, а чи, можливо, я десь вичитав, що бiльшiсть великих вчинкiв iсторiї людства (не дуже люблю супоставлення цих слiв), на цiй загадковiй плянетi, сталися в наслiдок вiдчаю, песимiзму й зневiри. Туга за простором вiдкриває Америку, брак сили вiднаходить електрику, атака на Перл Гарбур вiдчиняє дверi епохи атома. Я втратив Лену не тому, що її не хотiв, чи вона не хотiла мене, а мабуть тому, що ми обоє сприймали дуже конкретну проблему абстрактними засобами, я був виразно невистачальний в засобах, не суверенний в наставлениях i безрадний у ширших засягах ширшого свiту. Її мати, що пройшла через вогненний досвiд моєї вогненної доби, виразно не вiрила в мене, я викликав у неї переконання, що я не спроможний дати її дочцi права на життя в нормах, до яких вона звикла вiд свого дитинства, а тi норми, якi вона знає пiсля революцiї, її нiяк бiльше не приваблюють. Вертатися "до заблощиченої кiмнати з примусом на чемоданi", на її думку, нижче гiдности цивiлiзованої людини, вона абсолютно вiдмовляється вiрити у безсилля, як би його не називали i нiякi реторичнi сентименти не дають виправдання для слабих i неспроможних. Це, зрештою, її право так думати, не можу їй докоряти, вона десять рокiв водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможнiсть i тепер її не переймають мої невиправданi кволостi. Вину за всi цi не порозумiння несу я! Цс я завинив! Що мiг дати їй за її любов, красу, талант? Хiба, що нiчого, абсолютно нiчого! Я молодий, здоровий, дужий чоловiк - чи мав я забрати її до мого леговиська на вулицi Маркгам ? Нi-нi-нi! На такi сентименти ми дiти нашої доби не спроможнi, не вiримо бiльше у святу бiднiсть, ми звiльненi вiд плазунства перед божеством убогости. Я втратив Лену з розкошi недбальства, як тратить поганий грач свої мiльйони. Я втратив, бо не мав для неї на землi мiсця, вона для мене закоштовна, заблискуча. Вартостi не даються даром - зарубай собi це на носi, вони вимагають контравартостей, - як Ню Иорк, готель "Асторiя", Париж, чи Рим, а чи може Маямi - Бiч. Чому вона має бути гiрша з гiрших, коли вона має дане Богом право бути кращою з кращих? I вона не потребує нi ласки, нi спiвчуття, анi нiякого милосердя. ВIДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ 1 I саме про це я безнастанно думав, коли стояв у вiдкритому вiкнi моєї порожньої кiмнати при вулицi Глен, пiсля повернення з балю в готелi Парк - Плаза. Я не тiльки знов бачився з Леною, але я знов її вiдчув i знов повiрив, що я не втратив її остаточно. А разом, я передумав цiле наше минуле, зважив кожну подробицю i дiйшов до висновку, що в моєму теперiшньому станi, я не маю на Лену нiякого права. Це було б те саме, коли б я виявляв претенсiю на Грету Гарбо чи Еву Гарднер. Я мушу думати ясними категорiями й казати правду у вiчi, щоб не робити зайвих iлюзiй. Розумiється, на мене тодi в поспiху найшло дивне затемнення i я фатально переплутав телефони, розумiється, це було формальною причиною нашого розриву, але правда цiєї подiї лежить де iнде i я мушу це належно розумiти. Належу бо до тих, якi мусять здобувати життя, творити життя, будувати життя i я повинен себе запитати, чи цi вимоги я виправдав. Що я в даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто нiщо, тобто предмет для гри добродiйних невротикiв, якi пишуть томи книг, роблять революцiї, забивають мiльйони порядних людей, щоб менi помогти. Як можна помогти таким, що не можуть помогти самим собi - фiлософiя ясна, проста, зрозумiла, лишень безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останнiх? Я мушу вирватись з цього екзальтованого самозакохання безсиллям, що його вщiплювали менi роками там на моїй батькiвщинi i мушу спробувати стати суверенною силою самою в собi. Ось у моїх паперах валяється та фатальна листiвка Лени з Ню Иорку з тим самим феноменальним iмперським будинком на сто два поверхи на П'ятiй авеню, на будову якого вивжито 60 000 тонн металу i освiтлення якого вимагає два мiльярди свiчок. Що це за монстер на плянетi i хто його такого поставив? I чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листiвку, коли вона мала нагоду бувати в музеї модерного мистецтва, оглянути кожну виставку авеню Медiсон i замiсть своїх улюблених Берлахiв, Блюменталiв, Архипенкiв вислала менi подобу отого сталевого гiганта на тлi ню-йорської ночi, що виступає своїм верхiв'ям з океану свiтел, мов шпиль Мавнт Евересту. Вона напевно пригадала наш Монтреал, краєвиди з Монт Роялу i моє захоплення будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумiю твiй обережний виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не стати письменником" - писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пiкассо, не Форд, не Самуель Майєр, не Гари Купер... Не власник будiвель, контор, пiдприємств? Ось там на тiй вечiрцi в готелi Парк Плаза твої земляки, що так само, як i ти, прибули сюди на валiзках, а сьогоднi, диви, напхали тобi повну кишеню своїх визитiвок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер. Такий собi дуже непоказний, п'ять футiв шiсть iнчiв, без нiяких особливих фiлософiй, твiй таборовий приятель Степан Снилик, з тiєю своєю зворушливою канцелярiєю - "Рiел-Естейт Снилик ЛТД" при вулицi Дондес-Захiд, з королевою над бюрком i новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах i приватною резиденцiєю на Iндiян - Роуд. Або той лисий Рудик при вулицi Каледж з двома поверхами магазину меблiв - "Оксфорд - Ферничер ЛТД", або... Їх, зрештою, набралося, що всiх далебi годi перелiчити. Але чому не я? Мила, дорога, чарiвна Лено, чому не я? Чи ти знаєш, що я тебе збожнюю? Що ти мiй культ - богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, i коли я про тебе думаю, менi здається, що я справдi автор безлiчi книг на всiх мовах свiту, що я будую пiрамiди Хеопса, диригую Мiланською оперою, прокладаю шляхи в стратосферу. Так, я Колумб, що загубив свої шляхи i переплутав напрямки, я знаю мову вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занiмiв i не можу рухнути язиком. Я лиш загруз далеко вiд рiдного болота на вулицi Маркгам i безрадно, очманiло товчуся на мiсцi. Мене вирвано з одного пiвкулля, пересаджено на друге, поставлено лицем до заходу i чи прийметься моє порване корiння, чи встигну зацвiсти, вiдцвiсти i дати овоч? Чи зможу писати, вiддiлений вiд рiдної мови океаном, континентом, Кремлем, Сталiном, дивiзiями, армiями. Проти мене Маркс, Ленiн, зграї вiдьом i гори забобонiв. Чи можу, Лено, прийняти твiй виклик? Зо всiм моїм чортовинням доби, гармiдеру, вiддалення? У мене вже крутиться голова, дзвенить у вухах i терпне язик. Я мушу вертатися до дитинства, забути мої тридцять вiсiм рокiв i почати вiд А. Але це не нарiкання, це лиш традицiйна данина саможалiнню, вiд якого не маємо сили звiльнятися. Сюдою, перед нами, проходили кращi вiд нас, проривали пралiси, прокладали дороги, ставили будови, будували машини. Тепер їх шляхи широкi, уторованi, вiдкритi вiд океану до океану i було б ганебно, коли б ми не зумiли ними користатися. Це тема моїх наполегливих думок цiлої ночi, пiсля балю в готелi Парк - Плаза, я був весь ними перенятий, так що вiдiйшли на бiк усi мої iншi особистi клопоти, а в тому також справа з моїми мешканцями Боярами, дармащо я добре розумiв настрої шановної панi Марти i уявляв її до мене наставления. Зустрiч з Леною все це затьмарила i вiдкрила передiмною зовсiм новi краєвиди з новими намiрами та iдеями. Марта, розумiється, намагалася мене оминати, вона очевидно глибоко пережила цiлу цю подiю, мiж нами утворився нагло непроникливий мур вiдчуження i взагалi в нашому будинку запала глибока, тривожна, напружена тиша. Внизу у Боярiв було мовчазно, рiдко падали окремi слова i до мене вони зовсiм не втручалися. Тим менше втручався до них я. Можливо, я повинен був якось вияснити мою поведiнку, але я не мав вiдваги, знаючи, що це викличе лишень нову хвилю небажаних настроїв. Я заховався за своє право незалежности поведiнки i якогось вiдчаяного зухвальства, не зважаючи на нiякi наслiдки, що з цього могли постати. Я не робив зайвих зусиль наближення, займав своє суворо визначене мiсце, кiлька днiв ми не бачились з ними взагалi. I я був з цього навiть вдоволений, це до деякої мiри рятувало мене вiд двозначности поведiнки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До того я був весь зайнятий своїми новими iдеями, якось зовсiм несподiвано у моїй головi зароїлося вiд проектiв. Я був винятково вдоволений моєю операцiєю на вулицi Глен, але раптом я чомусь збагнув, що простiр моєї кiмнати 6х12 стiп, розмiр моєї хати 20х30 стiп i величина моєї дiлянки 32х108 стiп, порiвняльне до розмiру моєї країни на 3847923 квадратових миль є зникаюче малими, як також менi видалось, що моє заборгування десяти тисяч долярiв у Канадськiй гiпотечнiй компанiї є завелике, щоб я мiг почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними ратами з моїх теперiшнiх прибуткiв, це розтягнеться на цiле моє життя i я нiколи не вилiзу з рямцiв 20х30 стiп простору. А тому, чому б той борг якось насильно не скоротити, щоб опiсля його знов помножити, а там подiлити i взагалi зайнятися всiма правилами аритметики, наполягаючи головним чином на множення. Другого чи третього дня пiсля судьбоносного балю в Парк-Плаза, я несподiвано появився в канцелярiї знаного мого друга Снилика i запропонував йому один карколомний плян... До речi, менi подобалась його "нова" канцелярiя з фанерними стiнами, комбiнованими, з другої руки, меблями i чудовим портретом нашої гарної королеви у пишнiй, шовковiй робi з малиновою лентою черезплiч i iмперiяльною короною на головi, що висiв на головнiй заднiй стiнi над широким, тяжким, рiзьбленим письмовим столом мого приятеля. Це виглядало, як не iмпозантно, то в кожному разi довiрливо i хоч латано, але чисто, хоч iмпровiзовано, але обiцяюче. Снилик зустрiв мене, як звичайно, радiсно, вiн весь блищав, кожний його цаль демонстративно вказував, що вiн справжнiй, новенький, тiльки що з голки, бiзнесмен у новому, добре кроєному з англiйської матерiї, темно-сiрої барви одязi з чистою, бiлою сорочкою i новенькою, кольору зебри, краваткою. Вiн мав втомленi, гарячково блискучi очi, елегантну секретарку i два телефони, якi час вiд часу дзвенiли. - О! О! Сiдайте! Може ось тут вигiднiше, - вказував на глибокий, рудої барви, шкiряний фотель. - Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Нi. Зрештою, це не найкраща звичка. А як там пiсля балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тiп-топ, що й казати, чому б не заручитися? Маєте хату...О! О! О! Вона вже одружена. Чому б не подумати про iншу русявку? - Менi здається, що це саме питання дуже пасувало б вам, - вiдповiв я. - Бiзнес. Двадцять п'ять тисяч боргу. Зрештою, знайдiть подiбну русявку i зробимо контракт. - Як менi видалось... - почав було я, але вiн мене перебив: - Зарано! Починаємо! Але скажiть: чим можу служити ? Бо служити людям - продавати - купувати їх мрiї, моє найсолодше заняття. - Хочу продати свою хату, - знечев'я заявив я. - О! - на секунду здивувався Снилик. - Менi ця думка... О! Це гарно, - продовжував вiн, - лишень хотiв би знати з якого приводу. - З простого приводу... Хочу купити щось iнше... Прибуткове, - говорив в тон Снилика. - Гарна думка, золота думка... Просто хороша думка. Я вже вам казав... Не замуровуватись в хатах. Рости, рости, шукати! Я вам продам... I продам добре... Забувши, скажемо, скiльки за неї дали, я вам продам... За... Скажемо - чотирнадцять грен. - П'ятнадцять, - вiдповiв я. - П'ятнадцять, мiй друже, ледве витягнем. Вона без гаражу. Але ставимо п'ятнадцять, а дiстанемо чотирнадцять - добре. Ви там пролили потiв - що? - Прийшлося. - Дуже гарно... Чергове питання - щоб ви хотiли набути? - Якусь елегантну рудеру... Для нових потiв. Снилик на хвилинку задумався, здавалося вiн вже бачить мою "нову рудеру", запала мовчанка, його секретарка збоку завзятюще зацокала на машинцi, задзвонив телефон, з вулицi доносився гуркiт тяжких машин, королева в своїй володарськiй величностi ласкаво дивилася на нас зi своєї висоти. Моя роля "бiзнесмена" менi iмпонувала, я починав бачити свiт iншими очима. По хвилинi Снилик озвався: - Знаєте що? Маю для вас об'єкт! Я пiдняв голову. Мої очi загорiлися. Снилик дивився на мене вперто. - Лишень не в Торонтi, - продовжував вiн... I нiяка рудера... Дiльниця поля, город... У Оквiлi. - О! - вирвалось у мене. У Оквiлi! Город! Що буду робити з городом? - Нiчого. Абсолютно нiчого. Не орати, нi сiяти, а просто збирати. Як птахи небеснi. - Але ж я нiякий городник, - боронився я зухвало. - Зараз поясню, зараз поясню... Лишень слухайте: чи ви не бачите, як наше Торонто на всi боки розповзається? На схiд, на пiвнiч, а особливо на захiд, а ще краще в напрямку Нiягари. Ще рiк, ще два, ще десять i це буде одне безконечне мiсто. I нiхто його не зупинить. I тепер, де тiльки є ще якесь порожнє мiсце - фарма-не-фарма, город-не-город, сад-не-сад - хапайте його. Це все скарби, копальня золота. А чи знаєте, що я вам пропоную? Два i пiв акра пречудового мiсця, недалеко озера, над рiчкою по гай-вей два, зi всiлякими деревами, кущами i навiть садом... П'ять чудових яблунь! Гори яблук. А знаєте цiну? Не повiрите. Дванадцять тисяч! Усього дванадцять тисяч! Якi я думаю зредукувати на десять. Продає колись багата, самотня вдова, хронiчна алькоголiчка, до речi золота людина, продає за безцiн, бо потребує нагло грошей, боржники намагаються забрати це за половину цiни i треба нам хапати. Одне лиш - вона вимагає готiвки. I зараз! - випалив Снилик i многозначно замовк, затягаючись сигарою з виразом, що ось, мовляв, що я тобi пропоную. Тепер слово за тобою. Вiн питально дивився менi просто у вiчi своїми малими, сiрими очима. Мене весь цей патетичний монолог мало не збив з нiг, хотiлось зiрватися i бiгти, хапати, загортати, лишень це його останнє "вимагає готiвки" i "зараз" зненацька мене приголомшило, але не встиг я вiдкрити рота, як Снилик далi рецитував свою поему: - Але це нiякий, абсолютно нiякий страх. Навiть для нас з вами. Скiльки приблизно ви могли б мати власної готiвки? - запитав вiн тоном лiкаря, який встановив дiягнозу. - Чотирнадцять тисяч, - сказав я непевно. - При умовi, що ваша хата пiде за чотирнадцять тисяч. - Приблизно. - Рiшено. П'ять ваших тисяч в кишенi. Двi тисячi охоче вам дасть Українська Кредитова Спiлка на Каледж, а решту гiпотека Канадської Тростевої Компанiї. На тому вашому городi є також котедж... Не дуже показний, кандидат на руїну, але з вашою допомо