гою, зможете там мешкати, як єпископ. Три кiмнати й кухня. Додайте за три сотнi старого "фольксдойча" i доїжджатимете до вашої роботи, як мiнiстр, значно скорiше вiя гайвей Квiн-Елiзабст, нiж тут трамваєм. Пiв години дороги. Цього було абсолютно досить, я був цiлком готовий, але Снилик все ще не скiнчив: - А головне... Чи ви знаєте, що це взагалi значить? За два-три роки ви свої акри помножите два-три рази. Мi-нi-мум! Ручаю вам головою. Ви дiстанете за кожний акр десять тисяч. Це ж iдеальне мiсце пiд будову. Пiд будову? У мене закрутилось в головi. Будова моя магiчна мрiя, щось будувати - нi! Я готовий не повiрити. Хотiлося скорiше бiгти, бо що, як воно втече. - Коли можемо це бачити? - вирвалось у мене спонтанно. - Котра це у нас година? Четверта. Хочете - їдемо зараз! - Їдемо! - викрикнув я i мало не вдарив об стiл кулаком. А за якiсь там десять-п'ятнадцять хвилин, ми вже сидiли в розкiшному Фордi Снилика, який виплутувався з мiських вулиць, виринав на гайвей Квiн Елiзабет, набирав розгону i зi швидкiстю сiмдесят миль на годину, вiз нас у напрямку пiвдня. За двадцять п'ять хвилин такої їзди, ми повертали влiво на лiнiю дев'ять, пересiкли кiлька вуличок i виїхали на довгу, просту висаджену коренастими соснами алею, здовж якої, з обох бокiв, стояло багато ультра новеньких, чепурних, мешканевих котеджiв-бангалов з пречудовими зеленими травниками, старанно плеканими квiтниками i добрими; просторими гаражами. У мене загорiлись очi. Це був кiнець жовтня... Листя сипалось зливою. Жовто-iржава-кривава барва заливала землю. Довго-шпильковi, густо-зеленi зi широкими, парасоляними коронами сосни шумiли на вiтрi. Починало темнiти. За одним новеньким бангалом у саду яблунь з побитим приморозками квiтниками, ми повернули вправо i в'їхали на просторий, порожнiй, густо зарослий посохлою тварою простiр, вiдгороджений вiд алеї занедбаним живоплотом пiд рядом високих сосон. Злiва, збоку стояло п'ять коренастих, майже здичiлих яблунь, а далi за ними в зарослому гаю з туї, ясенiв, кленiв i кущiв бозу, стояла простора, двоповерхова з мезонiном вiлла колонiяльного стилю з вiдкритою задньою терасою i округлою, заїздною площею перед ренесансовим портиком входу. Далi просто вiд вулицi, у густих кущах диких оливок i заростiв бозу, виднiвся невеличкий котедж з посiрiлим, дерев'яним будиночком бiля нього. Далi за котеджом, спадом до низу, стелився зарослий сухим високим бадиллям всiляких бур'янiв город, що сягав до зарослого кущами й деревами невеличкого, з глибоким рiчищем, потоку, за яким далi барвiв барвами осени густий гай. Злiва, за межею городу знаходився гарно упорядкований сад, чи парк зi стриженими травниками, дорiжками, лавицями, кiлькома тополями i велитенською, широкою, косатою вербою. Усе це разом творило привабливий шматок незужитого простору, на серединi якого гордовито красувалася барвиста таблиця "фор сейл" фiрми мого шановного приятеля i я мiг лишень дивуватися, звiдки i як вiн про такi речi довiдується. Ми йшли просто вниз високою засохлою травою перемiшаною з люцерною, звiробоєм, петровим батогом, ромашкою та всiлякою iншою рослиннiстю, яка бурхливо тут росла i давала схорони-ще для безлiчi живого лiтаючого, повзучого i стрибаючого сотворiння. Ми i тепер вигнали кiлька дивних птахiв, можливо фазанiв, якi з обуреним крекотом, вирвалися з трави i полетiли в напрямку сусiднього парку. Ми так дiйшли до низу з його потоком, що був зарослий широкими кущами глоду, по якому велися вверх i розкладалися на всi боки повзучi рослини, подiбнi до дикого винограду чи плюща, чи хмелю - я не гаразд розбирався у тих вiдмiнах ботанiки, як також менi не легко було встановити i назвати багатто з тих високих i широких, подiбних до ясеня, дерев якi повзносились понад кущами i творили привабливу атмосферу пралiсу, з якого весь час стiкала барва осiннього сезону. Одно з дерев було брутально повалене бурею i його два рази вища вiд мене корiнище мальовничо i загрозливо, нiби замок лiсових гномiв, сторчало над самим потоком. Рiчище потоку було глибоке й порване, на днi якого в сумрацi гущавини, булькотiла по камiннi вода, якої не було видно. Така мелянхолiйна, забута iдилiя, що так прекрасно пригадувала спогад про цю країну з часiв iндiян, дармащо зараз за її межею стояли бiлi впорядкованi бонгала, у вiкнах яких почали появлятися привабливi вогнi вечора. Це був шматок минулої невинности i навiть було шкода нiвечити його непорочнiсть i iм'я наших цивiлiзацiйних примх. У моїй думцi я вже жорстоко розправлявся з тим простором, мої пляни очищали i краяли його на шматки, я вже бачив тут на мiсцi бур'янiв i фазанячих гнiзд бозна якi витiвки нашої вибагливої предистинацiї. Беру! Розумiється! Рiшено! Це вже моє. I враз я гостро вiдчув, як в менi прокинувся мiй заколисаний всiлякими доктринами iнстинкт власности, Вiн був живий i хижий, i запопадливий, як голодний звiр. - Беремо! - сказав я в голос зовсiм до себе, хоча стосувалося воно до мого приятеля Снилика. Здавалось, мiй голос виходив з пiдземелля, з якогось льоху за семи замками... I раптом я вiдчув також спрагу, мої уста засихали, я втягав широко вогне повiтря зi запахом цвiлого листя. Це може бути моє? - питав я себе здивовано. I нiхто не буде перечити? I вважати мене за злочинця? Я можу робити, що захочу? Я знав цi питання, вони звучали наївно, але вони були в моїй концепцiї життя невiд'ємним складником, з яким я мусiв рахуватися. Тепер, по довшому часi, менi навiть не хочеться вiрити, що я мiг такими питаннями так поважно займатися. Снилик був помiтно вдоволений, його амбiцiя виразно трiюмфувала, вiн позирав на мене скоса i його мiцнi, вольовi уста кривилися у своєрiдну подобу усмiшки. Ми мовчазно домовились i що залишалося, це зайти он до тiєї будови там далi на горбку, на подвiр'ю якої перед входом стояло троє авт рiзнiх кольорiв грайливо освiтлених свiтлом двох бронзових лiхтарiв з обох бокiв входу. Всi нижнi великi вiкна тiєї будови привабливо, крiзь спущенi жалюзiї, свiтилися i вже здалека було видно, що там за ними мусить бути тепло i весело. Ми пiдiйшли до високого з рiзьбленим портиком входу, що нагадував можливо часи Вiкторiї i застукали мiдною стукалкою, прикрiпленою до дверей клямрою у виглядi пащеки лева. Нам вiдчинила, як менi показалося, високого росту красуня з рожевими щiчками у бiлому, кокетливому фартушку, яка нагадувала менi одну реклямну голiвку з цигарок "плеєр". Вона була русява i свiтло, що падало згори, робило її русявiсть ще бiльше ясною i вражаюче гострою. Не було видно її очей, але я вже робив заключения, що вони синi, як небо i яснi, як сонце, бо взагалi це був настрiй захоплення. А ще бiльше здивування, коли, побачивши нас, наша русявка виразно зрадiла i нашою мовою викрикнула: - О! Пан Снилик! Дуже i дуже приємно! Заходьте! - Добрий вечiр, панно Катрусе! - вiдповiв на це Снилик. Чи могли б ми бачити панi Сомерсет? Менi одразу пригадався Сомерсет - Моум - улюблений мiй автор, якого я не так давно читав i якого тематика так нагадує нашу власну атмосферу. - О, розумiється. - сказала Катруся. Я зараз... Буде рада. Вона трiшки занята, - додала Катруся i вiдiйшла до просторого, притьмарено освiтленого сальону, звiдки було чути гармiдер багатьох людей. Ми залишились у широкому голi зi сходами до верхнього поверху, присiлiї до малого столика на якому лежала телефонна книга Торонта. Незабаром появилася панi середнього росту, рокiв понад п'ятдесят, дуже благородної постави з вилинялим, розбитим, рудим волоссям. - О! Мiстер Снилик! - зрадiла вона. Я був знов вражений, самi вигуки. - Дуже гарно. Прошу ось сюди, - запросила вона до малого бiчного злiва сальонику з тяжкими, м'якими меблями, якоїсь тьмяно зеленої декорацiї, вказала нам на два фотелi зi столиком, на якому вже стояла попiльниця вщерть заповнена недопалками, з повiтрям у якому дуже гостро домiнували запахи тютюнiв. - О, мiстер Снилик: - повторила вона. Було помiтно, що вона пiд алькогольними впливами i має гарний, вибуховий настрiй. - Що ви принесли менi цiкавого? Дозволите чарку? - i не чекаючи вiдповiдi, гукнула до дверей. - Кетрен! Двi скач i сода! Чи добре я вибрала? - Ми погодилися. - Отже, що ви менi принесли? - По перше, шановна панi, оцього ось молодого пана... який хотiв би стати вашим сусiдом, - вiдповiв Снилик. Панi Сомерсет глянула на мене зацiкавлено, я вiдповiв їй посмiшкою. У нiй було щось елементарно-приваблююче i безпосередньо-приємне. - Я шкотка, - казала вона, - ви українцi. Моя Кетрен мене переконала, що ми можемо гарно розумiтися. Увiйшла Катруся з тацею чарок. - Прошу, панове... Мене вибачте, я вже готова, Я трохи п'ю. Минулого лiта я побувала в Англiї. Як вам сказати - Европа гарна, але ми вже не тi. Тягне сюди й туди - океан це наш подiл. Але тут у нас... Що можна сказати? Я люблю наше вiдлюддя... Це... - вона помiтно намiрилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому вiн делiкатно повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, вiн ще делiкатнiше з виразною настановою перемоги, заявив, що вiн має намiр прийняти її пропозицiю, лишень з маленькою коректою, тобто вiн контр-пропонує десять тисяч готовими грiшми, якi зобов'язується передати на її конто за два тижнi вiд сьогоднiшнього дня. Панi Сомерсет, здається, зрозумiла мого приятеля цiлковито, вона посмiхнулася i одразу без вагання, з тiєю самою вдоволеною посмiшкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку на високому роко-ковому столику, викликала якогось пана i сказала: - Мiстер Смiт! У мене тут оферта на мою дiлянку. Коли ви будете до диспозицiї? Два днi? Гаразд. Дякую. Отже, панове, - звернулась вона до нас. Ще по однiй скач. За два днi мiй адвокат чекатиме вас... - Така то адреса i така то година. Ми випили ще по однiй скач, заручилися ще кiлькома подробицями, обiцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з безлiччю комплiментiв i подяк розпрощалися... Було темно i накрапав дрiбний дощ, чого ми не сподiвалися. Хотiлось оглянути ще й "мiй" котедж, що стояв збоку закинуто у темнiй вiддалi, але вiн був замкнутий, тому ми лиш змiнили табличку "фор сейл" на "солд", ще раз загально глянули на весь той поземок, що менi якось особливо iмпонував своєю принишклою, романтичною загадковiстю, нiби е ньому зберiгалася, якась казкова таємниця. Цiлу дорогу назад новенькою, блискучою автострадою королеви Єлисавети у ритмi i темпi безконечної рухливої низки бiлих i червоних свiтел, я був весь пiд враженням тiєї казкової таємницi. Менi також видавалось, що я потрапив у тяжкий полон, що взяв на себе великий риск, що хата моя ще не продана, що матиму непосильний борг, безлiч нових турбот, працi, вiдновлення котеджу, переселення, доїжджання кожного дня до мiста. Але всi цi страхiття мосї казки я мав намiр подолати помахом однiєї чарiвної палочки "гокус покус". На мене найшла божевiльна легковажнiсть i я прийняв її виклик. Зрештою, не було вiдступу, дiло пущене в рух, манера, з якою Снилик робив це чудо, мене збивала з нiг, здавалося, вiн нiде й нiколи не вагається, швидко i коротко думає, а ще швидше й безпосереднiше дiє. Його динамiчна настирливiсть механiчно впливала на людей, заражала їх i змушувала дiяти в його ритмi. Ми обидва знали, що наше пiдприємство не зовсiм безпечне, що воно наскрiзь фантазiя, але нiхто з нас про це не говорив, ми вдавали людей абсолютно безпечних, нi одна рисочка нашого вигляду не смiла зрадити якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пiзнiше, а поки що ми робимо. В головi роїлося вiд безлiчi найодчайдушнiших плянiв, я уявляв себе в ролi великого пiдприємця, органiзував будiвничу компанiю, будував цiлi дiльницi будинкiв, мої люди по всiй провiнцiї, мої машини по всiх дорогах. Тим часом я при землi i мiркував над тим, як саме найкраще вiдновити мiй занедбаний котедж i як до нього вселитися... Пiд цим настроєм в'їжджаємо до Торонта i пiд'їжджаємо до моєї вулицi Глен, де на самому перехрестi нам переїхало дорогу авто-танк опалової оливи фiрми "Днiпро", на що Снилик зауважив, що це добрий знак, коли той танк повний. Будемо надiятись, що вiн повний. З таким настроєм ми розпрощались зi Сниликом, я обережно наближався до дому, на половинi Боярiв притьмарено свiтилося, i менi було треба їх бачити. Пiсля славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрiчi з ними, але тепер я мусiв це статус кво, будь що будь, порушити. Боявся, що це не так легко менi вдасться. I був приємно розчарований. Бояри зустрiли мене сливе радiсно, панi Марта, у своєму елегантному халатi, поралась у кухнi, а пан Михайло, як звичайно пiсля працi, сидiв у фотелi бiля ватрана пiд лямпою у домашньому одiннi i читав свiй невiдмiнний "Телеграм". Марта вийшла менi назустрiч i поспiхом, здавалось розгублено, казала: - Дуже гарно, що ви про нас ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнiвались. - Завiщо? - вiдповiв я тоном найщирiшої невинности. - Що ми тодi без вас вiд'їхали. Але менi так розболiлася голова... Хiба то був баль? Дiм божевiльних. Такого безладдя я ще не бачила... Але ви... надiюсь, не каєтесь? - казала вона з ноткою лукавства. - О! Нiчого, - вiдповiдав я далi невинне. - Ви щойно з дороги i може голоднi? - питала вона далi. - Нi. Гарно дякую. Недавно вечрряв, - вiдповiдав я. - Маю чудову шиночку... I голляндський сир... I салат з крабiв, - гомонiла вона спокусливо. - Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, - настоював я на своєму. - А з ким це ви приїхали? - несподiвано запитала вона. - 3 таким добродiєм, мабуть вам знаним Сниликом, - вiдповiв я з пiдкресленою увагою. - А чи не була це часом якась Сниличка? - невгавала вона. - Нi-нi-нi! Справжнiй, грубий, майже лисий Снилик, - вiдповiв я. - Чи не захопились ви часом бiзнесом? - запитала вона з виразною ноткою iронiї. - А чому б нi? - вiдповiв я на це. - Бiзнес? Ви i бiзнес! - викрикнула вона. - А чому б нi? - повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, нiби мiж нами одразу мала початись вiдома суперечка. Михайло вiдчув це також, вiдложив свою газету i мабуть хотiв, було, також щось сказати, але Марта мiцно тримала стерно розмови. - Бо ви i бiзнес - рiзнi поняття, - казала вона. - Це вимагає пояснення. Що по вашому Я? - Якесь... Щось... О, не кажiть. Я вас так знаю. Зрештою, не моє дiло. - А от уявiть... - почав, було, я нетерпеливо, - я саме цим зайнявся. I пропоную вам одне дiло. Михайло, що сидiв i чекав на свою чергу, повернувся остаточно в наш бiк. - Цiкава, цiкава, - сказала Марта з подвоєною сплою iронiї з виразним бажанням знищити мене остаточно. - Продаю свою хагу. I пропоную це дiло вам, - вiдповiв я нагальне. - Хочете тiкати? Вiд нас? - вирвалось у Марти. - Чому тiкати? Справа значно простiша: потребую грошей. - Навiщо вам грошi ? - Кажу ж, що бiзнес. - Але ж ми тiльки що купили авто, - майже перелякано сказала Марта. Її настрiй одразу змiнився з грайливого на розгублений. - Iдеальне поєднання: авто плюс хата, плюс... - Але ж, Михаиле, - перебила мене Марта тривожним тоном. - Почекай, почекай, - озвався нарештi й Михайло. - Дай сказати чоловiковi слово. Хочемо знати, в чому справа. - Справа дуже проста. Берусь за дiло... Потребую готiвки... Продаю хату. - Чому тепер? Так скоро? - хвилювалася Марта. - Трапилась робра нагода. I мушу її вивжити. - Не так зараз. Не сьогоднi. Ми ще не готовi. - Яка рiзниця? Сьогоднi - завтра. Платите комiрне... Додайте десяток долярiв i маєте власний дiм. - Але ж, Михаиле! - зовсiм хвилювалась Марта. Ми ж не маємо нiяких на це засобiв. - Почекай, почекай. Не хвилюйся. Дай сказати чоловiковi слово, - твердив своє Михайло. - О! Я не розумiю... Що за така наглiсть... Вiн вже все сказав. - Нiчого не сказав. Однi оклики. Як це має бути, що має бути, якi умови, - казав спокiйно Михайло. Йому ця iдея виразно сподобалась. - Ми не маємо засобiв, - не здавалась Марта. - Хто має засоби? А навiщо благородне слово кредит ? Стiльки банкiв... Грошi є, реальнiсть є. З кожним роком грошi падають, з кожним роком реальнiсть росте, - пiдливав до вогню оливи я. - Ми думали... Аж десь... На весну, - бснте жилась Марта. - Що купите тепер за доляра - на весну коштуватиме п'ять вiдсоткiв бiльше. Цiни на реальнiсть ростуть, мiсто росте... Мої аргументи вплизали, Михайло помiтно зацiкавлювався, Марта далi перечила, але коли дiйшло до остаточного, Михайло забрав слово, його цiкавила цiна, я переказав думку Снилика, мовляв це мало б виглядати на п'ятнадцять тисяч, але коли йдеться про друзiв i коли обiйтися без посередника, можна говорити про знижку. Говорили далi, наша мова споважнiла, обговорювали подробицi, виринали все новi i новi питання, Михайло гарно в цьому розбирався, вiн направду цим пляном цiкавився, хоча вiн виринув трохи заскоро. - Навiщо, скажiть, така наглiсть, - питала пригноблено Марта. - I що це за така вигадка? Чи не думаєте переселятися до Монтреалу? - вирвалось у неї з пересердя... Очi її сердито бiгали i здавалось, вона хоче на когось кинутись. Менi видавалось це дивним, я делiкатно посмiхнувся. - Переселитись - так. Лишень в протилежний бiк. До Оквiлу! - сказав я. Марта невдоволено замовкла, а Михайло натомiсть, також збентежений, виявив бiльше зацiкавлення, заявив, що йому ця iдея подобається, хоча зараз годi щось остаточно сказати, бо це треба обмiркувати, а тодi дати вiдповiдь. Коли це може бути? Можливо завтра. На цьому поки що скiнчилося. Я попрощався з Боярами, пiшов до себе, щось поїв, передягнувся в робочий одяг i вiдiйшов на нiчну змiну. Мої машини крутилися сьогоднi бадьорiше, я мав надiю, голова працювала, думи будували пляни, мрiї - фантазiї, я на нових плятформах, пiдомною жива реальнiсть i все здавалось в найкращому порядку за вийнятком одного, чого я спочатку недобачив, що я не мав анi хвилини спокiйної, а весь час, як годинник, крутився довкруги тiєї самої мовї справи. Я не мiг спокiйно спати, анi їсти, менi снилися будинки i булдозери, моя їжа не так смакувала, а мої очi виглядали втомлено. Але втоми я не почував, це був наркоз, який тримав мене в постiйному напруженнi. Другого вечора я дiстав вiд Боярiв вiдповiдь. Вони беруть хату. Це їм вигiдно. Не матимуть посередникiв, не мусять переноситись. Того ж таки вечора я подзвонив Сниликовi, що моя хата продана, вiч був здивований, але вдоволений, вказав на свого адвоката пана Гуменного, що на вулицi Бей напроти мiської радницi, який мав би полагоджувати мої формальностi. Наступнi днi були виповненi тими формальностями. Я побував в Українськiй Кредитовiй Спiлцi при вулицi Каледж, побував у Канадськiй Гiпотечнiй компанiї при вулицi Бей, разом з Сниликом вiдвiдали адвоката панi Сомерсет у Оквiлi. Усi тi справи вимагали уваги i часу, але точно за два тижнi, пiсля нашої вiзити у панi Сомерсет, ми могли їй вручити чека на десять тисяч i тим самим я став власником двох i пiв акра простору, старого котеджу i нових шiсть тисяч боргу. Це не було зле. Була осiнь, початок листопада, довгi ночi, голi дерева i замазане небо. Звичайно у такий час я переживав втому, депресiї, iнколи катари, границя зими й осени наводила на мене такий самий жах, як колись границя вiйни, пригадую цiлi тижнi мрячних днiв i ночей з чорним настроєм, чорними думами, особливо коли я був сам i коли обривались надiї... На цей раз, здавалось, я мав найбiльше причин для таких настроїв, я був напрапду осамiтнений, я часто вечорами, прибувши з Торонта автобусом, обходив свiй маєток зо всiх бокiв, з високої засохлої його рос-линности вискакували зайцi, зривалися фазани, ночами тут гуляли скунси, ракуни i навiть лиси. У моєму тiсному, низькому, старосвiтському котеджi не було вiкон, сипались стiни, текло зi стелi, провалювались помости, пахло гниллю, цвiллю, щурами, затиналась убиральня, гасла електрика. Моя маленька кухонька не мала нi печi, нi зливу, нi яких будь меблiв. Я мусiв все це привести до ладу, мусiв тут оселитися i тут жити. Щось подiбне можна бачити хiба у фiльмах з часiв пiонерства... I що вимагалось - закачати рукави, озброїтись терпеливiстю, почати наново т у саму роботу, яку я проробив минулого лiта. Тобто здирати старi шпалери стiн, якi вiдлiпилися i звисали всiлякими химерними звоями, лiзти на дах, забивати дiри, латати помости, вставляти вiкна, направляти убиральню, обставляти кухню, чинити електрику. Я працював майже кожного дня по кiлька годин, не пропускаючи працi на фабрицi, я був замазаний, задимлений, закурений, втомлений, побитий... Але хата поволi вилазила зi своєї темноти, вона з кожним днем яснiла, кiмнати набирали барви, зникало затхле повiтря, вривалося сонце. Було добре, що я мав мiцнi м'язи, здоровi легенi i витривалий характер. Це помагало. В поєднаннi з моїми фантазiями, романтикою пiонерства, незвичними умовами, манливими перспективами, все це разом робило з мене живий механiзм, який не знав нi дня, нi ночi, нi часу, нi простору, анi нiяких жалiв, болiв, страхiв, а був весь погрузлий в глибину дiяльности й якоїсь ненаситної жадоби творити щось iнше i нове. Було цiкаво вийти iнколи, коли я працював увечерi, на двiр, коли шумiв вiтер над широкими верхами високих сосон, коли там далi таємничо свiтилися вiкна вiлли моєї сусiдки Сомерсет, коли ще далi, над озером Онтарiо розлягалися в туманах ревучi гудки кораблiв, а злiва здовж пiвденної межi таємничо в густiй темнотi свiтилося кiлька вiддалених свiтел, якi вказували, що там стоять веселi бонгала моїх трьох сусiдiв. Але моя точка серед цього поля була малою, кволою; кiлька малих вiконець ледве помiтних за чорним покровом ночi, заставлених туєю i ще якимись колючими кущами, обсотуваними гронами червоних ягiдок. Я був 'вийнятково стривожений неспокiйним, холодним щастям, коли я ще не мав нiяких меблiв, а в моїй кухонцi вже стояла залiзна, чорна пiчка з бляшаною рурою, у якiй весело горiлi; великi, дубовi полiна дров, а я, пiсля роботи, заляпаний фарбою, сидiв на по-ломаному, висидженому, що сильно вiдгонив мишами, фотелi i при свiтлi лямпочки, яка звисала на шматку проводу, без нiякої оздоби, читав першу лiпшу книжечку з обгнилими полiтурками, яку я мiг знайти у смiттi однiєї з моїх кiмнат. Це було справдi гарно. Це моя улюблена сцена. Я не тужив i не квапився... Але пригадую той один вечiр, коли мене вперше навiдала моя сусiдка Сомерсет. Я був залiплений брудами, вона була на пiдпитку i пахнула шотляндськими вiски, мої кiмнати починали вже вiдживати. - Чудово! - казала вона. Чудово! Просто чудово! - Я мовчав, вдавав скромного, зрештою, далебi, не було чим особливо пишатися. Я розсвiтив свiтла усiх трьох кiмнат, все виглядало порожньо, але панi Сомерсет все хвалила i не виявляла бажання скоро вiдходити. Я запропонував їй свiй просиджений фотель i вона прийняла пропозицiю, а сам я пiдсiв на скринцi з мармеляди, перед нами весело горiли полiна у залiзнiй печi полум'я бавилось вiдблисками по наших лицях, i ми довго того вечора спокiйно, як старi друзi розмовляли. А зогляду на те, що моя англiйська мова не була ще вистачально досконалою, тому моя гостя старанно використовувала свої привiлеї, зона любила i вмiла оповiдати зо всiма тими оздобами мови й зворотiв, що їх виплекала цивiлiзацiя деяких мов протягом столiть. Я багато довiдався. Що вона вдова, iцо її чоловiк, директор банку, помер на удар серця, ще коли вона була молодою, що вона цiле життя провела самiтньою, дарма що мала бiля себе багато людей, що тепер має дiвчину, яку привезла з Европи i яку вона любить, що все ще часто їздить до Англiї, до Шотлян дiї, до Iталiї i Швайцарiї, що вона мала нареченого, якого втратила... Довга, складна епопея, яка могла iмпонувати такому невибагливому свiдковi життєвих проблем, яким був я з моїм марксо-ленiно-сталiнським минулим. До всього я був добрим, невiльним слухачем, дарма що мав так мало для цього вiльних годин, але мiй iнстинкт менi пiдказував, що тут треба бути вийнятково поблажливим й зрозумiлим. Всi тi її "дрiнки" не були напевно добровiльною даниною її поневолення i вимагали вони старанного розслiдування i вiдповiдного трактування. Бо її людська подоба виразно вказувала, що в її невеликому тiлi домiнує велика душа i гарне, вразливе, добре серце. Менi хотiлося чимсь їй помогти, головне, що мене бентежило, це її добровiльний господарський занепад, якому вона нiяк не намагалася протиставитись. Здавалося - її могли використовувати всi, кому тiльки заманеться, що вона цiле своє життя щось комусь давала i нiколи нiчого нi вiд кого не вимагала. Це було таке моє перше враження, можливо я помилявся, але те враження було ще скрiплене пiзнiшими спостереженнями. Мiж iншим, вона часто вживала слова "лонки", спочатку я не придавав цьому значення, а можливо й не зрозумiв належно, але трохи згодом я почав виразно розумiти її осамiтнення. Здавалося, для цього не має причин. З першого дня нашого знайомства, ми застали її у бурхливому товариствi iнтоксикованих алькоголем людей, але її осамiтнення мало iншi причини. Можливо це було заблукання, втома, можливо навiть розчарування, туга за чимсь нездiйсненним i недосяжним. Так багато є людей на плянетi, якi не можуть змiститися в її просторi. Очевидно, що я не робив нiяких, абсолютно нiяких намагань, щоб якось до неї наблизитись. Я мав так мало часу i її вiзити були для мене скорiше марнуванням дорогих годин, якi я мiг i мусiв використати на щось iнше, нiж вислухувати цi, не зовсiм веселi повiстi, але разом з цим я був зацiкавлений... Це був новий для мене свiт людського побуту, я мав завжди пошану до цiєї завжди гордої, амбiтної, своєрiдної, талановитої породи людських iстот, якi з одного далекого, туманного острова, розiйшлися по всiх континентах свiту i скрiзь, де вони ступили, там одразу почало зароджуватись велике, цiкаве, розумне розгортання життьових завдань i проб-блем. Нi, це не мусiло бути конче те все з матерiї, тож матерiя не конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком, коштовними повозами, але признаймось також, що цi всi речi здобуваються не тiльки з матерiї, а також з чогось, можливо, багато вартнiшого. Все виростає з одного того самого джерела i коли ви не любите цього слова "дух" не вживайте його, лишень я не знаю, яким iншим поняттям це джерело-джерел ви можете замiнити. Коли я дивився на мою гостю в її жовтому, безрукавому, пiм'ятому i витертому кожушку, коли я бачив її не конче правильне орамлення лиця з тими залишками ластовиння i тими рештками колись бурхливого рудого волосся, менi здавалося, що я бачу не лишень Оквiл, Онтарiо, але я бачу також Ню ЇЇорк, Калiфорнiю, Мис Доброї Надiї, Ново-Зеляндiю, Крету, Австралiю... I ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополiсi, бачу Палятин. сенат, Юлiя Цезаря. Є певнi iстоти через якi проходять вiки i простори, нiби промiння сонця крiзь многоранну призму. Я мав велике бажання не спричиняти цiй людинi якихсь труднощiв, я мав повнi руки своїх власних турбот, але якось так сталося, що ми зiйшлися лице в лице без якогось особливого намiру. Того самого вечора, коли вона вперше появилася в моєму домiнiонi, вона вже запрошувала на "дрiнк". Я вiдмовився за браком часу, бо мусiв їхати на фабрику чоколяди,. але вже другого дня, вона ще задня покликала мене до себе i не на "дрiнк", а завела до свого великого гаражу, який властиво був цiлою шопою, де могло вмiститися пiд тузина авт i вказала менi на купу старих меблiв, звалених в кутi i призначених, правдоподiбно, на якусь вiвiсекцiю - добротних, старовинних - дуб i шкiра зi всiлякими заумними оздобами з часу минулого, а можливо i якогось старшого столiття - яв таких подробицях нiколи не розбирався. Там були дослiвно всi необхiднi для дому речi - i лiжка, i фотелi, i канапи, i крiсла. - Заберiть це; - сказала вона наказовим тоном з виразом якоїсь злости. Я дивився на неї здивованим поглядом. - Але ж, панi! Це все дуже вартiснi речi. Це найцiннiша антика. Бона тепер... - А! Гош! Нiсенiтниця. Заберiть - нi - то завтра все спалю, - викрикнула вона сердито. Я просто не мав сили вiдмовитись, це були справдi, на мою думку, дуже вартiснi старовиннi предмети справжньої розкошi i було їх там стiльки, що можна було обставити не такий, як мiй будинок. - Дуже дякую! Я заберу, - погодився я. Не ви, а я - дякую! - вiдповiла вона. Воно тут валяється роки i роки.. Нарештi збудуся! До речi, це буй один з дуже прозорих днiв, пiд ногами грубою верствою по цiлому подвiр'ї лежало пере важно кленове листя, прибите нiчною росою, яке липло до пiдошов взуття i заносилось до хати. Панi Сомерсет сама помагала менi переносити тi i меблi i розставляти їх у моїх ветлих кiмнатах. Розумiється, ми їх не змогли усiх змiстити, але головне у моїх доменах появилися недопасовано вартiснi речi, вiкторiянська канапа, що могла бути окрасою найвибливiшого сальону минулого столiття, тяжкий, масивний, магоневий письмовий стiл з обов'язковими легкими шуфлядками, два добрих, глибоких, нiби фортецi, шкiрянi фотелi з висидженими подушками i багато iнших потрiбних i менш потрiбних предметiв, якi заповнили весь мiй мешканевий простiр не тiльки видимими об'єктами щоденного вжитку, але й невидимими ремiнiсценцiями минулого, якi разом iз запахом трухлявої матерiї викликали примари людей, настроїв, подiї, з яких допитливо уява могла творити, якi хочете, картини давнього. У всьому цьому залишились дотики, тiнi, кольори, запахи i навiть, можливо, нечутнi ультра звуки того вже астрального свiту, який цi предмети оточував своєю атмосферою. Все це було люксусом, привезене з-за океану, багато коштувало, робило кумось багато турбот, а разом приємности, надавало поваги... Тепер це лиш невигiднi тiнi, що їх годi позбутися, але разом нiяково вживати для потреб щоденно-буденного вжитку. Але ця романтична операцiя стабiлiзувала моє мешкання i надала йому вiдповiдної гiдности. Три тижнi тривало це мiстерiйне перевтiлення, але коли воно завершилось, все тут по своєму заблищало i набрало визивного вигляду включно з моєю пiонерською пiчкою у кухнi, недавно поржавiлою, а тепер запопадливо вiдновленою барвою алiмiнiю. У моїй дровiтнi, яку я примiстив у старiй, засотанiй павутинням шопi, появилася свiженька купа сухих берестових, готових для вжитку дров з мого таки поземку, а туманними вечорами з димаря мого котеджу здiймався пiд сизе небо сизий димок, який нагадував ситiсть i тепло, а все разом довкруги малювало мелянхолiйно кольору картину з обкладинки фармарського календаря. Це був цiкавий мiй особистий, суворо засекречений, iнтимно забарвлений свiт, якого клiмату можливо не збудуся нiколи, це була по своєму радiсна осамiтненiсть, коли людина виповнена так своїми плянамп i завданнями, iцо на нiщо iнше не має у неї мiсця. З початком грудня я вже мiг залишити своє торонтське мiсце, яке так недавно видавалось менi iдеальним i незмiнним i яке тепер затратило моє зацiкавлення i належало кому iншому. Бояри вже звикли до моєї постiйної вiдсутности i лише дивувались, коли я, виїжджаючи остаточно найнятою малою тягарiвкою, забрав зi собою мої валiзи, пачки паперiв i вiдомого "Фiлiпса", а мого унiверсального i мiстерiйного стола залишив їм на вiчну власнiсть. Я не мiг їм навiть належно цього пояснити, вважаючи, що мої теперiшнi пригоди є чисто моїми особистими справами i для ширшої публiкацiї не надаються. Але з Боярами i навiть з Мартою, ми зосталися далi друзями. Ця остання провела мене аж до авта з речами i обiцяла "навiдати", вкладаючи в це слово своєрiдний iнтригуючий присмак. Я вiдповiв на це лишень скромним кивком голови i мч розлучилися. Чергова дошкульна проблема виникала з моїм доїздом до Торонта на працю. Ще рано, а також вечором, це не робило труднощiв, цiлий ряд автобусiв мiсцевих i позамiсцелих лiнiй, регулярно й вигiдно курсував здовж озера старою двiйкою, але гiрше було ночами, коли приходилось не раз довго вистоювати на зупинках, чекаючи на єдиний нiчний автобус, який до того iнколи безсоромно спiзнявся. Ще гiрше стало, коли впав раннiй снiг i мiй Оквiл вкрився чималою м'якою бiлою верствою цього небажаного добра. Вiд мого мешкання до найближчої зупинки автобуса, було чверть години ходи глухою, малолюдною, часто засипаною снiгом алейкою, я вертався звичайно серед ночi, або раннiм ранком, коли все спало i я перший прокладав слiд на свiжому снiгу. А коли доходив до свого зачарованого, таємничого, погрузлого у глибокий сон замку, мусiв хоч трохи вiдгорнути наперед з пiд дверей снiг, iнакше вiн навалився б просто до середини мого малого передсiння. Але i в цьому всьому було повно iнтригуючого змiсту, що його годi вислодитн словами, моє мiсце виглядало загадково, з домiшкою таємничої мiстерiйности, завжди було тихо i порожньо здалека горiли свiтла сусiдських осель i особливо привабливо свiтилося кiлька вiкон нагорi i внизу моєї сусiдки панi Сомерсет, з якою у мене пiдтримувались невидимi контакти, дарма що ми дуже рiдко зустрiчалися i ще рiдше розмовляли. Але я знав, що пiсля нашої першої розмови вона чекала, що я зголошуся до неї. Я не спiшився з вiзитами, був утомлений, не мав часу. багато думав про Лену, розповiдав сам собi казки свого майбутнього, iнколи виходив на свiй город шукати сухих дерев но дрова, оглядав цей простiр дослiдчим оком, насолоджувався глибокою ти шею, у якiй звуки далекого потягу, що пролiтав долиною, видавались небесними громами. А поза тим ця статика i ця нерухомiсть. I цей вiдчаяний нiмий спокiй алеї (її звуть Матiяса) з тими п'ятьома яблунями, крiзь вiття яких таємничо ппосвiтлювалось свiтло оселi панi Сомерсет, нiби там жив якийсь алхемiк, або якийсь чародiй. Ця вiлля нагадувала менi оповiдання Конан Дойля, Дафну де Мурьс, Агату Крiстi. Так. Спокiйно лежала алея Матiяса, спокiйно шумiли сосни, спокiйно стояли яблунi, спокiйно свiтились оселi сусiдiв, але все тто могло бути й не спокiйним, особливо ночами, коли наприклад налiтав вiд озера вiтер i все обертав у фурiю. Сосни, яблунi, ясени, верби молились i скаржились, з далекого озера долiтав шум хвиль, а всiлякi електричнi, телеграфнi, телефоннi дроти з рiзнiми антенами навiжено свистiли. У такий час, коли я був дома i коли в моїй залiзнiй печi-кухнi горiли великi сухi полiна, тi гомони i тi шуми поза стiнами моєї хати, видавались менi приємною музикою. Я примостив перед грубкою вигiдний фотельчик, поставив за ним стоячу лямпу пiд високим абажуром, одягався у теплий домашнiй бронзової барви халат i читав пiд лямпою щось з найновiших лiтературних появ та слухав музику Сi-Бi-Сi, яку подавав менi ласкаво з сусiдньої темної кiмнати мiй чарiвний "Фiлiпс". Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома i досить рiдко шумiли хвилi i стогнали дерева. Клiмат цього чудового краю вистачально помiркований i його конституцiя виключала надмiрнiсть гострих емоцiй. Здебiльшого було лагiдно й помiрковано - бiла земля, сине небо, ясне сонце, блiдий мiсяць. Згодом вiд порога моєї оселi, пiд прямим кутом, появилося двi не дуже протоптанi, легкi стежки. Одна виразнiша й конкретнiша до алеї Матiяса, а друга легша й химернiша до будинку моєї сусiдки, таємничої вiлли. Цими стежками не багато ходилося, вони ледве зарисовувались на загальному бiлому тлi, а коли випадав новий снiг, зникали зовсiм. Спочатку це були лишень кiлька моїх слiдiв - широких, глибоких, незграбних, але згодом до них додалися меншi й коротшi знаки, що належали без сумнiву делiкатнiшим сотворiнням, нiж моя подоба. До мене почала заходити "мiс Кетрен". яку я звап Катрусею- пречудове, фiлiгранне єство, яке посилала до мене "ледi Сомерсет" з усiлякими своїми справами. Раз це були звичайнi гарячi млинцi з борошна тiтки Жемiни з вiдомим кленовим соком, iншим разом це був дуже теплий, верблюжої шерсти, старомодний светр, правдоподiбно з музею панi Сомерсет. Розумiється, Катруся приходила, делiкатно стукала до дверей мого ганку, передавала доручення своєї панi i одразу вiдходила. Але її слiди на снiгу лишалися. I вiд цього менi було не лишень приємно, а також радiсно. Я вiдчував, що в моїй самотi зароджується дивовижний фокус зацiкавлення, який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе мiсце моєї уяви - Лена, збагатилося новим небулярним видивом, яке починало горiти i видiляти промiння Але й цi слiди не були єдиними слiдами на теренi мого казкового царства. Коли довший час не випадало свiжого снiгу, тодi весь цей простiр покривався фантастичними вiзерунками - здовж i впоперек, рiзних форм i рiзнiх розмiрiв, що належали майстерностi моїх найчисленнiших сусiдiв. Скiльки, наприклад, я мав самого вороння - чорних, з парламутровим вiдблиском сотворiнь, якi любили обсiсти одну з моїх сосон i звiдтiль на цiле горло, з фанатичною впертiстю, кричати на цiлу околицю, нiби вони хотiли перекричати весь свiт. Цiкаво, хто вложив до цiєї малої тварини таку велику силу вiдчаю, гiркоти i скарги. Коли ж вони косо по вiтру злiтали iз землi, вони звичайно залишали по собi цiлу мережу найфанта стичнiших стежок по бiлому снiгу. Їх намiри найменш передбаченi, їх напрямки круто i нагло мiняються, їх рухи рiзнi й вiдруховi. Звичайно ними керує пан-голод, але їх слiди пiсля цього нагадують iєроглiфи чарiвничої книги приречення. За воронами зараз в черзi стояли горобцi - не менше крикливi й ще бiльш метушливi зграйки патетичних ненажер без сумнiву з породи семiтiв. Вони жили ярмарком i завзято торгувалися за кожну найменшу смiтинку, коли вона творила якусь iлюзiю iстивного. Вони не лишали нi стежок, нi слiдiв, а лиш зграсований вигiн бiля мiсця, де знаходили поживу. Iнколи несподiвано, нiби навала монголiв, появлялися гурти диких качок, якi спускалися на мою територiю i шукали данини. За качками прилiтали матово-бiлi меви й чайки, якi кружляли довкруги, нiби зграя iндiян. По землi блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свiгу, як ракуни, скункси, лиси i, розумiється, нашi чудовi друзi собаки й коти, якi знаходили мене завжди i скрiзь. Можливо й тому, що я почав виставляти бiля моєї шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамiрливе, мої сусiди не завжди мiж собою мирилися, iнколи, коли я вертався з роботи, я заставав їх в запалi бойових операцiй, що нагадували Корею. Я був дуже здивований, що моя сусiдка панi Сомерсет не тримала нi котiв, нi собак, як це звичайно можна було сподiватися. В її просторому, на одинадцять кiмнат, примiщеннi все виглядало дуже статично. Нiчого нiде не рухалось, її численнi чирокi канапи глибокi фотелi, столи i ятолики, стiльцi i пiдстiльцi, її картини на стiнах, книги на полицях, килими на помостi, все це по своєму замрiялось i так застигло. I лишенi: iнколи, досить не часто, на її подвiр'я заїжджало кiлька машин, в будинку свiтилось бiльше вiкон I робилось гармiдерно. Але така iнвазiя не тривала довго. Вона приходила, прошумiла й вiдходила. Будинок лишався, свiтла гасли i тиша знов вселялася. Натомiсть все бiльше оживав i свiтився мiй малий котедж. Той мiй котедж! Як пiзнiше я довiдався, вiн стоїть тут ще з 1884 року, що на нашi iсторичнi мiрила - велика древнiсть. По своєму я його спонтанно полюбив, але це вимагало також жертв i уваги. В його стiнах могли появитися несподiванi щiлини, якi з настирливою впертiстю негатавно впливали на мою хатню температуру, то я мусiв лiзти на його старечу покрiвлю i там шукати якихсь недолiкiв, то знов чогось вимагав димар, який не мiг гаразд впоратись з димом, а що головне, я безнастанно оздоблював його нутро. Менi хотiлося, щоб вiн конче "щось був вартий", щоб "з нiчого став чимсь", щоб вiн по своєму себе виправдав i навiть по своєму заблищав молодiстю. Не так давно я читав статю в "Лайфi" i оглядав пречудовi iлюстрацiї, як то вiдомий герцог Вiндзорський Едвард, вiдбудував руїни старого замку у Францiїi зробив з них модерне мешкання, у тому ж таки "Лайфi", у вiддiлi "модерний побут", я натрапив на ряд кольорових iлюстрацiй, як то