президентом З'єдинених Стейтiв i навiть перемогти смерть... Це порушення мiри можливого. Це був вiдгук розпачу з висот неба, це викрик трiюмфу звiльненої свободи. Три днi i три ночi тривала ця вакханалiя дерзань. Йшлося не про власний мешканевий об'єкт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимрiяне й зважене до останньої увцiї. Цей дiм мусiв бути по менi для мене. Крiм звичайних сальонiв, їдалень, спалень, кухонь, туалетiв, я мусiв мати форму, лiнiю, кольор, я мусiв мати простiр для моєї роботи i моїх речей. А до того, один з цих капiтолiв мого простору мав дiстати виразно вiдмiнну форму, з широкими скляними пристiнками, прикметними для малярського ательє. Iнша знов моя власна робiтня. Обидвi цi вiдмiнностi мали б знаходитися на протилежних краях будови i мали б бути роздiленi системою житлових просторiв з двома виходами на пiвнiч до алеї Матiяса i на пiвдень до моїх краєвидiв. Фiрма Сабарiнi охоче годилася на мої вимоги, було все обдумано, обговорена кожна деталь i обiцяно, що в скорому часi я дiстану точнi пляни, проекти i зариси будови, як також час початку її народження. Пригадую цi днi, як тi, коли, здавалось, тремтить пiдомною цiла земля, напружений, як тятива лука, я метав довкруги своєю увагою за вийнятком хiба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослiвно занедбаний, моя зовнiшнiсть посiрiла, як вимоклий папiр, не завжди я був як слiд голений, не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про Катрусю я вже казав. Це регулярна, як годинник, точнiсть, при ходила i приходила, казала добрийдень, казала допобачення, готувала каву, стелила постiль, прибирала кiмнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважнiше вiдповiсти на її привiтання. I навiть не питав себе, за що саме ця благородна душа удiляла менi стiльки уваги. А коли я випадково, було, на неї глянув - бачив завжди бiлi, свiжi фартушки, спiднички, усмiхнене личко i вiдданi сяючi очi. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий одного її мiзинця i не мiг знайти пояснення, чому. Вона бачила мої завантаженi проектами столи, мої безконечнi поїздки, безконечнi телефони i нiчого нiколи не питала. Як i я не давав їй нiяких пояснень. Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека i зрiдка, з моєю другою благородною сусiдкою панi Сомерсет. Я перестав вчащати до її бiблiотеки, а тим самим цiлими тижнями не мав нагоди бувати в її домi. Мав причини догадуватися, що вона, пiсля вiдомих лiкарських вимог, не почувала себе аж надто добре, напевне не легко вiдмовлялася вiд засвоєних звичок, мала гомеричний настрiй, а тому волiла рiдше показуватись на людях. За все це звичайно несла вiдповiдальнiсть i всi тягарi мовчазна Катруся, яка одначе нiяк не зраджувала якихбудь змiн настрою. Можливо це стало її щоденною i буденною процедурою, до якої вона давно призвичаїлась i вважає її, як частину свого приречення. А Ленi просто з роботи вiдомим телеграфним стилем писав: "Дякую за "нiколи незабуваючу" i сердечно заздрощу Вашим краєвидам з Монт Роял... Як також пригадую деякi мандрiвки по тих висотах. I гратулюю, гратулюю, гратулюю за всi Вашi успiхи. Мушу признатись, що я також пiдбудовуюсь, обертаю невинну цiлиннiсть моєї "Коломиї" у вiллю на подобу Боргез - може пригадуєте таку з римського Пiнчiо, у якiй спочиває вiдома "Павлiна" вiдомого Канови. I живу надiєю, що i мої зойки, одного разу, почує небо i внизпошле загублену мою вiзiю, яку я зустрiв було на озерi Сiмко. А тим часом благословляю. Хай Вас милує великий Тобi i батько його батька i хай почастує вiн Вас хлiбчиками святого крокодила, печеними для тих, що потрясають небом i землею - боговi землi Татi i боговi неба Ру". Вибачте за це балагурство, з моєю "Боргез" ще завчасно хвалитися, але що має сказати людина про речi, на якi нема слiв ? Зрештою, не сьогоднi - завтра моя вiлля з мрiї перейде в дiйснiсть, але чи здiйсниться ще раз "зустрiч на Сiмко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це i є те пiдставове непорозумiння, яке сушить мою навiжену голову. Мої справи з вiллею швидко наближались до здiйснення, не минуло й тижня вiд моєї розмови телефоном зi сеньйоре Артурi, як до моєї резиденцiї пiд'їхала знов знана джi - ей i з неї без поспiху, зберiгаючи гiднiсть дiлової людини, з великою течкою пiд пахвою, висiв той самий добродiй, який побiжно похвалив мого "Меркурiя", вiдзначив вартостi погоди i, не виймаючи цигари з рота, розложив на моєму кухонному столi купу всiляких писаних на машинi паперiв, якi я мусiв переглянути, щоб опiсля разом з ним побувати ще раз у мого адвоката Гуменного при вулицi Бей, пiсля чого моє конто в Українськiй Кредитiвцi драстично збiльшилось, а натомiсть моя посiлiсть в Оквiлi драстично зменшилась. Весь той мiй улюблений простiр вiд хатини вниз до рiчки перестав бути моїм юридичне, хоча не перестав бути моїм фактично, бо його краєвид й надалi залишився моєю законною власнiстю. Моя хатина i моя шопа, вперше за своє iснування, опинились несподiвано пiд самою межею, трохи навскiс, у дуже незручному становищi i тим самим, здається, стали темою моїх розважань, чи можна їх у такому виглядi надалi залишити, дарма що менi дуже не хотiлося порушувати їх iдилiчного статус-кво. Але ця справа ще не така нагла i тим часом вони й далi лишаються головним моїм пристановищем i генеральним штабом операцiй. Наприклад, та сама шопа, давно перестала бути дровiтнею, а поступово обернулася в унiверсальний склад всiлякого знаряддя i взагалi майна мого бурхливого господарства, без якого годi було уявити нормальнiсть ходу цiлого цього пiдприємства. Цього ж таки часу моє будiвництво остаточно оформилось, по коротких торгах, його плян був прийнятий, бюджет затверджений, час побудови встановлений. За нашим конкретним домовленням, за три мiсяцi вiд цього судьбоносного дев'ятнадцятого квiтня, тобто у другiй половинi липня, моя мрiя "Боргез" :дала стати намацальною, живою дiйснiстю. Мiж iншим, цiєї недiлi, вiсiмнадцятого квiтня, за схiднiм, православним, юлiянським календарем, припадав Великдень i я вперше на своєму життi, зробив спробу вiдновити одну з традицiй моїх предкiв i поїхав до То ронта на вулицю Батерст, до церкви св. Володимира, о дванадцятiй годинi ночi на свячення пасок. За цим обрядом, про який у моїй пам'ятi залишилось не багато спогадiв, заховався прадавнiй культ схiдлiх християн, святкування воскресения Христа, що його було скасо вано i заборонено у моїй старiй батькiвщинi. Я не конче намагався розбиратися у цих вiковiчних суперечностях апрiорно вiруючих за чи контра Христа, але в моїй вже пригаслiй природi церковного християнства, лишалося вражаюче живим християнство органiчного типу з його генеральним гаслом любити ближнього i взагалi любити нормами милосердя всiх його родiв. За мого недовгого життя, але на довгiй життьовiй дорозi, я так мало зустрiчав доказiв такого милосердя, що менi починало здаватися, нiби всi тi слова лиш слова без нiякого зобов'язання. Одначе цi останнi багатi, рухливi, повзбудливi роки трохи злагiднили гостроту мого розчарування i я почав iнодi звертати зiр в напрямку тих просторiв, у яких могли ще зберегтися тi вартостi у чистiй їх культурi, i менi стало лекше. Я перестав сердитись. Бути сердитим те саме, що бути хворим, а тiльки здоров'я має привiлеї сили. До церкви вночi наїхало стiльки народу, що довкруги на цiлу милю не було мiсця поставити авто, анi не було спроможности протиснутись до середини. Я стояв в густiй масi людей, нiби замурований, просто на сходах пiд вiдкритим небом. До речi була гарна нiч з прикметним весняним приморозком, вгорi сяяли зорi, вулицею поза нами туди i назад грюкотiли трамваї, перед нами далеко над масою голiв розлягалось Христос Воскрес. Десь над ранок святили паски, зчинився рух, не всiм пощастило дiстатися до середини, багатьом прийшлося вдовольнитися залею пiд церквою i сприйняти Божу благодать з уст мiкрофонiв. Невiдомо чи це механiчне єднання зi святiстю було вистачальне, одна.че не було iншого доступу до Божих престолiв нашого часу. Пiсля свячення всi, майже за шором, христосувались, як велить звичай, тричi у честь святої трiйцi. Я мав щоки облiпленi помадками, дiстав безлiч запрошень на розговiння, але вибрав Боярiв, бо не мiг вiдмовити Мартi з її пречудове - святочно - благальним поглядом, пiсля того, як ми тричi, пiдкреслено щиро, вiддали шану традицiї братолюбiя. - Вас зовсiм обернено у абстрактну картину, - казала вона i бiлим, батистовим кiнчиком пахучої хустини старанно звiльняла мої щоки вiд слiдiв християнської любови. Бояри, розумiється, також святили паску, їм пощастило бiльше, нiж менi, благодать свячення зiйшла на їх хлiб, крашанки, ковбасу i сiль безпосередньо з кропила, i разом зi сходом сонця ми вже прямували двома машинами здовж порожньою вулицею Блур, бiля парку повернули на Гай-Парк авеню i за хвилину ми вже висiдали, серед раннiшньої святочної тишi, перед будинком Боярiв, йшли сходами вверх, у вiтальнi ще раз христосувались, в їдальнi вже чекав бiлий, святочний стiл, церемонно займались мiсця, наливались чарки, починали зi свяченого яйця, пили за святе воскресiння, їли iскристий, галицький борщ, печеню iндика, подiльськi налисники. З кожною новою чаркою "голден веддiнг"-у поповнялось надхнення, у великих очах Марти загорiлись подвiйно вогнi, Михайло заговорив про полiтику, нас було троє, але нас була повна хата i все видавалось однiєю суцiльною благодаттю неба, яка прихилилась до нас зi своєї висоти. Пiсля розговiння, за традицiєю, належався заслужений вiдпочинок, Бояри вiдходили нагору до своєї вiдпочивальнi, а менi Марта., зi всiлякими грайливими примовками, двозначними натяками та спокусливими обiцянками, примостила постiль внизу, у вiтальнi, пiд вiкном на новiй ясно-жовтiй канапi. Не роздягаючись i наспiвуючи свою улюблену "чарочку медовую", що ви-слувлювало повну мою вдоволенiсть, та обмiнявшись з Мартою ще одним надхненним "Христос Воскрес", я вигiдно влiгся i дуже швидко заснув святочно-традицiйним сном. Здається, що коли Марта вiдходила, останнiми її словами було щось як "хай вам присниться"... а що саме далi - не пригадую... А разом пригадую, що менi справдi приснилось i була це Катруся. Не мiг би далебi сказати, що це саме було, але було це багато руху, багато людей, метушнi, христосування, все що тiлькищо пережилося, а в тому пригадую обличчя Катрусi з дуже радiсним, святочним виразом, яка намагалась протиснутись мiж людьми до мене i не могла цього осягнути. Така виразна реалiстична картина, я це уже переживав, а коли прокинувся, здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом. Менi було соромно й нiяково i коли б не Марта, яка стояла надiмною у пишному домашньому халатi i настирливо питала, що менi снилося, я, можливо, зiрвався б i побiг шукати той сон у дiйсностi. - Що вам снилося? - допитувалась Марта. - Що вам снилося? Вам щось незвичне снилося! Я стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажiть, що? Я не вiдповiв, а швидко встав, демонстративно потягнувся i струснув головою. I попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого соку, я за одним духом випив i все ще пiд враженням сну, хотiв був прощатися i вiдiйти. Але Марта зчинила спротив, настояла, щоб я затримався, згори зiйшов Михайло, ми ще раз розговлялися, одначе мiй добрий настрiй не вернувся бiльше. Марта виразно гнiвалась. - Що з вами сталося? - питала вона з докором. - Нiчого, абсолютно нiчого! Можливо, я втомлений... I мушу вiд'їхати... - О! Знаю. Розумiю... - надулась вона. Але я не мiг нiчого зарадити. Я мусiв вiдiйти. Бiля другої години я все таки розпрощався з моїми друзями. Це був криштально ясний день доброї, свiжої весни в її початковiй подобi, коли першi навали тепла пiвдня вперше здолали сили зими, коли по городах розгортаються жовтi вогники свiжої форситiї, а по всiх травниках простеляються першi яскраво-зеленi килими молодої трави, коли вiдчиняються гаражi i переданими, у сяйвi сонця, барвiють авто-машини. Я їхав широкою, просторою, помiтно порожнiшою, нiж звичайно, дорогою, передомною i за мною бiгли машини в напрямку Нiагари, як звичайно, мене цей рух наповняв бадьорiстю, у вухах все ще звучали прощальнi лементи Марти i уривно в думцi виникали то зникали фрагменти недавнього сну. Дома, на моєму їдальному столi, на цей раз покритому бiлою, вишитою скатертиною, я знайшов двi, синю й червону, крашанки i писульку "Христос Воскрес!" Воїстину воскрес, Катрусю! Воїстину! Дякую мила! Дякую! Я взяв слухальце телефону i набрав її номер - Гальо! Катрусю! Христос воскрес! - О! Воїстину! - почув я радiсний голос. - Де ви були? - У церквi Привiтання тiтцi Ен. Чи не хотiли б кудись зi мною? - О! Дуже. А куди? - Куди будь. До кав'ярнi, на танець. - А коли? - Десь пiд вечiр. Бiля п'ятої. - Добре. Дуже добре. - I ми домовились. Блаженна святочна втома, пригадую її ще з часiв дитинства, яка перетривала роки безсвяточности i вос кресла тепер у всiй своїй силi, можливо, як атавiзм да лекого минулого. А можливо я був направду втомлений останнiми мiсяцями, жив нервами, а коли прийшло вiд-пруження то разом з ним i реакцiя на пружнiсть. Ви магалось вiдпочинку. Я прилiг з книжкою на канапу i пiд наркозом кiлькох сторiнок читання непомiтно за снув. Дверi моєї хижi, коли я був дома, нiколи не зами калися i по часi я прокинувся вiд вiдчуття, що бiля мене є хтось стороннiй, а коли я вiдкрив очi - побачив дiвчину у нарядному гуцульському строю - пречудове гаптована, барвиста сорочка, спереду i ззаду темно-червонi тканi запаски... - Невже це ви ? - вирвалось у мене спонтанно, я зiрвався на ноги i ми кинулись в обiйми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися цiлунками, а коли прийшли до себе, я захоплено викрикнув: - Катрусенько! Але це справдi! Чудово! Просто чудово. Де це ви взяли? - Вишила, - вiдповiла вона кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню. - I невже сама ? - А таки сама. - То ви... чарiвниця! - А чи любиться, - казала вона по гуцульськи. - I навiть дуже. - То маєте ще й оце, - подала вона менi пакуночок, що лежав на столику. Я негайно розгорнув - О! Катрусе! - вирвалось у мене. - То це ж не можливо. - А чому неможливо? - Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка... Нi - нi - нi! Це неможливо, нiяк неможливо! - Чому не можливо? Ану одягнiть. Чи буде личити, - казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повiнню з її надхненної iстоти. Я мусiв одягнути... Це була фiлiгранно вишита, гуцульського крою зi стоячим низьким комiром i широкими, без чохлiв, рукавами сорочка, зовсiм, до найменших дрiбниць допасована, домережана - справжнiй твiр справжнього мистецтва, вiд якого промiнювала справжня краса. I коли я вийшов з другої кiмнати у такому виглядi, Катруся так знiяковiла, що здавалось, вона зiрветься i втече. Її щоки залились густим рум'янцем, її очi горiли сяйвом, я пiдiйшов до неї, взяв її теплу руку i легко потягнув до себе. Вона на мить насторожилась, ледве помiтно здригнулась i кинулась до моїх грудей. Я обняв i пригорнув її до себе, пiднiс рукою її лице, її очi були вогнi, її уста були гарячi i, здавалось, вона не може втриматись на своїх ногах. Я обережно пiдвiв i посадив її до фотелю. Вона сидiла i деякий час не дивилась, мала закритi долонею очi. - О, Катрусю! - казав я. - Менi соромно, - вiдповiла вона. - Соромно? Вам? Чого? Що ви така надмiрно чудова? - О, не кажiть! Не кажiть таке! - В такому разi, знаєте що? Сiдаймо i їдемо! Куди? Куди бачать очi. До То-ронта. До кав'ярнi. На танець... Ми домовились на танець. Тим часом ми "билися" крашанками. Катрусина крашанка побила мою i вона дiстала "битку". Вона прийшла до себе, мала гарний, святочний настрiй, запропонувала, що сама зробить каву, я не перечив, ми разом заклопотано поралися бiля моєї залiзної плити, пiсля пили каву на малому столику малої їдальнi i безконечно гомонiли про всiлякi домашнi, близькi справи i мiж iншим я їй оповiв про мої будiвельнi проекти, якi мають вже завтра початися i якими вона була захоплена. - О, це буде щось гарне, - казала вона. - Я хочу гарне, - казав я. - Щось, як та ваша сорочка. - О! Хiба це можна рiвняти? - Справа не в розмiрi. Гарнi речi, малi чи великi, однаково гарнi. - Ми говорили про тiтку Ен. Сумна, пригноблююча тема, тiтка Ен хворiє, Катруся переживає, не багато надiй на покращання. I вони часто про мене говорять... Катруся не зраджувала змiсту мови, але загально виходило, що вони менi вiрять i що мої справи, на їх думку, на добрiй дорозi. А згодом, ми передягнулися у звичайнi одяги i поїхали на танець, але не до Торонта, а тут же в Оквiлi, у невеликiй, новiй, чепурнiй кав'яренцi з виглядом на озеро, де ми пiд звуки хрипливих iнструментiв вiддали данину рокен - ролям, твiстам, пили коктейль i зовсiм запiзна вернулися до себе. Дорогою назад ми зворушливо мовчали, а прощаючись за темноти, ми обмiнялися довгими цiлунками, пiсля чого Катруся вирвалась з авта i майже побiгла до дверей свого входу, нiби вiд чогось тiкала. Я був зворушений, залишив на подвiр'ї авто, а опiсля ще довго блукав у темнотi весняної, свiжої ночi, переживав, передумував... Мої дороги виразно розходились двома напрямками, двi жагучi мети - одна далека i разом близька, а друга близька i разом далека. Тим часом неухильно, обертаючи нiч у ранок, нiби працьовитий плугатар, ступав i орав ниву приречення нестримний час. Я вiдчуваю гостро його невмолимiсть, мої роки начинали набирати виразности, вимагалось рiшення. А тим часом там далi на мене чекав новий ранок, я мав їхати на денну змiну моєї роботи. I мала початись нова моя ера. Завтра рано. V Це було велике лiто... Започатковане великою весною. I взагалi щасливий рiк. Цього року не стало Сталiна, наша королева була на другому роцi володiння, президент Айзенговер вступав у другий пiврiк президентства, а моя чарiвна симпатiя Одрей Гебборн вперше засяяла на голiвудському небi. Тодi також були моднi перiстi, кольору зебри, панчохи i ясно-червонi, а також рожевi кольори.. Можливо тому, що на обрiю цього континенту почало сходити ще одно "сонце кремля", на цей раз, замiсть люльки, з великою гаванською цигарою i мелянхолiйною бородою. Цього самого щасливого, обiцяючого року, а властиво цiєї епохальної весни, на мою невинну, цiлинну "Коломию", мов дикi орди Чiнгiз-Хана, зробили навалу армiї машинерiї "Сарабiнi i Ко", якi вчинили пекельну гуркотню, вiд чого все довкруги нагадувало побоєвище при Верденi. Пiрамiди каменю, стоси цегли, глибокi слiди машин, пузатi тягарники, незграбнi булдозери, пе-регуки запорошених, у жовтих шоломах, людей.. Моя хата вилазила з грунту i росла, як на дрiжджях, а далi вниз до рiчки, з казковою легкiстю, на моїх очах виростало десять бонгалiв, якi викликали в мене корчi каяття i заздрощiв, що, либонь, це могло бути моїм. Але я мовчав. I не зрiкався в майбутньому реваншу. Признаюсь, що цей гомiн машин - гiгантiв, нагадує менi джезбенд Армстронга, спiв Преслi, витiвки роккен-ролу. Вони розривають землю, повiтря, нерви, вони бряз-чать металом, вони витискають глибокi слiди, з пiд їх крокiв вилазять фундаменти будинкiв, вони зчиняють землетрус... I можливо, з цього приводу, одного разу, я знайшов у своєму запорошеному сальонi, довгого, сiрого вужа, згорнутого ковбасою, який мелянхолiйно лежав у центрi мого старого турецького килима. Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час i в такому мiсцi, маю робити, але пригадав одно iндiйське повiр'я, за яким поява такого сотворiння мала б принести цьому домовi щастя. Щоб нам не сваритися я замiсть скач-вiски, поставив йому мисочку молока, але коли другого ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мiй гiсть зник безслiдно. I лишень трохи згодом, випадково, за хатиною на призьбi, я натрапив на його прощальну вiзитивку у виглядi верхнього одягу, якого вiн великодушно залишив менi на спогад. Куди вiн вiдiйшов сам, про це не зiсталось нiяких даних. I можливо, що поява того гостя не була аж такою випадковiстю, можливо вiн справдi мав добрий намiр менi щось пiдсказати, бо незадовго пiсля цього, саме коли бурхливо цвiли мої яблунi, яким я власними руками зробив манiкюр, педiкюр i тривалу зачiску, несподiвано навiдала мене Лена. Це було для мене своєрiдним шоком, нашi стосунки з Катрусею, пiсля ностальгiйного великоднього дебюту, набирали що раз бiльшого розгону, я вже почав було звикатися з певною невмолимiстю долi i враз ця вiзита. Вона приїхала великим чорним "Лiнкольном" зi своїм чоловiком i навiть мала щастя застати мене дома, у моєму робочому комбiнезонi, серед рейваху i муравлиної мегушнi мулярiв. якi вивершували стiни моєї будови. Вона сливе не змiнилася, була у ясному, сiро-помаранчевому, легкому костюмi i крiслатому, солом'яному капелюсi, а її, шiсть футiв росту, тонкий, легко похилий наперед, чоловiк, з рудавим волоссям i в сильних окулярах на сильному носi, мав легкий, весняний, сiрий одяг i такого ж сiрого капелюха. Зогляду на зовсiм роз'їжджений глибокими колiями мiй заїзд, вони залишили свого "Лiнкольна" на алеї Матiюса i повiльною, обережною ходою, оминаючи вибоїни, входили на моє обiйстя. Побачивши їх i пiзнавши Лену, я був глибоко вражений, вiдложив на бiк мотику, якою обкопував кущi диких оливок, i пiшов їм назустрiч. Лена пiзнала мене здалека, зiрвалася бiгти, залишила чоловiка i за мить ми вже душилися в обiймах, як двоє давнiх найкращих друзiв. Я був драматично зворушений i тiльки мiй ультра-робочий, запорошений вигляд, допомiг менi втримати рiвновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, пiдiйшов її чоловiк i вона безпосередньо й захоплено викрикнула: - Павль! Це також Павль. Два моїх Павлi. Знайомтеся! - Вiн був за мене вищий, але тонший i тендiтнiший, мав одверте, приємне обличчя i яснi довiрливi очi. - Гав ду ю ду? - привiтався вiн по-англiйськи i подав руку. Гав ду ю ду, сер, - вiдповiв я i назвав своє прiзвище. - Це тi вашi яблунi? - захоплено питала Лена по-українськи. - Тi самi, - вiдповiв я. - Що за чудовi дерева! А як цвiтуть! I вони вродять яблука ? - Думаю, що так. - А що ви там робите ? - питала вона вже по-англiйськи. - Будуюсь, - вiдповiв я. - Так скоро. То ж недавно ви мали, здається, хату в Торонтi. - Таке наше темпо, - вiдповiв я. - Чи можна оглянути? - питала вона. - Розумiється. Дуже прошу... Ми зайшли на будову, все там рухалось, купи матерiялу й землi завантажували весь простiр. Я просив ступати обережно, взуття Лени мало вiдповiдало характеровi терену. Я все уважно й поважно пояснював, намагався бути спокiйним, показував рисунки, проекти, загальний малюнок майбутньої будови. - О, це чудово! - казала Лена. Направду дуже добре. Вражаюче! Гратулюю вам, Павле. - Її чоловiк спокiйний, зрiвноважений, все без поспiху оглядав, похитував головою i час до часу зауважував: - О, єс! Гуд. Берi гуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! - Вiн мав приємний, низький баритон, який звучав солiдно й переконливо. А менi було дивно, що ось бiля мене та сама колишня, близька "моя" Лена, яка несподiвано стала зовсiм "не моєю", що мiж нами постав невидимий кордон, що ми вражаюче вiддаленi i офiцiйно обережнi. Вона намагалася бути грайливо - легковажною i невтрально - приятельською, але я не був переконаний, чи на цей раз її акторськi здiбностi вийдуть з цього переможно. Збоку, злiва, дуже примирливо, скромно i привабливо стояла моя стара, майже заглушена будовою, хатина i я попросив гостей до середини. - Меблi! - викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. - Барокко! Звiдки маєте цей музей? А тi вази! То ж це справжнi китайськi! А картини! Чи не Сезан часом? Тут же на стiнах висiли i її власнi картини i тут же трохи далi на комодi стояла її фотографiя i можливо вона це помiтила, а тому ще бiльше зосередила свою i нашу увагу, на здогадного Сезана. - О! Який там Сезан, - казав я. Це просто... Я не знаю. Невiдомого майстра. - Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! - Вона уважно до того приглядалася i винесла присуд: - Сезан! Я розсмiявся. Цi двi картини, якi вона означила, як "Сезан", я недавно принiс вiд тiтки Ен, разом з iншим, як вона казала "джонк-ом" i повiсив їх тут просто тому, що вони дуже добре пасували до загального стилю. Вони були задимленi, замазанi, довгий час стояли у якiйсь комiрцi, їх рямцi спорохнiлi. Лена була захоплена i зворушена, її власнi картини i її фото неухильно вимагали пояснень i вона почала швидко поясняти своєму чоловiковi, що ми були дуже близькi друзi, зрештою, вiн це знає, вона стiльки про це говорила. Вiн спокiйно оглядав мої вази, мої коники, мою Нефретете i не зраджував нiякого iншого зворушення, крiм звичайних своїх стандартних "найс", "гуд", "екселент". А я лиш боявся, щоб Ленi не заманулось заглянути до моєї спальнi, де стояли її iншi, можливо їй не знанi, тi з озера Сiмко, щасливi i радiснi, повнi сонця i повнi чару знимки. Я заклопотано просив гостей сiдати, дiстав вiски й джiнджерел, налив три старовиннi, рiзьбленi, iнкрустованi лазурком, склянки. Ленi i це сподобалось. Ранiш нiж випити, вона оглядала склянку, нiби яку дорогоцiннiсть. Ми з доктором випили, холодний напiй дуже добре смакував, Лена випила також "за зустрiч" i "за знайомство". Її чоловiк виняв цигарки "плейєре", я вибачився за невживання, вiн був здивований, зазначив, що це "дуже добре", що це "погана звичка", що вiн "хотiв було також кинути", але "не мав видержки". Ми спокiйно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те, як довго вони мене шукали, про алею Матiяса, про мою будову, про те, що вони їдуть до Нiагари, що вiн там ще не був. Ленi в цей час помiтно не сидiлося, її не бавила наша розмова, її увага виразно була скерована до моїх збiрок, вона хотiла бачити все, зацiкавилась моєю збiркою книжок, старанно придивлялася до кожної дрiбнички, зайшла до другої бiчної кiмнати, довго там барилася, а потiм... О, жах! Вона таки не минула i моєї спальнi. Я в цей час почував себе, мов на шпильках, майже не слухав доктора, а коли по часi вона вийшла, не сказала нiчого, лише її гарнi щоки забарвились ще гарнiшими рум'янцями, а сяючi очi затягнулись мжичкою. - Ну, так налийте ще, Павле! - сказала вона. Вона помiтно намагалася взяти себе в руки i так само помiтно, це їй не вдавалося. Я налив склянки i просив випити. - У нас машина, - казав на це доктор. - А, там машина... Вип'ємо! - пiднесеним голосом казала Лена i випила чарку. Я запропонував гостям ресторан, надходив час обiду. - Це забере час, - казав на це доктор. I ми не голоднi. - Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не перечила i лишень питала: - А скажiть, будь ласка, афонський схимнику, де це ви справдi роздобули всi тi скарби? - Життя складається з випадкiв, - вiдповiв я. - Можливо. Але цього не досить. Повiрте, що ота там брудна пляма може бути Сезаном, - не вгавалась Лена. - Пiд сонцем все можливе, але я в це не вiрю, - сказав на це я. - Це не питання вiри. Ви краще звернiться до експертiв. - Коли б це Сезан, - заговорив доктор, - це значить понад сто тисяч. Невже ти думаєш... тi люди аж такi наївнi... - Павле! - перебила Лена. - Ми нiчого не знаємо, як це сталося! Можливо, це справа далеко не наївности. Але як би воно не було, та он ваза справжня китайська... А та он фiгуринка справжня iндiйська. Копiя божка Крiшни. Кажете, що вони принесенi з горища. Багато дорогоцiнностей хорониться по горищах. - Але люди, що це купували напевно знали, що купують, - казав на це доктор. - Не конче, не конче... Купували, бо мали грошi. Переважно з цiкавости. Як сувенiри. За два - три доляри купували ван Гога. Вiн їм нiчого не казав, закидали на горище... На горищах наших помiщикiв знаходили майстрiв ренесансу, - казала Лена. - Мушу вiддати справедливiсть вашiй компетентностi, казав на це я. - Нiяка особлива компетентнiсть. Про це знайдете в любому числi "Рiдерс дайджест". Але я цим цiкавилась окремо. В Монтреалi є такий професор з Мек-Тiл, на прiзвище Ваньє. Я слухала його виклади... Але ми, Павле, мусимо їхати, - перебила сама себе Лена. Я не перечив. Ця вiзита не була для нас легкою. Лена помiтно хвилювалася, мої нерви також не мовчали i доктор це напевно помiчав. Коли вони вiдходили. я дав їм на спогад попiльничку зi старої бронзи. Я провiв їх до їх авта. - Яблунi, яблунi! Незабутнi яблунi! - викрикнула Лена. Вона намагалася маскувати збентеження, ще раз глянула на напис "Коломия", подала менi швидко руку i заховалася до машини. Ми з доктором прощалися спокiйно, я пояснив йому виїзд до автостради, побажав їм щасливої дороги, просив заїжджати. Машина рушила. Я помахав за нею рукою... А потiм повернувся i пiшов на будову. Усе це разом не тривало довше години. Але неспокою лишилося на довгий час. Мiй вигляд i моя поведiнка помiтно змiнилися, я намагався уникати Катрусi, вона все це бачила i все розумiла. Пiсля Великодня мiж нами постали винятково iдилiйнi стосунки, можливо трохи засолодкi, але зогляду на їх непiдроблену справжнiсть, абсолютно можливi. Вiзита Лени внесла до цього велике спустошення. Катруся мала збентежений вигляд, це менi дошкуляло i тим бiльше, що вона зi сумом повiдомила, що панi Сомерсет змушена знов вiд'їхати до санаторiї. А це значило, що я мусiв би знов заняти мiсце архангела того дому. Це комплiкувало справу подвiйно. На щастя, це покищо обмежувалось лишень вечорами, бо я мав нiчнi роботи, але там далi... Мовчанка. Мовчанка. I питання. Тим часом дуже скоро я дiстав листiвку вiд Лени, що свiдчило, що вона тепер стала значно стараннiшою кореспонденткою, нiж було в минулому. "Милий! Дякую! За Твiй (!) "столик" (малось на увазi мою спальню). Незабутнiй! Сiмко! Люблю! Незабуваюча!" "П.С. Вiтай МОЇ яблунi!" О, мiй ти Боже! У мене крутилась голова. Свiдомо затримався з вiдповiддю. По кiлькох днях знов листiвка i знов "милий", лишень, на цей раз, повiдомлення, що вiдлiтає на лiто до Швецiї, без чоловiка, до його батькiв i вже не "вiтай" а "вiтайте", хоча все "МОЇ яблунi". А трохи згодом прийшов пакунок - мiй другий портрет, той самий, що висiв поруч з її, але старанно викiнчений i дбайливо оформлений. Що це мало значити? У вiдповiдь я пiслав їй подяку за вiзиту, за листи, за портрет, за пам'ять, вiд себе i вiд яблунь, повiдомляв, що вони цвiли й вiдцвiли, чекають плоду i жалують, що їх приятелька так безжалiсно i далеко вiдходить. I питав, що це все значить. Чи вона вернеться ? I закiнчив зливою патетики, яка порушувала береги пристойности. Я жадав її повернення, запевняв, що живу тiльки нею, що все що роблю - роблю лишень для неї, що я надiюсь i вiрю. Моє роздвоєння знов загрозливо збiльшилось, вагання набирало сили. I можливо вiд'їзд Лени, розширення простору, вiддалення мiж нами, могло нам помогти. I можливо це розв'язка. Можливо той свiт - її свiт, свiт її предкiв, її крови. Хтось з її роду, по лiнiї батька, походив зi шведiв, взятих в полон пiд Полтавою, який не повернувся до дому. Країна шаленого Карла, благородного Нобеля, чарiвної Грети Гарбо. Чи не варто їй справдi подумати над цим i чи не значить це справжнiй кiнець мiж нами, роздiленими глобальним простором i океаном. Ми знов залишилися з Катрусею однi на весь наш замкнений свiт з його будiвельною гарячкою, що саме в цей час набрала кульмiнацiйного розгару. Це був також невральгiчний кiнець травня, оселя панi Сомерсет з її помпезним заїздом, оточена атмосферою квiтiння городних макiв, синiх, бiлих, жовтих i навiть чорних iрисiв, рiзнобарвних гвоздикiв, бiлих нарцизiв, мармурових магнолiй, а головне, бiлого й бузового бузку, який став валом мiж оселею й зовнiшнiм її свiтом. Робiни, кардинали, шпаки i легiони iнших крикунiв, конкурували з автами й булдозерами, а Катруся надягала свої короткi, кремовi штанцi, легку нейлонову, прозору блюзочку й тероризувала мою розтерзану плоть. Ластiвки лiтають, бо лiтається I Ганнуся любить, бо пора, писав про таке один поет. I мiж iншим той загадковий Сезан. Лена нагнала цим на мене безодню переляку. Розумiється, що я не мiг допустити можливостi, щоб у моїй ветхiй хижi, зовсiм пiд ногами могли валятися сотнi тисяч добрих канадських долярiв. Для такого я був затверезий... I не належав до тих, що виграють на iрляндських перегонах чи льос-вегських рулетках. Взагалi я не був улюбленцем легковажної фортуни i на дурничку з легкої руки нiколи не робив ставки. Клясичне, бiблiйне приказания про пiт i кров було чи не єдиним моїм банковим контом, на яке я покладав основнi надiї досьогочасних моїх пiдприємств. Чи могли б бути вийнятком мої маленькi теперiшнi операцiї у просторi цiєї ось "Коломиї"? О, яке це порiвняння, наприклад, з центром Рокефелера в Мангетенi. що в основному є моїм iдеалом i який, до речi, викупив тисячi акрiв отам трохи далi за автострадою Єлисавети. Запишiм скромнiсть. Нiцше називав це чеснотою дурнiв, але хай навiть ми з цим не годимось, то скажiть на милiсть Аллаха, що це слово може значити у просторi Канади з її мiльярдами акрiв лiсу, поля, степу, тундри, гранiту, оливи, залiза, золота, якi вимагають вiд нас завзяття, щоб обернути це у шляхи, побудови, кораблi, лiтаки, солодку кашку i примхи бiтнiкiв. Я хотiв i не лишень хотiв, а мусiв, рости, вростати, ширитись, здобувати i, розумiється, множитись, а тому мусiв шукати засобiв. Це зветься грошi. Такi папiрцi з головою королеви. Де їх дiстати? Шукаючи за ними, менi не раз ночами болiла голова, а днями не раз заливався потами. Пригадується хоч би будиночок при вулицi Глен в Торонтi, що видався менi верхом шаленої спекуляцiї, неймовiрною фiнансовою операцiєю i копальнею золота. А що ж далi? Мої смаки розросталися. А тому, коли Лена, можливо жартома, назвала те французьке iм'я Сезан i вказала на одну iз запорошених мальовил на моїй стiнi, про яку я не мав нiякого особливого поняття, лишень те, що вручила менi її, також жартома, тiтка Ен, то повiрте менi, яка твереза голова могла б втримати тверезiсть, коли нi з цього - нi з того, все це обертається в божевiльну уяву про сотнi тисяч манни з неба. Я почав було, особливо ночами, маньякально манiпулювати, як то того Сезана обернути в будiвельну компанiю з багерами, екскаваторами, будiвельними площами. Це була далебi чортячо приваблива мрiя. Днями звичайно, коли голова холоднiшала, я переставав вiрити у чари Сезана, одначе на всякий випадок, я вирiшив усю мою антику, за вийнятком меблiв, повернути назад до будинку тiтки Ен, вважаючи, що моя резиденцiя не є найвiдповiднiшим мiсцем для сезанiв, вовчиць, божкiв. Несподiвано я затратив свiй легендарний спокiй. Менi вже ввижалися люди в чорних масках з наганами, якi вриваються до моїх замкiв i поривають мого Сезана. Катруся була неймовiрно здивована, коли я сказав, що вертаю назад божкiв i Сезана. Тож добра тiтка Ен може бути ображена. Розумiється, що мила Катруся не робила клопотiв з цими фiгурками, не цiкавилася їх походженням i свої гуцульськi сорочки ставила багато вище, нiж iндiйського божка Крiшну. Як i не уявляла того факту, що вона тепер набула вартостi, якi годi обчислити доляровою готiвкою. У тих стiнах, де вона перебувала, безтурботно припадав курявою не один Сезан i не один божок Крiшна. Щаслива Катруся, що вона таким не морочила собi голови, а спокiйно, зосереджено вишивала червонi й чорнi хрестики по канвi бiлого полотна. I не дуже щасливий я, що маючи на досяг руки таку Катрусю, ганявся за фантомами болотяних вогникiв. Це далебi могло викликати лють. Я сам дивився на себе з презирством. Де та хоч найменша запорука, що мої примари обернуться у моє щастя? А коли б так, тодi що з Катрусею? Залишити її отак на призволяще. З її добрим, кохаючим серденьком i її пречудовими вишивками. О, мила Катрусю! I хто тебе таку сотворив? I для кого? I невже для мене? Тепер вона не приходила до мене робити порядки, тепер я заходив до неї i за кожним разом заставав її у iншому, завжди свiжому, привабливо показному одязi. Не можу знати звiдки у неї таке вражаюче вiдчуття одягу, хто їй пiдсказував, що саме це їй найбiльше личило. У гарячi днi i теплi вечори вона цiла зiткана з фiлiгранної прозорости, кожний м'яз її легкого тiла ласкаво бентежив уяву. Вона могла стояти бiля плити i варити каву, або обома руками поправляти розбите ззаду волосся, а разом з цим робити враження, нiби з неї спадає її одяг, i вона вступає у прозору воду басейну, або лягає навзнак пiд сонцем на зеленiй травi. А iнколи її синi, чистi, прозорi очi виразно вимагали зрозумiння. Ну, чого ж чекаєш? Хiба не бачиш?... Ми часто сходились. Я обiймав її стан. Її пружне тiло вiдповiдало негайно. Її уста були завжди готовi. I їй не легко було зрозумiти, чому я так настирливо оминав остаточного рiшення. Щоб собi помогти, я завантажувавсь роботою, не був вдоволений нормою фабрики, а маючи на контi певну готiвку, призначену для заплати будови, я вирiшив тим часом використати її для швидких торговельних операцiй. Це був час найживiшої торгiвлi будинками, вiдповiднi фiрми росли i множилися, мiй Снилик вiдкривав другу канцелярiю при вулицi Ронцесвейл. Протягом червня, я купив i продав три будинки. На цей раз без нiяких направ й репарацiй. Чиста, гола, безоглядна спекуляцiя. Заробляв я, заробляв Снилик, заробляв адвокат, заробляв податковий уряд. Тiшились, що росте мiсто, ростуть капiтали, буяє достаток. Це був запопадливий час, мiй телефон брязчав без перерви, мiй "Меркурiй" невтомно бiгав мiж Оквiлем i Торонтом, конто в кредитiвцi поповнялось свiжою готiвкою. А разом з цим я шукав можливости розпрощатися з "Равнтрi" i знайти щось тут ближче i можливо прибутковiше. Моя увага була скерована на цiкаву, алюмiнiйового кольору, казкового вигляду конструкцiю, на вежi якої появився магiчний знак з чотирьох лiтер "ФОРД". Ця конструкцiя примiстилася зараз при моєму виїздi на автостраду Єлисавети по дев'ятiй лiнiї i, мабуть, була споруджена тут спецiяльно для мене. Вона росла на моїх очах, щоденно я кiлька разiв проїжджав повз неї i так до неї призвичаївся, що почав вважати її за свою. I здавалося, що росте вона сама вiд себе просто з землi, як дерево, бо з дороги не було видно нiяких людей. Збоку понуро стояли й чекали лишень авта. Тi авта, та споруда i та дiлова, спокiйна, якась урочиста атмосфера довкруги з автострадою, по якiй туди i назад, сливе без перерви, бiгли машини, наповняли мене тим самим ритмом, так що я починав почуватися її частиною i можливо вперше збагнув, що це продовження всього космосу разом з кружлянням зiр, плянет i тiлець крови у моїх жилах. I коли до цього часу, я не розумiв i боявся такого кружляння, то тепер це ставало моєю природою, як щоденна їжа, або чищення зубiв. I єдине, на що я ще не мiг зважитись - залишити мою фабрику. Все що я не робив поза нею, вважалося мною за лотерiю, узалежнену вiд випадку. Я ж вимагав псвности пiд ногами. I можливо, це було основною перешкодою для мого великого старту. Я мав намiр залишити "Равнтрi", але одночасно моя увага зверталася механiчно до "Форда". Дарма що мої прибутки поза "роботою" багато разiв перевищували "мої заробiтки". I з початком червня черговий лист вiд Лени з печаткою незнайомого мiсця Люнд у Швецiї. Повiдомляла, що вона у батькiв чоловiка, що її гарно там прийняли, що почувається добре, що їй там подобається i шо, можливо, вона там залишиться "на довгий час". А головне, що вона в тяжi i сподiвається "родити янголятко" - вийнятково невластивий для неї вислiв. Невже це початок кiнця? Дивував лиш загальний тон листа - не так радiсть, як скорше вiдчай, скорше надрив, анiж щастя. Здавалося вона комусь i на щось скаржиться, за щось метиться. "В остаточному, писала вона, людина мусить одного разу визнати межi можливостей". Я їй не вiрив, не в її дусi i стилi, але де докази ствердження недовiр'я. А що залишалося менi? "Визнати межi можливостей"? Будова,