не забере? Чи то вiн хоче його вже заразом розкидати замiсть паренини, заорати та пшеницю сiяти? - Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись. - Проходжу ото коло вашого саду i просто мене аж оскома бере... - починає Григорчук. (А це ж Матвiєва слабка струна - садок. Нiби знає...) Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач. - По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй. - Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук. - А як виробиш та погноїш, то росте нiчого,- зм'якшував вартiсть земельки обережний Матвiй. - Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите чи нi, а оця моя десятина (тут є ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не рахується), їй-бо, вона... ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно. Змокло... Ото-то тiльки... - Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй. - Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi "польза". Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землi, як тут. Оця мастка глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було губернiї. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо, кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони кажуть, сохою. Покопирсає... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi. Страшнi сушi. А "почва", знаєте, не видержує сушi. Твердiє, репає... Ото, знаєте, часом такi рiвчаки порепають, що ой... Це все оповiдає Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли. У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй i шевство знав. "Отак для своєї потреби"), нанiс полiн, дров i якусь, видно, фортецю будував. Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед хати. - Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на своє мiсце,- Баба моя пiшла до Дерманя, то ось, як бачите... - А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю, нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру маєте хату... Но, пощо ви ото такi малi вiконечка зробили? - Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Знаєте, як то кожна копiйка дорога. А вiн одного разу каже: "Знаєте. Я маю готовi, вирiзанi тахлi. Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi. I нiчого не коштує, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так стигне. Тепер ось каюсь... Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але немає поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства". Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на ногу, продовжує: - До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на Матвiя оком... - Не курите? - сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що Матвiй анi не п'є, анi не курить... - Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою. - Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка "коришкiв" отої от поганої "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема. Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою i закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та дивується. Вiн хотiв би, щоб i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок. - Так як то ото кажете? - нiби ненароком згадавши щось, питає Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш... - Що ж, знаєте, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту. Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви знаєте, все меншає i меншає у нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Має ось тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить. I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де тої землi дiти наших дiтей вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є... Що, знаєте, по тiм... Я думаю... - Воно так-то так... - перебиває Григорчук.- Та що подiяти? От ми лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю. - Та я нiчого не кажу... - Чекайте-но... Бо не хватає справдi мiсця. На днях якось... Не пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним Паньком, скiльки у нашому селi є повних грунтiв. I що ви думаєте? З сорока наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм, сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини... А не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється i що купляється. То-то,- i чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку. - Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой лiс та млин. Той один лiс виплатить весь маєток. А млин. Скiльки платить вам Волько оренди?.. - Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам знає лiк... Ще коли б то не був млин громадський. Волько пiд'юджує кращих господарiв, щоб вони не впоминалися оренди, а решта, знаєте... Що їм на тому вигорить?.. Плюне та й пiде... - Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за нiс цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi рублiв щороку дасть громадi десятину поля. Григорчук викурив цигарку, кинув її на долiвку i, трохи пiдвiвшись, розтоптав її чоботом. Пiсля цього сплюнув. - Думаєте? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв десятини. Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав перебудувати млин. Вставляє замiсть колiс турбiну i новi вальцi. Поки що дамо йому спокiй, а пiсля таки вiзьмемось... Вiн то вже побалакує зо старостою про купiвлю того млина. Видно, корисний вiн йому, хоч завше лементує, що нiчого з нього не має. Я то, по правдi признатися, нiчого б не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладi почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в нiй пастуха, то, звiсно, який вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить той млин майже задурно, а друге, що грiшми покористується лише дехто... Ну, от i подивiться... Моя дурна голова не раз мiркує: чому б то, думаєш, та не могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самi собi й за молоття платили б i став, i стависько, i гуску є де вигнати... Є й вальцi, i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом... Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходцi... Крику, гамору наробили, але хiба що-небудь вирiшили? Де там. Кричали, дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi... Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi його загорiлись, але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови не тратив... - Трудно, знаєте, сьогоднi чесну людину знайти... - продовжує.- Дуже тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вiчi мужикам, i хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне... i клянеться, i божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й думає - чорт тебе бере, хай тебе нечиста сила слухає... i пiшов собi додому. Ми викупили маєток - сто двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири тисячi карбованцiв. Суму цю ми вичавили зо своїх власних животiв та мозолiв i животiв наших дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi "доходи" дасть... А тепер пiди його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За десять тисяч такий лiс продали... Та це ж треба... (Григорчук знов полiз до кишенi за кисетом з "рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурнiших людей на свiтi. Але що ви зробите?.. Скiльки то нашi главарi попоїздили до острозьких Таксарiв, щоб таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без дубини, отако за марно вiддати... Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало з губкою та додає: - Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене... Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв'язував їх до ясел ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого, "дайбоздоров'я", i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що це його найстарший i що вiн уже "у третю групу" ходить. Ось по тижневi i наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба... Як його, не знаю... того... - Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати,- сказав Григорчук. - Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само не дуже... Нi, нi... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i навiть на зрубах вже не так, як колись... Навеснi та восени у верболозах та болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла в болотi i ледве витягли. - То-то-то! Чув про це, чув! - пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi лебедцi... - Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути її допомогли менi, дякувати їм. А коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельниковi. Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А пiди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п'ять лiт отi верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчує чоловiк, а п'ять лiт сiно братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по парi рокiв, думаю, вибавиться... А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як пiде в зимi... - Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... - Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжує: - Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони Боже, щоб худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"... Воно то й добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли до нас тi чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як цигани, поприходили. Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що сьогоднi у фаетонах їздить, а синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще тодi такий був, що Господи). Отож поставив собi серед лiсу халабуду з круглячкiв... А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку... От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У самого старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по двадцять два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з лiсом (сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу. i думаєте, що хто з наших мужикiв купив тодi хоч одну десятину? Крiм небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi господар, нi один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то не бий. i то не розложи такого драба, та не всип йому п'ятдесят таких, щоб до смертi чухався. А чехи, тi в Сибiр їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А на що їм та культура в Сибiрi, коли ось тут така даровизна трапилась. Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi отi колонiї - Борщiвка, Озiрко, Гiльче, все то на таких землях осiло, i сьогоднi вони пани. Сьогоднi вони палати будують, у фаєтонах їздять... Де я свою силу подiв? Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не мiг мiй батько також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг би. Та не хотiв. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матiр окрадав i все до шинку вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк... Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку оказiю припасену) та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та нiяково, нiби йому чогось соромно стало, засовався на лавi. Вичував, мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати: - Та... знаєте... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I не знаходить слiв, щоб висловитись. - Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби моєї немає дома, а вона те все припекла б, може, смаженю яку б... - О, що ви, що! Господи! Та й цього доволi. Для такого гостя... Господи... - У нас гостi не дуже пороги оббивають... - Звiсно, на хуторi... - Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною, мозолистою рукою пiдсовує гостевi чарку... Пiдсовує незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого серця), горiлка переливається i хлюпається на настiльник... - Еее,протестує Григорчук.- Еее, дядьку Матвiю... Так не годиться. Первий хазяїн... - Нi. Я чоловiк тверезий,- розводить руками господар. I при цьому головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то вiн "чоловiк тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже в його ротi та горлi пече смертельно. - Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив... От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм. Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусiде, i все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старої немає... - Ну,згоджується Григорчук.- Як не можна, то не можна. Є такi характери. Не приймає, i годi... Так, дайбоздоров'я!.. - Пийте на здоров'я. Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповiдаючи, що "давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись було"... лiвою рукою витер свої рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув. - Мiцна каналiя...- сказав. - Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй... - Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?.. - I щоб то... Вiд одної чарки? Ну, годi... Випийте. А як i заночувати. Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте... Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть, бiльше хотiлося закусити неприємний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши, розумiється, добре старе салисько. Матвiй же все поривається спомини свої оповiдати. При тому пiдкраює та пiдкраює хлiба, сала, пiдсовує огiрки. - Так ото, знаєте, куме...- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i розуму навчили. От ми тепер бiдкаємось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонiї з садами та хмельницями, все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс, галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв, то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки лiт... Але ви їжте... Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, примiром, мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли сам "управляющий" графинi Андрейової казав, бувало: "Антон! Купуйте землю. Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... Їйбо"...- "Го,- каже батько.- На чорта менi та земля. Я й своїй не дам ради". Тьху, бодай тебе нечиста мати взяла. I то не бий... А що вiн мав "теї своєї"? Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було їх трьох братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один довго льокаєм у пана Сангушки "состояв", а на старiсть паню якусь приволiк, фракiв усяких, лакованих штиблєтiв, годинникiв з ланцюжками i вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко штиблєти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль" жере в скринi... А не бiйсь, рiзун його-ма... Не бiйсь, не прикупив замiсть фракiв зайвої десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже панщина занадто їх забила... Нема в нашiй Росєї порядку. Нема й не було... Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той "надiл", то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть... частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить... Ну, сусiде... Прошу, прошу... I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули, рухи довжезних рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати не хотiв, а рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi тримає слово. - Так ото є... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали, чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук своїх, вiсiм десятин докупили, хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус, як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють, або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шматуємо i тиснемось на них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно... I Матвiй хльостко, злiсно спльовує...- Треба хiба так працювати, як я працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота "порадочного" не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв - мiшки носив i не чув нiчого... - Усе зїли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще чарочку, на здоров'я... Старої от щось довго нема... Випив... Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився... - Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплюється своїм просторiкуванням. Всi, хто знає його, знають, що з Матвiєм балачка може тiльки "сурйозна" бути. Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i тут, видно, противився... - Батькам дурниця в руки лiзла - не брали. Тепер от, що хоч, роби. Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згадаєте моє слово, що, може, тисячi платитимуть, та землi не буде. - Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав... - А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, їй-бо... - От у мене три хлопцi. Коли я їм тепер не прикуплю землi, то вони хоч i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець... Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А як i продаватиме, то що там тої землi... Ковтнуть, як суницю... Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього увагу... - Їсти вже, мабуть, хочеш?.. Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба, вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i, сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без найменшого згуку, їв... - Нє,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто, рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн все-таки не згодився. - Нє!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Росєя велика. Безлiч у нiй землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та зрештою не треба вже й Росєї... Он у нас на Волинi... Он туди на Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iмєнiй", Господи... Оце я думав та думав i вирiшив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя. Перепродам... Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер. Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'єте, не їсте... Вибачайте... Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь... - Не турбуйтеся... Я вже себе не того...- i при цьому вихилив чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив. - То ви, кажете, землi шукати думаєте? - Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите? - Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити... - Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде... - А ось менi трапляється у Лебедях двi десятини. Правда. Не дуже то того... Земля неважна. Щоб родила, треба ще на нiй пособкати. Мочар, знаєте, але при хатi i - думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме, що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно. - Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.- Я то себе дуже зле... Дуже зле почуваю... - А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати... - Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд. - Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за садком,- це "за садком" виговорив з притиском i головою в ту сторону кивнув.- Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над цим подумати... - Та я-то цю штуку вже чув,- каже Матвiй, забувши, що перед хвилею виявив було таке здивування, нiби це для нього бозна-яка новина.- Чув, знаєте, i думав, Але дума i є думою, коли свистить у кишенi. Що, зрештою, менi та одна десятина поможе... А стягатися до сорочки. Дiтей морити голодом. - Ее, не кажiть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажiть. Одна десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажiть. Це допоможе багато. - Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно тепер дуже... Самi знаєте - скрута. А як ви того... з цiною? - Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i в людей. Звичайно, зiйдемось по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких речах... - Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий вiк тiльки те й робиш, що купуєш, i нiчого з того не дивиться... -Я-то, знаєте... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити. Тут десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не вистануть за цю одну, ото лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з неї щось зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть - поле, як щастя. П'ятсот сiмдесят рублiв коштуватимуть тi десятини. Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв п'ять прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою, коли воно й погноєна, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як ростиме, та засiки на зерно готуй... Ось вона якраз перезябльована. Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти ячмiнь. На зарiк можна лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до того при вашому. Вам просто-таки не випадало б упустити її, а з вами менi краще, нiж з iншими, дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж все одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав уже й Харитон. Питав i Михалко. А я кажу: нi, наперiд мушу з Матвiєм поговорити. Мушу його запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви думаєте? Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на лавi. Одна рука за пазухою, друга на столi. Очi впер у долiвку, в одну якусь точку i з натугою мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час вiд часу корчаться в якусь болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на всю ширину зморшками i двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе у рот шматок хлiба з салом i лишень зрiдка поглядає на Матвiя. Вiн проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали i Харитон, i Михалко, але такого покупця, як Матвiй, вiн не знайде. Вiн навiть готовий деякi незначнi уступки поробити... - Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши, Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я проголосять. Там за тi грошi удвоє можна б купити. А що робитиму, як з вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки... Як ваша цiна? - Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, якi цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для вас не буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається, але як розважити... Що? Подумати тiльки, яка земля. Пiдсоння, новина, вигноєна, вироблена, без пнiв. Ну? Матвiєвi це несподiванкою не могло бути. Вiн, знаючи в цьому толк, розумiв, що дешевше такої землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив чарку, пiдсунув її гостевi i, подумавши, сказав: - Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно, дуже трудно. Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що п'ять лiт тому все моє господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви знаєте, з ким маєте дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе? Григорчук почухав потилицю. - От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за що я втелющив п'ятсот i сiмдесят. Насмiялися б, їй-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу. Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не вартi цiєї одної. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от сусiдами, а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що? Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто. - Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi, знаєте, це менi... Повiрте,- не по силi... Стягнувшись до сорочки, можу ту половину зiбрати... Ну, а друга?.. - Є грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе". - Це-то я i без чеха знаю. Але думаєте, що у "банце", то отак i дадуть i що туди не треба вiддавати? - Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть. - О, нi. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дiстати. Не знаю, чи у вашому лебедському можна б що... - Цього-то вже не знаю... У нас, настiльки пам'ять мене не милить, можуть позичити тiльки пайщики... Так, здається... Але я думаю, що у дерманському вам напевно пiвсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись... Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом i приниженим голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки великої на це уваги не звернув. Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу. - Цц...цмокнув вiн, а опiсля ще раз цмокнув.- Над цим треба помiзкувати. З печi виглядає Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить вiн тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився Василь. Вiн думає: "I знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови, а що з того маєш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i нагальне падає. "Так уже тi постоли обридли"... На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки в пляшцi меншало, а разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про вiйну. Матвiй зловiщi свої сни пригадав i сотий раз їх розказав. Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слухає радо. Розмову свою ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було їм бавитись у жарти. "Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд теї чавухи хоч з одним цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили. Без Бога мужик порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"... Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньої одежi i без шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем... А Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо". Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй. Небо чисте, передосiннє, дзвiнке. З млина чути плескiт колеса. та лятатання кiвша. Садок, обнизаний рясно овочами, дрiмає непорушно, нiби закохана в свою будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка. За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання коней. Це ночлiжани по скошених уже сiножатях розкошують. Видно пiд сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий хвiст диму довжелезною летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до лебедського порубу i зникаючи десь там у Михалковiй дебрi. По хвилинi задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низiв i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд нього та дрiбним рокотом розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини. "СВIТЕ ТИХИЙ..." Матвiй ще раз обходить свiй садок. Дещо поправити треба, яку там занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, здається, i мiцна, а дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпирає, крекче. - Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв треба. Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця вже одна пудикiв тридцять дасть,розважає, обтирає об штани руки i простує до клунi. По дорозi пiднiмає кiлька яблук, що попались пiд ноги, ховає їх до кишенi. У клунi "проклята курка знов намервила на току", але нiяково поночi порядкувати, хоча Матвiй "терпiти не може, як ото всюди свинство таке"... Чекай. Дiстанеться i Настi. "Казав їй сотню раз: не пускай до клунi курей! Нi, баба бабою. Рiзал-ма". До хлiва зайшов: "Що то лошаки поробляють". А вони собi спокiйно стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину посмикають. "Гi-гi-гi-ааааi!",обзиваються "лошаки"... - Ну, ну, орлята,- поплескує Матвiй їх товстi зади.- Жуйте, жуйте. Завтра в плужок. А сiль ви маєте? - заглянув у жолоб.- Ннно! Солi ще досить. Стане. Глянув пiд корови: "Трасця-йома, а пiд коровами така баюра". Манька вся в болотi, але їй байдуже. Лежить собi й почмикує в темнотi. Засвiтив лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старої, минулорiчної пару в'язок скинув i розтрусив пiд коровами. А пiсля цього задмухав лiхтар i пiшов до хати. Василь уже встиг маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку притаїлась, але безсоромно коптiла... - Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважує Матвiй. - Нi, я налив. - А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нiчого тобi на господарствi не вдержиться. - Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло. - Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла б... - сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком: - Iїї-їi-же, Херувiїїми. Тааайно... образующе... Спiваючи розглянувся, пiдiйшов до столу, перехрестився розмашним, твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все старосвiтськi, все з Почаєва нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго м'явся з гнотом, що втопився в оливi, а грубi, репанi Матвiєвi пальцi не були настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль. I коли загорiлась лампадка, Матвiй пiдiйшов до коминка i мiж "Херувимською" загасив коптячу лампадку. Пiсля цього в хатi стало пiвтемно, лише старi закопченi обличчя святих та насуплене чоло Бога-Саваофа, облитi червонастим свiтлом, творили ввесь змiст цього сутiнку. Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не витерпiв i, коли батько перейшов на "Свiте тихий", пiдтягнув i собi за старим, тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i "Блажен муж", i "Єгда славнiї ученици", про Юду злочестивого, що за тридцять срiбнякiв "беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу прєдадє...". А нiч темна i безмiсячна... Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже давно звернуло з пiдповнi. Хутiр дбайливо огорнутий, окутаний гоструватою передосiнньою пiтьмою. Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпляє тендiтнi зiрки, що зриваються i стрiмко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i не то плачуть, не то радiють. Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного i перетомленого Володька, вертається "вiд своїх" Настя. Лiхтар взяла вона у свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунцi, тому має одну шибку зелену, двi бiлi й одну червону. Довжелезнi два вуси освiтленого туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами, але навiть на одну хвилю не вгамує своєї цiкавостi i засипає матiр питаннями: i нащо ми так далеко вибралися з Дерманя? Там є стiльки хлопцiв, там має цiлий день з ким бавитись... Але хiба мати знає, нащо? Знає лише Бог святий та батько. i стара, взагалi... Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв: i як, коли мати "у своїх" сидiли, вiн зустрiвся з Андрiєм, Хведотом Кухдоським та Трихоновим Архипом... Як вони спочатку оглянули один одного. Всi заздростили, що Володько має лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом. А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали там горiхiв, клали вогонь, пекли яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки. При цiм Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з неї горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки. А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в коваля бавиться. Вiн має на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але її заклював шулiка. А Мехтод каже: "Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.- "Там був мрець..." - "Який?" - "Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо..." А залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах... А Ольга йому каже: "Халєра ти, халєра ти, халєра ти..." Три рази йому сказала: халєра ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду. - А що то таке скремейда?.. - питає мати. Володько вiдповiв не вiдразу. Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є скремейда? Про це повиннi всi люди знати... - То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею їздять, або верхи, або женуть перед собою. Кривулька вичовгається i дуже гладенька. Нашi хлопцi мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це десять карбованцiв. - Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний осоружний запит. Володько аж гримнув... - За грошi у нас є мушлi. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навiть Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: "Кому вiддав кашкета? Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун в твою мать,- каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в тому кашкетi Мехтод тримав свою "казну". Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша проїла у ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така чорна, як кашкет... - Ну, ну,знов втручається мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось. I за що, Боже мiй, має дiстати? Це дивує Володька настiльки, що вiн взагалi перестає розказувати. Вiн лишень думає. Ввесь час, коли мати сидить у "своїх" - у дiда або у дядькiв, Володько бавиться... Йому там приємно. Вiн не раз так захоплюється грою, що забуває за снiданок, обiд i вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд неприємного обов'язку - обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять з початком осенi цiлий рiк до пiзньої весни. Для цього збираються великою юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi... лише без тих, що не можуть встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi. Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини. Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi, йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою? Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки, якими бозна вiдколи висадженi монастирськi алеї -все це наводить на Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить, коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр'ї i слухати, як шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!.. Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Починає бамкати дзвiн Здається, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi капають на землю, що жадiбно їх втягає... I малий Володько задирає високо-високо голову, так що йому злiтає назад кашкет, i намагається пiзнати, звiдки саме бамкає той дзвiн. Йому до того стає гарно i радiсно, що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг. Навколо повно людей. Засмiють. Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого, щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти звешся?" Володько, розумiється, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн краще йде до церкви. У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом ст