оять i палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої позолоченої лампадки. Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше, щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi цiлують його якраз у ту ногу. Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають. О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди... З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi. Зi схiдного боку, по дорозi "до Лисiв", монастирське господарство - довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгує на праву ногу (два з половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак люльку, до якої, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить Володька, все-то його захоплює. Йому навiть приємно чути тупiт нiг по бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирської дзвiницi, що так якось дивно i таємничо вiдбивається луною високо попiд склепiнням над головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою, Володько навмисне мiцнiше пристукує закаблуками, а потiм уважно прислухується до своїх крокiв. Головна церква, яку тут звуть "холодною", стоїть посерединi монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою, парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних, могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякi з тяжкими, темної барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влiтку густий морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим. На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами, нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, їх часте зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою... Але з того бува стiльки реготу, що пожертвувати однiєю сукнею далебi оплатиться... Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво довгi крила з темних постатей. Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей. Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою звiдкись починає виринати: "Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..." Володько закриває очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно затискає її у своїх рученятах i завмирає. Чернечий хор вiдспiвує. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як i прийшли, i коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семiнаристiв починає переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно подобалися їх гарнi однострої. Коли вiн виросте i як тато не заборонять, вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет. I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву, дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече їх рiчка, через котру вони мусять переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i вузька? Мати губиться у такiй безоднi питань. - Спитай батька,- казала вона.- Батько знає. "Ага,- думав Володько.- Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й їх спина болить...". Володько вiрив, що батько дiйсно багато знає, але тому вiн i не хоче говорити, що знає. I так, борсаючись у туманi, зближались мати i син до свого хутора. Здалеку було видно свiтло їх лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого цiлоденною бiганиною Володька. Коли доходили до свого подвiр'я, вже з дороги почули спiв Матвiя i Василя. Ледве-ледве манячать двоє слабо освiчених вiконець їх хати. Свiтло лiхтаря освiтило заросле шпоришем подвiр'я. Мати загримала у дверi. Спочатку за спiвом нiчого не було чути. "Чу-у-у-у-дна дєл-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади... Со-творi-iїiл єсi... Сотворiiїiл єсi,.." - виривалось з хати... - От рознесло його,- каже мати.- Коли б злодiяка який всю худобу виволiк - не чув би... Вiдчини!.. - i загримала дужче. Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась залiзна засова других - i в їх обрамленню стала невиразна бiла постать батька... - А темнота! Господи! - сказав вiн.- Ну входьте, входьте.- I всi ввiйшли до хати. Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву. - Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапає. А Володько, роздягаючись, заквилiв: - Мааамо! Їсти! Їсти! Їсти дайте. А на печi як стiй вигулькує i Хведотiв голосочок: - Я також хоцу... Мамо! - Вiн вiд самого обiду майже нiчого не їв, а терпеливо чекав приходу матерi. - Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути... Ox, ox, ox!.. - i вона встала. Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його, вилила у велику череп'яну миску. Озброївшись дерев'яними ложками, розсiлась родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько їв поволi, з тактом i розважно, тримаючи в лiвiй руцi також поважний кусисько чорного хлiба. Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх зубiв. Мусiла жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи роти нерозжованим хлiбом. Найгiрше пописувався Хведот. Цей i собi намагався дорiвняти iншим у темпi, набираючи повну ложку, при чому безладно розливав усе на стiл. - Забери те порося,- не витримав врештi батько.- Налий йому у який черепочок i постав пiд столом. Хведот вiдчуває всю гостроту образи, так само, як i голод, але величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить собi з його людської гiдностi. Йому не залишається нiчого iншого, як мовчки стерпiти все, стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози. Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила не пiд столом, а на столi. Але тепер йому вже так не смакує. Запал i захоплення їдженням зникли. Вiн чується вiдiрваним вiд решти родини й ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiстає за все вiд батька одного ляпаса i завчасу йде спати. Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали балачку. Мати оповiдала, що ходять по селi чутки, нiбито продаватимуть Застав'я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. "Боже, Боже! Що там того Застав'я для сили люду,сказала вона. - По клаптику розхапають". Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу пошкрябає у головi. А пiсля розказав про сьогоднiшню свою розмову з Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася. - Придбати пiд порогом такий шмат поля... Га! Славно б це було. Але де його тих грошиськiв набрати? Хведот не спав i хотiв попеститись у матерi, щоб забути свою образу. Вiн устав i непомiтно за розмовою втемедився матерi на руки та схилив свою голову їй на груди. Мати гладила,ту голiвку... - Ох, дiти, дiти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нiчого ми не вартi. - Я пiду, мамо, на Рiздво колядувати. До мельника, до побережника. А на третiй рiк пiду до школи. Виросту, буду вчитися i зароблю грошей,- защебетав Володько. Батькiв погляд упав на щебетуна, i малий осiкся... Вiн, видно, хотiв ще щось сказати, та не вiдважився. Його виручив Хведот. Усi посмiхнулись, навiть батько. Володько помiтив батькову усмiшку i йому вiдлягло на серцi. Значить, не дуже велику дурницю вiн утяв. Мати, гiрко посмiхаючись, гладила дiтей по головi. - Ех, горенько менi та тошненько з такими робiтниками. Роздягайтесь-но, та спати... I дiти пiшли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купiвлю землi. Одначе Володько не мiг зараз заснути. Вiн пильно з заплющеними очима прислухувався до розмови батькiв. До того проходив у думцi багатий на вражiння день: свої гри з товаришами, монастир, ченцi, учнi i цiлу подорож до Дерманя й назад. Розмова батькiв частинно йому незрозумiла. Вiн не зовсiм проймається їх прибiльшеними турботами за грiшми. Нащо їм грошi? Нащо їм та земля? Мають вони хлiб, картоплю, сало, молоко. Чого ж їм ще треба? Чи ж, як вiн виросте... Чи йому потрiбна буде та земля? Ось вiн чобiт не має. Не має добрих штанят... Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились, як i де дiстати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлiбом до нового врожаю? Скiльки було б карбованцiв за годовану льоху? Тощо. Це цiкавить старих так дуже, що порою вони досить уперто змагаються й одне одного переконують. Сплять на полу. Пiл широкий, тривкий. З одного кiнця пiд стiною мiсце батька. З другого вiд печi - матерi. Попосерединi Володько i Хведот, а Василь - окремо у запiчку. Володько спав завше коло батька. На полу - не зовсiм м'яко. Велика, як пiл, солом'яна мата розкладалась на дошках. Застеляють її грубими ряднами, а пiд голови кладуть рядом подушки. Лягаючи, цiла родина спочатку молиться. Лягти без молитви нiхто не посмiє. Батько, лягаючи вже в постiль, ще три рази хрестить себе, вiдмовляє "Ангелу Христов Хранителю" i кладеться. Володько чує це все, вивчив таким робом i собi цю молитву, говорив її так i, лягаючи, хрестив мiсце подушки, на котрому клав голову. Чув також Володько, як батько лежачи постогнував вiд рiзних болiв i як не раз крiзь сон гукав або мимрив якiсь невиразнi слова. Голос його тодi глухий, нiби хто душив батька. Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою i затикав пальцями вуха. А серце його починало швидко i болюче битись. - Ти ще не спиш? - питає батько, лягаючи коло Володька i вкриваючись кожухом. Володька цей запит здивував i втiшив. Батько рiдко коли питав що-небудь дiтей. Рiдко коли турбувався вiн, що i як з ними. I це раптом... I то таким тоном. - Не хочу спати. Я думаю... - каже Володько. - Ну, ну. Спи. Хай конi думають. У них великi голови. А тобi ще рано думати. Спи. Згаси, стара, блимавку,- говорить батько. Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвiтили були на мiсце лампадки, i в хатi стала понiч. - Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю... - молиться батько на сон. Володько пiдвiв голову, перехрестив подушку i знов лiг. Цим вiн показав, що вiн не забуває молитись. Йому б дуже хотiлось, щоб батько це кожного разу спостерiг, але той якраз того нiколи не помiчав, чи, може, так удавав. i пiсля цього все стихло. Крiм Хведота, нiхто ще не спав. В хатi поволеньки почало виднiшати. Це, мабуть, сходить мiсяць. Крихiтне, кволе його свiтло пробилось i до хати. Володько мiг навiть розпiзнати обриси посудника коло дверей. Десь у печi ввесь час цвiркоче цвiркун. Володько не може анi на хвилю зупинити настирливе цвiркотiння. Вiн слухав його довго й терпеливо, але коли намагався перекинути свою увагу на щось iнше, помiтив, що цього не в силi зробити. Йому хотiлось заговорити до батька. Iншим разом вiн нiяк не смiв би навiть подумати про щось подiбне, але тепер у батька, видно, настрiй не кепський. До того батько все одно не спить. Це чує Володько по його вiддиху. Помiркувавши хвилю, малий набирає вiдваги, потайки горнеться ближче до батька й шепоче: - Тату... Батько не обзивається. - Таату!.. - пiдвищеним голосом. - Чому ти не спиш? - каже батько. - Тату! Де той цвiркун сидить? - Володько запитав не без остраху, що почує у вiдповiдь якийсь жарт або просто нiчого не почує. Але батько йому вiдповiв цiлком поважно: - У печi. - А вiн не спечеться? - На гаряче вiн не дурний лiзти. - А де ж вiн сидить? - Ну, де-небудь у щiлинi, коло стiни. - Чи можу я його пiймати? - Що ж ти з ним? У борщ укинеш? - А нащо вiн там завше цвiркоче? Я б його забив. - Часом i ти так само цвiркочеш, але тебе ж нiхто не забиває. Та ти ще його не так-то й зловиш. - А метелика я зловив. Вiн має дуже гладенькi крильцята. Василь робить з них попiлець i сипле його до чобiт. Я хотiв одну. пташку в лозинi пiймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула i вiдлетiла. - То треба було їй на хвiст солi насипати. - Нi. Тож тiльки зайцiв так ловлять сiллю... Солi я не мав. - Другим разом вiзьми. Як тiльки зобачиш якого птаха, одразу сипни на хвiст солi, i є. - Умовкни там, старий,- заговорила мати - Я вже заснути б хотiла... Такий наказ Володьковi зовсiм не подобався. Вiн же тiльки розiйшовся, тiльки натрапив на вiдповiдний мент... Одначе треба хоч на хвильку втихомиритись... Ах, чорт... Знов той осоружний цвiркун... Ну, щоб йому праве око, капосному, вилiзло... А Хведот, як дихає, нiби пiдкульгуе... Вiдблиск мiсяця сповз уже з посудника на землю. Володько не втримається. Вiн починає соватись, вертiтись. Нi, вiн мусить дещо ще розпитати. Як же так? Усi все знають, а вiн один, мов баран. Дай, Боже, хоробростi. - Тату... - починає вiн тихо, обережно, мов злодiй. Мов щось украсти хоче. - Тааату!.. - Та спи вже, спи. Бач, мати на нас гримає. Ще макогоном пожбурить. - Тату?.. - Ну, чого тобi?.. - Я з Хведотом недавно бачив ужа,- i вiд цiєї згадки Володька проймає острах. Шепче вiн це з тремтiнням у горлi. Йому страх як хотiлось би пригорнутися щiльно до батька, тiсно обняти рученятами його шию. Але це тiльки паненята так роблять. Вiн мужчина. Йому не личать пестощi. Обнiмати, хоч i батька,- сором. То ще Хведот може з матiр'ю пеститись, але ж вiн що. Сопляк малий. Вiн ще не виговорить букви р, ж,- каже л, з... Не виговорить ч, а каже ц... Володько найбiльше, що мiг дiстати вiд матерi, це пару слiв та погладження по голiвцi... А вiд батька i того нi. Батько лише часом попругою через спину погладить... Одначе Володько нiкого так не любить i нiким так не гордий, як своїм татом... Тато! Його тато! Такого чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний. - А де ж ти бачив того вужа? - На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця яка. Хведот своїть над ним i гукає: "Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тiкай!" i ми втекли. Чи вуж крiпко кусає? - Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй. - I де дiваються вужi зимою? - Зимою вони сплять по норах. - А що вони їдять?.. -А що ти думаєш? Думаєш, вони такi жеруни, як ти? Вони засипають i сплять. Їсти їм тодi не треба. - Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не їдять? - Розумiється. - А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали? - Може, й добре. Але що тодi їли б чорногузи? - А чорногузи не здохнуть вiд ужiв? - Нєє, це вже така тварина, що їсть тобi i жабу, i вужа, i пiсля того чує себе так, нiби це були вареники з маслом. - Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А де вони дiваються зимою? - Бо так їх пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобi личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi краї - у вирiй. Знаєш, як наша мати печi тримається, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше було лiто, а у нас є й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде. - Тату! А де ж тi краї? Там нiколи немає зими? А чому? Де це? - То далеко. Звiдсiль не зобачиш. За морем. Багато птахiв вiдлiтає туди, але весною вони знову вернуться. - От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га? - Розумiється. Але там є й такi, яких ми нiколи не бачимо. Чув про Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справдi є. Бачив ти того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив? Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там є такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри. - Ох, Боже! - вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Вiн аж помовчав хвильку. - Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця? - Несе. Розумiється. Як маленькi горошинки. - А чи є там i вужi? - Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, i навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там i звiрi хижi. Там є такий звiр, що в нашу клуню не влiз би. Вiн зветься слон. Такого слона оговтали i ним їздять. Вишкрябається на нього з п'ять чоловiка i той пре. Є там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi звiрюки. Не дай Бог попасти такому у пазурi. Одразу поласує тобою, i все. Там повно того... - А чи є там i люди?.. - А де їх нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у них, як у нашої корови Маньки. - А їх, тату, не поїдять ужi та слони? - Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з'їсть. Вони мають завше при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки. -- Далеко то є, тату? - Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б. - А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати? - То треба їхати водою, морями... - А, а... А що то є море?.. - То є такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту. - А де там та вода дiвається? - Хм... - Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто її знає, де вона дiвається.Та,- каже старий,- у морi є така безодня. Така безодня, що туди вливається вiчно вода... Та я її не бачив. - А хто ж то бачив? - Були такi цiкавi, що бачили. - А наша рiчка теж туди пливе? - Нi. Наша насамперед до Горинi вливається. Колись до Острога поїдем, то зобачиш ту рiчку. - А коли ми до Острога?.. - Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись поїдем. - А та Горинь куди тече? - Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там є багна такi, а в багнах тих є рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впадає в Днiпро... - Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка... - Ну, нiчого собi. Я бачив її. Зо двi верстви впоперек буде... Як вiд нас до Мартинового хутора... - Ой, юй, юй!.. А де то є той Днiпро?.. - Та то там... Коло Києва. - А що то є Київ?.. - То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне. - Мiсто? Хм. А де є те мiсто?.. - В Росiї. - А що то таке Росiя? - Росiя то наша "родiна". - Що то "родiна"? - То є те мiсце, де ми родилися. - Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю. - То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже, дуже велика. - То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть у Росiї? На нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росiї? - Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i лiси, рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росiї. - А кому, тату, належить Росiя? - Росiя належить царевi. - Царевi? А де вiн, той цар? - Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко. - То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн не хоче дати нiмецькому царевi хлiба? Чого вони хочуть воювати? - А тобi хто це казав? - А мама. - Е! Мама! Нiчого вона не тямить. Володьковi така вiдповiдь не до вподоби. Одначе треба змовчати. - А чого вони хочуть воювати?.. - Це не наше дiло. Що царi роблять, нам годi до того втручатися. Вони краще знають. - А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися? - Ну! То цар, а то ми. - А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летiли до Росiї, то цар мене бив би? - Розумiється. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку. - А я б йому сказав: "Ти холєра!" Та вкусив би його за руку, та плював би на нього... - Но, но-но! Ти то нiде такого не кажи. А чорногузiв також не чiпай, бо вiд мене дiстанеш налигачем. Ти знаєш, що розгнiваний чорногуз може спалити хату? Коли йому знищать кубло, то вiн летить кудись на вогнище, принесе головешку iз жаром i положить на стропi. Ну, але досить, синку. Спати! Досить!.. I батько обернувся на другий бiк. Синку? Тато сказали: синку? Вiд цього приємно, тепло Володьковi. Вiн просто щасливий. Рiдко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й - синок. Ах, ах!.. - i малий горнеться калачиком, пiдкладає обидвi руки пiд праву щоку, цiлує щось, щось уявне, щось миле йому. Цiлує в думцi бородате, суворе батькове обличчя... "Вони все такi добрi, тi тато. Тата спина i руки болять, тому вони сердитi. Ну, як виросту, то я за них працюватиму"... Володькова уява буяє. Вона ще далеко не задоволена. Перед нею вiдхиленi лише краєчки спокусливих завiс, за, котрими така безлiч усякої всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи. Чорнi озброєнi люди. Рiки. Днiпро. Росiя. Цар. Йому ще страшенно хотiлося б розпитати батька про лебедiв, що кубляться на нашiй рiчцi. Але! Скiльки то ще хотiлося б йому розпитати! Не стало б i ночi. I думка знов вертається до чародiйних гарячих країн, де живуть величезнi слони i крихiтнi колiбри. Де рикають лютi леви i де чорна людина з бiлими очима натягає тятиву свого лука з затроєною стрiлкою, направленою в звiряче серце. Страшно, мабуть, там! А цiкаво. Як би i собi туди. Ну, може, дасть Бог, йому колись пощастить... Володько протяжно й уривно зiтхає. Перед ним довга блискуча стрiчка дорогої рiчки з похиленими вербами, з раками i чорногузами... Перед ним яр, сосни. Вiн стоїть високо над усiм, на якiйсь горi й оглядає це велетенське, повне незрiвнянної краси, царство. Вiн спозирає на все те i панує над ним. Вiн сам є цар. Маленький, щасливий, вселюблячий i всiм задоволений царок. I зненацька Володько чує на своїй нозi щось холодне. Щось лiзе, плутається. Глянув - уж! Страшний, здоровенний ужака. Володько здригається i скрикує. Пiсля цього, розплющивши очi, отямлюється i бачить, що нiчого немає i що вiн у постiльцi. Вiн обертається на другий бiк, так само пiдкладає пiд щоку обидвi зложенi долонi i, поворушивши кiлька разiв головою, починає швидко спокiйно засипляти. Ще перед сном бачить якусь плутанину з Росiї, ужiв, чорногузiв, море, але швидко все те никне й окутує його лише сон. Вiн досить набiгався за день. Вiн досить страждав, радiв, рвався. Його життя - життя комашки, що будує собi щось, не знаючи для чого i для кого. Але в усьому тому чути вiчний святий закон, залiзну логiку та пристрасну величну красу. БУДНI З недiлi першого дня подався Матвiй до Лебедiв, щоб остаточно перебалакати з Григорчуком. Було це самозрозумiле, бо купiвлю тiєї десятини вiн вже виносив у свому серцi вiд рокiв i нема чого довго над цим зупинятися. Вiн уже давно i рiшуче зрiсся з думкою, що Григорчукова десятина - це його, Матвiєва власнiсть, лише треба було перевести деякi формальностi та вичавити отих кривавих пiвтисячi карбованцiв. Але якось воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко отi п'ять сотень видушити з господарства, яке само мало що бiльше коштує. П'ять сотень рубликiв. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на дiлi. Добре, що принаймнi бiчнi витрати бере на себе Григорчук, та все-таки чимало коштуватимуть отi рiзнi поїздки та могоричi. До того, як на лихо, осiнь. А восени, звiсно. Цiна на худобу - тьху!.. Наприклад, хто тепер на зиму захоче ялiвку купити? Бiльш нiж певно, що на худобi доведеться стратити, i то поважно... Так мiркував Матвiй, iдучи до Лебедiв. Нiс вiн за пазухою шiсть золотих п'ятирубликiв, як завдаток. Це все грошi, що їх зложили копiйка до копiйки вiн самий та його стара. Вiд дитячих уст вiдривалося. Босi та голi бiгали лобурi та грiшним тiлом перед людськими очима свiтили, але зложена деяка мiзерiя, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав'язав у вузлик i вiднiс. I завдаток є. А от попробував би вiднести, коли б їх не було... Решту грошей уже по Рiздвi вiддасть. Матвiй не любить довго вiдволiкати з боргами. Вiн би то намагався зараз усе зiгнати - вiдбув i все, але чоловiк так мiркує: тепер осiнь. Пашня нiпочому. Худоба дешева. А по Рiздвi цiни на пшеницю напевно пiдскочать. Тепер, скажемо, пуд пшеницi дев'ятдесят копiйок, а по Рiздвi - рубель, а то й руб-п'ять. Жито дешевше перцю - вiсiмдесят копiйок. Як Бог дасть, може, дещо конюшини продати вдасться, але через такi мокрi жнива все те накисло, зерно руде й легке, як полова. З хлiбом також мусiтиме чоловiк обережнiше. На Рiздво прийдеться не колоти веприка, а обiйтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш? Не буде свiжої ковбаси, ну то не буде. За пшеничники доведеться також потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудiв п'ять, i з тим треба якось цiлу зиму обганятись, щоб i паску спекти, а там уже. й на зелену пашу. От ще чоботи... То-то ще зле. Чоловiк же всього не передбачить. А воно тепер дуже пригодилося б, якби був з весни ликами запасся. Тепер би навертiв постоли, i брикайте, хлопцi... Прийдеться навiть таку нечисть, як дурне лико, купувати. Тьху, та й годi! Воно думалося, що цього року обiйдеться вже без постолiв, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що людинi тiльки працювати треба, а нiколи не спожити своєї працi. Навiть дурного чобота, i того людина не зносить. А працi, а дертя!.. Ет... Дiтиська найважнiше. Сам ще сякi-такi маю... Стара теж якiсь там шкорбуни приховала. А от дiтвора. Василь лазить до тiєї школи, а це ж бо шмат дороги. Коли притисне мороз або як розпустить та стане болото... Що тодi в личаках? А Володько? Цей хiба всидить тобi на печi? Хiба б його там ланцюгами прикував. Стара мусить на рiчку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля її на псi. I так бухикає, мов кiнь залозяний... Так думав Матвiй, iдучи до Лебедiв, так думав i вертаючись. Але з того, що придбає ще одну десятинку, радiв, i то радiв особливо, по-свому, по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився... Чув, що вiн з нiчого, як хробак, що снує нитки шовку, висновує навколо себе кокона, з котрого колись хтось скористає. Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з Василем пасти худобу. Хай привчається. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi хто наглядатиме за коровами? Хведот сумує дома сам. А Володьковi нова роль пiдпасача навiть подобалась. Бути корисним, не дармоїдом. Шанують старшi... Розумiється, це не те саме, що гасати кожного дня по лiсi, лузi, дрипатись у багнi, мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумiє, анi... Ну! А з пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть по сiножатях, плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува, мало не трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами на шмаття побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по шию у воду геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! - кричить. А хлопцi аж качаються, регочуть над рiчкою. Терешнiвський Прокiп, що має вже сорок рокiв i не має нi вусiв, нi бороди (його прозвали Скопом), завше, пасучи худобу, колоски на полi збирає. Цiлий день вiд рана до вечора збирає. Назбирає кiлька торбин, а не має мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скидає, зав'язує знизу колосинням i напхає їх колоссям. Кажуть, вже кiлька пудiв пшеницi отак назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi новий курташок купити i в М'ясницi женитися. Ну й реготу буває з того Прокопа. - Чому ти не женишся, Прокопе? - питає його котрийсь iз пацанiв. - А ти спрос?.. - вiдповiдає Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi в ... нос. - Прокопе! - Чого? - Дай-но штани, ми назбираємо тобi колоскiв. - Поцiлуй мене... Розумний такий! Хлопцi одного разу штуку з ним утяли. Узяли його штани та обiцяли назбирати колосся. Коли Прокiп не бачив, насипали туди кiнського сухого гною i зверху притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений торбами з колоссям, i гордо несе спереду штани з гноєм... Хлопцi цiлу дорогу присiдали з реготу, але Прокiп не догадується. Так i понiс додому гнiй. Ну й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять. Дiйсно, Володьковi таке товариство подобалось. А скiльки оповiдали казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на лузi корова Лебедцева. Обжерлась конюшини, здуло її й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти. А коли прибiгла господиня та побачила, що корова лежить надута i не ворушиться, впала на неї i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I чого та жiнка не повиспiвувала: "Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива; голубонько! I що ми тепер без тебе робитимемо, i що їстимуть нашi дiтоньки? Та я ж тебе доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до тебе рано вставала, пiзно ввечiр дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала"! I чого тiльки не виспiвала стара господиня. Володьковi i жалко, i разом аж смiшно. Здурiла стара, думає вiн. I чого б його отак за худобиною упадати? Про це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав: - Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й мати. Без корови нi молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю. "Може, воно й правда",- думає малий. Але його це глибоко не проймає. По двох днях не стало корови. Собаки подбали про те, щоб вона не занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток та череп з рогами свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з великої трагедiї селянського життя. Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив через плече бiленьку, щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у неї грифльову табличку та шмат гарячого нацибуленого i насоленого пiдпалка та почимчикував до школи. Володько сам погнав корови. I вiд цього почалось його невiдрадне життя. Сумно йому стало. Пасти прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали свої корiвки та плели кошики, пiшли тепер збагачувати себе знанням. Залишився лише Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з нього втiха. Краще вже бути самому. Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить. Прикро, що робити нiчого, А до того ще й погода погiршала. Почалась осiння сльота, холоднеча. Володько клав багаття, пiк картоплю, робив дим... Величезним тяжким валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав. Коли не ставало пiсень, сам складав їх собi, оповiдав собi казки. Але найдовше просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi теплi країни, що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди поїхав i що б там робив. Пробував нарештi плести кошики, але з того нiчого путнього не вийшло. Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохлої корови й почали всi три щиро оплакувати її трагiчну загибель. Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то альтом, а молода ялiвочка красулька сумлiнно помагала їм довгим i надривним тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько перелякався i не знав, що робити. Чи бiгти розганяти, чи перечекати, аж наревуться до обриди i перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив. А ввечерi питав батька: - Чого тi корови, тату, ревуть над костями?.. Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплакує смерть, бо смерть це кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi боїться все живе, бо лише вона одна є найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе. Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про смерть, навiть i худоб'ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i худоба може думати, чи може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови наїдяться, то сходяться разом, починають обнюхувати одна одну i лизати. Видається, нiби вони розмовляють про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би до них, але вiн малий, а Ряба має поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться зо своїм пастухом. Раз навiть пробувала поносити його на рогах. За те дiстала вiд Василя таку парню, що на таке бiльше поки що не важилась. Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже бути у неї на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо школи, то, пообiдавши, виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько не йшов додому, а йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати на селi у дядька, тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi. Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька у двi колiї дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв голову й думає. Якась дуже велика дума влiзла в його невелику голову. Корови залiзли в лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День погiдний, ласкавий, гудуть осiннi кусливi мухи та лiтає бабине лiто. По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина до Матвiєвого хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але назустрiч не бiг. Хай собi йде. Нiколи. Вiн занадто важко думає... Зрештою, знав, що брат хоче їсти i квапиться швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його до себе. - Що там таке? То ще також,- подумав малий, лiньки пiдвiвся i пошкандибав. - Чого ти хочеш? - питає ще здалека Володько. - Ходи-но сюди. Я щось принiс. - Що ти там принiс? Ану, покажи-но... Василь зняв свою школярську торбинку i витрусив з неї малюсiньке рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без перерви тремтiло, скавчало, ледве спиналося на свої гнучкi розкарякуватi лапи i, здається, було ще навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене з торби, лазило по землi i мордочкою нiби чогось шукало в травi. Володька це не здивувало. - Нащо ти його принiс? - зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, питає вiн.- Знаєш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою. Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким милим сотворiнням. - О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но... - i Василь схопив щеня, розтулив його маленький писочок.- Бачиш? - А що там? - Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна. Цiле пiднебiння чорне. Буде лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я назву його Пундиком. Зобачиш, який з нього псюра вийде. - Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в рiчку. А де ти його вискiпав? - Володько помiтно лагiднiв. - Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько їхав з мiшками i викинув двоє таких на луг. Одно було сучечка, я залишив її, а цього забрав. Хай хоч одно живе. Володько пригадав батьковi слова про смерть. - Ну, так неси його додому. Я хутко прийду... - Ти вже маму вговориш, добре?.. - Як удасться... Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього маленького чоловiка кидалася завжди не одному в очi. "Маленький та важненький",- говорив про нього дiд Кошiль ще позаторiк, коли вiн був побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку Кошiль кпив собi з Володька, але згодом переконався, що жартувати годi. "Вихаратання" вiн не лякається, одурити такого теж не так просто. Тодi Кошiль на казки та небилицi вдарив. О, цим, розумiється, можна купити цiлого Володька. Але все-таки Кошiля вiн недолюблює. Пустомел. Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко йому лишень, що батько так рiдко коли звертає на нього увагу. Зате вiн один є для нього джерелом всiєї мудростi та сили. Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко пiдiрвав Володькову повагу. Коли Василь iз щеням вiдiйшов, Володьковi стало самому сумно. Щось недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його понаїдалися, позлазились докупи в лозинi та лижуться. I думає вiн: "Що робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти? Безглуздо, нiяково. Не личить...". Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку вже сотнi разiв проривала повiнь. У ставу риба. У рiчцi можна ловити мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю, можна будувати млин. Але i це вже вiдоме, знане, набридле. Одно його справдi займало - це оповiдання завiзникiв. ,Їх у млинi досить. Це все бородатi поважнi дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним i вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими добами просиджують вони в млинi, очiкуючи своєї черги, їдять сухий хлiб з кавалком сала, п'ють безлiч джерельної холодної води та безупинно один одному повiдають. Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду безтурботним реготом. Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його не ставало. З нього лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi, круглi синьо-сiрi, та овальний роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевiли, та ще його маленький гудзичок - носик. Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька i не втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, пiдняв геть над свою голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого та згучного поцiлунка. Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками. Пирiжки бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав назовнi. Дядько незграбно взяв їх у широку жменю: - На, малий,- каже... Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i просто заклинав його взяти... Одначе Володько сорому послухався. Нiяково. I так обличчя горить... Вiн, нiби не розумiє, знизує плеченятами i вiдступає назад. Вiн ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв... - Не точись, впадеш,- зауважує спокiйно другий дядько... - Бери, дурний, коли дають,- каже третiй. Дядько Павло немило здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля ховати, i при цьому почав: - То, знаєте, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне, бувають такi дiти... Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може лише слухати, коли на нього нiхто не звертає уваги... Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись, що Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано. У млинi, як завжди, досить гармидерне. На греблi зустрiчає Володько опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але вiн узяв собi за звичку завжди при людях, де тiльки можна, кпити з Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це переносив, але не спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi ще бiльшої заохоти. Але коли хлопцi залишалися самi, Тонда, здається, з приємнiстю слухав серйозних Володькових мiркувань, при чому пiд носом у нього завжди з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком. Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли по небезпечнiй дошцi, що дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрiй колодi, що на нiй опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода, i почали свої розумування, Тонда зухвало похвалявся, що вiн уже вмiє важити мiшки, красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв хабара - три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром. Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькi, чорнi колеса i, розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить п