iд потоки. Внизу, кiлька метрiв пiд хлопцями, вирує зеленувата глибiнь. Видно запiненi гребенi штучних хвиль, нiби там купаються табуни розбещених чортiв. Плюскiт i гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати. Тонда, розумiється, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне привiв сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько гiдно поводився i нiчим не зраджував, що вiн у небезпечному мiсцi. Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною ноги i бовтає собi ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої штанята. При цьому вiн почав свої поважнi розмови,- куди, мовляв, бiжить ця рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi, що ми живемо в Росiї тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких розмовах робилося довге, нiби в лошати. Смiшно виглядали його вiддутi, широкi уста. I тут сталося щось, чого Володько нiколи не мiг сподiватися. Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм таких цiкавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька з'являється, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив Володька i мусiв кiлька разiв щосили з греблi гукати, поки його той почув. А коли ж Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось надзвичайне. - Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!.. Володько аж здригнувся i мало не стратив рiвноваги на свому небезпечному сiдалi. Вiн миттю зривається i, забувши за обережнiсть, швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жартує? Нi. Вигляд поважний, безпосереднiй... - Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де твої корови?.. То ти так їх пасеш?.. Чекай!.. Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув. - В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово "в лозинi", але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi". - Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь... "В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого... I в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосiння баби, слова батька... Ах, Боже!.. Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи кидатися пiд потоки. Кричати? Плакати? - А де тато? - скрикнув малий... - Бiжи-но, то зобачиш... О, горе! Що ж вiн тепер подiє? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити. - Чисто корови виїли капусту,- гукає навздогiн Василь. Ну, принаймнi капусту. Володьковi трошки вiдлягло... Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi ноженята лопотять по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй ловлять пiчкурцiв, черкотять по болотi, чвиркають брудною водою, дрiпаються обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочується з-за лозових кущiв i раптом кам'янiє... Вiн бачить уже свої корови. Батько оце тiльки вигнав їх з капусти i сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп, вкопався в межi городу. Цiла грядка бiлих оглоданих капустяних головок нагадує зграю потурбованих гусей. Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами душi, кожним нервом чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чує, як губиться, зникає його мужнiсть, як пiд горло лiзуть болючi сучки якогось жалю, як починає завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн все-таки не плакав. Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав себе як справжнiй мужчина. А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй, без милосердя, як розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблагаєш. Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди? В рiчку? Хай i в рiчку. Тiкати, бо буде зле. Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив нi одного слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще пару хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу до хлiва. Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я з татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте тут, чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! - повторює безконечно. Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва? Мамо!.. Де є мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумiє це. Але... хiба ж? - Страшно подумати. Вiн уже бачить здоровенну батькову ручиську, що затиснула його малюсiньке рученя, тверда, заяложена ремiнна батькова попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює... Йому соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що є в його очах, його мовi, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремiнна попруга. Починає сутенiти. Холодна хвиля осiннього вечора ринула лугом. Ноженята, мокрi i порепанi, починають дошкульно мерзнути. Неймовiрно велике i криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища. Цiле небесне склепiння гнiтить своєю мармурово-холодною величчю, наповняючи всенький свiт, близький i далекий, суворою, недоторкальною мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть струм холодної води бринить жорстоко. Кiлька листочкiв на похиленiй вербi безнадiйно трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло їх, i вони летять у ще холоднiшi хвилi рiчки. Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. "Треба йти, може, вони вже забули". Устає i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому свiтлi дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову зробилося нудно й жахливо. Двi сили боролись. Але все одно нiчого не поможе. Треба йти. Йому ж i самому шкода тiєї капусти, та що подiєш? Ще? Ну, що тепер? Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дiється, що хоче. Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька, тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тiльки не дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга. Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути кару, що грозила її дитинi. Знала вона також, що через те й сама може дiстати кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може стримати матiр?.. Батько насуплений i грiзний сидить коло столу, лупить "бараболi в мундирах", вмочає їх у сiль i мiцно розжовує з хлiбом. Володька вiн майже не помiчає. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не до iдла було), а мерщiй на пiч, у найзатишнiший куток, устав раптом i батько, здiймаючи свою попругу... - То ти, трясця твоїй матерi, так пасеш худобу! - почав вiн, навмисне розтягаючи з притиском слова. Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю зник пiд пiччю. Спершу шмигнув пiд пiл, а звiдти потайки, попiд тапчаном, на чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд пiч. Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два кроки в напряму печi, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув... В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець згорненої удвоє попруги. Той кiнець так страшно, так неймовiрно страшно, погойдується перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка. - Ой, тату, тату! - вже репетував Володько. - Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю незграбно затупали. Голос його з-поза зацiплених зубiв виривається. Шипучий якийсь. - Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко скрикнув i вiдскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого кiнця, i Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька. Бачучи, що нiчого з того путнього не вийде, вiн покликав Василя. - Василю! А дiстань-но ти менi його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його сюди!.. I попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанiв, що збiльшило його рухливiсть. - Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував малий злочинець, але руку його, як вiн її не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батькової долонi. - Ой, гвалт! Мамо!.. Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пiр'ячко, пiдхоплене буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився в батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а з уст його виривався рiзкий та болючий рев. Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий кут. Мати шпурнулась на батька, але її забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених хвиль моря об незрушну гранiтну скелю. До того батько штовхнув її рукою, i в одну мить вона лежала коло дверей, кленучи та голосячи. Хведот на печi почав i собi ревiти. Один Василь, залiзши далеко в запiчок, затих i нi мур-мур... - Оце тобi капуста! Оце тобi корови! - приговорював батько.- Я тобi, дубило твою ма', покажу млина! - Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб'є дитину. Та хай тая капуста в землю ввiйде, хай її черви зжеруть, коли за неї дiтей катувати,- лементує вона. - Зацiпни! Нi слова! - батько залишив захриплого хлопця, i його попруга грiзно знялася над материною головою. Та пригнулась i вишмигнула з-пiд руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi. Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений з люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько. Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина, що янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг. - Я тебе ще навчу, як заступатися,- погрожує вiн матерi. А вона метнулась у сiни i вже звiдти, коли їй не грозила небезпека, дала волю свому рухливому язиковi. - Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як та дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!.. - Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з вас вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати. Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка є батькова рука. Знає її добре i Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина знає дуже добре, чим пахне, коли збудити у батьковi, їх могутньому, барчистому, великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв. Збитого Володька кинули на пiл, прикрили якоюсь рядниною i там вiн довго i глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить. Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти. Побита частина тiла дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у постелi, крiм води нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала руки, але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в подушку обличчя. У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго слова, нi усмiшки. Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, вiн дав волю сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав худоби самої. Вiн плакав, думав. Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останнi сльози, яких за цi три днi безлiч вилилось. Думав, мрiяв, снував фантастичнi плани помсти. Ось, наприклад, до них уночi пiдкрадаються злодiї. У його мiркуваннях злодiї - найстрашнiше, що може в свiтi бути. Вони пiдкрадаються до стайнi з великим ломом та французьким ключем у руках. Хочуть виважити дверi i викрасти конi. Володько перший помiтив злодiїв, забув за своє велике горе та образу i гукає: - Тату, тату! Злодiї! Батько миттю кидається до дверей, якi злодiї вже встигли виважити ломом, але в його руках нiчого немає, чим мiг би одiгнати злодiїв. I коли батько кидається на них та починає борикатися з одним, другий хапає сокиру i замахується нею на батька. Тодi Володько забуває все, мерщiй кидається до злодiя, пiдбиває йому руку так, що сокира не влучає в голову батька, але, падаючи вниз, вона вдаряє Володька i вiдрубує йому руку. Батько вбиває одного по однiм злодiїв i тодi помiчає залитого в кровi Володька. Вiн розгублений. Вiн не знає, що робити. - Сину, сину! Що з тобою? - дико викрикує батько. - Нiчого, тату! - вiдповiдає Володько.- Слава Богу, що ми захоронили нашi конi. - Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що так гiрко з тобою поводився! - I батько бере Володька на руки, несе до хати, дмухає на його страшну рану, але рана та не болить його. Вiн щасливий, що змiг доказати батьковi свою велику до нього любов хоча б цiною власної руки. I багато iнших страшних випадкiв вигадує малий. Але чому, дiйсно, не станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками мiг доказати свою добру волю i великою своєю добросердечнiстю змусив каятися навiть таку незламну людину, як батько? Чому? Але так не сталось... Аж третього дня ввечерi уперше забалакав батько: - Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собi не думайте, але коли менi не шануватиметесь, то шкiру з вас поспускаю. Це собi затямте i зарубайте на носi. Нi одного зерна не змарнувати. Нi одної крихти хлiба не смiєте знищити без "пользи". Нi одної картоплини не повинен я бачити, щоб ото менi попiд ногами валялася. Бережiть взуття. Шануйте одежину, бо будете в мене мов голопуцьки бiгати. А не слухатимете слiв моїх, то послухаєте своєї шкiри. Я вже подбаю про те. Коли ви одного вiвсяного зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки, чобота, не вшануєте ви й худобини, анi себе самих. Голодранцями родитесь, проживете життя жебротою i здохнете пiд чужим плотом... Я вам це кажу... i дивiться менi. Слова цi не на вiтер пущенi. Тобi, стара, дiстанеться найбiльше. Тихо, гробово тихо. Нiхто не одважиться хоч слово заперечити. Володько залiз у самий кут запiчка i мов хиже звiрятко визирає звiдтiль. I коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував нiби найкращий вояк порохiвнi. При однiй згадцi, що могло б статися, коли б котра з його корiв об'їлась, у малого замерзав мiзок, волосся дуба по головi ставало i по спинi перебiгали дошкульно-холоднi мурашки. По тижневi в родинному огнищi Матвiя сталася знову визначна подiя. Iдучи в недiлю до церкви, Матвiй, пiсля Божої Служби, не вернувся, як звичайно, додому, а зайшов до родичiв на Запорiжжя. Вiн рiшив основне перемолотити все своє збiжжя (поки ще тримається погода), а тому мусить кликнути толоку до машини. Зайшов до брата Єлисея та попросив у нього другу пару коней. Звiдти обiйшов кiлька обiйсть i змовив дiвчат до соломи, подавання в барабан тощо. Робiтникiв покликав самих найкращих, не якихсь ледарiв. У понедiлок, удосвiта, як тiльки благословилося на свiт, прийшов з кiньми старший Єлисеїв син, також Василь. Унедовзi за ним не забарились i решта робiтникiв. Матвiїв Василь не смiв перервати на пару день науки. Сам батько рiшуче цьому спротивився, бо "раз взявся за щось, то вези"... Василь нiчого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б навiть i коло машини... Будуть веселi та гарнi дiвчата, будуть жарти, спiви. Але хай би спробував вiн хоч запикнутись про це. Зате Володьковi припала надзвичайно вдячна робота. Вiн має поганяти одну пару коней у кератi. Це просто таки чудово. Нiчого кращого, як гонити цiлий день конi, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не мiг чекати. Це куди краще та почеснiше, нiж пасти отi осоружнi коровиська. I вiн ще затемна, десь вiд других пiвнiв, схопився, одягнувся. Їсти i не питай. Вiн зовсiм не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися. Усi снiдають, а вiн пiшов на подвiр'я, узброївся своїм батогом, цьвйогнув ним разiв зо двадцять, чи досить гнучкий, i почав терпеливо чекати коло розiсланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти конi. Чекання триває досить довго, але Володька це не зражує. Прийшов час, вивели з хлiва коней. Батько оглянув їх, погладив, поплескав, похвалився Василевi i висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути. Василь запрiг у другий дишель своїх - кобилу каштанку та її молодого сина огира, якого тiльки що привчали до тяжких праць. Приготовлено все як слiд, забурчала машина i праця замшiла. Дiвчата не працюють, а бавляться. Хiхи та хахi. Реготи безупину. I де його в нещастя ото смiху стiльки набереться - зауважувала Настя. Вона цiлий день пiдтикана, бiгала, то на двiр, то до клунi, то до хати. їй нiколи до машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана, що без неї там як слiд нiчого не зроблять, але треба також i обiд зварити. А дiвчата з дядьковим Василем чудасiї витворюють. Єдиний мiж ними, не парубок ще, але парубчак уже порядний. Декотра з вертух i до Володька заглядає. Дражняться з ним, кепкують, але вiн без церемонiй. Батюгою її i все. Хай не лiзе, коли Володько серйозною працею зайнятий. Так iшла робота аж до вечора. Надвечiр смiхи та жарти трохи вщухли, бо все-таки понагрiвали робочi лоби. А коли вже геть смерком перестали молотити, треба випрягати конi та вести їх до води. Хто поведе? Василi обидва. Але дядькiв Василь не може залишити свого пестуна Володька. Знав вiн, що нiчого приємнiшого, як проїхатись верхи на конi, для Володька, мабуть, не iснує. - Хочеш, Володьку, на каштанцi проїхатись? - гукає Василь. Володько був утомлений - ледве ноги волоче, але як стояв, так i зiрвався вiд клунi до хлiва. По дорозi як навмисне щось впало йому до лiвого ока. Якийсь устюк. Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. I в ту мить завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло iскрами i далi не стало нiчого. Коли опритомнiв, зобачив навколо себе юрбу людей, чув крики, метушню. Вiн був мокрий iз сильно скривавленою головою, але болю не вiдчував. Це вдарила його копитом каштанка. Пiд її ноги пiдлiз Володько в той саме час, коли її вкусив неспокiйний огир. Удар якраз улучив у праве око. Найбiльше переляканий тiєю подiєю батько. Вiн був увесь, вiд нiг до голови, облiплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах, бородi, старiй вовнянiй шапцi телiпалися цiлi торочки нанизаної на волосинки куряви. I забувши за це все, забувши обтруситись, вимитись, на перший викрик Володька: "О Боже!.." - батько кидає все, бiжить до дитини. Зобачивши, що син лежить на землi без руху, старий викрикує якийсь незрозумiлий вигук, бiжить до сiней по воду. - Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води менi! - гукає батько, а води немає. Всi метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу i полили Володька. Пiсля цього батько схопив малого на руки й, облiплюючись кров'ю, що змiшувалася з курявою, нiби навiжений побiг з ним до хати. За ним, спотикаючись, бiжить мати. З неї спадає курява, бо пополуднi ввесь час подавала батьковi снопи в барабан, її сухе обличчя брудне та дике. Чорнi, довгi патьоки слiз рiжуть кострубато-вилинялi щоки. - Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче! - Не скавули, давай миттю води, чистих шмат,- гукнув батько. А тим часом вiн не знав, де i як положити малого. Вiн крутився, мов навiжений, з ним по хатi, гойдав на руках, дмухав. Кров сочилася малому з ока. Сочилася, збiгала на брудну батькову долоню. Матвiй чув цю теплу кров дитини своєї, i вона пекла його твердiзнi мозолi, як топлена мiдь. Мати метнулась, затуптала на мiсцi, нiби стояла на гарячому. Десяток рук дiвочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу подушку, вкрили її бiлим рядном... - Кров'ю!.. Кров'ю обмажете. Дайте щось чорне... Он спiдниця моя,- гомонiла стара. - Не слухайте дурної. Стелiть, дiвки! - ревнув батько.- Нiколи!.. Володька положили на подушку. Двi плями вiд змiшаної з кров'ю куряви лишили батьковi руки на ряднi. Сам вiн мерщiй у сiни вибiг, коло мисника вiника вхопив i мiцно оббивався... Хмару цiлу збив, але в пiтьмi не видно. А опiсля сердито похапцем мився, витирався, що аж рушник трiщав, i, схопивши велику череп'яну мисалу, налив у неї окропу, що був на галушки готовий, долляв квартою холодної вещи i пiдiйшов до хлопця. Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати. - Геть, стара! - i почав примощуватися коло Володька. Вiн дихав поволi i навiть не стогнав. Праве око, щока, лице залитi кров'ю. Не знати, чи цiле око. Лiве було заплющене. - Стара! Чистих намiток!.. Раз-два! Та там вата. Почаївська. Але мерщiй!.. - гостро наказує батько.- Стiльця менi подайте. Дiвчина пiдставила стiлець i батько почав ворушити Володька. Навколо оточили їх дiвчата. Вони тремтiли, залякано зазирали, тошнiли. Володько все чув, лише не бачив. Вiн знав, що коло нього сидить батько, що вiн змиває намоченою у водi намiткою з його обличчя кров i вiд цього було йому гарно, приємно. Вiн забув за око своє. Що там дурне око!.. I вiн попробував навiть поворушитись, розплющив здорове... - 0-о-ох! - вирвалося з його уст мимохiть зiтхання. Малий поворушив скривавленою головою... Аж тепер вiн чув виразно бiль. Щось сiпало, i то не з правого боку, де дiстав удар, а з лiвого, на лiвiм виску. У ротi чув твердiсть, нiби туди понабивали якого клиння. Зуби якiсь напруженi, але, поворушивши задубiлим язиком, Володько вiдчув, що це вражiння мильне. Два з них замiтко ворушилися. Язик почав поволi випихати криваву слину, а з нею викотилися назовнi два молодi, гостренькi, молошнi Володьковi зубочки. Бачив це батько, бачила й мати, але нiхто не взяв тих зубiв, щоб викинути на горище мишам. Не добровiльно викотилися синовi зубенята i вiд цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два їдкi потiчки... А батько все мочив та мочив намiтку. Змочив її геть, i стала вона подiбна до зiм'ятого червоного прапора. Вода в мисцi також зчервонiла. А Володько тiльки губами мамляє... ' - Болить, сину? - Нi, тату... - i щоб доказати це, Володько витягає руку i мацає... Лап, лап... Мацнув своїми пучками якiсь слизькi закарвашики коло ока i вiдорвав назад руку... А все-таки: - Нi, не болить, тату... Не болить,- впевняє. - То, може б, ти мiг пiдвестись? Володько це охоче зробить. Вiн уже пiдводиться. Поволi, з натугою. У головi мов олова налито. Але вставав... - О, о, о... Отак, отак... Сюди, над мису... Молодець... Так краще вимию. Батько не скривав своєї якоїсь своєрiдної радостi, коли впевнився, що око Володька цiле. Вiн ревнув невиразно, грубо, як звiр, котрому пощастило пiймати якусь незвичайну поживу. Грубезними своїми пальчищами вичавлював з намоченої намiтки кров i все вимочував та вимочував залите нею око. Пiд тим оком двома пiдкiвками червонiли розшматованi до костi два шрами. Володько не мiг так довго витримати. Вiн стиснув зуби... Вони нiмiли. Iнодi їх зовсiм не чути було в ротi, але його нудило i в головi щось болюче сверлує. Ледве-ледве виговорив: - Ой тату. Я ляжу... - i останнє слово вимовив уже лежачи... - Тошненько менi, старий. Та дай йому вiдпочити,- тошнiла Настя. - Давай-но ти вату... Тошнiєш. Багато тим поможеш... - Вирвав з рук Настi вату, нову, чисту. Намiтчаною стрiчкою заложив цiле око й обережно, як тiльки мiг своїми ведмедячими лапами, тiсненько, по-батькiвськи обандажував голову сина. - А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо двi яйцi. Вiн мусить попоїсти. Цiлий день налазилось... Можеш ти їсти? - звернувся до Володька. Нi. Вiн не хоче їсти... Це вiн виявив похитом голови, що дуже швидко наливалася болем, тяжким та розривальним. - Не зачiпайте мене,- вдалось йому витиснути крiзь уста. Вони засихали, запiкались, в'яли, не хотiли ворушитись. Батько присiв на краєчку i довго вдивлявся у Володьковi малi блiдi щiчки... Обоє очi зав'язанi. Чоло також, лише щiчки, кiнець носика та спраглi уста свiдчили про буття батькового сина... Що вiн тепер думав - годi було б вгадати... А геть увечерi, коли всi впоралися з худобою i посходилися до хати вечеряти, стало сумно й нiяково. Всi пiдходили до Володька, вдивлялися в його роток, хитали головами... Їжа навiть не бралася... А дядькiв Василь, що вихором улетiв до хати останнiм, побiг до хлопця, присiв коло батька, нахилився. - Як усе добре,- казав вiн,- скiнчилося... Але що нашого Володика так скалiчено, то все нi до чого... Бiднюсiнький мiй цвяшечок,- i Василь обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальцiв пов'язаної голови, гладив малого, гладив довго, пестливо... Володьковi знову, як тодi, пiсля "прочуханки", зробилося шкода самого себе... Вiд цього в грудях щось болюче купчилось i тисло... Хворий не хотiв їсти, але одну шклянку молока мусiв таки випити. На цьому настоював батько, а Володько не посмiв противитися його волi. При їжi вiн виразно вiдчував, що не має двох зубiв, але що ж... Це ще не все. Найприкрiше було, коли, прокинувшись другого ранку, вiн вiдчув, що праве око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком. Вата мiцно присохла i її тяжко було вiдiрвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив на мiсцi ока засохлу шкаралужину... А де ж око? Боже мiй. Боже мiй! Невже воно витiкло... I батько вiдмочує теплою водою присохлу намiтку та вату, накладає свiжу, зав'язує i вiдходить знову до машини... Що б там не було, а домолотити збiжжя сьогоднi мусять. У них же з братом одна спiльна машина, а тому треба квапитися, щоб мiг ще помолотити i Єлисей. Сьогоднi й Василь мусiв таки залишитися дома та гонити замiсть Володька конi. З цього був дуже вдоволений, бо школа нiколи не манила його. I коли всi вiдiйшли до машини, а мати пiшла поратися бiля худоби, у хатi залишилися тiльки Володько та Хведот, що спочатку не мiг зрозумiти, що то з "Воводьком" трапилось. Вiн нiяково вертiвся коло брата, придивлявся, щось мiркував. Часом пiдiйде: - Воводьку, Воводьку... Дузе тебе бовить?.. - питає та навшпиньки спинається, щоб зазирнути братовi в обличчя. - Ах, iди ти собi,- вiдповiдає той, i Хведот далi нiчого не розумiє. На дворi гарчить машина. "Но!.. Но-о-о!.." - гукають поганячi, а в такт поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке тiльки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобi над бровами щось дуже тисне i заважає розплющитись оковi. Одначе Володько розплющує його i дивиться в стелю. Зiр неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку, розмальовує Володькова фантазiя рiзними малюнками. Вiн знаходить там стару бабу повитуху, Секлiту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною у вовняну хустку. За нею бiжить з двома головами пес. Одна голова спереду, друга ззаду. Секлiта (видається Володьковi) рухається в напрямi лiсу... Он той лiс. Балка якась, а далi не то ставище, не то нивка збiжжя. Над усiм палахкотить сонце. Фантазуючи Володько забуває бiль. Коли спиняється машина, до хати забiгає то батько, то хто iнший з робiтникiв "зобачити, що поробляє наш слабий". На другий день око зовсiм заплило гноєм. Машина вiдмолотила i на хуторi стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лiкаря? Їхати - грошей шкода, не їхати - дитини шкода. I так у роздумуваннi минав день за днем. Кожного ранку i вечора дбайливо промивав вiн Володьковi рану. Промиваючи, питався: - Ну, як? Не краще?.. - Не знаю, тату... Не чую. - А болить?.. - Болить. - Ну, ну... Ти-но менi будь козаком... Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при хворому, траплялось, дiстане дещо i Хведот, який чапiв тут невiдступне. Промивати ока Настя не смiла. Матвiй боїться, що "вона" не потрапить i чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тiльки вечорами, коли гасили свiтло й усi клались, довше нiж звичайно простоювала навколiшках та молилася щиро i тепло. Вона чекала чуда i чудо сталося. По двох тижнях Володько виразно вiдчув, що око його збереглося. Воно починає вже ворушитися та продирається назовнi. Корови ввесь цей час прийшлося доглядати самiй Настi, зате не було кому затопити, щоб "який там харч спартолити". Але Матвiй не проявляв невдоволення, хоча той харч часом зовсiм зле був "спартолений". Що подiєш? Не розiрветься ж "вона" дiйсно. Минуло ще пару днiв. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться. "Слава Богу,- думає Матвiй.- Обiйшлося без утрати". Вiн приходив щодня втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, їв бараболю зо шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав. Володько згадав про песика, якого принiс Василь. Одного разу питає Василя: - А де твiй собачок? Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу. - А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже такий псюра, що ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу... - Дурний би був казати,- дивується Володько з Василевої наївностi. - Ну, то ходи... I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi агрусу, малин, бозу тощо. З цього боку стiна клунi не задельована дилями, а лише заложена мiцно зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати. Оцiєю-то солом'яною стiною покористувався Василь, щоб заховати свого собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив у стiнi кубашку, вистелив її м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти "помийок" з муки, молока та води. - Вiн вже не слiпий... Бачить все i п'є молоко, як кiт,- пояснює Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв його на руки: - Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А їсть вiн хлiб? - Що ти ще хоч,- нiби оправдується Василь.- Вiд такого щенюка хочеш, щоб вiн вже їв хлiб. Але вiн хутко їстиме. - А Хведот ще його не бачив?.. - Нi. I не треба. Цей розбовтає всiм. Собачка злегка тремтiв i пискав носиням. - Ну, нiчого,- авторитетно заявляє Володько.- Гарний щенюк. Ти добре зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi я не скажу... ЗА ЗЕМЛЮ Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпiв бiль, цiпив зуби, але наслiдки зо всього поганi. По лiкаря їхати дуже не хотiлося Матвiєвi. Це стiльки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок... То корчунок. Знову нова лиха година принесла новий клопiт. Матвiй порiшив був дочекатися понедiлка, запрягти конi i вiдвезти малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, думає. Доорю оце вже зяблю... Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок поїду. Коли ж то приходить зо школи Василь i першими його словами було: - Тату! Застав'є продається... - Що? Як то? Де? Хто тобi казав? - Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора. Вже, кажуть, на куплю записуються. - От тобi й на! Ще ж вчора нiчого не було чути. Ну, стара,- каже Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш. Розумiється, така вiстка зовсiм перебила Матвiїв намiр їхати до лiкарнi. Мусить пiти до двора. А тут пополуднi пригнався засапаний Матвiїв брат Єлисей. - Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибiг, думаю - побiжу, а то розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!.. - Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси... - Аа, нiколи... Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi - я... Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив... - А як, їй-Богу, дешево,- казав поспiхом Єлисей.- Всього триста, - наголошував на а.- Та це просто дешевка. - Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш? Звiдки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку. - Тьху!.. - живо сплюнув Єлисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може, що й видумаємо. Може, як пiвдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном пiвтори, а разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби... - Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя. - Тошненьком не поможеш,- перебив Єлисей. - Штука сказати: сто п'ятдесят рублiв. А ти їх добудь. Звiдки? Дiтей, оту загнибiду стару продам? Хто їх купить?.. Загнибiда образилась. - Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда. - Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив Єлисей. Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно обтягнув широкi Матвiєвi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли. - Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь хай пiде й доволочить за конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навiв,- видав Матвiй своє останнє розпорядження. А небо дiйсно зачухмарилося i розкуйовдженi ковтуни хмар поволi висувалися iз захiдної сторони та розповзалися по небi. Поривний вiтрище тiпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвiєвого куцана. Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далi, щоб зайвий раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля. Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на ньому. Рiвне, покотисте на полудень. З двох сторiн оточене хвилястими берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних вiтрiв захоронено сосниною. На заходi та пiвднi "багна". Колись це справжнi багна були, та час висмоктав їх, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть та пасуть конi. Частина Застав'я належить монастиревi i так Монастирищем i зветься. Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий "город" - мiсто, що Гай-город звалося. Решта належить якiйсь русскiй княгинi, якої нiхто нiколи тут не бачив. Кажуть, у Парижi живе, а маєтком завiдує поляк Ревський, що грає тут першу скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби по калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблює жаб'ячий. Отому-то красуневi належить у дiйсностi ця земелька. Вона чорна, товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк цукровий. На монастирському до цього часу зберiгся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять - скарби захованi шукають. Що то значить пан... Усе легко хлiба хоче. Так гуторили про Городнє люди. Було там мiсто, але татари рознесли. Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вiтру прогуло, багато в рiчцi води витiкло, багато хмар по оксамитi неба проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оцi натрудженi суконнi дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долонi, з Богом за працю вiзьмуться... А чи то вже й дочекались? I ступали м'яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному шпеничниську. Назарiк ячмiнь тут люди сiятимуть - мiркують брати. А ноги все далi i далi ступають. Поле тiкає взад. Ось долина, пригорок, знову долина. Вузенька, глибока, в двi колiї дорожинка вiд полудневого заходу до млина протинає поле. Далi Городнє. Тут колись розшалiлий варвар плюндрував здобутки пращурiв оцих самих дядькiв, а самi вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами пливуть отари сiрих, буцматих хмар. Напружений гострий зiр братiв сповзає мiж ними та очеретом на протилежний бiк, де за пригiрком розпочинається панський парк, густий, розлогий, з розкиданими старими будiвлями та недокiнченим кiстяком напiвзруйнованого палацу. - Поквапимося,- каже Єлисей.- Глянь, як через Плоське пруть людиська. Дiйсно, через Плоське пруть людиська i все в напрямку парку. Пруть. Уперто, дружньо... Зiр їх - гострий, сухий, думка їх - одна, жеврiюча, тверда! - Пiвдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре! - Поквапишся...- думає вголос Матвiй.- Куди i чого поквапишся? Ну, i за що я вiзьму ту землю? Але ноги їх все-таки прудкiше пошелепали постолами i ступи їх ставали все твердiшi, все рiшучiшi. Перегiн... Змагання... Он люди Плоським пруть, а їм же цiле ставище коло Чернечого млина обiйти треба. Коли дiйшли до парку, там роїлося вже безлiч люду. Кожухи, сiряки, свитки. Чоловiки, баби, дiвчата, парубки, дiди, дiти. Вирувала мужичня по розлогих дорогах парку. Гомонiла щоденна, безбарвна гутiрка i ревiли вгорi вiтри, надсаджуючи хрипи велетенського розмiру осокору. Ялини скидали довгi шишки, а попiд ними гикали iндики, та бундючний павич борсався здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялiвцю. А руїни палацу, мов зубатий череп, угрузли в землю. Вiтер гонив у ньому нечисту силу, скавулiв, стогнав. Побожнi люди здалека вже хрестились, пiдходячи нiчною порою до нього, хiба що одчайдушний п'янюга Середа, iдучи з шинку, зайде до нього i спокiйно собi пiдночує та нових сил набереться. Але найбiльше юрбилось народу на старому дворi, коло "покоїв" двiрського завiдця. Ну й же й люду. Безлiч. Видимо-невидимо. I кремезнi, i щуплi, i носатi, i кирпатi. Деякi пики так i просять цеглини, а деякi - бублики з медом. Але не мало й таких, як Матвiй. Здоровечi, барчистi, з широкими бородами, з лисинами... Це все "порадошнi", "хазяїни". їм честь i повага. Вони в усьому толк знають, вони дiло ведуть. Угледiвши братiв Довбенкiв, гурти мужикiв заворушились. - О, диви! I Лебедчук! Дай Бо здоров'я!.. - Дядько Матвiй! Здоровi були!.. - Кум! Помай Бiг!.. Як маємось?.. Матвiй та Єлисей не встигали вiдповiдати на поздоровлення. Поважнiшi коло Матвiя купчаться. - Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? - питає Матвiй. - Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що. - Хай йому чистець, що того наперлося... - По грядцi роздеруть... - Аби-но хрч по грядцi хватило... - I як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора нiякого слуху, а сьогоднi, нi сiло нi впало... Тьху!.. - А з хати до хати чутка перекидається. Земля. - Ось диви, Лебедчук де, i той прочув... Матвiя дехто Лебедчуком зве, бо мешкає вiн на лебедськiй землi. - Та,- каже Матвiй,- той Лебедчук ближче до Застав'я, нiж ви. А земля сама тягне мужика, як стерво собак... Вона сама пiдкаже... - А хай би менi пiдказала, де грошей взяти... Грохонув регiт... - О, i то пiдкаже, коли опораєш та засiєш нивку пшеницi,- вставив свою мудрiсть Єлисей i чвиркнув крiзь зуби. Один дядько, що сидiв дуже низько на якомусь камiнцi, зовсiм невигiдно, устав i проговорив: - Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а дома ж роботи до повiтря. Хай би вже чи се чи те... А то чорт батька зна що... - А чи й дочекаємось ми сьогоднi?.. - Халєра його, вибачайте, знає-Iшов сюди Матвiй не даремно. Хоч i бiдкався вiн, де має дiстати грошей, але надiя, "що якось-то воно все-таки буде", не кидала його. I не встиг вiн, прийшовши до двора, як слiд оглянутись, коли вже його оточили десяткiв зо три найповажнiших хазяїв. Бо нiхто .з них не мав стiльки досвiду в купiвлi землi, як вiн, хiба що, може, Мартин. Але той уже "тiльки нахапався, що,, як то кажуть, i через губу йому пере-того... А без Матвiя нi одна купiвля не обiйшлася. I коли викупляли Тимошiвщину, Матвiй самий, без брата Єлисея, що тодi ще "у москалях унтирцером" служив, двi з половиною десятини закуроїв. Було сутужно, костi не раз вiд працi трiщали, але витягнув. Пiсля отой Осовець. I тут двi десятини. Та тут уже разом'з Єлисеєм. А там знов Лебедщина навинулась. I так усе одно за одним - покiйний Хведiр та Матвiй скрiзь перед вели, усi громадськi справи до пуття доводили. Скiльки того попоходилося та попоїздилося. То до Острога, то до Жито-мира, то до самого Києва. Коли викупляли Лебедщину, Матвiй одвiз до Києва мiшечок, так тисяч двадцять, самих золотих "iмперiялiстiв" - копiйка в копiйку, громадських грошей. I довiз. А це ж вам ризик, тiльки подумайте, що його переболiв за ту дорогу, скiльки тих нещасть могло трапитись,однак Бог милував. Такому чоловiковi