дивiться, яке надворi починає... I Юхим дiйсно хутко вiдiйшов, не дивлячись, що Матвiй затримував посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще раз розказав, чим i як поїти, i пiшов. У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй мiркував про того лiкаря. Воно то легко сказати - лiкар, але ось останнi копiйки, навiть тi заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги сплачуй, проценти плати, податки плати, "штраховку" плати... До того i час вельми тяжкий до мiста з хворим їхати. Хуга зiрвалась i холод великий. Матвiй рiшає зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе. Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього стало вiдраднiше. Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому їх вiдняло, зовсiм їх не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах, дуже болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик, коли ж хтось був у хатi, цiпив зуби i мовчав. Матвiй, бачучи таке, повеселiшав i рiшив таки "почекати з лiкарем". Минали днi за днями. Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути. I коли вже надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала: - Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки - наробило. Ночi мої, сон мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди в хатi - мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Нi. Не послухав, i от лежиш, а в серцi моїм камiнь гарячий, ох, треба було тебе бити, ох, i треба було! Володько волiв сто разiв бiльшi терпiти болi, нiж вислухувати отi вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що лилися десь iз самої душi. Знає вiн, що матерi не легко, що має вона повнi руки роботи, повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось, i грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому льоду та в млинi. А той останнiй вечiр... Заслухався тiєї казки i не запримiтив, що вечiр,що нiч,що холод.Вертався назад i немiг уже перестрибнути потiчка, що пересiкає стежку i впадає до рiчки. Ноги його заклякли i не хотiли рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало не загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати. Замерз би як стiй... I хлопець уже уявляв себе, як то вiн десь там лежить завiяний снiгом i нiхто не знає, де вiн дiвся, i вiд того почав далi думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно завiяло снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди на могилки i там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би? I все лежить, i все думає. Дивиться у стелю, бачить там вiзерунки всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi видива творять, а уява малює з них картини, то якiсь краєвиди далекi i привабливi, то знов звiрi дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що йдуть юрбою i поодинцi. Мрiя летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога рiвна, довга, обсаджена тополями, небо синє i глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить далеко... А вiн живий, i здоровий, i щасливий бiжить здоровими ногами, нiби птах, вiльний мiж небом i землею. На третьому тижнi Володькового лежання поробились у нього на стегнах великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти. Витiкало багато матерiї, у хатi недобрий запах, мати не встигає мiняти пiдстилок... Вiд довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились пролежнi. Усе то пече, щемить, не дає нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий, аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi iнодi з'являються краплини холодного поту i тодi мати знов починає плакати та ламати руки. Але найгiршими були ночi, тихi ночi. Все довкруги спить, спочиває, мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i вдивляється в темноту. Iнодi йому щось страшне ввижається, здається, що по хатi хтось тихо ходить, там то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться моторошно, вiн натягає на голову якусь прикривку, пiтнiє, кров його б'є хоровитим боєм, нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але ненадовго. Буває, що йому щось недобре сниться, i тодi вiн у снi скрикує. Тодi встає мати, перемiнить йому пiдстилку, запитає щось, перехрестить i лягає знов. I так далi минають днi. Наближається, нарештi, весна. Уже в березнi помiтне її наближення. Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiкає зi свого мiсця i оголює землю, сонце без страху, одверто заливає малi вiконечка i проривається двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується i її iнодi видно з вiкна. Ах, яка та весна! Яка то свiжа радiсть! Володько чекає її i не дочекається, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати. Зате Хведот без перерви сторчить у тих вiкнах i все викрикує: - Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов: - О! Воводьку! Песик побiг! Або: - Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу! Володько тiльки слухає i тiльки заздрить. Ну, чому всi ходять i всi бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що там надворi дiється. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше. Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi з ран не тече i, пiдпертий подушками, вiн може вже сидiти. Цього року в М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати знов журу має - йому треба перший раз iти до сповiдi i грiхи свої сповiдати. Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того i часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь зiйшов. Матвiй залишив камiнь, а взявся до землi. Сонце пригрiло i поле засiрiло. День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi i одвезти малого до церкви. - Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповiдi i причастя,- гризеться мати. А Матвiй має вже на те готову вiдповiдь: - Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то й повiв не треба було б на землi. Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i поїхали до церкви. Володько вже не раз бував у своїй церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою. Ледве сягає зiр пiд склепiння банi. Там, у найвищому мiсцi, велике зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi, що на всi боки розсипає снопи промiння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з пером i книгою, один з бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без нiчого. I довкруги щось написано великими слов'янськими лiтерами. Володько пробує прочитати... Вiн сидить закутаний иа стiльцi, задер догори голову i поволi, по складах, читає: "Отче наш, iже єси на небесах, да святиться iм'я твоє, да прийде царствiєтвоє"... i далi, i далi, цiлого "Отченаша" вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись не раз бачив вiн тi лiтери, але що там написано, не мiг довiдатись. Тепер зовсiм iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до образу мандрує його зiр, скрiзь є щось написане i все то вiн розбирає. Он там гурт людей у дивних одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i пiд ними написано: "Сошествiє Св. Духа на апостолов". То знов отам, багато людей у таких самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел, на ослi їде людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано: "Вход Господа нашого Iiсуса Хрiста в Iєрусалiм". Ця картина особливо подобалась Володьковi, нiколи, здається, не забуде її. Тi люди такi веселi, вони, видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi його видно страждання. А в церквi щось там далi правиться, спiвають кiлька дядькiв сумних пiсень, до вiкон проривається, великими стовпами сонце, луна вiд спiву змiшується з димом кадила i все разом творить особливий настрiй... Володько швидко втомлюється, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить далi на своєму ослончику i далi роздивляється, i далi слухає. Мати тут же, недалеко бiля нього, стоїть перед бiчною iконою Матерi Божої i пильно молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених ланцюжках. Володько спостерiгає дивне: йому видається, що очi його матерi i очi Матерi Божої однаковi. Як це гарно, думає вiн i не може натiшитись. А батько? Завжди вiн батько. Вiн стоїть випростано, спокiйно, незалежно. Щось горде в його обличчi. Нi один образ не нагадує йому батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тiєю книгою, але i то не такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не такий батько ще старий. Людей потроху прибуває i прибуває. Володько iнодi спостерiгає їх. Хор спiває: "Да iсправiться молитва моя", так дуже подобається Володьковi цей жалiбний спiв, хоча вiн i не розумiє його слiв... Служба тягнеться довго, Володько втомлений i розчулений. А коли скiнчилась служба, почалось маслосвятiє, Володьковi вiдкривали груди, йому було соромно, мастили його олiєю. Пiсля батько пiднiс його разом зi стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у своїх грiхах. Священик запитав його: "Чим ти згрiшив?" А Володько не знає, що сказати. Пригадує багато своїх грiхiв, але боїться признатися. I матерi не слухав, i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i млина, i ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому пiдказує: "Не слухав батька-матерi? Заздростив? Не молився рано й ввечерi Богу? Не постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?" Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе це було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей. "I чого вiн реве, той бельбас",- думає батько i суворо дивиться на Володька. Мати знов цiла розчулена. "Ах, дитино моя, дитино!" - думає вона. Володько мимрить: "Нi!" Що нi i як нi, вiн не пам'ятає. Йому хотiлось не те сказати, але сказав - нi. Хотiв сказати: "Так! Я грiшний!" Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не грiшний, вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом... Сповiдь скiнчилась, священик положив малому на голову руку i читає якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї простив "рабовi своєму Володимировi всi його прогрiшенiя - вiльнi i не вiльнi". Володько цього не знає, вiн лише хотiв би лягти, йому стає млосно, йому крутиться голова... Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла над ним, i спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i прокинувся вiн аж надвечiр. У хатi була сама лиш мати. Сильно пахло сонцем, свiжим повiтрям, весною. Сонце заходило i його променi якось особливо засипали хату. Володьковi пригадався молодий сосновий лiс, запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi, зовсiм м'якенькi шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гiркi. - Ну, як тобi, гниляку? - запитала мати. - Добре,проговорив Володько. - Ну, от... Я казала, щоб вiдправити маслосвятiє, а "вiн" усе нi та нi... - Це вона мала на увазi батька. Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили. Та й що там тiєї роботи - три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов напало на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне своїми долонями, що подiбнi на брили землi, своє обшльогане вiтрами червоне лице i щось думає. I хто зна, що вiн думає. А думає вiн про свої злиднi. Ось iде свято, а в хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i з чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зi злиднями, ломай свої костi, а що з того маєш? I приходить на думку Матвiєвi - чи не кинути все то та йти у свiт шукати для себе iншого мiсця. Землi треба! Простору! Росiя ж велика - степи, далечi, землi широкi. I чого тут тиснутись, як у горшку... А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапiї землi багато i вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити можна. I це спокусило Матвiя, думав, думав i одного разу промовив до Настi: - А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали - га? - Що, тобi сниться чи що? - каже Настя. - Не сниться. Он у кацапiї, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з хлiбом - поїду оглянути. - Чи ти, бува, з глузду з'їхав? - сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I церкву, i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу! Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя. - Дурна ти, бабо... Рiдня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мої вiдмовляться працювати? - Ай, нагодують! Усе-таки свої є - свої, а не чужа-чужиниця. Ми постарiємось - дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий видався, бо он усе на землю видав, а прийде другий... Ну, як собi хоч, а я присягну тобi, що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там за люди, може, у них i церкви нема, i мова їх якась така дивна. Не пiду! Що там з бабою про такi речi розважати, думає Матвiй, i на цьому розмова їх скiнчилася. План свiй обдумує далi. Ходив у село, радився з поважними мужиками, шукав спiльникiв в дорогу. Земля та десь аж у Смоленськiй губернiї, десь отуди на пiвнiч. I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять, коли без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i все довкруги радiє, Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому харчi на дорогу. I нiяких бурчань! Пiслязавтра iду i все! Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i сльози, i ахи, i всiм оповiдає, як то "вiн" хоче "їх" кудись у свiт за очi волокти, але на Матвiя це не дiє. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти, щось там за камiнь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка, щось позичив, i третього дня Матвiй, як слiд, по-святочному, одягнувся, назув чоботи, закинув на плечi торбу, палицю в руки, попрощався i почимчикував самий до станцiї Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що ту чугунку пiдвели до тiєї Мизоцької цукроварнi, все-таки, як не кажiть, вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати... I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за дiтьми приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь - той усе в школi та школi i толку з нього небагато, а найгiрше Настi той город, грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста сiянка, i всяка та всячина. Корову - виведе на луг, прив'яже до кiлка, i хай там крутиться, а телиця бiля неї також там ганяє. Iнколи Хведот посидить кiлька хвилин, а потiм каже, що вiн "колову пас". Хведотовi тепер самому скучно, не виходить у нього так, як то у Володька, не має вiн думки такої, а як зробить щось, то горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улiзе в багно i обличчя його не впiзнаєш. А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги помiтно гояться, але ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все розвивається, усе манить, усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще прибiжить, i принесе кiлька квiток жовтих з болота i оповiдає: "Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!" - i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть. Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати, нiж ранiш, коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i тодi вiн лежачи спостерiгає, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь там гудуть, як рокоче на стрiсi лелека, як шпориш з землi витикається i застеляє подвiр'я... Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що бiгають... Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, iнколи по ньому бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов летять двоє лелек, або знов десь високо пiд синiм склепiнням тягнуться довгим ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть... А потiм вечором цiлою долиною розлягаються жаб'ячi скреготи. Все, здається, там кричить, навiть дерева, навiть сама земля. I коли так Матвiя не було дома, почали навiдувати Настю рiднi з Дерманя. То, диви, несподiвано появляється дiд Улiян, приносить за пазухою якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тiтка Зiнька. Бували i Василь дядькiв зi Запорожжя, i тiтчина Катерина. Василь i Катерина найбiльша радiсть для Володька. Василь дуже любив Володька, пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворiє, то завжди щось йому принесе. Раз булку, раз якихсь цукоркiв, раз ще чогось, що робило Володьковi приємнiсть. А тiтчина Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже того Володька напестила - страх один. Сяде ото бiля нього i починає щось оповiдати про Залужжя, про своїх знайомих. Розмовляє з ним, нiби вiн великий, нiби вiн їй рiвня... - О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бiгати, прийдеш до нас. А як виростеш... Хмм! Отакий великий, як твiй батько, отакий дужий будеш... А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за тобою! Ах, Володьку, мiй ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш? - Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовляє Володько. -- О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! - i цiлувала Володька у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно, так приємно, що анiтрохи не вiдчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що хотiлось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як вiдважувався, обiймав Катерину за шию, цiлував її, а очi при тому загорялися i були такi синi, як i небо. На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не було на кого "отого гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна, сумно, здалека видно гору, що на нiй могилки, там тепер видимо-невидимо люду, i все то бавиться, веселиться - живi i мертвi разом, спiвають "Христос Воскрес" разом з "чарочкою медовою". Богу дякувати, Зiнька навинулась надвечiр i все, як там було, оповiла, казала, що цього року люду було, як того маку, i куми, i свати, i сусiди, i навiть Домаха з Пiвча. Володькова хресна мати була, "їх" шукала, не знайшла i ось передала Володьковi двi крашанки та п'ятака. Володько був дуже втiшений, що мати хрещена про нього пам'ятає, а йому здавалось, що його так зовсiм люди забули. Шкода, шкода, що Настi не було на Проводах, велика шкода! А на Юрiя, у вiвторок раненько, вернувся Матвiй. А що тобi невиспаний, а замучений, а брудний. Зi станцiї знов тьомбав пiшки вiд пiвночi, торбу порожню зачовгану викинув надвiр - "щоб висмердiлась". I чи їв що, чи не їв - одразу спати завалився. Зрання Василь ходив до церкви i пустив мiж рiднею чутку, що батько з кацапщини вернувся. I як наїхало гостей... ! Єлисей з дядиною, i дiд Улiян, i його син Володькiв хресний батько Макар, i залужцi обоє. А що в такий час не годиться їхати в гостi з порожнiми руками, то кожне щось привезло. Знайшли i пiвока горiлки, i запiканки, i настоянки. Тiтка Зiнька i за макiтру вареникiв, i за гладишку сметани не забула. Розбудили Матвiя. Бiдака мусiв зволiкатися, продирати заспанi бали, митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, i в хатi, i надворi, всi хочуть на жито... А жита цього року вже он як виросли, скоро в палки будуть вбиватися. "Як на Стрiтення, кажуть, пiвень пiд порогом нап'ється, то на Юрiя вiл напасеться". А цього року дiйсно на Стрiтення не тiльки пiвень, а й вiл мiг напитися, така була тодi одлига. А тепер ось жито, справдi, по колiна. А гарно, а гоже, а зелено... На жито! Настя i сюди i туди метнулася, не ждала стiльки гостей. Зiнька з дядиною Одаркою їй помогли. Дядина також не з порожнiми руками прибула, велику мисалу холодницi привезла та величезного пшеничного калача... Настя якраз перед тим дещо свiжого сиру вiддушила, наробила швидко м'ялохи, десь там ще шматок сала завалялося з торiшнього року, розбила з тузйн яєць. Вареники, яєшня, холодниця - ге! Чого ще треба! Вийшли всi наверх, пiд лiс, знайшли гарне, зелене мiсце пiд дубком, що почав щойно розвиватися. Сонце грiє, сосна пахне, килим зеленого жита стелиться вниз, сад квiтучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу i яких тiльки барв на всьому, на землi i на небi. I почали "Христос Воскрес" спiвати - Господи, як голоси тахнуть в просторi, як м'яко все звучить. А потiм до прикуски пили, за кожним разом "Христос Воскрес", ближче i ближче христосувались, так що й Настя розчервонiлася, а тiтка Зiнька так зовсiм, як мак, зробилася, шкода, що Катерини нема. - Ну, а як там у тiм Смоленськiм? - питає Єлисей. - Е! Нема чого й казати. Не наша культура,- каже Матвiй, i нiхто не знає, що це вiн за слово таке висловив, один хiба Єлисей може то сказати. А Настя радiє. Казала ж вона - не їдь! Може, тепер дасть спокiй з тим. - То, знаєте,- вiв своє Матвiй.- Не сподобалось менi там. Нi. Не наша, кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, лiс там заздрощi, та що з лiсу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вмiють. Вийде ото вам з таким гаком, сохою то звуть, i поре отак, як попало. Сiна там хоч гатку гати, але i тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях, де скошенр,цiлу зиму... I народ, кажу вам, невзрачний... (Знов чуже слово!) Добрий люд, щирий, та сiрий такий. Самi вам лаптi. Я думав, що це у нас бiда, та коли я порiвняв... Ге! То ми, виходить, багатiї проти них. Баба там усiм заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в "iзвоз", то на промисли... А баба i цiпом молотить, i оре, i... - Та невже баба? - перебиває Матвiя Корнiй. - Ха-ха-ха! - регоче Макар. - Ну, вже як баба того наробить! - говорить Єлисей. - А, хай йому частець, щоб я ото i молотила, i орала, i всю чоловiчу роботу робила,заявила Зiнька. - Їв таку землю хотiв вiн мене, людоньки, волокти,- каже Настя. - Та я б туди нi за якi грiхи не пiшла б,- озвалась Одарка. - Е, в таку землю не варто лiзти,- додає Єлисей. - Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. I погуторити з вами, i се i те, лише лiнивий дещо. Поспати, поїсти любить... Випити. Анi дорiг там, кажу вам, нема, навiть отаких, як ось у нас, а що вже мiста - ерам один. Був я в тому Переяславцi, де ото пам'ятник проти француза за I8I2 рiк стоїть, так, кажу вам, що за смiтник, що то за гноярня... Приїде вам кацап, стане серед мiста, кине сiна коневi, що кiнь з'їв то з'їв, а решта так i лишається. I нiхто того анi прибирає, анi пiдмiтає. Отак затоптують в болото i все. А болото, особливо оце весною - страх, кажу вам. Конi по черева грузнуть... Та й усе у них там таке: ночував я у однiй хатi, мужик собi нiчого, добряга, i "тюрою" мене гостив - їжа така: квас та сила цибулi, аякже, аякже... Так ото ночую у нього втомлений, а тут вiн усе менi говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а земля яка, а люди як живуть... До пiвночi не мiг заснути. А до того ще й "клопiв" у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього нiяк не розкажеш. - А що це таке тi клопи? - зацiкавилась Зiнька. - О! - озвався Єлисей.- Худоба така кацапська... - Та блощицi. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а кусюче, а смердить... Бачив я i те "iмєнiє". От вам таке запущене, паскудне, лайдацьке хазяйство. I город бачив, i садок... А хрукта у них кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство просто... Нi! Що й казати! - Та вже звiсно. Де баба хазяйнує,- озвався Корнiй, який, усi знають, у Зiньки пiд патинком. -- О! Ти-но глянь на нього,- засмiялась Зiнька. - Е, Зiнько, що там не кажiть,- чоловiк чоловiком. - Як який! - не здавалась Зiнька. - Що вам, бабам, у нас. От у кацапiї так баби на шiсть цiпiв так жито перiщать, аж курява йде,- заявив Єлисей, що знає також тi краї. - От. би i нашим бабам отаке, куме,- додав Корнiй. - Я б тобi того намолотила! Я б тобї намолотила,- каже Зiнька. - Зате як ти молотиш язиком - ха-ха-ха! Усi засмiялись. - А ось як прийде вiйна - i будете молотити,- озвався й Улiян. - Е, що там вiйна! Поки вiйна! Мого на вiйну не вiзьмуть. Я своєму сказала: роби що хоч, рiж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не пiду. Досить з мене i ось цього, виволiк нас на безлюддя, вийду, бувало, i анi душi живої. Три роки проплакала... - Але ось привикла i не хочеш звiдсiль,- каже Матвiй.- Кобто чоловiк вас слухав - давно свiт не був би свiтом. - Свята правда,- додав Корнiй. Гуторили, але за чарку не забували, i гутiрка робилась все голоснiшою i голоснiшою. А як сонце стало над млином, так усi просто звеселiли. Пiд дубом стало мiсця замало, посунулись далi, i вставали, i ходили, i обнiмалися, i цiлувалися. А Настя так голову стратила, що почала навiть пiдспiвувати та в долонi плескати. А потiм удвох з Зiнькою за руки побрались i без музики в танець пiшли. - Ех, кума! - говорив Корнiй.- Перша колись була танцьовниця. - Була та загула! - озвалась Настя. Макар i собi вмiшався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, i щось там також вигупував, невiдомо що, якийсь, мабуть, танець. I навiть Матвiй ледве втримувався, i Єлисей та й дiд Улiян. Радiсно стало навкруги, а вечiр зiйшов разом з мiсяцем, сосни стояли i тiнь густу кидали, вiяло вiд млина холодним, а гостi вже гуртом виспiвували, аж луна ген довкруги котилася, летiла вниз рiчки, до заставської соснини i там ще раз вiдбивалася, нiби не хотiла одразу зникнути. А Василь, Володько i Хведот також тут. Василь випив кiлька чарок i "вичворяє комедiї". Вiн не має товариства, бiгає по лiсi, кружляє довкруги сосон, викрикує окремi незрозумiлi слова, перекидається через голову. Хведот, хоча випив лише молока, зовсiм перейнявся загальним настроєм, бiгає за Василем, качається по травi, верещить. Усе, що зробить Василь, вiн негайно наслiдує: "I я! I я! I я такоз!" - кричить вiн i вiд захоплення не має сили докiнчити слово. Пiдбiгає до Володька, смикає того за рукав i кличе: "Ходи! Воводьку! Ходи!" А Володько лише лежав спокiйно на зеленiй, м'якiй травi, опершись на лiкоть, i зо всього посмiхався. Йому смiшно i приємно, його пестить свiжiсть весни, що вило-нюється з нагрiтого лiсу, де кожне дерево пускає соки, набирає зеленi i випромiнює запахи. I Володько п'яний вiд тiєї великої сили життя, вiн любується своєю матiр'ю, що он так весело спiває, та притупує, та плеще в долонi, i своїм батьком, що зовсiм змiнився, розiйшовся, згубив он шапку i все намагається оповiдати, що то вiн бачив у тiй кацапщинi... I Володьковi зробилось радiсно, вiн зрозумiв, що життя може бути рiзним. I сiрим, i нудним, i повним турбот, i разом барвистим, радiсним i приємним. Давно вже не вичував Володько стiльки сили, як саме тепер, йому хотiлося вже зiрватися на свої ноги i бiгти. Але ноги поки що не хотiли його слухати i казали чекати. Геть за мiсяця верталися гостi на подвiр'я, а пiсля довго ще цiлувалися та прощалися, та запрошували "до нас", та дякували, аж поки вiз за возом поволi викотились на м'яку дорогу i зникли в темнотi. Хутiр зiстався на своєму мiсцi самий, i, як завжди, його обливав мiсяць своїм сяйвом, довкруги крякотали жаб'ячi хори, повiвав iнколи вiтрець, на траву падала роса. Пiсля того Володько став почувати себе зовсiм добре, може сам рухатись, не просити матерi, щоб його перенесла. Вiн ще, лравда, не може ходити, але вiн може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько зробив йому пару милиць i вiн учиться ними користатися. I для нього почалося життя, радiсно стало навкруги, здається, що вiн наново на свiт народився. Шкода лише, що харчi такi мiзернi, а йому тепер дуже хочеться їсти. I обiйшлося без лiкаря, що дуже всiх тiшить. Батько, правда, розумiє, що негаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо сидить його та сама "сила Божа", що змушує його в неї вiрити. Цiлими днями пересиджує тепер хлопець на дворi, сильно загорiв, попiкся. Особливо попiкся вiн "на Миколи", в Гiльчi, на одпустi, куди вiн їздив разом з батьками i що спричинило йому багато втiхи. На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем, в селi Гiльчi великий одпуст. Там є невеликий пригiрок, що з-пiд нього витiкає струмок води i творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з'явилась колись iконка Матерi Божої, а тому ту воду вважають цiлющою i над нею збудували невелику капличку. Тисячi люду, з далеких i близьких околиць, щороку дев'ятого травня приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись, зустрiтись зi знайомими, залицятись. На селi в цей самий день ставляться буди, каруселе, книжечки. I гамiр великий стоїть в той час над селом, тисячi пiдвiд заповняють усi дороги, всi площi, усi подвiр'я. Матвiй рiдко коли вiдвiдував такi вiдпусти, не було то в його вдачi, але цього року щось напало на нього i вiн несподiвано рiшив поїхати зо своєю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось шiсть чи сiм верстов звiдсiль. Цiла родина була захоплена цiєю думкою, вже звечора почалися приготування, кожне має якiсь намiри i побажання, Настя висповiдатись i причаститися, Василь купити нову сопiлку (останнiм часом вiн почав цим цiкавитись), Хведот не мав нiяких особливих бажань, крiм булки i цукеркiв, Матвiй щось мав, але про це нiхто не мiг довiдатись. Найбiльше захоплювався цiєю поїздкою Володько. Вiн не мав нiяких особливих бажань, не думав нiчого особливого купувати, хоча вiн має у своїй схованцi цiлi сiм копiйок, але вiн взагалi любить їхати, бачити новi мiсця, бувати мiж людьми. Вiн уже бував у Гiльчi, але то було давно, вiн ще був зовсiм малим i з того мало що залишилося в пам'ятi. Пам'ятає все-таки, що треба їхати здовж лугу, пiсля через село Лебедi, далi пiднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, пiсля через поле, здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарнi чеськi садиби, якийсь високий димар стирчить на обрiю. У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули i залишили зовсiм без догляду. Злодiїв тут, як свiт-свiтом, нiхто не чув, а тому нема чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди буває на Миколи, дуже свiжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене i на всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем i виблискує промiнням сонця. Лугом здовж рiчки лежить легкий туман, що якраз дуже подобається Володьковi, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить пахощами, щоб легше дихалось. А скiльки квiтiв всiляких - i бiлих, i синiх, i жовтих - ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малi бузовi дзвiночки, жовтi кульбаби, пурпурово-червонi дикi гвоздички, на кущах бiлi парасольки-повiйки... I народу стiльки здовж дороги i здовж рiчки стежкою, i по тамтому боцi попiд заставською сосниною - їдуть i йдуть, молодь i старшi, i всi святочно, барвисто, легко одягнутi, дiвчата цiлими гуртами, як мак, як гурт айстр, йдуть i все йдуть, часом босi, черевики чистi несуть у руках, спiдницi часто спереду пiдiткнутi, мiцнi, загорiлi литки нiг швидко мигають, босi ноги ступають по м'якiй, вогкiй, холоднуватiй стежцi. За дiвчатами так само гуртами йдуть парубки. Цi не босi, на кожному чоботи з високими халявами, що виблискують на сонцi. На кожному сорочка бiла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском пiдперезана, на головi у кожного кучер з лiвого боку, а на кучерi кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним тримається сливе на потилицi. I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна цiлiсть, особливо коли котрась чи котрийсь має отам в тому гуртi когось, до кого тьохкає серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi вирветься стиснутий смiх, iнодi якесь слово паде. А хлопцi йдуть, як i личить чоловiчiй статi - спокiйно та поважно, але кожного очi стрижуть за тими литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить, що Уляна, мовляв, ступає, нiби просо товче, або що у Маланки надто все гойдається, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з них так би й хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб чути ближче побiля себе... Так тiї стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi i кожна з них манить за собою. У Гiльчi нема де стати, все скрiзь заповнене. Матвiєвi вдається зупинитися бiля одного подвiр'я, при плотi, але зовсiм на сонцi. Довкола повно пiдвiд, повно людей. Усi кудись iдуть, квапляться, вiтаються... Володьковi лишається не зовсiм заздростне завдання. Усi йдуть хто куди, навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн чекає. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить просто на вiз. Пiд хатою розцвiтає Сузок, пiвонiї, жовтi лiлеї i ще квiти, дверi замкненi на колодочку, вiкна зачиненi, всi, видно, пiшли на одпуст. Сусiднi вози стоять переважно самi, без людей, конi щось там шпортаються мордами в сухому сiнi в опалках, на них падає овiддя, вони оганяються довгими хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм "розбереться", скине з себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися до своєї сусiдки, щоб скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию. Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються дiти iз свистунами, дудками, сопiлками, гармоньками, все то пищить, свистить, трубить... Там далi на дорозi вздовж видно чергу лiрникiв з лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i сюди проїжджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними кiньми, збиваються хмари куряви, що зовсiм закриває лiрникiв, але то їм, мабуть, не заважає. Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у червонiй сорочцi, парубок з великою сулiєю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь час щось викрикує, а коли пiдходить ближче, Володько розбирає i слова, хоча вони не нашою мовою говоренi. "Квас малиновий, Сєм раз надiваний, Восьмий раз для вас! Квас! Кто мой квас попiваєт, Тот сто лєт пожiваєт..." - виговорює парубок i iнодi хтось зупиняє, наливається склянка рожевої рiдини, i Володько здалека вичуває розкiш такої насолоди... Бо сонце порядно його пiдогрiває, уста його сохнуть, йому дiйсно хотiлося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нiчого нема. Так само йому дуже хотiлося б пiти в оту юрбу, помежи тими возами, подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути награвання каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може i вiн нiяк не думає перечити цьому. Вiн i так повний щастя, йому i так гарно... Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкненої хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна i почали щось там гасити. По короткому часi дiйсно все вгасили, але Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до церкви, але залишили пiд образами лампадку. I хтозна яким робом загорiлись вiд лампадки паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались. I коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд. I десь геть пополуднi нарештi прийшли i Володьковi батьки. Спочатку батько й мати з Хведотом, пiзнiше приволiкся i Василь. Багато розмов, бачилися з рiдними, запрошувано їх у гостi, була i Катерина клопiтська, i багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця - маленьку гармоньку з одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати: - Та у вухах лящить! Не свисти! А тодi Хведот свистав ще дужче... Усi разом поїли, напилися води i рушили додому. Ледве виплутались з тiєї колотнечi возiв та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже йшли разом з дiвчатами, переважно парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли своїх черевикiв на руках, у кожної з них пакунок, то серце з тiста, здоблене зелено-червоною плетiнкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб - разок намиста, стрiчки, хрестики... Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи щось такого... А сонце вже над Лебедями, i коли дiйшли до Матвiйового хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на обрiї... Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала лупитись шкiра. Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на своїх милицях, i коли на таке дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала... - Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя дибала, краще вже пiшли менi смерть,- молилась вона з повноти свого великого серця. ВЕЛИКЕ ЛIТО Хутiр. Нiчого кращого немає на землi вiд цього мiсця. Той луг широкий та зелений, з округлими копицями срiблистої верби, з гаями молодих,стрункихвiльх, з кущами диких поричок, ожин та повiйки. Те стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету i та рiчка з прозорою, жовтавою водою, що в'ється змiєю здовжлугом, вкритим густими i високими осоковитими травами. I квiти квiтнуть, i птахи спiвають... А з обох бокiв долини лiс валом темним стоїть, особливо вечорами та ночами, нiби зачарований, i несеться з нього, особливо з того, що по лiвому схилi, спiв соловейка - розкiшний, сильний, барвистий, луннодзвiнкий... Йдеш недiльним полуднем вверх широкою, порослою подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й справа жито хвилює, вибиває нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе спiвом великим. Далi вище починається лiс. Спочатку там то там сосна-самiтко стоїть i, здається, дивується, що так далеко наперед вибiгла i така округла, нiби панi в пишнiй робi, що вибралась на танець. Пiд соснами трава тверда, хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть жовтавi маслюки з липкими голiвками, iнодi бiля старого пня купка суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiмається самiтнє стебло лiсових дзвiночкiв, десь на бiльшiй полянцi густо й щиро, мов розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки. У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не шкiдливi вужики - вбогi, покаранi Богом сотворiння, що лежать десь на гарячiй стежинi спiралькою, або мiнливо просмикуються помiж густим суничником, тiкаючи вiд неприємного зору отого високого, двоногого сотворiння, що не лише само не мусить по землi повзати, але й карає смертю тих, що до того приреченi. А далi, вище починається мiшаний лiс,- густiшає i густiшає - i дуби, i липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий лiс. Скiльки тут тiнi i свiжостi - сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива, все тут пахне водою, нiби губка насичена, i густi тумани пiдносяться i звиваються звоями над коронами дерев. А скiльки пiд ногами гриба всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м'якими капелюхами, по бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сироїжках, по червоних бiлокраплистих мухоморах. А скiльки тут шуму всiлякого, птахи лiтають помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу, десь дзвiнко i лунко кряче крук... Рано чи пiзно завжди почуваєш тут ту стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона, бiдачисько, задивилася, забулася, перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб її зайво бачили... А ще далi, отуди в долину, що межує з леб