багатий та просторий, велика, чиста хата з фiранками на вiкнах. Володька всi привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн спав на широкiй лавi пiд вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора вiн не мiг довго заснути, щось ввижалося за вiкном, було трохи моторошно, пригадав собi всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що їх колись чув у млинi, уява розбурхалась, почав уявляти себе десь далеко у свiтi без батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу все покине i пiде далеко. Що буде там робити? Вiн не знає. Свiт бачити, людей пiзнавати, новi краї вивчати. Увесь другий день вiд раннього ранку до пiзнього вечора Володько занятий. Дiд Юхим усе з ним i з ним. То вони снiдають i при тому розмовляють про Володькову науку читання й писання, то вони йдуть на пасiку i дiд показує йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед. Оповiдає й оповiдає, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То вони йдуть до хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять до Юхимової комiрки, де вiн самий мешкає. На стiнi в нього висить якийсь цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано про минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину. Володько натомiсть оповiдає дiдовi про свої гри, забави, думи, як то вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як поле мiряють, якi грошi з мушлiв мають i хто з них найбагатший. Господи, як багато цiкавої всячини, i дiд вiд того не надивується, а Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм дiда, не знає, геть-чисто забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i помагає йому крутили медогонку, i носить щiльники, i замiтає повiтку. I нiкого їм при тому бiльше не треба, нi Катерини, нi Клима, нi наймита Свирида, анi тих дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину... А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр, над усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за лiсу нiч поволi висуває шматок мiсяця, зорi там то там блимають, никнуть, то знов з'являються, здається, йдуть одна за одною безмежною безоднею, нiби одна одну ловлять iз зав'язаними очима. Пройшли дорожиною на двi колiї, що веде з Мизоча до Лебедiв i далi до Гiльча, минули придорожнi кущi грабини, що творять здовж дороги нiби живоплiт, i подалися навпростець на лiс малою, зовсiм вузенькою, для однiєї людини, стежинкою здовж широкого поля, засадженого цукровими буряками, i доходять до долини. Тут обидва зупиняються, присiдають на старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали. Тепер ось Юхим оповiдає про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять, про людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все гаразд з того розумiє. Вiн задер догори своє округле, з ямочкою на пiдборiддi, обличчя i весь слухає. А дiд говорить, брови його весь час рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкидає набiк його тiнь. А перед ними широка долина з порубом на протилежному схилi. Там ще минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi свiчi, соснина. Тепер там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день падає палюче сонце, а тому тут так мiцно пахне живицею... - Колись тiєю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та висохла. Вирубали лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам пам'ятаю, як усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр був сливе весь у лiсi. Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось, та ще оцей ось кущик на землi твого батька... Ах, як шкода того лiсу i тiєї рiчки! Але нема на те ради. А все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман. Там далi, де зупинився лiс, що нагадує лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою i враз закам'янiло, там стоїть невидимий, бородатий жрець i кадить. Його дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi, широкi долонi, пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи сили, пiдняти i понести у безлiч цiлу землю. Збиваючи росу, що обсiла широколисту натину бурякiв, плутаючись у хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю та заячої гречки, що густо покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони натхненнi, їм радiсно. Назустрiч їм розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий день сидить прив'язаний i тiльки на нiч вiдпускається. Вiн повний сили, щастя i свободи, накидається на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi не думає робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почувається в настрої Боска по вiдношеннi до Володька. I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони приходять до двору, пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi також. Порається лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чекає постiль i сон. Другий ранок - недiльний ранок. Про це знає все. Сонце недiльного ранку сходить не так, як завжди, лiс стоїть бадьорiше, поле майорить, мов прапор святочний, небо синє, таке синє, аж нiяково... Мов залiзнi гравюри, стоять на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув свої рамена уздовж дорiжки на схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу. Пасiка нагадує забутий музичний iнструмент. Хтось ударив по його струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою хрест i бiлiє над зеленню прадавня дзвiниця. Воздух насичений медовими випарами... По роздзявлених устах лев'ячих пащек совгають своїми тяжкими задами джмелi з незграбними, набубнявiлими лапами... Великий квадратовий шмат розцвiлої конюшини, що в нiй довго живе нiчна роса, нагадує килим тонкої тканини, розстелений тут для якоїсь урочистостi, а вiд нього похило, довгою стрiчкою до молодого дубняку, тiкає нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок. Чекайте! Зараз iз того темного дубового гаю, зi спiвами гiмнiв вийдуть величнi люди у довгих, бiлих одягах. Вони пройдуть повiльно, урочистою ходою нивою гречки i зупиняться на килимi конюшини. Дзвони литимуться просто з небес, сонце спiватиме величне "Гльорiя"[7], тiнi хмарин, що нечутно торкаються землi, торкнуться спiву, пiдхоплять його i вiднесуть, вiднесуть. Старий Юхим i малий Володько не йдуть цього ранку до церкви, їм це зайво. Юхим стає iз сонцем, Володько спить мiцно i довго, а пiсля обидва сходяться i йдуть. Не зупиняються, анi в саду на лавицi пiд широколистим, волоським горiхом, анi в куренi бiля пасiки, а йдуть далi i далi в найдальший кут саду, де стоять поодинокi сливи-хруставки з пообсиханими верхами i де на розi бгiжа височить здоровенна, косата береза, вся подовбана дiрками, бо з неї кожної весни сочать її цiнний сiк. I тут просто у травi обидва сiдають. Довкруги бiлi ромашки i синi дзвiночки. На них падає ранiшнє сонце. У старого на колiнах товста, у шкiрянiй оправi, книга. Старий читає, малий слухає. Нi, то вже не про Кощея Безсмертного i не про Iвана Царевича. Це дивна книга, Володько такої ще не чув. У нiй про Бога, що ходив по землi, що говорив з людьми, що карав чи милував, про людей, що творили чудеса... Володько мало з того розумiє, дуже мало, але єдине, що вiн вичуває: є то продовження того ж чудесного, що вiн чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний свiт. I як добре, що дiд узяв його за руку i повiв туди у те iнше, не земне, царство. У книзi говорилося: "Прийди i пий воду життя даром". Цiлющу воду. Ту саму, що її пив Iван Царевич, коли його заворожила зла мачуха його коханої. Казка. Ой, чи казка? Може, дiйснiсть? Може, життя? Володько ще цього не знає, вiн лише вслухається у мову дiда, його голова пiднята, його очi широко дивляться, його уста вiдкритi... Три днi пробув Володько у дiда Юхима, у понедiлок його вiдвiз Клим назад, їхали не впорожнi, на возi лежали якiсь клунки, а мiж тим видно баньку, що в нiй був мед. Їхали довкруги до Мартинового хутора, пiсля дорожиною, що веде до Дерманя, а далi знов повернули до Матвiєвого хутора. Усi тi пакунки i та банька з медом лишилися разом з Володьком дома. Настя була i щаслива i, якось десь далеко, в собi, нещаслива. Уже не раз дiд Юхим пропонував Матвiєвi свою помiч, але Настя завжди перечила. На цей раз не перечила. Може, тому, що була в тяжi, а може, i тому, що її мазун Володько вернувся сяючим, нiби вiн переродився. У клунках була мука пшенична, були крупи рiзнi, була дещиця сала. На хуторi повеселiшало. Матвiя ще не було. Пару днiв була тiтчина Катерина, але вона вiдiйшла. Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила "на пшеницю", "на буряки", "на просо". Спiдниця її завжди високо пiдтикана, рукави завжди закачанi, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зiлля, осот рiзний, горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам, коням, їй тяжко ходити, вона голосно сапає, Володько спостерiгає за нею здаля i все мiркує, що це з його мамою сталося. Василь iнодi, коли зiставався самий з Володьком та Хведотом, робив "псiкуси". Ось вiн витягнув Володька на Горище хати i мало-мало не впустив його вниз через дверцi у фацiятi даху. Довго тримав хлопця перевiшеного через перекладину головою вниз - Господи, що за страхiття, як казала Настя. Володько кричав кричма, на це навинулась мати, i Василевi дiсталось. Геть-чисто спарила кропивою його сiданку. Але Василевi це не перешкоджає далi щось таке видумати. Вони залiзли до матiрньої скринi, дiстали сулiю слив'янки, половину з неї "видудлили", а пiсля обидва лежали п'янi трупами. Василь i корiв не погнав пасти, i не чув, коли прийшла мати. Настя знайшла його сонного в соломi, але це не спасло його вiд прочухана. Володько, розумiється, дiстав також i свою порцiю ляпасiв, один Хведот, що тим часом прогулявся по городi i знищив пiвгрядки цибулi-сiянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду. Але траплялось, що Василь з Володьком зробили i щось корисного. Так, наприклад, одного разу, як тiльки Василь пригнав "з роси" корови, вони пiшли обидва, за дозволом матерi, у заставську соснину i назбирали повний горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собi ноги, бо там багато тернини, шипшини i сухих шишок, але як смачно було споживати вечором ягоди зi свiжою сметаною. Хведот так обмурзався чорницями, з Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика, що його намальовано у Василевiй книзi. I коли йому пiднiс Володько дзеркало, щоб той побачив "свою пику", вiн так настрашився, що почав ревiти. А Володько ще й дражниться: - О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот вiд того реве ще дужче, а мати вiд печi гукає: - Дiти! Як вiзьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там боїться її костура? Хiба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода їх нiчим не обмежена. НАЙБIЛЬШЕ ЩАСТЯ Але ось одного вечора, перед самими жнивами, появився i батько. Здорожений, брудний, їхалося довго й невигiдно, у найгiрших вагонах, туди й назад на своїх сухих харчах, лише вряди-годи взялося десь ту склянку чаю, щоб сухе горло промочити. I був невдоволений. Проїздив гарма-дарма стiльки грошей, але мовчить. Краще про це, не згадувати, бо пiсля вiд Настi не вiдчепишся. I так прогризла вона йому голову за тi вiчнi поїздки. Знов приходили люди послухати, як то воно там у тiй кацапщинi, i знов Матвiй усе то дуже ганив, нiчого йому там не сподобалось, нi поле, нi природа, нi села, нi господарка. Знов спав у кацапа, де його цiлу нiч гризли блощицi. - Нi, нi,казав.- 3 таких господарiв не буде... Але Знахорцевi все то бiльше сподобалось, i вiн навiть почав збирати бажаючих переїхати туди на життя... Настя, розумiється, ще i ще раз забожилася i заклялася, що нiкуди її з цього мiсця "вiн" не потягне. Тут гарно, тут добре, тут найкраще. Вона ходила он до Почаєва, iшли три днi, а такого мiсця, як тут, нiде не бачила. Зовсiм близько пiдступили жнива. Жито зовсiм половiє, а пшениця, хоч ще й зелена, одначе її колос уже набряк тугою силою дорiдного зерна. Були зливи, громи, блискавицi, i мiсцями вони наробили шкоди. У самого Матвiя вилягло вiд того багато пшеницi. Хоча тi зливи i тi громи дуже подобались Василевi, Володьковi, Хведотовi. Як приємно, коли, наприклад, на твоєму власному подвiр'ї стоять цiлi озера i ти можеш досхочу дрипатись у них, а потiм як чудово, коли цiла природа втихомирюється, а в городi на розквiтлому маку стоять i переливно горять величезнi краплини прозорої води. А якi пiсля того ранки, яка соковитiсть i яка духмяна яскравiсть. Шкода лишень, що такого ранку так гарно спиться, так солодко i так блаженно, коли нiякi сили не можуть вплинути, щоб звести людину зi сну. Але одного разу знайшлася сила, що зiрвала Володька раннiм ранком ще до схiд сонця на ноги. Ще темнувато. Сонце ще за обрiєм, десь там за лебедським зрубом, на шпоришi подвiр'я, на городi i на всьому довкруги роса. Над лугом i рiчкою стоїть бiлий туман. Володько ще спить побiч Хведота на Соломi в клунi, спить мiцно, як i кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, нiби вiн неживий, i враз ного будять. Роздер соннi очi - перед ним батько. - Уставай, як хоч,- каже батько,- поїдемо до Острога. - Що?!! - вирвалось у Волвдька. До Острога? Нi, нi. Може, це вiн спить далi i йому сниться. Володько не вiрить. Таке щастя! Таке шалене щастя! Але батько наглить: - Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо. Володько як стiй зривається, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як нашi дверi, вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з блискучими вiкнами, повнi всякої всячини, то ж там казарми i марширують москалi... I пани там такi дивнi i незрозумiлi, що так "не по-нашому" балакають i носять такi чистi i гарнi одяги. I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба було одної хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi. Усi хочуть їсте, усi снiдають, але Володьковi нiяка їжа не на умi. Вiй сидить на своєму возi i лише боїться, щоб батько часом не роздумав i не скинув його, бо воно й таке бувало. Їхати до мiста - для Володька найбiльша радiсть. Скiльки б разiв не їхав батько до Мизоча, Володько завжди "канючить", щоб i його взяли. Але рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був "меншим", вiн дуже вперто просив його взяти. - Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить, Володько думає, що "вони вже погодилися", вiн сiдає на вiз, конi запрягаються, ось-ось i вiз рушить. I враз батько, нiби пригадує собi Володька, оглядається i каже: - Злазь! Володько - весь переляк, але не злазить. - Злазь, кажу тобi. Володько вагається. Тодi батько бере батога i так смикне хлопця, то тому аж зашкварчить десь там поза спиною... i тодi вiн летить униз, мов куля, i немає часу навiть плакати, лише його серце сильно'б'ється i жаль заливає думку... Володько добре пам'ятає цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював, щоб їхати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це i не вiрив, що колись та мрiя сповниться. I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей раз батько нiчого йому не каже, лише мати чiпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу далеку рушати. Але Володько їсти не хоче i не може, вiн цiлком виразно заявляє: - Я, мамо, не хочу ще їсти! Викрикує вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить з хлiва за гриву, один за одним, конi, впрягає їх у шлеї, насаджує нашилники, надягає вiжки. Мати виносить i вмощує в конюшину кошичок яєць, якогось пiвня, ще щось iз льоху. Сама вона сьогоднi не їде, їй тяжко, та й дома мусить хтось зi старших лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi Володько певен, що вiн таки нарештi "їде до Острога". Переживає це надзвичайно, бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору вiз, ось вiн виїжджає з маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот улiво, праве переднє колесо зачiпає овес сусiднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини i стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з випнутим животом i, здається, молиться. Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i спереду, бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись, i нiхто не буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку йдуть хода, потiм батько торкає їх злегка батiжком, зади коней починають танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза починають глухо деренчати. Їдуть так далi i далi, минають поля, Володько знає, кому котре належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далi Михтодове. Межi зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленiє нова, туман криє те мiсце, де тече рiчка, пахне болотом, в'ялою лепехою, диким коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки. Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що дiлить дерманське вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з якої вони беруть воду, минають три старi, залишенi для насiння сосни, що колись стояли на взлiссi, а тепер серед поля, пiд пагорбком, нiби три сироти, викинутi напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно вже Лебедi, їм назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве, округле свiтило, що почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають. - Здоров, здоров! - примовляє до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби їм те привiтання подобається. Минають Лебедi. Крiм греблi i млина, нiчого цiкавого тут нема. Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм змалiли i ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина видно оббiлених борошном людей, знайшлись i знайомi. - Ей, дядьку Матвiю! Куди їдете? Дай-бо здоровля! - Трру! - зупиняє Матвiй конi.- Та до города. Пора ось така, а тут серпа нема путнього. - Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили? - Та їздив. - I що ж там бачили? - Ет! Нема про що й говорити. Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiймається, а дорога ще далека. Матвiй торкає конi i тi йдуть. Iдуть далi, поля, глибока дорога, потiм з обох бокiв висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф висадив отi дерева - берези та осокори, що поросли такi здоровеннi, потiм їдуть старим, дуже густим лiсом. - Тут,оповiдає Матвiй,- часом, буває, людей переходять. Ого! Володько знає, що це значить "переходити". Є то такi люди, що нападають i забирають, що їм подобається, а часом навiть убивають... Це дуже цiкаво... - А отуди,показує батько батогом на гущавину,- Верхiв. Коли виїдемо вище з лiсу, буде видно церкву... - А чи далеко ще до Острога? - питає Володько. - О, ще шмат... Ось виїдемо з лiса, а там хутори...- каже батько. I коли доїхали до тих хуторiв, вiн знов зауважив: - Бачиш? Самi хутори. А я ще знаю, як i, тут був лiс. Бач, як народ множиться. Володьковi страшенно подобається, що батько з ним так, мовби з дорослим, розважає. Вiн дивиться на всi боки, бачить чепурнi хати з вишневими садками, iнодi зустрiнеться хтось iз людей, якась баба у червонiй хустцi, криниця-журавель з довгим коритом, бiля нього вiз iз кiньми, баба з вiдрами, наливає пузату баньку водою, iдуть дiвчата iз серпами, на що батько одразу зауважив: -- Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, нiж у нас... Далi знов поля i гайки, сонце пiднялося i починає припiкати, на коней падають гедзi, за возом лишається хмаринка куряви, що поволi скочується влiво i осiдає на землю. Володько знов i знов питає, чи далеко ще до Острога, батько терпеливо вiдповiдає, що "ще шмат". - От як виїдемо за отой гай, почнеться "соша", а там i до города недалеко... Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це має бути? I дiйсно доїхали до сощи. Володько дивується: є то дорога, вся вимощена камiнням, i як тим людям хотiлося все то робити? А їхати по нiй не дуже добре, тарахтить сильно i так трясе, що мало печiнок не витрясе. Володько терпеливо все то зносить, бо їхати таким усе-таки дуже цiкаво. Десь тут незабаром має бути й мiсто. - Дивися, дивися! - каже батько i показує батогом перед себе. Володько дивиться i бачить, як один молодий панич їде насупроти машиною на двох тiльки колесах. Володько вже таке бачив бiля монастиря, але все-таки його то дуже цiкавить. Йому дивно, як то так, що той крутить лише ногами, машина бiжить на двох колесах i не перекинеться. Порiвнявся з возом, задзвонив i поїхав далi. Володько довго проводить його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповiсти Хведотовi. Також цiкавлять його отi стовпи, що стоять здовж дороги, i тi дроти, що на них висять. Коди проїздиш бiля такого стовпа, вiн гуде, нiби на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах "шлють телеграми", i йому дуже кортiло побачити, як то тi телеграми бiжать по них. Але скiльки вiн не задирав голову, скiльки не дивився, йому не пощастило побачити анi одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме нiхто, видно, не слав телеграм. I чим воно ближче до мiста, тим бiльше несподiванок. Ось вже почали не лише люди, але й пани появлятися. Он iде один, у черевиках i палицею помахує, штани бiлi, пiджак темний - гарний панок. Дещо далi нагнав їх фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кiньми, у фаєтонi якiсь великi пани, колеса тоненькi i блискучi, що здається ось-ось розсипляться. Але вони крутяться, котяться далi, блищать на сонцi, мов зi скла. I нарештi мiсто, i виросло воно нагло, нiби з-пiд землi. Перш за все цiлий ряд великих, кiлькаповерхових будинкiв, зовсiм один на один подiбних. Батько пояснив одразу, що то казарми i що там живуть "москалi". Це Володька дуже цiкавить, бо вiн любить дивитись на москалiв... Але й без того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спiшать одна за одною, нiби навперейми. Пiдвiд усе бiльшає i бiльшає. Отам далi стоїть вусатий, у чорному одязi з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею при боцi i якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не бачив, а батько пояснив, що то "городовий". Володьковi цiкаво знати, що вiн тут робить, але цього вже вiв не питає. Володько лише старанно, зо всiх бокiв його оглянув i досить налюбувався. Чоботи має добрi, халяви блискучi, аж мiнить. Вiн йому подобався. Їдуть бiля казарм, Володько весь там. Бачить багато москалiв, ходять, марширують, такi гарнi, такi виструнченi. Володько зовсiм не мав би нiчого проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бiк батогом. - Он, бачиш, старший? То офiцер. Вiн командує. А там он причандалля всяке. Стiна висока, рiв, драбини. Москалi мусять на то лiзти, перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить - дiстане одразу. Все то для вiйни. Хм... Володько дивується. Йому незрозумiле, навiщо все то для вiйни... Вiн бачив вiйну на малюнках, там б'ють, рубають, стрiляють, але... I вiн мiркує i одразу пригадує: , - А то ж на вiйнi беруть фортецi! Їдуть на штурм... Ага! Вiн уже розумiє. Мiсто. Скiльки тут привабливого i цiкавого. Як тут, мабуть, приємно ходити по отих рiвних дорiжках, а якi тут хати, якi он балкони, якi вiкна, якi дверi. I скрiзь якiсь образки, папери, скрiзь щось написано. Володько намагається все то прочитати. "Штатскiй i воєнний портной i. Цiмерман". "Салон дамскiх мод - Роза Шапiро". "Ресторан Кiєв". "Заєжжiй двор - Iцко Цукер". А як тут гамiрно, скiльки грюкоту, як усi голосно говорять... Пiдводи їдуть одна за одною поволi, iнодi зупиняються. До них пiдходять жиди i щось торгують. От i до Матвiєвого воза пiдходить стара жидiвка у хустинi з великою, темною плямою на тiменi. Нiс у неї подiбний на кривульку, губи розтяжнi, широкi, у кутках заслиненi, голос скрипучий. - Хазяїн! - гукає вона.- Що маєте продати? - Яйця,байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвiй i їде далi. - Ну! Стiйте-но! По чому хочете? Покажiть! - цупотить вона за возом, вчепившись сухою рукою за полудрабок. Володько розглядає її, але Матвiй не звертає на неї найменшої уваги. - А! - байдуже кидає вiн.- Усе одно не купиш. Це нiби обурює жидiвку. - Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай менi стiльки лiт жити, скiльки я вже купила, щоб я мала стiльки грошiв, скiльки я вже купила яєць. Стiйте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспiшаєте, хай менi руки вiдлетять, якщо ви там далi продасте краще! - По двi копiйки даси? - перебиває Матвiй її лемент, не зупиняючи коней. - Ой-вей, менi! По двi копiйки! Ви жартуєте зi старою жидiвкою, я вже не молода. Жартувати - чому б нi, але жартують з дiвчатами, молодицями... - Ну, то йди собi до чортової матерi! - рiшуче висловлюється Матвiй.- 3 тебе, видно, купець, як з моєї жiнки попадя. Хоч, щоб сперезав тебе батюгою? - Ну! Хазяй! Чого ви такi? Станьте! Хай мене Бог скарає, коли вам хтось дасть по двi копiйки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив за яйце двi копiйки? Ниньки двi копiйки - грiш, двi копiйки на дорозi не валяються. Берете за двi - три грошi? - Не морочи менi, Рухльо...- i тут Матвiй додає негарне слово. Вiн i говорити не хоче, iде далi, але жидiвка вже помiтила i пiвня. Це змусило її ще сильнiше залементувати, вона ще мiцнiше вчепилася за полудрабок, жовта, нiби копчений оселедець, рука вже лiзе до коша, розгортає полову, пробує яйця, мацає пiвня. Матвiй їде далi, оглядається, обiцяє "оперезати її батюгою череззауш", посилає її "до ста чортiв", до "чортової матерi", але то мало йому помагає. Жидiвка вже не вiдстає, щось трохи набавляє, встигла вже переклясти себе, свої руки, свої ноги, своїх дiтей, свою рiдню, якщо вона заробить на тому хоча грiш. Вона купує на страту, зовсiм на страту, вона дає йому нечувану цiну, от хай її грiм заб'є, якщо це не так. Матвiєвi це набридає, вiн щось спускає, вiн готовий вiддати яйце за три грошi, а тепер, як вона не хоче, хай iде собi, бо, їй-богу, вiн уже не жартує. Жидiвка починає вiрити i снажиться виторгувати бодай пару грошiв на копi, вона вже дає п'ять злотих i грошiв двадцять за копу, а Матвiй хоче рiвно шiсть злотих i нi гроша менше. Ну, вона ще накине два грошi i хай вона не доживе до шабасу, коли то варто бiльше. - Ну, вже бери - хай тебе халєра,- резюмує Матвiй i зупиняє конi. За цей час устигли доїхати сливе до середини мiста. Починається рахування, спочатку яєць, пiсля грошей. Жидiвка оглядає кожне яйце, декотре проглядає на сонце, Матвiй пильно за нею слiдкує, щоб "клята" не общитала. - А що хочете за пiвня? - питає одразу. - Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за пiвня. Жидiвка виймає з глибокої, заяложеної кишенi великий гаманець-пулярес i тремтячими руками вiдлiчує срiбними й мiдяками п'ять золотих i двадцять два грошi, тобто вiсiмдесят шiсть копiйок, подає їх Матвiєвi, той ще раз перелiчує, ховає до вузлика, а пiсля починається вперта i доготривала боротьба за пiвня. Жидiвка знов клене себе, знов без упину лементує, Матвiй знов лає її, знов обiцяє оперезати її батюгою, жене до ста чортiв. Жидiвка тим не ображається, приймає то як належне до продажу, i по довгому торзi годяться на сорокiвку i грошiв двадцять. Пiврубля, що його вперто домагався Матвiй, нiяк не можна вдержати, натомiсть жидiвка дiйшла до цiєї суми вiд одного золотого, осудивши нещасного пiвня геть дощенту, що вона, либонь, купує самi костi та пiр'я i хай вона ще сьогоднi "своїх дiтей не побачить", коли вона не втратять на ньому половину. - Чорти тебе не вiзьмуть,- зазиачує вже спокiйно Матвiй i ховає свої сорокiвки. А вiд'їхавши далi, з полегшею сказав: - Слава Богу, що позбувся клопоту.- Терпiти не мiг вознi з яйцями та курми - бабське дiло. А Володько весь час уперто слiдкує за цiєю боротьбою. Вiн весь у душi на боцi батька, i його нехiть до жидiвки дуже виразна. Вiн майже переконаний, що "та клята" їх усе-таки обдурила, що тi яйця i той пiвень коштують значно бiльше, але вiн мовчить. Не його дiло до цього втручатися. Вiн ось уже не встигає на всi боки озиратися, щоб усе бачити, щоб нiчого не пропустити. Усе тут йому подобається, i як було б добре i собi тут жити. I крамницi, i люди, i панночки такi делiкатнi, спiднички на них такi тоненькi, аж прозорi, i черевички маленькi на маленьких ногах, i жебонять вони, мовби малi дiти, такими тоненькими голосочками. Очi хлопця хочуть усе обняти, але хiба то можливо? Доїхали до великого мосту. Знов нове. I сам мiст, i рiка широка, якої ще нiколи не бачив, далi муре з вежами видно. Батько не має часу всього того пояснити, тут треба пильнувати, щоб нi на кого не наїхати, але все-таки тицьнув батогом на мури i сказав: - То замок князя Острозького. А це ось рiчка Горинь. До неї отам далi в Рiвному i наша рiчка впадає. О, Володько вже чув про того Острозького, це, либонь, той самий, що ото їхав тим конем i на нього дикий вепр напав i що вiн збудував монастир у Дерманi. Його образ з "частинкою мощей" висить у тому монастирi... А Горинь рiчка широка i гарна, так от вона де, у нiй, мабуть, i риби безлiч, але, напевно б, i втопився одразу, дна зовсiм не видно. Переїхали до Нового мiста i зупинилися на торговицi. Тут уже безлiч пiдвiд, що годi пройти, скрiзь снують дядьки, жиди, галас неймовiрний, погано пахне i духота нестерпна. Матвiй закладає коням опалку i одразу вiдходить. Володько мусить сидiти на возi i пражитися на сонцi - приємнiсть абияка, але вiн не нарiкає. Вiн знає, що за щось його мусять iз собою брати, що їхати так даремно для самої приємностi йому не належиться. I, як звичайно в таких випадках, тут стiльки цiкавого, що й немає часу сумувати. Вози, конi, дядьки, хтось приходить, хтось вiдходить, там щось торгують, б'ють долонею в долоню, клянуться, божаться, розходяться, знов сходяться. Усе то полонить Володькову увагу, все то його дуже цiкавить. А по довшому часi приходить батько, обвантажений двома фабричними серпами, новою косою i ще якимись пакуночками. Володько дiстає своє - велику, за три копiйки, французьку булку. Його радостi немає меж. До Матвiєвого воза починають сходитися дядьки, оглядають серпи, випробовують косу. Серпи знаходять добрими, а косою довго по черзi подзвонювали об обруч колеса, i думки їх розходились. Однi казали, що "нiчого собi", iншi знов, що "здається, зам'яка". Матвiй казав: - Яка є, така є. Косу i жiнку не вгадаєш. - То, знаєте, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте, ще позаторiк купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один. - То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив у кацапа, а покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи. Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як купив i що купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган згадав, що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi були ковалi добрi. I наговорившись уволю - розходяться. Матвiй з Володьком полуднають - чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по шматку старого сала. Свою булку Володько береже, вiн має привезти її додому i похвалиться нею Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiймає опалку, гнуздає конi i вони iдуть додому. Дорога не близька - двадцять верстов, до вечора ледве доплужаться. По дорозi бiля рiчки напувають конi. Володько знов весь увага, але тепер його дещо турбує булка, йому дуже кортить її спробувати i по часi вiн вiдриває вiд неї шматочок - навiть не було видно. Але булка так йому смакує, що, їдучи далi, вiн усе щипає i щипає, поки з неї лишився тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому. Вiн так i не привiз нiчого i лише на другий день похвалився Хведотовi, що вiн самий з'їв цiлу велику булку. I взагалi пiсля цiєї поїздки Володько стає розумним неймовiрно. Вiн там стiльки того бачив, що в цiлому Дерманi ледве хто мiг бiльше чогось бачити, i Хведот просто чудується, як його у свiтi є стiльки всiлякої всячини i як то все можна пам'ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто, воно навiть йому снилось, а дещо згодом вiн почав морочити маму, щоб купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того городовика, хоча це його бажання нiколи не сповнилось. Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була не кепською, от хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося кликнуть дiвчат. Коли воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби борошном, коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може, тодi, думала Настя, i "вiн" дещо втихомириться i залишить отi свої поїздки хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре знає, що "його" не переговориш i не перепреш i що "вiн" задумає, те i зробить. А воно тут не так-то вже i зле. Маємо ось i хлiб, i до хлiба, правда, воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля є, аби Бог дав, людоньки, здоровля, а решта - фрашки. От одно: трохи далеко до тiєї церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiркує, що коли можеш пiти до церкви - пiди, а не можеш - вiзьми та стань перед образом дома i помолися вiд щирого серця, i думаєте - Бог не почує? Почує. Скрiзь почує. Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую. Так дiйсно мiркувала "вона", але iнакше мiркував той "вiн". Вродило то вродило, але не на те вiн має твердi руки i на в'язах голову, щоб засiсти з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а дiти ростуть - розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми їм не лишили того бiльше? Треба i якийсь будинок прибудувати, i худобину прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А тому не дай собi спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти як день, так нiч трудишся, мiркуєш, дбаєш, шукаєш, i тодi Бог тебе благословить, бо ж недурно сказано: хто шукає - знаходить, хто стукає, тому вiдчиняють. ПРИЙШЛА ВАСИЛИНКА Увесь день Настя в'язала за лiсом овес, їй тяжко, але день погожий, а завтра святечко Пречиста i хтозна чи та погода видержить до пiслязавтра. А прийдуть сльоти i все пропало. Нiчого нема гiршого, як сльота на покоси. Сапає i сапає, горне i горне валки, в'яже i в'яже снiп за снопом, з намагою нагинається через той свiй живiт, руки тяжко орудують бирюком. Матвiй також тут, також в'яже, також i в нього в'язка перевесел ззаду при поясi, їх двоє на цiлому полi, працюють мовчки, нема про що говорити та й нiколи. Пополуднi, коли сонце стало над дерманськими могилами, там, де виднiє каплиця святого Онуфрiя, Настя нараз кликнула: - Матвiю! Не можу далi... Пiду додому. Ти, може, самий дов'яжеш. Матвiй знає, чого їй треба додому, нi, вiн не буде в'язати, вiн також мусить iти з нею. Може, щось не те, може, який трапунок, щось помогти, за бабою повитухою побити. - Пожди хоч - снопи знесу,- каже вiн. Нi. Вона ждати не може, це вже видно по нiй. Усе канула i як є - пiшла. Матвiй забiгав по полi, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу, пiт його заливає, сорочка нiби з води, схопив обоє граблiв i вже бiля самої хати нагнав Настю. Тут таки на порозi i родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвiй їй помагав, мив швидко руки, стелив постiль, обчищав, опрятував, грiв воду, на руках перенiс "їх" обоє на пiл. Бог дарував йому донечку. Маленьку, дуже маленьку, боявся її торкнутись, а погiм усе залишив i побiг бiгом аж до Дерманя за повитухою. А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на Валах... I коли вiн увечерi гнав корови згори вiд лiсу дорожиною, назустрiч йому досить далеко вийшов Хведот i заговорив: - Haсi мама напели маленьку дiвцинку пiд тлепетком. Володько враз знiяковiв, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого вiн не може висловити. А коли увiйшов обережно до хати, мама стояла бiля комина i трималась за пiдпiрку, їй треба було щось iз печi взяти, була блiда, не дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагiдно. - Дiтоньки... там... для вас,- i вказала на їжу пiд комином. Щось їй, мабуть, догаряло, слова не виходили легко, але Володьковi не до їжi. На поду в ганчiрках щось дуже безрадно закувекало, i вiн з острахом пiдiйшов туди. - Сестлицка? - дивується Хведот i спинається навшпиньки, щоб щось побачити. Володько вилiз на пiл. - Можна менi, мамо, побачити? - запитав обережно. - Дивись, дивись, дитино... А я ось устану i пiдкину в огонь...- i знов почала вставати. Володько довго сидiв над сестричкою, довго дивився на те малесеньке, розмiром у кулачок, якоїсь червонавої барви, головеня. Очi тiсно затиснугi, ледь помiтний, з бiлим дрiбненьким мачком, носик, усточка iнколи ворушаться, нiби вони ссуть. I коли вiн так дивився - вiдчув до того сотворiння велику любов. Щось сильне i тривале увiйшло до його серця, щось таке, що вiн понесе через усе життя. Це ж бо прийшла його найулюбленiша сестра, яку названо в церквi Василиною. Десь опiвночi вернувся Матвiй з повитухою. Дiти вже, хто де, спали. Довго порались, а над ранок породiлля добре заснула. Пiсля того була зовсiм здоровою. На тижнi понесли новонароджену до хресту. Кумами тiтка Зiнька i дядько Єлисей. Коли йшли до церкви, Володько i собi попросився. Йому не вiдмовили. Радо йшов, як i всi, пiшки, вiдчуваючи, що вiн є учасником якоїсь важливої подiї. Його маленька сестричка спокiйно лежала на руках у тiтки Зiньки. У церковнiй проскурницi довго чекали на священика, що пiсля прийшов i щось довго говорив з дядьком Єлисеєм. Потiм усi пiшли до великої, порожньої церкви, священик накинув на себе щось таке, як хвартух, i почав хрестити. Володько не пропустив анi одної рисочки у цiлiй тiй урочистостi. То священик щось читає, що знов каже тiтцi й дядьковi повертатися i на щось дути, то знов тiтка i дядько проказують "Вiрую", то знов дитину розгортають, мажуть її, кроплять, стрижуть. То знов беруть i кладуть до води в великiй мидницi. Дитина розкричалася, тiтка Зiнька старанно колише її на руках. I єдине, що Володьковi не дуже подобалось, це те, що священик надто квапився. Здавалось, що вiн анi в гадцi не має, що це його, Володькова сестричка i що з нею треба поводитись бiльш святочно. Найближчої недiлi вiдбулися i хрестини, наїхало, як звичайно, повний двiр гостей, усi свої, з нових приїхала лише Домаха з Пiвча, хрещена Володькова мати, приїхала, як казала, навмисне, щоб побачити свого хрещеника, якого так давно не бачила, була страшенно здивована, що Володько так вирiс, що "такий гарний", i так була з того втiшена, що дала Володьковi цiлого пiврубля. Володько своїм очам не повiрив, так сильно знiяковiв, так почервонiв, так розгубився, що навiть забув поцiлувати маму в руку. - Поцiлуй же, смаркачу, маму в руку,- нагнала його мати. Вiн поцiлував, але ж, Боже! Хiба це можливо, щоб вiн дiстав цiлого пiврубля? Де ж таке .видано? То ж це такi грошi, що за них можна купити зовсiм новi штани i кашкета навiть зi звiздою. Просто не вiрилось. Але пiврубель лежав у його долонi як явний доказ, що це правда. Велика, срiбна з головою царя монета, Володько не може надивитися, намагається розiбрати, що там на нiй написано. Великий, круглий, двоголовий орел, а пiд ним: "50 копєєк I899 г."; з другого боку голова царя з написом довкола: "Б. М. Нiколай I iмператор i самодєржєц всєросс." - слов'янськими лiтерами. Володько ще не розумiє, що то значить, але йому то подобається i вiн завчив це напам'ять. То були великi грошi i першi. Таких ще вiн нiколи не мав. Хрестини пройшли дуже гарно, день видався прозорий i соняшний, було досить з'їджено i випито, а пiсля гостi розiйшлись по дворi, по саду, по городi. Садок зародив, молодi яблуньки погнулись пiд плодами, деякi з них можна їсти,