гостi їх хвалять, Матвiй оповiдає, яку де знайшов, як защiпив, як посадив. - Оту-о знайшов у нашому лiшнику, принiс, защепив, а тепер бачите. А на ту дiстав ножики з двора, добрi яблука, лежать довго i цiну мають... Гуторили i гуторили, а потiм до смерку гостi роз'їхались. До рання залишились ночувати тiльки тiтка Зiнька та повитуха Уляна... А другого дня почались знов буднi. Знов Настя в'язала, вибирала коноплi, мак, цибулю-сiянку, лише тепер вона, час вiд часу, мусiла бiгти, бо виходив Хведот i казав: - Мам! Дитина плаце... I мати спiшила "дитинi цицьки дати". Матвiй з Василем возили копи, копицi, орали зяблю. Володько пас товар. Доходили останнi тижнi лiта, поля почорнiли, бабине лiто поснувалось по скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась сiвба озимого. Скоро i осiннi сльоти навинулись, у полi спiвають i мокнуть пастушки, що пасуть на цiлий день, а мiж ними i Володько. А одного ранку хуторян розбудила велика несподiванка. Отуди, як Юхимiв хутiр, зненацька забовхало, i Матвiй означив одразу, що стрiляють "з орудiй". Бум! Бум! Бум! Цiла баталiя розгорнулась, люди стривоженi, зацiкавленi, скрiзь тiльки й мови, що про ту стрiлянину. Виявилося, що "москалi" розпочали якiсь великi, осiннi маневри, заговорили про можливiсть вiйни, але з ким, нiхто толком не знає, хiба що "з германцем" або "австрiяками", хто там у тому тепер розбереться, "казет" нiхто не читає, а так лише "з чуток" люди довiдуються i сердяться, що геть-чисто витовчують озимину отi москалi. Володька це захопило неймовiрно, вiн ризикнув пiти геть отуди за лiс на дорогу, що веде з Мизоча до Острога, i там побачив багато москалiв, що йшли дорогою пiшки, зiгнувшись пiд дощем, мокрi, мов кури, зi своїми рушницями. До-рожиною їхав вiддiл вершникiв, на дуже гарних конях, а дороги для них вузькi, деякi вози надто широкi i зовсiм не вмiщаються у звичайнi колiї, їхали через поля, де попало - чи там засiяно, чи не засiяно. - А, то все нiмець бунтує,- казав на це Матвiй, коли вернулися в недiлю з церкви.- Але нашi як йому наложать - буде знати. А москалi все йшли та йшли i було їх багато. Iшли на Лебедi, на Острiг, через лiс, через Мартинову долину, на зрубi за отою долиною робили табiр, там ночували, клали огнi, спiвали. На другий день Володько вже там був, москалi вiдiйшли, але Володько назбирав досить блискучих гудзикiв, консервних бляшанок, ремiнцiв, шнурочкiв, усе то дуже цiннi здобутки i все то понiс додому. Придасться. Уперто говорили про вiйну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять тi маневри i такi великi. Бувало, також робили iнодi, але такого ще не було, щоб артилерiя й кавалерiя, i пiхота, i всiлякi там мости будували i везли ранених. Але минула осiнь, прийшла зима, а вiйни не було. Почали про те забувати. Життя пiшло своєю чергою. На хуторi Матвiя буднi. Володько мав iти цiєї осенi до школи. Батьки над цим говорили i радили i рiшили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не такi мiцнi, щоб мiг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за мешкання в Дерманi поки що не годиться. Хай учиться дома" а на другу зиму вже напевно дадуть до школи. Володьковi таке нiяк не до смаку, вiн уже весь був у школi, школа його манила i тягла, мовби магнiт. - Там же ще меншi ходять,- з плачем казав матерi. - Їм, дитино, близько, а тобi куди лiзти в таку дорогу, хоч, щоб снiгом замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались... Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга i рiзне iнше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов хата. Не ходить навiть на лiд, анi до млина, бо все минуле заважало. Зате почав учитися. Василевi книги пiшли в рух, тепер уже букварцем одним не обмежишся. Батькова Євангелiя також придалася. Стрiчка за стрiчкою розлущував її змiст, i все те дивувало малого надзвичайно. Та одного разу в його руки справжнi скарби попали.I то випадково. На горищi, як вiдомо, стоїть ота таємнича, велика матiрня скриня. У нiй там повно всякої всячини, доступ до неї заборонений i замкнута вона на мiцний замок. Як вiдомо, одного разу Василь усе-таки добрався до неї, i вони разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василевi тодi як слiд дiсталось, але ж то було давно, рани загоїлись, а в скринi, Василь це добре знає, появились новi бутлi слив'янки, i Василь уже вiддавна ламає голову, як би туди краще дiстатися. Володька та скриня також дуже живо цiкавила i не тому, що там тi бутлi, а зовсiм чимсь iншим. Володько знає, що мама переховують там якiсь стapi книжки i папери, нiхто не знає, що то за книжки i для чого вони там ховаються але вони там були, i скiльки Володько не просив, скiлькх не молив, щоб йому то показали, мати все мала одну вiдповiдь: - Як пiдростеш - дiстанеш! - I це все. Як звичайно, в недiлю батьки йдуть до церкви, а лишаються самi дiти. I чого тiльки тодi не видумується: i куряться цигарки з вати, i перевертається щось у коморi, i чiпається.? все заборонене. А найпаче завжди i завжди добивається до, тiєї скринi. Але мати нiколи не лишала ключа вiд неї, i всi, Василевi намагання туди дiстатися були даремнi. Та одної недiлi якось так сталося, що Василь знайшов бiля старої ма-тiрньої спiдницi дорогоцiнного ключа вiд скринi. Радiсть була велика, i вони обидва з Володьком негайно подались на горище. Успiх їх пiдприємства був надзвичайний, сулiї слив'янки i вишняку стояли, мов двi вежi, повнi i урочистi, i Василь негайно взявся до їх вiдкривання, але Володько цим не вдовольняється, вiн якось не зважає на Василя, а копається далi в скринi, i наслiдки його розшукiв перевершили всi його сподiвання. В його руках опинилася чудова, нова книжка з баским конем на обкладинцi, на якому сидить лицар в гостроверхому шоломi i стрiляє з лука в якогось бородатого дiда, що залiз чогось на велетенського, широчезного дуба i дуже витрiщив великi очi. Пiд тим лицарем Володько негайно вичитав: "Билiна про багатиря Iлью Муромця i Солов'я Разбойнiка". О, як це мусить бути страшенно цiкаво! Володько негайно забрав ту книжечку, забув за все iнше i поцупотiв униз. I весь той день до самого вечора читав ту книгу. I прочитав її майже половину. I не зважав анi на дрiбнi лiтери, анi на чужу мову. Читав i читав, не хотiв навiть їсти, забув за все на свiтi, а як вернулись батьки, залiз на пiч i читав далi. Мати спочатку анi не здогадалася, отже, вiн завжди з тими книжками возиться, але її все-таки дивувало, що вiн там найшов таке особливе, i вона все питала: - I що ти там таке знайшов? I чого ти там слiпаєш? Тож там тобi нiчого не видно. - Видно! Не бiйтесь! - вiдповiдав Володько i читав далi. А там у тiй книзi стiльки чудес, стiльки пригод, стiльки геройства. Богатир Iлля Муромець, що сиднем сидiв тридцять три роки i не мiг ходити, але потiм вiдчув у собi велику силу, мiг вирвати деревину з коренем, сам мiг побити цiле басурменське вiйсько i нарештi подолав страшного Солов'я Розбiйника, що в одному лiсi на семи дубах засiв i пiшому, i кiнному той шлях загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне - дерева гнулися, конi вгрузали по колiна в землю. Але Iлля Муромець не злякався того розбiйника, iде просто на нього, стрiляє зi свого лука стрiлою гартованою, поцiляє розбiйника в око i здобуває право на переїзд i на всi скарби Соловiя. I багато цiкавого довiдується Володько з тiєї книги: про святого князя Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Києвi, i про ворогiв його рiзних - половцiв та печенiгiв, що Київ облягли, поля топтали, людей до полону брали, i коли б не Iлля Муромець, хтозна-що зробили б. I Володько всьому тому вiрить, колись могли бути такi люди, то лише тепер усi стали такими малими та слабкими, а колись було то зовсiм iнакше. I була це перша такого року Володькова книга, i як тiльки прочитав її раз, удруге i третє, захотiв щось iншого, уява його розгорiлася, йому вже мало Євангелiї, Псалтиря, Октоїха, вiн знов лiзе до маминої скринi i знаходить там купу "Листiв По-чаївських", а при тому "Життя Святих", преподобного Iова Залiзо Почаївського, що чудеса творив, про велику священо-мученицю Катерину, що її за вiру Христову мучили i звiрам кидали, "Вiдкриття воїна iз Карiота", що вмер був, його поховали, побував на рiзних митарствах "тамтого свiту" i знов воскрес, i взагалi прочитав велику книгу "О митарствах" i довiдався з неї силу-силенну всячини: коли помре людина, що її на тамтому свiтi чекає, за якi грiхи, яка кара, кого милують, а хто пiде на вiки вiчнi в "геєну огненную". Отакi-то дива з Володьком творяться i така-то сила науки впихається до його маленької голови, i думає вiн над тим безконечно, i не може нiяк у тому як слiд розiбратися, хотiв би когось всяку всячину розпитатися, та немає кого, бо нiхто з його рiдних таким не займається i нiкого то так, як Володька, не цiкавить. Та не тiльки книгами займається Володько, на хуторi трапляються й iншi важливi подiї. Ось одного вечора при смерку постукався до Матвiєвої хати якийсь подорожнiй, i всiх здивувало, що вiн постукав до дверей, значить, людина бувала i не наша, бо нашi входять просто без стуку. Подорожнiй був високого зросту, не селянського вигляду i попросився переночувати. Матвiй радо приймав кожного, не було в звичцi краю цього вiдмовити людинi даху над головою або ложки гарячої страви, особливо, коли ось таке надворi, як сьогоднi, i Матвiй сказав: - Дуже просимо, пожалуйте, тiльки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе по-простому, самi бачите... Бо бачив Матвiй, що його гiсть людина не проста i говiр його не тутешнiй, i можна пiзнати якогось чеха, чи поляка, але нiяк не руського, i для бiльшої певностi попросив навiть пашпорт свого гостя, бо, мовляв, ви нам звiнiть, ми тут, бачите, самi на хуторi, а буває всiляково. Чужинець охоче показав свiй пашпорт, Матвiй лише для виду поглянув на нього, нiчого в тому не розiбрався, але заспокоївся, принiс два околоти соломи i зробив для гостя на долiвцi постелю. Говорилося при тому небагато - про се, про те, найбiльше про погоду. Роздягаючись, чужинець вийняв з кишенi свого годинника i положив на столi. Побачив це Володько, що сидiв з Хведотом десь далеко на печi, i одразу вирiшив скористати такою нагодою i подивитися на годинника зовсiм зблизька, не було його i в його рiдних, але вiн знав, що годинники iснують, що їх носять пани, вiн бачив також великого годинника в Острозi, але зблизька ще нiчого такого нiколи не бачив. i тому Володько перебрався тихенько до столу i, поки тi там старшi щось говорили, вiн довго приглядався до того дива i дуже дивувався, як то тi малюсiнькi вказiвочки самi рухаються довкруги i так чудово цокотять. Йому дуже хотiлося подержати таке в руках, але нiяк не вiдважувався. Чужинець це, мабуть, помiтив, пiдiйшов, узяв годинник i каже до Володька: - На, мальчiк, пасматрi... Володько взяв то до рук i довго, довго розглядав його з усiх бокiв, а потiм положив його на мiсце i пiшов спати. Почував себе щасливим, йому здавалось, що вiн ще щось нове i цiкаве пiзнав, пiсля довго думав, як то все зроблено, що воно само так вiчно рухається. Рано-раненько чужинець устав, намiрився вiдходити, не хотiв навiть снiдати i хотiв заплатити за нiчлiг, але Настя наробила одразу гамору: - А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали грошi за те тiльки, що людина переспала. Що ми, татари, чи погани якi. На здоров'ячко вам, iдiть здоровi! Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з хлопцiв дав по десять копiйок, як гостинця, на що вже Настя нiяк не могла перечити, лише дивувалася, що той пан має стiльки грошей, i назвала його "добрим паном". Хлопцi були дуже радi, що дiстали таку суму грошей, i тепер кожний з них матиме за що купувати на Трiйцю. "Добрий пан" вiдiйшов, але того ж дня приїхало до Матвiя верхи аж два стражники i питали про "гасподiна високаво роста, со свєтлимi волосамi с катомкой". Матвiй не второпав, що значить ота "катомка", але сказав, що такий "господiн" цiєї ночї у нього ночував, а ранком пiшов собi десь отуди, як Лебедi. Стражники сердяться: - Ех, ти глупий мужик! Вєдь его же бил германськiй шпiон. Ми за нiм несколько днєй гонiмся. Пачєму нє задержал? - А хто його розбере, чи вiн шпiон, чи не шпiон. Iде собi, хай iде, проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб вiдмовили, пашпорт мав у повному порядку, виспався i пiшов. Стражники поїхали далi, але на хуторi довго про цю подiю розмовляли. Володько довiдався нове слово "шпiон", а батько йому пояснив, що є то такi люди, що по Росiї нишпорять, плани знiмають, усе пiдглядають, а потiм усе то передають нiмцям... Володько iз цього має повну голову думок. Заходили часами до Матвiя i свої люди посидiти вечорами. Особливо тi, що десь тут поблизу дiло мали, чи то у млинi, чи в лiсi. Вечори довгi i насидiтися можна вволю, i вволю наговоритися. Заходив дiд Кошiль, що на мiсце Лiсовського став лiса Таксарового стерегти. Цей до всього i чарчини не цурався, прийде, бувало, i плящину за пазухою принесе... - I дай-бо здоровля, куме! - Хоча вiдомо, що Матвiй чоловiк "трезвий" i до чарки не скорий. Але дiд Кошiль просторiкує: - А, що там ще каверзувати, пий - помреш i не пий - помреш, то краще вже пити, бодай пiзнаєш життя... Щоки в нього повнi, червонi, очi блискучi, борода широка i бiла, чарочку не пив, а ликав - кивне i нема, тiльки смiшок лишається, а смiявся з усього i дуже дрiбно. Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Бiла-шева. Дуже зрадiв, бо i вiн великий прихильник усiлякого "вип'ємо, куме" i нiколи не приїжджав з порожнiми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то зо два пiвоки в залубнях. Матвiй не шанував за це цього брата. - Такий, бачте, з нього й господар,- казав не раз, i дiйсно, дядько Омелько не має щастя до господарки. Нi тобi машини якої, нi худобини порядної, що заробив, що вторгував - пропив, проїв, прогуляв. Полiтика, плiтки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько. I ось вiн якраз у дуже слушний час нахопився. Кошiль весь засяяв, обнiмалися, мовби один одного хотiв задушити, i цiлувалися так звучно, що на цiле подвiр'я чути. А увiйшовши до хати, Омелько одразу заспiвав: "Ой, чарочко, чарочко медовая, З ким я тебе пить буду, молодая!" - От це, їй-богу, молодцi з вас, брате Матвiю i дiду Кошелю, що я вас тут знайшов, серце моє вiдчувало, i дай, думаю, смикну до того куркуляки. Ну, Насте, готуй що там i присiдай до нас... I Настя щось готує, i присiдає, i випивають. На дворi мороз, а в хатi тепло, i гамiрно, i приємно. П'ють усi, навiть кажуть пити дiтям, хоча проти того дуже Матвiй. - То, знаєте, дитинi вредить. Я от самий i то не можу, вип'ю чарку i вже голова болить. - Ех,- каже Омелько,- твоя голова тiльки облiзти вiд поту потрапить, а жити вона не вмiє. - Що ж зробити. Кожний має свою голову,- каже Матвiй. - А чи чули ви, що он жиди в Мизочi кажуть? - питає Омелько. - А що там вони кажуть? - цiкавиться Кошiль. - Та он кажуть, що вiйна буде. - Ого! - кидає Кошiль,- А то iз ким? - Та з германцем. - Гм... З германцем. Ну i що ж? Буде то буде... - А може, й буде,- додає Матвiй.- Снилось менi, знаєте, нiби я стою отам на горбищi лебедському i бачу на заходi там, де сонце западає, стає два стовпи червонi, огнянi i вiд них нiби пожежа розливається. I дивлюсь, з-пiд того гад великий виповзає i де лише вiн проходить - усе чисто дотла зникає. I полiз той гад десь отуди на сiвер, а тут, де не з'явись бiля мене старий, покiйний Хведiр i менi каже: то знаєш, Матвiю, отой гад поповз отуди у Пинськi багна i там йому кiнець буде... А другий сон снився менi ще й такий. Нiбито я в Бущенському лiсi на великiй галявинi, шукаю там свої украденi конi... i бачу, цiла та галявина старими польськими жупанами покрита. Iду я та йду i все думаю: а чи буде де кiнець тим жупанам, аж то мої конi з лiсу вирвались i все чисто то стоптали, а хтось тут менi й каже: то, каже, лише для просушки їх тут того... їх скоро заберуть... Це, чуєте,- казав Матвiй пророчо,- у нас iще Польща буде. - Ото вже дудки! - рiшуче заперечує Омелько.- То, стало бути, що Росєя наша навiть якихсь там поцвiлих жупанiв не викине куди треба. То ти, Матвiю, можна сказати, не розбираєшся в комєрческой полiтiкє. Тут мусиш знати, что вот, так сказать, eтa самая наша Росєя, котора, стало бути, пiдкорила пiд себе всi народи вiд Кавказу аж по Вислу, саааамая огромная страна в мирi! Знаєш, що таке Росєя? Первая страна по большонству. Понiмаєш ти, що коли б отак узяв усє етi государства, коториє єсть у свiтi, то й то не буде одна Росєя. Це, брат, iмперiя! Одна Москва, например, коли йдеш впопєрьок - сто верстов, в длину - двiстi! О, нi, братику! Коли i буде яка вiйна - всiх завоюєм i над усiма наш цар буде царем! - випалив Омелько. - Хо-хо-хо! - зареготав Кошiль.- I правильно! I правильно! Кому б, як не йому. А Омелько продовжує про "Дардандєли", про генерала Скобелева, про Шипку, про графа Румянцева i багато, багато знає того Омелько, а всi слухають i дивуються. А надворi зима, падає снiг, вiє вiтер, замiтає дороги. Вона цього року видалась сувора, снiгу навергало вище колiна, лiс закутало в бiлу вату, луг, як глянеш оком, суцiльне iскристе бiле, поле, однотонне i мовчазне. Роботи у Матвiя досить, те то iнше, але думку його турбує одна лише справа. Не дає i не дає йому спокою ота земля, кортить йому, бачте, щось придбати, i Матвiй не витримав: одного лагiднiшого дня закинув торбу на плечi i подався. Настя лише стулила свої тонкi уста i мовчить. Що казати? Очi її блищать крицею, але мовчить. А Матвiй подався отуди на пiвдень, на Крем'янеччину, чув, що там землi продаються. Вiн ступає вiд села до села: - Чув, що у вашому селi продається "iмєнiє"? - Нє. То вiн торiк щось думав. Тепер не чути. Нашi люди й самi хотiли б купити. А ви-но зайдiть до Рохманова. Матвiй мандрує до Рохманова. У Рохмановi невигiдно. Самi багна i мочар. Кусник i поля до того, але цiна, як за матiр рiдну. З Рохманова подавсь до Шумська. Погане мiстечко, сама жидова, пан продає клапоть поля, але цiна ще солонiша, нiж у Рохмановi, мовляв, при мiстi. Пiшов далi, Межирiчi, Коршiв, Обичi - села, села i села, обпитав, оглянув - нiчого не скурав, вернувся за тиждень додому - хмара не людина, нiякого з того толку, хiба що чоботи розтащив, що на день латання буде. Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо вiдпiчнув i знову подався. На цей раз пiд Острiг, хтось там нараяв у якогось графа, але й тут не сподобалось. Пiскувате, громиш, не варто на такому селитися. Вернувся додому. Стiльки страчено мужицького часу. А Настя свiй клопiт має, iз Залужжя прийшла вiсть, що Катерина замiж виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що ото в хорi церковному спiває тенором та носить чоботи хромовi за сiм рублiв з калошами, кажуть, на пана вчитись хотiв та заломився. - Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за тi часом чоботи хромовi вона виходить? У нього ж тiльки i є того добра, що чоботи та очi зiкратi. Ой, загине вона за ним, ой, загине! Цi слова хтось Катеринi передав, i нагнiвалась вона на свою хресну маму вельми. Казала, що й на весiлля не пiде просити, але Настя стоїть на своєму. - Воля ваша, кумо,- казала вона Зiньцi,- але я б її за такого не вiддала б. Та й молоде воно ще, то ж i шiстнадцяти немає... - Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я їй не казала, а чи я їй не говорила. Що я ото наплакалась i що нагорювалась - так нi! Хоч ти її рiж, хоч ти з нею що хоч роби, пiду i пiду, бо люблю його! I говори з нею. Володька ця новина пригнобила, не хотiв вiрити, щоб Катерина, та "наша Катерина", та, що так його любила, могла якось там "вийти замiж" i то за когось зовсiм чужого i, як кажуть мама, поганого. I Володько вже наперед вiдчуває нехiть до того осоружного якогось Павла, що хоче забрати Катерину. Але все-таки до весiлля готувалося, Настя лише чекала, чи Катерина дiйсно так нагнiвалась, що навiть не запросить її на весiлля. Але так не сталося. Була одлига, вiяв гнилець, лугом мокрий снiг, вечорiло, i нараз iз двору влiтає засапаний Василь i викрикує лише одно слово: - Катерина! - А пiсля ще додав: - Молода! У вiнку! З дружкою! - побiг назад на двiр. Усi в хатi заметушилися, Володько аж затремтiв i ним почало трясти, Настя метнулась по хатi, пiдсунула пiд припiчок цебрика, швидко застелила стола, поправила подушки. - Замiтай, Володьку, швидше хату! - гукнула на Володька. Iншим разом нiхто такого не робив би, коли б iшла Катерина, але ж це не Катерина, а молода. Також iншим разом Володько ледве чи хотiв би робити цю мiзерну бабську роботу, але тепер метнувся, мов опарений, схопив обома руками деркача i почав шкребти ним долiвку. На половинi роботи Настя вихопила з його рук вiника i почала сама швидко зганяти до коцюбника бiльше смiття. I тiльки скiнчила, як до хати ввiйшов Матвiй, скинув закурену вовняну шапку, обтирав швидко спiтнiле чоло ганчiркою. - Катерина вже на дворi,- сказав вiн здержано-радiсно. У ту ж мить у сiнях загупали, Настя ще раз оправила спiдницю, Матвiй прибрав поважного вигляду, Володько i Хведот забилися в кут. Дверi швидко вiдчинилися i, шелестючи широкою, темно-бронзової барви, шовковою спiдницею, метко увiйшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь. Володько був дуже здивований, коли побачив її такою - у вiнку, у стрiчках, i вона тепер не вiталася, не смiялася, не цiлувалася, як звичайно, а пiдiйшла одразу до батька, вклонилася йому до самої землi, так що посипались i торкнулися долу рiзнобарвнi її стрiчки, i дуже поважно промовила: - Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля! Благословiть мене - раз, другий, третiй! - Хай Бог благословить - раз, другий, третiй! - перехрестив Матвiй Катерину, поцiлувався з нею i дозволив їй цiлувати його брудну руку. Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла Катерину i причитувала: - Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє, хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить, пiшле тобi щастя, здоров'я, многих лiт, а менi, серце, не бери нiчого за зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино! Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув, пiсля чого вiдчув на своїх щоках мокрi, нiжнi дотики її уст, i вiд того йому стало ще болючiше. Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити; Катерина стала знов такою, як звичайно - гамiрною i веселою, i була вона чарiвною у тiй своїй шовковiй широкiй спiдницi, що так гарно обiймала її тонкий стан. Матвiй розпитував Катерину про весiлля - хто i чим буде, i як з коштами, i чи все вже готове. Катерина на все вiдповiдала, їй, видно, це приємно, вона радiсна, з її ясних, синiх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась, щоб не залебедiти: - А навiщо тобi вже свiт в'язати? Чи ти така перестариця? Чи вже нагулялася, надiвувалася? Будеш, дитино, не раз нарiкати, але не вернеться. - Нi, мамо, не нарiкатиму. Вiн такий гарний i такий добрий, i мене шануватиме, i ми так любимось, i ми будемо щасливi... За тиждень батьки поїхали на весiлля, дома лишились самi дiти. Володько дуже хотiв також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв, людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дiстав коровайну гуску, калача i бiлу батистову хустинку. Не знав, чи брати її, чи нi, чи радiти, чи плакати. Знав лише, що це вiд неї, вiд Катерини, i коли брав хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спiдницi i дотики її теплих, вогких уст на своїй щоцi. I нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже нiколи не буде такою, якою була до цього часу. Так минула i вiдiйшла у вiчнiсть перша любов Володькового серця, що її вiн ще довго чув у собi, нiс завжди зо собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днiв свого нелегкого дитинства. Але натомiсть в ньому вже росла i зрiла нова любов: Василинка. О, як радiсно дивитися i бачити те маленьке єство, що ось уже сiдає, i смiється, i мугикає, i разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна! Розпускало i розпускало, на лузi трiснув лiд, вода залила сiножатi, дув гнилий захiдний вiтер, сосни гнулися i шумiли, старi косатi верби трiпали своїм вiттям, вороння лiтало боком i крякало. ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий пiвень виходить за хату, вилазить на кiнець, що над картопляною ямою, i на цiле горло завзято кукурiкає. Це той самий грiзний пiвень, що нападав на Володька, але тепер вiн уже давно занехаяв це. Хай тiльки спробує. У середу несподiвано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сiнях бруднi чоботи. Принiс вiстку, що вiд неї защемiло Настi пiд серцем. Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини "хвактор", що шукає покупцiв на одне дуже нiбито зручне "iмєнiє", i вже хтось йому сказав, що такими справами особливо цiкавиться Матвiй Довбенко. - Прийшов, знаєте, на Запорожжя,- оповiдає швидко Єлисей,- зайшов до Стратона i так, i так: по триста п'ятдесят рублiв десятина з дворянським банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка на тридцять лiт, сто двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лiсу. Матвiя ця справа пiймала одразу. "Пiдем!" - рiшуче заявив вiн. Накинув на плечi "куцана", i пiшли. Настя навiть не намагалась перечити - даремна рiч, скорше зупиниш буревiй, нiж його. Вона лише тошнiла, була неспокiйна, виходила то входила надвiр, сидiла з Василинкою в пеленi i сльози текли по її запалих щоках. А Матвiй з Єлисеєм, розкидаючи полами одягiв, ступали твердими кроками снiговою саламахою назустрiч вiтру. У Стратона Булiя на Запорожжi чекає на них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за столом з дядьками, перед ними почате пiвока з червоною налiпкою, смажена яєшня,- здоровий, мiцний, борода лопатою, лисина на всю голову. Привiталися, нiби старi знайомi. - О, дядьку Матвiю! Чув, чув! Сiдайте ось бiля нас та, як то кажуть, покотим колодкою,казав Деберний, був увесь сяючий i одразу налив Матвiєвi чарку. Ради такого "случаю" Матвiй не вiдмовився, пiднiс ту чарку, глянув на всiх: - Ну, так... Дай-бо здоровля! - проговорив i випив. Розмова велася жваво, говорив, як i слiд йому, найбiльше фактор. - Ото ж слухайте, люди добрi. Вiрте менi чи не вiрте, а такої землi, як у нас, ви на цiлiй Волинi не знайдете. Високе, соняшне, сухе мiсце. Чорна, вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного лiсу, пан обанкрутився, продати мусить, i були б ви останнi з останнiх, коли б ви оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору нашi люди зустрiнуть вас не дуже ласкаво, нiчого правди таїти, прийдеться вам з ними деякий час повоювати, бо самi купити хочуть, але я, знаєте, як побачив нашу громаду - подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудрiших. Як барани, кажу вам, нашi люди. Так, дай-бо здоровля! - пiдняв i вихилив чарку.- Отже, кажу вам, нетямущий народ,продовжує своє Деберний.- Зiбрав я, чуєте, їх на сходку у цiй самiй справi, а вони замiсть рiшати - битись почали. Подiлились, знаєте, одразу на гурти, тi за попа, а тi за попадю, i хоч ти їм кола на головi теши. i за вiщо? Бо однi, мовляв, що по тамтому боцi долини, не мають права до цього маєтку, бо у них, мовляв, "свiй" є - ха-ха-ха! Подумайте! I така вам зчинилась колотнеча, що до дiла не дiйшло. Подивився я на те дiло, плюнув i давай, думаю, пiду у свiт мудрiших людей шукати, а тут менi в Обичах сказали, що до них приходив один дядько з Дерманя i питав за землею, а я собi й подумав: коли люди самi йдуть i шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот лiзе, а вони не хочуть. Дай, думаю, пiду та поспитаю, i от я тут. I от, як кажете, давайте дiло зробимо. Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав собi, як то вони самi "списки робили", але говорити про це при чужiй людинi не випадає. Один тiльки Матвiй, по своїй упертiй щиростi, не втримався: - А ви думаєте, що ми iншi. Усi ми з одного тiста лiпленi. - Е, не кажiть,- заперечив Деберний.- 3 одного то одного, але у вас он школи якi. Хе! Дайте нам школу! Що ви думаєте? Не кажу, що ми з клоччя суканi, але неграмотнiсть. Люди темнi. Що тут казати. - Темнi то темнi, але i кров така,- докинув до всього Єлисей... - Яка кров? - пiдняв голос Деберний.- Наш народ, кажу вам,сумирний. - То-то й бiда. Де не треба - сумирний, а де треба... Ге! Рiл'-ма, такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема. - Кажу ж - темнота. Дайте лише школу, розкажiть, покажiть, розтолкуйте, вiдкрийте очi, i пiде. Е, ще й як пiде. Певно, тепер... Тепер нi. Що тепер. Тому й кажу: приїжджайте, купуйте i працюйте. - Та ж кажете - нас там не дуже того,- зауважив Стратон. - Не зважайте! Нашi люди попиндючаться, попиндючаться та й сядуть. Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотнi та й, бачу, хазяї не останнi. Здається, той самий край, а не той - п'ятдесятверстов, а яка разнiца. I худоба, i будова, i поле. Кажу: у нас ви багачами станете, рипайтесь, рипайтесь! Фактор купив Матвiя з першого слова. От чоловiк! Такого ще Матвiй не бачив. I толковий, i порядний, що й казати. Пiзно поночi вернувся Матвiй додому, i по одному його виглядi Настя одразу догадалась, що сталося. - Спечи якого там коржа - завтра пiдемо оглядати "iмєнiє" в Тилявцi. - Як, як? У... Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка? Матвiй роззуває чоботи. - Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчi. Пiду на кiлька днiв - п'ятдесят верстов ходи. Хотiлося йому по-доброму з Настею, але хiба ж iз нею можна? Настя є Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу нарiки! Ех! Так би вдарив! А надворi темно, мовби в проваллi, чогось загавкав Пундик. Настя пiдiйшла до вiкна i довго дивилася в темноту. Заспiвав перший пiвень, а вона все стоїть. Матвiй не зважає. Йому треба спати, на нього чекає довга путь. Другого дня рано Матвiй дещо полагодив, дав розпорядження, узяв торбу хлiба й пiшов. На Запорожжi чекає на нього Деберний i Стратон. Так утрiйку i подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гiсерна... Троє рослих, барчистих мужiв iшли в напрямку пiвденного сходу. Темними лiсами, глухими дорогами i аж другого дня вийшли на трахт, що веде з Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рiвнина з гайками, селами, хуторами. Краєвид змiнився. Бiльше простору, ширшi обрiї, меншi села, десь-не-десь розмахують крилами вiтряки, в'ються дороги, бiлiють церкви, чорнiє здебiльша оголена земля. За селом Жолобки, що лежить у балцi на шляху, починається старий дубовий лiс. Минають його i стають на землю обiцяну. Лiс кiнчається нагло, простою, темною, з пiвночi на пiвдень, стiною, i одразу, по обох боках дороги простягається хвиляста рiвнина. Справа поле западає в долину, злiва впирається в березовий гай, спереду на обрiї стрiхи, двори i села. Мужики зупинилися. Сонце лило свої дари назустрiч, Хмари розбились на загони i гнались шалено в бiй з дубовим лiсом. Вiтер дув в обличчя. - Так дивiться,- промовив Деберний.- Це i є та сама Тилявка. Це вам щира i щедра долоня, що пiдносить вам дар. Берiть i нiкому не дякуйте, хiба Боговi. Матвiй зi Стратоном дiйсно враженi, а Деберний продовжує: - Триста десятинок отут, мої людички, i сто двадцять з них вашi. Решту розберуть, мабуть, нашi мiсцевi. Котiть лише рублики. - Так... Рублики... Знаємо - рублики,- мимрить Матвiй, а зiр його хижим орлом носиться довкруги по пригiрках, довкруги лану, сягає за обрiй. Нахиляється, пiдносить мокру груду зi скиби i чавить її на долонi. - Масло, масло,- каже Деберний. Долоня Матвiєва звична на те масло, вона тверда i шорстка i з таким маслом потрапить розiбратися. - А як тут з водою? - питає Матвiй. - Отам у долинi,- каже Деберний i показує на гаї. - Либонь, далеченько,- кидає слово Матвiй. - Сажнiв десять углиб отам у долинi сягнете i маєте воду,- на це Деберний. Дядьки мовчать, у їх очах щось, видно, зрiє. Деберний дивиться i бачить. Добре. Вiн вдоволений. Пiшли далi. По трьох днях Матвiй зi Стратоном вернулися. Рiшення запало. Уже дорогою намiчали, кого б до товариства приєднаи - родин десяток i доста. А першої недiлi бiля церкви пiшла, довкола чутка: Матвiй знайшов землю. Нарештi! Нелегка справа. Земля пiд ногами, а от знайти штука, казали люди. Почали голоситися покупцi, Матвiй зi Стратоном вибирали, але вибору не було. Луччi хазяї не дуже пруться на нове, приходиться брати, що трапляється. Не було i Настиного двоюрiдного брата Титка забуто. Матвiй сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку i каже: - Iди, Титку, у свiт - господарем будеш. Титко чухався, йойкав, але послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запiзно. Хому Бондарця, по вуличному Ет-тоє, втягнули - четверо синiв, як слупи, i крива дочка - землi треба. Миколу Гнидку, що злодiєм колись був i що покаявся - хирляк, справжня гнида, але жiнку має, як слон, i дiтей копиця. Тараса Здорова з гурточком кучерявих дiвчаток - малих i менших. Iвана Кушку iз жiнкою, що сипле щороку по одному - справжня фабрика. Онисько Середа, Iван, по вуличному Бабин, Кузьма Запорука. Десяток таких, сама голота. I з таким товариством рушив Матвiй на нове мiсце. А час наглив, весна летiла буревiєм, снiг щезав на очах, сонце шалено горiло. Новосельцi мають повнi руки роботи: продають свою землю, шукають за грiшми, вносять завдаток, пiдписують "запродажну", їздять i їздять туди й назад, а тут i земля тряхне, оранка й сiяння просяться... Але перш нiж сiяти, треба ту землю подiлити, i дiлили, i краяли новi межi, жеребки тягнули - кому за ким, кожному в чотирьох мiсцях рiзали - город, поле, придаток i лiс. Усi пристали на це, та як пришилось брати свiй жереб - пiшли нарiки. Той дiстав краще, тому припало дещо мочару, iншому ще щось хибить. I всi до Матвiя, i всi на нього, так нiби це вiн в усьому винен. Титко, наприклад, дiстав город пiд самим селом, самi нiби рiвчаки, та грузи цегли, та заїзди, та бур'яни i давай нарiкати, i давай плакати. Матвiй подумав, подумав i каже Титковi: - Бери, Титку, моє, а я вiзьму твоє. Титко погодився. - Аби лихо-тихо,- казав Матвiй, коли йому дорiкали, що, мовляв, собi пошкодив. Матвiй з Василем, як поїхали на середхресному тижнi до тiєї "западенної Пилявки" (Настя цього iнакше нiяк не вимовить), то до самого Великодня там барився. Повну хуру збiжжя забрав iз собою, i плуг, i борони, i мiшок їжi... А на хуторi тим часом весна робила свої щорiчнi веремiї. Надулася i розлилася рiчка, залила весь луг, усю Лебедщину, верби бруньки свої розчепiрили, садок ожив, з'явились галасливi птахи, зацвiрiнькали горобцi. Лiс зашумiв весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою. Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано, не спiшить на город, не розкидає гною на грядки, чому не бiлить хати пiд Великдень? Пiст, смуток, самота. Устане сердешна, упорає корiвки, та свинi, та кури i стоконяється, мов привид, по дворi, по садку, по неораному городi, оглядає кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. "Господоньку, Господоньку! Що тут напрацювалося, що тут нагорювалося, ось гляньте, людоньки, на мої руки, як патики, як зачовганi копистки, а вiд чого? Думаєте, сидiла зложивши їх у пеленi? Думаєте, наймичок держала, радила та командувала, та готовеньке до боднi, до скринi, до засiкiв збирала? Ой, нi! Ой, чуєте, нi! Рано-свiточок, чи звелося сонце, чи й нi, а ти вже зводишся i чи болить тебе що, чи не болить, чи догаряє тобi яка бiда, чи не догаряє, а ти йдеш, а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобi часу на таке зважати. Зернятко до зернятка, копiйку до копiйки, все докупи, все разком - зносиш, збираєш, а тепер? Кидай! Усе кидай! А дивiться, людоньки, яка тут земля - як масло, як хлiб, а пахуча, а садок який, гляньте на тi вишеньки, на тi яблуньки, на тi грушечки та сливи. I все отут на очах виросло, кожне знаєш, як свою дитину. А дивiться, який город! Хiба то город? То скатертина, що на нiй кладуть паску. А як родило, що не посiєш, що не втицьнеш у землю - росте, буяє, женеться догори. I небо яке, погляньте, своє, пахуче, i звиклося до нього, i хутiр, i нiхто тобi на голову не лiзе, чи курка пiде куди, чи дiтиська десь залiзуть, нiхто того не бачить, нiхто не жминдає, нiхто не гдирає". Перед Великоднем у середу прийшла iз села стара мати Iвана Кушки, i тiльки увiйшла до хати, навiть помагай-бi не промовила, як одразу сльозами залилася. Настя не питала, що сталося, i собi в сльози. - Навiщо вам ото,- ледве промовляє стара Кущиха,- все кидати? I чому ви того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого бракує? А вiн прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi свої приI своїх. - Нi, серденько бабусю, нi, голубонько! Нiчого нам, чуєте, тут не бракує, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди, десь отуди, як до Почаєва, а може, ще й далi. Ридали обидвi, нiби їх на смерть виряжали, i не могли наридатися. Здавалось - геть-чисто обидвi в сльозах розiллються. Пiдступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй з Василем. Не можна їх впiзнати - такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi - як нори. Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка. У хатi, мов у домовинi - чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i поїдуть, бо дехто вже виїхав, там, мовляв, i паску з'їдять i кiмната там у панському будинку приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чекає. Але Настя вперлася i хоч ти рiж її: - Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх, без могил не буду десь там святкувати! I Матвiй здався, хай уже, думає, вiдсвяткує, а в самого серце не на мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто зна, що за такий час може там статися. Прийшла свята нiч, на покутi перед образами лампадка блимає, Настя, худа, як мощi, стоїть, руки чорнi зложенi, i молиться... Хреститься, поклони б'є i плаче потиху. А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають своє горе. Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно. Володько, наприклад, анiтрохи не шкодує, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво, що там буде, поїдуть кудись далеко, невiдомо куди, але все-таки то дуже, дуже мусить бути цiкаво. Питав Василя, як там є, але той так уже вирiс, що й балакать з ним не бажає... Отже, всi в турботi, одна Василинка пищить собi в колисцi, як звичайно, їй ще зовсiм байдуже, що там у тому Божому свiтi коїться. Паску святити, як звичайно, їздили, хоча конi i дуже нагоненi, бо хто зна, чи Настя дiйшла б до церкви. Бiля церкви зiйшлися всi тi жiнки, що ще не вiд'їхали а мають їхати, i зчинили таке, хоч у землю лiзь. Христосуються, цiлуються, а самi, мов тiнi, а ридають, мов по мерцевi. До них долучилась рiдня i ну, просто тобi не Великдень, а похорон. Чоловiкам таке нiяк не вгод, але вже мовчать, що подiєш з такими плакучими бабами, але найгiрше все-таки Матвiєвi, бо ж то вiн до всього приводець, а його Настя, це треба одразу признати, таки найбiльше розливається, iншим разом вiн би взяв напругу i показав би їй, як то i вiд чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всi замки i мовчить, мов той камiнь, що лежить при дорозi i по ньому всi колеса котяться. Другого дня Великодня стало дещо веселiше, пiшли, як звичайно, на могилки та набрали зi собою, як велить звичай, i поїсти, i попити, щоб побути разом з мертвими, коли Христос воскрес iз мертвих. Iдуть, на могильних горбиках настiльники розстеляють, кладуть три крашанки, паску, свiчку розсвiчують, кличуть священика i правлять панахиду. А по вiдправi зiйдуться куми, та свати, та брати, та сестри, знесуть усе докупи i почнеться поминання покiйничкiв, дай їм Боже