царство небесне i пухкенький рай, i при тому так навпоминаються, що не тiльки живi, а й мертвi в гробах починають обнiматися, та цiлуватися, та христосуватись, i скiнчиться все то на: "Ой, чарочко медовая" та iнших їм подiбних, що аж лунадовкола цвинтаря розлягається. I нема тодi грiха, i нема смутку. "I друг друга об'iмем i тако возопiєм" - спiвається у святiй пiснi, а дiвчата аж ви-вискують вiд христосувань, що їм подай тiльки, така сила тiєї святочної радостi. Не дуже спiвала i не дуже тiшилась родина Матвiєва. Зiбрались разом уся рiдня i присiли на травi у семiнарському саду. Кружляла як слiд чарка, гуторили весело, а Матвiй, просить на завтра всiх "на пiдводу", усiх - як рiдних, так i тих, що купили в нього землю. Просить усiх прибути завтра раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се, а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, здається, зовсiм сприяє, дякувати Богу. Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж прикрикнув на Настю: - Ну вже, ну... Ще менi розiллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо! I там є люди такi ж, як i ми. Нiч довга, турботна... Остання на хуторi. Усi в напруженнi. Настя зморена сидить на лавi, нiщо її не цiкавить. Думає i думає. Завтра тут нас не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i рiчка, а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки, що ото на стрiсi. Але тi вiдлетять i вернуться, а ми нiколи. Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому нiколи думати. За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i все приходило щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно, що вони ось так вибираються звiдсiль i кудись їдуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються. Вiн не розумiє, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на поножi, колиска потиху хитається. Володько привстав, пiдсунувся до матерi i пошепки питає: - Мамо? - Що тобi, дитино? Чому не спиш? - А чому ви не спите? - Не можу, дитино, не можу! Куди ми поїдемо? Що нас там чекає? Володько щось хотiв їй сказати, та не знаходив слiв. Чув серцем свою матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе. I хотiлось йому до неї молитися. Нiч. Чорна, весняна, як оксамит, нiч. Спить родина глибоким сном, сплять дорослi, сплять дiти. Ледве помiтний огник блимає на коминку. Настя, не роздягаючись, похилилась на краю полу бiля колиски i також здрiмнула. А нiч iде, ступає невмолимо, остання на тому мiсцi, де горiло огнище оцього маленького, далеко на край свiта закинутого, гурточка людей; де цвiло їх щастя, де болiло їх горе... Тi чеснi, здоровi, повнi сокiв життя люди, тi борцi за поступ i володiння, тi вузли, що в'яжуть народ i землю воєдино. Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча нiч! Весна дихає пристрасним диханням, шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють... Земля набрякає, мов жила, що наливається свiжою кров'ю... Росте нечутно трава. "ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА" _ Спочатку долиною, помiж заставською сосниною та лебедським зрубом, повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний туман. Потiм небо над лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ вiльх, що над криницею з кадубцем, звiдки Матвiєва родина черпала воду, чiтко зарисувався на рожевому тлi. Запищала якась пташина. Лугом повiйнув вiтрець, похитнув купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв. Хутiр Матвiїв спить. Довгий будинок хати разом з хлiвом для худоби. Навпроти такої ж довжини, рiвнобiжне вад дорогою клуня на мурованих з каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник, дровiтня i хижка. Дверi клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору стоїть надовго розворений вiз. На подвiр'ї розтрушено солому. Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець i що зайво далi перечити. Вона це знає вже давно, але ще вчора здавалось, що ще не все страчено. Устала i вийшла надвiр. Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по вербах, по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт - храм, а в нiм засвiчено всi свiчi. Настя голосно молиться до сходу. Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу до цебра, вилив на обличчя кварту степлiлої за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу. На хуторi рух. В'їжджають одна за одною замовленi пiдводи - брати, швагри, сусiди. Приїхав i Клим Юхимiв, а з ним Катерина. Ця вже не вертається бiльше до дiда, а ще з Матвiєм до Тилявки. Юхим привiз її скриню, її вiно, її корову. Не гаючи анi хвилинки, взялись до роботи. Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав по два гарнцi вiвса до опалок. Виносили "добро" - з хати, з комори, з горища, з повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню з салом, дiжки з капустою, огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в'язали свиней i вкладали до возiв, тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i запихали їх до клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку... Володько дивився на цiлу ту руйнацiю, на заплакану матiр, на заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився цюрком пiт, на дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза, i йому було весело. Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе гнiздо i "волочуться, мов цигани, у свiт", але хiба це не приємнiсть усе то лишити i їхати валкою возiв кудись "у свiт", бачити новi мiсця, iншi лiси, iншi рiчки, iнших людей. Приїдуть на якесь нове мiсце, там напевно знайдеться багато дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що все то, як звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побивається мати. I щоб усе то якось приспiшити, вiн рiшає й собi помагати. Лiзе на горище, вишукує там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр'я i все то несе оберемком до воза. - Тату! Тату! - звертається до батька. Той саме двигає щось тяжке, якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважає на малого. - Чого ти хоч? - кричить спересердя. -А куди з цим? Батько мигцем оглядається: - А, кинь там куди-небудь! Але куди його кинути, скрiзь повно, все завантажено, i Володько носиться зi своїм крамом i кожного, з дуже поважним виразом, питає: куди то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не зважає. Не такий час. А сонце заповiдає гарний день, тепло, свiжо, приємно. 'Високо в блакитi кружляють лелеки "на погоду". Нарештi все готово. - Все, здається,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до хлiва. Хата порохня, з брудними стiнами зi знаками, де були образи. Нi стола, нi лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку, i щось зворушливе пройняло його. Труснув головою i вийшов. Скрiзь порожньо. У хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки щеп. Нiяк не вiрив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до пiдвiд. На подвiр'ї все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають. - Ну, так! - вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на дорогу! - i зняв мокрого вiд поту кашкета. У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi устами, цiлувала її, рвала пальцями молодий шпориш: - Земле моя! I як тебе покинути? Боже, поможи менi! Усiма пройшло зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвiй читав голосно "Отче наш". По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i телицю, за ними пiшли вози. Завйокали, зацмокали, загойкали пiдводчики, заскрипiли вози, один за одним, поволi i обережно, виїжджали на дорогу. Настя залишила подвiр'я останньою, вiдходячи повернулася, похрестила все на всi чотири боки i пiшла. Сльози тихо текли по її щоках. - Ну, що ж, кумо,- гуторили дядьки.- Не побивайтеся. Звикнеться й там. Не в Туреччину ж iдете. Настя мовчала, вона й сама це знає, що не в Туреччину, та що ж, коли серце так болить, а сльози самi з очей бринять. Поволi тягнеться валка, минають город, останню межу, минають дерево-трепеток, що самiтнє росте на межi Григорчукового поля i що правило хуторянам за якусь межу їх простору... Ось i до млина повертають, на греблi чужi люди, мельник. - Щасливої, Матвiю, дороги! -Спасибi! - Дай Боже i на новому мiсцi зажити! - Дай Боже, дай Боже! I ви здоровi зiставайтесь! Не згадуйте лихом! Якщо зробив недобре - простiть! - А, хай Бог боронить, Матвiю! Не робили ви вам нiякої кривди. Хотiли б завжди таких, як ви, сусiдiв мати. Мельник, мельничиха, їх дiти. Прощаються як з рiдними i проводять геть далеко на гору. Згори Володько востаннє глянув на свiй хутiр, на луг, на рiчку, на тi верби, що по них лазив, на того млина, де стiльки вислухав казок, на став, на стависько. -Так їдеш уже? - питає його Пепiк мельникiв. - Їду,- каже Володько. - А приїдеш ще коли? - Не знаю. Ми їдемо далеко. П'ятдесят верстов. - Ого,дивується Пепiк.- Але ти все-таки приїдь. Приїдь! - Колись приїду,- обiцяє Володько i вони розстаються, Валка возiв поволi тягнеться глибокою, виїждженою, немощеною дорогою з пригiрка на пригiрок через заставське поле, попри монастирський млин, через Городнє, в'їжджає "бiля Лисiв" до села. Гавкають собаки, виходять на дорогу святочнi люди, вiтають Матвiя, деякi проводять валку, бажають щастя на новому мiсцi, деякi навiть виймають пляшку i на ходу частують "на колеса", жiнки дарують на згадку крашанки. Настя вже лише сидить з дитиною на возi, вона так зморилася, що йти вже не може. їдуть побiля монастиря, побiля приходської церкви. Тут скрiзь повно людей. Усi ще святкують. Настя знов у плач. Поволi, поволi i по часi виїжджають за село з другого боку. Їдуть горою, звiдки дуже добре видно цiлу запорозьку долину зi стосами каменю i саме Запорожжя на горi з другого боку долини. Видно бiлу, нову, криту чорною бляхою хату дядька Єлисея, збудовану минулого лiта, видно клунi, сади. Усе то до болю дорогi, близькi i знанi мiсця, i навiть сам Матвiй поглядає туди з виразом затаєного смутку. Валка тягнеться далi полями. Жайворонки заливаються, ниви криються зеленню, злiва виднiє багата чеська колонiя Борщiвка, справа на обрiї манячить та сама черешенька, що бiля неї "водило не одного", а в тому i покiйного Ровiцького, навпрост на перехрестi та сама корчма "Веселка", де то попивав покiйний Ровiцький з добрячим чехом Шалтою. Володько ще не був тут i тому все то дуже цiкаве. Гарнi будинки, гарнi Сади, пишнi хмельницi, рiвнi дороги. Спереду на пiвдень стоїть стiною густий, старий, мiшаний лiс i просто на нього тягнеться валка. Бiля "Веселки" валка зупиняється; дехто бере пиво, чута жарти, смiх. Находяться знайомi чехи. - А! Матвiй! Єдете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже дєлате! Матвiй завжди добре жив iз чехами, ставив їх за взiрець господарiв, брав з них приклад, але чехи i його любили. Постояли хвилинку i далi. Нема часу довго бавитись, попереду далека дорога. По часi в'їжджають, нiби до тунелю, до старого, темного, мiшаного лiсу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, пiдводи тягнуться поволi, мiсцями дядьки пiдтримують свої вози, щоб не перекинутись. Володько не може всидiти на возi - стiльки тут цiкавого. Злазить i бiжить лiсом край дороги. Хведотовi також дуже кортить так побiгти, але йому не можна. Ще забiжить куди, а тут нема кому за ним дивитися. А тут такi величезнi, значно бiльшi, нiж у Лебедщинi, рiзнi дерева, що саме розвиваються, сонце ледве продирається крiзь їх вiття, безлiч усiлякого птаства гармидерить угорi i безлiч усiлякого рясту росте пiд ногами. Володько радiсно, раз-у-раз викрикує, луна пiдхоплює його голос i несе кудись у хащовиння. Потiм вiн нариває цiлий оберемок рiзного квiття i несе матерi. Вiд квiтiв пахне мiцною свiжiстю лiсу, вони дуже нiжнi, i особливо подобаються Володьковi тi на високих стебельцях, що подiбнi на сережки якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такi, як бiлий ряст чи синi фiялки, i трапляються вони не так часто. Далi дорога спускається круто вниз i стає такою глибокою, що валка, ранiш нiж до неї в'їхати, зупиняється, гальмують колеса i дядьки вигукують: "Агой-агой!" - чи не їде там хто знизу, бо на такiй дорозi годi розминутися. Унизу лiс раптово уривається, несподiвано виринає долина з рiчкою, iз селом i млином. Краєвид трохи також мiняється, земля пiскова, зовсiм нема садiв i будинки лише з дерева. Їдуть селом, доїжджають до великого, мурованого млина i тут зупиняються. Є то знаний млин, що про нього не раз згадував Матвiй, з великим ставом i стависьком. Вода в ставу дуже чиста, майже прозора, i дуже добре видно в нiй цiлi зграї рибок, що пливуть у рiзних напрямках, а також як повзають по бiлому, крейдовому днi всiлякi рачки. Стависько густо заросле очеретом, шуваром, лепехою, по краях широким листом водяних лiлей. Починають поїти у ставу коней i худобу, пiдвiшують до дишлiв опалки з обороком, попасають корови. Люди снiдають. Появляються великi куснi паски, кiльця ковбаси, миски холодцю. З'являється i пляшка оковитої - дай-бо здоровля! Згадали i "Христос воскрес", стало знов гамiрно. Володько з Хведотом беруть по кусневi паски, по крашанцi, лишають усiх i йдуть на греблю. Мати гукає за ними, щоб "дивилися". Хлопцям тут дуже подобається, у прозорiй водi плавають рибки, вони кидають їм шматки паски. По снiданку рушають далi. Одразу за селом знов починається лiс. На цей раз лише сосновий. Височезнi, рiвнi, стрункi, мов восковi свiчi, дерева, що, здається, їм тяжко стояти i вони ось-ось зiгнуться. Деякi з них таки злегка погнутi. Такого лiсу Володько ще нiколи не бачив. А яке чисте й пахуче повiтря. - То лiсок! - розважають дядьки.- З такої сосонки платiвка вийшла б, що? Аршинiв тридцять-сорок. - А лiсок, рiзал'-ма, нiчого. Кажуть, на кораблi зрубати хочуть... кiсь хранцузи чи мараканцi... - Усе тi хранцузи та хранцузи,- озивається ззаду Клим. - Та... Що ж... Капиталу треба. Без капиталу, скажу вам, нiчого не втнеш,- зазначує Макар Улiянiв. - Хiба в Росєї мало тих лiсов,- чути голос Кальчука.- Када служив на Уралi, дак там отакий лiс просто випалювали. - Випалювали? - дивуються дядьки. - Не може бути! - зазначують iншi. - А от випалили,- продовжує Кальчук.- Ще кращий, нiж цей. - Звiсно! Росєя! - докидає Макар. - Ах, Боже, Боже! - тошнiє про своє Настя.- їдемо, їдемо, а кiнця й краю не видно. Завезе нас десь на край свiта. - Ха-ха-ха! - регоче Кальчук.- Тобi, Насте, лише на печi сидiти. Плужимось пiвдня пiском, а вона - кiнець свiта. Росєя широка! - Широка, а мiсця брак,- розважає Матвiй. А день ясний, мов око. Сосни стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозi зустрiнеться. - Дзiнь добрий! - вiтаються тi люди. - Чого вони, тату, дзiнькають? - питає Володько у батька. - Та ж то ляшки. Хiба не знаєш? По цих-о лiсах самi ляшки. Голота. Сама бiда. Дядьки i на це мають свою думку: - Польськi, кажуть, пани насадили їх тут. То, кажуть, пiсля польського повстання хотiв цар забрати панам землю. Так вони взяли та й своїм вiддали, насадили чиншовикiв. Але кепсько їм на цих пiсках ведеться. Подивiться на їх життя. - А докеди, люди добрi, єдєцє? - питають iнколи пiдвiдчикiв. - У свiт,вiдповiдають тi. - Свiт великий. - Кому великий, а кому малий. Думаємо, що вам у тих лiсах не дуже вiн великий. Не поїдять вас тут вовки часом? - А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки. А пiсок дiйсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволi, деякi розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови. Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм заборсане в хащовинах село Зелений Дуб, вози тягнуться то нагору, то знов згори. Природа рiзноманiтна, мiсцями видно свiжi зруби, стоять стоси дерева, безлiч хворосту... Василь видобув свою губну гармонiку i заграв щось там далi спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози. У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка. Поять i попасають тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв - Миколу Гнидку iз сiм'єю. Радiсне вiтання. У Миколи нема стiльки майна, що у Матвiя - всього чотири пiдводи. Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi настiльники, накраяли пасок, хлiба, ковбаси, печенi, сиру, масла. Знов появилася пляшка, закружляла чарка - на одну, на другу, за святу трiйцю, за чотири вугли хати. Дехто затягає "Христос воскрес iз мертвих". Жiнок збiльшилось. Була лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й Марта зi своєю молодою племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака. Клим схопив Ганну, i пiшли в танець. За ними пiшли iншi. Довкруги лiс, зелень, сонце. Всi веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може розворушитися. Дуже вже її, чуєте, пройняло. З полудня виїхали на шлях бiля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова. Коли вибрались на рiвне, конi ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Злiва .видно великий став, велику рiчку, мости через неї, далi мiстечко, будинки критi черепом, високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлює. Дуже тут гарно, даремно мама так нарiкають. I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той лiс останнiй i нарештi тилявецькi поля. - Тилявка! Тилявка! - гукає перший пiдвiдчик. - Боже! Тилявка! Так от де вона! - дивуються iншi. Велетенське сонце спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень, то ж на Великдень без перерви б'ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що те сонце i тi дзвони лише для них, що це їх так вiтає ця нова земля. Настя розглядалась на всi боки, бажаючи до чогось недоброго причепитись, але нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють: - То, чуєте, куме Матвiю, що поле то поле! - Поле неплохе! - А їй-бо, неплохе! - Таке поле хоч би кому. - Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанiї. Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною, простою дорогою назустрiч сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i наближалось. Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I ось при заходi сонця валка в'їхала на широке подвiр'я двору. Подвiр'я дiйсно просторе, збоку великий, бiлий, але критий соломою, будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й короварня. Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом. Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу нiч їхати назад. Усе зносили до одної кiмнати у великому домi, що її резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, двоє вiкон, хiд через кухню i через iншу кiмнату, що її зайняв Титко. У цiлому будинку таких кiмнат чотири i одна кухня, i в кожнiй з них по родинi. На кухнi примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже поприїжджали, за винятком Тараса Здорова. Вони, розумiється, не могли всi тут змiститися, i друга їх половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв. Коли Матвiєва валка в'їхала на подвiр'я, сюди негайно висипали всi новосельцi, а до того найшло ще людей iз села. Почалось вiтання, посипались запити, дехто помагав зносити речi. Настя, як побачила "гой ярмарок", серце її не видержало, i знов заголосила: - I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi змiстимось? I куди вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки, i такий спокiй, i така краса... Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його, здавалося, що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до своєї кiмнати i з-пiд лоба позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу на таких, як i сам, але їх тут було стiльки, що не мiг усiх затямити. Запам'ятався йому лише якийсь хлопчисько у доморобних, барвлених, позакачуваних штанях, босий, без шапки i дуже залишаєний. Видно було з мiсця, що це не дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять. Кiмната, призначена для Матвiєвої родини, скоро заповнилась по береги. Не було де нi стати, нi сiсти, а про лягти i не думай. Деякi речi прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею. Там також помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi i дрiб дали до спiльних хлiвiв, вiз залишається на подвiр'ї. I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi, приходили прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до себе. Новосiльцi лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де голову прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи хто що з'їв i де тiльки знайшов яке мiсце, там i клався. Володько з Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в них везли коням обрiк. I спали добре. I нiчого їм не снилося. I спали всi, навiть Настя. Лише Василинка щось скiмлила у своїй колисцi. Мабуть, була голодна. Сварня мiж новосельцями розпочалася з першого дня. Розумiється,- першенство бабам. Котрась котрусь обiзвала позаочi, тiй донесли, та вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс. Причин для цього бiльше, нiж треба. По-перше - те дiлення всього панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше хочеться - iдуть, рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав своїм "нiчого менi не рушити", але Володько все-таки має свiй склад в однiй з порожнiх бодень, де повно всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по рiзних смiтниках. По-друге: Мотринина курка десь "губить покладки", Мотря каже, що її приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що Мотря бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр. Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама до Хведорця, Хведорцю до своєї мами, а потiм Зiнька й Кiкера стоять, попiдтиканi вище колiй, на своїх ганках i на цiле село обмiнюються прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як забракне аргументiв - лiзуть одна однiй до кiс або частують одна одну краєвидами заднiх своїх частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури. Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля - i Настя майже переконана, що Миколина Марта вчащає до її картоплi, бо де вона бере тi продукти, коли своїх не привезла, а картопля її зовсiм подiбна до Настиної, а Марта до того звiсна давно своєю поведiнкою. Недурно вона вийшла за того злодiяку Гнидка. Марта довiдалась, i коли Настi треба спекти чи зварити, дверi кухнi, де живе Марта, перед нею закритi. До справи втручається Матвiй, за Матвiєм iншi чоловiки. Мiж цими останнiми також не краще. Дiлять будинки, цеглу, паркани, дошки, гнiй, солому, полову. Галасу безлiч. Кожному видається, що вiн дiстав гiрше, а його сусiд лiпше. Починається зi слiв, а кiнчається цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з уст своїх сусiдiв ось такi, для себе, побажання: - А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки! А бодай йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше життя! А бодай його так свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цураємося! А чи нам там дома ,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою? Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не має меж, i Матвiй це чує, i сливе кожного ранку, але вiн на таке не зважає. У нього повнi руки важливiшої працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти скорше "з того западенного гайдеру", а що вже до Настi, так та їдьмом "його" їсть, що вiн виволiк її осюди на муки пекельнi. А тому на нововизначених десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки, зiйшла городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть не днями, а годинами, а до того оранка, сiянка, кошанка, рубання дерева, тесання, воження гною... Матвiєва родина вся як є вiд свiтання до смеркання в роботi. Навiть Хведот не дармує, навiть i його заставляють пильнувати отам грядки, щоб ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не забрав. Василь же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно. А Матвiй вирiшив будуватись не на тому занедбаному городi пiд самим селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй десятинцi i все з усього поля туди звозити, краще вiн побудується на головному своєму "участку" посерединi, над шляхом. До речi, i не є то так далеко вiд решти сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба до води трохи далi, бо треба їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвiй i з цим собi дасть раду. Викопає отам в долинi колодязя i буде вода. I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з намiром наперед хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для себе злабудати. Матвiй як Матвiй, чоло його не висихає вiд поту, руки його нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,- вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як вiн вештається на тiй своїй дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з Лебедщини), як вiн копає тi фундаменти, як вiн кремсає той камiнь, як вiн теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довбає канi, робить чопи, збиває, ставить, рихтує. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер вiзьмеш робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина - як не у полi, то тут же глину мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають. Скорше, скорше з тiєї "панської хати", скорше з того пекла, з отого бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не тошнiє, у неї нема бiльше слiв, їй тут нiчого не подобається - i повiтря смердить, i дощi повсякчас, i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев'яна, з одним попом i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки, за криниця - багно не криниця, до неї не дiйдеш, не доїдеш, а треба по колiна в багнюку залiзти, доки тiєї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та пашею, та збiжжям - нема навiть слова, щоб виказати. Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений. Вiн пасе свої "три хвостяки" отам на парининi, поки ще її не заорали,- Рябу, Гнiду i теличку - на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй має свiй вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести батьковi на будову воду та полуденок. Має вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з усiма, як мати каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого двору, будинкiв, горищ, льохiв, стаєнь, повiток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору, молотарки, нарештi городiв, сусiдських гаїв, довколишнiх лiсiв. Ледве встає сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не миє, нiхто не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо тепер. I чи промимрив той "Отче наш", а чи й нi, i чи лемензнув що там, а чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi свої хвостяки, а в головi у нього повно всiлякої всячини, хоча там ще сонний морок i хоча його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже снує черговi свої плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоєвого нiмого Романа, з яким ось цiлий мiсяць веде завзятющу боротьбу, що робити зi своїми новими приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як добратися до отого далекого, що на обрiї, темного жолобецького лiсу, що так манить до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з тих лiсiв, коли то iшли козаки на Польщу. На полi просторо, але не для Володька. Володькiв простiр вiд межi Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди не смiє залiзти корова, i туди не смiє. А тут кортить i помрiяти, i поспiвати, i пострибати, i кудись вiдвинутись, i в озерцi з позакачуваними штанями польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще тi жидочки - Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi, що дуже пильно пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже повiльна, тяжка, черевата, має обламанi ратицi i обидва роги, обiрваного хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не мають свого пасовиська, вони пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, їх часто звiдкiльсь виганяють, але ось вони дiсталися на Матвiєве i тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме: - Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме вiдповiдає: - Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати... Хоч не можна це пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, вiн має на це свої розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив, i це його дуже iнтригує. - Покажи-но ту свою книжку,- просить Володько. Мошко охоче i гордо показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки i питає: - Що ти тут учиш? - "Лiсiца i Ворона",- вiдповiдає Мошко. Володько знаходить "лiсiцу i ворону" i вголос, по складах, прочитує: - "Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь, позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась". Володьковi байка подобається, i вiн швидко вивчає її напам'ять, щоб одного разу здивувати своїх слухачiв у дворi. Володько, Мошко й Iцько - приятелi. Мошко розпитує Володька про Дермань, а сам оповiдає про дуже велике мiстечко Шумське. Володько оповiдає так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо там є така велика церква i така велика школа, що нiде в свiтi, навiть в Острозi, нема бiльшої. Мошко перехилить округлу, зi шрамом на чолi, голову, приплющить одне око i дуже уважно слухає, а менший, Iцько стоїть на своєму мiсцi перед коровою i лише здалека позиркує. I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за ним задирати голову, Володько знає, що вже можна гнати "товар з роси". I робить вiн це дуже охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося порядно їсти i на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим куснем чорного хлiба, по-друге, сьогоднi в нього на порядку денному обслiдування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами i що саме так гарно зеленiє i цвiте. Можливо, там є щось дуже цiкаве, а до того там цвiтуть дикi яблунi, черешнi, кущi калини, дерева черемхи. Там також розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна дерти лико, плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки. I як тiльки Володько з'їв свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як вiн уже змився. Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться до гаю. Ах, скiльки тут квiтiв - чорнобривцiв диких, та ромашок, та дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут свiжо та зелено. Як чудово пахне. I як приємно для нiг вичувати свiжу прохолоду, особливо там, у темних мiсцях, де найдовше триває роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись пора. Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти, бо хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок, але треба хоч щось там зробити. I, щоб задобрити матiр, Володько рiшає принести їй оберемок квiтiв, мати, до речi, їх дуже любить. Вiн рiшає принести їй оберемок черемхи, що саме так буйно цвiте. Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько 2II встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i подер, мов опарений, отуди до городiв, а, глянувши вниз, вiн зненацька побачив пiд собою здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом продубасив: - А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? I при тому, Володько помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, i йому не залишається нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько не хоче чекати, вiн гримить далi: - Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого вiд вас не влежить на мiсцi. Володько дуже гарно розумiє бажання дядька, але злазити йому нiяк не випадає. Дядько ж задер бороду i лютує: - Злазь, бо шкiру з тебе спущу! Така обiцянка ще менше спонукує Володька виконати того наказа, i вiн анi руш. - А, чортова халєра! - вже цiлком поважно лютує дядько,- забрався на чуже i ще буде з тебе кпини робити! - Я не знав, що то ваше! - кидає згори Володько.- Я думав, що це наш лiс. - Ваш? Колька в ребра твоїй матерi! Я тобi зараз покажу - ваш! Володьковi непереливки, дядько виразно намiряється лiзти за Володьком, його борода сердито мигає, довгi руки лапають за гiлля. Володько чим скорше дряпається вище, i геть до самого верху, але дядько й собi не вiдстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки довгi та великi. Володько швидко шукає рятунку, побiч он росте граб, що його гiлля аж сюди сягає, i є то те єдине, що простягає йому Божа долоня, i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гiллю граба, його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються в повiтрi, але ось i вони схопились стовбура i вiн посунувся вниз животом по корi, обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку. Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умiє дряпатись по деревах, до того вiн має довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн схопився за ту ж гiллю, що й Володько, але гiлля розважила тягар, нагло звучно трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям униз. "Ух! Ух",- ухкає мов потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все пiд ним лише трiщить, i саме тодi, коли Володько торкнувся ногами землi, дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на траву. Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землi, вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв. Але це нiяк не значило, що пiсля цього Володько якось зрезигновано дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн про це анi довго й не думає. Тисяча iнших думок i проектiв роїться в його неспокiйнiй головi, i одною з найбiльших його турбот є - як помиритися iз нiмим Романом. Останнiми часами Володько переконався, що той йому до болю потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони отой бiй, але це тепер зовсiм зайве. А почалось з отих розшукiв по горищах та по смiтниках усiлякого старого залiзяччя, дiрявих залiзних горшкiв, якогось старого панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн то носить своєму братовi ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не знає. А звели вони бiй за отi гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото стоїть перед клунею i чекає, поки її не забере власник. Натягнули того кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але кого то обходить. Нiмий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно бiльше. Нiмий гордо показує Володьковi свою здобич на долонi, Володько показує свою - i враз нiмий схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того на подвiр'ї, плигнув йому на спину i обидва покотилися по болотi. Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному текло червоне. Пiсля того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищi маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного разу нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього тверду брилу землi, попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно його оминав, але одного вечора вiн гнав свою корову попри Матвiєву будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову. I тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, i все гаразд. Тим бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi пiдприємства, нiж до цього часу. На нього чекають отi лiси довкола, "наш", угорський, жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш, коли бiля нього сама дрiбнота, самi малi i слинявi дiвчата, а тi пара лобурiв якiсь такi недотепи, що їх нiяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi там воронячi гнiзда, але там також можна знайти мiж семи дубами i оту сплячу царiвну, що її заворожила вiдьма, i тi скарби що їх замуровано великим розбiйником пiд одною з лип, i, чого доброго, навiть ту хату вiдьми на отих курячих нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту якось у тому переконаєш. Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились великими боягузами, бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi вони бояться так високо, їм крутиться голова. Нi, нi... Мошко й Iцько на таке не надаються. Залишається один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не дивно, нiмий найкраще його розумiє. Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь жертву, i вiн пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний, лудяний горщика якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не знає, то знали хiба пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що Володька, зрештою мало - нiчник-ненiчник - цiкавить. Нiмий дуже заздростив Володьковi таку здобич, поривався навiть то вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того горщика нiмому добровiльно, що вiн негайно i зробив. Нiмий був утiшений неймовiрно, передав негаї горщик своїй матерi, а завiв з Володьком таку дружбу, їх тепер нiякою водою не розмиєш. Цiлими полуднями зникають вони по отих довкруги лiс нi одне, хай найвище щуляче гнiздо не уникне їх зору, дряпались на найвищi дуби, i чим вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i по певно часi обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без очей, без носа, без рота i мало без вух. Дома їх пiзнали лише по неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й кiлька засягiв батькової попруги, що було винятково прикро. Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс, i тут не тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани, що дiйшли вже до такого краю, що хiба зiсталось їх зовсiм скинути i ходити без них. Мати сказала виразно, що бiльше латати їх не буде. А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна була мокрою, але ось перед Зеленими святами засльотило на цiлi два тижнi. Не було дня, щоб Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того йому було не до лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера повнi води, вся рослиннiсть яскраво-зелена. Пiвсонний спокiй заповняв, здавалось, усе повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому будинку, Максим Стратонiв бере свою скрипку, Нестор Ониськiв бубенце, Василь Матвiїв гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi три Ганни - Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi i танець починався. Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой, годино моя", а дiвчатка дрiбненько точились довкруги своїми босими, в "калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i з села, напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду. Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на скрипцi. Але як, але