осика пускає першi пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх. А над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами. На Володька налягає шал i вiн верещить без потреби: - Га-га-гаааа! Луна пiдхоплює його крик i тiкає в глибiнь лiсу, жбурляючи ним довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем. Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо в повiтрi. Володько задирає голову, i в ньому негайно прокидаються хижi бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у торбинi книга "Сєятєль", а на другому, угорському схилi долини поле засипане людьми i звiдти чути спiв. Володько прикладає до чола долоню, прижмурює очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег. Додому приходить Володько знеможений весною i приносить велику китицю рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на вiкнi. У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь у полi, мати й Катерина на городi, Хведот стереже вiд вороння коноплi,- ходить бiля грядок i чи треба, чи не треба, грюкотить поржавiлою бляхою. Одна Василинка має ще вiльне право дибати де попало, набивати рота всiм, що трапиться, на що, звичайно, вiдзивається Настя: - Не руш то! Чуєш? То бека! Покинь! Але Василинка їй не вiрить, їй так чудесно смакує ота звичайна грудочка землi, i при тому вона щось завзято розважає. На городi безлiч працi: розробляється мiсце на грядки, Матвiй садить новi щепи, що бiжать он довгими рядочками вiд подвiр'я до долинки, копається в долинi сажавка, обтикається вербовим кiллям, засаджується грабовий живоплiт, будується огорожа. I все то хворобливо й жадiбно чiпляється смачної, розкiшної, п'янючої землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя - бiльша за любов, за життя. Земля найбiльший скарб - бiльший за золото i коштовнi речi. Земля - сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе єство, мiстична сила космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i вiчний учитель мудростi! От що земля. Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води, коли полями по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi своїх буд, лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко язика, коли на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата, такого недiльного ранку Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною в напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шiсть одиниць Матвiєвого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби. Без худоби господар - не господар. Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiкає вiд зору i десь там на обрiю западає в долину. Направо - моє, налiво - моє! Один лише вiтер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до сусiдньої межi i тiкати злягано далi. Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок, десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв - звiдти i звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою застигли лiси. Матвiй зупиняється. Володько прикладає до чола долоню i вдивляється в угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i в'яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там мужицький молодняк пасе конi i заливається спiвом, таким же великим та просторим, як i сама земля. - Земля! - виривається у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п'ятнадцять назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i маєш. Тепер iнакше. Сам знаєш... Не малий. Радiсно чути оте "не малий", Володько пiдносить голову, випростує постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту, вузлувату - твердi слова з твердих уст, оповiдається про рiд, про минуле, любить вiн те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чує запах поту людини за плугом i з диким жахом тiкає у безвiстi. Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось, побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка, кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця падає на землю вiд його велетенської постатi. Нiколи та рука не обняла його - сина, не була щедрою на пестощi, та все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi вiталися, син з величною втiхою брав ту руку i припадав устами до її шорстокої, темної твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя. Завжди i завжди гордий вiн своїм батьком. Он над шляхом за шором розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько. Хiба ж син не знає? Вiн тiльки вдоволено посмiхається. У нього ще й досi босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i живе великим життям, i обiцяє щедро воздати за твердi днi довгих рокiв, перебореш залiзною волею залiзних людей. - Ну,- каже батько,- пiдемо... Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться димова башта i звiдки виривається та розгортається в просторах владна пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього. ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ Вiйна I Паринина Матвiєва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє i Кушка Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також своє пасовисько. Землi угорщан широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком вигнулись проти сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна, заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний, сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався, зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед сiножаттю Михайла Турка. Пiд урвищем земля роззявилась i з її пащеки вирiс коренастий дуб, розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднiє. Впало з небес i розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини. Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу - лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води свої пiдносить i невпинною лавою розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою, хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи. Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i мчало з водами в невiдому безвiсть. Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося в покорi, колосся торкалось глинкуватої землi, а маки передчасно обсипали свої шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi сотворiння. Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за здобич бої зводились - угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо закон їх - закон хмар i буревiїв. Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за це. Паринина Матвiєва, Iвана Кушки i Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями. За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть Григорка. Мужик земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими, угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бої, градом сипалось камiння, ломались на черепах дрюки... I так поколiння в поколiння. Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги. Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут - межа в межу, а тому будь на сторожi. Добре, що паринина не межує зi "шкодою", на Ет-тоє також пасовисько i пасе там свої четверо хвостяк "нiмий", на iм'я Роман, якого кличуть на мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви паленої цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi "маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а тому їх двоє, межа чiтка, креслена в планах, законом великої держави суворо хоронена. - I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На своєму хоч стань, хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в собi. Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май нагостро. "Ах, коли то воно скiнчиться",- думає не раз Володько. Думає всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ - буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських штахетiв, i пошивав старими з панської клунi снiпками. На випадок вiйни - два склади зручного камiння припасено. Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи. - А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли! Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду. - Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минулої недiлi свою "госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у неї книжки. - Такi були воїни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя православного ляхiв-єзуїтiв, туркiв та татар шаблями воювали. - А що то є Україна? - невгавав Володько. - То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Києва. Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена. - Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чує зненацька хлопець. Зривається, бо лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти. - Володь-кууу!.. - А чогооо?! - Угорщикиии! Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить... Небезпека! Сполох! Ворог на овидi! Володько зривається i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу. Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганяє скорiш свої корови догори вiд границi. - До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на бiгу Володько. - Ти! Ти! - вимахує руками на нiмого i показує, щоб згонив i свiй товар до буди. Той помiчає i вихором летить на вказане мiсце. - Гей, гей! - кричить Володько, розмахує товстючою палюгою i пре до границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий. Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко дихає. На чолi пiт. Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони пасуть на толоцi, тому їх багато. В руках у кожного бук i торба камiння. Побачили противникiв i зупинилися. - Давай-давааай! Давай-давааай! - потрясаючи високо над головами буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло. "Приймати? Не приймати?" - швидко працює Володькова думка, але нiмий уже белькоче i потрясає палицею. - Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку. А дерманцi клинцi, пекли жабу в ринцi, всiх дерманцiв запрягали, з печi жабу витягали! Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа! А вгорщани шмаркачi, пекли жабу у печi, батька й матiр запрягали, з печi жаабу витягали!.. Вiдчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмахує товстючою своєю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько нi. - Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння. Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те, що накидає ворог. А той гнався вже щодуху вдiл до сiножатей. Ось вже гицають високою травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають. За пригорком їх не видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше. Скiльки їх? Раз, два, три - п'ять, що бiгли ззаду, а спереду також з п'ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду. - Держiться, хлопцi! - затискає зуби та кулаки Володько. Нiмому наказ дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi. - Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не пiдемо... Вони нас злущать... їх утроє бiльше... I тут блискавично приходить Володьковi нова думка. - Сховаємся! - сказав вiн.- За гноєм... На полi поскидано купками гнiй, i хлопцi миттю залягають за ними. Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак. Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслухується у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить. По небi нечуйно сховзають хмарки... Мертво, непорушно стоять дубки. Зелений їх лист вiдблискує променем. У вiвсi стрекотять коники. Першими вигулькнули з-за горба тi, що бiгли навпростець. Лiве крило пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь. Просто через овес борсається троє обвiтрених чорнопиких з лишаями хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину: - Давай - даваай! - крикнули майже нараз. Нiхто їм не вiдповiв. Тиша. Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi - раз кинути каменем. - Хлопцi, вперед! - викрикує Володько i зривається, мов опарений. За ним зривається Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти напасникiв. Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони не встигли хинути нi одного каменя. З мiсця пустилися навтiки. Стрибають вiвсом, тiльки постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по задах. За ними навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве своїм диким ревом. - Стiй! - гукнув Володько. З обох бокiв вигулькнуло ще кiлька угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу своїм товаришам. У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi вперлись у них гострим лютим поглядом. Бац! - чiткий камiнчик вирвався з руки угорського лiвшуна, описав у повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш два кроки i, пiднявши, сховав його в кишеню. - Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще, як у нашого кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика. - Ти! Не кидай! - накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають. Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на дерманцiв, якi не встигали їх пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння... - Гурааа! - крикнули угорщани i всi сипнулися вперед. Дерманцi почали вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися на напасникiв. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в суглоб правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика i попав угорщука в ногу. Той присiв одразу. Та не встиг Володько повернутися на крик нiмого, як в очах його сипнулись iскри. Над самим своїм оком вiдчув го стрий дотик камiнця. Хвильку нiчого не бачить. А коли вiдкрив очi, угорщани були пiд самим носом. Дерманцi рухнули навтiки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Камiння сиплеться за втiкачами. Володьковi тече з чола пiт i кров. Нагнув наперед голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку вiд плям - мати не мусять знати. Нащо? Аж на горi зупинилися. Угорщуки добiгли до буди i там застрягли. Володько нагнувся. - Ах, Боже! - вигукнув Їлько.- Володьку! У тебе цiле чоло розколоте... - Ааа! То нiчого. Але я й йому рiзнув. Бачив, як бебецнув... Як снiп. При по воду!.. Iлько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, i по хвилинi з неї задимiло. - Володьку, Володьку! - кричить Хведько.- Твою буду запалили!.. Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через пальцi сочилася кров i маленькими пружками стiкала i капала. - От, зволочi! - з притиском вирвалось з його уст.- Васииилюю! Василююю! - почав гукати. Дим над будою звiвся, мов верблюд, двома горбами i все вище та вище вiдпихав блакить. Сонце смажило боки землi з найбiльшою увагою. Навiть пiльнi коники цвiркуни i весь народ трав'яний середнього лiта принишк. А буда розпустила огненнi крила i, здавалось, бажала пiд блакить за димом зверстися. Василя нiде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити угорщукiв, кричав. - Чекай, чекай, сто болiв тобi в ребра! - гукає Володько.- Ми ще вам покажемо!.. Але угорщуки виразно святкували свою перемогу i, налюбувавшись видовищем огню, дико, рiзко викрикнули мерзенну лайку i побiгли... Бiгли стрiмко, сильно, як могли, нiби за ними хто гнався. Нiмий послав їм навздогiн своє: - Та-та-ауааа! - та кiлька камiнчикiв. Iлько принiс у шапцi воду. Гнався, мов навiжений, бо вода утiкала. Володько мив чоло i цiле обличчя, але бракнуло води i вiн недомитий виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Iлька в Мозолянку. А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усiх. Пiдiйшли до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Нi одної соломинки не лишилося. У повiтрi лiтали кусники ватри i чути запах згарених Володькових лахiв, що були захованi в будi. Разом з будою догоряв i день. Над лiсом знялося сонце, б'є боєм промiнняним на всi боки; тiнь вiд дубiв довшає, сягає спочатку паринини Кушки, далi розтяглася й до Матвiсвоi. На угорських полях хтось виспiвує протяжну, голосну пiсню. I коли сонце запало за лiс та увiнчало його короною велетенської пожежi, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар. - А це ж хто такий дурний спалив буду? - здивувалась Катерина. - Угорщуки. Напали на нас чорти i геть усе розбили,- каже Володько. - А ви ж де були? Не могли їм накласти? - Добре не могли. Їх десять, а нас три... Спробувала б ти їм насипати... - А над оком у тебе що? Господи? А сорочка! Дадуть тобi мати... Каменюкою дiстав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такi дурнi хлопчиська. - Ну, що ж... Вiйна... - Вiйна, вiйна. Шмаркачi такi i вже вiйна. Аби вам нарiзав у сiданку... Та якби нарiзав, знав би один з другим, як воювати. - Ет, що ти тут тямиш... А що ж? По-твоєму, вони нападають на нас, а ми... Що ми? Маємо їх ласки просити, що? Корови вели пов'язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба обережно. Дома "зводини". Зводили клуню, i Матвiй кликнув людей, щоб помогли звести стовпи та платви. Сам перевiз половину панської клунi, сам додав матерiалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тiльки сам не потрапив звести. Кожна сила має свої межi. На зводини зiйшлося доста народу. Гармидер, жарти. По працi вечеря i чарка. У хатi мiсця мало, тому зробили столи з дощок у клунi. Клуня велетенська, не дильована, однi стовпи, платви, бальки та крокви. На крайнiй вiд сходу кроквi тичку з великою китицею квiтiв прибили. Обсiли навколо столу. Настя спiдницю пiдтикала, рукави позакачувала i носить мису за мисою. Матвiй ще не висох вiд поту, з прилиплою до спини сорочкою розливає горiлку. - Щоб сто лiт стояла, повно кiп мала, нi грому, нi огню не боялася! - пив дядько Стратон.Гура! - Гураа! Вiват! Хай жиє! - пiдхопили хлопцi. Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далi вдарили пiсню. Впала роса i туман спустився нечуйно та розклався вигiдно над долиною. Та туман яром котиться, Гей! Краще жить нам хочеться!.. Зоря вирвалась з самої глибини неба i, розтявши синю дорогу, внизалася у сталеву лiсову стiну. Туди ж добiгають, вдаряють i пiнявою луною котять у глибiнь хащi, розлогi парубоцькi пiдголосники. Стратонiв Максим, Хомiв Мирон, Василь, а за ними старшi - збили вирву шалену, широку, незрiвняну нi з чим. Ет-тоє звiвся за столом на куцi у порваних штанях ноги. Свiтло лампи б'є в його заплилi маленькi очi i вони клiпають та горять, нiби сполоханi, а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залiзним п'ястуком звелася догори i твердо лягла на ляду столу. - Слухайте! Ет-тоє, хочу сказати... Цитьте там! Гей! Замовкнiть! Хочу сказати... ет-тоє - ми "сьогодня" звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всi ми, всi що є, ет-тоє, за цим столом. Ми звели клуню Матвiєвi Антоновичу Довбенковi, которий - всi знаємо - господар - дай Бог нам усiм таким бути. Да! Ето вєрно. Господар вiн чесний, звєсно, порядошний i слово має тверде i важке. Скаже i руб... Кожне слово - грошi... От все одно, що, примiром, аблокат який, що перед самим судьйою царським встає i рiже межи очi правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога нi до порога. Так сказано у святих древнiх книгах.. А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то кажуть добрi люди, та й, ет-тоє, закон нашої землi хоче - встав, щоб випити ще одну чарку за здоров'я нашого товариша i господаря Матвiя... Многая лiта! На пiдтримку всi гримнули: "Многая лiiiта, многая лiiта!" - Стратон аж руку пiдняв, нiби регент, i розмахував нею поволi за спiвом. Матвiй заскочений i знiяковiлий. Його дебела постать завовтузилася поза плечима гостей... - Ет,помахував вiн незручно лiвою рукою, бо у правiй пляшка з горiлкою...- Все то нi до чого... Ет!..- i знизував вибитим плечем. - Чоловiк, знаєте,- казав вiн,- на те й родиться, щоб бути добрим i порядним господарем... А що ж, а як же ж!.. А я робив, скiльки мiг... Дiти виростуть, хай далi роблять... так. А Володько, поприв'язувавши ланцюгами корови, жадiбно накинувся на миску паруючих галушок з молоком. - Господоньку, Господоньку! - загомонiла Настя, глянувши на його чоло.- I хто тебе отак позначив? Ти, вiтрогоне! Володько краще змовчить. Сидить на порозi, бруднi колiна повилазили зi штанiв, на колiнах гаряча миса. Сьорбає її i наслухує гармидер у клунi. I приємно йому бачити батька i його радiсть. Здається, Матвiй святкує якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлi вечiрнього неба чiтко зарисовуються вiзерунки кроков його гордостi - клунi. Опiвночi люди розiйшлись i рознесли по хуторах свої виспiви. Ще довго то там, то iнде знiмався i падав невтомний уривок пiснi, нiби борюкаючись iз упертою тишею, освiченою тяжкими, мов мiдь, вiдливами мiсяця. Завтра буде знов день. Встане сонце i встануть люди. I Володько також встане пiсля настирливого матiрнього: - А вставай-но... Вставай!.. Чуєш, ти? - Ах... Я ще трошки посплю... Ви вже подоїли корови? "I як їм хочеться так рано вставати",подумає вiн. - Ну, ну... Ти-но вставай. Он уже всi погнали... Сонце вже он куди вигналось... Вiн пiднiме i розвiє тяжкий кам'яний сон i вмиє холодною росою, зiбраною з листя маку: руки, очi, побiжить по молодiй конюшинi, щоб освiжити набряклi за нiч ноги. А поки що вiн спить так мiцно i так невимовне солодко. Матвiй спить також. Спить надворi пiд недавно злеженою повiткою. Настелив на трiсках соломи, i логовисько готове. Спить, як i завжди, горiлиць. Сiре пасмо мiсяця прорвалось через дiрку повiтки i всiлось плямою, мов розбещений кiт, на твердiй його бородi. Довжелезна, широка тiнь Жолобецького дубового лiсу швидко коротшала. Над лiсом спаялося безлiч невидимих жерцiв, якi урочисто зносили на небесне склепiння велетенське огненне свiтило. Земля трiпалась, мов пiймана пташина, розгортала окраси, бринiла барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми просторими полотнищами. Володько бадьоро ступає босими ногами по сухiй, холоднуватiй дорожинi i веде на ланцюгу четверо - цугом худоби. За ним Катерина тягне другу чвiрку. Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребтi. Це велика червонавої мастi з лисиною на головi, спокiйна з добрими дурнуватими очима тварина. Належить вона Катеринi, бо дiстала вiд дiда Юхима, коли вiдходила вiд нього. З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подiбна на ту, яку колись продав Матвiй на купiвлю землi. Така саме на масть, та сама порода, навiть куцохвоста. Цi двi корови - гордiсть Матвiєвого господарства. Решта - дрiбницi, хiба ще Рогата. Корови повiльно i байдуже ступають, їх широкi ратицi потрiскують вiд великого тягару. День буде жагучий, як i всi попереднi. Гарячi променi стрижуть прудко по рештках роси, яка цiєї ночi надто неврожайно випала. Лиш червiнь сонця i загар мiсяця, на котрому воно прип'яте, пiдкреслено голосять непевнiсть дня, якусь змiну, якусь ворохобню... - Ах, коли б дощ... Так його, людоньки, треба... Так, чуєте,- тошнiла Настя. - Дощу треба! - казав Матвiй при зустрiчi з сусщом.- Земля, як гнiт, тверда. - Ну-да, ну-да! Дощику брак,- вiдповiдає сусiд.- День по дню пражить, як у пеклi. Володько це чує зо всiх бокiв впродовж тижня. Пашня завчасно поспiє, не наллється й засохне зерно. А це ж вiдомо... I коли пасе товар вiн, час вiд часу позирає на небо, на хмарки, що викочуються з-за лiсу. Дiйшовши до пiвнеба, вони розпливаються. Хлопець схвильований. Вiн має досить цiкавих особистих справ, якi безперечно захоплюють, але "брак дощу" турбує його навiть тодi, коли про це не думає. Цiла його iстота вiдчуває "брак дощу", бо це вiдчуває земля, жито, пшениця, корови i все живе. А хiба ж вiн не одно, не цiлiсть iз тим усiм, що його оточує? На згарищi своєї буди, свого, як вiн назвав, куреня, стояв довго i з болем у серцi мiркував над тим, як помститися над нахабними напасниками. - Чекайте! Прийде лиш осiнь... Тодi побачимо... Пригнав "з роси" раннiм, бо сонце смажило, як у кiтлi. Задумав обсадити садок дубочками, але для того треба їх виплекати. У одному кутi саду завiв шкiлку i зносив туди з лiсу молоденькi дубочки. Обережно з землею викопував малюсiнькi деревця, приносив у шапцi додому, садив рядочками i поливав. Та не дивлячись на удатнiсть, з якою вiн пильнував своєї шкiлки, дубочки в бiльшостi одразу в'янули, жовкли i курчились листочки на вмираючих деревцях, якi вiн любив i плекав. Треба було йти знов у лiс i приносити новi на мiсце завмерлих. - Що то ти там ото витворяєш? Ти!? Камлуку ти! Думаєш, що тут лiс виросте? - журила його мати...- Краще он пiшов би та ряднисько зiлляччя коровам припер. Пригнав з пашi, як дошки... Не бачиш? - Я думаю,розважав Володько,- що дубочки в господарствi пригодяться. Хiба нi? Виростуть, а лiсу тодi не буде, вирубають. Мати всмiхається i вiдходить. А батько взагалi не мав часу до таких справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотiв, аби тiльки голова та руки витримали. "На день" погнав Володько, коли над лiсом вiд заходу купчились потужнi куснi вайлуватих хмар. "Ах, коли б вони не розiйшлися... коли б не розiйшлися?" - думав. Ступав бадьоро, радiснiше. Сонце оточене зi всiх бокiв. Воно вперто змагається з велетенськими, сiрими хмарами, що бажають наповзти на нього i задушити... Iди, iди, дощику, Наварю я борщику... Поставлю на вербi, Будуть їсти гороб'ї. Ще й останеться тобi... - виспiвує Володько. Вiн задирає високо голову i впиває погляд у хмари. I вони його, здається, слухають. Повiльно, мов отара летючих мамутiв, зсовуються кострубатi велетнi i зливаються в одну, сталевої барви масу... Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темнiє. Повiтря застигає, лиш час вiд часу, ледь помiтно, гусне, то знов рiдне, нiби там вгорi хто по ньому топчеться i душить. I коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати, вибухають першi упередливi громовi рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся вiтер. Знов i знов на чорнотi неба хтось блискавично креслив i стирав огненнi знаки. "Фiii! Фiii!" - брязнув вiтер. По дорогах пiднялася курява. Верхи дубiв розпатлались. Пв житах i пшеницях заплигали зграї лютих тигрiв. Володько не стоїть, не сидить. Вiн бiгає, стрибає, голосно виспiвує якусь пiсню, яку щойно видумав i яку зараз забуде. Голос його бореться з вiтром. Волосся, сорочка рвуться з намагою зiрватись i вiдлетiти пiд хмари. Корови злазяться докупи... Крап-крап, крап... Одна, друга, десять... На вiдкриту голову луплять хльосткi краплини. Трiснув грiм - гуррур! - покотилося горою... Хтось вiдкрив там заставу i дощ прудкий, скiсний, змiшаний з градом сипнув на землю... Володько нижиться... Мiцнiше, мiцнiше! По чупринi, на чоло, щоки i бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тiло чує холоднi струми води, яка стiкає по ногах додолу. Небо рiшуче розбурилось i громи вигравали свою велику музику, що так личила до сiро-бронзових дубiв. I Володько не вiдчуває прикростi. Навпаки. Йому здається, що це ще мало. Йому далi спiвати хочеться, i коли б дощ не так плюскав у рот, вiн заспiвав би щось подiбного до того, що дiється навколо. Буревiй так само зник, як i навалився. Остання черевата хмарина вiдкрила сонце, i воно бризнуло на свiт свою горiючу мiць. Бризнуло свiтлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменiв по всьому, що росте. Бризнуло, щоб пiдняти з долини i з-над Жолобецьких та Угорських лiсiв тяжкi валуни туману. Озеро вже вилилось, i вода свавiльно толочить трави. А навкруги свiжо, невинно, так нiби волошки, маки i все, все зненацька вiдчуло молодiсть i засмiялось дзвiнким радiсним смiхом. Другого дня ранком Матвiй квапиться обiйти поле i поглянути на те, що полишили вчорашнi веремiї неба. Гей! гей! Усмiшка широка сама напинає уста. Роса дзвенить... "А пшениця, рiзалма, таки вилягла. Казав не давати гною... Кiлька кiп полеглицi буде..." - мiркує. А жито муром стоїть, лиш дещо вклонилося сходовi, по котрому вже гарцює свавiльне сонце ранку. Зiтхає широко, легко. М'язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самi довгою, росяною межею - вздовж, впоперек i назад вздовж. Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашкiв. Вмiститься живого золота досить. Ось тiльки стрiху пошиє, та дещо нових делiв з осичини наколе, та подилює, бодай вiд "фронту"... Хай хоч вiд дороги вигляд пристойний прийме... А збiжжя увiйде до неї... То, що увiйде, то увiйде... II Прийшла цього гарного лiта вiйна. Шлях вiд Крем'янця до Шумська не битий, але широкий. Вiд Матвiєвого хутора пiшов вiн просто полями на схiд i врiзався в саму гущу Жолобецького лiсу. Одного ранку виїхав звiдти козацький полк. Конi гиржать, списи вiдблискують у сонцi, шаблi бряжчать. Курява вiд комонникiв товстою ковдрою криє стернi i пiвкопи налiво. Люди там, жiнки з пишними грудьми, пiдтиканими спiдницями, позакачуваними рукавами, дiти-пастушки, старе й мале збiглось до шляху. Конi ритмiчно помахують головами, пирхають... Спiтнiлi їх груди виграють вальками вип'ятих м'язiв. Копита м'яко топчуть шлях i збивають куряву. Вершники бадьорi й веселi. Гору кучерiв над лiвим ухом криє напнутим дашком круглий кашкет, який дивом дивним тримається потилицi. Через груди навхрест рушниця, шабля i "патронташ": Ширiзнi штани з червоними лампасами. - Дальоко єщо австрiєць? - О, далеко! Там,- махали люди рукою... - Їй, красотка!.. Пайдьом с намi!.. На нємца!.. Дiвчина закриває хвартушком очi. - Йдiть самi... Хiба вас мало?.. О, немало, їдуть - лава за лавою - мiцногрудi, усмiхненi. I де тi конi плекалися, яка земля їх викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля! Додому верталися люди поспiхом. Хтось засапаний, без кашкета, побiг полями. - На сходку! Всi на сходку! Вiйнааа! "Вiйна, вiйна!" - побiгло полями. На магазинському чорному зрубi прилiплена широка "бамага-об'явленiє". Така сама "бамага" на церковних воротях i коло Гершка на перехрестi до паркана старого Соловiя тiстом прилiплена. Дядьки збивають коси, кладуть серпи. У кожного вираз непевностi. Вулицями, якими проїхали комонники, пiшли селяни. Пiшли поважнi дядьки, пiшли їх жiнки, їх дiти. Коло "шкальнi" збори. Старшина читає вголос царський наказ. Дехто кашкета стягнув i цупко тримає його в задубiлiй вiд напруження, долонi. - Так, значить, "перший разряд - червонобiлєтчики" завтра раненько, з харчами на три днi, виїхати до воїнського начальника,- закiнчив своїми словами старшина. На дерманських хуторах "перворазрядчикiв" усього один - зять-приймак Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурiї, де служив пограничником, вернувся. Нiчого сказати - пристойний i поважний "москаль". Одяг темно-синiй з зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова ходила, мов пава, коли бiля неї побрязкував острогами її довгоочiкуваний... I от на... Але, що ридала - що голосила, руки ломала i билася об землю. А вiн її пiднiмав, на руках нiс, цiлував при всiх - малих i старих. Коло шкальнi чекають, тримаючи у кулаках пужална, пiдводчики. Вози високо вимощенi. Конi байдуже помахують хвостами. "Перворазрядчики" вириваються з обiймiв матерей, жiнок, наречених. Пiдводи рушають. Голоснi виспiви ридань зносяться над селом. А шляхом з Жолобецького лiсу знов висунулись полки. На цей раз пiхоти... - Москалi! Москалi йдуть! - пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведiр, Їлько i все, що могло бiгти, бiжить назустрiч "москалям". Ва-ку'... Да ва кузнiце! Ва-ку'... Да ва кузнiце... а кузнiце маладиє кузнєци. Виривається з сотень уст розлогий вояцький спiв. Здоровi з загорiлими обличчями люди. На плечах у кожного мiшок - "вещевой". Через плечi навскiс згорнута калачем "шинеля" з пiдв'язаним до неї "котьолком". На головi кашкет з овальною трибарвною "кокардою". На поясi патронташi, лопатки, келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене. Спереду їдуть баскими випасеними кiньми надутi старшини. При боцi у кожного шабля, мапа i далековид. - Ой, йой-йой! Скiльки їх! - вирвалося у Володька. Переднi вже на верству вiд лiсу, а заднi ще бозна-де. Йдуть, йдуть. Бряжчать котелки. Рота за ротою виступає з лiсу. Пiснi, жарти. Одна рота нарiзує веселої. Звинний, барчистий з кирпатим носиком "москалик" вибиває спереду гопака. - Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! - пiдбадьорює його якийсь "прапорщик" в окулярах. А Бондаренко вигупує тяжкими закуреними чоботиськами, виплескує в долонi. Пiт з нього ллється зливою, промокла навильот "гiмнастьорка", кашкет ледь тримається на злиплих пасмах волосся. Спереду чути команду. Роти зупиняються. Вiдпочинок. Бондаренко вiдгуляв своє... - Маладец, Бондаренко! - пiдходить до нього старшина.- Вот тебе руб' на водку! А как водку тєпєр чертi п'ют, а чесним людям не дают, так вип'єш чаю. Понял? - Так точно, ваш' бродь! - тягнеться Бондаренко. - Спасiба! - Рад стараться, ваш'бродь!.. Направо й налiво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякi бiжать далi, ген туди в долину. - Ех, води! Дай, браток, води! Сонце смажить навмисне. Вiд Матвiєвого хутора бiгом несуть двоє вiдер води. Нiби сполохана зграя зелених птахiв, все зiрвалося i женеться назустрiч водi. - Варатiiсь! Сукiни сини! Стооой! - горлають старшини. Дехто зупинився, але iншi бiжать. Вiдра з водою тримає Катерина. Сотнi рук з "баклажками" простягнулося догори. - Води! Дай, брат, одiн глаток! - Не лєзь! Куда прьош! Нє вiдiш, человек упал... На голову!.. - Сукiни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для меня!.. - Задушите! Назад! - гукає Катерина. Дружнiм хором матюкiв заревiла воячня. Заднi перли наперед, середнi назад. Посерединi, облита водою, з порожнiми вiдрами, Катерина. З'явилося кiлька вершникiв на цибатих огирях. Замаяла над головами нагайка. - Разайдiiсь! Разайдiiсь, сукiни дєтi!.. Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дiстав повну баклажку води i, перевернувши її над головою, виливає все у широко вiдчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася i оперезала голову вояка. Баклажка випала з рук. На обличчi рiзкий знак, а вояк труснув головою, вдарив матом i здивувався. - За что? - Хотiв було змахатися. - Марш, сволоч! Нельзя пiть води! Слихал?.. Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по лицi... Нi... Цього не можна зрозумiти... А той клишавий дурень нiчого. Подивився зляканим сiрим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з баклажки на землю витекла. А люди бiжать зi всiх бокiв на "москалiв" дивитися. Крик, лайка, запах поту i вiдпадкiв. Вiйна. За пiхотою посунула гармата. О, таких коней Володько i нiхто з його приятелiв нiколи не бачив. Конi, так конi. Копито, мов баняк. Шiсть таких потужних звiрiв тягнуть гармату. Крутi верченi посторонки пружно натягнутi. Велетенськi колеса повiльно котяться по м'якiй дорозi. Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Почаєвом! Пiшет, пiiiшет цар германской, пiшет рууускому царююу... Я Рассєею завоююую. Сам в Расєею жiть пайду... Виспiвують гарматчики... Отвєчааєт цар наш бєелой, Ми Расєеї нє дадiм; Собєром ми войска много Пайдьом нєеемца воювааать... Нiч впала, а вiйсько все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кiнця i краю. Де його стiльки набралося? Звiдки? Цiла земля, небо, дерева, все нiби змiнилося. Все принишкло, занiмiло. Лиш вiйсько одно - рота за ротою, батарея за батареєю, ескадрон за ескадроном, мов залiзна топлена маса, плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовiрна в розмiрах i барвах пожежа. Другого дня недiля. Сонце встало, як i завжди - весело, барвно i свавiльно. Вiйсько урвало свiй похiд. Лиш дорога, втоптана тисячами нiг, зберiгала слiд особливого значення. Матвiй вигнав на поле товар, лишив там Катерину i вернувся. Зняв свою святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружним сталевим обручиком всерединi. Раз-два шурнув по ньому щiткою... - Пiдеш до церкви? - питає Настя.- Сьогоднi у нас не правиться... (Звикла якось до того, що не кожну недiлю правилось у свому селi). - Пiду до Башковець. Може, почую що... Володьку! Не хоч зi мною? Ого! Чому нi. Володько звинувся, мов опарений. - Ось тiльки трохи помию ноги, тату! - аж викрикнув. - Ну, скорше, поки його дiйдемо. Йшли селом, опiсля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою. Йшли майже мовчки стежкою. Матвiй спереду, а Володько за ним. Матвiй крок, Володько два, але хiба що... - А як ви думаєте, тату? Поб'ють нашi австрiяку? - питає хлопець. - Халєра така. I чого йому вiд нас треба... - Може, й поб'ють... Хто наших коли побив? Чого треба? Хлiба. Всi на наш хлiб зазiхають. Тям це... Село Башкiвцi вп'ялося, мов клiщ, мiж двох розток долини i добiгає пiд "казьонний" лiс. Церкiвця нiби забавка. Маленька, ледь визирає з патлатих лип, що оточили її навкруги. Пiд липами цвинтар: хрести скiснi, безладно розсипалися... Народу зiйшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службi о. Клавдiй вийшов над церковнi схiдцi i заговорив: - Милi брати i сестри во Христi! Хмара велика насувається на Руску землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку, щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жiнок i дiтей. Лютi полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем i мечем та несуть смерть... Усьому смерть! Усьому живому - смерть i руїну. Вже опалилося небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали нашi дiти, катованi лютими заїрськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася наших дочок i сестер... Нашi святинi, хра