ми батькiв опоганено, опльовано. Мадярськi полчища нагадують отi татарськi орди, що колись, у давнину, летiли на нашу велику землю, нищили, плюндрували її, брали в брань жiнок, дiтей, старцiв, над якими творили дiла сатанинськi. Жiнок гвалтом ганьбили, дiтей били об камiнь, а чоловiкiв нечуваними тортурами змушували до каторжної служби у своїх царствах. Отож встаньмо дружньо всi, як один - старий i малий, калiка i здоровий, багатий i вбогий, для захисту нашої батькiвщини Росiї. Встаньмо всi за її честь i славу нашого батюшки царя православного. Не дозволимо нехристовi посмiятися над нашими святинями, над могилами предкiв наших. Не дозволимо злому вороговi сягнути на нашу свободу, за яку довгi вiки лилася кров наших славних батькiв, дiдiв i прадiдiв - християн православних. Хай не буде нi одної душi мiж нами, хто б не пiшов на брань велику, хто б пошкодував для спiльного добра чи то коня свого укоханого, чи себе самого. Не плачте, жени, i не ридайте. Знайте, що нема нiчого гiршого над неволю, а той, хто впаде на полi бранi за вiру, царя i батькiвщину, дiстане вiд Найвищого Царя небесного вiнець вiчностi. Будьмо всi мужнi i готовi, бо ворог коло ворiт, ворог пiд вашою брамою. Його дикi орди пiдступають все ближче i ближче. I, можливо, поки наспiє наша "доблесна" армiя, ворог "вторгнеться" у нашi володiння. .Але будьмо мужнi. Дивiмся просто небезпецi у вiчi. Принесiмо сьогоднi гарячу молитву нашому Отцевi Небесному, Господевi милосердному, щоб вiн збавив нас i наших дiтей вiд гладу, потопу, огню i меча ворожого. Приготуйте усi вашi вози iз добром вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися з мiсць своїх i вiдiйти у глиб матерi Росiї, яка знайде для вас притулок i хлiб насущний. I я пiду з вами також. Як добрий пастир череди нiколи не покине своїх овечок, так i пастир стада духовного не лишить в небезпецi свого мiсця. От прийшли телеграми, що ворожа кiннота роз'їжджає вже за Iквою, що розвiдка їх була вже у Березнях, а це чотири верстви за Крем'янцем. Отож не дрiмайте! Не лякайтеся i не плачте! Будьте готовi на все. Пiдем углиб Росiї, не дамося вороговi на посмiховисько. За нами цар i Бог. За нами велике христолюбиве воїнство наше. Впадiмо на колiна, здвигнiм руки до неба i воздамо Небесному Царевi нашi полум'янi благання, щоб Вiн милосердний зниспослав на наше воїнство перемогу над ворогом i супостатом - во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа - Амiнь. При цьому о. Клавдiй пiдняв високо руку з хрестом i благословив людей. Все рухнуло навколiшки. Жiнки залилися голосним плачем. Почалась панахида за першi жертви, за вiру, царя i батькiвщину на полi бранi живот свiй вiддавшiї. Тужливе "Господи помилуй" пронеслося над головами людей. Он мати горне до лона свою дитину, а великi сльозини витiкають з її очей i котяться глибокими зморшками до. бороди. Он дiд - сивий, як голуб, припав чолом до порога, б'є засохлим кiстлявим кулаком свої груди. Молода смуглолиця дiвчина тисне до грудей обидвi долонi, нiби там огонь, який пече i який треба здушити. А сонце дивилося i завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара сукуватих незграбних хмарин, i це все. Люди понесли пiд свої стрiхи жахи i ридання. А в селi нова несподiванка. На "маказинi" знов вилiпили наказ - вибиратися. Матвiй уважно прочитав усi лiтери, усi знаки. Хотiлося хоч маленьку ключечку знайти, щоб зачепити на нiй свою надiю. Дарма. Йди, господарю, витягай воза, клади на нього своє господарство, чiпляй за люшню твою худобу i їдь. Їдь, куди хоч. Свiт без кiнця. Матвiй ступає в поле. Йде стернею мiж пiвколами. Став i глянув на захiд. О, нi! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землi, то зроби так, щоб провалився вiн i на його мiсцi постало море. Хай хвилi гуляють тут, нiж ворожий чобiт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка напоєна моєю кров'ю. Пiвсотня рокiв стелиться поза мною, i я згадую кожний день, як згадую болючий зуб кожну секунду. О, це вже нi! Пiдходь, армiє - сто тисяч, я стану проти, i хай тисяч куль б'є в мої груди. А мiсця цього я не дам! Я завоював його! Я - Матвiй Довбенко! Я не видирав його нi вiд кого з рук. Я заплатив! Так,- кров'ю, шматками власної плотi, рiками поту! Як хто смiє загарбати менi це?! Лицем до заходу звернувся, кинув зiр з-пiд насупленого чола. Постать мимохiть вирiвнювалась i долоня корчилась у жилавий п'ястук. - Йди, вороже! Ходи за власним кiнцем, стань на цю гарячу ниву, яка спече тебе i зотлить твої костi. Нi одної скиби вороговi! Нi одної груди своєї землi! Геть! Коли б мав дорослого сина, сказав би: "Бери хлiбину на три днi i йди пiд "ружо". Земля охорони потребує". Коли б сам мiг двадцятку рокiв з плеч скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони! Сотня за сотнею рокiв йшли над землею i лишали на нiй свої знаки з огню, з залiза; лишали наш дух тут... лишали костi безлiчi поколiнь. Чуєте? Хто смiє вирвати нам з-пiд нiг цю вiковiчну пiдставу? Ступає далi Матвiй. Поле перегортає перед ним сторiнку за сторiнкою, мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблi готова. Там конюшина насiнна з порудiлим твердим, як камiнцi, голов'ям. Там озимина буде - жито, вусата червона пшениця... А он, над Мозолянкою по чужих полях, в гуртi корови пасуться. Здалека це нiби зграя птахiв, i дим там довгим рукавом розтягнувся - видно, огонь кладуть пастухи. I обiйшов Матвiй також свої новi будинки. Кожна цеглина тут власною рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях... Ех... Так i бачиш, як молот вганяв його у платву. Подався на садочок. Щуплi незмiцнiлi щепки тримаються, обнявшись перевеслом з кiлком. Це Матвiй їх у землю ввiгнав i змусив стояти, рости... Так, це ж вiн... Приходить Стратон. - Ну як? Що ж? Поїдемо? Зморшки на Матвiєвому чолi вирiвнялися. Брови опустились зовсiм низько. Уста скривилися. - Хiба що мене звiдцi мiною зiрвуть... Хiба тодi,- заявив вiн. - А там он люди буди на вози рихтують... - Буди. Теж видумали. Будочний народ... Цигани, грiм вас побий! - i сплюнув. - Думаю,каже вiн,- сидiти тут, аж стрiльно загуде над комином... Подумайте, куме, яка дурна iсторiя... Бачили ви, скiльки ото вчера i передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скiльки того пiшло? I кацапи, i нашi, i татари, i козаки, i хто тiльки там не був! I тут вiдступати? Вiддавати на поталу все! Тьху! - бий тебе сила Божа! - коли ми вже не зможем шпурнути вiд себе якогось клишавого австрiяку! - Так. Жалко й обидно. Дiйсно... Але все одно "наша" вiзьме... Матвiй знизнув плечима i мовчав. Стратон Бога вмiшав, каже: - Прогнiвили! Хiба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хiба коли вiн, один з'другим, згадав це слово? Ну от... Маємо. Вiйна. На тобi нове лихо на голову. Розiйшлися дядьки поночi. Шляхом знов вiйсько потягло. За вiйськом цивiлi-обозники на возах, не таких, як у дас, нi... Київцi на гарбах. Здоровi мужчини, кажуть, тиждень в дорозi. Коло кожного воза кiлька коней, мов леопардiв, прив'язанi. Матвiй i не думав, що десь така безлiч коней є, i то все як кiнь, то кiнь. Мiсяць жарить. Курява високо зводиться i пудрує поля. Пiснi, гармонiя... Спати в таку нiч - не заснеш. Тисячi дум лiзуть в голову, крають мiзок. Як страшно, як неймовiрно страшно, хочеться жити й рости. Не дивлячись на все, другого дня Матвiй не одразу, як звичайно, подався в поле, а виволiк з клунi воза i почав обглядати його. Потрусив кожне колесо - чи не хлябає. Пiсля одно за другим знiмав з воза i пробував букшi. Порiшив також на всякий випадок драбини мiцнiшi дати. При цiй роботi кпився сам з себе. Насмiшкуватий гiркий вираз не сходив з його обличчя. Що його на той вiзок забереш? Куди поїдеш? Настя й собi не переставала лементувати, топпгiти, ломити руки. А куди? А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть i де на нас оте лихо, оте нещастя вискiпалося? Василь i Катерина працюють у полi. Хведот ставиться до всього байдуже. Володько весь цiкавiсть. Вiн розумiє чудесно становище. Вiн знає, що значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його тягне чомусь далi, туди... Ну, хай! Ну, хай щось станеться... Хай люди вовтузяться, ворушаться. Буде змiна, рух, буде безлiч цiкавих переживань. А москалi йшли... - Нєбось... Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт устоять!.. - Ех, москалики, москалики! Вiдженiть вiд нас оте лихо, оту мару!.. Кажуть, уже чули, як "горудiя" стрiляють... Настя поїть москалiв молоком, кормить яєшнею. А їх безлiч... Iдуть, iдуть, безупинно i нiч i день iдуть... Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю дiставали у Крем'янцi. Пiсля i зброю несли з собою, через плече на ремiнi з голим "штихом". Йшли в розстрiльну полями, ярами, лiсами. Кажуть, шпiонiв шукають. Кажуть, нiмець безлiч шпiонiв наперед вислав i вони швендяються скрiзь, то жебраками, то черницями, то селянами. Одного разу прибiгли засапанi пастушки з лiсу - там хтось пiд кущем сидить. Такий бородатий чоловiк з торбою, сидить i книгу в руках тримає. Ми злякались i втекли. - Шпiон! - загули люди.- Чому ж ви москаля не кликнули? - Не було. - Ну, то ходiм! Раз-два! Коли прийшли, там лиш мiсце. Шпiон зник. Не дурний вiн там сидiти. Хоча i був наказ вибиратися, нiхто з села не рухався. Дехто навiть буду на вiз поклав i шлеї попричiплював. Але нiхто, крiм родини священика й помiщика, не рiшався кинути рiдну хату. Та й не було видно потреби. Панiку вiдступу робили самi свої - iнтелiгенцiя. - Вони,гуторили дядьки,- рiзун його ма', тiльки нам баки забивають. Не даймось, не даймось! А самi, диви, за власну шкуру тремтять... А чого тiкати? Вiйсько йде на захiд... Нiякої "опасность... Тьху! Стратон майже щодня Матвiя навiдує. Прийде i чергову видуману новинку принесе. - Чуєте? Погнали! Кажуть, уже пiд Вiльговом! - Ого! Здорово! А хто казав? - Телеграма. Шкалiчник телеграми дiстає. Горiлку всю заборонили. По цiлiй Росєї нiхто не смiє пити... I правильно... Так i тра... А що? Хiба я не казав. Ееее! Куди там отим австрiячкам. Кажуть, на станцiю у Крем'янцi цiлий "ошалон плєнних" привезли. Нашi, кажуть, тiльки пiдiйшли з "орудiями", тiльки хотiли вдарити, а вони всi з окопiв гульк! Пан ваш!! Ваш пан! I всi "оружiє" об землю i руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без бою полк i пiшли далi. А люди з них все миршавi. А смердять - страх! Кажуть, сам Нiколай Нiколаєвич "у ставку" приїхав. Царя ждуть, чи що... Вiйна скоро кiнчиться. От пройдуть нашi до Вєни i баста. При цьому Стратон дрiбно, з приємнiстю засмiявся. Вiн курить товстi папiроси. Пiд носом вуса зовсiм пожовтiли. Пальцi рук нiби обсмаленi патики. - Смiха було, як розказує один рiзник з Бережець. Каже, увiрвались австрiяки до них... Одразу кури, гуси дерти, дiвок чiпають. Та вiд Крем'янця їхала пiвсотня козакiв. А це ж, знаєте?.. Конi у них... Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба - до землi, як людина, приляже... Так от козаки у двi фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тiльки "майн лiбер Гот"... Тут їм такого перцю всипали, що вони аж мулу в пiдштанки напустили. От так креснули... Я вам кажу - iскри сипались. А нашi уже в Галiцiї, а там також, кажуть, сам наш народ. Нiколай Нiколаєвич "возванiс" видав, шо вiднинi весь рускiй народ вiд Карпат до Камчатки - все пiд руского царя руку пiдходить... От воно... Да!.. Матвiй понуро стоїть. Слухає Стратона задумано...- А я вам кажу,- нарештi нiби прокидається вiн,- що добра нiчого чекати. Будемо зрештою бачити... А поки що пiдемо в поле... Ми також вояки. Мусимо день у день на стiйцi бути... Що ж. I вони йшли в поле. З поновною силою i красою зустрiчало воно своїх володарiв i разом своїх рабiв. Двадцять вiсiм кiп жита поставив Матвiй, двадцять п'ять пшеницi. Сорок вiсiм кiп вiвса. Це вам не жарт. Таких скарбiв вiн ще не мав у руках. А тут вибирайсь... Хм!.. Теж видумали. Мiльйонна армiя i вибирайсь... Днi чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом "новий набор". Вiд Василя, Здорового зятя, нема нiякого "звєстiя". Пiшов у "першi бої" i хто знає, як... Параска червонi очi носить, ото чуєте, нiчого перед собою не бачить... Що тобi день, що нiч ридає. Лiкера, мати її, також плаче. Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого i вiспуватого брата Кирила Деберного - Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвiсве сало з боднi витащив. - Бодай його перша куля не минула,- винесла свiй суворий селянський присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя. Цiла Матвiєва родина любила Василя, як свого. Сам Матвiй радiв племiнником бiльше, нiж своїми дiтьми. Нiякої справи не було, щоб вiн не порадився з Василем. I тепер його забрали. За два тижнi прийшов лист з поворотньою адресою: "Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод". Тепер черга за другим сином Хоми - Ет-тоє - Корнiєм, за Ониськовим Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Iван Кушка, а далi Запорука Кузьма i Стратон. Обидва однолiтки синьобiлетчики. Гнидка, хоч i молодий, але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має бiлий бiлет, хiба в "не-строєвую роту". Мирон i Василь попали в один полк i навiть в одну роту. Писали, що "дуже гонять", бо за три мiсяцi мають вiдставити їх на "германський фронт". Пiшла також мобiлiзацiя на вози та конi. Тут в першу чергу потерпав Стратон. Його жеребцi найлiпшi, найкращi на цiлiм хуторi. Десятник обiйшов усi хати i наказав такого-то числа усiм їхати до волостi. Була то недiля - гарний, соняшний осiннiй день. Ворота кожного подвiр'я вiдчинялися i з них виїжджали пiдводи. На вигонi збiрка. Довжелезна черга возiв, а спереду староста i один стражник. Вози i конi кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвiй i колеса помiняв. Дав старi, розхлябанi. На конi портянi, вiд Бог зна коли захованi, шлеї напаяв. Шлеї вузькi, тиснуть коням шиї, але якось видержать. Коли сонце пiднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвiєм їхав також Володько, щоб "на возi посидiв", їхали до Бiлої Криницi через поля, через "казьонний" лiс. "Зборний пункт" призначили на полях перед казармами. Широченна долина. Шiстнадцять сiл з'їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,- вози й вози. Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема лiверантiв[10], запалу, биття в долонi, могоричiв. Кожний, хто має лiпшi конi, потерпає, що розлучиться з ними, як стiй та й дивись. - Ех, дядьку Стратоне! Пiдуть вашi шпачки "нємца воювать"... - пiдходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по їх тлустих задах... - Ну, що ж,розводить руками Стратон. У очах його видно бiль. Конi любив над усе. Ще в Дерманi на "трьох десятинах", i то добрi муцики держав, а тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебедi, вигинають. Матвiєвi також "нiчого собi", але одна сiра кобила ще молода, а карого коня можуть записати "в обоз". Стратоновi "в кавалерiю", напевно, пiдуть. По серединi площi мобiлiзацiйна комiсiя. Села пiд'їжджають по азбуцi. Так само й окремi господарi. До Тилявки черга прийшла аж пополуднi. До того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч правда здалека, вiйськовi казарми, ходив до цегельнi з височенним комином. Коло Матвiєвого воза цiла зборня. Гуторять про вiйну. Вже, кажуть, Гнат Чорноокий, швагер бабиного Iвана, ранений прийшов "на поправку". Куля попала йому в праву щелепу, вибила кiлька зубiв, але кiсть якось лишилась цiла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бiй. Кинулися на австрiйськi окопи, вибили з них "панiв" i заняли. Стрiлянина втихла. "Солдати" вiдпочивають. Гнат лежав догори i курив цигарку. I тут проклята куля якось в самий окоп, нiби з неба, бацнула. Володько слухає такi оповiдання з насолодою. Вiн уявляє собi бої, наступи "наших", мертвих, ранених... - Ах, що того отiєю залiзницею вчера повезли... Що його повезли. Тридцять еталонiв ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалiчать народу,- говорив якийсь мiсцевий дядько.- Що тобi день, що нiч,- продовжував вiн,- усе безупинно везуть: туди здорових, назад калiк. - То звєсно! Вiйна... - Тилявка! Тилявка! Наступай! - чути викрик старости. Дядьки уривають гутiрки i спiшать до своїх возiв. - Андрущук Полiкарп! Скорей! Мiгом!.. Андрущук Полiкарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за вiжки, цвьогає батогом по конях i пiд'їжджає... Руки його тремтять, сидить напружено. Конi його i не злi, i не добрi. Пiдходять вiйськовi, мiряють зрiст, дивляться на зуби, випробовують силу нiг. - Нє гадiтся! Паєзджай! Слєдующiй! "Слєдующiй" Антощук Петро. Попереднiй тим часом дiстає посвiдку, що вiдбув мобiлiзацiю з помiткою категорiї його коней. Матвiй часто протискався наперед, щоб побачити, якi конi приймають. Виявилось, що такi, як його, не пiдходять для вiйська. Поки що це перша мобiлiзацiя i вибирають самi найкращi. - Довбєнко Матвей!... - Єсть! Вйо! Вйо! Скорше! Треба спiшити, бо ще дуже багато людей. Хто пiд'їжджає повiльнiше, того пiдгонить нагаєм козак. Володько сидить на возi за батьком. Конi тiльки помiряли. Не пiдходять. Малi. Далi не дивилися. Вiз не годиться. - Отвалiвай!... Дещо гiрша доля спiткала Стратона. Його зупинили надовше. Мiряли, обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надiя на те, що "шпак" не має ще досить лiт. Але "старший "шпак" пiдiйшов й повнотi пiд мiру. - Годєн! Кавалерiя! Отвалiвай! У Стратона затремтiли уста. Вiн нервово сiпнув за вiжки, i навiть чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого нiколи не робив. Не мiг нiколи вдарити коня. Кiнь мусiв бути такий, що вiд одного - вйо! - йшов. - Нє бось, атєц! Дєньгi достанеш... Другую лошадь кулiш! - говорили йому старшини. Коли вiд'їхав набiк, де зупинялися тi, у яких "записано", до Стратона пiдiйшло багато людей, пiдiйшов Матвiй i, не витерпiвши, обережно, щоб не пiдлiзти якому сердитому козаковi пiд ноги, пiдiйшов Володько. - А скiльки дадуть? - питали Стратона. Той часто, нiби соромлячись, клiпає очима й говорить: - А хто його знає... Ось дали "бамажку"... Йди з нею тепер, домагайся... А, може, ще в шияку наженуть... Таке-то... - Но, то вже нi. Рублiв вiсiмдесят дадуть. - А все-таки шкода. - То тепер ще нiчого. Ще вибирають... Тепер тiльки первий сорт забирають... От що то далi буде... - Добра не буде... Це знаємо... Володько в той час уважно розглядає "принятого" Стратонового шпака. Гарний, статечний кiнь... Рiвний, як панна. Дивиться собi весело i байдуже, високо пiднявши легку з нагостреними вухами голову. Вiн зовсiм, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У нього стайня у старiй батрацькiй кухнi. Тепла, простора, чиста. Стратон ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб було, боронь Боже, хто не виволiк їх. А тепер ось тут... А завтра? Хто знає. Заберуть, вiдвезуть у гори Карпати, де "Солдатскiє костi под снiгом лежать", як у пiснi спiвають. I дадуть того шпака якомусь вояковi. Той осiдлає його i поїде "в атаку". Це, мабуть, не проста рiч... А коневi що? Байдуже... - Гi-гi-гi! - довго i протяжно зненацька загиржав... Кiлька разiв поворушив гострими тонкими вухами. Нiздрi роздуваються також неспокiйно... "А, може, вiн також все розумiє"? - думає Володько.- "Може, вiн чує... Хто його розбере?!" Додому верталися не всi разом, їхали, хто коли хотiв. Коней i возiв "приняли" мало. Матвiй не втратив ще нiчого. III Осiнь проходить майже спокiйно. Розпочалася школа. Учила сама учителька, бо учитель пiшов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона. Кажуть, щоб не йти на вiйну. "Псаломщик" також почав частенько їздити до Крем'янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий з широкими рукавами одяг. Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним i Хведот, пiшло двоє дiвчат Тарасових - Устя i Мотря. Пiшла Кузьмова Ганна, Iванiв Хведiр, Хомiв Олексiйчик... Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв. Володько "старий" школяр - другогрупник. У нього вже не порожня торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита книгами. Там "Закон Божий". Там читанка, рiк II. Там "задачнiк" з мудрими задачами на додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть "Граматiка рускаво язика" зi "склонєнiями i спряженiями". А щоб бiльше було книжок, так Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь "iнтересну" книжечку почитати. Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i є... Робили школярi вiйну. По виходi зi школи дiлилися на германцiв i "наших" - i давай. Поки ще був учитель, то за вiйну суворо каралося. Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з отими бельбасами. Почали робити, що їм хочеться. Спочатку були це "бої пiд Львовом". За германцiв одерадiвцi. Тi засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. "Нашi" ведуть наступ. Львiв готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й "нашi" не дармують. Снiговi кулi залiплюють стiни, дверi, вiкна. Ось бренькнула тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку i, як є, у однiй бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовикiв. Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель. - Ааа, руки б вам покорчило! - трагiчно-урочисто проголошує старий. - Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма'!..- Стоїть, очима сiрими водить навкруги, розчухрана його сива грива має на вiтрi. А тi клятi, тi розпроклятi... Доганяй їх. Але коли б тiльки пiймав кого... О, Соловей жартiв не знає. Як звезе кого через спину коромислякою, як обамбурить... Клякнеш одразу до землi. Але завзятi вояки цього не лякаються. В скорiм часi Соловеєва хата перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль. Воєннi операцiї набирають особливого гарту. Збивають снiговi "укрiпленiй", стягають "крепоснi орудiя". Одерадiвцi готовi життя своє вiддати, а не пiддатися. Соловей безрадний. Не хватає добiрних побажань, босий ганяє по снiгу з коромислом... Навiть до старости зi скаргою звертався. - Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи позвертало. Бодай би вам руки потрощило!.. До справи встряває Соловеїв син Овсiй. Цей з батьком "на ножах", але далi терпiти нема сили. Бої набирали таких розмiрiв, що їх жертвою ставали всi плоти. Овсiй скидає попругу, засiдає десь за кутом i коли "нашi" входять в запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiгає зненацька з засiдки. Горе тому, хто попався у його цупкi, жилавi руки. Все одно, хто - германець чи "наш". Не розбирав. Лiпше буде Содому i Гоморрi в день страшного суду, нiж хороброму оборонцевi "Перемишля" у Овсiєвих руках. Одначе це не дуже впливало на хiд боїв. Овсiй врештi-решт також дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на землi, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з хоробрим воїнством. I нарештi Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнiв поставили в пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик трикольорового паперу i повели "слухати благодарственний молєбен". О. Клавдiй говорив про "наших непобiдимих героїв", якi здобули найбiльшу твердиню ворога. Володько слухає з натхненням промову священика. Вiй уявляє собi ту твердиню такою, як та у Дубнi, яку здобув колись зi своїми козаками хоробрий Тарас Бульба. У скорiм часi з'явилися у школi великi барвистi картини з написом "Бой рускiх под Перемишлем". Володько ще бiльше переконався в хоробростi рускiх. На картинi купа москалiв, якi буревiєм, майже один другому по головах, мчать у "штикову атаку". Лиця їх суворi, сильнi. На плечах гора вояцького знаряддя. Напроти них в купi, де намальована потрощена гармата i забитий ворожий кiнь, в неладi втiкають австрiяки. Рускi колють ворогiв "штиками", з боку наскочили козаки, якi сiчуть їх шаблями, мов капусту. Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про хороброго донського козака Кузьму Крючкова. Сам вiсiмнадцять нiмцiв забив. Коли напали на нього проклятi нехристи, Кузьма Крючков сiк їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кiннотник. Хоробро вiдбиваючись вiд ударiв, козак колов ворогiв списом. Не стало списа, козак стрiляв. Шiстнадцять ран дiстав могутнiй герой, але ворогiв знищив. У "госпiталi", де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всi хочуть побачити неймовiрного козака. Сама цариця довiдалась про чини хороброго i забажала його вiдвiдати та обдарувати подарунками. Козак дiстав з рук царицi святу iкону i портрет царя з власноручним пiдписом. Коли цариця запитала, якi вiн має ще бажання, козак вiдповiв: "Скорей на фронт, чтоби умєрєть за вєру, царя i атєчество". Читали цi книжечки у школi, читали по хатах. Жiнки слухали i жахалися, чоловiки клiпали очима i довго розмахували руками, вихвалюючи такого надзвичайного козака. Навiть Матвiй зворушився, але чомусь у нього вирвалось: "еее, може, такого козака зовсiм i не було"... Володько аж гнiвався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так докладно написано. I станиця, де родився, i iм'я його батька та матерi. Як би то так дурили... - Дурять,не згоджувався батько.- Багато дурять. Он у японську вiйну тiльки й писали, що "нашi" б'ють, нашi беруть в полон, нашi наступають, а що вийшло... А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити... От воно... Такi розумування батька Володьковi не зовсiм до вподоби, хоч вiн проти них не може нiчого сказати. Може, й так... Хто його знає... Вiйна - рiч не проста, раз там стiльки людей убивають. Ще перед Рiздвом прийшла звiстка, "що Кузьмiв зять Василь поляг у первих боях". Також дуже прикрi вiдомостi про Єлисеєвого Василя. Матвiй навмисне їздив до Дерманя i те, що почув, було дуже сумне. Хто його знає, чи жиє. Пiшов у бої пiд Варшаву i не вiдомо, де подiвся. Про Хомового Мирона було "звєсно", що "впав". Пiд Варшавою у атацi вiд нiмецького "штика" погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власнi очi це бачив. А про Василя невiдомо нiчого. Чи погиб, чи в полон попав. Це було нiби в лiсi, так десь над ранок. Кажуть, нiмцi несподiвано напали. Сiм лав скосили кулеметами, але вони йшли без кiнця. Василь нiби знаходився у "зводi", який пiшов у протинаступ. Це було на взлiссi, i нiмцi оточили їх. Василь нiби сховався у дуплявiй липi, але невiдомо, що далi, бо вiд того "зводу" осталося тiльки двоє людей. Володько нiколи не плакав, але, слухаючи оповiдання про Василя, не мiг стримати слiз. Йому було надзвичайно шкода Василя. Вiн виразно уявляв собi його в бою, де "свищуть кулi, рвуться снаряди". Навколо купи мертвих, а мiж ними, певно, i Василь. Той, який колись найбiльше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцьковi вдарив кiнь у око, казав: "Ну, все було б добре, тiльки кепсько, що так знiвечило нашого Володика. Ти мiй маленький цвяшечок"... Володько добре пам'ятає цi слова. О, вiн їх нiколи не забуде... Нi, нi! I Мирон упав. Шкода i цього. Колись мало не бився з батьком за гнiй, але то було колись. А тепер... Боже... А таки здоровило був... Рудуватий, мiцний карк зi срiбними волосинками. Великий хвалько... Але все-таки, як писав колись Василь: "на одной кроватi спадi, вмєстє за родiной дальокой тужiлi". Дивно, що за "родiной тужiлi", нiби Саратов їм не "родiна", нiби то не за неї цiлу, велику, безмежну вмирати йшли. Сам Хома почув вiстку, мовчки пiдняв правий кулак i витер очi. А лiвою шапку зняв. Пiсля за великого морозу конi запрiг i п'ятдесят верстов до Дерманя поїхав, щоб з "очевидцем", як було дiлр, поговорити. Очевидець Кулешник, однорiчник Мирона, i оповiв усе, що знав про нiмця, про "штика", про кров, що ротом i носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад i голова його посивiла подвiйно. А про Василя нiяких чуток. Навiть Кулешник нiчого не знав. Знав, що первий "звод" пiшов у контратаку, а що далi? Хто може сказати. То ж, чуєте, вiйна. Одарка всi ночi проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий, розумний. Люди його любили i вiн людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та ще й до нiмцiв. Чому якраз до нiмцiв, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привiтливого з синiми ясними очима хлопця, який навiть нiкого поганим словом не назвав, худобини не образив. Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навiть ввижатися. Боялася у темнотi сама лишитись. Ввижався їй обвiшаний торбами, як жебрак, обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так i чула це слово. Ти родила мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!... А Єлисей недiльними ранками старого дiдового, у шкiряних полiтурках, "Канонiка" до рук брав i тремтячим протяжним голосом акафист Iсусу Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудiй бородi спадають. Давав i на молебен, але хто знає, чи живий. Навiть не знаєш, чи записувати в "Грамотку", чи нi. Сестра Палажка вiд плачу червонi очi мала, чорнi одяги носила. Пiсля очi розболiлися i мусiла звернутися до лiкаря. - Останнiй раз, люди мої, бачила в Здовбуновi,- оповiдає крiзь сльози Одарка.- Перед Рiздвом пише вiн, наш голубчик: "любi i дорогiї мої папаша i мамаша. Наше ученiє уже скiнчилося i ми, такого-то й такого числа, будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то зобачимося". Як же не поїхати. Напекла я, що могла - мазуркiв на маслi, курочку (тут Одарка сякає у запаску носа i витирає очi). Боже, Боже! Взяла, чуєте, ковбаси, шинки, запрiг старий конi i нас троє - "вiн", я та Палажка, виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що свiта не видно. Дорогу замiтає, свище, реве... Конята ледве-ледве тюпкають. Приїхали ми туди... А на станцiї москалiв... Господи! Анi стати нема мiсця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А "їх" там сердешних повнiсiнько понабивано. Однi туди, а другi назад. Тяжко ранених везуть... Ох, що я там надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А надворi аж пече мороз. Москалi їдуть, руками вимахують - прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий тупцяє валянками по морозi. Людей, як i ми, з усiх сiл понаїздило. Матерi падають. I що то там за "позiцiя", i нащо та, чуєте, вiйна? I нащо там того народу стiльки - тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву. Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151-й полк їхатиме. Чекаємо, день тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають... Боже мiй милий! Вечiр приходить, нiч, а його нема. Нема та й нема. А я цiлiсiнький день рiсочки в устах не мала, i не кортить нiчого... Навiть забула, що їсти тра... Все очiкую, все жду. Цiлiсiньку нiч в товкотнi, в тiснотi на зачовганiй пiдлозi просовались. Свiтає, день... А його нема... А що, як вони вже проїхали? А може, в дорозi задержались. Хто його знає. Старий все розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде i 151-й. Але коли. Ми вже й стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смертi чекала б на нього, хай краще вмерти, анiж не бачити. Ждемо ще день. Вечорiє. Старий турбується за конi. Овес вийшов, сiно вийшло. Ще померзнуть на морозi. Почав вiн розпитувати скрiзь у вищого начальства, кондукторам у руку - тому карбованець, тому два... Кажуть почекати ще i перевели нас до якоїсь теплiшої хати, а конi також десь там пiд накриття затягнули. Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: "Ваше високоблагородiє! Скажiть, прошу вас, чи буде сьогоднi 151-й полк їхати".- Та три рублi йому в руку тикнув. Взяв той три рублi i десь побiг. Каже, зачекайте. Побiг, думаємо, i три рублi побiгли, але нi... Видно, якась чесна людина (хай йому Бог дасть здоров'я)... Вернувся i каже: "151-й полк скоро приїде. Вiн мав приїхати ще вчера, але через сильнi навали глибоких снiгiв спiзнився". О-о-о, вирвалось у мене. Хвала тобi. Боже! А холод, аж до кiсток допiкає. Але вже не йдемо до ждальнi. Вже стоїмо i цiпнемо на перонi. Старий десь окропу роздобув i ми з Палажкою трохи цукрованої води випили. Стало дещо теплiше. А поїзд за поїздом, поїзд за поїздом - все сунуть i сунуть. Деякi зупиняються, iншi їдуть не зупинившися. Все обснiженi такi. Видно, в полях метелиця. Коли смеркло, приїхав довгечий, облiплений снiгом поїзд. Паровик шипить, прискає парою. Дивимось - висипають москалики... Озираюся навкруги, чи не узрiю i "його". Нi. Не видно. Питаємо одного, чи це не 151-й полк? - "Так, так, мамо! Це вiн..." Боже мiй! Я пiдскочила, як на огнi, i оглянулася. О, сину мiй... (Тут Одарка уриває оповiдання. Сльози не дають можливостi говорити)... О, кажу, сину мiй! I... бiльше... не могла, чуєте, нiчого вимовити. У горлi голосу не стало, язик занiмiв... Ми всi нiби постовпiли. Вiн обнiмає нас, довгий такий, високий. "Шинеля" на ньому довга, на плечах торба. Усе московське... Ми стоїмо i не знаємо, що далi... Старий почав грошi доставати, а руки йому пограбiли i навiть пуляреса не вiдчинить. Звiдки ти, кажу, прилетiв? Де ти був? О, сину мiй, сину мiй! - одно тiльки i вимовлю. Засвистав поїзд. "Їдемо!" - каже вiн.- їдеш? Вже? їдеш? Мiй милий, мiй дорогий, мiй одинокий! Куди їдеш?... На Варшаву? На Варшаву? Господи! I нащо тобi та Варшава? Вiн отак, чуєте, хвилечку постояв. "Ну, бувайте здоровi! - каже.- Може, не по... ба... чи... мо... же,- каже,- не побачимось..." Я, чуєте, вчiпилась за один рукав, Палажка за другий... А поїзд рушає... "Пустiть! - просить.- Пустiть, мамо... Мушу! Будьте здоровi!" Вирвавсь i побiг... Хлiб, хлiб! - кричу. Хлiб ти забув! Поїзд їде, їде... Старий за мiшок, бiжить за поїздом, пхається мiж людьми, не догнав... Де там доженеш машину. То сила... То сила... То, чуєте, страшна сила... Кинув торбу з хлiбом мiж москалiв, а тi тiльки зареготали... Поїзд пролетiв, як вiтер... I не було вiд нього нi одного листа бiльше. Поїхав i як у воду канув...- закiнчувала Одарка. Так минула зима. Василь, хоч i молодий, парубкував. Старших парубкiв не було. Дiвчата, молодицi - московки, а чоловiкiв нема. Василь уважно русявого чуба оливою намащує, виглянцовує халяви-бутилки i щовечора в село. Там зберуться тичбою i заведуть; Розвєсьолиє ребята, однiм словом, маладци... Царю вєрно i пакорно, А на службе всє праворно!... Або: Сербiя, Белгiя, жаль мнє тєбя... Проклятая Германiя побєдiла тєбя... На весну вдарив новий "набор". Пiшов цим разом Iван Кушка аж у Бахмут... Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дiтвори на пiдтикану вагiтну жiнку. При вiдходi казав: - Вiзьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб'ють мене, вiзьми доброго приймака, але гляди... Дiтей моїх не обидь, а то з могили проклену. I пiшов. Зiнька лишилась сама. Весна якось раптом прийшла. По холодi нагальне вдарило тепло. Перед Великоднем почало протрахати поле i забажало працi i поту. Вiйна не вiйна, а робота не смiє стати. Матвiй цупко тримав у руках стерно господарства. Цiна на збiжжя, а особливо на овес, значно пiднялася, i новоселенцi мали нагоду навiть перед умовленим термiном вив'язатися зi своїх нелегких зобов'язань. Матвiй збирав на нараду товариство i вперто наполягав якнайскорше сплатити борг у дворянському банку. Всi пристали на це, випродували пашню, зайву худобу i одного разу Матвiй зi Стратоном вiднесли купу банкiвок пановi Iванову. Того не було дома. Десь у дiєвiй армiї служив. Справи його вiв заступник - нотар Гулянський. Володько разом з iншими ходив до школи. Вчиться добре. Читає книжечки i брошури. Учителька пестить його, як може, i дає йому багато волi. Тепер нiхто б не посмiв прозиватись з нього. Вiн перший, вiн скрiзь. Де дiлися тi Родiони, Євгени, Фони? Нема їх. Вiн товаришує з третьогрупниками, помагає їм рiшати задачi, ходить з ними навiть потай на вечорницi. Також ходить до дяка на спiванку. Спiвав спочатку дискантом, але пiсля перейшов на альт. На спiванцi збирається уся сметанка села. Гуторять, жартують, грають оброку, оповiдають про вiйну. По спiванцi бiльшi хлопцi на вечерницi махнуть, меншi додому. Володька часом також потягнуть такi гицлi, як Трохимiв Антон, або Гнат Дерешiв, Вони значно старшi за Володька i товаришують з ним тiльки тому, що вiн часто помагає їм у школi. Додому вертавсь пiзно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною мiж дерманськими хуторами i селом. Тут якраз ота проклята яблуня - яцiвка, пiд котрою, кажуть, кам'яна плита з залiзним кiльцем закопана. Пiд плитою заклятий скарб, який горить ярiючим огнем на Великдень, поки не заспiвають "Христос Воскрес". На тiй самiй яблунi i Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повiсився. На спiванцi не раз про це оповiдалось. Казали, як то пiд яблунею часто огники мигають, як чорний кiт з блискучими зеленими очима не одному дорогу переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, їхав жид пiзно вiзком-одноконкою. Кiт той на Євгенових черешнях сидiв. Як тiльки жид з яблунею зрiвнявся, кiт сплигнув на нього i зажер. Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед ночi, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно. На спинi їжиться шкiра, на чолi виступає пiт. Хлопець летить як стрiла, i боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всi чорти хапають - все одно... Аби не бачив їх очима. Бiжучи потихеньку, "Да воскреснет Бог i расточатся вразi його" - вичитує. Саме в той час, коли ще снiг не згинув, померла баба Iвана Кушки. Сина вже дома не було. Прожила стара сто i три роки i мала, кажуть, ще усi зуби. Дочка її - Iванова мати, мала також десь коло сiмдесяти... Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним, мов за старим - сама господиня Зiнька. Володько пiшов i читав. Дiстав за то книша. Також Володько читав i вiдписував Зiньцi листи. Кожний раз закiнчував: "кланяється тобi глибоким, до самої землi, поклоном твоя вєрна жена Зiновiя, а за неї неграмотную власноручно росписался - Владiмiр Довбенко". Пiсля стали його й iншi кликати листа читати. Володько йшов угору. Вiн вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Вiн майже парубок. Ще тiльки вирости дещо, та вусикiв дочекатися. А тодi... Коли весна вдарила i, мов вогку дергу, зняла снiгову накривуу землi, одного дня учителька влаштувала прогульку до лiса за пролiсками. Вже не всi ходили до школи, але тi, що ще зiсталися, пiшли до лiсу дуже радо. Через попiвський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом лiс, у лiсi невеликi яри, де лiтом ростуть малини та суницi. Далi Угорська долина й озеро. У лiсi майже сухо. Прибите снiгом листя вкрило землю тонкою сiрою плiвкою. Через неї проверчують впертими носиками дiрки пролiски, що весело та задавакувато бiлiють на сонцi. Брость на гiллях дерев нагадує окапки воскових свiчок i пахне соком. Берези гойдають косами - пiднiмають та опускають довгi фаї, нiби дiвки при купаннi. Школярi скоро розсичалися i змiшалися зi стовбурами дерев, кущами лiщини та пташачим спiвом. Володько подався просто на взлi'сся над Угорщину. Коли приложити до чола долоню, видно звiдсiль цiле плесо озера, що жахкотить зливою променiв. Пiд ногами було досить квiток, але рвати їх не хотiлося. Зiйшов на край лiсу, оглянувся - сам. Так, вiн сам. Побачив поблизу дубового пеньочка, який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присiсти... I Володько присiв. Чому, дiйсно, йому не присiсти. А присiвши, голову по звичцi пiдпер i задумався. Згадав Василя. Вiн вже в полонi. Це всi знають. Дiстали вiд нього подвiйну, зi зворотною адресою листiвку. Писав: "жiв, здоров, чево i вам вiд Господа Бога желают. Просив "посилки". Володько не раз - багато, дуже багато разiв згадував свого доброго Василя. У великiй задумi Володько не помiтив, що хтось коло нього ззаду стоїть. Почув смiх i оглянувся - Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи. Досить висока, струнка. Рiвний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком носик. Синi розумнi очi, русявi довгi коси. В руках у неї великий пучок пролiскiв. - А