кож "пiшов. Забрали його в кiнноту. Черга за молодесенькими "хлюстами", яким ще "молоко на губах не обсохло", Матвiєвим Василем та Стратоновим Максимом. Це "один рiк". Нестор Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом "на якусь повiтру" оженився, дiвцi свiт зав'язав, живота їй лишив, а сам пiшов. Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка, i той потерпав. Не лишать i його, в обоз запруть i скажуть картоплю оббирати. Так, так... Матвiй попрощався зi Стратоном та Кузьмою. Прощався "раз-другий-третiй", щоб забули взаємно все зло, яке один одному мiг коли вчинити. Провiв їх полями, оглянули "може, востаннє" свої володiння, говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз їм суджено так, значить, так i буде, бо нiхто не в силi змiнити "волi Його". Їм здавалося, що бачать це все дiйсно останнiй раз. Раз iдуть на вiйну... Раз там з гармат, з кулеметiв човпуть людей, раз там газами душать... Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно... Йдеш i знаєш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але "все одно, раз мати родила, раз i помирать"... Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвiєм, з полями, з родинами... III Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi? Володько по довшому часi порiшив вiдвiдати учительку. Прийшов. Зiйшов на ганок, застукав. Тихо. Нiхто не вiдповiдає. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка. Пiшов до сторожа. - Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи. Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не буде бачити. I так не бачив її цiле лiто. Раз один у церквi помiтив, але не дивився на неї. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, вiн майже забув її. Вона зв'язана в'нього зi школою. От сидiв собi на лавицi другої групи i не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цiкаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх. Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло увагу - Ганчине. Тi "шельми" очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась бiльше притяглива. Але це тiльки в школi. Коли вийшов з неї, коли пiшов у поле, зжився з працею... Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу, тiльки мiсяць серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка. Ах, як би хотiв знов зустрiти її, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де колись сидiв на пеньочку i дивився на озеро. Приємно було тодi. Вiдчував соковите життя, вiдчував весну. Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не "галiцiяни". То справжнiй обоз - москалi. По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр'я мало гостей. Обоз розташувався "по хатах". У школi зупинився штаб. На вивiсцi крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по селi вершники. На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози. Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля квапився додому, щоб побачити, чи й "у нас є". А що, як нема? Володьковi надзвичайно хотiлося, щоб i до них заїхало кiлька пiдвод. Новi веселi люди. Спiви, гармонiя, вояцький "суп" значно смачнiший вiд своєї юшки, коли їсти його з "котьолка" широкою вояцькою ложкою. На жаль, "до нас" обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної пiдводи. Тому, коли настав вечiр, Володько, Хведот i цiла армiя їм подiбних подалися у село на вигiн. Там гамору, мов на ярмарку. Саме дiставали "москалi ужiн". Зi всiх бокiв села йшли в долину з вiдрами по "суп i порцiю" волов'ячого м'яса. Коло кухнi велетенськi балiї "порцiй", нанизаних на маленькi дерев'янi патички. Кожний вояк дiстає у своє вiдро кiлька черпакiв юшки, ложку масткої гречаної кашi i порцiю яловичини. Деякi дiставали просто "в котелок" i зараз сiдали на землi й їли. Здебiльшого не доїдали. - Ей, малишi! Кто желает єсть суп?.. "Малишi" не голоднi, але хто вiдмовиться вiд таких ласощiв, як "московський суп". Кожний бажає поласувати. Тодi вояк брав "котелок" i йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще одну порцiю, яку з насолодою нищили "малишi". По вечерi "водопiй". Це також цiкаве явище. Зi всiх дворiв ведуть коней до криницi. Коло одної мало мiсця, тому воякiв подiлили на "райони". Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивiскування коней. В скорiм часi конi так розгрузили землю, що до криниць не було доступу. По водопої гульня. На широкому вигонi "круг". Перед кругом довгий стiлець. На стiльцi з розтяжними "трьохрядками" гармонiсти. Навколо муром сiрi шинелi, товстi червонi пики з вишкiреними зубами. Кирпатий "чорномазий" Ванька пiд розлогi звуки гармонiй "трепака вибиває". Його ноги, рухи i цiле тiло стрибають, як у "чортика". Присiдає, плеще долонями по халявах, пiсля по щоках, по губах. Далi й далi - все новi i новi викрутаси. Кружляє дзигою на однiй нозi, стає догори ногами i танцює на руках. Воячня вдоволена, щаслива. Деякi присiдають до землi зi смiху. А коли скiнчився "трепак", виступив оповiдач. "За горами, за долами, за широкими морями, за дрiмучими лiсами, в славнiм царствi-государствi жив-був славний цар-государ - Матвей по прозванню Беревдєй..." - рвучко з мiсця розпочав оповiдач, збивши свою "фуражку" на потилицю. Над чолом копицею чуб, комiр "гiмнастьорки" розхристаний. Лiва рука в боку, правав, мов нагай, вимахується над головою. Воячня замовкла мов камiнь. Звучний голос оповiдача дзвенить, як дзвiн. Над усiм небо чисте й зоряне. На заходi догоряє велетенська пожежа. А вояк веде свою повiсть, як цар Матвей Берендей та задумав морську царiвну красуню, володарку морiв, океанiв, зо всiма багатствами, скарбами, зо всiма пiдводними царствами й государствами собi за жiнку здобути. Пiдводна красуня косу має чистого золота, очi найкращi агати, тiло барви бурштину. Цiлунок її пiк, мов дотик розпаленого до червона залiза. Але нi один зо всiх найкращих лицарiв, багатирiв, козакiв-отаманiв не мiг здобути її прихильностi. Тiльки грiзний цар Берендєй, що правив усiма суходолами, усiма звiрами земними, усiма горами пiдземними, взявся здобути її. - Так,сказав Берендєй.- Кров з носа, лусни, умри, а мiць свою покажи! Моря й океани вилий на берег, у рiки пiдземнi спусти всi води, а вилови "шельму" - красуню чарiвну! Ех, як гримнула вiйна. Суша i море звелися й вдарились. Звiрi земнi i морськi чудовиська стялися у герцi жахливої смертi. I побiлив цар! Полонив свою бранку, вiднiс її у "хороми" з хрусталю i камiння дорогого i поклав на тронi своїм пiвмертву... "У труби тодi трубили, в дзвони тодi дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тодi дав цар Берендєй усьому свiтовi на славу - пир на весь мир! Вино рiкою текло, страви заморськi давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю.I при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот не попало. Да!.." - i рвучко труснувши головою, закiнчив оповiдач. - Браво, Анiско! - гримнуло зо всiх бокiв,- Браво! Браво! От, сукин син! Про того... як його! Про султана! Про султана! - кричать з натовпу.- Давай, брат, про султана! Говори! - Про султана, так про султана! - обтираючи чоло долонею i змiнивши тон i мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мiшаниною. Останнi слова розмазав повiльною полтавською говiркою. - Виходь сюди, козачня! - крикнув вiн.- Огню, стола! Клади огонь! I десяток воячнi кинулося класти багаття. Дрова вже були приготованi. Запалили сухий трусок i полум'я замаяло по вояцьких подобизнах. З'явився стiл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг i без слова зайняли мiсця навколо столу. Однi стоять, iншi сидять, ще iншi, опертi черевом на стiл, напiвлежать. Тиша. Приходить вiстун - проголошує: - Славнi козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський i єгипетський вислав до вас своїх послiв з грамотою. - Го-го-го! - зареготали козаки.- Давай його сюди! Приходять посли. Це у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з них бундючне розгортає довгий папiр i згучним, глухим, повiльним голосом проголошує: - Я, великий султан турецький, грецький, македонський i єгипетський володар... такий-то й такий, намiсник Аллаха i т. д. Велетенський натовп завмер. Не чути нi одного згуку. Вояки, дiвчата, дiти - все занiмiло з цiкавостi, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним оком глянути на небувалу комедiю. Серед великої тишi слова султанського пiсланця звучать натхнено й урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду, палають огненною барвою. У безвiтряному просторi дим товстючим стовпом зводиться догори i там десь пiд зорями розводиться у бузово-сталевому склепiннi. Козаки вислухують грамоту i починають писати вiдповiдь, натовп розсiдається вiд реготу. З його середини уривно виривається: - Македонський дурень! - Ха-ха-ха! - в один голос реве натовп. -...Свиняче ухо! - Xa-xa-xa! - rororo!.. - ...Кобилячий хвiст!.. - Xa-xa-xa! - ...а нашого Бога блазень!.. - Xa-xa-xa!.. - ...числа не знаєм, бо календаря не маєм, мiсяць на небi, а день такий у нас, як i у вас - поцiлуй ось куди нас!.. Тут уже дiвки, молодицi, бородатi вояки присiдають до землi, тримаються за животи i регочуть,- регочуть. Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповiдав про Берендея. Володьковi вiн видався чимсь надлюдським. Вiн пробився наперед, стоїть в дуже невигiдному мiсцi, бо зi всiєї сили мусить опиратися напоровi ззаду, вiд чого аж млiють i тремтять ноги, але все-таки вiн не пропустив нi одного слова, нi одної, здавалося, рисочки на обличчi оповiдача. Пiсля рухнула загальна гульня пiд гармонiю. Вояки хватають дiвок, цупко тримають їх у дужих руках i викручують буревiйну польку. Викрики, висвисти, дiвочi вивиски лунають долиною. Зiйшов велетенський, надутий мiсяць i зупинився над вiльхами двiрського ставу. Палає багаття. До нього пiдкидають грубечi комердяки, сипляться снопами iскри, рухи гармонiї вилiтають з ворохобного натовпу на вiльний простiр i розкладаються по долинi приманливою, пориваючою луною. Пiзно вночi вертався Володько з товаришами додому. По долинi, по дорозi, не дивлячись на пiзню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жiночi хiхи та ха-хи. Там десь на другому взгiр'ю голосний дiвочий регiт: "Ха-ха-хаааа!.." - аж покотилося. Нiч ясна, холоднувата. З неба зриваються i падають у чорну землю зорi. На травi холодна роса. Хлопцiв пробирає, вони знизують плечима, швидко стрибають босими ногами по росi. Перед ними мигають п'ятами гурточок дiвчаток. Хлопцi прискорили бiг. Тi вiдчули, що їх хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дiвок, i дрiбно залопотiли пiдошвами по землi. Хлопцi ще придали духу... Бiжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька... - Ай! Що ти. Я тобi дам! Як скажу мамi, то побачиш... Володько i собi розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, вiн увiгнався у саму середину дiвчаток i навiть одважився схопити одну за плечi. Та рiзко, пронизливо вискнула i Володьковi руки вiдсахнулися, нiби вiн схопив за щось гаряче... То була Ганка. Вiн виразно пiзнав її, але не зупинився, не промовив нi одного слова, а якмога скорше вирвався наперед i побiг, мов дикий кiнь. За ним побiгли усi хутiрськi хлопчики i дiвчатка. Бiгом, бiгом вперед! Бiгли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором. Хведот бiг також за ним. Обидва засапалися, розiгрiлися. Хведот щось хотiв говорити, але Володьковi не до гутiрки. Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще нiколи в життi не бачив вiн кращого оповiдача i кращої "комедiї". Пiсля танцi i... i та сама Ганка... Чи помiтила i вона його? Мабуть, нi... Напевно, нi. Вiн так скажено бiг. Дещо неприємно вразили його слова одного сiльського, свого-таки "москаля", що був ранений i прийшов "на поправку". - Сукини сини! - казав вiн.- Кашожери мордатi! Хiба вони знають, що таке вiйна? От зiбрав би їх, сволоту чортову, та пiслав у перву лiнiю; там, сукин син, один з другим загуляв би. Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось i в обозi бути. Не всi конечне у перву лiнiю... - То,- каже Євген Паламар,- самi "супчики"... Бачте, морди якi, хоч пацюкiв бий - позалазили у "третiй разряд"... А на фронт дiтвору, бiлобiлєтчикiв пруть... Євгеновi, правда, вiдорвало лiву руку, але його все одно "зовсiм" не пустили додому. Вiн кляв вiйну "на чом свiт стоїть"... Володько зовсiм iнакше на тi речi дивився. Навiть вiдiрвана Євгенова рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах подiї, її романтика, ворохобня i якась своєрiдна краса полонили його, затуманили розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школi, вiдiйшло на деякий час набiк, а перед ним постала у всiй своїй величi i красi - Бог i сатана у однiй подобi - вiйна. Обоз постояв у селi всього три днi i вирушив далi "в тил". За обозом поїхав другий обоз втiкачiв. По їх мовi чути, що це вже не "з глибокої Галiцiї", а десь з недалека, з-за Почаєва вiд Радивилова i з тих мiсцевостей. Знов одного дня заїхала на вiдпочинок до Матвiя пiдвода втiкачiв. Чоловiк, жiнка, стара мати i троє дiтей - два хлопчики i дiвчина. Дiвчина вже старша - дiвочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько "москаль" у вiйськовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його приказ вибиратися.... Ну, не покине ж вiн отак на Божу волю родину... Що, нi? Правда ж. Мав вiдiйти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самi ж жiнки... Бiйтеся Бога... А що буде за те, що "у срок не з'явився", чорт його знає. Розстрiляють, то розстрiляють. Гiрше смертi нiчого не видумаєш, але, напевно, не розстрiляють самi, а пiшлють на фронт, щоб там уже те брудне дiло iншi зробили... Походить чоловiк вiд самої границi - три верствi... Вже, може, з хати та з цiлого села одно мiсце на землi... Хто знає... А "тре буде" все-таки десь отам далi серед лiса, чи серед поля, чи, може, i на гладкiй дорозi жiнку з отими-о щенятами лишити i йти... Що зробиш... Говiркий i поважний гiсть сподобався Матвiєвi. Настя варила, кормила цiлу родину. Жiнка ввесь час побивалася, плакала. Увiйде до хати, що не побачить, що не вiзьме до рук, i одразу: - I ми, жiночко, мали таке... Ще лiпше... Все геть-чисто своє мали... А тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу...- i сльози одразу їй витечуть з очей,каламутнi у почорнiлих, попухлих очницях сльози. Два днi вiдпочивали бiженцi на Матвiєвому дворi. На третiй рано виїхали. Серпень добiгав кiнця. На полях запiзнений збiр хлiба. Безлiч вiвса мокне у пiвколах. Дорогою їдуть i iдуть обози - вiйськовi й цивiльнi. Дорогу розширили в три рази. Прийшли якiсь землемiри i вимiрили... Бараболi не бараболi, просо не просо,- все одно. Вiдтяли стiльки-то сяжнiв, i дорога. Посунули пiдводи, кiннота, пiшi. А Матвiєва родина при працi. - Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! - гукали на Матвiя... - Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на полi... - То в стодолi згорить... Матвiй розводив руками, дивився на захiд, звiдки вже виразно чути гуркiт гармат. Нi! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клунi, всi засторонки запхав пiд самий стрiп... У полi ще одна насiнна конюшина. Нарештi гострий наказ (десятник у кожнiй хатi наказав), хто має зайву, тяжку до ходу худобу, хай вiдводить на "зборний пунт" до Бiлої Криницi. Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозi даром покине... Вiдступ вiйська не припиняється. Вибиратися прийдеться все одно... Вiд такого наказу у Матвiя лiг у грудях тяжечий гнiт i нiщо не в силi зняти той тягар зi серця. Увiйшов до хлiва. Шiсть корiв одна коло одної стоять спохiйно при жолобi. Не можна Бога гнiвити. Було молочка, i собi, i людям. Хто не прийде, бувало, дiстане кварту доброго густого молока... А платити?.. "Хай Бог заплатить!.. Здоровi споживiть",- казала Настя... I от цi корiвки, цi чудеснi тварини, на якi чекав i силу свою нищив такi довгi роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле i скажи: йди, худобино, куди очi бачать. Не треба менi тепер тебе... Або вiддай "на пуди" за безцiн - аж серце болить... А тут тобi зi всiх бокiв: - Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивiз. Сам лишився i чекає, поки село рушить. Усi нашi виїхали... Навiть управитель, i той не лишився. Хм... Ведiть "зайву худобу". Цiкаво, хто має ту зайву худобу. Який добрий господар має зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки скололи, хто видумав цю штуку. I думає Матвiй: не було колись худоби, не було гроша, не було часом чого в рот вложити... А тепер i худобина усяка, крiвавицею здобута, i поле... Мав вiд раня до вечора турботу, i от тепер лиш чоло морщиться вiд жури: i як його усе знищити... Знищити так, щоб менше болiло отут десь, де сидить мужицька, на всi болi гартована, душа. Тiльки що на ноги звiвся. Пiвсотню рокiв товкся, мов останнiй з останнiх, гiрко горював, тяжко бiдкався. Нарештi поля того шмат роздобув, халабуду якусь злабудав. Все воно "на тимчасом", на "поки що". Поле також не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди iншого. До всього худобини потрiбно, до болю, до останнього потрiбно. Одно чiпляється за друге. А що село? Що люди? Де є тi самi люди i що вони думають? Ах, люди. Не кажiть менi про тих людей. Боляче згадувати. Хiба вони вмiють мiцно хотiти, до змори працювати, битися з останнiх тих справжнiх, якi тiльки людинi дано, сил? Нi. I, кажу вам ще раз,- нi! Вони рухаються, ходять, але без думки... Думки нема тiєї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена рана. I свiдомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свiдомостi, а навiть свiдомостi того, що вони до людей належать. Так, так... Горе це... Це якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов макуха, юрба, яка не вмiє вiдбити напору ворожого... Цiле село i всi, всi геть села навколо, забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент, так нiби їх життя саме найважнiше... А де ж господарства? Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi думав, ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками... Часто дума вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей i падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом зi словом рвалося серце - насильно рвалося, нiби хто виривав його, як рiпу. Якi болi! Якi невисказанi болi! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлiбом кормився, хто не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил. Матвiй iде полем i, здається, це ступає месник, кара. Зупинiться i погляньте в його обличчя. Нiхто не бачив такого грiзного, зрiзаного зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очi його з червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, вiн навiть без кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над угорської долини, патлає його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха. Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що його великi широконосi чоботи лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн все-таки летить он пiд тими хмарами, якi рвуться з його злисiлої голови i застеляють все навкруги: землю, лiси i небо. Так кожний день лiтає Матвiй по своїх полях. I що виразнiшали гарматнi перегроми, то лет його збiльшується, набирає особливого значення... А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови. Шiсть їх. Усi ланiцогами до жолоба поприв'язуванi. Он Лиса, Манька, Ряба, Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без назви. Далi шустра, рухлива корiвка - Сивенька. Стоять усi по зросту - вiд лiва до права. Лиса найбiльша, найтяжча, далi Манька... Матвiй одв'язав двi i вивiв на двiр. Кликнув Володька. Цей має пiдганяти корови. Це тi - Манька i Лиса. Володько пас їх двоє лiт i знає їх, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в шкоду менше ходили. Добрi були, слухнянi... Шкода їх йому... i не шкода... Якось... Чомусь не шкода. Так, нiби це його не обходить... Настя вибiгла з хати, глянула... Здавалось, вона хотiла обняти тi тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi, щоб за дорогу не набрякли. Володьковi всунула в руку вузлик хлiба з маслом. Повели. Повели на продаж до Бiлої Криницi. Володько йде за коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд корови i не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через "казьонний" лiс. Володько вже знає цю дорогу. Торiк на "мобiлiзацiю" ж їздив. За цiлу дорогу тiльки парою слiв перекинулись. У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi, зi своїм i ще чекай, проси, поки то "вони" зводять забрати твоє добро. Пiсля корови важили i видавали "квiтанцiї". З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце, щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв i ще якiсь там копiйки. Видали цiлу "катеринку", а решту рублями. Матвiй зав'язав тiсно грошi у кiнець шматини, в якiй був замотаний хлiб. Коли продали корови i Володько лишився тiльки з прутиком, яким пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре, що ще не взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i їдять хлiб з вареним салом, їдять мовчки. Матвiй щось мiркує, а Володько передумує усе, що бачив. Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що... Досить, що напало на нього неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така булка напевно досить коштує. Власними руками розтрощив булку на двi половини. Одна собi, друга синовi. - На! Хоч з'їмо. Що з'їмо, що вип'ємо - то тiльки й є наше. Клятi часи настали... А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки луснули, як i не було. Володько з приємнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй чомусь через мiсто Крем'янець вертатися. Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє "жидва". Треба рушати. Сонце не стоїть на мiсцi. Воно вже давно зiйшло над крем'янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться. Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру "гарнiзонову" церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й туди без кiнця i перерви їдуть обози. Дiйшли до станцiї. Володько в душi вдячний батьковi, що пiшли сюдою. Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще нiколи не бачив анi залiзної дороги, анi поїзда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщинi, коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з поїзда. А то далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i не з паровоза був дим. Може, то просто собi якийсь дим та й годi. Але для Володька то був особливий дим, i вiн дуже радо ловив його своїм далекозорим оком. Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло станцiї. Марширує двi роти зi "штиками на смiрно". Спереду офiцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур'яном. По них старi вагони з написами: Ю. 3. Ж. Д. Ще далi "добрi" вагони. На них грузять корови, конi, людей. Кортiло Володьковi пiдiйти до тої метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало було часу. Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв. У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,- тiсно, рухливо, гамiрно, їздять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо кидаються у вiчi юрби "золотопагонникiв". Здавалось, вони зiйшлись сюди з цiлого фронту. Але крамницi скрiзь вiдчиненi i скрiзь iде гарячкова торгiвля. У Володька виникає таємний задум, який в короткiм часi розростається в непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв, коли проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з дешевим взуттям. I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так пiдбитi. Хай би хто спробував не згадати. На ринку Матвiй купив цiлий хунт грушок. Знов нечуване i зухвале марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив: хай все гине, коли так! Знайшли шматок вiльнiшого мiсця у кутi ринку, сiли i смакують грушки. Володько слухає, як сiпає в ногах бiль, i дума про чобiтки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля продає гнилi оселедцi, смердячу тараню, коломазь та сiре мило. Запах такої крамницi надзвичайний. Ось вони доїдають грушки... Матвiй, видно, готується вставати та вiдходити. Вiн же ще мусить накупити "дещо до хати". Володько рiшається на останнє. Будь-що-будь, а сказати вiн мусить. -- Тату! - обережно, з прищуленими вiд нiяковостi очима; каже Володько. - Ми там проходили коло крамниць... Бачили ви, якi там добрi юхтовi чобiтки висять? - Ну, так що?.. Хiба тут мало тих юхтових чобiток? - Я... Менi... Ви знаєте, тату... Я так попiдбивав собi ноги... Ах, так болять отут коло пальцiв. Дивiться...- i вiн навiть одну ногу пiдняв i показав батьковi. Пiдошви попухли, деякi пальцi попiдбиванi. Найменший пiдрiзався й щемить, як халєра... - Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш "на росу". Пiдняв голову i дивиться благальними очима на батька. Очi того насупленi. Зирнув на ноги сина i каже: - Ну, а як же ж хотiв? Ти ж не панич i батько твiй не пан... - Нiii... Я знаю... Але коли б я мав якi-небудь паршивенькi шкорбунцi... - О-ооо! Ще чого заманулось... - Думаєте, я так багато хочу? Нi. Менi якi-небудь чоботи... От i все. - Хм... Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш... А думаєш, коли... То що? Отак одразу в росу їх... Довго той чобiт видержав би тодi... - Нi. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую. - Ну, то й купляти ще не потрiбно. Менi грошi он на викуп купчi, на сплату банку потрiбнi... Ти ж знаєш... - Тату!.. - Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублiв тобi на чоботи мiняти. Ходiм!.. Вже пiзно... I батько встав. Володько не хоче пiднiматися... Пробує перечити... - У вас же є дрiбнi... - Дрiбнi... Дрiбнi. То i треба їх ще тих дрiбних дома. Он мушу дещо купити i по дрiбних. - Але, тату,- канючив Володько.- Мене так болять ноги... Так болять. А за що ж я цiле лiто отi корови пас? - осмiлився вiн навiть такий гострий кинути докiр. Батько скривив уста в подобу усмiшки. Це дещо пiдбадьорило хлопця. - А я? - сказав батько.- А я за що цiле лiто орав, сiяв, косив, до клунi возив? За що - га? Ходiмо! Нiчого тут гадурати! Ой-єй! Видно, що з Володькової витiвки нiчого не вийде. Встав. - Ет, тату! - вирвалось у нього.- Менi навiть додому не хочеться йти, я ж хочу однi тiльки чобiтки. Якi-небудь, поганi, самi найдешевшi... Ось вiйна йде... - Ет!.. Дурню ти! Вiйна. Все тобi з вiйною лiзе. Тобi одно в голову, а менi тисяча... Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Вiн обережно ступає по камiнцях, ойкає, коли попадає на гострiший... Думи його прикрi, докiрливi. Так завжди. Бiгай, бiгай, дерися... Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що... Ну... Хоч до чужих йди... Батько йде спереду, рiвно тримає голову, плечi дещо сутулуватi. Вiн думає. На чолi виграють зморшки. "Втрата, то втрата... Самого коштували тi корови бiльше... Але малому чоботи таки потрiбнi. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним заходом"... Але вони вже досить далеко вiд дешевих крамниць вiдiйшли. Вертатися? В iнших, що на Широкiй вулицi, крамницях дорожнеча... Там хiба сама офiцерня купувати може. - Одлупити б тебе треба! - чомусь виривається у батька. Вiн майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну рiч.- Ну, то ходiм вже... Може, що виберем... Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим "вiдлупити", хоча i не почуває за собою нiякої провини. Коли верталися на ринок, навiть ноги перестали болiти. Виявляється, що за зовсiм дрантивенькi чобiтлята з поганої пiдробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв "знайомий" жидисько хоче п'ять рублiв. Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути тi шкарбуни жидовi межиочi i пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати. Але Володьковi навiть "таке дрантя" Бозна-чим видавалося. Коли б вiн мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко воював "з клятим пархачем", Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу. Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки... Вже з пiвтора рубля майже до двох дртягнув, а "стопроклятий парх" затявся на трьох i анi копiйки вниз... Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобiт, i кожний з них видавався йому "зовсiм добрим". Вiн не перебирає, як батько. "Якi-небудь" - вiн же це сказав виразно. При кожному торзi Володько почуває, нiби стоїть перед судом i його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який: "Я ж вас ще позаторiк знав... Дядько Матвiй? Нi? Боже! То ж ми коли вже знайомi?.. А для вас... Для вас у мене пiвцiни... Оцi добрi з варшавського юхту... Знаєте їм цiну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього чотири рублi... Їй-богу, це задурно. Помiряй... Малий! Помiряй до ноги... Ну? Нiби на мiру". Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звиває його в руках, пробує, чи не трiскає шкiра, чи не вiдлiтають одразу пiдошви... Бо i таке бувало... Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiтається. Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його дiти суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше, нiж десять копiйок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям якесь смiття продавати. А Матвiй сказав твердо: - Два рублi й з половиною! Хоч - беру, не хоч - можеш сам у них ходити! I вийшов. Володько тяжко зiтхнув. - Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але це чобiт. А то... Тьху, бий тебе всi громи!.. Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвiя за полу. - Хазяїн! Хазяїн!.. Вернiтьсяi.. Ну, платiть грошi... Це суха, кривов'яза жидiвочка з крамницi. - Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш? Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi. - Це тiльки для вас... Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид. Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав їх Володьковi. Цей схопив їх на оберемок i тримав обережно, нiби вони з найтоншого шкла. А що в його очах... Скiльки в них справжньої втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть до тла знищила усякi: бiль, острах, безнадiйнiсть. У думцi дякував батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс свої скарби так, нiби це щось рiдке, що може розхлюпатись. Тепер тiльки важке питання: чи варто їх взувати "на росу", чи далi мерзнути? Шкода ж дiйсно нових чобiт. Ну, але добре, що є!.. Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всi спали. Володьковi ноги так болiли, що навiть не мав бажання хвалитись чобiтьми. Поставив їх у таке мiсце, де б не замастились, сам пiшов до клунi, вкрився кожухом i заснув дiйсно сном каменя. I добре, що продав корови. Незабаром гармати пiд Крем'янцем загули. Нi дня, нi ночi. Чорна хмара i чорний дим застелили небо i землю. Осiнь вдарила дощами. Парковi обози гарматних дивiзiонiв зрили немощену дорогу, i в її драглинi грузнули бiженецькi коники по самi черева. їхали вже не дорогами, а полями. Пiд. гуркiт гарматних перегромiв янчать у будах дiти. Смiється i плаче якась чорнолиця жiнка, що сидить на брудному, мокрому клунковi. Вона оповiдає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на полi саме була, а дитя нiби в хатi лишила. Прибiгла,- "дитини вже не було". Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловiк її у Карпати пiшов... "Бодай їм, як довго житимуть, в головi карпатало". Вона протягала руку, благала когось. Хустина злiзла їй на потилицю, а розбите каре волосся всiвав дрiбненький дощик. А обози пливуть собi повз байдуже, поволi. Часом коняка яка черевом на грязюку падає. Били, зводили матюками. Налiпленi стопудовi колеса возiв сутужно обертають маточинами. Не обiйшлося i без хриплого спiву i тнриндикання губної гармоньочки. А Матвiй усе працює. Поле не смiє так лежати. Косить насiнну конюшину. - Божевiльний,- гомонять сусiди.- I на яку халєру вiн працює... Все одно пропаде. Матвiй мiркував: пропаде моя праця тодi, коли мене не буде... А поки костi мої при купi, доти не смiє пропасти нi одно зерно. Одного ранку з гуком i криком в'їхав у село обоз армiї "первого розряда". Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах i садах. Частина зупинилась на чистому полi, саме на Матвiєвому. На подвiр'ї повно воячнi. Дверi хати не замикаються. Пiд клунею двi двоколки, запряженi велетенськими карими кониськами. Матвiй задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не перестає. - Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросiш!.. - Нiчого. Брошу то брошу, а молотити треба... I зародило ж, як на тоте... Копа вiвса десять пудiв сипле. Усi сусiди самi до "фуражирiв" йдуть, просять: - Купiте, гаспадiн! Харошiй авьос... I продавали у снопах за безцiн. Продавали все, що могли: свинi, телята, кури, гуси. Ячменю, пшеницi, жита нiхто не хотiв. "На што? Нашi лошадi й аавса не жрут больше... На кой чорт ячмєнь..." I як, прошу вас, будуть жерти? Бiля конов'язi, як глянеш - овес у снопах. Дощ не дощ - все одно. Конi топчуться по снопах, розгрiбують копитами. На возах м'ясо псується, шнури тютюну, що у крем'янецьких мiщан набрали, гниють. У Матвiя на току купа, пудiв двiстi, вiвса. Солому на дворi в ожередi дощ перемиває. Який дивак буде тепер вiвсяницею, та ще й такою грубою, пiклуватися. Хiба Матвiй." Так. Вiн не забув i за солому. Вояки, мов велетенськi мурахи, стежку через город до соломи вторували. Кожний в "палатку" потребує для спання. Головне, що її отак розтягнуть по дорозi i втопчуть в грязюку. Матвiй i солому рятує. Ходить з вилами по дощi i скидає розволочене на купу. За овес навiть i не питай... Хiба ж хто чув, хiба ж хто бачив, щоб за овес тридцять-сорок копiйок платили? Нi. Хай вже краще огонь зжере, як на галай-балай, отак чортовi нетрудженому в зуби вiддати. Ну, а як? Того... З вибиранням як? Он село вози маже, буди на лiсковi обручi з ряден напинає. Все думає рушити. Рушить цей обоз, рушить i народ. Рушить, як є - селом, повiнню... - Пiд ряднами думаєте зимувати? Ех!.. Думаєш, один з другим. Бог тобi пiч з неба скине? - Але старий." Подумай про дiти... Роби щось. Напни що на вiз i собi!.. Чуєш, як бовхає,- гуторила Настя. - Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то бiльше голова твоя варила б. Куди, до чортової матерi, поїдеш... Настi лишається одно - плач. I вона використовує хоч це. Сльози, як i завжди, шукають найглибших зморшок i тихо спливають кiлькома галузками до тiсно эатиснугвх уст. Матвiя досада люта, мов iржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Рiзьба чола нагадує майстра, що кохався у величi гнiву великих богiв великого минулого. Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинкованi товстою верствою землi. Нагаї, чоботи, носи i чуби - грядь, грязь i грязь. Однi очi, мов пожежа, яку тi люди так покохали, здавалось, все зотлять на попiл, порох i небуття. От як конi рвуть копитами з грузької землi, як соковите цмокають i прудко хльоскають навколо пригоршнi багна. Нiздрi грають i рвуться вiд шарпкого дихання, бризкають пiну i кров. - Куда дарога на Жолобкi? - Пряма... Вот там!.. За лєсам!.. Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусiдньому селi. З фронту страшний наказ летить - все на шiстдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже вiд полудня до пiвночi. Небо i земля тiльки... Гуруррр! Гур, гур, гур!.. По бронзовiм пiтнiм тлi неба валун за валуном, мов випар вулкану, котять хмари. В далечiнь i ширiнь небо згорнуло панцир, здушило повiтря, стлумило соняшне свiтло, що ввiйшло в пiдземелля. Лишилось iнше свiтло, не того ясного сонця, що навiки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою пляма кровi. Постало й поволi, мов свiтанок, ширилось свiтло попелястої барви, яке заволiкало їдкою поволокою поля, гори, лiси. Дороги йшли, мов тунелi. На них литi з чавуну iстоти в загравi далеких пожеж iшли, котились, чвалали, йокаючи животами... Сто сiмдесят мiльйонiв душ приносило жертву, i чорний дим закоптив небо. Десь там у сiрих хащах, мiж золотом i вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої iмперiї. На пiвнiч! На пiвнiч! В лiси! Обернемо вiсь бiгуна[11] i пустим планету навскiс у безвiсть бездонну... Кiнець вам!.. Цю метушню нiс Матвiй у черепi, у душi, у очах. Вiн брав пiвпудову сокиру i тесав буду. Таки, мабуть, пiде. Земля тримає його страшними, цупкими обiймами, але вiйна сильнiша землi. Одяг, посуд, худоба, свиня з восьма бiленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок, широкодзьобих качок.,.. Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! - i хай сiється по широкiй землi. Хай iде лiсами i множиться. Буда вийшла справжня матвiївська. Настя, як побачила, руками сплеснула. - Та куди такий тягар повезеш? А мiшечок муки, мiшечок круп, боденька сала, дрантя всяке.... Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася: - Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже дасте - добре. Дванадцять рублiв втицьнули за веприка... Забили обухом, тулуба забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники поїдали. Що ж, коли на такiй трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося. Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим, дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати - жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик зразу ж уйняв мучну хуртовину. - Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто в муцi!.. - Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем! Шкапа лежить i постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла. Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки, ще не доторкнувшись землi. З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi тварини, полосував її вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили, поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росiї". Обоз не рушє. Вiз у клунi готовий - честь честю - стоїть. Колеса в битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i, видається, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом. Матвiя їжа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина, що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд. Метушливi люди вибиратись квапляться. - Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так по три дн