ачить дiю, яка твориться раз на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже Володько має увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв... I будуть вони заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. "I все, що бачив ти, запиши", - казав дiд Юхим,- "а тi будуть вечорами читати i жахатимуться i думатимуть". Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл гарматних i ворох обня, якої свiт не бачив - це ж не дiйснiсть. Це ж, чоловiче, казка. А що є бiльш привабливого вiд казки? А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цiлою iстотою її змiсту i переболiв кожне її слово, писане вогнем i кров'ю. Не раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди, там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах тяла... Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в неї, тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На "придатку" в Тилявцi виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля груба, гнута, тяжка. I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати, щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв сягнули. Перемагали i зникали... Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, "стрiлкових полкiв", латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi. Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому китаєць носить косу, але зрозумiти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумiлим. Володько все це не зовсiм так розумiє, але приблизно так. В його головi колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить "отечество". Його iм'я вiдходить вiд нього, стає iнодi чужим, туманiє. Переставав вiрити в непереможнiсть "рускаво оружiя". Свята Русь, що в "красє царственной по лiцу землi пораскiнулась", тратить привабу i вiн все менше i менше болiє її поразкою. До отих "галiцiянiв - австрiякiв" чує бiльше притягливої сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все ж таки були "рускiми". Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi... Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь комердяки i пре їх до табору. Табiр димить, готується обiдати. Коло свого огнища не застає всiх. Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було чим поприв'язувати товар. Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну нiч. Усi чекають на свої родини, якi мають от-от над'їхати. Цiлу нiч кипiв бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских. Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i парує над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки. Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одної величезної миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень минає, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тiєю дорогою поїхали. Може, туди на лiси, на Дермань до своїх подалися, а їх усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi та зневiри. Володько знов-таки не подiляє їх горя. Але на всякий випадок вислали за мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б їхали їх родини, вказали, де є табiр з худобою. Швидко минає повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них знов в'ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в їх мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непокоїть Володька. Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю, прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли. Понадувались, мов печерицi. Цю нiч табiр їх має зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв'язуванi, свинi загнанi до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик Христом-Богом благає: - Дурнi дiвки... Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу... Направду принесу... - Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi стискаються, мов вiвцi, одна до другої. Володьковi тiсно, але натомлений i невиспаний минулої ночi, вiн скоро вiддається на ласку i неласку тяжкого сну. Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiгає холод. Шкiра їжиться. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь. Холодно, вогонь згасає. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця. Довго стоконяється мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей. По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i думав заснути. Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом - спина страждає. Задом - груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними дiвками. I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зiрвався, мов заєць, i пiшов геть. До Свого табору прибув пiзно. Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму скоштували. Побачили Володька i всi юрбою: - Ааа! Володько! I де ти пропадав?.. Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж надто добре знає, звiдки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали i на них їдка, iржава усмiшка. У думцi нищив їх самими мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги. Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе їй. Вiн тепер i не думає постачати їм дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська, що їм заманеться. I це не погроза. Зовсiм нi. Володько обертається i вiдходить. - О-о-о! Дивiться, дивiться... Здурiв хлопчисько,- затерендiла Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов iскра бочку пороху. - Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни... - Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з'їхав... Але Володько вже не слухає. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й iде просто на кузню, що стоїть бiля сошi. Нiчого ще не їв. Не взяв зi собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись, поки не приїде батько. Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчної майстернi. Дзвенить залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плюється жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi. Але що це? Нi, це ж неможливо... Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани! чвалає батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зеленої барви. "Татусю!" - викрикнув хлопець у думцi. "Дорогi тату!" - Татууу! - гукає вiн уголос. Матвiж оглядається, але не помiчає одразу Володька. Тут пря кузнi стiльки того народу. - Я тут, тату! - вигукує вiн ще раз. Матвiй зобачив його i пiд'їхав. Кобила впотiла, тяжко сапає. Видно, шпарко чвалав. - Де дiвчата з худобою? - було першим запитом батька. - Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi? - Нiчого, нiчого! Володьку; - викрикує Матвiй.- Все добре! Ми ще всi дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австрiякiв вiдбито... Тепер додому з худобою! Матвiй нiби хлопчик радiє. Ця радiсть передалася й на Володька, - Додому! - крикнув вiн.- Чого ж тут капiти? Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть i далi дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово... Володько радiє, мало не пiдскакує. Бiжить коло кобили i все розпитує батька, нiби вiн бозна-коли з дому. Виявляється - цiлу нiч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються. Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони тепер зовсiм йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i до табору прибули на превелике здивування дiвок. - Оооо! - загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись, горять. Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з'явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебiй, що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей, нi брiв насуплених. Теплий i привiтний, мов пшеничний пирiг. Коли ще вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума. Тi, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли. Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогнi варилася каша... - Чому дiвчатам не даси м'яса? - запитав Володька батько.- Що ти, найголоднiшяй, чи що? - А вiн тут не хотiв їсти!..- зауважила котрась. - А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька такий лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо. В очах його вогко. - Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?.. I бiльше не сказав нiчого. Дiвки вдячнi йому. Дивний такий. Iнший, напевно, он як усе розплескав би. Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бiчними дорогами. Володько чув велику втому й батько кiлька разiв давав йому каштанку. - Їдь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма', не спав. Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд'їхав до нього. - Їдьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив. - Но, но... Їдь, їдь... Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя хата i все навкруги. Як приємно сiсти на лавi за знайомим столом. На нiм миска тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах i сльозою в оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi оповiдання. I, здається, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама i дiти. IV Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали улюбленою музикою... Село жило вiйною. Школа втiкла... Зграї дiтвори пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять "у кухнi" i дiстають порцiї. Осiнь швидко минає. Шляхом снують обози, лiтають козаки зi штабу корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках. Розпочинається попит на овес та сiно. "Ага,- думає Матвiй.- Уже не йдуть самi до них, не просять. А скiльки то знищили того вiвса"... Матвiєвi, отому мужиковi, що має поломленi працею руки, мозолi в долонях, вiдколи їх носить; тi очi, де безодня змагання, муки, впертостi. Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко розумному оковi оцiнити її. Бачить i знає людей - чужих i своїх... I вiн казав: - Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росiї хазяїна!.. А без нього все "нипочом"... Це був тяжкий i суворий присуд. Але iншого в Матвiя не знайшлося. Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi сил, справною та твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля. - Кров така,- Казав вiн.- Татарська!.. У Суражi за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколiйка зв'язує її з Острогом. Гарматний говiр не вмовкає. Пiшли "маршовi роти" на "пополнєнiє". Тилявка на серединi дороги мiж фронтом i запасовою базою. Майже кожного дня надвечiр дiти зриваються з гамором i женуться пiд жолобецький лiс. - Москалi йдуть!.. Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти - одна за другою, без крику i пiсень. Це ж не "первi бої". Тепер iдуть бородатi сибiряки, молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви... У Тилявцi нiчлiг. "Квартир'єри" розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвiєвої хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було, бiльше не влазить. По приходi в село "роти" розпочинають торгiвлю. Новенькi "сапагi, палатки", ватовi "фуфайкi", штани, в'язанi "кальсони". Салдат i душу чорту продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть. - Старiк! Мєняй сапагi!.. Давай какiє-нєбуть, лiш би на ногу абуть... - А вам же... - Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умiрать у старих... I мiняли. На дрантя, на непотрiб з доплатою "два цєлкових". А роти виходять зi села, мов ограбованi. Вiдходять i не вертаються. Полон, смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться i "маршовi роти" розвозять по "тилу" калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували. Що ближче зима, то бiльше в селi "фуражирiв". Уже й на солому попит. Ячмiнь також у моду пiшов. Продав Матвiй першi п'ятдесят пудiв вiвса по "руб i двадцять". Ну, це вже цiна, але й ще не справжня. Фуражир бiлий папiр до пiдпису тиче Матвiєвi. - То нi, господин фуражир. Не пiдпишу. - Пiшi, атєц. Усьо равно... Пiшi! - Ее, нє... Не можу. Характер не дозволить. - Крутой ти дєдя. Ну, ладна... I пише розписку з цiною два рублi за пуд. Дивиться на те Матвiй: нечесний пiшов народ. Але... I пiдписав. - Нє бось, атєц. Нiкто тєбя нє тронєт. А жiть i нам нада. - Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто може. Мiльйони злодюг... Не буде добра, ох, не буде. А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов кабани. Матвiїв знайомий, з бiлими вусиками "батареєць", завжди наїжджає за вiвсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрi гропгi. Вечором чай жлуктить, "Кузьму Крючкова" розкурює - Ех, жiсть, жiсть! - вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулi.Вiжу, атєц, ти на всьо свой глаз iмєєш... Панiмаю... Но вайна сволоч разлажiла рускава челавєка... Кутєрма пашла... Гнiйот наш челавєк... - Бо нема хазяїна... От воно! - вiдповiдає певно Матвiй. - Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся... Вот би тєбя, атєц, на царя... Аа! "Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" - думав Матвiй. Вiн такого зовсiм не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав господарем. Цар собi цар. Сидить i царює, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi. Господарi iншi - мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто знає, що за мiнiстри там, але армiю паничиками бiлоручками, що нi бе, нi ме не тямлять, запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком - хлюст хлюстом... Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить... Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри, подушки... Тьху! - теж вояки! Почали пiдводи зi села в "наряд" брати. Селяни це стiйкою звуть. Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг, стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А спробуй, слово скажи... Морда твоя трiщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви... Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi. Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там на фронтi тисячi тисяч вмирає. Кров ллється, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна дитина. "Паничики" - стало лайкою. - Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде з Iвана пана, але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх... Нема в них кровi живої. Шкiра їх поту нiколи не пропускала, а пiт з'їсть людину. Працею вигониться пiт з нутра... Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не дiйти. Хiба ж людина дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло? От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi вергнули з неба. Маршовi роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвгєвої "халупи" десяток впхнуть i повернутись нiде. Сiм душ своїх, десять чужих... Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили. Вечором плиту розпалять, "кип'яток" на чай варять, жлуктять кацапи по двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам Матвiй у самий кут заб'ється, десь на пiч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться. Груди її диму не переносять. Кашель усi нутрощi вириває. Москалики просять: - Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i бєрi. - Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх дiвати. - Трiдцать капєєк дай i берi... Всьо одно на фронте брошу... - Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток. I штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i сама з нiг до голови в палатках... - Ех!.. Нєгдє i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок, жiсть! Хахли нє умєють жiть... Багатиє, а дуракi... - Зачєм, атєц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала'ть? - виспiвує ярославець. - Ми тiльки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися,- вибачливо i старанно заявляє Матвiй десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини.- "Невмоготу" було все разом. Банк платили, довги великi мали, проценти сплачували. Думали, це все "на врем'я" тiльки, а тут вiйна "грянула"... - А тж i вайну по шапкє... Строй i толька... й,- додає в'ятчак. - Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всi "плотники" на фронтi, а з бабами яка робота... - Вєстiма,замикає саратовець,- Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ занятся хатiт... А нам-та вот плажiтся некуда... Вот жiсть, тєтка єя с ума сашла... На что матушка кржхтєла, када рiдiла?.. Вот уже етава нiкак не ждала, чтоб нам i картiшкi разлажiть нєгдє била... - Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! - лютує ряза-нець,- У нас-та... Вабче Хахландiя нє страна, а нсдара-зумлєнiє... На кой чорт защiщать єйо... Рязань мая далеко... Пусть єйо нємец берьот!.. П'ють чай. Перед кожним мiюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландiю останнiми словами здоблять, Матвiєвi хатчину "в щепкi розпльовують" i все "угли радния" згадують. Кожному, видно, своє нав'мi... Матвiя духота з печi жене, дим очi вигризає. Але й на полу мiсця нема. Його дебела постать страждає. Костi за день досить натрудяться i нема де розiкласти їх для вiдпочинку. На полу в кутi дебелий вояк розлютився, розклав "вєщевой мєшок", виймає сало i їсть. Матвiй пiдсiдає до нього й вибачливо пояснює, чому вiн таку малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому мiсцi будується. Вояк доїв добрий шмат сала i собi почав. - Теє,починає вiн з протягом. Видно, полтавець...- От ти там бiлобрисий,- тикає вiн пальцем у рязанця...- Чово так розкодкудахтався? Якого чорта халяву свою з рiдкими вусами дереш... Волинь ти лаєш, Хахландiю розносиш... А зря... Жалко, чорт бери, що топчется ти тут своїми клишавими лапами. Старика от ругаєш... Але коли, так сказати, правду за чуба взяти, та тобi одному з другим перед балами твоїми поставити, то вийде, що ти один з другим тiльки й життя взнав, що тут. Нє-нє. Не дуйся. Оце ти в себе коли бачив? - згрiб полтавець у широку долоню торбину цукру i потрусив нею над головою...- Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєнiє! Злiсть мене бере, що ви, сукини сини, влiзете в чужу хату i вдаєте, що гаспада якiсь... А дома в курятнику коптився, при лучинi вошi лущив, на полатях боки вiдлежував. Ось тобi зайдеш у якiй-небудь Рязанщинi... Мiхайловка, чи Вшiловка, чи якась Розплюєвка в лiсах заборсалась. Iзба стоїть. Улiз i не знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудростi розводить. Далi податi. Двоетажна така тобi хванаберiя на двадцять душ, як у тюрмi. Йдуть спати i. батько наказує синовi: ти вот, Мiшка-та, не трясi са снахой цєлу ночь... Вам би всьо, щенкам, куралєсiть!..Щоб не змилитись, бо мати у лаптях спить... Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь... Бачу, дмешся, правда очi тобi коле. Полтавець у силу входить, руки в хiд пустив i колотить кулаками дим. Повiтря нагадує океан на мапi. Кацапи лютують, але полтавець мiцно держить стерно своєї мови. Кацапськi слова з прихрапом, з присвистом носа передає... - Та ти,каже,- бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку? Чи знаєш ти, де вона росте i з чого н роблять? Ти он навiть не знаєш, з якого боку їсти її, он i зараз знизу почав. Та у вас навiть ложками не вмiють їсти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарештi не видержує. - Врьош ти, сукiн син! Вот как заеду в твою ряжку... - Фi-фi-фi! Тiльки пiдходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти бачив?..- розгорнув полтавець хустинку, а там Георгiй i медалiя... Це вплинуло на рязанця. - Замовк! Так, так,- каже полтавець.- Краще от замкни своє рило й мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландiю защипаю? Тьху! Грiм тебе ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собi до чортової матерi в свою Кацапiю i не псуй тут воздуха. Ая? За що ми воюєм? А за що наш брат кров ллє? За Волинь? Нєєт, брат. За мазурськi багна, за Варшаву, за Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третiй раз на фронт йду, п'ять ран i оцю чепуху "за атлiчiє" дiстав... Ех, ви, ви! Сохами землю дряпаєте. Дерев'яною бороною скородите, а дереш носа... Хами ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобi ще - покоїв не виставив, що ти хоч раз на жiсть у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!.. Полтавець розiйшовся до того, що, здавалось, зiрветься i почне бити всiх тих кацапiв. Щоки розчервонiлись, очi заблищали. Слова вилiтають з уст, мов удари сокири. До сварки вмiшався вусатий бесарабець. Цей слухав, слухав: - Ша, кiндер! Да ну вас до ста бiсiв! Якого диявола розприхалися... Брось! - Нєє! Я йому докажу, що... - Та брось, Ковалєнко! Надоть тобi з всякою задницею на рожни спиратись... А ти, Лаптьов, також ослом таким видався... Якого, мать твоя кобила, дурака втелила!.. Молчать!.. Полтавець замовк i сiв на своє мiсце. Рязанець двадцяту чашку чаю. Бесарабець, щоб згладити прикрий настрiй, розпочав "врать". - Еее, ввобче вiйна роз'їдає нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт, диявол - всiх однаково в грязюку все топче! - закроїв бесарабець. Почав я, братцi, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата послали в первi бої на австрiйця. Не вiйна це була, а церемонiяльний марш, парада. До наших нiг клались Галич, Львiв, Перемишль. Закинули вуздечку на Карпати й дайош Вєну!.. Славу рускої зброї несли на кiнцях штикiв, а пiснi ж, знаєте? Лунали чортом по всiй землi, як гукнемо, було,- хоч то горб, чи камiнь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив - все одно йохне нутро твоє i вогонь очима вулканом виприсне. У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятiм на Новий рiк були ми в горах Карпатах, на верхах, по яких лиш вiдьми на мiтлах" шугали... Стояли, значить, у лiсi, мов ведмедi, вкритi льодом. Я був собi хлопчак от такий, як он... (тикнув на Василя). Щiчки рум'янi, вус засiвавсь. Горiв усякими любвами преподобної мироносицi Євгенiї Петровни, любвиобильної матрони славного мiста Кишиньова. Зiрвала мене рожевого, як квiтку, а я чурбан - чурбаном, сльози лив, вiршами признання скиглив i думав вiшатись, бо згубив, мовляв, красу невинну. Та, треба сказати, кров моя i душа, i все, що хочете, були на мiсцi, владу. А серце, нiби новий годинник у чистiй ватi, чулось м'яко i цокотiло до всiх, включно Євгенiї Петровни, такими згуками, що тепер посвищи... Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собi чоловiк жив, поле орав, жiнку бив, з жидами лаявся - два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас... У нас, брат, два роки пiдземного благодєнствiя, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем - єж первий єсьм аз. Вуса тобi таким ось рогом попруть, лоб зчугунiє, очi - олово, дивись не дивись, нi думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як пiнявий сплювок. I тодi ти знаєш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно бозна-яким там свiтом звалося. Пригадую, останнiй раз того самого карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лiсi на галявi отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi отак у двi стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш у всяких, честь честю, ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синiми носами... Ех, i народ був! I церкву, i Слово Бога на шпилi Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я там стояв i чув, що погони мої крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I чув, що в душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просякає i розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi у снiг колiнами i многолiття ринними голосами виводили... I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов листя, до землi припали i душами вп'ялися до її грудей. - Здорава! - перервав котрийсь слухач. - Двадцять трупiв лишили на галявi. Змiсило черепи... Ех!.. - i оповiдач майнув пальцями лiвої долонi.- А раненi от так i повзали по власнiй кровi, мов моржi. "Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хрiста радi!" Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цiлiй галявi розволiк. I так чоловiк спрашує: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi? I тут чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся - всюди рука твоя торкнеться сажi з пекельного горiла. I чоловiк стане чорний, як отi челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть. Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого... Бог, чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба розбитого чоловiка - все на одну пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i нашi голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, i нашi вiитовки, i наших старших, i нашi заслуги... Потопчемо нашими чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сидiло теплим розумним словом i що вело нас на смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд - мiльйон на мiльйонi - втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського животiння... Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов омамленi. Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: "Ну? Як ти?" - "А як ти? Що скажеш?" "I звiдки вiн узявся такий тут розумний?" - подумав Володько, який не слухав, а жлуктив цiлим своїм єством слова солдата. - Ей, братва! - кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло, клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу землю, кам'янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва. Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв, виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.." Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Мiж ними молодики безвусi, отi перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди якимись таємними пiдземними ходами. - Iш надайот! - зауважив котрийсь. - Да. А завтра-то i ми iспробуєм нємєцкаво перца... - Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни. "Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi. - Хлєба! - просить i протягає жовту ручиську. На долонi металевi грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр? Не дiстанеш, коли мадяр... А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший. Розплювательний - вишкребки великої iмперiї. Приводили таких до штабу, клали, один козак всiдався на карк, другий на п'яти, третiй вкладав на дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив. А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась в полум'ї кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли пiд козачу гармонiю. У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки отой змiст, який має в собi кожна подiя. Весна, лiто, осiнь, зима кружляють навколо людини, що стоїть в серединi всього, а змiст подiй лишається в колi i творить повiтря людини, творить її клiмат. Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки зняли з-пiд вояцької пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до двора... Кажуть, знайшов порожнi покої зi стiнами, на яких однi плями вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до Матвiєвого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо" власними (от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл. I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася. Не знайшла бiльше стола для себе. Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подарує. Понеслася i все чисто, де треба, розказала. Настю нiхто не чiпає, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й тодi явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д. У штабi суд i розправа. Те i друге короткi, стислi i без того, що зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець. Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали, що в таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди, спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття... Нi. Це трохи забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужої, нi, навiть у думцi. В розглядах його - як далеко не сягають вони - все було, лиш не було нi одного зерна, що таїло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались за ним, були його слiди, литi з його кровi. I от пiсля тiєї "повєсткi" Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед його зором i клiпають своїми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй. Знищ разом з ганьбою i соромом. Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його, може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув дверима i пiшов до клунi. Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся, яке патлає i перегортає поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Здається, вiн несе десятипудовий мiх пшеницi... Навiть, здається, ноги його слизькаються... Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у хлоп'ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби рiка замерзла, ломить свою поверхню i спинає одну на другу гострокантi крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на краєчку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару, який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо. А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi миса тлустої зi салом капусти. Нiхто не торкається нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов зменшена хмара, пiднiмається й урочисто розкладає на боки свої патли. Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й грiшно тiшаться з горя матерi та її улюбленця. - Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув на плечi i пiшов до клунi. Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних бiгунах половиннi дверi. Тихо тут, нiкого нема. - Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою впертою суворою мовчанкою. - Тату! В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнутої дебелої постатi з отими невинними соломинами на чупринi. - Ну? Чого ти хоч? - падає батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр їх зустрiвся. I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: "Ой, тату, тату!" - просив. - Я ж не знав...- ковтає Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей. - Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене й б'ють... Iй-богу, тату, пiду... Батько анi не поворухнувся. Стоїть дещо похило, i лiва рука пiднята в напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило їх, пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки добрi виринули звiдтiль з отiєї ями. Володько ж знає, що пiд тими бровами, за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонiв. На те якраз хтось над'їхав. Через шпари дилiв видно надворi двох вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'їхав пiд вiкно i знайомими словами загукав: - Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi. - Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє...- зрадiв "бiловусий фуражир". - Салому iмєєш? Цєну палучiш... - Солому? Нi. Не маю...- проговорив Матвiй. Вiтер сипле зi стрiхи дрiбний снiг, який чiпляється неприкритої Матвiєвої голови. Володько це помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку. -Да ти, ста рiк, нє упрямся. Знаємо дело - салом iмєєш... Нє врi... Полна тябє упрямiтся, как дєвка под. вєнцом... Два рубля за пуд палучiш... Пудоф двадцать надоть... - Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою я вам покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду. Це була купа промоклої овсяиицi, яку розтягнули були солдати й яку пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю i ткнув нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув... - Нiчаво! - сказав.- Бєрьом... От самаво утра єздiм, нiгдє саломи нєт... - Як хочете... З цим вершники вiд'їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому. - От бач,сказав Матвiй Володьковi i Василевi, який також вийшов з хати.- А треба було, дубило їх ма', все нищити. Мене те все вже дурним робить... - Ходiть, тату, їсти,- сказав Володько. - Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. їв Матвiй мовчки i мало. Поїв i знов на двiр подався. Володько слiдкував за батьком, пильнував кожного його кроку. Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер i мело снiгом. У штабi треба бути "в дев'ять часов". Але годинника нема, сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом з батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько бачив не раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв струнко, не смiв захищатися i тiльки очi та уста вказували, що в тiй людинi є душа i все те, що чинить вираз болю. I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там кладуть, знiмають штани... Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав головою i з уст його рвались куснями згуки... Нi, нi. Володько пiде, впаде, розкаже все... Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони не тягнули його батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не знає, як виглядають тi покої. Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди батько ходив. То тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для родини бiду. Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулi днi. Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в порядку, наколи б його задержали, чи що... Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi млинцi й очi її мокрi. Батько з'їв кiлька. - Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся. I одягається. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув вiдоме своє "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви їх - сама невибагливiсть та суперечнiсть... Хто знає, куди збирається Володько, i яке кому дiло, куди вiн збирається. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди його одразу замiтає вiтер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати чобiтьми на тi самi мiсця. Чи бачив батько свого послiдовника? Хто знає. Вiн не оглядався. Йшов усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину,