рухами рук. Ледь зрозумiли її. Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiхається до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок. Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно. - Добрий день! - сказав вiн по-простому i всмiхається. На ньому студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Києвi чи в Одесi у високих школах обертається. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама, чи сама найпростiша жiнка. На всiх "викає"... - Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю. Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, вiн би й до нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i то не близькому. - Ну от i гаразд,- (останнє слово для Володька новинка) каже панич.- Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви, Гольденберг, що значить ваше прiзвище? - Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiдає Мошко.- Гольд значить золото. Берг - гора,- додає для бiльшої ясностi. Панич смiється, Володько також всмiхається. Небо i цвiтуча черешня дивляться на них ясними очима. Подихає вiтерець. Кiлька наївних бiлих пелюсточкiв зривається десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але нiхто їм не перешкоджає. Панич заявляє, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це "Малий Кобзар". А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi. Ну, то вiн розповiсть їм про нього. Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млинi на Лебедщинi дядькiв-завiзникiв. "I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн своїм приятелям такий заповiт: "Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкраїнi милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю волю окропiте". I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли її в Україну. Тут поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом, на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич. Хвилина глибокої тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi цвiтучi черешнi не рушать їх захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла, хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка. Далi панич читає ще кiлька Шевченкових пiсень. Якби менi черевики, То пiшла б я на музики, горенько моє... Черевикiв немає, А музика грає, грає, жалю завдає... Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумiлий, рiдний. Ой, пiду я боса полем, Пошукаю свою долю, доленько моя... I як вiй це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хiба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi слова, вложив до них частину своєї душi i дав образ. Дiвчаточка на музиках, червоних черевиках... Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може на музики. В очах її карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чує її. Ах, коли б вiн мiг допомогти їй. Ще й ще читає панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти дiбевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них i все горить, все палає яскравим сонцем любовi. Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той зичить. Руки тремтiли, коли торкнувся ними тiєї книжечки. Бiжить додому. По дорозi зупиняється i читає. Дома залiз у малини за хату i знов читає. Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалхся з отiєї далекої' щiлини, куди недавно засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не лякається. Вiн просить їх не торкатися його трупа. Вiн не бажає, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним. Вечором при лампi Володько розповiдає про Шевченка батьковi. Той натомлений вернувся з поля, поволi їсть i слухає. Коли Володько скiнчив, батько каже: - Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був. - Хто? Шевченко? - дивується Володько. - Певно. А хто ж? Володьковi аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далi окремi, твердi слова: - Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали. - Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На цiле життя в москалi його запер. - А який такий дурний цар був? - гостро додає Матвiй. - Та ж той...Миколай первий... - А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити своє невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вiрити в такi очевиднi речi. Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним починає жити щось таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не дає йому спокою. По iспитi їде до мiста, заходить до книгарнi i купує собi свого власного "Кобзаря". Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь. Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах "пагони". Вiн прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма. - Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу. I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом i слухає. За байраком байрак, А там степ та могила, Їз могили козак Встає сивий, похилий... - читає Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються виразно i вкладаються у струнку колону. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала... Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiймається висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiгає в собi великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночi встає i щоночi провалюється. Василь вислухує. - Даа!виривається з його уст. - Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю. Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б вони зайшли. Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою перешиту "на елєгансько" шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє улюблене "Било в мєня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова. VII Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi. Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди, струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси. Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне. Вечором Матвiй обходить його навкруги. - Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда. Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю. Володько майже не чує нiг, але слова батька - закон. Обертає кавi i напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а поле також. Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському "мундурi". Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити. По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарiї привiз",- заявив Матвiй. - Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, - додає Єлисей. - Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до розуму довести хочеться,- розважає Матвiй. На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух. Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що вчащати Володько. I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа. Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська, перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи, каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте кубло. Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що стоїть мiж чотирма велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер тут висять плакат. Володько читає: - Таварiщi крестьяне! Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi: - Да здравствует мiровая революцiя! Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодної" церкви так само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають. Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання архимандрита. Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала Володькова мати за цим мiсцем. Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково. Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так. Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй. - Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще додому, Володько витрiщив очi. - Семинарiя,- продовжує Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi. Серце Володька опало. - Але наука буде? - питає вiн голосом надiї i розпуки. - Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi. - Певне,згоджується Володько. I через два днi батько та син вiд'їхали. Нарвали повний вiз яблук, слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми чудовими плодами. Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка. Володько не шкодував своїх сил. Цiлий день вiддавав своїй рiллi все, що мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з приємнiстю востаннє обiйде кiлька разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i, дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче їх на мiсце. Але поки що зупиняється i сiдає перед кiньми на рiллi, щоби перевести дихання. З приємнiстю вiдчуває прохолоду землi. Босi, бруднi ноги вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i протягають до нього свої морди. Вiн пiдставляє їм долоню i вони лапають по нiй своїми грубими волохатими варгами. - Ну, ну,розмовляє Володько з кiньми.- Ось ще трошки i кiнець. Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви любите його? I ти. Шпачка, i ти, Карий. Обоє дiстанете. Ну, певно. Само собою... Тварини розумiють його. М'якi їх оксамитовi носи з приємнiстю роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова їх юначого пана цiлком їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку. - Здравствуй, маладєц! - зненацька чує Володько над собою. Вiд несподiванки вiн здригається i пiднiмає голову. Майже над його головою на велетенському бiлокопитому каштанi сидить i посмiхається гарна панна. Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Калiновського. Вiн не раз бачив її, як вона сама, або в товариствi якогось офiцера, проїжджається верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги i нечуйно по рiллi пiд'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер. На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону. - Ну, що? Втомився? - питає вона дзвiнким, чудовим голосом по-московськи. Володько нiяковiє i зводиться на ноги. Червона барва заляває його шорстке обвiтрене обличчя. - Нє! - кидає вiн уривно, хитнувши головою. - Це ти сам усе зробив? - питає вона далi. - Певно, що сам... А тож хто,- вiдповiдає вiн здивовано. Панна всмiхається. Володько спускає очi. - Любиш ти конi? Так? - Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь. - А як ти звешся? - Володько Довбенко. - Володя. Гарно. Твiй батько там живе? - Умгу,кивнув головою. - Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi? - Нi,- як утяв Володько. - А тож чому? Не подобаюсь я тобi? - Не те... Я тут не буду. - А то ж де будеш? - До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн. - Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив? - Певно. Панна голосно смiється, кидає "добранiч" i вiд'їжджає. Велодько проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася i махнула рукою. Кiнь бiжить. Червоний серпанок має на вiтрi. Володько так довго проводить її поглядом, поки вона не зникла з його зору. Коли залишився сам, в його головi миттю ще раз з'являється цей несподiваний образ. Хтось до нього прилетiв, заговорив дзвiнкою мовою, усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi своїми кiньми. - Вйо, конi мої! Конi слухняно рушають i тягнуть борони. Скоро кiнець. Володько пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радiсний смiх. Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок. - Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець! Цiлим єством чує Володько величну радiсть повного життя. До нього все смiється радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед. I гарний захiд сонця, що так само спрацьоване, спокiйно, маєстатично сiдає за обнятий пожежею лiс, i гарний, повний мiцних випарiв, сутiнок вечора, що заливає все навколо i творить чар неймовiрної насолоди доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть втома гарна, вриємна i здорова. I коли до цього шматочок якоїсь втiхи, крихiтний промiнчик чогось нового, щира усмiшка рожевих уст - о, тодi стократ благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б'ється у кожнiй билинцi, у кожнiй грудочцi сирої землi. Он Матвiй вже вийшов, щоби востаннє провiрити Володькову працю. Широко ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду, пiднiмає i викидає на межу якийсь вiхоть пирiю. Володько обходить над дорогою востаннє. Конi пiднiмають вуха, бо чують вiдпочинок. Сонце перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лiсу i вгрузло в його густу масу. Вечором цiла родина збирається в хатi. Конi вже побрязкують при жолобi ланцюгами i смаковите заїдають обрiк. Володько миє руки та обличчя. Мати ставить на стiл вечерю. Батько присiдає на лавi, тримається рукою за бiк i говорить: - Ах, щось, рiзало ма', в боку коле. "Ну, те в боку",- думає Володько i поглядає на батька, на якому не помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць вiн не любить завважувати. Бувало, протяв до костi пальця, лайнувся, шарнув ним об холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не вгавається кров, обов'язав якою ганчiркою, i все. - Ви б, тату, полежали трохи,- завважує Володько. Батько не вiдповiдає. Мовчки всi сiдають до вечерi. Якась велична, чарiвна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них радостi i є в них радiсть. Нема в них горя i є воно велике. Он вiн, голова цього найкращого з царств, поглядає на всiх невеселими очима, i як не вiдчути того погляду, в якому стiльки великої скорботи, стiльки Божого, стiльки незабутнього. На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому тяжко дихати i зовсiм не хочеться їсти. Субота. Завтра недiля, чотирнадцяте число - день, коли Володько мусить вiд'їхати до школи. На полi ще безлiч працi. Володько роздумує: як залишити все те на руки хворому батьковi? - Може б ви, тату, до лiкаря. Га? - каже Володько. Матвiй вiдповiдає не вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову. - Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер. Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його - як сказав, то сказав. Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн до лiкарiв. Решта - сама природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на дуба, бо стоїть на найвищому мiсцi. Життєвi буревiї i громовицi не жалували його. Та все-таки днi його незчисленi, бо чує вiн у собi силу небуденну. Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи, Матвiй. - Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки - до Дерманя. Iнакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалiвни i вернеться. У лiс їхати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть її з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васiїцями вбили так цього лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану... Так i має бути. Володько виходить ще надвiр. Має дещо попорати, приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у темнотi. Нiч. Зорi. Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це велика жертва, але ж батько... Може, вiн життям своїм жертвує. "Встану..." А що, як нi. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спинi болить. Нi звестися, нi з'їсти. Прийшов до хати. - А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от поорю трохи, а тодi вже... - Раз тобi сказав i досить! - твердо промовив Матвiй. Тепер вiн ще впертiший, нiж коли iнодi. Володько бiльше не перечить. Настя вже й торбинку для нього приготовила. - Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на тобi... Поки хватить, їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, вiддамо. До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього паперами, шкiльне свiдоцтво i "Кобзаря". Одягу має досить. Перешитий з австрiйської "шинелi" плащ, офiцерський мундир. Чоботи перешитi з Василевих. Дещо широкi халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов сонце. Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи до голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не спить. Мати, як i завжди в таких випадках, стоїть перед образами i довго в темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її великiй душi, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так i чує, здається, як благає вона: - Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи нам. З великої своєї ласки вдiли нам частину щастя i благослови нашi починання. Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому ангела свого, щоб хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий свiт, де бiльше мiсця, як у нас. Розумiє те Володько i йому стає приємнiше. Може, i справдi до нашої темної малої хати приходить Бог i нiхто, крiм матерi, не вiдчуває так виразно його присутностi. З цiєю думкою хлопець засипляє. На свiтанку другого дня прокинувся i почав збиратися в дорогу. Мати нашвидку готує снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв, без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось уже має вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий старим кожухом. На обличчi ледь помiтна блiдiсть. Очi поглибшали. Лiва його долоня лежить на грудях. Шкоруплi товстi пальцi пiдiгнутi. Права вiдкинута на постiль. - Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько твiй також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i не падай духом. Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не пропадуть. Хоч з яких глибин наверх випливуть i люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських людей. Кепськi люди - слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби своє дiло. I ще скажу: той тiльки знає цiну "жизнi", хто все на власнiй шкурi пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бiйся. I кепськi люди схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом! Володько стоїть у ногах батька i слухає. Пiсля нахилився на постiль, похапцем взяв батькову руку i, як лежала вона догори долонею, так i поцiлував її в самi мозолi. - Ну, ну. Будь здоров, сину! - додав вiн.- А оце тобi на дорогу. Як видужаю, сам приїду. Володько не дивився, що взяв вiд батька. Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм - бувайте здоровi! Конi рушили i повезли. Спочатку їдуть поволi. Володько сам поганяє конi. Дивиться на папiрчик, що дiстав вiд батька, i ховає його до кишенi. П'ять рублiв невеликi грошi, але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побiч на в'язцi соломи. На її обличчi скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову хворобу. Обiцяє, що, як трохи вiн поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полi ще картопля й насiнна конюшина. Хто то викосить її. Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але вiн гонить її вiд себе. Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев'яними кругляками. Дiброва. Товстючi столiтнi дуби. Пастушки пасуть товар i грiються коло вогню. Ранок холоднавий. Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом'яними стрiхами хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком. Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигiн, мiсточок, велетенськi осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище овочевий сад. Буда садiвника, з якої валить дим, i хата з чорними вiкнами. Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле. Переїхали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку мiстечко Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки. Великий "казьонний" суразький лiс. Чорно-бiлий стовп з понищеними таблицями. Молода смерекова посадка i садиба лiсничого. Тут Володько прощається з матiр'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечi плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумiє, чого тут плакати. - Коли дожене тебе яка пiдвода, попроси, хай тебе пiдвезуть. Може, якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить... i помагає... Уста матерi тремтять, але плач стримує. Володько цiлує її в руку й вiдходить. - Зайди там до дiдуня! - гукає навздогiн мати. їй не хочеться одразу їхати назад. Вона хотiла б ще щось сказати йому. Стоїть i хрестить за сином дорогу. Ось вiн оглянувся. - Добре, мамо! Зайду! - А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять... - Добре, добре! - Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось тобi допоможе! Вiдповiдь Володька вже невиразна. Вiн вже на зворотi дороги. Ще хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд'їхала. А Володько вже сам. Лiс i тиша. Лише час вiд часу проходять якiсь святочно одягненi люди. Вони кажуть "дзiньдобри" i питають Володька, куди вiн iде. Володько вiдповiдає одним словом. Не має часу на розмови. Вiн думає. Але все-таки Володьковi приємно йти. Як колись, так i тепер йому приємно, коли починається щось нове, невiдоме. Згадує всiх рiдних та знайомих у Дерманi. Ноги м'яко ступають по сухому пiску. Шелестить пiд ногами опалий лист. Дорога спускається вниз. Йде, йде, йде. Дерева не рiдшають i не густiшають. Велетенськi їх стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По часi Володька наганяє пiдвода. Маленький драбинячок, запряжений гнiдими шкапенятами. Шлеї, вiжки i все, що на них, портяне. У розбитiй їх гривi реп'яхи. Бiжать пiдтюпцем. На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На ньому палатковi штани й австрiйськi вiйськовi черевики. Володьковi хотiлося б попросити, щоби пiдвiз, але шкода розставатися зi своїми думками та самотою. Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але i часу шмат добрий. Ах краще хай собi їде. Але дядько не так думає. Вiн цiкавий, що це за мандрiвник такий з торбиною на плечах та палицею в руках. Порiвнявшись з ним, притримує конята. - Дзiньдобри! А куди, хлопче? - питає високим викриком. - До Дерманя,- просто вiдповiдає Володько. - Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти ж звiдки? Володько вiдповiдає одним словом. Дядько цiкавиться далi i довiдується про все. Вiн дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу. - Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали. Просто вбивають, та й годi. - Мене не вб'ють,- каже Володько. Дядько галасає на цiлу губу. Володько йде при возi. Нарештi дядько спохватився. - Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись отам на лютринi. Все-таки трохи пiд'їдемо. Я тут недалеко, верстов двi. З Гiсерни. Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. Приїхали до Гiсерни. Дядько лишився, а Володько посмаляв далi. В полудень досягає Зеленого Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут починається справжня Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi краєвиди. Спереду Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше похмурi, менше говiркi, але дебелiшi, рiвнiшi й охайнiшi. Села кращi почнуться. Ось тiльки минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацiї цукрових бурякiв. Бiльше критих залiзом хат, менше соломи. Володько чує цю землю, бачить її красу, її радiсть i горе. Вiн наближається до того мiсця на землi, де вперше побачив свiтло сонця та вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його єство повне вдячностi до цього клаптя великої своєї батькiвщини. Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти. Торбина стала значно тяжчою. Кiлька разiв вiдпочивав i аж поночi опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубовi. На щастя, вiтер зiрвався i попихає його в спину. Через темноту збився з дороги i замiсть на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i дражнив собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть, були гостi. Щось пили, їли, гомонiли. Володько застукав у вiкно. В темних дверях сiней з'являється дядько. - Ти, стало бути, як? На хрестини? - питає дядько, не бачучи Володька. Вiн хитається i тупцяє, нiби стоїть на гарячому. Володько починає вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, i дядько довго не може розiбрати, чого той хоче. - Ага! - нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало бути, зi скубентiв? Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарiї в образованiє йдеш. Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас самогон. Послєдня новость сезона. Панiмаєш? - i вiн сплюнув через порiг.- Таки нi? Ну так, Гануню! - гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки, щоб махнув отак через займиська та пiд гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий будеш? Яка твоя личность i фамилiя? Ооо! Матвiїв! Отого, що у Тилявку вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобi от i на... А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж iз Тилявки. Га-нуууню! - пiдняв вiн голос.- А покажи йому, та виведи. Це ж Матвiїв. Вiн до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п'ятдесят, диви, верстов учухрав. Гануня нарештi з'явилася. Провела Володька над долину i показала куди йти. До дядька свого прибув Володько аж пiзно вночi. Ледве достукався, не хотiв їсти, скинув зi себе верхню одiж i, зовсiм знесилений, лiг на тапчанi спати. Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День яснiший вiд вчорашнього. За вiкном вiтер похитує гiллям горiха i шкрябає ним о бляшану стрiху. Пiсля встає, снiдає, оповiдає останнi новини з Тилявки. По снiданку рiшає вiдвiдати школу. Виходить через затильнi дверi на садок. Сливи обсипанi синiми соковитими овочами. Яблунi ледь втримують свiй тягар. По листi розлита холодна роса осенi. Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старi, косатi берези ряботять жовтавiстю i час вiд часу з них зсипається кiлька золотих лусочок. Сходить вниз, iде берегами до монастиря. Пiд монастирем ставок з острiвцем посерединi. На острiвцi та навколо ставка старi осокори. З їх листя капає роса i по гладенькiй, чистiй поверхнi ставка викреслює рухливi кола, що швидко збiльшуються, взаємно перетинаються, добiгають до берега i там никнуть. У водi вiдбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З осокорiв спадає лист, падає на хмарини i, здається, разом з ним пливе пiд берег. Володько йде далi. Ось подвiр'я школи. Кiлька великих дверей. Коли б Володько знав, у котрi з них входиться, то вiн одразу б увiйшов. А то став i вагається. Острах його бере. Вiн ще ж нiколи не входив у такi великi дверi. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разi не такi, щоб Володько почувався перед ними гаразд. Вiн приготовив своє "свiдєтєльство" i шапку зняв. Ну, Володьку! Смiливо вперед! Добре. Вiн одважився, виходить по кам'яних сходах, вiдчиняє великi, бiлi з мiдною клямкою дверi i входить у коридор. Школа вже почалася. Тiльки що скiнчилася перерва, по класах гудуть школярi. Коридором бiжать до класiв учителi. Коло вiкна стоїть священик i розмовляє з молодим кучерявим у галiфе панком. Священика Володько знає. Це ж дерманський батюшка. У нього на устах вiчно насмiшкувата мiна. Здається, вiн не розмовляє, а кпить. Володьковi не хочеться самому пiдходити до батюшки, але той помiтив його. - А тєбє чево? - питає Володька. Володько нiяковiє, цiлує батюшку в руку, подає своє свiдоцтво i каже: - Я, батюшка, хотiв би записатися до школи. Нашу школу я вже скiнчив, i ось тут свiдоцтво. I батюшка, i той другий у галiфе розглядають свiдоцтво. Володько стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля. Батюшка перечитав i каже: - Так, так. А ти чей? Володько сказав. - Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там у нас какоє мєсто? - звертається до кучерявого панка. Той хитає головою. Володько запирає дихання. - Нєт мєст. По трi на партах сiдят,- заявляє панюк. - Господiн учiтель,- просить Володько.- Я так далеко йшов. Ми були з татом перед двома тижнями i нам сказали, що школа аж за два тижнi буде. - Ето да! Но тєпєр нєт мєста i канєц. Нет. Понял? Їдi сєбє дамой. - Гаспа... - Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! - заговорив батюшка. - Слишiш же, што нєт мєста? Пiсля цього батюшка i кучерявий панок пiдходять до класiв. Володько залишається сам на коридорi. На душi в нього тягар. Вiн зовсiм не допускав, що i тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди додому i кiнець. Добре їм казати. Стiльки рокiв жив цiєю думкою, а тепер iди й кiнець. У класах iде навчання. Якi щасливi там сидять хлопцi. Володько не може їм не заздрити. Але ж вiн нiяк не може вертатися додому. Що скажуть тато, знайомi? Скажуть: - Ну, от. Пiшов. Поставили його там на "акзамин", а вiн тобi нi бе, нi ме. I прогнали. Володько стоїть коло вiкна. Не пiде звiдсiль. Обдумує, що має сказати тому вчителевi, щоби вiн його зрозумiв. Бо ж вiн не розумiє його. Не може ж так бути, щоб не було там якогось одного мiсця. Вiн буде стояти. Вiн не великий пан i з приємнiстю перестоїть тих кiлька годин навчання. Не може ж вiн. нiяк не може вертатися додому. Година довго тягнеться. Володько стоїть i сподiвається. Надiя не покидає його. Вiн хоче. Вiн неймовiрно хоче. Вiн знайде якесь слово i тi зрозумiють його. Нарештi дзвiнок. Година кiнчається. З класiв виходять учителi, а за ними роєм сиплють школярi. Володько переймає батюшку. - Ти єщо здєсь? - питає той здивовано.- Ступай дамой! Нєт мєста i больше нєчево гаворiть! I батюшка пiшов. Вiн навiть не хоче з ним говорити. Всi вчителi також не звернули на Володька анi найменшої уваги. Володько вiдходить. Та сама дорога, але вiн не помiчає вже нi ставка, нi осокорiв. Йому боляче. Не розумiє, чому люди такi недобрi. Вiн так мало собi бажає, а вони i того йому не дають. Дома не сказав нiчого дядьковi. Порiшив пiти ще завтра, а може, якраз приймуть. Але i завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й iншi навiть не хотiли Володька чути. Прийшов додому i хоч-не-хоч, а розказав дядьковi. - А ти ж їм сказав, що пiшки аж з Тилявки йшов? - питає дядько. - Певно, що сказав. - А "свiдєтєльство" своє показав? - А що ж. Певно. - А чому ж ти не попросив добре? - А хiба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, "мест" i все. Дядько Єлисей далi не питає. Вiн мiркує. Володько мiркує також. Обом їм невесело. Пiсля дядько каже: - Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою пiдем... Де самого архимандрита. Серце Володькове пiдскочило. Надiя, мов блискавка, знов мигнула на його захмареному небi. Добрi дядько. Нi, що не кажiть, а Володько таки в щасливий мент народився. Всi за ним. Хай тамтi ще почекають. Ми побачимо, хто-переможе. А дядька вiн завсiди любив. У них короткозорi очi, але вони багато знають. Кожної вiльної хвилини у них завжди книжка в руках. У вiйську "унтирцером" були, татар вчили i з ними татарської мови навчилися. Вони люблять спiвати: I кепести чекарган, i барчак тукарган, i кузук утарган, матер буис семинга. Оповiдають про старе, про князiв та генералiв. Щось неприємного, скорбота якась, чи що... Дядько напiвноважно, напiвжартом питають: - А чи знав ти князя Ашкiнази? Володько всмiхається, i йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли i є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливостi до виходу з тяжкого становища. На другий день дядько натягає свої "новi", ще з передвоєнного корту штани, взуває вояцькi чоботи, не менш вiд штанiв iсторичного кашкета, бере улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком iдуть до монастиря. Приходять. На монастирському подвiр'ї спокiй. Увiйшли до будинку, де живуть ченцi, i запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали. Довгий, темний коридор. З обох бокiв багато дверей. Широкi, старi сходи провадять на другий поверх. Там показали їм однi дверi. Єлисей вiдчиняє їх i бачить, що за ними ще однi дверi. Увiйшли. Опинилися в мешканнi архимандритового келейника. Це блiдий, зi синiми на скронях жилками, хлопчина. Вiн ввiчливо привiтав гостей, просить сiдати й зачекати. "Його преподобiє" зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келiйка. Стiни закопченi. Чорний образ Христа в терновому вiнку i якогось єпископа, подiбного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою. Володько зiтхнув. Дядько подивився на нього i моргнув рудуватою бровою. Не журися, мовляв. По короткому часi дверi раптом вiдчиняються i входить архимандрит. У чорному, високий, стрункий, подiбний до Христа, вiн одразу подобається Володьковi. Яснi хоробливо блискучi синi очi. Борiдка каштанова клинцем. Такої ж барви довгi коси, роздiленi посерединi виразним продiлом. Володько з дядьком пiдходять пiд благословення. - Ну, гостi мої? Кажiть, що вас направило до мене,- заговорив архимандрит. - Ваше високопреподобiє! - зачав дядько.- Оце прийшли ми до вас просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примiстити оцього хлопця до школи при семiнарiї. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому "уєздi", п'ятдесят верстов звiдси. Прийшов вiн таку путь пiшки, а школа не приймає його. Має добре "свiдєтєльство". Архимандрит глянув на Володька, пiдiйшов до нього, поклав свою руку йому на голову. - Ну,- каже вiн.- Бачу, що вiн дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з управителем. А ти завтра приходь туди. Володько ожив. Цi кiлька слiв вернули йому вiру в справедливiсть. А також вiн певний, що є радiсть велика, тим бiльша i яскравiша, чим темнiше її тло i чим тяжчий шлях до неї. Вийшовши вiд архимандрита, Володько до цiлого свiту смiється. Радiсно йому. Так багато стало простору i так весело свiтить велике сонце. Ах, як приємно ступається по такому просторому свiтi. Йдуть - дядько i вiн... Як мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумiннi слова. На черговий день Володько вже у школi. Учитель, той самий у галiфе, показав йому його мiсце. Школярi, що сидять на тiй лавицi, не хочуть, щоб Володько коло них сидiв, їм i так тiсно. Володько притаковився зовсiм на краєчку лавицi. Йому все одно. Йому не треба багато мiсця. От краєчок один i досить. Зате вiн слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена. Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних полiтурках. Шкода, що Володько не чув усього спочатку. Цi вже другий тиждень учаться. Але не бiда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого. А тим часом оповiдається, як слов'яни йшли до варягiв, як просили їх: "Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходiтє, княжiтє i владейте намi". Володько уважно це слухає. В його уявi постають новi образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю. Проходять днi. Володько вчиться. Пiзнає, що найкоротше вiддалення мiж двома точками це проста лiнiя. Довiдується про пасати, мусони, бризи. Рюрики. Усе нове, все цiкаве. Усе пориває за собою. Цiла Володькова увага там, у книгах. Забув за поле, за свої конi. Лиш час вiд часу пригадує собi дiм i журиться, що то робить хворий батько. Това