ришi все ще не приймають його до свого гурту. Нiчого. Вони ж ще не знають Володька. Як вони можуть так скоро пiзнати його. Почекайте лиш, дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливiсть врости в оточення, навчитися смiливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти слова, яких є повнi уста, але яких не пускають назовнi скромнiсть, непевнiсть, сором. А тодi знов розгорнеться Володько, i всi побачите, що ви помилилися. I так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи. Першим вiдкриває його вчитель, той самий, що не хотiв його прийняти. Пiсля першого запиту на лекцiї Володько виходить iз честю. Другий пiдкреслює його вагу. Третiй змiцнює i закрiпляє її. Сусiди - перший Володимир Галабурда, другий Леонiд Товстий, що не вимовляє лiтери р, м'якшають, рохманiють. Вони ще, правда, величнi й недосяжнi, але погляди їх час вiд часу спадають iз недосяжної висоти i на Володька. Решта товаришiв також наближаються до нього мiлiметровими кроками. А Володько все росте, все ширшає. Ось вiн вже i ступає смiло. Якоїсь суботи достукується до бiблiотеки. Там повно книг, i Володько може їх читати. Просто - бери i читав. Скiльки хоч, читай. Майн-Рiд, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скiльки тих чудернацьких назв. Якi дивовижi, якi чудеснi краї, якi люди. Хiба ж можна жити отак i не спробувати зробити мандрiвку на мiсяць, познайомитися з чудесним капiтаном Немо, об'їздити з ним усi бiгуни попiд морями й океанами? А хiба ж не золотi приятелi Том Соєр та Гек Фiн? Хiба не розкiш проїхатися з ними по повних водах казкової Мiссiсiпi, пережити стiльки дивовижних пригод, здобути великi скарби? Так! Розкiшне, гарно, чудесно! Добре погрузнути в таке життя, жити ним i ще раз жити, гризтися з потворами, полiпами його глибин, збагачувати себе скарбами найглибшого його дна, захованого там колишнiми мандрiвниками. Рости, ширшати. Знати всi смiхи, всi болi, всi розкопи душевного прагнення, що не знає тих меж, за котрими вже не знайшлося б нiчого, що притягало б людську цiкавiсть. Революцiя росте. Смутнi вiстки долiтають iз далекої пiвночi. "Аврора", "Смольний". Большевики. Назви, що якось ширяться, ростуть, хвилюють мужикiв. - Земля i воля! Усе народовi! - Помiщицькi землi без викупу! Так. Без викупу. За що кров проливали? По десять десятин на душу. Мов буревiй летять домагання з душi мужика. Встав, оглянувся, направо й налiво пiдозрiло зирнув: можна! Так. "Слабода"! Скрiзь "слабода". Ось лiси вiковiчнi якоїсь княгинi, що живе десь у Парижi. Он сiножатi, поля, двiр. Пiдходь смiло, закладай пилку пiд товстючу сосну, вали її i при до себе. Маленький чоловiчок з "раскосимi очамi" осiдлав iмперiю, пхнув на неї всi пiдземнi сили. Розгойдався мужик, запiнився люттю робiтник. Солдат повертає цiвку рушницi, гарматне гирло в обличчя "родiни". Зiркатi очi, засмальцьованi тупi носи. Стискаються кулаки i кривляться, в лють покусанi, синi уста. А в Києвi "дєд Чорномор" зручною рукою кермує нервовою сектою "щирих". Грибами ростуть вони у спiлки, союзи, комiтети, ради. Зiбрання, засiдання, палкi слова, патлатi голови, звiти, привiти. I поплили на села першi "оголошення". Ось i в Дерманi на брамах приходської церкви, на липах коло Яна з'явились вони на барвистому паперi й "мовою" промовили: - Українцi! Увага! - Хто такi українцi? Звiдки вони взялися? Далой! Чотири роки з одного "котелка" їли i тепер вiддiляться. Нє желаєм! Сукини сини, пiд мужика пiдшиваються! - Правильно! Далой! Володько ходить до школа в товариствi Климового Петра. Обидва однолiтки, сусiди, ще малими дiтьми разом бавилися" Володьковi кепсько. З дому нiяких вiсток, а тут сталася прикрiсть. Нема бiлизни, розлiтаються чоботи. Дядина вже нарiкати пробує. У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода, мокрий снiг, Володьковi чоботя "зовсiм добрi", перешитi з Василевих, ганебно зраджують свого володаря Ось квапляться хлопцi до школи. Володько навмисне пiдкульгує на праву ногу, бо вiдчуває, що пiдстава зовсiм вiд мовляється надалi триматися свого законного мiсця. Гарна це година. Володько любив, коли олов'яне небо заложить цiле склепiння, з якого виринають i легко спливають донизу лапатi рушинки. Вiльхи стоять непорушне, мов птахи, що наслухують якусь небезпеку. На землi росте бiлий килiiм, що лiг геть скрiзь - море не море, гора не гора. Он там килим промок, i видається, нiби там розлив хто рiдкого олова. Там он зовсiм чисто i м'яко. Зайдiть от собi i сядьте отам пiд вiльхою на кiпчику. Сядьте, посидьте, послухайте, як тихо торкаються снiжинки снiжинок... Але Володько з Петром не мають на це зовсiм часу. Вони ж квапляться. Западеннi перелази... Скачи по них, мов скажений собака. - Стiй,- i Володько лайнувся. Клята пiдошва, брудна i мерзенна, з погнилими дерев'яними штифтами таки вiдлетiла. Он лежить, чортова паскуда, i кпиться з Володька. Червонi пальцi ноги й собi вигулькнули з розквашеної онучi. Ага. Он якраз верба i пiд нею зовсiм добре можна собi присiсти. Володько й сам бачить те мiсце. Йде, сiдає, стягає чобiт, розмотує онучу. Нiчого не лишається iншого, як видерти з онучi страпка та добре загнуздати чобота. Що ж iншого робити? Петро не хоче чекати. Але скорше. Чорт зна, якi поганi чоботи носить той Володько. Через них приходиться спiзнитися до школи. I спiзнилися. Учитель уже в класi. Он сидить за катедрою. Розстелив свiй журнал i перекликає учнiв. - Ааа, моє поважання, панове спiзняйки! Ну, ну. Почекайте сiдати. Постiйте собi он там. Хлопцi стоять, усмiхаються. Володькiв чобiт бажав би десь провалитися краще крiзь землю, нiж тут на очах усього класу стирчати. - Ну, на мiсце,- сказав учитель. Гаразд. Хлопцi з приємнiстю сiдають на свої мiсця. Пiсля лекцiй спiванка. Семiнарiя готує виставу "Наталку Полтавку". Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор i думає виступати також. Володько всiми силами намагався попасти в хор i попав. Ось вiн уже в хорi, спiває зовсiм молодечим тенорком. Сьогоднi вiн все ховається за спини своїх товаришiв. - Довбенко. Стань спереду! Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсiм мало спричиняє приємностi. Клятущий, щоби вiн згорiв, чобiт увесь час розповзається, не дивлячись на нiякi спини. Стоїть Довбенко i спiває: "Стоїть гора високая". Сумний i одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно такi, як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до самої води. "До тебе, люба рiченько, ще вернеться весна. А молодiсть не вернеться"... Так. Неухильна правда. Радiсно i приємно бути молодим, здоровим. Що значить яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось зовсiм непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi своїм також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями i з великими приємностями. Дома того самого дня Володькова прикрiсть щасливо кiнчається. Дядько сам оглянув чобiт. - Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести чiкiрган. Майн лiбер Гот. Нема iншої ради, як викинути його на вишки, i хай там спочиває. А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми тобi зараз чобiток антi-пiкiс винайдем. Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс. - Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як їздив до окопiв. До нього, мабуть, i пара була, та десь стратилась. Якийсь покiйник австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як сталь. I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш i будеш франт Iванович. Другого ранку Володько дiйсно франт Iванович. Офiцерський бахматий мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий - дебелий, лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на "спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна до цих слiв додати. Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот, бiганини, смiху й смутку наробило це iм'я. Семiнарiя гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть спiваки. У головнiй залi будують помiст, лаштунки, вiшають завiсу. Здоровенне полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i похилi високi верби. Далi копиця сiна, молодиця з граблями на плечах. А ще далi хатина зi соняшниками, рожами, плотом i горщиками на кiлках. Стовп синього диму зводиться з комина хатини i сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по блакитi хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканцiв. Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем. Володько все бiльше i бiльше вiдкриває отi широкi лани, отi левади, отi особливi хмари. Починає навiть розумiти матнистi штани, кресатi брилi, косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi нiде в околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там, на справжнiй Українi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так не ходять. Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслiдувати її. Вiн з приємнiстю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землi. I також приємно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I тут вiн братиме чинну участь у такому гарному дiлi, як вистава української комедiї. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме, подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить i iншим, тим, що нiколи такої штуки не бачили, розкаже. В суботу "генеральна репетицiя". Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби, хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Виринає гай, криниця. I верби знов з'являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка. Байдуже, що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевiльна думка сумнiву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка. Байдуже, що голос її не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не треба, не почує. Вона спiває так жалiсно, що серце млiє. Навiть чути, як вiтри вiють i дерева гнуться. Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його такої самої барви. На головi дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що телiпається зi заду в розрiзi фраку. "Ловко", теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо смiху можна. Сам дiдько не видумав би кращої дивовижi. I палиця геть-чисто - "рихтик" до всього лицює. Навiть табачницi не забули дати йому, бо хiба без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок. А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжнiй дядько Гапон, коли вертається з "трахтиру" до своєї куми Килини Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве "ой пiд вишнею". Возний табаку нюхає та слухає i сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замiсть неї оцього навiженого принесло. I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу, вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий... ех!.. Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов у Князькового сина, отого вiдомого, що всiм дерманським "франтам" шиє найкращi галiфе i френчi. Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають дивовижнi люди далекої Полтавщини. Виступають i обдурять невинно-чудесними своїми скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть на очах i справдi щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть запах картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi, коли прийдеться робити звiт прожитого. Володько вже не потребував би бiльше дивитися. I так затямив кожне слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З приємнiстю пiшов. Причепурився, як мiг. Ваксував свої чоботи до блиску. Вiн же виступає на сценi. Про це знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали. Зала убрана. На стiнах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз жовто-синi прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому кутi притаковився. Вiн ще раз, поки не покличуть його спiвати, переживає трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi наїхали зо всiх околиць. З Мизоча, з Верхова, з Гiльча. Бiлi такi, прозорi. Цвiтуть по залi, мов лiлеї, особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора, плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в своєму кутi. Спинається на пальцi, щоб якось i собi кинути погляд на сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса падає. Зала зривається i клекотять оплески. Затремтiли спiтнiлi стiни. Володько бочком протискається до переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх галiфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористiв. Готовi. Хор стоїть непорушне i чекає, поки пiднiметься завiса. Володькове серце чiтко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, i завiса полопотiла догори. Володько не бачить нi залi, нi людей у нiй. Вiн дивиться просто в рот Карповi Пилиповичу, який вiдчайдушне розмахує руками. Пiсня виходить значно гiрше, нiж було на спiванках, але по скiнченнi чорне провалля спереду вибухає такою трiскотнею, що Карпо Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завдає тон на другу пiсню. Це вже лiпше. Володько починає вiдчувати себе. Щось два рази поворушив навiть головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич. Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса рiшуче вiдтяла з-перед очей залу. Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права подивитися, як танцюють. На залi гримнула оркестра. В'язанка пiсень Давидовського надає всiм крила, пiдносить. Публiка виходить i розливається по "фойє" та коридорах. Тут знов щастя всмiхається Володьковi. - Гей, там, хлопцi! - гукнув Карпо Пилипович.- Стiльцi зносити! Чудесно. Хлопцi кидаються зносити стiльцi. Вони ще не зовсiм зайвi, а там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замiтаються в юрбi, i хто там на них буде звертати увагу. Володько щасливий неймовiрно. Власними руками торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевiльна насолода носити цi стiльцi. Бiгає, гримотить кованим чоботом i, видається, нiби на однiй нозi гицає. I ось зала чиста. Однi, Шевченко, Франко i черга дрiбнiших панують по стiнах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, нiби продивити його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усiх дивиться. Жовто-синi прапорчики, мов екзотичнi метелики, почiплялися кутикiв їх рямцiв. А посерединi великої стiни владною i певною мовою твердить плакат: "Встане Україна i розвiє тьму неволi". Але, хлопцi, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона увiйшла, розмiстилася. Раз, два, i бризнув вальс. Залу заливають, заповнюють... Навколо мигають серпанок, плечi, коси. Володько тиснеться в кут. Коли б тiльки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, вiн, напевне, не захоче зрозумiти Володька i лишити його в спокою. А тут за спинами людей вiн зовсiм непомiтний i нiчого такого кепського не станеться, як вiн i собi послухає вальса та полюбується, як отi шаленi люди крутяться. А тут йому зовсiм вигiдно. Вiн i не думає лiзти на презент, отуди до переду. Хто хоче, то i звiдсiль все побачить. Само собою... А зала живе. Музики розгойдують "Дунайськi хвилi". Ходором пливуть пари. Приємно, радiсно. Володько бачить це уперше у своєму життi. Гордий, що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої музикою, зали. I хоч вiн тут не яка важна персона, одначе неважно йому грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пiзнати розмах життя, щоби пiсля роздумати над ним, розповiсти матерi, своїм товаришам з Тилявки, розбудити й у них бажання пiднiматися знизу до верхiв, де так радiсно, просторо й ясно. I мимохiть згадав хатину свою, матiр, батька. Забули його, не їдуть. А хто його знає, чому не iдуть. Бачить виразно батька, як той лежить, вкритий старим кожухом, i дивиться у стелю. В очах докiр. Це Володьковi. Це вiн, невдячний син, кинув одинокого i недужого батька, а сам отут розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто порається з худобою... Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув. Ах, той розпорядник. Таки помiтив. I хочеться йому по всiх закутках лазити та турбувати чесних глядачiв, якi чейже нiякої не роблять шкоди. - Додому, додому, хлопцi! Спать пора!... Теж опiкун який найшовся. Хоч-не-хоч, а вiдходити таки треба. Онде i Карпо Пилипович такою тобi iжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до руки якась брюнетка. Копиця чорнiзного волосся, горiючий червоний бант на ньому. Вiн прилип до неї, блискучi зуби, смiх. Вiн, видно, зовсiм забув за свої iменники та прикметники... Володька i спiлку далекого кута попрохали опустити залу. Надворi падає густий лапатий снiг. Багато саней, повкриванi дергами конi. Через широкi вiкна рветься назовнi яскраве свiтло з не менш яскравими тонами оркестри. Пiд вiкнами купи воячнi "нижчих чинiв", що кiлькома поверхами стоять, шкiрять зуби i лаються. На них вергає густо освiчений снiг, що поволi розтає. Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному просторi. Тепло i радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч. Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i мороцi живуть революцiйнi люди. Вони зазначують своє iснування стрiлами, якi чути зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить з вiйни, приносить iз собою "вiнтовку". Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить їм спину. На "Горбаях" чути спiв. Розпучливий голос виспiвує "Коробочку". Чути п'яний, хворий свiт. Чути, як гуде той голос надмiрним болем, нiби це голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й жахаються. На повiки очей падають снiжинки, розтають i лишаються з них малюсiнькi краплини води. На щоках збiгають холоднi потiчки. Хлопцi йдуть мовчки, швидко пiд гору. Володьковi чоботи кляпають на ногах. Це є "Ляшове займисько". Того самого Ляша, що повiсився i що часто переходить дорогу, коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч iнших думок. Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi "великої хати" видно свiтло. Так пiзно свiтло, думає Володька. Приходить до хати. В кухнi обтрусив iз себе снiг. Вiн вже знає, чому так пiзно свiтиться. Он мама сидять на тапчанi пiд гарячим бугаєм[14]. Ноги пiдгорнули пiд себе, а великi їх чоботи недбало стоять коло тапчана. - Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то ти по ночах лазиш? То ти так вчишся? - Ви приїхали? - не то здивувався, не то особливо зрадiв Володько. Пiдiйшов i поцiлував у руку. - То вiн, чуєте, кумо, на "приставленiї" був. У семинарiї в нас усе приставлєнiя йдуть,пояснює з печi дядина Одарка. - А тато де? - питає хлопець. - Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку... Певно, то граната наробила. Совається в постелi... - А ви самi приїхали? - Хто ж мав приїхати. Так прикро. Забув i за чоботи. - Що ж є татовi? - Перед Дмитром,- продовжує мати,- якось звiвся. У клунi стрiп вiтром знесло i лиха година надала йому полiзти на таку височ пошити стропа. Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... I зуби зацiпить... Господи, Боже мiй! Володько стоїть, нiби кам'яний. Нiхто не скаже, що то не батькiв син, хоч i подiбний на матiр. Нi один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чує виразно його охи. - Ну, а хто ж на господарствi? - Взяли якогось галицiяна з плєнних вуйка Павла. I Хведот i Василина до нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворi. Святе письмо читає, на картах ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото торочить, один Бог знає. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але чоловiк трезвий i грамоту знає, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi шкорбуни. Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чуєте, малих. Хай Лiпше бiльщi. Чи то онучу добру взуєш, чи що... Завжди чобiт не має бути, як то в жижликiв мiських... Нiби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи роззути, то мучиться, рве взуття, пручається. - Але ж, мамо!.. Вони величезнi! - Нiчого. Зате взуєш онучу суконну... Не бiйсь, не померзнуть ноги. Далi Настя оповiдає, що до них знов якийсь обоз приволiкся i став у селi. Всi москалi збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе, геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто знає куди, розходяться. Найгiрше отi конi... Господи! Що та бiдна худiбка такого зробила... Вигнали їх на поля, нiби собак. Iдiть собi... А худоба гарна. Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже. Дай бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотiв даром. За кару кобилу двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив. А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все хода, все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало не на пiвнiч. Ох, бiда... Отак, люди мої... То се, то те i нiяк не можна було зрахатись. Думаємо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i без чобота. I хто знає, хто йому їсти дасть... - Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так i гадали, що там у вас не все в лад iде. Володько слухає матiр, взуває свої новi чоботиська i шкорбає по хатi. Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи. Хотiлося б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв, якi мають усе на себе примiряне, все акурат. Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько лягає на лавi пiд вiкном, бо на його тапчанi лягає мати. Укривається вiн маминою бекешкою, бо пiд вiкном студить. Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго в темнотi розпитує сина, що та як... Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цiкавиться. - Лежить ото... Щось набреде на думку i запитає: ну, а як то там наш "скубент"? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв прислухайся. Ото на днях вернувся Корнiй Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшнi, встав i навiть лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не бачиш он образа, iкони святої? "Плюю я на вашу iкону". Так, чуєш, дитино, i сказав. Уляна як почула, то їй, сердешнiй, руки й ноги потерпли i язик занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном... Та по Корнiєвi, та по Корнiєвi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: i постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. I до чого воно отак дiйде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти господарський син. А господарський син проти Бога i батька не пiде. Ооо, то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст хiба... Виродок, хорони, Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi Божi не забув? Га? - Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав. - То, рiзун їх матерi, й у нас страшне твориться. Камiнякiв матрос у шапцi до церкви заходить. Од свiчки цигарку прикурює, i що хоч йому роби. Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка немiч пурисом стала, i не пiдступай. Хто йому тепер рiвня. А онде дивiться, що з двором зробили. Правда, не люди самi почали то. Почали москалi, але ж на якого чорта все бити, нищити. Двiр є двiр. Понятно. Що народовi землi тра, також понятно. Але, рiзун їх матерi; нащо його той лемент робити. Пiшли, розтрощили. Ет, плюнути хочеться i тiльки. - Спи вже, старий,- завважує з печi дядина.- Кума також за день намерзлися i хочуть задрiмати. - Ох, Боже, Боже! - зiтхає Настя. Вона нiжиться i горнеться до теплого бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кiлькома справами. I хворий батько, i прохання матерi... Болюче i зрозумiле прохання. Але що ж вiн винен. Вiра тiкає з душi. Нема сили втримати її. Вiрити - не знати, знати не вiрити. Вiн же й не знає, i не вiрить. Прикра пустельна середина. Вiн прагне знати все до безмежностi, а дiйде до кiнця пiзнання, далi знов буде вiрити. То знов у очах мигає освiчена зала. Рояться людськi постатi. Спiв, музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них i нiяково стає. Нiч уже давно панує. Шумить вiтер. По бляшанiй стрiсi хати стукотить гiллям розлогий горiх. За вiкном вибрiхує сусiдський Боско свої невибагливi розмови з ворохобною нiччю революцiї. Цiєї самої ночi пограбували монастир. Вiдчинили всi льохи, вигнали з келiй послушникiв. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п'янi большевики. Наджорився один з другим ханжi, самогону, зiбрались бандою i хотiли на "приставлєнiє" влiзти. Семiнаристи виперли. Так вони до монастиря. Сушенину, сливи, пшона - все, як є, пiд ноги. А пiсля у приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Двi години босого на снiгу потримали i дарма. - I де вони в чортяки набралися, отi большевики? Яка халєра породила їх на свiт? - Каторжани! Не знаєте. Всi каторги повiдчиняли. Он зi Сибiру, кажуть, сто тисяч їх суне. - Каторжан? - А що ж. I спину їм нема, бо ж їм все нiпочом. Моє-твоє. Для такого жизня все одно сплювак. Кулю в лоб i шлюс. - А де ж власть? - грiзно питає котрийсь.- Он у Довгощика також були, п'ять тисяч стягнули i молодицю споганили. Олiйниковi записку пiдкинули: таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп заженем i баста. На Горбаях цiлу нiч свиню смалили i стрiляли в небо. - Какая теперь вдасть! Вон у Києвi Центральна Рада, кажуть, войсько собiрає. А какой сознатiльний чоловєк пойдьот сьогоднi воювать. За кого, спрашується?... - Чому нi. Пiшов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не пiде. Народ. Затиснутi, спраглi уста, напружене кантате чоло. Очi впоєнi в каламутну далечiнь, нiби очi божевiльного, що зненацька наткнувся на неймовiрно яскраву цiль. Але як пiзнати її? На очах сiра шкаралуща. На душi вируючий накип їдi, що збирався там впродовж столiть. Стрясає дико i нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавiлу думку. Одного дня оголошують, що на Шинкiвцях будуть роздавати тараню. Десь там залежалося багато таранi й її порiшили роздати народовi. Кажуть, буде велика зборня. Йдуть усi чоловiки. Цiкаво. Володько також не промине такого видовиська. Пiшов. Перейшов через двiрський сад. Сила народного буревiю залишила тут виразнi слiди. Пошарпанi будинки, повириванi вiкна позiхають у простiр. По алеях розсипанi папiрцi. Володько пiдiймає один такий папiрець. Писано латинкою. Сховав до кишенi. Пригодиться. Дома розбере, що там написано. На Шинкiвцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли i критий смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовганi мiдянi клямки, витоптанi пороги, забруджений помiст. Махорчаний дим розводить у просторi фанабернi викрутаси. Здається, сто тисяч дядькiв прибуло за таранею, їх жiнки, їх дiти. Цiлi поколiння скупчилися ось тут. На них шинелi, фуражки, папахи. На плечах не позаростали, не злилися зi загальною сiриною слiди вiд погонiв. На обличчях загар окопiв, у очах вибушнi вогники. Не за таранею прийшли вони зо всiх своїх "куткiв" сюди. Порядний мужик за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зiбралися, щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гуртi виразнiше чути силу свою. - Власть. Давай тверду власть! - гукають вони. Он по селу гасає п'яний москаль i топчеться, по чому попало... Он ступають страшнi матроси, якi не забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердiнь непiддайностi мужика. Той он оповiдає, щотакий-то кум i сусiд Тодосько за яблока двi тисячки лупнув. Уночi прийшло до нього п'ятьох з "ружжами". "Руки вверх! Дайош генгi!" Тодосько вийняв тисячки i вiддав. Жизня кожному за грошi дорожча. За неї вiддаси все. А знаєте, як Бурачиха Санька за "своїм" побивалася. Лисий тесть Марко не давав їй проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снiгу до сусiдiв. Казав перед людьми: - Ну, люди, сестрички, братчики i всi православнi! Я на вiру вашу (був католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив, батюшцi чистошовкового пiдрясика справив, але "їй", невiстцi, моїй скусi не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно... Як княгиня, тiльки трон дай. I дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею, мов карти. Нi. Не взяла, сатана. Одвернулася. I цим, клята, ще бiльше прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не вiзьму її... I почав пити. Пив, пив... На раз двi лiтри перваку виджорив. Баби з другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син Ясько з кавалерiї при шпорах прибув Батько пiзнав його аж на другий день. А на третiй, вчора серед ночi, якiсь люципери застукали у вiкно. Ясько жiнку в постелi лишив, зiрвався. - Хто там? - Отвори! Свої! Засвiтив i гiльки вiдхилив дверi...- баах! Куля просто в кишки пiшла i вирвала спину. А Буряк нiби в другiй хатi спав i нiчого не чув. Сьогоднi он усiх попiв звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий, страшний злочин, що взиває пiмсти з неба, а суду нiякого. Бо хто буде судити. З семiнарiї прибуло кiлькох учнiв. Налiплюють оголошення. Дядьки, слово по слову, добирають толку. Ага. Землю без викупу обiцяють. Додумалися. Знають, що коли не дадуть, i питати не станемо. Ану, списки робити. Ану, доста з таранею возитися. Застав'є доки буде лежати. На фацiятi банку хтось почiпив червоний "хлаг". Небо грiзне, сiре. Хмари, мов з олова литi. Очi дядькiв прудкi, мов шрiт. Аж коли зложили комiтет i зробили списки "бедного малоземельного класа", Володько порiшив покинути Шинкiвцi. Мав ще важливу справу до Галабурди, який мешкає пiд могилками. Задумав роздобути "перший сорт обрiза". Хтось там десь продає. На це мистець Галабурда. Молодший дядько Перхвен влiтку привiз австрiйську "вiнтовку", але вона тяжка, як халєра, i б'є, мов грiм. Легкого, доброго обрiза Галабурда обiцяє за три копи волоських горiхiв i за чвертку самогону роздобути. Iде Володько через пригiрок Плоске. Унизу, коло Харитонового займиська, якась очмана з рушницi пахкає. Одна куля пiд самим Володьковим ухом пролетiла. Якийсь сучий пасинок, напевно, жарти строїть, на мушку ловить здалека. Краще зiйти в долинку, а то ще зловить. Баах! Дзз! Володько присiв. Пiсля вiн швидко бiжить в долину. Навздогiн продзижчало ще кiлька куль, але плювати йому на них. Все одно нi одна не вцiлила. Коло приходської церкви знов натовп. Володько мiркує, що це, мабуть, похорон. Яська. На дзвiницi б'ють у щити та рейки. Зайшов. На хорах виспiвують протяжне "Господи помилуй". Розсвiчено всi свiчки, велике й мале паникадило. Повно ялiвцевого диму. Править кiлькох у чорних ризах батюшок. Братчики й сестрицi оточили пiдковою вiдкриту домовину i тримають у руках горiючi грубi восковi свiчi. Старий Буряк схилив своє, в довгiй вичовганiй вiд клякання халявi, колiно перед чорною домовиною. Обличчя його не видно. I так стоїть непорушне, мов тесаний з каменя. А побiч блiда, мов стеаринова, стоїть непорушне його красуня невiстка. Стоїть рiвно i тримає через хустинку палаючу свiчку. Зо свiчки капають восковi окапки, з очей сльози. Те i друге попадає на її загорiлу з довгими пальцями руку. Але вона цього, мабуть, не помiчає. Її очi спрямованi просто вперед i невiдомо, що бачать вони. У домовинi прибраний i вдягнений у вiйськове мрець. Голова його вiдкрита. Покрита вiдрослою золотавою щетиною, його борода задерта догори. Очi заплющенi й опалi. Чоло плитке i жовте, нiби вилiплене з воску. Правлять панахиду, але панахидного настрою не помiтно. Люди спокiйнi. Зiгнутий у чемерцi Буряк. Видається, нiби вiн прикидається. Навiть заплакана красуня невiстка не прозраджує повної глибини болю. Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снiгу. Ах, нi. Це певно не його. Той панськуватий, делiкатний пiп, що має матушку в ракових окулярах, виглядає як i колись. Його уста такi ж насмiшкуватi, як i тодi, коли Володько зустрiв його у школi. Править смiливим голосом i, певне, вимагає вiд Господа Бога "убiєнному рабу Божому воїну Йоану" мiсця на лонi Авраама й вiчної пам'ятi. Церква не така тепер, як колись в тi часи, коли привозили сюди Володька хворим. Нема святостi, урочистостi. Революцiя i сюди внесла свої тони, настрої. Тi самi вiзерунки на стiнах. Тi самi святi. Он пiд самим зводом куполи той самий суворий з розiп'ятими руками Бог-Саваоф i навiть тi самi смаглявi по кутах банi євангелiсти. Лишень не так тепер радiсно тут, не так затишно, не так тепло. Все це носить на собi слiди скритої, холодної байдужостi. Один спiв торкає Володька так само, як i колись. I це Володько дуже виразно вiдчуває. Цей час має свiй запах, свою барву. Храм не має тепла. Опустiв. Весь жар i тепло забрала вона, революцiя. Вона ограбувала святинi, образи, позолотку їх риз. I навiть кадильний дим не пахне ладаном, а ялiвцем. А може, це недостача вiри. Володько не завдавав собi цього питання. Не було коли. Тепер не тi часи. Тепер i смерть не така. Хто сьогоднi жахається смертi. Звикли. Коли скiнчилася панахида, було досить пiзно. До Галабурди вже не пiшов. Пiшов додому. Зима швидко приходить. У м'ясницi прийшли нiмцi. Володько побачив їх уперше коло монастиря на масляну. Прийшли, у шоломах усi, багато кулеметiв. Розташувалися коло монастиря на вулицi, пiвдня постояли i вiдiйшли. Не чiпали нiкого. I чого їм когось чiпати. Кажуть, вони хлiба потребують. Кажуть, голод у них. - Господоньку, Господоньку,- тошнiє Одарка,- i "наш" .там десь бiдує. Коли б хоч побачитись. Коли-то вiн вернеться. - А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою i хоч би що... - Бо ж не чули хiба, що Центральна Рада мир заключила з ними. - Щось я не вiрю... Тодi чого ж вони прийшли до нас. - Контрибуцiї хочуть. - А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуцiї захотiлось. - Коли тiльки за помєщикiв i за буржуїв стоятимуть, бiда їм буде. - Ага! Коли тiльки... Хiба он не чули, що у Верховi зробили? Людей на сход зiбрали i казали все помєщицьке вернути. - А Центральна Рада ж як? Чого мовчить? - Хiба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають своїх командирiв. - Ну, ще побачимо. До села прибувають все новi й новi фронтовики. Нема вже фронту, зо всiх усюдiв вертаються розсипанi по цiлому свiтi люди. Кожний, де б не був, де б не ходив, мiсця того, де вперше свiт побачив, шукає. Багато не вернулося i вже не вернеться. Наближається весна. Великдень цiєї весни радiснiший, нiж минулих весен. Цiлий пiст працювали куби, тому самогону не бракує. Розкiшнi соняшнi днi. По гаях, лiшниках витикаються першi веснянi квiти. Бруньки дерев набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями. Володько шалено любить такi днi. По полях, гаях, яругах, здається, ходить якийсь невидимий, дбайливий господар i проводить до порядку все, що попсували зимовi веремiї. Там пiдбарвлене все свiжими яскравими барвами. Там непомiтно знесена брудна снiгова замета, i навiть висушене та засiяне квiтами те мiсце, де вона лежала. Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарнi, живi, веселi, працьовитi люди. Ось ще кiлька днiв i захлинеться все навкруги, як глянеш оком, бiлим цвiтом садовини. По лiшниках розiллються спiви солов'їв, i тодi нiхто не знатиме, що значить смуток. У ширiнь i далечiнь, по пагорбках, розляглося чудесне, з бiлими хатами, прадавнiми церквами, пишними садами-гаями село Дермань. Але Володька гнiтить весна. Як тiльки виїхав дядько Єлисей переший раз у поле, Володько пригадує дiм, пригадує хворого батька. Вiн уявляє собi, як батько встає ранком, довго розворушує закляклу потрощену спину i поволi ступає на поле. Протряхло воно. Сонце ллє та ллє водоспади променiв. Над чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по синьому чистому склепiннi над землею i радiють безмежно. Додому! До батька! Допомоги йому треба. Але й школа тримає мiцно. Не можна ж отак: розпочав, не докiнчив i пiшов. Сам батько так не дозволить. Скаже: то вас уже розпустили? I тодi бреши, а нi то на другий день назад пожене. Одначе Володько дуже добре розумiє, що батьковi допомога потрiбна. Не буде ж вiн сам i за плугом ходити, i сiяти, i скородити. I як тiльки минув Великдень, почав Володько мiркувати, як би i школу скiнчити i батьковi допомогти. Всi предмети науки знав добре. Цiлий курс майже пройдено. Лишається тiльки дочекатися розпуску та дiстати свiдоцтво. Та коли це буде. Хлопець вирiшує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому скорше лишити школу. I несподiвана радiсть. Йому дозволяють це. Йому видають свiдоцтво i з Богом. Свiдоцтво гарне. Таке свiдоцтво не осоромить його перед батьком. Прийде, виложить: дивiться! Даремно не стратив часу. Батько подивиться, але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син i не смiє дiстати iнше свiдоцтво. Iнакше хай iде не "на школи", а свинi пасти. Нiчого даром не дається. Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелiв. Його вже тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрi хлопцi зi школи, прощаються i просять навiдатися до них улiтку. Аж тодi десь, як садовина поспiє. У Тилявцi, напевне; нема таких садiв, як у Дерманi. Добре. Володько не промине навiдатися, а восени, як Бог дасть здоров'я, знов прибуде до школи. Виходить Володько в далеку дорогу зовсiм раненько. Ледь на свiт благословляється, ледь обарвилось небо на сходi, а Володько вже палкує. Ось знайомi хати, сади. Люди ще не скрiзь повставали. Свiжо. Повiває сухий, схiдний вiтер. Ах, далека та клята дорога. На пiшака аж надто далека. А чекати, поки приїдуть, нiколи. Речей своїх не забрав зi собою. Колись приїдуть i заберуть. Знов знайомi лiси, пiски, самота. Нiхто в цих лiсах не ходить, нiхто не їздить. Лише час вiд часу якийсь зачовганий полячок проповзе пiсковою дорогою своїми череватими конятками. Дубовий лiс ще не розвився. Лиш по землi зеленiє трава та розквiтчались веснянi квiточки. Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тодi восени. Нема часу. Хотiлося б ще цього дня дiстатися додому, але ледь чи вдасться це. Коли б яку пiдводу нанесло. Присiв би i пiд'їхав би. Ноги вiдпочили б, а тодi хоч цiлу нiч iти. В полудень на Зелений Дуб дiйшов. Сiв на пригiрку пiд сосною коло колодязя i пополуднував. З'їв кусень старої паски, що лишилася вiд Великодня. З'їв шматок сиру. Пiсля витягнув з колодязя вiдро води i все те порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховiтер обпiкає їх i вони засихають та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов - нiчого. А сiв, посидiв i вставати не хочеться. Так би й сидiв тут до ночi. Ах, як приємно було б тепер присiсти до кого-небудь i пiд'їхати. Як на тоте з гори затарабанив вiз i з-за кущiв виїхала якась пiдвода. Володько зрадiв. Подивився на конi. Здається, шустрi стригуни. Ще зовсiм молоденькi, але нiчого собi. На возi дебелий обвiтрений дядько. На бiльше Володькове щастя дядько пiд'їхав до колодязя i почав напувати конi. Володько визвався витягнути води. Дядько недовiрливо з-пiд насуплених брiв подивився на хлопця i мовчки погодився на це. Володько запрацював, викрутив кiлька вiдер i налив повне корито. Конi п'ють, а дядько посвистом пiддає їм смаку. Дядько все ще мовчить, загнуздує конi. Володько також не знаходить вiдповiдних слiв для розмови, хоч розмовитися необхiдно. Нарештi дядько питає: - А ти звiдки будеш? - О, здалека. З Тилявки. - З Тилявки? А де то є? - байдуже, поволi питає далi. Володько коротко i ясно вдовольняє його цiкавiсть. Дядько поправляє на конях шлеї i сiдає на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не повертається язик. А дядько вже рушає. - Чiпляйся там iззаду,- вже на ходу кидає дядько. Володько миттю виковистовує