чути команду: - Струнко!.. Рушницi на плече!.. По лавах пробiгає вогонь. Всi випростовуються. Рушницi з понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра вдарила марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже приємний бiль у нiм. На очi зiйшли сльози радостi. Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi. По одягах Володько пiзнає учнiв i учениць мiських гiмназiй. У кожного пришпилена жовто-синя стрiчка. Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молодi козаки вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний командує: - Вправоо д'вись! Всi очi звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко i вiтає пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скидає кашкети i дружнє "слава" змагається з маршем оркестри. Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих козакiв. В одного видно гармонiю. На самому кiнцi iде кiлькох кiннотникiв на гарних гнiдих конях... Коли скiнчився похiд, Володько пiдiйшов до Василя, що поволi їхав позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод. - Ну, що, Василю? - питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з "петлюрiвських козакiв". Василь не вiдповiдає нiчого, але з усмiшки, що сяє на його обличчi, виразно променить радiсть. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття. Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв, щоб вiн став, i вiн став. Ще бiльше несподiванок чекало їх у самому мiстi. На всiх будинках, на всiх крамницях жовто-блакитнi прапори. На хiдниках повно народу, бо недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь карточки i за те їм кидають до скарбонки грошi. Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i йому причепили карточку. Але вигляд Володька зовсiм не нагадує грошовиту людину, тому його обминають. Тодi вiн пiдiйшов до одної пари. - Дайте i менi карточку,- сказав вiн i вкинув до скарбонки п'ять гривень... Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила нiжними бiлими руками Володьковi значок. Володько зовсiм вдоволений, бо, крiм цього, панночка обдарувала його дуже милою усмiшкою i не менш милим "дякую". Володько читає напис карточки: "На Просвiту". Чудесно. Вiн, значить, дав щось також на Просвiту. Шкода тiльки, що так мало. Згадав, що ще є й Василь. Той їде поволi обережно правою стороною вулицi, бо скрiзь повно пiдвод. Володько пiдбiгає до нього. - Василю! Маєш пару карбованцiв? - гукає. - На що?.. - На Просвiту. Дивись, он там збирають. - Не можу стати, щоб видобути з кишенi пуляреса. Бач, вiжки в руках. - Давай сюди вiжки... Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївськi карбованцi. Шкода тiльки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такi приємнi. Он iнша парочка. Пiдбiг i втиснув у скарбонку грошi. Вона вже повна. Як радiсно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою атмосферою мiста. Написи, барви, мова... Все рiдне, все своє. Де зникла Росiя, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута Україна? Пiд'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом "Повiтова лiкарня". Заїхали на подвiр'я. Лишили конi i пiшли всередину. Одягнена в бiле сестра вводить їх до "палати". Повно лiжок. Хоч свiтить ясно сонце i вiдчиненi у вiкнах кватирки, повiтря в кiмнатi тяжке. На лiжках тяжко раненi, покалiченi. Он i Пархвенове лiжко. Жовтий, мов вiск, лежить горiлиць. Вiн уже поправляється. Порозмовляли, оповiли новини зi села, про повстання й iнше. Довiдалися, що он на тих двох лiжках гояться два тяжко раненi большевики. їх гоять, а пiсля мають розстрiляти, бо то якiсь важнi злочинцi. Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби пiсля розстрiляти. Хiба ж їм не все одно вмирати? - Нi,сказав Василь,- їх поставлять перед суд. Вони десь. там нiби зiрвали залiзничний мiст, щоб затримати український панцерник, що спiшив на фронт пiд Хвастiв. Один iз них жид. Громада жидiв Острога хоче його визволити, але лiчницю день i нiч береже мiлiцiя. Поранили їх, коли тi хотiли тiкати. Одному куля пройшла через живiт, другому через праву лопатку. Володька ця iсторiя цiкавить. Вiн навмисне намагається стати, як може, ближче коло лiжок тих злочинцiв. Вони обидва лежать навзнак. Жовтi, висохлi. Уста спраглi. Жид весь чорний, давно голений, з твердою вiдрослою бородою. Володько дивиться на нього i думає: - Ну й чому жидовi втручатися в нашi справи? Яке вiн має на це право? Бозна-звiдки прийшов на нашi землi, може жити i торгувати... Так нi... Йому того мало. Вiн ще задумав шкодити молодiй державi... Йому хотiлося б, щоби народ цей нiс вiчно ярмо неволi... Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому холоднiшає. Володько щiльнiше захристує свiй одяг. Але вiн чує, що в головi стає неясно. У очах нiби туман. По цiлому тiлi, здається, хтось ллє холодну воду. На обличчi з'являється блiдiсть так, що навiть Василь помiчає. - Що тобi, Володьку?.. - питає вiн. - Щось зле... Трясця трясе... - Йди сюди... Сiдай осьде... Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги i вдарив по конях. Вiн боїться за Володька. Вiн сам не раз бачив i пережив рiзнi хвороби. Тиф. Страшне слово. На ньому дуже виразно помiтно тиф... Як доїхали додому, як злазили зi саней, все це Володько ледь пригадує. Йому постелили на печi на гарячому черiнi. На чоло виступив пiт, але пропасниця не вгавала. Почали лiзти на думку рiзнi нiсенiтницi. Якесь чорне пооране зi широкою борозною поле. Вiн iде ним, стрибає зо скиби на скибу... Перед ним, над ним, за ним безлiч чорного галач-чя. Чорнi птахи лiтають, кричать, торкають його крилами, застеляють вiд зору небо i сонце. Йому здається, що вiн не дiйде до кiнця того поля, що впаде. Але вiн мусить дiйти. Мусить! Вiн знає, що як не видержить, як тiльки спiткнеться, як тiльки впаде чи присяде, на нього накинеться i заклює все те хиже галаччя. Тому вiн мусить йти... Далi вiн бачить стару свою хату в Лебедщинi. Виразно пiзнає лаву, стiл, образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покуттi i бачить ледь помiтне червоне свiтло перед ним. У хатi i не свiтло, i не тьма. Жовто так, нiби всi вiкна зi жовтого шкла i через них переходить свiтло сонця. Вiн ще зовсiм малий, ходить сам один по хатi i чогось шукає. Ходить навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальцiв кожний предмет, мов слiпець, i йому здається, що в цiй хатi вiн забув чи загубив щось неймовiрно дороге. Здається, що вiн мусить те знайти i винести на денне свiтло. У головi шумить. Поволi вриваються останнi ниточки свiдомостi, i вiн грузне в безконечну безодню темноти. Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очi, це яскравiсть соняшного промiння, що товстим стовпом вривається до кiмнати. Вiдкриваючи бiльше очi, вiн нiби жахається. Здається, що то далi тягнеться непритомнiсть i кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька. Велике, порiзане зморшками, заросле бородою. - Ну? Ну, як же тобi? - чує батькiв голос. Володькове обличчя стягається... Вся його сила збiгається до уст, якi хочуть виявити хоч яку-небудь усмiшку. Бо через сон, слабiсть i свiтло сонця бачити батька i є йому дуже приємно. Здається, що вiн десь довго блукав серед буревiїв та революцiй, попав на якийсь новий тихий свiт, де затишно i так байдуже. Сонце i бiльше нiчого. I ще, правда, батько... Любий мiй, коханий батько!.. Володька оточили всi присутнi. Матвiй почув лиху вiстку i прибув. Застав Володька вже пiсля кризи, яка пройшла щасливо. Сiм днiв лежав у непритомностi. Тепер опритомнiв i вiдчув голод. Йому дали пареного молока. Випив трошки i дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже вiн може поворушити язиком, пальцями рук i нiг. Смак молока видався дуже гiрким. Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе такого йому не дають. За вiкном уже весна. На рiчках рухнув лiд. На полях зникає снiг. Сонце ллє i ллє гарячi променi на землю, заливає ними кожну травинку, билинку, камiнь. Оживає природа, бринить, барвiє. Матвiй приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що зникне останнiй снiг i не буде можна їхати. Оповiдає, що i в Тилявцi люди на тиф нездужають. Довiдується, що в Дерманi за цей час багато похворiло. Багато людей померло. Матвiй хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до вiйська. Це дуже всiх здивувало. Як же так? Нема нiякої мобiлiзацiї, i порядний господар висилає свого найстаршого сина до вiйська. Хай там вовтузяться всякi волоцюги. А хазяїновi не мiсце там... На це Матвiй: - Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої, мало за землю битися.... Тепер, знаєте, наперед ту землю вiдвоювати треба. I я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тiльки не заманеться. А господар її, наш мужик сидить зложивши руки i чекає. Думає собi, хай, мовляв, б'ються, а я перечекаю. Нi. Тепiрка не те. Тепiрка не перечекаєш... Тепiрка хто кров проллє, того земля... Я цiлий свiй вiк лив за неї пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров проллє, як треба буде. Не чийого сина, а свого-таки... - Так Василь у вiйську знов? - не витерпiв i через силу радiсно питає Володько. - Еге ж! - коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна йде... Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю... Володько чує безсилiсть. Вiн не може втримати слiз своїх. Може, то слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще i ще раз переконується, що отой суворий, простий, з розумними очима дiд, то його власний батько. Йому приємно вiд цього, бо бути сином такого батька це найбiльше щастя на землi. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви так само, як i колись в дитинствi, гостро сприймають кожний звук, кожну барву... До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають перед ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти батька i цiлувати його твердi мозолистi руки, його широке чоло, його благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi. Вiн помiтив; що батько не тiльки працює, але й думає. Вiн не виявляє своїх дум назовнi. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли приглянутись, то вiн цупко тримає життєве стерно у своїх мiцних п'ястуках i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не лишилася неоплiднена творчою думкою. Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього вiн бачить батька лише пару разiв на день. Все вiн десь ходить, їздить, говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батьковi, щоб вiн лишився коло нього... Приїхав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений, що їде додому. Наука не цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже: - То, знаєте; кому що... Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина має те робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини мусять самi собi вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго, поки буде на це потреба. Далi хай самi борються. Вечором сходяться до Єлисея люди... - Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?.. - У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати. Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi землi. Матвiй заявив, що вiн у тiм "неконтентний". Хай, хто хоче, бере, а вiн на дароване не ласує. Вiн на свому прожив, дiтей своїм хлiбом вигодував, хотiлося б на свому i костi зложити. Матвiй з Хведотом вiд'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно поправляється. Дуже тяжко дiткнула його вiстка, що померла тiтчина Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував, забрав Хведота. Все було як слiд... А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла i по кiлькох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не минуло. Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував її. Родилась дочка, а вiн хотiв сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь. Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки вилилося з її синiх очей гарячих дiвочих слiз. Всьому тепер кiнець. Володько нездужав навiть пiти на похорон... Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг зводитися на ноги, навколо було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник. Пiсля хвороби життя здається обновленим i яскравiшим. На грядках витикається городина. У квiтнику пнуться догори турецький часник, пiвонiя, зiрка, м'ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на їх думку, гiдне уваги... Бундючнi пiвнi вискакують на вищi мiсця i звiдтiль урочисто передають один другому своє захоплення весною i життям. Он у бгiжi молода черемуха, її галузки обсiли липкi зеленi метелики всумiш iз мережками чарiвної тонкої роботи, що їх за два-три днi сонце зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дармує. Вовчi ягоди також здобляться. Лiщина молодече i наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв - мов ватага парубкiв... Здається, от-от гримнуть пiсню. Берiзки моторнi, усмiхненi радiють цiлим своїм єством... Хiба що ота прамати їх, її величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво. Багато рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора її постарiлася й порепалась. Коси вiдросли i звiсились додолу. Чешуть їх хiба вiтри... Стовбур її поверчений i протиканий цiвками. Люди точать її солодку кров i нема їм спину... Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчостi весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба зложила його, мов складаний ножик, i вложила до кишенi на вiдпочинок. Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди, невблаганно хорошим. I хоч ноги його ще слабi, хоч руки тонкi i бiлi, мов iз земного воску, хоч очi вгрузли пiд чоло i звiдтiль починають наново синiти, та проте цiла його iстота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бiгати, знов хвилюватися. Нерви його оголенi i надмiрно вразливi. Душа неспокiйна, голодна, Вона виразно бачить далекi, незбагнутi свiти i прагне пустити туди срiбнокрилi вiтрильники, щоб вiдкривати, пiзнавати i ставити на них свiй яскравий соняшний прапор перемоги. I все так розумiє i знає. Все падає в око, росте разом з думкою та уявою, виходить знов на свiт у чинi, у словi. Весна розгорнула все. Поле вкрилося засiвом, росою. Йдуть щасливi, короткi днi. Люди i птахи однаково вiльнi, i не знати, де кiнець, а де початок. А що робить батько? - питає себе Володько. Невже вiн так i сказав Василевi: "Йди i воюй"? Просто не вiриться. Ах, той батько... Як комаха, їй-Богу - колись i тепер. Зродиться така людина. Цiлий вiк, день-по-день думає й творить, думає й творить. I ростуть будови, сади, лани пшеницi. Родяться новi люди. Чудесне моє, хороше моє життя! Колись виросту i збудую великий храм. Назву його цим самим словом, i хай собi люди проходять повз i любуються задармо. Приємно ж, як всi всмiхаються i кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там он пiд копулою... Нi! То, мої милi, направду гарно! На Зеленi Свята знов приїхав Матвiй. Володько прощається з друзями i вiд'їжджає. Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лiсами, пiсками. Батько оповiдає про те, що дiялось тут за його молодечих лiт. Володько бачить, як свiтяться його очi при згадцi тих давнiх часiв, коли все починало цвiсти. Тилявка видалася Володьковi чужою. Стiльки переживав, що не було часу згадувати про неї. Ось батько, мати. - Але ж вiн вирiс,- говорять Настi сусiдки.- "Настоящий" панич. Настя таємничо посмiхається. В її сiрих глибоких очах виразно свiтяться iскорки особливої радостi. Чому б нi. Чому б її син не мiг виглядати як панич. Ось тiльки шкода, що вiн якось церкви цурається. Думала: виросте, навчиться грамоти, пiде в недiлю до церкви i перед цiлим миром так тобi прочитає "Апостола", що й сам дяк ледве чи дорiвняється. А от вирiс. Ще безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його зо свого Божого ока. Коли Володько йде селом, навiть старi дядьки вiтають його з повагою. Видно, в дечому вiн рiзниться вiд решти хлопцiв. Колишнi його товаришi й товаришки цураються його, оминають. Та й вiн зовсiм вiдучився розмовляти з ними. Побачив раз Ганку. Пiдросла i вирiвнялась, але байдуже привiтав її i пiшов далi. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у поле водить пасти конi, читає рiзнi книжки. Чує в собi якусь порожнечу, непевнiсть. Навiть гордiсть якась опанувала ним. При зустрiчi з людьми тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохiть постава й вираз його набирають штучностi... Вiн все це розумiє i знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У головi дещо лишилось. Свiт також дещо поширшав. Вiд Днiпра до Амазонки, через всi моря й океани, вiд Кордильєр до Гiмалаїв, обiймає його зiр планету i, мабуть, це саме так зненацька змiнило в його очах старе своє село, людей, товаришiв i навiть батькiв. Його взяв хтось i посадив дещо вище вiд решти тих, що його оточували. I вiн ще не навчився тримати себе на такому рiвнi. I батько в дечому змiнився. Вiн ще бiльше замкнувся в собi, ще з бiльшою натугою думки намагається вловити i розгадати непевнiсть часу. В його життi постала також революцiя. Сини i вiн. Вiн ще у кермi - так... Вiн ще й не думає випускати господарської керми зi своїх рук, але вiн виразно бачить, що сини його пiдуть до конечної мети iншими дорогами, як вiн, його батько, дiд. Вiн бачить це i не перечить. Iнакше, мабуть, не можна. Поле те саме. Так само засiяне, так само котяться по нiм хвилi, так само ростуть стеблини жита, пшеницi, але не тi самi часи i не та сама цiна працi на полi. Он Василь, вирiс, окрiпнув, розгорнувся в мужчину i подавсь у вiйсько. Матвiй нi одним словом не заперечив йому. - Ну, як ти так думаєш - iди! А пiсля, щоби виправдати перед хазяями такий свiй вчинок, твердив: - А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час i хазяїновi за право своє впiмнутись? Земля, думаєте, отак сама у вашi руки прийде? Ще б нi... Он, кажуть, поселенцi, що вибрались перед вiйною до Смоленської, всi чисто до одного повернули. Голi, босi... Кажуть, напали на них кацапи i все чисто розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собi руки зложимо, чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть iншi.- Ти, Даниле, Макаре - сякий-такий, пiдеш вниз, а зверху сяде завойовник i годi. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є... Люди однi згоджуються, другi нi. З села ще кiлькох в "петлюрiвцi" пiшло, але решта нi... Коли би, каже, ще мобiлiзацiя яка... А то ж не випадає. Прийди i просися, щоби тебе прийняли. Он Той пiшов... А чого? Щоби шинелю нову дiстати та й додому втiкти. Нi? - Правильно. Що то за вiйсько зi збiрної голоти... А добровiльно нiхто голову не понесе на втрату... Матвiй пильно стежить за подiями. Думка про Василя не виходить у нього з голови. Пiшов i чуток нiяких. Бувало, десь там в Саратовськiй, чи в якiй там був, хоч листа пришле... А тепер нiчого. Коли людей яких зустрiне, одразу зупинить словом: - А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати? Вийде з того що? Дехто знає, чого хоче Матвiй, дехто й не знає. Оповi-да;оть, що "петлюрiвцi" вiдступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лiсах розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак усе перемiшалося... А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на приказ якогось особливого голосу, твориться i росте небувале... Росте новий народ. Прокидається i мiняє назву могутня раса - творець великої минувшини, великих iмперiй. Матвiй не розумiє цього, але вiн вiдчуває те своїм здоровим iнстинктом. У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi життєвi закони. Часом у недiлю Володько читає Матвiєвi вголос iсторiю. Матвiй любить слухати цю книгу "про старе". Хто не шанує старого, не здобуде й нового. Це його переконання. Україна в його уявi вже не те щось видумане, химерне. Нi. Україна це вiн сам - Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний господар з твердим чавунним кулаком i метким розумним зором. А Василь, Володько, Хведот - сини його. Катерина й Василина - дочки. Сухенька Настя - мати, що родила, доглядала, пiклувалась... Кров, сила її пiшла на "їх" - батька i дiтей. А всi разом вони - ядро, пiдстава, початок всього... Вiд них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось "їх" три сини. Ти, сказав голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадкоємець - плугатар. Тримайтесь усi цупко чорної скиби землi, на котрiй вперше вздрiли сонця промiнь. Борiтесь за неї мечем, пером, плугом, гризiться за неї зубами... Дайте працю їй велику. Змочiть її потом i кров'ю i не забудьте заповiтiв Бога вашої душi. Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi десятки рокiв змiнили її вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив свою форму. Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули її вниз. На нiй лисина i срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу i легко кучерявляться. Але все-таки вiн незмiнне Матвiй, незмiнно сторож порядку, законiв землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст: - Охо-хо-хо! Кажуть - вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизнi, не боїться i смертi. Та все-таки цiле його єство знутра i зiзовнi прагнуло тiльки жити i навiть жити, як треба, спочатку, по-новому. Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок, кiлька великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома. Його стихiєю поля i лiс. Вкритi пашнями лани видаються йому морем, по котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок, стає на отвертому для вiтрiв мiсцi, розхристує сорочку, збиває кучерi й наслухує, як пориви вiтру б'ються об його молодi нагi груди, як шарпається на головi волосся. Це море! Он пливуть кораблi - один за другим iдуть безмежним водяним шляхом тi велетнi. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросiв з нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капiтанiв, що дивляться ген туди за обрiї, де лежать скелястi, утиканi патлатими пальмами береги. Як хотiлося б Володьковi й собi до них. Кинути все це - землю, плуги, гнiй. Обнятись би з небезпекою, буревiєм. Обпектись би сонцем i вiтрами. Здобути силу, славу, грошi. Стати великим морським героєм i наганяти острах ворогам. Днi бадьорi, яснi, свiжi. Небо фiалково-синє, а по нiм ковтуватi бiлi, мов снiг, хмарки. Жита, пшеницi, вiвси. Кожна стеблина мiцно вчепилась рiдної землi, осе її чорну кров i хитається вiд подуву вiтру. Колосся шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвiнко пiдпiдьомкають перепелицi. Серед такого оточення росте i мiцнiє Володько. Вiн не має товаришiв i вiн не потребує їх. Вiн любить себе i свої мрiї. Вiн навiть гордий собою i часом, коли захоплення життям, молодiстю досягає найвищої мiри, вiн починає спiвати, стрибати. Йому здається, що вiн найрозумнiший з людей i всi його мрiї це не мрiї, а дiйснiсть недалекого прийдешнього. Навколо тихо. Села, поля, лiси живуть звичайним життям. Вiйни не стало. Зникли москалi, їх мова, їх лайка. По полях чути пiснi дiвчат. У недiлю в селi грають музики. Там витанцьовують парубки свої танцi, залицяються. Нiхто їх не турбує. Не чути бiльше, щоби гнали когось "на стiйку". Всi дома, всi досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межi. У лiсi таксують дубину, валять її з пнiв i розтягають по селах. Платять гривнями, женуть самогон, кохаються, вiнчаються, закладають новi хати... Кожний цей день - день української державностi. Володько розумiє це також. Матвiй продав овес, взяв двi^ тисячки гривень i вирiшив накупити дубини. Прийде з вiйська Василь, ожениться i хату треба нову... Iдучи з батьком до лiсу, Володько бачить, як усi села, всi люди - старi й малi взялися за працю. У лiсi повно людей. Вiдкраяли дiлянку, валять товстючi дуби, обтинають, тешуть на пiдвали, на шпали, на клепки. Канцелярiя працює безупинно. Побережники ходять зi своїми сурмами. Мабуть, багато вiкiв не чувся цей народ її господарем. Все вiдчуло нараз, як спали з рук пута. Всiм захотiлося валити дубину, тягти додому, будувати новi, високi, свiтлi хати. Всiм хочеться жити, жити, жити... Край цей умiє жити. Край цей умiє працювати. Була вiйна, змела села вогненною мiтлою. Прийшов рiк миру i села повстали вогненною працею. Дай миру, волi!.. Назустрiч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомiтно надiйшли днi, коли в селах знов повно воякiв, коли вже десь там зi сходу вiд Острога, Кунина почали доноситися знайомi голоси гармат. Одного недiльного ранку з жолобецького лiсу, так само, як тодi, коли почалася свiтова вiйна, виїхав козацький полк. Але це козаки українськi. Загорiлi обличчя, бадьорий вигляд, шворна пiсня. Цiле село збiглося дивитись "на петлюрiвцiв". Нiкому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони iдуть. Село вже звикло до вiйни. Пiдуть однi - прийдуть iншi. Чи ж не все одно? У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого вiйська. Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Україну. Скiльки шалених атак пережили цi дужi сини своєї землi. Вигляд їх якийсь байдужий, насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного: - А куди ви їдете?.. - В гостi, молодий козаче... Володько не має чого бiльше питати. Навiщо? Знає вiн i так, куди. Чутки невздержно летять i приносять вiстки, що десь там за Острогом вже большевики. Козаки покормили коней, дiстали з польової кухнi обiд. Сурма сурмить збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку... - На коня! - скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi, i козаки на конях. - Шикуйсь! Кроком руууш!... Нi. Нi. Це не була парада. Не були це привiтнi, спокiйнi люди. Але Володько нiколи не забуде їх такими, як бачив їх тодi, у найрiшучiшу годину. Такими напiвсердитими, напiвбайдужими до всього. Їх загорiлi бронзовi чола, їх закуренi шапки й блюзи, їх витертi сiдлом червонi "галiфе". Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: "На коня!" На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селi i простояли кiлька днiв. Приїхали люди з Крем'янця й оповiдають, що завзятi бої йдуть по залiзничнiй лiнiї Рiвне-Здолбунiв. До Крем'янця звезено безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди вiдступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина. Щодень, щонiч новi невеселi вiстки. Зо всiх бокiв чутнi гарматнi перегроми. Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих чемерках та шоломах. У селi повно вiйська. У кожнiй хатi набито козакiв. Мокрi, потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i лишили там за собою не один десяток i не одну сотню своїх товаришiв. Тiльки на Матвiєвому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибуває ще якась частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе. I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати, що немає мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати. - Дiти мої! - лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для України!.. Дiти втихають, займають клуню. Там темно. - Ей, ти, Сорока? Де ти є?.. - Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд! - Дурдело? - Га!.. - Де тебе дiдько носить?.. - Тихо!.. Перший курiнь,займай крайнiй засторонок... Дотримуйсь порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi... Володько вештається i смiється... - Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата? - А маєте "патрони" - скажу... - заявляє Володько... - А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?.. - Я українець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити. - Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десяткiв набоїв. У Крем'янцi дiстанемо... Володько побiг до матерi, випросив кусень сала. Вояк дiстав сало, Володько "патрони". Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набоїв... У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi i священик. Настя топить у печi i варить молошну кашу. Матвiй розважає з полковником... - То, знаєте, добра з того не буде... Мiй старший син також десь воює... Але... не видержимо... Нє... нє... - i Матвiй хитає головою... - А чому, ви думаєте, не видержимо? - питає полковник. - Звiсно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ наш - один в лiс, а другий в поле... Тяжко... Довго, знаєте, цар був. Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Пiд троном всяк спину зiгне i не скоро випростає... Мiй отой-о,i показав на Володька.- Читає часом, як то цариця Катерина руйнувала орлячi гнiзда. I зруйнувала. I замiсть орлячих наставила сов'ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла сонця... От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой, десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю... - Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тiльки, що ми маємо таких, як ви, дуже мало... - Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я... i я, i Грицько, i Данило - всi ми однаковi. От хiба що моїй думцi i моїм очам дещо скорше стає понятно: то бiле, а це чорне... Але всi ми такi... Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв своїх дадуть, а дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогоднi, i ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй... Хто знав, що москаль вкрав iм'я наше... Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А вовк є вовк, i з вовком одна розправа... Бий i все!.. Всяк це мусить знати!.. - А ваш син де служить? - питає полковник. - Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє... - А цей?.. - Цей нiби того... На школу його подав... - О, це добре зробили!.. - пiдкинув один iз курiнних, що уважно слухають. - Народний учитель буде,- додає священик. - Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук. Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски. - Просимо! - встав i нiяково сказав Матвiй.- Бачте! Що маємо - тим вгощаємо. Я навiть дуже радий, що до моєї хати такi гостi зайшли... От коли б чого лiпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю i цього, пробачте, хузу. Характер не такий... - Нiчого, нiчого, пане хазяїне! - каже полковник.- I ми тiшимося, що за довгу мандрiвку натрапили на таку хату... - Ей, бiдна вона, бiдна... Коби ще не вiйна... Я мiркував багато, та вийшло мало... Була сила, було хотiння... Тепер от старiю... Всi засiли за стiл. Полковника засадили на покуттi. Вiн хотiв, щоб коло нього засiв конечне Матвiй, але той вiдмовився на користь священика. З бокiв посiдали курiннi отамани. Матвiй з Володьком.на стiльцi, а Хведот, Катерина з Василиною коло припiчка на плитi примостилися... - А ви ж, тiточко, чому не примощуєтесь?.. - звернувся полковник до Настi... - Аа!. - махнула та рукою.- На мене, якусь там бабу, не зважайте... Я буду на стiл подавати... - Ее, нi. То вже нi! То вже вибачте... Ми маємо джуру. Сiдайте з нами!.. В той час увiйшов джура. Вiн принiс якийсь пакунок. Розгорнув i виняв консерви, сир, ковбасу. - Еее, тiтко! Гадаєте, що тiльки ви багатi... Ми маємо також!.. - заговорив один iз курiнних. - Матiнко. То ви ще багатшi, нiж я. Дайте, москалику, сюди... Я вам присмажу... - каже Настя. - Ха-ха-ха!.. - сипнули всi реготом... Настя засоромилась i не знає, що їй робити. - Тiтко! Та який же вiн москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме українець, як i ми!.. - пояснює полковник... - То, бачте... - встрiває Матвiй - у нас же, знаєте... Було так: що вояк, то й москаль... - Ну, а як же? - дивується Настя. Настя пiдсмажила ковбасу, сало. Розрiзали консерви... Всi їдять, гуторять. Володько, що довший час мовчав, i собi до розмови вмiшався. Утворився дивний, небувалий настрiй. По вечерi молитва. Священик прочитав уголос кiлька молитов i почали ладитися спати, У хатi мало мiсця. Нема де всiм подiтись. Матвiй полiз на горище. Полковника зо священиком примiстили на полу. Курiнних поклали на розстеленiй по долiвцi соломi. Володько з Хведотом також тут примостилися, бо в клунi теж нiде приткнутися. Решта - хто де мiг... Настала нiч. Хмари дещо розiйшлися. Виглянув щербатий мiсяць. В його сяйвi стоїть село, бiлiють хати, хвилюються пашнi. На Матвiєвому хуторi тихо, тiльки коло вiйськової кухнi на подвiр'ї сюди й туди походжає вартовик. На другий день полк вiдходить далi. Перед вiдходом закупили у Матвiя двадцять пудiв картоплi. Курiнний, що весь час кликав Володька народним учителем, завзято торгувався за цiну. Матвiй ходив у село, тож продавав Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага... - О, ти умная голова, народний учитель,- говорив курiнний.- 3 тебе буде господар не гiрший вiд батька. Полковник стоїть i смiється. - I гаразд,каже вiн,- Кожний має свого пильнувати. Добре, молодий козаче!.. Матвiй вернувся з села, запряг конi i вiдвiз картоплю до сусiднього села Башковець. Зараз по вiдходi Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Цi зовсiм не подiбнi на попереднiх. Начальник гарматникiв в'їхав на подвiр'я, не сказав нiкому нi слова й одразу подався до клунi. - Хлопцi! - скомандував вiн там.- Машину винесiть на двiр i заметiть. Сюди влiзе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два! Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подiбне на цеглу. Видно, недавно зголив бороду, бо мiсце, де вона росла, вiдбиває вiд решти лиця, нiби вибiлене крейдою. Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита околотами купа вiвса. Це рештки непроданого з весни. Начальник глянув на Володька нiби з вежi i затрубив: - Ну й гаразд. Значить! овес на мiсцi маємо. I пiсля цього не було гутiрки. Пiвтузiна широкоплечих гарматникiв легко схопили i винесли молотилку. Гармати виставили на полi сусiда, а конi завели до клунi. Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чiпали вiвса. По часi начальник гарматникiв звертається до Володька: - Гей, батькiв сину! А де ж твiй старий?.. - Батько?.. - Само собою. - Поїхали зi Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться... - А мати?.. - На полi... - То, значить, ти тут цар i Бог. Не продаси ти нам того самого вiвса?.. - Коли б приїхали батько... Вони... - Батько, батько... А ти ж що? Не хазяїн?.. А конi нашi також не виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається... - Досить ломатись. Давай i все. Цiну дiстанеш. А то прийдуть большевики i по вiвсi тiльки мiсце лишиться. Тi з тобою не стануть лимонничать... Хлопцi! За вiвсом! Постачання! Сiм копанок чортiв, бiсовi дiти! Вiд батареї прибiг начальник постачання. - Бачиш,каже полковник.- Ось тобi й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але хлопця не обдури... Сам припильную... Володько, хоч-не-хоч, вiдкрив овес. З'явилася вага, мiхи. Почали насипати. Але Володько помiтив, що в деякi мiхи вложили торбинки. Двоє тримають мiх, один сипле. Пiсля тримає один, а один. виймає з мiха повну торбину i тiкає. - Козаки! Так ви зветесь українськi козаки?.. Красти овес? - Мовчи ти, гусячий пуп! - Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись нiчого... - Iш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через колiно та всипав?.. - Що за крик? - затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до нього. Так i так... - Хто? Сто копанок дияволiв... Хто краде. Завернуть усiх!.. А ти чого лаятись?.. Його добро i вiн має право на нього. Поняв?.. - Так є, пане полковнику! - витягнувся гарматник. - Ну, але нема часу. Конi їсти хочуть, та й ми нiякого люципера не жерли... Ти, молодий громобiй, не журись. Дiстанеш заплату... Овес розважили, записали, грошi заплатили. В кожного коня на головi торбина. Приїжджає Матвiй. Глянув. Гостей повно. Коло кiпця над льохом багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бiгає. Матвiй розпрягає конi. Володько помагає. Матвiй не зовсiм вдоволений. Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на мiсцi. Вмоцована, а тепер виважили i чортизна-що... Десь навинувсь полковник... - Це ви, старий, тут хазяїн будете? -Я. - Не гнiвайтесь. Бачте, вiйна... В селi повно козакiв. - Вiйна то вiйна,- сказав Матвiй.- Знаємо вже її. Надивилися. - Але такої, як це, не бачили... - Хвала Богу, й таку побачили. Може, iншi багато даватимуть, щоб таку побачити... - Правда, дiду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звiдти з того горбика вогонь. Дочуваємось, що огудою поза селом коло Титильковець большевики... - Ее!.. То ви вже лiпше трохи вiд'їдьте далi. Бо ще коли тiльки ви отi штуки маєте - добре... Але може так бути, що й тамтi мають... Вам нiчо... А менi все з коренем видовбуть... В той час розгонно в'їхав на подвiр'я якийсь вершник... Матвiй перший його побачив i пiзнав. - Ого! - вирвалось у нього.- Так це ти?.. - Василь! - викрикнув Володько i кинувся до Василя. Той сплигнув з сiдла. - Син мiй! - Звертається Матвiй до полковника i усмiхнувся матвiївською усмiшкою. - Дай Боже, батьку! Як живем? - i обнялися. Пiсля обнялися з Володьком, який одразу переняв вiд Василя коня. Прибiгли Настя, Катерина. Хведот у полi з коровами. Василинка бiжить iз городу, аж спотикається. - А у вас досить гостей! - завважив Василь.- А я думав своїх сюди завести... - А ви, пане, якого полку? - запитав полковник. - Наливайкiвського. Полк мiй у походi. А ви?.. Полковник сказав. - Ну, вояку,- ходи! - каже Матвiй.- Стара! Готуй там що... Матвiй навiть заметушився. Скоро впорав свої конi. Володько розсiдлав Василевого каштана. Вгонився бiдняка. Мокрий. Скрутив зi соломи вiхоть i витер мокрого коня. Пiсля поставив, щоби прохолов. Не можна гарячому коневi одразу овес давати. Схватиться. В той час Катерина ганяє за курми. Чути кудакання. По часi курка смажиться. Василь скидає пояс зi шаблею та револьвером, верхню блюзу i миється. Матвiй дивачно тупцяє. Вiн хотiв би якось виявити свою радiсть. Пiднiмає Василеву зброю й оглядає... - А Володько також збирає оце,- i тикнув зброєю перед себе.- Не носив цього анi я, анi батько мiй. - А ми ось, батьку, носимо i дiтям заповiмо, щоби носили,- миючись, каже Василь. У хатi топиться. На дворi повно гарматникiв. Полковник заборонив їм заходити до хати i сам вiдiйшов - видно, щоб не перешкоджати родиннiй радостi. Володько весь час порається з Василевим конем. Надто вiн йому сподобався, i вже наперед пообiцяв собi проїхатися на нiм верхи. Ось тiльки вiдпiчне та наїсться. Василь умився, почистився i, поки готується страва, вийшов з батьком надвiр. Володько своїм братом аж надто захоплюється. Пружний, стрункий, високий. Здається, погрубшав, сильно загорiв. Зовсiм не подiбний на того тендiтного Василя, якого знав колись. Матвiй видається коло нього малим. Старiсть. Але зате як вiн радiє. Стороннє око не запримiтило б цього, але Володько знає свого батька до найменших дрiбниць. Вiн знає, коли той неспокiйно тупцяє, посмiхається в ус, погладжує двома - великим i середнiм - пальцями свою бороду, значить, йому приємно. - От приїхали, мене не було дома, закупили овес, i собi нiчого не зосталося,- не забув поскаржитись Матвiй. - Нiчого, батьку!.. (Звiдки Василь