може вiн знати?.. Кохана Наталю! - Цей заголовок i навiть великий знак оклику запозичив вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз люблять, раз хочуть щось сказати - треба перш за все кохати. I на це є деякi слова, що з роду в рiд передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi. "Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все. Смiйтесь, лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз я полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов моя анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона така велика i така криштально чиста, що про неї можна говорити навiть у храмi, у святая-святих, куди мають право вступу тiльки вибранi. Менi хочеться написати Вам про кожний вiдрух моєї думки... Я боюся кiнчати речення крапкою, бо менi здається, що безлiч дуже цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав. Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлiв кожний нерв моєї iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин, коли Ви разом з сонцем, з цвiтом яблунi, з метеликом i смiхом своїм вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли скажу: найбiльше щастя - щастя любити. У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло свою лiву долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальцi рук моїх також холоднi, хоча вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами - палають. Бачу, бачу... Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови. Хай. Все одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тодi на вечорi? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби, помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам'ятається, їх пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi скарби... Найближчi люди, що часом звуть себе навiть друзями, з якоюсь особливою насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди люблять у своїх ближнiх бачити бiльше тiнну сторону, як соняшну. Дивно. Нi? Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я вибрав собi для сповiдi. Менi здається, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є надто молодий. Так. Це знає всякий i це не грiх. Але думаю, що я вже маю право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подобається Вам оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушує воно Вас, не хвилює, не викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я дещо комiчно поводився. Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди дещо комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як риби не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днiв думав я про свою велику любов. I от пишу Вам про неї. Дивiться i... (закреслив). Я не знаю, що дивiться. Все одно, що. Я боюся тiльки одного: Ви напевно покажете цього листа комусь... А це ж не мусить бути. Як можна смiятися чи кпити собi з моїх слiв, стрiчок чи ком, коли в кожнiй з них тече жива кров i кожна боїться дотику розкладової бацили. Пожалiйте їх. Вiд цього i Вам колись буде приємно". На цьому скiнчив лист. Подумавши, закреслив останнiй рядок. Вiн не бажає її жалю. Тепер треба якось лист вiдiслати. Згадав, що сусiдська дiвчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це i буде той iсторичний листоноша. Вiддав i чекає цiлий день. Але мало чекає... Його мучить сумлiння й острах. Пишучи листа, вiн був у якомусь трансi. Цiла сила його почуття, мов повiнь, рвалася, щоб її висловити. Слова i речення низалися одно до другого всупереч власнiй волi, але скiнчив, вiддав, пройшовся, прохолов. Предмети i думки вияснилися. Проза життя виявилася в розкiшних тонах, як тодi i весь ефект його захоплення видався йому безмежно наївним i смiшним. Безперечно, вона посмiється над ним, порве дорогi листочки i викине. I як можна бути дiйсно таким некритичним... Але вже пiзно. Зробленого не повернеш. I "Кохана Наталю", i знак оклику, i гарячi слова - все вже пiшло в свiт. Широкий дивний свiт. Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається тим самим способом. I не треба знати, що думає Володько. Вечiр. Сонце зникло. Захiд ще горить, схiд гасне. Тут то там появляються зорi. Володько чекає Ганни на стежцi в садку. Чекає довго i вперто. Ой хтось рухається в темнотi. Вона. Нi. То Iван. Був у млинi й запiзнився. Перед святами завiзно. Зрiвнявся i "добрий вечiр" сказав. - А ти ж чого тут?.. - питає. Йди, йди, чоловiче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, якi тебе не торкаються. О, нi. Iван стане, постоїть, скрутить папiроса, попросить огню, не дiстане i знов сховає його. А за той час оповiсть, що там люди толкують. - Он, кажуть, що тiкають вже цi... Женуть їх з-пiд самого Києва. Ох, кебто вже скорше тi большевики!.. - Большевики? Де вони? - Йдуть! З-пiд Києва йдуА. Цi тiкають - страх. Все кидають. Кажуть, он за тиждень i змiна влади.. Знов "нашi"... Вiд захоплення Iван зручно чвиркає кутком рота. - З кiньми треба "осторожно". Кажуть, цi вже по дорозi забирають. Скажи там свойому дядьковi. Володько слухає i не слухає. Большевики? Цi тiкають? Б'ються? Цiла Україна в огнi? Все в огнi. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть большевики i знов пройдуть по селах, мiстах новi порядки, новi закони, новi слова. Знов. Ага. Ганна. - Ну як? Що?.. Дала їй? Ганна виймає щось i подає Володьковi... Лист! Вiдповiдь. Нi. Це не вiдповiдь. Це Володькiв зiм'ятий листок у тiм самiм рожевiм конвертi. - Прочитала,- каже Ганна,- i вернула. - I бiльш нiчого? - I бiльш нiчого. Тепер у неї безлiч працi. Он, кажуть, большевики йдуть... Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах... А як же Наталка? Що вона?.. Знак запиту i точка. Нема вiдповiдi. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова тепла нiч i зорi поволi плинуть. А там десь у просторах iдуть большевики. Володько знищений. Вiн може записати собi цю хвилю, як першу лекцiю. Одвертим i щирим не завжди безпечно бути. Зрозумiння твоїх почувань не шукай у когось, а силою фактiв приневолюй признати їх. Жiнки. Не помiчав їх iснування у справжньому їх виглядi. Перший зудар з ними вплинув на хлопця мов струм холодної води на гаряче залiзо. Любити їх без ненавистi не можна. I тут, як i скрiзь, найнебезпечнiшим мiсцем - легковажнiсть. Висипався ячмiнь. Замовкли соловiї. Зачервонiли i налилися соком черешнi. Скiнчилася школа. Володько не мiг перемогти в собi свого почуття. Ходив, мов ранений. Юначi його очi засвiтились небезпечними вогниками ненавистi. Хотiлося б на комусь помститися. На пальцях вiдчуває замiсть нiгтiв звiрячi пазурi, що час вiд часу показуються на свiт, то знов ховаються, мов у молодого тигра. Збирався йти додому, але майже несподiвано налетiв буревiй большевицького наступу. Чутки i розмови про це не вмовкали, але нiхто не думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподiвалися i радiли. - О!! Чекайте! Як прийдуть тi!.. Вони цим покажуть!.. - Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнiн i Троцький все по-старому повернули. За комунiю нi слова. - За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там взяв курку. Мужик поскаржився i большевика розстрiляли мов собаку. - Не твоє, не бери. Хочеш мати - купи!.. Такi розмови чути на кожному мiсцi. Нiякi слова, нiякi противнi докази не мають успiху. Так допекли "цi", що нiкому не може прийти на думку, щоби були ще гiршi. Одного ранку зненацька по кутку чутка; - Тiкають!.. Ховайте конi! Всi, хто має конi, пре ними в лiс та хащавини. Володько схватив дядьковi лошаки i пiгнав "у Хвищик". Густий грабовий молодняк. Побiч рiв, зарослий калиною, терном i дикими черешнями. До самого рову i далi через лiс глибоким проваллям врiзалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний. У гущавинi рух i життя. Скрiзь поприв'язуванi конi, а коло них гуртами молодь i старшi люди. Конi нагодованi. Як тiльки що - за повiд, махнув на коня i гайда далi. На взлiссi i на полi варта. У лiсi також вартовики. Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища вiд всiх дерев i звiдсiль видно польову дорогу, що йде вiд Верхова. Видно також чеську колонiю Борщiвку, поля, луг. Десь на сходi раз-пораз чутно гарматну мову. Мiж листям кругом Володька спiлi ягоди. Не можна втриматися, щоб не рвати їх. Вiн їсть їх i спльовує кiстки на землю. З-за горбка на схiд по дорозi з'являється якийсь гурт людей. За кiлька хвилин Володько бачить, що то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник. Вояки не йдуть, а майже бiжать. Варта з-пiд лiсу подає сигнал. Володько також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готовi. Кiлька людей має зброю i коли б ворогiв не багато, їх можна зовсiм легко пiдстрiлити. Майже одночасно з протилежного кiнця дороги з'являється якась пiдвода. Вона доїжджає до тiєї дорожини, що збiгає вниз "до Хвищика". Вершник, що iде з утiкаючими вояками, помiчає пiдводу, наганяє коня i чвалає їй назустрiч. Пiдводчик раптом зривається, обертає батiг пужалном, гараздить по втомлених конях, звертає на дорожину i пре вниз у провалля... - Стуй! Стуй, пся крев! - крикнув вершник i пустився через овес навперейми за пiдводою. - Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!.. Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вiвсом. Вершник погрожує, що буде стрiляти, але не знiмає з плечей рушницi. Пiхотинцi, що бiжать дорогою, теж погрози не виконують. В той час iз лiсу чути кiлька стрiлiв. Це селяни. Вершник вiдразу зупиняється, круто повертає коня i тiкає назад вiвсом на дорогу. "Пак! Пак! Пак!.." - впало ще кiлька стрiлiв. Вершник зо всiєї сили острожить коня, але вiдразу щось з ним сталося. Вiн випускає з рук повiд, деякий час ще незграбно пiдгицує на сiдлi i далi падає на землю. В той час з-за гори, звiдкiль вибiгли вояки, вигулькнуло ще кiлькох вершникiв. Пригнувшись до кiнських ший, вони навзаводи пруть вперед. Пiхотинцi, що бiжать спереду, починають нервуватися i нараз розсипаються по полю. Знов чути кiлька стрiлiв. Деякi попадали просто на дорозi. Але вершники пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблi. - Ааай! Матка Боска! - виразно вчув Володько i побачив, що пiхотинцi позривались на ноги та попiднiмали вверх руки... Але шаблi вершникiв замигали над головами пiхотинцiв. їх все меншає. За хвилину вершники кидають усе i з мiсця пруть далi. Ще хвилина, i вони сховалися за могилою. Володько швидко злазить з черешнi i, розгортаючи галузки кущiв, бiжить до коней. - Большевики! - гукає вiн. Але там уже всi знають про це. Iз села прибiгло кiлькох розчервонiлих i засапаних дядькiв: - Вертаймось додому! Большевики! - Додому! - подається далi ланцюгом чутка. Прибiгли також тi, що стрiляли, з рушницями "на пасi". Вони вдоволенi своїми успiхами. Все-таки не даремно "патронiв" висмалили. - Це я його так,- хвалиться Iван Сурко. - Нєє.. Бреш, брате! Он i Мифод свiдок. Я! їй-бо, я!.. - Та не бреши!.. - Хрест на церквi, комин на хатi, що я... - Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там,- i тикнув пальцем у небо,- на тебе його й запишуть. - А в селi,захоплено оповiдає вiдомий ентузiаст "змiни влад" Терешко,- пооовно! Повно! - з притиском зазначує.- В'їхали й одразу: "Гдє староста?" I рiзнув матюком. Кавалерiя з "красним хлагом" пролетiла... Кажуть, сам Будьонний... - Ну... То "наврат"... - сумнiваються скептики.- Який-небудь з менших. - Але кавалерiя! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристанi, шапки набакир. "Тi" ще в селi з маслом та сметаною розправлялися, а цi, грiм їх убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Нi одного "в плєн"... Всiх - на мiсцi... - Здорово! Звiсно пани. Сметаною захопилися. - А баби пiсля, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобi, Яську, сметана! На, на! Їж!.. - Ай, да баби! - гукають будьонцi.- Так їх, панов, сукiних синов!.. Всi вдоволенi такими вiстками. Бiльш нетерплячi хапаються вести конi додому. Обережнiшi втихомирюють: - Почекай. Не прися на рожен... Чорт нiколи не спить. Нарвешся на такого, заметуть тобi коники, як стiй... - Нi чорта. "Цi" не чiпають,.. - Не чiпають. Почекай побачиш. Уже "їх" досить було. Хто не прийде, не скаже- на, тiльки - дай... Нi? - Звiсно. Дядьки вичiкують. Аж надвечiр розвiдка приносить остаточну вiсть, що все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозi лежать розкиданi "Яськи", але на них не звертається уваги. Завтра накаже староста й пiдберуть. За Осовцем, там, де Мiзоч, заходить велике червоне сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пiсню. Решта пiдхоплюють i в її звуках никнуть усi подiї дня. Нiби нiчого й не сталося. От водили собi конi на пашу, а тепер вертаються додому. У селi повно чуток, але нi одного большевика. Увiрвалися, наїлися самi й конi, i далi. Здається, то не люди, а буревiй. Конi їх загнанi, вiчно в милi, що, змiшавшися з порохом дороги, творить нiби шкаралущу. Одяги рiзнi. Англiйськi, старi нiмецькi, росiйськi. Зброя також рiзна. Однi шаблi справжнi козацькi, i вони самим своїм виглядом наводять на людину неприємне почуття. Вигляд їх - вигляд диких. Чорнi вiд сонця i вiтрiв обличчя. Груди розхристанi, сильнi, оброслi волоссям. Мова їх рiшуча, коротка - наказ i лайка. Перечити їм небезпечно. Володьковi пригадалися оповiдання про татар, Пугачева, Стєньку Разiна. Це вони - душi минулого, мешканцi безмежних степiв злетiлися в орду i пiд зручним керуванням ханiв пруть на захiд. Минає кiлька порожнiх днiв. Спiє жито, ячмiнь. У селi спокiй. Одної суботи парний вечiр. Над заходом у нерiшучостi зупинилася отара хмар. Поволi вони пiднiмаються по небу. Дiйшовши до якогось мiсця, бризнули вони теплим дощем i розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик i кiлька зiр. Дерева нiби спiтнiлi. З землi пiднiмається легкий теплий туман. Вiддзвонили на вечiрню. На полях "за Поповим" крики. Полями вiд Мiзоча бiжать люди i кричать. Що сталося? Вiд крайнiх хат добiгають неймовiрнi вiстки. З Мiзоча прибiгли люди i перелякано оповiдають, що з лiсiв вийшло дуже багато полякiв. По дорозi вони нищать усе. Того самого вечора в Бущенському лiсi розпочалася гарматна канонада. Раз за разом бовхали гармати i робили довгу й гомiнку луну. I не вiдомо, хто з ким б'ється, де вороги. Село принишкло i мовчить. Люди виходять у садок. Мiсяць, зорi, тiнi на землi, легкий теплий туман i гарматнi вибухи з лунним шумом. Аж ранком прийшли вiстки: Бущенщиною на захiд сила-силенна полякiв просунулась. Мов злива. Без дорiг, без ладу, отак просто, хто кудою, пiд розлогим прикриттям лiсу. У деяких мiсцях зупиняться, обернуть кулемета, сипнуть у небо "по кавалерiї" i знов втiки. А будьоновцi, мов чабани, зо всiх бокiв на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде i лупить у саму гущу. На другий день народ коло церкви. З'явилися набундюченi "хлюсти" при французьких шаблях з острогами. Це все тi, що "з первих днєй революцiї под красним знамєнєм кров пролiвають". З Дерманя їх чимало таких пiшло "туди", а тепер вернулись, щоби показатись усiм, що з них вийшло та й кому треба носа втерти. Тепер вони пуриси великi. Тепер їм море по колiна. Тепер "твайо-майо, а майо не твайо". Захоче - з поповою дочкою в танець пiде. Дудки вiдмовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нiчим, той усiм. В понедiлок рано "заказали" конi вести "на прийом". Повели. Кiннота коней потребує. Вiд самого Києва без вiдпочинку пруть. Впав кiнь - покинув, другого давай. Буревiйним маршем пролетiли Україну, i "дайош Варшаву". Через село "коло Попового" пройшло того не мало. Обоз. Київцi, волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорнi люди з червоними ганчiрками. Скриплять немащенi вози, трiщать колеса, падають конi. Матюки, курява, поржавiлi рушницi. Реве гармонiя: Я на бочкє сiжу, а пад бочкай слiзка, утєкайтє, палякi, альшевiкi блiзка. Хрипить гармонiя, хрипить забитий курявою голос. Iде орда зi сходу на захiд. Український степ, Дон, Волга. Далека Азiя, жагучi вiтри, сипкi пiски. Очi бронзовi, скiснi, а на чолi шарпає вiтер зрудiле волосся. Все то пiд барвою Маркса. Все то слухнянi й п'янi слуги великого "пророка". Хто визбирав їх таких якраз, як треба, таких, один на другого подiбних, таких хижих i таких спрагнених перемоги? Буржуй, бєз разсуждєнья давай-ка мiлiони... теперь нашє правлєньє, тєпєрь нашi закони... Так. Це їх "правлєнiє". Це також їх закони, писанi не чорнилом, а живою кров'ю на живому тiлi конаючої iмперiї. Ех, яблучко, куда котiшся?.. Хто знає, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило тебе i який грiх зiрвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царi? Сатана, що збурив пекло, щоб на його мiсцi поставити сатанський рай? I, здається, нема нi кiнця, нi краю тому обозовi. Хто кормить їх? Земля. Адже ж вони "за землю i волю кров ллють". Хто має їх кормити. Он на полях вiвси зеленi. На возах коси. Он пасуться селянськi корiвки. Село "самообложиться" i дасть. Не дасть - "реквiзицiя лишкiв". Не хватить - "все на фронт"... I тодi не запитають i не попросять. Вiзьмуть, а хоч, то й кулю в лоб додадуть. Володько йде в село. Близяться жнива, але село святкує. Приїхав i зупинився якийсь штаб. Нi. Не штаб це - цирк. На всiх парканах, стовпах, воротах, скрiзь, де тiльки знайшлося догiдне мiсце - плакати. Ось бородатий кацап сохою оре поле. На нього нападають здоровеннi пси з написами: Дєнiкiн. Петлюра. Колчак. Юдєнiч. Врангель. Кацап хвицає постолом, лупить Дєнiкiна в зуби, Петлюру в бiк, Юденiча в зад, Врангеля пiймав за хвiст, розкрутив i вишпурнув за Чорне море. Ось там нарисовано, як Пiлсудський навзаводи кидає Київ. Його воїнство з "яйками", сметаною, курми, "квасьним млєкєм" пре за ним навздогiн. Баби з коцюбами женуться за втiкаючим воїнством. Пiд усiм пiдписано: "До лясу, панове! До лясу!" "Ми на горє всєм буржуям мiравой пажар раздуєм!" "Мiр хiжiнам, вайна дворцам!" "Да здраствуєт красная армiя - защiтнiца слабих i угнєтьонних!" "Пралєтарiї всєх стран - саєдiняйтесь!" "Релiгiя - опiум народа!" Крик, барви, музика. На семiнарському подвiр'ї концерт. У залi мiтинг. Почався вiд ранку. Мiняються вуличнi продавцi. Вони невтомнi, невгомоннi. Сотнi промовцiв, сотнi одноголосно ухвалених резолюцiй. Всi на фронт! Всi, плече в плече, в лави червоної армiї! Червона армiя, обiдрана, голодна, несе в обличчя цiлому свiтовi слiпучу правду. I нема їй спротиву. Вiд тайги, вiд Бiлого моря рветься цей гураган. Тремти, Європо! Червона армiя - це початок i кiнець, це альфа й омега, це вiнець сили, мужностi! Червона армiя, армiя робiтничих синiв, синiв селян, синiв працi! Червона армiя - це кара за кров, за пiт, за працю, виссану ненажерами капiталу з працюючого люду! Хто є проти неї? Де той жахливий зрадник великого дiла? Смерть йому на мiсцi! Без милосердя, без спiвчуття! Сонце хилиться до хреста приходської церкви. Там далi за коренастими черешнями його захiд. Володько цiлий день чапить коло монастиря. Йому хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Вiн забув за обiд. Вiн забув i за Наталку. Щось неймовiрне твориться на його очах. Не хочеться вiрити, що це дiйснiсть. Думки розбiгаються, збiгаються, купчаться. Хочеться охопити весь смисл подiї, найти їй назву, усвiдомити собi її закони. Це ж твориться на землi, що дала йому початок буття. На його землi, землi його батькiв, його дiдiв. Володько виривається з крикливого натовпу i йде в сад. Тепер скрiзь вiдчинено, скрiзь вiльно йти. Онде обтрощенi семiнарськi вишнi. Он обдерта пасiка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за неї. Деякi вулiї лежать на землi i бджоли лiтають навкруги. Видно, поки у залi однi промовцi громили буржуазiю, другi громили бджоли. Володько йде вгору до цвинтаря, минає його рiвною дорогою. Направо й налiво могили близьких рiдних.. Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще свiтить i б'є променем у стiну каплицi. Рiй мушок лiтає перед носом. Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотiлося б, щоби тут не було нiкого з живих людей. Вiн хоче думати i хоче знайти себе. Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Вiн ще надто молодий, щоби знайти справжню вiру свою, тверду, мов камiнь, i непохитну, мов гори. Вiн мусить чути, бачити i пiзнати iстину. Тим часом зiйшов на другий схил гори. Перед ним на пiвнiчний схiд у сяйвi вечiрнього сонця розклалися луги, рiчка, стависько. Ага. Це царство, в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати мiсця, куди тече рiчка. Це ж Лебедщина. Це мiсце, де родились першi думи, де пережив першi пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба. Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Вiн знає, куди тече рiчка. Але його мучать ще iншi сумнiви. I хто пiдкаже, де iстина? Хто вкаже дорогу? Так, як i колись, так i тепер iде Володько сам ногами по землi батькiв i дiдiв, iде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну, але таку тяжку для розгадки. I раптом Володько пригадує собi дiда Юхима. Боже мiй! То ж вiн отам за тим лiсом мешкає. Може, ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього! Послухати, що скаже вiн. Може, й є на цiй старечiй нашiй землi люди, що бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих промовцiв, а мовою землi, мовою предкiв, мовою сущих i прийдучих. Володьковi так привабливо яскраво уявився дiд Юхим, що захотiлось бачити його. Вiн виразно почув його голос, що в соняшнiй тишi промовляє: "...не бiйся нiчого, що треба буде перетерпiти тобi. От диявол буде шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас... Будь вiрним до смертi, i дам тобi вiнок життя". Чому вiрний? Що має цей молодий юнак у душi своїй такого, за що треба змагатися до смертi? Володько не пiшов, а побiг в долину. Не хотiв обходити навкруги дорогою чи стежкою. Махнув рукою навпростець i подався. Болото, iржава вода, що чвиркає з-пiд кожного ступу. Зовсiм так, як тодi, того холодного осiннього вечора. Тiльки Хведота нема. Сам-один. Рiчка. Яка вона тепер маленька, мiлка. Стрибок - i на другому боцi. Ще кусник болота i сухо. Збоку млин. Цей той самий, де Володько вислухував перекази дядькiв. Змiнився вiн, побiльшав. Уже не видно його колiс. Вони забитi дошками. Десь зникли старi верби. Але трепеток стоїть. Така сама чепурна, одинока над дорожиною деревинка. Срiбно-зелене її листя так само, як i колись, дрiбно трiпочеться, навiть при зовсiм спокiйнiй погодi. А де ж хутiр? Нема. Нi саду, нi огорожi, нi грабового висаду над дорогою. Тiльки на тому мiсцi, де стояла хата, темнiший i бiльший кущем овес. Володько зупиняється, стоїть, вслухується в оточення. Дивиться, як сонце сiдає за Дерманем. Чи так, як i тодi? Зовсiм не так. Не тi вiдчування. Не так впливає все навкруги. Може, Бога забув. Може, менше безпосереднього, того, що єднало з землею. Володьку! Не стiй! Далi. Йди далi в той клапоть соснини, де колись клав багаття, молився i пiк бараболi. Шукай, Володьку, i найдеш, дивись i побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої залiпленi липкими словами, принесеними з далеких чужин. Очi твої заслоненi плакатом крику i ненавистi. Володьку, увага! Замкни свою душу i не впусти бацили розкладу. Впади на тому мiсцi, де горiло перше вогнище твоєї свiдомостi, цiлуй землю ту, в якiй корiнь твiй, i бийся за неї зо всiма Марксами, в яких би одягах не прийшли вони до тебе. Так говорить Володьковi рiдна земля. Яке щастя, що вiн послухав голосу душi й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовiрне щастя. Тут Володьковi стало легше. Голос землi втихомирив дещо голоси карикатур, плакатiв i промовцiв. Вiн згадав Василя, згадав днi минулого лiта, i йому стало до болю прикро. Через лiс i поле пiшов до Юхимового хутора. Сутенiє. На хуторi тиша. Замiсть одної хати десь взялося двi. Не свiтиться. Не бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом. Увiйшов до хати. Там якась незнайома жiнка. - Добрий вечiр вам!.. - проговорив Володько. - Дай Боже здоров'я! - вiдповiла жiнка не то злякано, не то сердито. - Не бiйтесь. Я прийшов навiдати дiда Юхима. Я звуся Володимир. Мiй батько Матвiй. Ми жили колись йтам у Лебедщинi. - Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не маємо. Нема чим свiтити. Сiдайте. Вони зараз прийдуть. I жiнка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кiмнатi, мабуть, хтось спить. Чути тихе сопiння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком. По хвилi в сiнях рейвах, рипнули дверi й увiйшло двi постатi. - Нiчого не бачу, але чую, прийшов Володько...- проговорив живий знайомий голос. Як щиро, як приємно. - Так, дiдуню! Це я! - Ти? Ооо, як тiшуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Свiтла, бач, не стало на нашiй землi. Володько пiдiйшов до дiда. Той поклав йому на плечi обидвi руки. - Вирiс. Ну, пора. А як батько? - зробив наголос на о.- Нiколи навiть не загляне... Постарiв?.. А як же це ти так?.. Заблудив, що?.. - Може, й заблудив. Тяжко в нашi часи не заблудити. - Сядь. Ось тут. Принеси, невiстко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь народ блудить, але Матвiїв син хай батькiвських слiдiв тримається. Нiколи не зiйде на манiвцi. Хай робить - що робить, завжди дiйде на справжнє мiсце. Володько не бачить Юхима i видається, це говорить молодий хлопець. Голос ясний, дзвiнкий. У такiй пiтьмi приємно щось ясне чути. Увiйшла невiстка i принесла кисле молоко. - От трохи зле, Володьку, що нiчим вгостити. Нам не повезло. Хутiр - бiда. На днях тiльки третiй раз обiбрали. Минулого року на Великдень то таки чистенько нас обшкрябали. А до того i сина... вбили... - Клима?.. - Нi. Молодшого. Iвана. Гарячий був... - Ааа. Я чув. Говорили. - Обросли дещо, прийшли iншi, забрали, що найшли. Взимi, як ото на Дермань накинулись, i мене якось кiнцем сягнуло. А оце перед трьома днями то таки зовсiм дотягнули. Навiть Боска не лишили. Наїхав отой обоз i все рознесли... Далi Юхим розпитує, як поживається Володьковому батьковi. Володько оповiдає. Повечерявши, йдуть спати в сiно на вишки. Тиха натхненна нiч. На небi майже прозорий мiсяць. Густi тiнi будов та дерев непорушне лежать на землi. - Гарно надворi,- проговорив Юхим.- Завжди гарно. Полiзли на вишки. Юхим витяг з-пiд сiна вiйськову рушницю, клямцнув замком, загнав у магазинок п'ятку набоїв i поклав коло себе. - От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порiшив собi: пiдлiзе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, i все. Володько лiг на сiнi горiлиць, розклав натомленi ноги i руки. Старого не видно, тiльки з темноти чути рiшучi слова. - Так, так. Програли ми, сину. Вмiли гречку сiяти та бджолу плекати... Але не вмiли боронити себе. Я не нарiкаю. От все мав. Повнi обори, повнi клунi, повнi засiки. Все пiшло. Але не шкода нiчого. Бог дав. Бог i взяв. А от шкода тiльки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидiв отут на свому хуторi i думав: моя хата скраю... Ой сину, нi! Ой, нi, нi! Ми всi дiстали науку... I кажу тобi: ви, молодi, тi, що будете... Ви, хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всi. Весь рiд наш згине. На наших мiсцях сядуть чужi i осмiють не тiльки нас, а й могили, честь нашу... Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобi радити. За землю нашу треба вмiти не тiльки пiт, а й кров лити... Битись треба! Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так говорити. Володьковi хочеться тiльки запитати кiлька слiв, але не знає, як... Нарештi вiдважився: - А як же, по-вашому, цi?.. - запитав. - Ота лая? -Еге ж... - Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари. Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так i живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрiсть. Заздрiстю жити не можна. Але ми куцозорi i терпеливi. Ми сидiли й перечiкували, поки хмара перейде, а тодi вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по нiй вiчно орди грасували. Останнє речення вимовив пiднесеними словами. Володько виразно напнувся. - Знаю,продовжує старий.- Вони там золотi гори обiцяють. Рай. Лєктрику... Блазнi диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристовi дали i перекреслили себе тричi... Вони збудують рай. Блазнi, катаржани, шарпатюги, злодiї рай дадуть... Поцарствують вiк i згинуть!.. - Вiк? - Ну да. Вiк. Сто лiт царство їх буде. Сто лiт голод, мор, нужда буде. - А чому ж вiк? То ж все загине... - Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залiзом з його мiсця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися за себе. Цар був i не з нами, i не проти нас. А цi проти всiх. Бо цi з чужим духом. З татарським... Володько хотiв перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозумiле. Але хiба ж вiн знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Вiн не вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вiрити йому. Треба вiрити. Володько ще довго не мiг заснути. Йому не вiрилось, що це вiн лежить у Юхима на сiнi. Не вiрилось, що вiн своїми вухами чув тi слова... Тi - там у залi, i цi - тут у темнотi на сiнi. Хто з них має правду i за ким пiде Володько? Володько - син Матвiя i Настi, син села i землi. Син неба свого i своєї природи. На другий день Володько покинув Юхима. Не хотiлось дивитися на зруйнований, колись цвiтучий хутiр. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторiв шукає вiн своєї правди. Перед вiдходом Юхим сказав: - Дякую, що вiдвiдав. Думаю - бiльше не побачимось. Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотiв би бачити, що далi буде. Пiдеш додому - батька здоров. Славний вiн чоловiк. Так i скажи. XII Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкi дороги, потоптанi поля, покошенi зеленi вiвси. Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає. Забрав дещо свого майна в торбину i махнув напiшака просто через поля i лiси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Вiн знає землю свою, як самого себе. Аж надвечiр вибрався з лiсiв на рiвний шлях. I тiльки вийшов на дорогу, одразу на двох вершникiв наткнувся. - Стой! Куда йдьош?.. - пiд'їхав до нього один. Володько сказав, звiдки й куди йде, та показав посвiдку школи. Большевик подивився на посвiдку, вiддав назад i махнув нагайкою. - Валяй своей дарогой! - сказав вiн, хльоснув коня i поїхав. За ним поїхав i другий. Аж пiзно вечором прибув додому. На дворi застав повно вiйська. У клунi конi, пiд шопою конi. На подвiр'ї вози. На городi димить багаття. У хатi зустрiвся з матiр'ю. - Це ти? - питає, як звичайно. Вiтається, цiлує матiр у руку. Прийшла Катерина, Хведот. Вони були в полi. Василина пасе вже корову. - А де ж тато? - питає Володько. - Вiн там,каже мама.- Пiд кущами на полi. Не хоче додому. У нас тут... Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Вiдступали тамтi вночi... Щось там зблудили, чи що... Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька i так босого та невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чуєш, нагаями збили, що ледве додому дiйшов... Слухає матiр Володько, й уста його все бiльше i бiльше у розтягаються i кривляться. Брови насунулись на очi. - А за що ж били? - виривається у нього само собою... - За що... Хiба вони знають, за що... Бог їх поб'є... А прийшли цi... Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також хотiли забрати, але обидвi жеребнi. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний двiр. Викосили ниву, половину вiвса, а тепер конюшину докошують. На садку цiле спустошення. Ото вродило на щепах кiлька яблук. Ще зовсiм зеленi. Де там... Обтрощили, обнесли. Огiрки вирвали... Боже, Боже! I то по цiлому селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: "А ти сякий-такий кулак. У матiр, у Бога, у небесну канцелярiю..." Лаються... I що воно за люди? I де вони такi видерлись?.. Ти, каже до батька, цiле життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все чисто. От корова ще лишилась... Їсти не маємо чого... Але цить... Iде хтось... Рипнули дверi, i до хати увiйшов большевик. - Ей, мать! Дай нам какой-нiбудь гарщок. Настя нiчого не сказала, знайшла баняк i дала йому. Той взяв i вийшов. Володько чує втому i голод. Мати лiзе на постелю i з-пiд подушки виймає пiвбохонця хлiба. Пiсля лiзе на горище i десь находить шматок сала. Володько зi смаком з'їв i захотiв пiти до батька. Застав його у винятково дивному станi. Зробив собi зi снопiв буду й у нiй живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину, хлiб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлiбову печеру ряднами. Тепер саме чудова погода. З небесної висоти свiтить повний мiсяць. Зi села чути вояцькi спiви i гру гармонiї. Коли Володько прийшов, Матвiй умостився якраз для вiдпочинку. За своєю звичкою лiг горiлиць, ноги i груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старi великi чоботи, на головi кашкет. Мiсяць ллє своє сяйво на поля, на стернi, на пiвкопи i на Матвiя. - Де ви, тату? - запитав Володько. Матвiй почув голос сина i швидко звiв голову. - Тут - сказав вiн.- Це ти, Володьку?.. -Я. - Прийшов? - Так. - Коли вийшов?.. - Сьогоднi раненько... - Го-го! То ти мусiв добре смалити... Болять ноги?.. Володько нагнувся над батьком, найшов його руку i поцiлував її. - Трохи щемлять... Iшов навпростець. Через лiси... - Так лiпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також "товаришi"?.. - Ну, а хто ж. Повно. Батько зiтхнув. - Повно,повторивши Володькове слово i не знає, чи казати що далi, чи лiпше мовчати. - Перед двома днями заходив до Юхима,- промовив Володько. Матвiй зацiкавився... - Ну, й?.. Як вiн? - Казав здоровити вас... Обiбрали його дотла... - Не диво. Кого ж вони не обiбрали. А як ще кого не обiбрали - обберуть. А старий ще тримається?.. - Тримається, але обiцяв скоро зложити руки. Каже, що старий... - Вiсiм десяткiв прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що твориться... Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би зiгнали народ на сходку, хай би обложили... Але ж отого, що вони творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця людська... А для них то плювак. Думав: пiдпалю все до чорта i хай вигорить. Рука не пiднялася. Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там нiде не чути?.. - Нашi ж з поляками... - Додумались. Найшли собi пару... - А про Василя нiчого?.. - Мовчи тепер. Не згадуй. Нiчого не чув. Пiшов отодi, i як у воду. Батько й син по довгiй розлуцi не мають бiльше слiв для розмови. Все вiдоме. Все сказане. - А вам тут не холодно, тату? - питає по хвильцi мовчанки Володько. - У житi? Нi. Навiть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши, додає: - Ми люди хлiба i землi. Тому нас i ненавидять отi... Вiн менi каже: кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так - хай буде кулак! Хай я кулак!.. Хай мiй син - кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був... Треба менi було в народ iти i на кожному перехрестi проповiдь казати: люди! Йдiть всi право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он цi... пролетарi, як то вони себе йменують... Жид з ними, китаєць з ними, татарин з ними, цiла Азiя з ними. Завели балаган. Он у селi паперiв навiшали, театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людовi голову одурманити, щоби знищити його. Там обiцяють, а тут беруть... I заберуть. Все чисто заберуть... Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде i згинуть!.. - I Юхим так каже,- зазначує Володько. - Бо то правда. Скiльки б не були при властi злодюги i брехуни - кiнецьїм надiйде. Ви, дiти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В Українi досить розумних i чесних людей. Я пiвсотнi лiт день-денно лив свiй пiт, трощив свої костi. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер нема на мойому тiлi мiсця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав, виростете, хай маєте. I все дарма. Сьогоднi прийшов паршивий шарпатюга до моєї хати, сiв i розпорядки дає... Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то одною рукою в'язи скрутив би i вишпурнув би на гнiйницю. Пролiтарiя! Воша смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Мiлiон на Голготу має йти, бо, бач, босяк i злодiй задумали собi в панiв бавитись!.. I Матвiй урвав свою мову. Володько ще нiколи не чув такого гнiву в батькових словах. Нi. Це не Матвiй гнiвається. Це гнiвається земля, хлiб. Це гнiвається потоптана й опльована справедливiсть. Перерва. Мовчанка. Мiдяне сяйво лудить поля. Володько хоче вiдпочити. П'ятдесят кiлометрiв - кус дороги. Встає, кидає батьковi добранiч i вiдходить. На другий день пiшов косити грабками ячмiнь. Вiн перестояв i покляк. Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на "театри". В однiй клунi збили сцену. Народу зiйшлося безлiч. Вiдкрили "брезент" i Володько побачив буржуйського офiцера та його денщика Голопупенка. Офiцер в карти грає, п'є шампан i лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою, меле нiсенiтницi. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна, забита юрба. Полiтрук Йойна Цiперович гаркавим голосом дякує за вiдвiдини, просить не забувати гостинної червоної армiї. Реве обховзаний грамофон, гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюцiонера. Село дiстало наказ пекти для червоної армiї хлiб. Сiльський комiтет зiбрав муку. Пшеничну, житню, ячмiнну, вiвсяну, яку хто має. Зсипали все докупи, розважили на "паї" i роздали господиням. Хлiб той завтра має бути вiдставлений на фронт "бiйцям". Село мусить дати "наряд" пiдвiд. Але всi пiдводи були вже в нарядi. Деякi тижнями гуляють по лiсах. Стратон, що вмудрився заховати свої "орлята", не вилазив з гущавин. На нього почали ремствувати: - Як то? Я вже третiй раз iду, а той нi разу. - Вiн у млинi... - У млинi. Щось там дуже довго мелеться... Кожний раз, коли тiльки треба пiдвiд, то вiн або в млинi, або до Дерманя поїхав, або на торг... А коли ж вiн буде дома?.. На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а "товаришi". Сказали їй: - Слишь, баба... Не явиться твiй старик до завтра, з хати один попiл буде. Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Конi спали, бо кормив їх мало. Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак i Бiлогривий "скидають стерво", тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що робити. Заберуть як стiй. Усiм забрали. Крiм Стратона, з Дерманських хуторiв назначили в наряд нового Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвiй почув про це i тiльки рукою махнув. - То... Хто знає, чи приведеш назад конi... Як заженуть пiд Варшаву... - Но,- каже Володько.- Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо большевицької мови. Тримає себе певно, говорить рiшуче, з присмаком. Один матюк нiяк не дається йому. Не повертається язик на це мерзенне слово. У Матвiєвiй клунi, крiм коней, примiстилися шевцi. Весь час шиють фронтовикам взуття. Вечором один пiдходить до Володька. - Слиш... Таварiщ. Скажi, гдє дєвкi хорошiє. Палучiш на сапагi товару. Володько подумав i сказав: - Пiдем у село. Покажу. Пiшли. Таварiщ радiє. Володько завiв його пiд хату Соловiя. Старий вже помер. Лишилась його горбата й ослiпла бабця. - Туди йди... Там прекрасна фея мешкає,- показує Володько. - Вот харашо. А прiмьот? - Канєчно. Она такiх любiт. - Ну... Палучiш на сапагi. I большевик пошелестiв через кукурудзу пiд хатину Соловеїхи. Володько посмiхається i йде додому. - Сукiн ти син! - лається на другий день большевик. - В чiм справа? - питає Володько. - Сам знаєш. Зашел, а там столєтная яга. Тьху, чорт берi!.. Володько регоче. - Дурак ти, товарiщ... У неї дочка є. Не бачив?.. - Врьош? Нєт. Дєвкi нє вiдал. - Мало чого ти не бачив