. А де товар на чоботи? - За что? Обманул мєня i єщо... - Нє обманул. Сам ти матня безнадiйна. Сьогоднi пiди ще раз, але порядно обшукай хату. А товар давай. Обiцяв, так давай... - Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул... Сматрi... Володько сьогоднi вiд'їжджає на фронт. Вiн мiркує, як би йому виховзнути вiд цього. По обiдi запряг конi, сiдає на вiз i їде в поле. Там за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намiр поїхати туди, набрати конюшини, а як нiхто не слiдкуватиме, чкурнути в лiс. Але тiльки вiн виїхав на поле, як вiд хутора Хоми Еттоє виривається охляп на конi будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом i пустився вчвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком i матюкається. Але Володько не оглядається. Вiн їде, як може швидко. Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його матюки. Володько розгонно пiд'їжджає до покосiв конюшини, круто повертає, злазить з воза i спокiйно починає класти конюшину. Приганяє будьоновець. Кiнь тяжко дихає i прихає пiною. - Ах ти, сукiн син!.. А я думал, ти удiрать? Развє ти нє вiдял, как я скакал? - Кто тєбя знаєт, чево ти скакал,- каже спокiйно Володько.- Менi он треба на дорогу пашi. - Ну, ладна. Бєрi пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот. Вот чорт какой... На дорогу Настя нав'язала Володьковi вузлик хлiба i сала. Володько виїхав. У селi чекають на нього Макар, Тить i Стратон. Тить i Стратон нервуються та лютують. Особливо останнiй. - Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмi написано: прийде час i не останеться каменя на каменi. У "откро-венiях" ясно писано, що Анцихрист родиться вiд жидiвки. А Троцький хто? Не жидюга? Зiбрав христопродавцiв i пре на народ християнський. Тить слухає Стратона, але йому iнше в головi. - Ой-йой-йой! У мене на полi всi коси. Прийде сльота i все погниє. Макар i Володько, як молодi, спокiйно дивляться на справу. Макар тiльки побоюється, щоб йому його бiлих кобил не забрали. При вiд'їздi тесть наказував: - Заберуть, то й самi не вертайся. Гляди менi!.. Макар чоловiк спокiйний, рiвний, неговiркий. Колиi прийдеться до дiла, хто знає, чи не вкладе вiн спокiйної когось з "товаришiв". Всiм чотирьом хуторянам вложили не хлiб, а набої. Виїхали надвечiр. З села виплутався довжелезний обоз i посунувся хвилястим шляхом. Для охорони приставлено вiддiл кiнноти. Над Крем'янцем сiдає велетенське сонце. Хмарою знiмається з дороги курява i засипає вуха, нiс, очi. Один за другим поволi котяться вози. Коло Крем'янця зустрiлися ще з якимсь обозом, що йде напроти. Курява ще збiльшилась. У деяких мiсцях пiдводи затикають шлях i цiлий обоз зупиняється. Хвилина тишi. Пiсля заднi гукають: - Ей, там! Поганяй! - Стой! Куда паєдєш? Нє вiдiш, чтоль?.. "Гi-гi-гi-гi!" - лiржать i прихають конi. Хтось заводить "яблочко"... Ех, яблочко, да налiваєтся, Махно жiда осєдлал i катається. Серед ночi обоз в'їжджає в якесь село i зупиняється нанiч. Пiдводи самi собi шукають пристановиська. Володьковi вдається попасти пiд браму якогось дядька. Все-таки пiд накриттям лiпше, хоч нiч тепла, мiсяшна. З Володьком весь час тримається той самий будьоновець, що виганяв його. Зупинилися. Володько впорює конi. Передовсiм мусять дещо прохолонути. Пiсля напоїть їх та пiдчепить до дишля опалку. Тим часом виняв шматок хлiба, сала, розломив усе наполовину, одну собi, другу будьоновцевi. Той взяв. їдять i гуторять. - Чорт знает, кагда ета вайна кончiтся,- скаржиться будьоновець.- Ваюєш, ваюєш, а что с етаво - чьорт знает... - Глупа вiйна,- зазначує Володько. Далi Володько вiдчiплює конi i веде їх до води. Посеред села тече рiчка. Вода чиста. Мiсяць вiдбивається i сипле у вiчi скалки промiння. В осоцi стависька крекотять жаби. Конi жадiбно п'ють. Володько їм пiдсвистує. Пiсля веде їх до воза, закладає опалку i вмощується спати. Ледь свiток зчиняється крик. На сходi яскраво-червона заграва. Над рiчкою бiлий кострубатий туман. Зо всiх дворiв виїжджають пiдводи i лаштуються на дорозi. Вздовж возiв чвалом пролiтає на конях кiлькох вершникiв. У їх руках трiпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон стоїть навколiшки на своєму возi й уголос демонстративно молиться. Вiн хреститься широким розмашистим хрестом i вичитує "Отченаш", "Вiрую", "Богородице Дiво". На нього зо всiх бокiв сипляться матюки, кпини, але вiн не зважає. Закiнчує молитву словами: "Господи, Боже неба i землi. Ти великий i могутнiй. Твоєю волею живе все на землi. Не допусти, щоб нечиста сила посмiялася над твоєю величчю"... - Ей, старiк! - гукає якийсь большевик i додає мерзенну в своїй винахiдливостi лайку. Обоз рушає. Володько шукає торби з хлiбом, щоби поснiдати. Але находить в нiй тiльки маленьку скибочку хлiба. "Зжер, сукин син", - думає Володько, а вголос звертається до будьоновця, що ще поруч... - Товарiщ! Ей, таварiщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє потоварiщескi... - Врьош! Я твоєво хлєба нє брал,- вiдгризається будьоновець. - Но, но. Нє валяй дурака. Сожрал i канєц,- спокiйно додає Володько. Обоз виповзає з села i розтягається рiвниною. Сонце пiднiмається, пiдбирає росу i починає припiкати. Направо й налiво поля. Озимина в копах. Ярина ще на пнi. В долинi видно Божу Гору. Битий шлях тягнеться долиною Iкви. Це мiсце, де шалiла велика вiйна. Села починають означуватись. Городи зазеленiли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз досягає Божої Гори. Звiдтiль чути глухе трiскотiння кулемету. Кiннота, що їхала спереду, звернула налiво i "пiшла в атаку". В обозi повстала мiшанина i рух. Всi квапляться швидше минути гору. Хтось дiстав рану. Комусь вбито коня. Широким рiвним полем у напрямку гори летять вершники, що здалека видаються зграєю гончих псiв. З гори вирвалось кiлька гарматних стрiлiв. - На шрапнель беруть! - гукає хтось. Серед метушнi Стратон десь дiстав сокиру i вибив з власного колеса кiлька шпиць. - Сторонiсь! - чути рiзкий крик ззаду. Обоз з'їжджає на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетiло кiлька гармат. Конi в милi. Люди сердитi. Колеса гармат грюкотять по нерiвному бруку. Крик, стрiли. Обоз починає їхати чвалом. Ось тiльки минути гору, пересiкти рiчку, а там знов безпечно. Мiст на рiчцi нашвидко збудований i гойдається. Але тримає. Навiть гармати витримав. За годину обоз втихомирюється. З сусiднього села чути вибухи гармат. Це "стали на лiнiю" тi, що недавно приїхали. Вони завзято обстрiлюють Божу Гору. Пополуднi обоз в'їхав до бiльшого села, в якому повно кiнноти i пiдвiд. Конi потомленi, спраглi. Люди чорнi вiд спеки i вiтру. Володько хоче їсти, але про якесь задоволення цього хотiння нема чого й думати. Перш за все необхiдно напоїти й покормити конi. Дуже дивно бачити, що Стратонiв вiз став зовсiм нездатним їхати далi. Шпицi одного колеса вибитi. Драницi драбин стратилися, солома зникла i скриньки з набоями лежать на голiй дошцi. - Не можу далi їхати й кiнець! - рiшуче заявляє Стратон якому старшому.- Ну посудiть самi... Старший видався "плохий". Оглянув розбитий вiз i заявив: - Чорт с табой! Катiсь сєбє дамой! А патрони розложiть на другiє вози. Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку i переклав Титьовi. Другу Макаровi. Третю хотiв дати на Володькiв вiз, але якраз десь взявся будьоновець, який рiшуче спротивився. - Пашол вон! Хатiш чтоб тєбя с'єхал? Валiсь.ти с сваїмi патронамi к чортовой матєрi. У нас нєт мєста! Стратон не має часу змагатися. Двi скриньки патронiв скидає на землю i бiжить до старшого. - Так я вже їду!.. Таварiщ старший. Я вже їду... - Атвалiвай! - кричить той. Стратон швидко обертає конi, поспiхом частує їх пужалном i вiд'їжджає. - Хитрун,байдуже заявляє Клим. Тить лютий i тiльки спльовує чорною густою слиною. Володько посмiхається. Хоч-не-хоч, а Володьковi прийшлося таки взяти на свiй вiз одну скриньку набоїв. Другу вложили Макаровi. Обоз виїжджає далi. До нього долучується ще кiлька десяткiв возiв i вiддiл кiнноти. На мiсце "будьоновця" до Володька пристає якийсь новий вершник. Кiнь i одяг зраджують у ньому когось бiльшого, як звичайного козака. Володька почав вiн кликати "мальчик". - Єду с табой! - заявив вiн Володьковi. Час вiд часу до нього пiд'їжджають вершники, i вiн дає їм розпорядки. За селом обоз повертає налiво i сунеться навпростець без дороги через засiянi поля. Нi початку, нi кiнця його не видно. Тiльки десь там далеко, далеко спереду помiтно трiпоче червоне полотнище i чути спiв. Володько вже чув ту пiсню. Це переробка "Стєнькi Разiна". Iз лєсов, лєсов дрємучiх Будьоновци iдут. В сваїх руках магучiх Савєтов флаг несут. Ми людi, людi всє простиє. Крєстьянскiє сини. Разбiть палкi стальниє Паляков созвани. Спiв сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володьковi повстають в уявi "дрємучi" лiси i тi "розбiйнички", що на схрещених мечах несуть свого раненого отамана. Мимохiть чується й сам учасником якогось шаленого походу розбiйникiв. Суворi, загорiлi люди. Стрiлянина. Нi одного слова без триповерхового матюка. Побiч їде на конi сильний, загорiлий, з горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зiр вперто скерований наперед. - Куди їдемо, товариш? - запитав Володько. - А вот увiдiш. Сiдi й малчi! - вiдповiв той. Володько чує дошкульний голод. Тить також скаржиться. Конi зовсiм потомленi. Минають села, поля. Сонце хилиться до заходу. Спека спадає. Надвечiр в'їжджає обоз у село. Пiдводи роз'їжджаються . по подвiр'ях, тому, мабуть, тут зупиняються нанiч. Володька, Макара i Титя тримають окремо, їх завели на город, поставили просто на буряках i сказали чекати, поки не прийде новий наказ. Володько одразу береться розшукати щось попоїсти. Йде на город, вириває кiлька стручкiв фасолi, вигребує бараболi i береться варити юшку. Але в чiм. Рада проста. Йде до господинi городу i просить баняка. - Боже, Боже,- тошнiє жiнка.- Перший рiк, як засiли пiсля бiженства, i знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов. - Ми, тiтко, не по своїй волi. Нас вигнали. Я от взяв з дому хлiба, i большевик вкрав. Сам цiлий день, як собака, голодний - Хiба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг... Боз-на-вiдки прийдуть i топчуться по городах... - У нас вони все знищили. Нiчого не шанують. - Кара вiд Бога i бiльш нiщо... Володько взяв баняк i хоче йти. - А чекай-но,- зупинила його тiтка. Пiшла в сiни, дiстала кусник доброго житнього хлiба i великого кислого огiрка. На, хлопче. Хоч що-небудь поїж. Самi знаємо голод. Володько подякував, стоячи з'їв хлiб та огiрок. Пiсля пiшов з баняком до своїх хуторян. Там натрапив на велику несподiванку. Саме приїхали з фронту козаки. Багато їх коней поранено. Кожний власник таких коней кидається до пiдвiдчикiв, щоб замiнити скалiченого коня на здорового. До Володькових коней також один присватався. Оглядає кобили, мiряє. На поводi у нього великий сивий кiнь. Задня його нога прострiлена.; Володько дивиться на нього, а далi питає козака: - А де ви цього коня взяли?.. - А тєбє что?.. - Менi вiн знайомий. Не в Тилявцi часом?.. - Да. Может бить. Там ми стоялi... Не було сумнiву. Це Матвiїв Шпак. Володько одразу пiзнав його, хоча вiн дуже схуд. Колись веселий, стрункий, тепер повiсив голову. Задню пiдстрiлену ногу весь час тримав у повiтрi. - Це мiй кiнь,- каже Володько.- Ви узяли його у мого батька. Бiльш ви в нас не можете нiчого взяти. Обидвi цi кобили жеребнi i за пару тижнiв матимуть лошата. - Да. Ето не гадiтся,- заявляє козак i пiсля того пристав до Макара. У цього також кобили. Двi череватi старi кобили. Козак оглянув одну й заявив: - Вот ету випрягай. - Хiба ж вона годиться пiд сiдло. Це ж не коняка, а корова. Я сам у кавалерiї служив i знаю, що до чого... - Всьо равно. Нет лучшей, а ваєваць нада. А тєбє вот ету: лошадь дам. Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов за нєйо на тот свєт отправiть. Нiчого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли i забрали. Макара на цiлу нiч вiдправили додому. Що вiн тут з калiченим конем робитиме? Лишився Володько з Титьом. Володько ще зварив юшку, пiшов до одинокої на цiлий полк польової кухнi i випросив жменю солi, щоби посолити її... їли всi три. Юшка недобра, пiсна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився. Вигляд у нього кислий. Вiн непевний, чи його вимiняний кiнь дiйде додому. Макар вiд'їхав. Сонце захопить i починає сутенiти. Конi вже пiд'їли. Володько i Тить стоять i не знають, що мають. робити. На землi купа скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь большевик розносить i роздає часописи. "Красноармеец" i "Красная Звезда". Друкованi вони на сiрiм поганiм паперi. Володько дiстав два часописи i почав читати. Велетенськi успiхи хороброї червоної армiї. Накази. Описи. Оповiдання. Вiршi. Володько читає так довго, поки не стало зовсiм темно. Пiсля роздумує над прочитаним та вслухується в настрiй оточення. Йому хочеться затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечiр. Таких вечорiв мало буває. Колись вiн сам згадає не раз цей винятково дивний час i, може, колись, на старостi лiт, сяде й розкаже своїм дiтям та внукам про те, що дiялось на нашiй землi. Всi будуть слухати й казати: "Слава Богу, що минуло, а ще бiльша Йому слава, що лишило нам науку. Нам i нащадкам нашим". Мiсяць пiднiмається, тiнi густiшають, на патину бурякiв сiдає роса. По селi крики коней i людей. Тить розлiгся на. взнак на скриньках набоїв i хропе. Конi жують зiв'ялу, зiм'яту конюшину. Ну, думає Володько. Мабуть, тут i переночують. Але нi. По часi розгонно пiд'їхав той самий вершник, що їхав з Володьком. - Мальчiк! - загукав вiн.- А, мальчiк! Паєзжай за мной. Старiк тоже!.. Володько зiскакує з воза, будить Титя, вкладає собi й Титьовi на вiз скиданi Макаром скриньки й рушає. За ним їде Тить. Виїжджають за село. Мiсячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь не то садку, не то гаю. Зовсiм тихо, хоча пiд деревами видно вози й конi. Вершник знаходить мiсце для Володька, а Титя веде ще далi. Володько пiд'їжджає пiд розлоге дерево i зупиняється нанiч. Розпрягає конi, прив'язує їх так, щоб вигiднiше могли вiдпочити. За хвилю приїжджає вершник. Вiн дає Володьковi мотуз i каже, щоб пiшов отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру в'язку вiвса. Вершник прив'язує свого коня до Володькового воза i питає: - Єл ти что?.. - Мало,вiдповiдає Володько. - Ну так падi са мной... Мовчки обидва вiдходять. Iдуть досить довго. Приходять в гущавину гаю. Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посерединi котрої палає велике багаття. Навколо лавицi, столик, комердяки. Скрiзь стоять, сидять, лежать люди. Мужчини i жiнки. Цi останнi стриженi, у мужеських одягах i в кепках. - Здаро, братва! - проговорив вершник. - Здравя желаєм, таварiщ командiр! - вiдповiли йому хором. - Чай єсть? - запитав командир. - Єсть... - Тянi сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот маладой таварiщ жрать хочет. Ну как ляхi?.. - Нiчаво. Нашi пака толька балуют. Сєводня ссадiлi єроплан. - Їхнiй?.. - Панятно. I то обознiкi, с вiнтовок... Грiцко-шорнiк здорава бйоть. Трi пана забралi i ломаную машiну... - Жiвиє пани?.. - Жiвйот. Адному тока башку свернуло. З'являється теплий в алюмiнiєвих чашках чай, чорний грубий хлiб i холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присiв на iсуснi дерева. I чай, i яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть i розглядає обличчя людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освiтлює цi дужi у шкiряних одягах постатi з крутою й уривною мовою. Називають себе полiтруками, воєнкомами, або просто "командiрами". Розмова точиться живо. Час вiд часу зривається й вибухає буревiй реготу. Сильнi бiлi зуби блищать у сяйвi полум'я. З'їли, що подали. - Сит? - запитав командир Володька. - Кажеться,вiдповiв той. - Вот eтa вазьмi с сабой,- i подає боханець хлiба i торбину цукру. Володько мовчки бере i вiдходить до свого воза. Глибока ясна нiч. Мiсяць звiвся на височiнь i свiтить завзято. Володько примостився спати на возi. По деякiм часi приходить командир. - Спiш, мальчiк?.. - Сабiраюсь,- вiдповiдає Володько. - А мнє будєт там место? - питає далi. - Пожалуй, хватiт,- каже Володько.- Вот здесь,- i сам вiдсувається на бiк. Командир пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок вiвсяних отрубiв. Стелить для себе i для Володька. Пiсля обидва лягають разом горiлиць. Через вiти дерев моргають на них зiрки. Десь-не-десь прокрадається' пасьмо мiсячного сяйва. Командир сильно позiхає i починає розважати. - Ех... краще було б пiвнем родитись... Не людина, а хмара летюча. Сьогоднi тут, завтра за тридев'ять земель, а пiслязавтра в чорта. Ти сам то звiдки? - Я? - перепитує Володько.- Тутешнiй. Волиняк. Верстов вiсiмдесять вiд цього мiсця... - Цiлком поважно вiдповiдає Володько. - Батька маєш?.. Володько вiдповiв. Пiсля командир зацiкавився Володьковою освiтою. Дiстав вiдповiдь... - Я так i думав. Освiта важна рiч. Нiс мужицький, а очi одразу того... Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, рiч. Сам-Маркс на математицi пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад, Бог... Був Бог, а тепер виявляється, космiчна сила суворо, як два рази два, пiдпорядкована законам вищої математики... Тисячi лiт людськi тварини не могли додуматися, що всяке тiло, занурене у воду, тратить на своїй вазi точно стiльки, скiльки важить витиснена ним вода. Будь то камiнь, людина, чи iндiйський слон. А от з'явиться ще Архимед i скаже: от та он зоря, якої свiтло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мiльйонiв лiт, є нiщо iнше, як якась неiснуюча тепер формула, складена з смiшно нiкчемних математичних знакiв. Нi? i тодi питаю: де Бог? Що є Бог?.. Володько слухає, але чує не те, що говорить командир, а той ледь помiтний вiдгук слiв у ньому самому... Вiн чує, що в ньому швидко прокидається i миттю по цiлому тiлi розливається велике бажання й собi вплутатися в хащавини темних командирових мiркувань. Але дух боротьби й змагання ставить Володька в становище противника. - Бог? - каже Володько.- Про це тяжко говорити... Колись, як я був дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вiрив у Нього. Тепер же я часто чув i читав, що Бога нема. Пiд тим напором я часами переставав вiрити в Бога, але я пiзнав Його... - А от цiкаво, як?.. - А от як: передовсiм мене цiкавить, чому люди так багато придають ваги тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються первопричин! того закону. Ви самi сказали, що тисячi лiт люди не розумiли такої простої речi. А як зрозумiли, то' що з того? Чи можуть вони змiнити той закон. Чи знають вони його причину?.. От вiзьмiмо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твiр, зложений iз клiтинок. Що кров, яка пiдтримує життя клiтинок, має якiсь там червонi тiльця. Що в цiлому тiдi здорової людини є тих тiлець 22 бiлiони. Що завдяки функцiї печiнки живуть вони, здається, всього 20, днiв. Щоб ми з вами могли жити, мусить наш органiзм фабрикувати тих тiлець 10 мiлiонiв в одну секунду. Навiть вiдомо, скiльки разiв за своє життя переходить кожне тiльце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разiв. Серце людини це вiчний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мiльйонiв ударiв. I тiльки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди... I от скажiть менi, товариш командир: чи розумiєте ви, не дивлячись на цiлу масу математичних знакiв, що то є людина? Чи розумiєте того майстра, хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?.. Слухаючи таке, командир аж звiвся на лiкоть. -- Чорт бери,- проговорив вiн.- То ви вчена людина!.. Цифри, до яких командир ставився з таким пiєтизмом, приголомшили його. Володько одразу помiтив його перехiд з "ти" на "ви". I ще помiтив, що вiн не знає, що йому далi казати, тому звернув на iнше. - Да... Це все глупо. Життя страшно дурна рiч. Особливо наше. Воюй, бийся... Ви, молодi, не знатимете такого... - Дивлячись, якi молодi,- каже Володько.- Я, наприклад, досить зазнав його. О, досить. Вiйна. Змiна шести влад. Цар, Керенскiй, Центральна Рада, Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики... От вам i не шiсть, а вiсiм змiн. Хiба це не досить? Ви... Чи знали ви, скажемо, в дев'ять рокiв, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я, товаришу, все це не тiльки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих 222 кiсточок. Дитячим нервом i дитячою кiсточкою. А це, товаришу, рiзниця. Володько чує до цього чужого чоловiка якесь iнтригуюче довiр'я. Вiн навiть задоволений, що може довiдатись про глибшi й таємнiшi думки цього сирого створiння. - Також,добавляє Володько в перервi, поки командир намiрявся вiдповiсти,- i щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбiльшим дурнем дурнiв. Вiд кiлькох лiт я захотiв не вiрити. Я навмисне перестав хреститися й молитися. Я навiть слово Бог демонстративно пишу з малої лiтери. I менi спричиняє приємнiсть. Розумiєте? Те саме, як дитина бавиться з вогнем. Але в глибинi душi я забобонне боюсь Бога. В часи упадку чи особливо тяжких ментiв життя я потайки молюся з глибокою вiрою, що Бог вищий вiд моїх дитячих химер i вiн з приємнiстю дарує менi їх. Але це є легке вiдношення до своєї вiри. В будучому... О, товариш командир, я напевно буду не тiльки вiрити в Бога, але й буду шукати форми для тiєї вiри.... - Даа! - протягнув командир.- Чорт знає, що з вашого брата за народ вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюцiонер. Такi слова, у стiльки лiт. Скiльки вам? Шiстнадцять? Не бiльше. Але ви людина недурна. Нi, нi. Недурна. А яка, по-вашому, зо всiх змiнених влад найлiпша?.. Моє питання дурне. Знаю... Але все-таки. Надiюся на вашу одвертiсть... - Хм,сказав Володько.- А по-вашому? - Наша! - зазначив твердо командир.- Наша! Ми, молодий чоловiче, дикi. Так. Але ми за найбiльшу правду... - Ну, а як з вами хтось не погодиться? - Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон i розправа. Люди, мов з крицi. А нашi козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось тiльки Варшаву... А там... Берлiн, Париж... Котовського посадимо у Варшавi. Будьонному - Берлiн... А Париж у царство Тухачевському. Над усiм Лєнiн iз Троцьким управлятимуть... З Москви! Цiлою Європою! Розумiєш? Такий розмах iмпонує Володьковi. Вiн не бачить командира. На хвильку забувсь його вигляд бронзового монгола. - Це так,зазначує Володько.- Тiльки чому ж Москва? - Москва?.. Центр! Розумiєте? Москва центр усього. Влiво - Азiя, вправо - Європа. А в Москвi червоний прапор, Iнтернацiонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор проповiдує: "Пролетарi всiх країв - єднайтеся"! Всiх країв. Розумiєте?.. Володько мовчить. Командир продовжує: - Але цього нiяк не тямить народ. Всякi Пiлсудськi, Петлюри, Денiкiни. Це ж смiшно. За панськi маєтки, гайдамацьку матню чи золотi погони кров лити. За свободу, землю, за свiтову силу працюючого народу! От наш бог; бог, якого поставив Маркс на перехрестi математичних формул! Останнi слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько вiдчуває безцiльнiсть розмови з ним. Вiн нагадує собою собаку, який, що бiльше його дражниш, то лютiшає. Володько лiпше мовчить. Командир замовкає також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає розумiти, що цей прихильник математики не має нiчого спiльного з математикою. Друге, що помiчає Володько, що цей чоловiк не є нiяким iнтернацiоналiстом. З неба рине мiсячне сяйво, з неба моргають зорi, роса падає на траву, на покриття Володька, голосно жують i пирхають конi. Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний i рухливий. Уночi не видно було нi тих возiв, нi коней, нi людей. Попiд деревами скрiзь повно вiйська. Он там палає багаття, вариться у вiдрi вода на чай. Кiлька обпалених сонцем жiнок вештається коло буди з написом "лазарет". На сонцi стоси книжок. З другого боку дороги пiд недобудованою клунею нiмецького складу шикується до вимаршу вiддiл кiнноти. Мiж ними побачив Володько черевату Макарову кобилу. Яка дивна i смiшна та тварина в новому становищi. Цiлий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хлiб. Увечерi знов довга розмова з командиром, вислiдом якої стало те, що командир признає за Володьком його вченiсть i вмiння логiчно розважати. Володько рiшає використати командирове довiр'я i просить, щоби той вiдпустив його додому. Той погоджується. Вiдпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв десь далеко спереду на самiй позицiї, куди долiтали ворожi кулi. На щастя, стрiляли мало. Бiльше працювала кiннота. Тить вертається ледь живий. - Ото, чуєш, стою... Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? - думаю. Пак, пак, пак! - чути здалека. Пуля! Стрiльнуло менi в голову, i я грохонув на землю. Але ж конi. Тi тобi не тямлять, що i як. Так оповiдає Тить. Перед вiд'їздом командир каже: - Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разiв дорогою пiдберуть. Вiн звелiв, щоб з ним їхало двох козакiв до обозу другого розряду. Виїхали раненько. Конi вiдпочили i пiдкормилися, тому бiжать прудким бiгом. Минають села, мигають поля рiдного, знищеного, стоптаного ворожими ногами краю. В полудень вiдпочинок у Крем'янцi. Рух, гармидер. На ринку юрба народу, i семiт-промовець страшним гаркавим голосом з пiною на устах викрикує щось про красну армiю. Чути лишень: - Кгрррасная агрррмiя... та... та!.. Вiн викрикує це безконечне число разiв. Його голова, руки i навiть очi роблять розпачливi рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той викрикує, тiльки спостерiгає його дикi й розпучливi рухи. Вiн цiлком подiбний на тих своїх спiвбратiв, що в Судний день розпучливо благають Єгову миллосердя над ними. Коли ж нi, коли Єгова не послухає, вони погрозять йому, вони кинуть проклiн на себе й на дiтей своїх. Але Єгова не допустить до такого кiнця. Нi, нi. Того не станеться. Збоку стоїть двох дядькiв. Прижмуривши сiрi очi, вони уважно слухають промовця. Пiсля один хльостко спльовує i поважно зазначує: - Чортiв жидюра! Бiльш не сказав нiчого. Його товариш обернувся i кинув: - Ходiм!.. Обидва пiшли вниз. Володько також кидає ринок. Вiн читає оголошення, що в залi лiцею публiчний народний концерт. Простує туди. Старими сходами пiднiмається на перший поверх. Усi стiни залiпленi плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбiльше карикатур. У залi й по коридорах снуються люди. Помiст затоптано, запльовано. Скрiзь валяються окурки. Вряди-годи грає мiський оркестр маршi, в'язанки народних пiсень, "Iнтернацiонал". Пiсля кожної точки на сценi з'являється промовець. Знов - Кгррасная агррмiя!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але публiка слухає. Однi поважно, другi насмiшкувато. У багатьох пришпиленi на грудях червонi стрiчки. По часi Володько лишає залу. Його кортить оглянути мiсто. Вiн iде знов через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У деяких вiкнах червонi пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молодi жидки. Смєло ми в бой пайдьом, За власть савєтоф... - виспiвують вони. У кожного на кепцi звiзда, на грудях червона стрiчка. Володьковi ця парада, ця радiсть, це свято синiв Їзраїля не до вподоби. Надто пiдкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну перемогу. Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою чекав Тить. Його не цiкавить нiчого. Вiн думає тiльки одно: як би найскорше додому, пiд свою стрiху. Володько сердиться. Надто рiзкий контраст: отi там з червоними стрiчками i цей гречкосiй. Володько починає розумiти, чому -гi виграють, а цi програють. Але все-таки вiн вдоволений. Кожним днем революцiї, кожним рухом, кожним словом у його душi росте й мiцнiє майже новий ще один Володько. Це той, що не тiльки любить, не тiльки думає, а й гнiвається та ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землi, цвiту i синього неба, твердiє, набирає пружностi та кантатах тривких форм. Любов. О, вона вмiє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити здобутого? Як не бажати ласки й втiхи тiєї землi та її дiтей? Вийти в поле широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привiт. Або впасти до її чорного лона i цiлувати її, гризти її, сосати живучi соки її... Але, Боже великий! Ти дав, крiм любовi - гнiв. Планета тремтить перед гнiвом твоїм! Ти створив вулкани й буревiї. Ти дав сонцю страшнi плями, страшнiшi вiд огню. Володько вже вступив за межу раю на землi, вкриту тернями, каменюками й чортами. Велика сталася подiя. Родився ще один мужчина, а на його устах, в гостротi синiх очей, на бiлому рiвному чолi лiг знак тих, що бажають боротьби й перемоги. Зо всiма тернями, зо всiма каменюками, зо всiми чортами - боротьби. Матвiй не чекав так скоро побачити Володька. Днi i ночi проводить у полi. Усiєю душею ненавидить "їх". Не бажає "їх" бачити. Вiн бореться собi далi, мов медвiдь, зо всiма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов звiр, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає небезпеку. З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селi в свому обозi, але той, чорти знають, куди потягнувся далi. Матвiй побачив Володька.- Аа! Дивись... Так ти вже?.. - Вже, тату!.. Але... - i пояснює. Чоло Матвiя наповзає на очi. - Так до "предсiдателя" їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далi. А де ж Титко? - Втiк, халєра. Тiльки припер додому, навiть на двiр не заїхав, увiгнався дохати, вхопив кислого огiрка, лобок хлiба i гайда в поле... Хто знає, в яких хащавинах вiн "возить копи"... - Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок видався... А?.. - Був у нього,- перебиває Володько, знаючи, що батько має на думцi "предсiдателя". - Ну i що?.. - Каже i Богом клянеться: нема нiкого. Цiле село в "нарядi". - В "нарядi"... По лiсах. А половина: вози поломанi, конi скалiченi. Бачив нашого Шпака? Вiчний калiка. А був кiнь... А козаки налягають, щоб везти їх далi. Володько цiлий день не їв. Матвiй помiркував, натягнув "куцана" та чоботи. - Сиди дома ти. Я ще поїду... Подивлюся на "них"... Не випрягаючи зi шлей конi, Матвiй поїхав далi. Володьковi протести зайвi. Матвiй ще є все-таки Матвiй. Володько лишається дома. Хвилина тишi i спокою. Мати ходить у поле. Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городi, Катерина, як дiвка, спiває пiснi, жне... Обози переїхали i потягнулися десь туди д'заходу. По стернях стоять та чорнiють копи. Овес чекає косаря. Матвiй три днi барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до Антоновець i вернеться. В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi. Всiлися i хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками нова банда: - Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!.. - Такi ось каналiї землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач. Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але твердо Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла... При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiгає батька i намагається вгадати його думки. I аж в кiнцi вечерi несподiвано звертається до сина i заявляє: - Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним! I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов думає. Але Володько вже розумiє батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що творять будучнiсть. Володько це чудесно розумiє. Це не викрики, це не маячення, це не легковажнiсть. Розум, праця, вiра! Слова, якi вщерть налитi живою кров'ю, натхненi живою душею. Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить вiн у клунi. Мiж своїми снопами, мiж своїм знаряддям. Запах зерна свобiдно вливається в його широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак хреста, так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього мiсце i бути йому охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день, як i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину до того незнаного i разом знаного кiнця. Вона сходить догори, їй розгортається небо... Вона бачить багато зi своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в нiм iде Матвiй, такий самий, як i все, що його оточує. Володько працює в полi. Разом з батьком вiн вимахує тяжечими батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще необхiдної сили та пружностi, але вiн не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно, рiвно, помах за помахом, згортає вiн великi стебла вiвса. Довгий, рiвний покiс лишається за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв, витоптаних його ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за ним. Вiд покосiв пружно вiдбризкуються коники-стрибунцi. Зграя курiпок довго чаїлася, щоби пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближається небезпека. Фр-р-р-р! Всi, як одна, зриваються i летять туди десь у Мозолянку. Нiхто на них не зважає. Косарi рiвно виводять свої покоси вiд межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi пiт i йдуть далi. Нема спину. Треба зiбрати засiяне зерно, що ось виросло, вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi. Через пару днiв приходить Настя з Катериною. В'яжуть i складають у пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного драбиняка i тягне додому по кiлька кiп нараз. Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт заливає очi. Дорогою сунеться возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний дядько. Сидить на голiй дошцi, а ноги звiсив на стельвагу. За його плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик. - Во! Но! - гукає щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах конят. Але тi мало звертають уваги на таку поведiнку. Сунуться собi помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу. Дядько пiд'їжджає до Матвiєвого хутора. Саме в той мент Володько везе хуру снопiв i намiряється в'їхати просто в клуню на тiк. - Стой! - чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'їжджає на тiк, бере довгi вила i скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що тi снопи рiвняє. По хвилi входить до клунi большевик. - Ти что?.. Нє слишал мєня?.. - говорить вiн. - А хiба що?.. - вiдповiдає Володько i дивиться всторч тiй людинi. Дивне сотворiння. Його обличчя нагадує тахлю вiкна, до якої роками не торкалась ганчiрка господинi. Безлiч бiльшого й меншого ластовиння. Бородавки. Вздовж i впоперек, нiби залiзнича сiтка мапи, поплутанi зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними на вiники бровами. - Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж зухвальство. - Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити... Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима. - Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! - Заявляє вiн рiшуче й остаточно. Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно i мовчки виїжджає. - Стой! - гукає "товарищ".- Ти куда? Стой!.. Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i "всiєї небесної канцелярiї". Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках "товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю. - Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiтєльних работ - трам-та-ра-рам!.. - кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати. Большевик бiжить, клямцає рушницею. "Клямцай,- думає Володько.- Все одно не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя. Вона перелякана. - Стiй, дитино! Вiн тебе заб'є! Стiй!.. - Не бiйтесь! Не заб'є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс, там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi". Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує. Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне. Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi. Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi, про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди вилазять зi своїх пустинь, степiв, пролiтають гураганом, поруйнують святинi, мiста, заплiднять проклятим плодом жiнок, щоб, вичерпавшись ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та йдуть до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста, цi знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон. Краю мiй! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Нiколи не був ти упокорений ворогами. Ти був, є i довго ще будеш рабом власної натури, накинутої тобi в сiру давнину не ворогом, а стихiєю. Будь тверезим i мужнiм. Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок тремтять пiд подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця обцiловують зо всiх бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук їх пестощiв. Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився. - Ти тут? - запитав вiн. - Не хочеться лiзти чортовi в зуби,- каже Володько.- Перестою тут. Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти. - I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався вiд того шарпатюги. Володько задоволене посмiхається. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира. - Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись, бувало... Не знаю, що сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не так. От квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок... Квiту того... Безлiч. А все такi барвистi!.. Матвiй не має багато слiв, щоб висловити всi свої почування, але Володько стократ бiльше розумiє його, як виявляють тi слова. - Шкода, що мене не вчили,- продовжує Матвiй.- А то - сiв би i все списав би. Все чисто. Як було, як є i як буде... - Як буде?.. - Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер кажу: нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших днiв ми всi переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ. I хай там дiється, що хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине i не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Україна буде. Це вже я бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного житнього хлiба, який i сам їв, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може, будеш редактором яким... Може, будеш бiльше, нiж я, знати. Може, учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душi i ти сам вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощiв i заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат паперу i все, що чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили на цiй зе