i. Володько знає його звичку, тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовкає. Нарештi Володько не витримує i сердито вибухає: - Нiякої вiйни не буде! Чуєш? Нiякої! Програли ви вiйну й досить! Сиди й мовчи! Микола не ображається. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить своє: - Не буде? Ти думаєш? А знаєш, що сказав Габель? Все в руках Англiї. Так. А та захоче вiйну - вiйна. Захоче революцiю - революцiя! А хто зробив свiтову вiйну? Вона... Англiя. Ооо, ти ще не знаєш, Англiя - велика справа!.. Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав: - Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторяєш, що той скаже. Знаємо й без нього, що таке Англiя. Але нiякої вiйни не буде. Нема вiйни! Вiйну вже скiнчили. - А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри... Володько перебив: - Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць... Якi мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди... Вiйна скiнчена й досить. Нас з тобою збили на нюх табаки, нiмця збили, турка збили... Свiт пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати... Ет, що про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тiльки говоримо, а прийде до працi... В розмову вмiшався Матвiй: - Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер попробуйте ви! Але робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто знає, хто скорше до правди дiйде... Настя покликала всiх до снiданку, їли й говорили. Про новi кордони. Про порядки. Про змiну, що настала тепер. Згадали Василя, що пiшов i не вернувся... Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З ним пiшов також Хведот. Микола зiбрався додому, пообiцявши прийти на тижнi з Катериною до картопель. Володько поки що зiстається дома. Вийшов на город. Сонце яскраво освiчує кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе повiтря затягнуло обрiї... I там, пiд жолобецьким лiсом, i на Угорщинi, i пiд сiльськими пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилюється... На полях з мiсця на мiсце перелiтають веселi зграї шпакiв. Рухливi, гамiрнi, вони швидко бiгають по рiллi, видзьобують зернята, черв'якiв, час вiд часу, нiби наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi. Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве встигають за своїми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються їх товариства. Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них пошкодженi революцiєю, але бiльшiсть видужали, пiдросли й ось вродили. Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi, червонi. Батькова праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав його на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, її видно скрiзь. На кожному кроцi помiтнi її слiди... I на городi, i в садку, i на полях. Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi... Любить її Володько, тiльки ця осiнь, так само, як i минула, наводить скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а тепер ходить ось тут i не знає, до чого взятися. Має один план, думає над ним i хоче перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа закрита, треба шукати щось iнше... З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, здається, буде дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гiмназiю. Пiсля навiдає Сергiя... Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води конi. Вернувшись, одягнув нове вбрання - бiлу з виложеним комiром сорочку, чорнi штани й такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов. Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його, цiкавило, але до цього часу вiн боявся торкатись його. Залюбки виминав його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм, байдужiстю, солом'яною красою, глиняним добробутом. Дикуватi дерева, лопух, безладдя... Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди... Позiхання, чухання, сплювок набiк i при тому чорт... Як можна жити так з дня на день - роки, столiття, родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять, сорок, спирт, ханджа, самогон - хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п'янюча. Це є село. Як пiдступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай, село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки їх, сiл таких навкруги... Таких, як це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих... Можливо, це й є причина, що так ось сталося, як є тепер... Володько виминає село. Йде уздовж валом, що вiддiляє колись панський лiс вiд селянських городiв. Городи городами зiстались, але лiс щез. Тiльки зрiдка розкиданi насiнники та високi, в пояс людини, оброслi губками й пасинками пнi. Це свiдки часу, кали отам далi гули гармати, а ледачi сапери стинали цi дерева на дорогу й окопи. Тiльки над угорською границею ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далi й далi вiдступає воно пiд натиском дядькiвських плугiв. Решта поля, межi, просянi стернi, оброслi опеньками пнi... На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном, кущi лiщини та широкi черешнi. Отам кiлька диких, розлогих груш, за ними сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнiлi стрiхи... Ось стежка, що веде до попiвського саду. Ось i сад. Спочатку старi вишнi, купка диких слив. Далi в неладi горбатi яблунi, покручений частокiл, що вiддiляє "другий сад" вiд "першого", збоку густий бузинник, з другого боку городжений плiт, а скрiзь кропива, лопух, кiнський щавель, дикий хмiль... Колись тут були дорiжки, але тепер вони обернулись у звичайнi, химерно виведенi стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду пiд високi, розлогi горiхи. Тут перехрестя зi стежкою, що веде до хати, й тут почорнiлий, похилений стiл та кiлька лавиць. Звiдсiль через вiття слив видно стару, бiлу, дерев'яну церкву. Перед церквою окремо дерев'яна дзвiниця i два хрести - "фiгури". На них вiшають фартушки, квiти, вiночки з паперу. На лавицях пiд горiхами сидiла панна Ольга у бiлому. Бiля хати пасiка й там гудуть бджоли. За садом на подвiр'ї гавкає собака. Казан. Деякi дерева обтяженi овочами. Сонце м'яко, по-осiнньому освiчує все навкруги, вникає через вiти до землi, падає на зiм'ятi кущi лiлей, гвоздик, орхiдей... Високi, бiлi стiни хати поплямованi сонцем i тiнями. Великi вiкна видаються зовсiм чорними, хоч деякi з них вiдчиненi й завiшенi мережаними занавiсками. Володько неохоче заходить до хати. Всiлякi тi вiтання, запити. Краще їх оминути. Але сад порожнiй. Хлопцi невiдомо де, i треба їх шукати. Володько пiдходить до Ольги. Вона хворiє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя кругле, повне, загорiле. Очi чорнi, з хворобливим вiдблиском та приємною усмiшкою. Волосся заплетене у двi чорнi коси, посерединi виразний продiл. Вона побачила Володька, коли той пiдiйшов зовсiм близько. Вiдiрвала погляд вiд книжки й весело проговорила: - Ааа! Володя! Здрастє! - Не встаючи, подала м'яку, теплу руку. Володько трохи збентежений. - Приїхав Олег? - запитав одразу. - Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прiшол! - загукала вона в напрямку хати.- Садiтесь. Как поживаєте? - Дякую. Що ви читаєте? - присiв i запитав Володько. - Какая - то чепуха. Це ще старi прiложенiя до "Вокруг Свєта"... А знаєте. Я б хотiла дiстати одну книгу... Може, ви знаєте? (назвала автора й книгу). Глiб сказав, що це необхiдно перечитати. Недавно менi Андрiй Андрiйович передав кiлька речей Бальзака. Вiн дуже любить Бальзака. Бальзака й Iбсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але вражiння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в Острiзькому Братствi. Ну, що я могла тодi розумiти? Менi тодi iмпонували... Її мову перебив Олег. Вiн бiг вiд хати довгими кроками й захоплено гукав: - Володя! Здоров! Скiльки зим, скiльки лiт? Де тебе, друзяко, чорти носили? Коли в гiмназiю? Щире, радiсне вiтання. Ольга встала, вибачилась i вiдiйшла... - Не мiг зайти до тебе,- казав Володько.- Праця, а це їздив до Дерманя. Все надiявся, що буде семiнарiя. - Кинь ту семiнарiю! Вали до нас... В гiмназiю... - Добре тобi сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь... - А я тебе давно чекав. Бачив Сергiя. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак той Сергiй. Хоче йти в бандити. Каже: куди пiду? Нi, нi! Ти його рiшуче збаламутив. - Я? Чому я? - Рома! Рома! Стой! Прiшол Валодя! - гукнув вiн на свого брата вже по-московському. Той саме вставав. Спить вiн у курiнi. Немитий, розхристаний бiг до хати. - Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прiшол? Вот ета харашо! Падi ка мнє. Володько пiдiйшов. - Ми вчера с Сашей i Мiшей Лiнкертом здораво клюкнулi,- похвалився одразу Роман. - Видно по тобi. Зовсiм рознесло,- зауважив Володько. - Валодя! - заметушився Роман.- Ти єщо нє уходiш? Падаждi мєня. Алєг! Ти всегда курiш маї папiроси! I теперь мою курiш! - сердиться вiн. - Врьош, Рома. Я сваї курю,- вiдгризнувся Олег. - Сваї. Чорта старова - сваї. Пастой, Валодя, Абаждi. Абаждi. Я расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, i вєсєло било. Па бутилкє на каждаво. Iлi... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нiкаво нєт. Пайдьом. - Нi, Володю. Зiстанься краще тут,- просить Олег. -Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я покажу тебе свою новую... - Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку i всiм хвалиться,перебиває його Олег. Це Рому зриває. - Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! - кричить вiн хриплим голосом i кидається на Олега. - Ее, нi! Стiй! Якого чорта! Розiйдись, бо стрiляти буду! - крикнув жартiвливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов пiвень. Вiн розмахнув кулаком i намагався вдарити Олега. Володько рiшуче встряває мiж них, i по часi обидва втихомирюються. Всi йдуть до хати. Входять до кухнi. Там пораються з обiдом матушка й нiма, з червоним, як жар, обличчям служниця. Побачивши Рому, матушка накидається на нього. - Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а вiн тiльки встає,- говорить вона мiшаною мовою, зчепивши обидвi руки. - Мама! - сердито вибухає Рома.- Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло. Володько вже звик до таких виступiв свого товариша й не дивується. Пiдходить до матушки й цiлує її в руку. - Дивiться, людоньки! - тошнiє вона.- Нє майо дєло! А чиє ж то дєло? - Ето майо дєло i я уже многа раз гаварiл: нє пазволю вмєшiваться в маї iнтереси! - Боже, Боже! - сумно говорить матушка.- Вже ти йому не маєш права щось сказати. Вже вiн, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити екзамени, а вiн волочиться по ночах, п'є й анi на зубок нiчого не робить. Боже, Боже! Але Роман вже не слухає її. Пiшов до передпокою й почав готуватися до миття. - Дура! - сердито завершує вiн свою думку.- Єй всегда нада сунуть нос куда нет надобностi. Володьковi це не зовсiм подобається. Тим бiльше неприємно, бо Роман говорить таким тоном, нiби вiрить, що Володько йому спiвчуває. Володько переходить до їдальнi. - Закурi, Валодя! - кричить з передпокою Роман.- У мєня прекрасниє папiроси. Сам набiвал. Володько вiдмовляється курити. Сiдає на широкiй, твердiй канапi й чекає. Перед ним довгий, застелений настiльником стiл. Навколо нього шiсть досить незграбних стiльцiв. Над столом велика висяча лампа. На стiнi портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком. Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Вiн радий, що може хвильку побути дома, що гарна погода i що несподiвано прийшов Володько. Кидається до свого приятеля, обнiмає його. - А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй день. Завтра вiд'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд. Ти обiдаєш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну, але... Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним... Має прибути Лiнкерт i вiн буде з ним. Галя, Оля, Саша. Пiдемо на прохiдку, накладемо на зрубi багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова! Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу й тебе познайомити. Вона, напевне, й тобi сподобається. - Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько. - А чому нi? Чому нi? - кричить Олег. - Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочої кiмнати дверi, i звiдти виходить старша сестра Олега Галя, а за нею Саша. - Здрастє, Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiтє на мєстє. А наш Алєг, как жерєбчiк... Крiчiт! Ужас! - швидко проговорила Галя. Володько потиснув її руку. - Майо пачтєнiє,- поважно, дивлячись з-пiд лоба, проговорив Саша .i подав Володьковi широку, тверду руку. Галя пройшла через їдальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В той саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вiтальнi, входить пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у цьому селi учителює, часто зустрiчається з Володьком i часто веде з ним на рiзнi теми дискусiї. При його входi Володько зводиться на ноги. - Моє поважання, Володю! - ввiчливо, з усмiшкою вiтається пан Глiб. Володько з пошаною стискає його руку й сiдає знову. У руках Глiба розтягач для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара, барви хакi, куртка. Гудзики на нiй масивнi, позолоченi, з московськими двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара. - Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. - i вiн назвав книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав. - Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете частинно вiдповiдь на нашу останню розмову. Питання проводу в минулiй революцiї... Нi, нi. Цим не легковажте. Ми ж розбитi. У нас члени одної родини належать до двох нацiй... Всi; соцiялiзм, соцiялiзм... Дайте спокiй. Нам вже нудить вiд нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня нiмецька, Леся австрiйська... Ми не народ, а вiнегрет. I подають нас, як вiнегрет на закуску. - Це тiльки у нас... На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не заперечите, що нацiональна свiдомiсть... - Ну, ясно. Безперечно,- перебиває Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте. Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас. I там, i там... На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло наше вiйсько, лишились могили, кров, пiснi... Що ви хочете. Мене цiкавить проблема проводу й характер... I власне, в тiй книзi... Ви прочитайте. Обов'язково! Пiсля останньої нашої розмови я довго розважав i прийшов до висновку, що тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу - в селян. В iнтелiгенцiї. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь... Ну, я б сказав... З передпокою висуває голову матушка. - Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi. - Зараз, мамо! - говорить Глiб, перериває мову, зривається, на бiгу вибачається i зникає у кухнi. Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину губкою, а потiм витирається шорстким, домашнього виробу, рушником. Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що має значити гiмнастичнi вправи. Пiсля по черзi корчить i напружує то лiву, то праву руку й мацає їх м'язи. Намацавшись, iде без сорочки до їдальнi, щоб похвалитись своїми м'язами Володьковi. - Володя! Пащупай! - крекче, напружує м'язи й пiдходить до Володька. Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний i напружений, чекає, що той скаже. - Да! - резюмує Володько.- Мускули iмєєш желєзниє. - А знаєш, что я кушаю? - з задоволенням питається Роман.- Картошку. Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю. З кухнi знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить: - Рома! Ти б пiшов прив'язав Казана. - Разве ти нє вiдiш, что я без рубахi! - сердито вiдгризається Роман. - Пусть пайдьот Алєг. Он нiчево нє дєлаєт. - А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гiсть, а ти... - i не договоривши, вона ховається за дверима. - Я, мамо, зараз! - зривається за нею Олег i вибiгає. - Ех, i мазнули ми вчора! - хвалиться Роман. Говорить, розумiється, по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе. - А хто був? - перебиває Володько. - Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат. - Хто платив? - запитує знову Володько. - Я. У мене завелась "дєньга"... На пляшок десять. Ти сьогоднi не вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться. Володько байдуже вислухує i каже: - Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра їде. - Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його хвостиком. Чудово, нi? "А как же он сюда папал?", знаєш? Хе-хе-хе! - засмiявся Роман. - Нi не знаю. - Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик. - Нащо? - Ну, але скажи. Так собi... - Вийде по-дурному. Для чого сердити. Менi це не зробить нiякої приємностi. - Бо вiн ще зовсiм хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить, залицяється. - Але ж i ти не багато старший. - Як не багато. По-твоєму, два роки не багато? - По-моєму, не багато. - Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд носом щетина. - При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати. Володько засмiявся. - Так. Якийсь мошок маєш,- пiдтвердив вiн. - Але у тебе... У тебе вже й борода росте,- заздрiсне зауважив Роман. Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся. Пiсля Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав краватку - метелика, лаяв усiх, що йому кудись її закинули. Володько сидить i чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й пiти до Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу "Саша Жегульов" Андреева й вiд того часу не бачив його. Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег. Роман хотiв кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов. - Ну, що? - питає Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв. - Чого червонiєте? - продовжує своїм дзвiнким, жартiвливим контральто Галя.- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато збирається вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини землi, пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають. - Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт. - Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi тремтять, i той бреше. От дiйсно кам'яне серце - Апроксiн Кападокiйський. Ага! - перервала раптом мову Галя.- Папа прiєхал. У кухнi заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдiй. Високий, рiвний, з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до їдальнi. Був засапаний, втомлений. Вiн хворiє на сухоти, здебiльша лежить у лiжку й ледве вiдправляє свою службу. Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку. - Тато дома? - спитав вiн Володька. - Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн. - Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз. - Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово вiдповiв Володько. - Ага... Ну, й добре! До свiдання! - байдуже, сапаючи проговорив о. Клавдiй i пiшов до своєї кiмнати. Займав велику, соняшну кiмнату, що колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обiдав й вечеряв. Там спав, зрiдка виходив на сонце пройтися. Вiв тихе, вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки свої виконував точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись. Всi люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись. Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять Оля, пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається i вiдходить до кiмнати о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна Галя, через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу. Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре, наївне обличчя одно тiльки реагує на власнi жарти. Володько не звиклий до товариства, намагається бути поважний, одначе робленiсть його виразу й рухiв всiм кидається у вiчi. Вiн i сам це розумiє, хвилюється й через те почуває себе недобре. Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто, демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-українському пан Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимагає ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi є Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiває "Боже Царя", кпить з Глiба, його мови. Глiб iгнорує його й намагається бути вiд нього подалi. Саша й Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькi та вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це їх оздоба. А пан Глiб навiть у їдальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам щодня читає, вправляє, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей. I портрет на стiнi в їдальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни, що робить "той iдiот", як його в душi називає Саша, впливають на нього, мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, приїхав зi своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з чоловiком погостили й вiд'їхали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга, безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину. По обiдi цiле, за виїмком Глiба, товариство вибирається на прогулянку в лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi, блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi маєтки. Одна - жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга її сестра, фрейлiна двора його iмператорської величностi, Веронiка. Лiнкерт єдиний їх спадкоємець. Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у таборi iнтернованих, поки не витягнули його звiдти бабцi. Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що має у будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпускає йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко вiдгризається й терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i спiвають соромiцькi пiснi. З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно. - Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила звичайним своїм жаргоном Галя. - Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт. - Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась цiлим обличчям Оля. - Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазiї, хоч би такого Кнобля й не було у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт. - Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити тему розмови, проговорив Саша. - Дякую за спасiння потопаючого. Вашi родички мають досить гострий язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв показати, що вiн i сам впорається з тими родичками. - Кинь, брат, брудне дiло... - вставив своє Роман. - Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого вiдстали, мов хвостик? - Ха-ха-ха! - засмiявся Роман. - Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? - презирливо сказав Олег. - Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку? Засмiялась панна Оля. - Ну, розумiється... I курточку, i цигарки, i м'язи, i перейнятi вiд Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про хвостика згадав,- проговорив з посмiхом Лiнкерт. - Ах, лишiть це, панове! Така чудова осiнь! Лiс, небо! - захоплено вигукнула Оля. "Гей, хто в лiсi озовися! Хто за лiсом обiзвися!" - затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вiчний ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав Роман: - Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiває! Олег перервав свiй спiв на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента з "Днi нашей жiзнi", жалiбно скаржитись: - Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати! Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не оранi просяниська, засохлi коло пнiв будяки. Вискочив звiдкись перестрашений зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але всi пiдняли крик, зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся i стрiмголов помчав пiд угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний, з краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила: - Олег! Ти не смiєш так бiгати! Це тобi шкодить. Пiсля увiйшли у смужку рiдкого лiсу над угорською межею. Це старi, добре знанi мiсця. Особливо знає їх Володько. Тут пройшло його хлоп'яцтво... Худоба, вогнi, бої з угорщанами. Пригадав Ганку й той весняний день, коли зустрiвся з нею. Пригадав пролiски, її червоненькi, ще дитячi щiчки, її синi, теплi оченята. Захотiв знову зустрiтися з нею, вiдновити з нею своє знайомство. Багато разiв бачив її в церквi, на вулицi, але не пiдходив, не заговорював... Сказав привiтання й далi. I вона так само. Гляне тiльки на нього, скаже, що треба, i далi. А вже дiвка. Висока, струнка, весела. Гуляє з дiвчатами, виспiвує дужим голосом, гарно й дотепно жартує. Увiйшли в густi кущi лiщини. Товариство само собою почало дiлитись на гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользi з чемностi пiдтримував товариство Лiнкерт. Бiля них також крутився Роман. Володько хотiв зiстатись з Олегом. По часi вони були самi. Кущi, долина, озеро. Направо запуст. Сонце скiсно освiчує ледве помiтно зжовкле листя. - Люблю цi мiсця,- казав Володько. Вiн дiйсно почував себе тут значно краще, нiж у їдальнi. Вiд того пiднявся його настрiй.- Отам, бачиш,- казав вiн,- високi дерева? Пiд ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз i думаю... Ах, скiльки я там передумав. Коли б мiг все це виказати, Ну, як гiмназiя? Сядьмо. Сiли. - Цього року перевели на третє мiсце,- сказав Олег.- Спочатку були в лiцеї - вигнали. Присусiдились до вище-початкової школи. Ходили на другу змiну. Тiснота... Мусили й звiдти вийти. Тепер у жидiвському будинку. Гнилi помости, стрiха тече, через вiкна дме. Ходимо однi другим через класи... Оце й є наша гiмназiя. Але вчимось. Не маємо нi кабiнетiв, нi бiблiотеки, нi порядних лавок... - А я вчора з Дерманя,- сказав Володько.- Там вивезли семiнарiю. Скiльки там було майна. Знаєш... Книги виносили оберемками, як дрова... Насипали в драбиняки й так везли... Лавицi, залiзнi... Знаєш? З рухливими столиками й стiльцями... Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. i Д. Кабiнети якi були. Всi апарати фiзичнi, геологiчна збiрка - самi учнi зложили, зоологiчний кабiнет... Все вивезли. Олег слухав Володька з широко вiдчиненими очима. У нього добрий, одвертий, юначий вираз. - I куди вивезли? - здивовано спитав вiн. - До лiцею... - До крем'янецького? - Розумiється. Обидва замовкли. Володько вирвав травину, вiдкусував вiд неї кусники й випльовував. - Нiчого,перший проговорив Олег.- А ми навчимось, i без кабiнетiв, i без лавиць... - Навчишся... Де? Олеже, де? От я... Куди дiнуся? Таж я ту науку... Сам знаєш... Я виривав її з землi! Я так хочу вчитись!..- останнi слова вирвались Володьковi через зацiпленi зуби. Поглянув навкруги сердитим поглядом, нiби когось шукав. - Не можеш до нас? - швидко проговорив Олег. - Певно що нi. Коли б мiг - пiшов би. Не видержу iспитiв. Я не знаю мов. Два роки чекав на ту семiнарiю, два роки думав, мучився... Ти думаєш, це легко... Нi. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцiю й думав: пiду я звiдсiль... Знову коротка перерва. - Ну, а куди? - глянув Олег на Володька допитливо. - Я вже говорив з тим... З Лазюком... Знаєш його? Вiн має зв'язки з Прагою. Таж там наш унiверситет, учительський iнститут, матуральнi курси... Чорт бери! Ми скорше встанемо унiверситет у Токiо, нiж тут... Вчора я їхав, i два рази питали мене про документи... Раз тут, пiд нашим селом, бiля Iвана Бога... - Добре, що ти хоч маєш тi документи... Наша цiла родина взагалi нiчого не має... "Картки перебування". Тут родився батько, дiд i прадiд, а нам сьогоднi дали "картки перебування" з обмеженням цiлого терену держави, за винятком нашого повiту... Ет... Все, друже, речi, за якi не варто говорити. Так можна дiйти до iстерики, до божевiлля. Я тепер вже собi постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй. Я, Володьку, вiрю, що нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його не крути - все одно чотири. Нi? Володько не вiдповiв нiчого. - Чотири... Чотири... - сказав вiн по часi й зараз добавив: - Олеже! Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай! - Ну, то кажи... Якого бiса... - Думаю дати виставу... - Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою... - А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав. Вчора їхав i думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав... Все є... От тiльки Романа пiймати. Вiн надається... А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й одноактiвку маю. - Чому якраз тепер?.. I я мiг би... Володько перебив: - Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь... Ну, що буду робити? Ти ж уяви... Я знаю минулу осiнь. Таж я формально, дослiвно божеволiв... Я дивувався, як мої предки могли вiки прожити на селi й нiколи не сумувати... - Сумували... Але... Горiлочка розраджувала. Нi? - Я потребую п'ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено говорив Володько, не слухаючи Олега... - i я їх маю. Вони вже мої. Я - раз, Роман - два, Ольга - три, у Габеля гостює тепер якась племiнниця... "Я, знаєте, тоже iграла". I ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кiнь може заграти... Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш - побачиш. Сьогоднi мушу пiдчепити Романа... Вiн же рускiй... - I за Габельом пiдеш? - Все, що є, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки... Олег розумiв свого приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж обидва читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi країни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село, повiт i границя, але в їх головах тi самi думки, в їх жилах плине та сама кров. Вони знають обидва, що живуть на своїй землi, на тiй самiй, на якiй жили їх предки. Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час вiд часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пiсню ген аж там десь у долинi. Володько й Олег змiнили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег зустрiв її у Ронiв, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер також у школi... Говорили довго. Почало хилитись до вечора. Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час вiд часу спадали листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухої землi. По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якiсь осiннi вiти, весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум'янцями. - Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! - крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу. З кущiв запищав слабий голосок Олi, i по часi з'явилися Лiнкерт i Роман. - А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британської iмперiї? - запитала Галя Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! - показувала ногою на купу опенькiв.- А я попеклася. Фу-у! - Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на своїх кавалерiв.- Знаєш, Галю, що є їх iдеалом? - Якi там у Романа можуть бути iдеали. Випивка! - виразно й рiшуче сказала Галя, роззуваючи черевик. - Вiйсько, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,- пояснила Оля. - Нi, панове! - заперечив жартом Лiнкерт.- Це Роман. Я хочу бути парагвайським або болiвiйським мiнiстром. Iнакше не бажаю... Можу ще погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля. - Нiякого чорта ви обидва не бажаєте,- проговорила знову Галя.- Тепер вашим бажанням - зчитатися нас i випити. - Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт. Верталися додому. Дiвчата квапилися щось там помагати матерi. Саша похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами та сипали каламбури. Лiнкерт декламував пародiю на "Бурю" Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо й радились про виставу. Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi перед своїм царем. Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi самi в себе, висять на гiлках спокiйно, велично, урочисто. Скiснi променi ще прориваються крiзь вiти, пронизують кiлька дерев i зникають. Обтяженi овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова. Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив сцену, лаштунки, живi постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами вiти смiялись до нього великi, яскравi, радiснi очi. Безлiч захоплених облич, безлiч ясних очей. I регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй. По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають. - Володя! Пiдеш з нами? - питає Роман. - Куди? - Побачиш. Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не боїться нiякого диявола. - Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр. - Що за таємницi? - проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По деякому часi вернулись. Роман весь сяє. - Чудесно, Володя! - говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так! Я чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназiї хотiв виступати. А все решту ми обговоримо. - Що там? - питає Лiнкерт. - Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лiнкерт! Приступайте до нас! - захоплено гукав Роман. - А що будете грати? - байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся горiлки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака. Чудово, нi? Хто буде кум? Ви, Роман? Володько подивився на нього й не сказав нiчого. Але Лiнкерт зрозумiв його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увiйшов Саша, i всi подалися в сад. Вечiр широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорi ядернi, мов кулаки, всипали його ширiнь. З села долiтала широка з безконечним пiдголосником парубоцька пiсня. Увiйшли до буди. Роман десь вискiпав церковну свiчку, але Саша ревнув: - Геть зi свiтлом! Хай живе темнота! - Хай живе сорок п'ять! - пiдхопив Лiнкерт. - Хай живе життя! - додав Олег. - Хай живуть дурнi, iдiоти й полiтики! - крикнув Лiнкерт. Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволi, несмiло обертатися. Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара краплин огрiє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка. - Лiнкерт! - вигукнув Роман.- Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф! - Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш! "Слаб, i смiрiться гатов! I предкi маї пакалєньє рабов!" - продекламував несподiвано Лiнкерт,- Жарь Блока! - "I нєжностi ядам убiта душа!" - кричав Лiнкерт i гримав кулаком по розхитаному столику.- Саша! Спiвайте! Брудний буде фiнал! Карнiлова жарте! "I ета рука нє падiпмєт..." Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п'яний? Дурень так думає. Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Менi все одно! Плюю я на всi держави, тiльки Росiю обпльовую навкруги, бо люблю її, чортову дочку. Великанська, чудова Росiя. "Русь, i ти била прекрасна, А тєпєр гнiйот твой дух! Бєза-абразний труп ужасний, Пасiнєл i вєсь разпух", - затягнув вiн низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому перечити. - Не лiзь, Саша! - хрипiв Лiнкерт.- Не знаєш, що кожне слово моє - рубль царськими або сто мiлiонiв марок жечпосполiтих. Я до Володi хотiв сказати. Ви, молодий чоловiче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко й глупо помиляєтесь i не знаєте людської психологiї. Все, що я кажу, так собi - нiсенiтниця. Розумiю, але взагалi змiст у цьому є. Так, так. Я людина широка, росiйська... От i живи. Нiде й кулаком махнуть. Махнув i одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша! "Бо-оже, царя хранi!" - почав знову Лiнкерт. Пiдхопили Роман i Саша. "Сi-iльний державний, царствуй на славу нам! Ца-арствуй на страх врагам". Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Вiн пiдноситься, хитається, нiби бажає вихитатись з кореня. Обтяженi яблуками яблунi також хитаються. З села ревуть парубки. Дужi, крикливi голоси витягають пiд саме небо: "По Дону гуля-я-яєт казак маладой..." З буди виривається: "Ца-ар православний! Боже, царя храни!" Слова, звуки й цiле довкiлля кричать, репетують. "Цар православний!" Вiрнi, завзятущi його слуги скрiзь, де тiльки поглянеш, пiд кожним кущем, пiд кожною купою, у кожнiй калюжi. Тiкати кудись! Нi! Куди тiкати! Стiй тут! Мов камiнь стiй! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить, нiби свiтло. Так. То свiтло. Галя й Оля сидять у своїй кiмнатi, читають якогось Арцибашева й марять. Вийшов також Олег. - Ти тут, Володя? - запитав вiн. - Тут! - вiдповiв Володько. - П'яний? - запитав знову Олег. - П'яний! - вiдповiв Володько. - З'їж огiрка! Хоч? А я почуваюся добре. От тiльки земля трошки крутиться, але ж Галiлея за те спалили. Нi? - Так, Олеже! - Завжди були дурнi, i була темнота, i було свiтло. Бог сказав: хай буде день, i став день. А пiсля ще проговорив: хай буде свiтло, i стало свiтло. I це тривало днiв шiсть, хоча Бог зовсiм спокiйно мiг це все в один день зарядити. - Ти розважаєш, мов мудрець,- сказав Володько й хотiв щось вiдповiсти, але з буди почали гукати: - Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в походi! - Iдiть ви до чортової матерi,- буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у руцi, Лiнкерт виплутався з темноти. - Прошу,зовсiм серйозно й рiшуче сказав Володько,- до мене не пiдходити! Три кроки! - Панове! Панове! - закричав Лiнкерт.- Володя п'яний! - П'яний Володя! П'яний! - бiжить i кричить Роман.- Молодець Володя! Наш! Панове! "Ще не вмерла". Для Володi! Роман i Лiнкерт ревнули "Ще не вмерла", але Володько й Олег покинули їх i вiдiйшли. Тi перестали спiвати, побiгли за ними, Лiнкерт взяв Володька за руку i, дихаючи пiд нiс горiлкою, почав швидко говорити: - Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солiдний? Не розумiєте жартiв? Ви, дивiться! Який-небудь дурачок Ромка... - Я нiколи не ображаюся,- перебив Лiнкерта Роман,- коли це говорить Лiнкерт. - От бачите! Ми розумiємось. Ми свої люди! Нам все нiпачом! Нам плювать на всi закони, на всi правила, на всi моралi! Вузькi мiщанськi рамочки, забобончики, пампончики, Собакевичi, Манiлови - все нам плюнув i стер. Нi, Рома? - Так, Лiнкерт. Ви князь! - Я ефiопський iмператор! Це вiдомо всiм! Мiсяць робив дурний кравець з Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про мiсяць! Так говорив Гоголь, так говорив Заратустра, так говорю я, Лiнкерт. Розумiєте, Володя? А через те наплюйте на все, робiть свiй театр, запрягайте оцю корову, збирайте всiх страждущих i плєнєнних... А поки що випийте з нами. Роман як мул. Тягнiть його куди хочете. Позволяю! Перейшли знову до буди. Лiнкерт присiв до Володька. - Даремне ви думаєте,- говорив вiн,- що я проти України. Я є пiвнiмець. У менi нiмецька кров! У моїх грудях тiльки б'ється руске серце, бо люблю широку, велику Русь, люблю Достоєвського, читав, жер його, спав з ним. У грудях моїх справжнє, руске серце. А на Романа не звертайте уваги. 26 Хахол, мазниця з дiда-прадiда! Який вiн там рускiй. I теля може себе таким рускiм поважати. У мене бабцi, дiди все-то звiдси, з пiвночi, вiд тайги й океану. Цар якiйсь моїй бабцi наказав