взяти собi опричника Лiнкерта й та взяла. I я прийшов на свiт i став рускiй... I люблю свою Росiю кровно. За одну распутiнську лапу сорок Вашингтонiв вiддам. Бо я рускiй! Так само як Лєнiн, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а все-таки руска людина. I чим далi говорив Лiнкерт, чим бiльше вливав у себе чарок, тим мова його все бiльше плуталась, моталась у клубок. Змiшалися всi планети, всi мови, всi люди землi, їли огiрки, житнiй хлiб, пили солону воду з оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов мiсце, й заснули. Один Володько не заснув. Пив, ввiйшов в азарт, лаявся, кляв все навкруги, але все-таки тримався на ногах i, коли скiнчилось, залишив усiх i пiшов у морок осiнньої, холодної ночi. Було вже тихо. Село спало, тiльки перекрикувались голосно й сутужно ранiшнi пiвнi. Схiд зблiд, починав рожевiти, гасли меншi зiрки, тiльки тi бiльшi, ядернiшi цупко трималися своїх мiсць. Хати, понуро задуманi й задивленi самi в себе, стояли в тiнi дерев, нi одно вiкно не свiтилося, нi одна людина не показалася на дорозi, тiльки на перехрестi коло Гершка стояли одягненi в кожухи два вартiвники. - Хто йде? - озвався вiд них голос. - Свiй! - байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пiшов далi. За дерманськими хуторами було вiльнiше. Починалось поле. Темнота поволi розвивалася, й далеко-далеко ледве помiтно на обрiю чорну смугу жолобецького лiсу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення мучило його, i йому не хотiлося так вертатися додому. Чи не краще завернути в поля чи в лiс i сховатися. Нiч то нiч, але й нiч має свої чорнi очi. I в ночi є щось гострозоре, насмiшкувате, що свердлить тебе до самого сумлiння. Але й так добре! Нiчого, що перед тобою, не обiйдеш. Мусиш торкнутися того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а раз почав - iди, вези, тягни... Пий до дна свою чару, що б там не було... II _ Сергiй Макарiв мав дивну звичку посмiхатися в ус. Сидить, курить цигарку, пускає густо дим i мiркує. Лається зрiдка, зате з чуттям. З часу як завiв люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змiнилося. Став веселiший. - Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергiю, бакун! I закурював, дим iшов, колотився над Сергiєвою розкошланою головою. Не було iншої жури, але хто без жури живе. Почав Сергiй журитися, що так ось жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною... Але й поза тим є свiт. Не мiг його бачити. Село вузьке. Тодi брав книги й просиджував цiлi ночi. Раз до Крем'янця пiшов i принiс великого Шевченка в кожусi. Вправив його в саморобну рамку й примостив бiля святих. На дворi також зробив вiдзнаку. На липових дверях клунi вирiзав тризуба, а навколо нього три лiтери: У. Н. Р. "Це вiд чортiв",- казав вiн i посмiхався в вуса. Мав вiн клопiт з батьком. Занадився старий до Теклi... А Текля Мокринина сестра. Макар вже давно вдiвець i може женитися. Це сердило i Сергiя i Мокрину. Володько знав Сергiя давно, ще зi школи, але сприятелювався з ним перед роком. Заходив, приносив ту чи iншу книжку. Часом iшли за село, за хутори. Сiдали десь збоку й говорили. Пiсля цього Сергiй попав спочатку в "Просвiту", далi почав арифметику вчити. Потiм перейшов до алгебри. Все це йому подобалось. I цього вечора Володько зайшов до Сергiя. У хатi ще не свiтилося. - Добрий вечiр! Сергiй дома? - дивиться Володько у темряву й нiчого не бачить... - Заходь, заходь,- вiдповiдає з темряви голос,- Мотре! Засвiти! - гукнув на сестру. - Нi! Краще вийди надвiр,- сказав Володько. Сергiй вийшов. У зубах у нього стирчить люлька. Мiцно потиснув i трiпнув Володькову руку. - Де був? - проговорив грубо й уривно. - У Дерманi. Ховав семiнарiю,- так само коротко вiдповiв Володько. - А я вчора гуляв. Була на другiй горi музика. Ти б коли зайшов... Не каявся б... А що нового? - От хочу виставу робити... - вiдповiв Володько. Йшли поволi до вулицi. Сергiй здивувався. - Ти? - крикнув вiн. - Я. Розумiється. А ти також... Притягни iнших хлопцiв. Потребуємо хору. - Це було б дiло,- зазначив Сергiй.- Тепер думаєш робити? - запитав вiн знову, нiби не вiрив. - Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребуємо хору. Хто тут добрi спiваки? Антiн? Ще хто? - Є досить. Тiльки, чи пiдуть? Десь скоро мають вернутися з вiйська Йон, Демид та Iлько. Сама артилерiя. Баси. Ну, нiчого. Я цього допну, - додав вiн по короткiй надумi. Поки дiйшли до дерманських хуторiв, справа була обговорена. Повернули назад. Володько мав багато що розповiсти своєму приятелевi. Дiйшли аж до церкви. У Левинських свiтилося, i Володько вiдважився вступити до них, незважаючи на час. Його дуже радо зустрiв Роман, одначе вiн хотiв говорити з панною Ольгою. Тимчасом усiвся в їдальнi, де свiтилась на столi мала нафтова лампа. По часi увiйшла панна Ольга. Була у квiтчастому шляфроцi, коси не заплетенi, тiльки зв'язанi на потилицi стрiчкою. Обережно почав говорити про своє пiдприємство. - Я ще нiколи не грала на сценi,- казала панна Ольга. Вона вiднеслася до цього поважно. Володьковi не тяжко було вмовити їй, що грати на сценi зовсiм легко. Це ж цiкаво, нi? Прийшов зi школи пан Глiб. Довiдався в чiм справа й пiдтримав Володька. Панна Ольга погодилася. Потiм усi пили чай. При цьому цiла родина поважно обговорювала справу вистави. Кожний щось пропонував своє, один тiльки Саша мовчав i не втручався до цього. Пiзно вночi Володько вернувся додому. Мав добрий настрiй. Йому здавалося, що починає жити. "А можливо, й пiде! Чому б не пiшло?" - говорив собi. Уявляв усе наперед. Сцену, декорацiї, артистiв, публiку. Маленьке це дiло, але все ж таки... Таж це село стоїть на цьому мiсцi багато столiть... А чи бачило воно у себе театр? Нiколи. I от приходить Володько, починає думати про це, шукає людей... Це ж дуже цiкаво. Зводити тих людей, вибирати з них кращих i казати: от ти роби так. А ти знову так. Всiх стягати, всiх... Ставити їх на їх справжньому мiсцi, вчити говорити правдивi слова, ще нечуванi тут i небувалi... Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у дядька. Вiчно тiльки сяде, виставить черево й сопе. А яку дiстане роль? Володько сказав: - Матiр. - Матiр? Стару? - перелякалася Розочка.- Я ж молода.- Образилася. Володьковi щось треба казати. - Матiр найпочеснiша роля в життю,- сказав Володько. Хотiв нiби жартома, але вiрив у свої слова,- Це досить тяжка й вiдповiдальна роля. Це одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мiзерна ролька... - i Володько забожився. Все-таки Розочка погодилась. За пару днiв усе полагоджено. Пан Глiб вiдпустив у школi своє помешкання. Хотiли клас, але класу не можна. На такi речi класу не можна дати. Обiйшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по селi про "кумедiю". Чутки добiгли до Андрiя Андрiйовича Рони. Як можна, що його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов i запропонував свої режисерськi послуги. I це було до речi. Сам Володько не зовсiм добре справлявся з цим. Пан Рона вже поважний пан. Вiн був у Києвi, Петроградi, Москвi. Вiн мав знайомства з вiдомими артистами. Вiн сам грав i навiть сам писав п'єси. Нарештi, у нього на носi пенсне... Володько навiть здалека не мiг рiвнятися до пана Рони. Андрiй Андрiйович одразу все перевернув по-своєму. Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такi-то рухи. Кожний голос має своє мiсце. Розумiється... I справа пiшла. Кожного вечора в кiмнатi пана Глiба повно молодi. Свiтиться велика лампа. Вiкна завiшенi. Зi стiни дивиться Шевченко... Надворi дощ i темно... Зовсiм темно, хоч око виколи... Захiдний вiтер нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги розмокли, стрiхи розмокли. Дим не пiднiмається догори, а котиться по мокрих стрiхах, по зболоченому подвiр'ю, по кострицi на городi. Ворони сумно чистять свої дзьоби, зрiдка невдоволено крякають i перелiтають з города на город. Горобцi зашиваються пiд стрiхи й так мовчки сидять, мов покаранi. Собаки по ночах виють з нудьги. Однi п'яницi розкошують у такi днi. Цiлi довгi вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому, виспiвують "голоту" або "прощай ти, город, прощай, Кавказ..." Цiєї осенi по селi йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка перелазить з хати до хати. Сьогоднi тут, завтра на другому кiнцi, пiд Одерадiвкою. На всiх вечорницях, у Габеля, у козака. П'янi й тверезi - всi гуторять про театри. Кажуть, нiби переодягнуться й будуть говорити до ладу, i все смiшне. Нiкого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там люди пiд вiкнами, але до середини не пускають. Готуються... До Матвiя та чутка давно дiйшла, але вiн довго мовчав. Володько до цього часу сидiв дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото не болото, а вiн iде. Коли вертається, нiхто не чує. Це не по-господарському. - Знаєш що? - заговорив одного разу батько.- Ти вже вирiс i маєш свiй розум. Театри театрами, але господарство перва рiч. Кажу: не забувай господарства... Он, кажуть, полiцiя вже розпитувала про тебе... Це казав козак... - Ви боїтесь полiцiї? - запитав зненацька Володько. Матвiй збентежився. - Ну... То нi... Але... Володько перебив старого: - Тату. Я знаю, що роблю. На цьому їх розмова скiнчилась. Матвiй вiдiйшов. Пробувала ще говорити мати. - Завжди не сидiв, завжди шукав на себе лиху годину... А прийдуть, а заберуть тебе... - Не прийдуть i не заберуть. Не бiйтесь,- коротко вiдповiв матерi. А сам iшов далi. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був мiж людьми. Чув i бачив їх. То в Левинських, то в Сергiя. Говорив, говорив, говорив. Сперечався з паном Глiбом, повчав Сергiя, грав роль Тимоша, спiвав "Ой, що ж то за шум", смiявся, танцював з панною Женею, що недавно приїхала гостювати до Левинських. Ольга вмовила її, i та приїхала. Часом заходив до Андрiя Рони. Пили чай i розмовляли про Iбсена. Потiм переходили на полiтику. Рона переконує, що треба владi скоритися. Влада є влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розумiється, не можна зложити руки й сидiти. Треба робити. Володько має на цi речi свiй погляд. А проби йдуть. Скоро вистава. Треба вiд староства дозвiл. Написали прохання, приложили марки, Володько випросив у батька конi й поїхав. Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивiска, орел i напис. Вузький коридор, направо дверi, налiво дверi... Просто сходи на поверх. Прохання приймають на поверсi. Там молодий пан у френчi. Довгi ноги, руки, пальцi... Володько подав йому прохання. Той подивився й по часi сказав: - Мусите додати до прохання два примiрники п'єси. - I бiльше нiчого? - запитав Володько. - Нiчого. Володько побiг до мiста, обпитав у всiх книгарнях, чи не можна купити два примiрники п'єси. Не знайшов. Прийдеться ту рiч два рази переписати. Вiд'їхав додому, взяв собi на допомогу Романа й за два днi знову з'явився у староствi. На цей раз пiшки. Ага. Це вiн. Добре. Прошу почекати внизу до другої години, поки пан староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцiю. Володько сходить вниз i чекає. Почекальня досить йому вiдома. Чекав тут аж три днi разом з батьком i матiр'ю, коли перед роком му сiли брати легiтимацiї. Велика, простора, з поганим, недокiнченим помостом кiмната. Навкруги бруднi, недбало зробленi й небарвленi лави. Двоє дверей, налiво й просто. Двоє великих, барвлених червоною барвою вiкон. На стiнах оголошення про недавно розстрiляних бандитiв, великий державний орел i портрет начальника держави в мацєювцi[19] та сивому вояцькому френчi. На всiх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сiсти, через те стоять, а невибагливiшi сидять просто на затоптанiй, бруднiй долiвцi й сумно дивляться перед собою. З тих чи iнших дверей час вiд часу виходять урядовцi, проходять через почекальню й зникають у iнших дверях. Часом когось покликають. Тодi з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у сiрому одязi, зо шрамом на чолi панок, дивиться насупленими очима по кiмнатi й кличе. Хтось, десь встає, дверi зачиняються, i по часi виходить знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньої ночi. Вiн щойно був у карного референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось привели полiцаї юрбу закордонцiв. Пiймали їх на кордонi, коли переходили купити сiрникiв, мила чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги розгублено, дико. Всi, хто тут не є, так само як i Володько, чекають до другої години, щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтхає, ось там тихо плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки сльози не в станi затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона вже навiть не пiдтирає їх. Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж ними й Володько), переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися. У двi години у дверях з'являється карний референт з цiлою купою паперу в руках. Починає читати вироки. Пiднiмається плач, крики. До дiла приходять полiцаї i вiдводять кого треба. Володько довiдується в своїй справi таке: - Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше прохання, i через те ви мусите прийти ще раз... - А коли? - запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так що й голос вiдмовляється висловити якесь слово. - Ну, прийдiть так за днiв три. За три днi Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору, звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн з тим не має нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять. Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже постукав i несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i кiлька за ними урядовцiв. Володько пiдходить до першого, що сидить налiво... Лисий такий, з чорною, зарослою волоссям латкою коло правої брови. - Прошу ласкаво так i так. Я... Але Володько не скiнчив свого речення. Урядовець, видно, зовсiм його не слухає, насупив брови, очi його забiгали. - Ви що? - визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До корчми? Чи до уряду? Володько вiдчуває, що блiдне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на себе, помацав у руцi кашкета. - Руки! - ще сильнiше крикнув урядовець.- Де вашi руки? Як ви їх тримаєте? Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб його краще почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко, нiби вiд гарячого, вiдриває руки, вiдступає кiлька крокiв назад, починає сильно хвилюватися, забуває всi чужi слова й не може як слiд пояснити, чого властиво йому треба. А урядовець все кричить: - Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев! I пiсля цього урядовець вiдсилає Володька до сусiднього столу. Там сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста принципово погоджується дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз села, i то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави. - А без того не може бути? Я... - почав було Володько, але урядовець негайно його перебиває: - Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розумiти належно. До побачення! Володько поволi спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли опинився сам серед широкого поля рiдної землi. Сiре осiннє небо, захiдний вiтер, грязька, нерiвна дорога. Перед ним п'ятнадцять кiлометрiв дороги. На щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз. Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як бути? Невже при першiй неприємностi, при першiй невдачi ганебно вiдступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й добре знає тамошнi вiдносини, сказав: - Скаржитися на нього марна рiч. Кому скаржитися? Вiн завжди найде проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви? Одно, що зробите, що вам пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця. Володько ликнув образу, затаїв гнiв, заручився "вiдповiдальнiстю", що взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився знов у староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування мало не до другої години, Володько довiдується, що дозвiл буде готовий завтра. Може прийти за ним хто-небудь. При виходi в коридорi Володька зупинив молодий, русявий, з гострим носиком, у гранатовому одязi панок. - Так ви з Тилявки? - запитався вiн посмiхаючись. - Так,вiдповiв Володько. - I, значить, робите там виставу? - питає той далi. Володько вiдповiв. - Ви зветесь Володимир Довбенко? - тягне панок все далi. Володько пiдтвердив. - А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався. - Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого. Дозвiл дiстанете... Коли сказав пан референт? - Завтра. - Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже приємно. До побачення, пане Довбенко. Панок пiшов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на вулицю, сiв на коня й помчав додому. Додому прибув досить пiзно. Кiнь зовсiм задрiпаний, сам втомлений, розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про свої пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки наївся й одразу вiдiйшов у село. - Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер... Хто знає, де вiн ото ходить i що робить. Дома стiльки скрiзь роботи. Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема кому нарiзати. Дрова сама он цюкаю, що менi аж спина трiщить... Коли б хоч сокира людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш... На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить роботи. Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм того, Сергiй має зайти до позичальнi перук i взяти їх кiлька. Володько цiлий день працював. З ним працювало кiлька хлопцiв, яким пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав по чолi, змокрiла спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав накази, планував, обдумував кожну дрiбницю... I до вечора недокiнчена клуня обернулася в театральну залу. Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви, все, що потрiбно для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов через "постерункового" угорської полiцiї. Нарештi все готове. На "шкальнi", на магазинi, на Соловейовому парканi коло Гершка розлiпленi великi плакати. Лапатi червонi лiтери з велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всiх хатах, на дорозi чи у Габеля тiльки й мови що про "театри". Оркестра найнята, хор вимуштруваний, артисти знають свої ролi. Приходить день вистави. Недiля. Небо зрання похмуре, i час вiд часу накрапає дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дiтвори товчуться коло клунi Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жiнка гонить їх з подвiр'я "пiд сто чортiв", ще навiть Володько не прийшов у село, але скрiзь, по всiх вуличках, на перелазах збираються гурти дiвчат, хлопчакiв, часом i якийсь парубок цiкавiший так, нiби мiж iншим, пройдеться коло Якова й кине кiлька поглядiв на подвiр'я. Навiть i старшi, поважнi дядьки, що все ще посмiхалися "з театрiв", все ближче пiдступають до Якового подвiр'я, розважаючи про погоду, врожай i рiзнi селянськi справи. Найкращi дiвчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсiйова, як Наталка "з тамтої гори", i багато iнших повбиралися сьогоднi, як на Великдень. Найкращi спiднички, панчiшки, черевички, блузки, тоненькi безрукавки, нiби улiтi, черевички-човники. Нiби панянки з мiста. Що ж. У церквi спiвають. Треба знати, як мiж люди виступити. Вулицею проходять все новi й новi юрби людей, нiби на вiдпустi. Перед плакатами весь час стоїть натовп. Читають по лiтерах, що й де написано, розтовкмачують один одному... На щастя, перед полуднем i день повеселiшав. Хмари поволi розповзлися, небо показало кiлька блакитних лат, час вiд часу й сонце почало проглядати i, коли люди з'їли полуденок, стало зовсiм гарно та тепло, нiби спочатку осенi. Подвiр'я Якова вже повне людей. Дiвки, парубки, старшi хазяї, навiть старi дiди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нiчого не порадить з ними. Володько випросив у неї стола, поставив перед новою клунею, накрив бiлим настiльником i посадив Сергiя продавати бiлети. Пiсля вийшов до людей i промовив: - Сьогоднi в нашому селi вперше буде театр. Самi побачите, що то буде, а буде то дуже гарне... Тiльки той, що хоче бачити, мусить купити собi квиток. Iнакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед купити, бо може так статися, що й не вистаче їх всiм. Всi слухали Володька з увагою, але нiхто не йшов купувати квитка. Сергiй сидiв за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але нi один не вийшов з юрби за квитком. Сонце хилилось до заходу. Нарештi десь там, починаючи вiд "шкальнi", заграла духова музика. Веселi, радiснi звуки маршу бадьоро вирвались i рознеслись по селу. Затремтiло село, зашумiло, затрiщали перелази, замиготiли по всiх городах, по стежках жiночi одяги, i не дiйшла музика до Якової садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, цiле село пiднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двiр залили по береги. Не можна було протиснутись... Але Сергiй все сидiв перед столом i чекав... Почали потрошечки, обережно пiдходити... Виймали з вузликiв зiм'ятi марки, питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дiвчинка виймає три яйця й просить благальне пропустити її. Друга непевно пiдходить, довго дивиться на Сергiя, довго мiркує... Нарештi просить пустити її на борг. Завтра вона принесе грошi. Божиться, що принесе. Тепер якраз не має, а додому далеко. - То ще ж досить часу. Ще можна побiгти додому i вернутися,- каже Сергiй. Але дiвчина боїться бiгти додому. А що як вона пiде, а тут почнуть без неї. Вона й завтра заплатить. Хiба ж Сергiй не знає її. Але Сергiй сьогоднi не знає нiкого. Як тiльки музика зайшла до клунi, як тiльки прорвалась несмiлiсть, як тiльки всi переконалися, що нiкого не пустять задурно,навалились до столу всi нараз. Почалась метушня. Заднi тиснулись, передавали грошi через переднiх. Сергiй впевняв, що всiм стане квиткiв, Володько прибiг, побачив таке й побiг шукати ще одного продавача. Знайшов Олега, що приїхав на виставу, i просив його помогти Сергiєвi. У дверях клунi стали два здоровi, плечистi парубки. Всерединi знову два впорядчики. Народ хильнувсь, мов повiнь. Володько не встигає давати розпорядки... Однi просяться пропустити їх без грошей, iншi щось питають, ще iншi скаржаться. У дверях зчинився крик i гамiр. Два п'янi парубки лiзли без квиткiв, але їх зупинили. - Назад! Не бачиш, тут варта? - Пшол! Що менi варта. Пускай! I тиснеться далi... Але не встиг дiйти до порога, як мiцнi руки схопили його за комiр, i той, мов лантух, полетiв на подвiр'я. Регiт, крик. П'яний зiрвався, кинувся битись, та з'явилось ще кiлька впорядчикiв, i вiн вiдiйшов... Сонце зайшло, засвiтились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Бiльше не влазить. Грає музика. Сцена закрита завiсою з ряден. Навколо клунi стоять люди, що не встигли дiстати квитка. Малi хлопчики, мов клiщi, повпивались у стiни клунi й крiзь щiлини дивляться цiкавими очима до середини. Iншi їх вiдпихають, бо хочуть собi поглянути... - Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь. - Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки! - Тож там ще нiчого нема. Сам нiчого не бачу. - Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тiльки трошки... Iншi знову дряпаються на стрiху або приносять пiдставку, щоб стати вище й дивитися. - Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лiзеш. Впадемо всi! Гуууррр! Пiдстава звалилась, i все полетiло. Починається бiйка. Михалко кинувсь на Iвана, Iван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на iншого. Вибiгає впорядчик i вiдгонить всiх, бо такий крик, що музик не чути. На залi гамiр, нiби в набитому вулiї. Музика тне беззупину. Спереду сидять почеснi гостi. Он i комендант угорської полiцiї. Коло нього розложився з жiнкою Габель. Приїхала й стара панi Неонiла Адрiянiвна, мати Андрiя Андрiйовича. Гольденберги цiлою родиною - Мошко, Маня, Рая, Соня, Iцко... Там також мiсце для панни Галi, що сама не грає, але занята разом з iншими на сценi, там Саша й Лiнкерт. Обидва вже встигли випити й мають веселий настрiй. На сценi тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрiй Андрiйович характеризує, намазує барвами. Володько запiзнився, бо весь час бiгав скрiзь, де тiльки треба, прибiг, швидко почав одягатись. За хвилину зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на головi, парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Нiхто його не пiзнає тепер. Вуса, чуприна пiд китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дiвчинкою. Веселою, доброю, у бiлiй, трiшки вишитiй сорочцi, боса. Вона стрибає, сипле очима смiх, танцює тихо. I Роза Габльова змiнилась. Свитина, очiпок, запаска. Очi пiдведенi, зморшки... I багато iнших... Всi тут, всi на мiсцi чекають... Ось тiльки завiса вiдхилиться. - Дзвiнок, дзвiнок! - тихо наказує Володько.- Антоне, Iльку, Демиде! На мiсця! Хор! Займайте всi мiсця! Пам'ятайте, що перше спiвати! Я вам дам знак рукою! Махну отак - "Гиля-гиля". Отак - "Ой, що ж то за шум". Розумiєте? Ну так. Другий дзвiнок! Подивiться, чи вже всi всiлися! Але тихо! Андрiй Андрiйович розмiщає першу яву. - Олю! Розо! На мiсця! Ви, Розо, трiшки схиленi, голова оперта на руку. Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пеленi, уважно дивиться на свою матiр, оповiдає свiй сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозумiла її. Ну! Добре! Готово! Можна третiй дзвiнок... - Дзвiнок! - тихо говорить Володько.- Всi за лаштунки! Суфлер! Увага! Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тiльки за стiнами шкряботять i туляться хлопчики. Завiса поволi, майже непомiтно розходиться двома половинами на боки. На залi гасне свiтло, на сценi збiльшується. Перед глядачами картина: хатина з одним вiкном i дверима. Вiд неї вправо, на кiлках, за плотом соняшники й рожi, на плотi в'ються гарбузи, на кiлках, не дивлячись на вечiр, глечики. Влiво садок i рiг повiтки. Вечiр. Свiтить мiсяць. Тихо - нi одна гiлка не ворушиться. Здалека долiтає парубоцька пiсня. На призьбi перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а дочка їй оповiдає: "I от сниться менi, мамо, нiби бiжу я... коло такого-от вiтряка"... Серед глибокої тишi її м'який, нiжний голос бринить, мов срiбна струна. Трiпотливi, повнi остраху звуки вириваються з тiєї живої картини, несуться над головами слухачiв, долiтають до найдальших закуткiв i десь там зникають. Куди залiтають вони й де зникають? Там десь, у тих палаючих цiкавiстю очах, у тих розкритих, висохлих вiд напруження устах, у тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарiвне слово. Ось дiвчина, що не може всидiти на мiсцi. Вона бачить все, але їй здається, що це мало, й вона поволi, непомiтно спиняється навшпиньки... її очi бiгають по сценi, ловлять кожну дрiбничку, слух напружений. Обличчя весь час мiняється. Жаль, скорбота, радiсть, смiх - все, що бачить перед собою, все чистою, невинною душею приймає i страждає чи радується. Цiла зала - всi уважно дивляться, всi слухають цю дивовижу, це життя, цю живу красу. Бачать i розумiють серцем, цiлим єством. Бiдна дiвчина просить матiр вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно. Там стiльки молодих, веселих iстот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях, у тих садах, пiд мiсяцем, серед чудового спiву розцвiтає барвистим, пахучим цвiтом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, тi, що тiльки що вступили у справжнє життя, тi, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто й широко. Дiвчата слухають ту казку й розумiють її. I коли б творилась вона перед очима не годину, а цiлу нiч, вони прослухали б її з такою самою увагою вiд початку до кiнця, бо ж як не слухати... Хто з них коли бачив щось кращого в життi? Хто показав їм щось, що дiється на широкому свiтi? Хто кинув їх жагучiй цiкавостi хоч один шматочок поживи? Нiхто, нiколи. Росли, жили, плодились, вмирали. А там бореться старiсть з молодiстю, минулiсть з сучаснiстю. Там цвiте велика любов, що захоплює все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов! Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землi майже непомiтно, мов тiнь, але скiльки яскравого, гострого, незабутнього лишила по собi... Сцена доходить до кiнця. Серед великої тишi на залi хтось сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий, з калаталом, сторож. Оксана пiзнала в ньому свого Карпа й не вдержалась... Голос сам вирвався, серед тишi промчав стрiлою й завмер. Завiса швидко закривала кiнець. Але, щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кiлькох танцiв. Ось знову розiйшлася завiса й на сценi дiвчина в розкiшному вбраннi. Вишивки горять, мов живий мак. Намисто, стрiчки, квiти. Коло дiвчини моторний парубок. Вдарила музика, i пiшов буревiйний, смiливий, широкий танець. Парубок не жалує своїх нiг. Пiшов навприсядки, аж iскри сипляться, а дiвчина, мов метелиця, мов гонивiтер, тiльки спiдниця та стрiчки розвiваються, тiльки чобiтки миготять. Глядачi не можуть всидiти на мiсцi. Очi у всiх загорiлися, руки й ноги затремтiли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотiлося й собi зiрватись та закрутитись у тому шаленому танцi. А музика все тне, все жене вперед... Танцюристи ось-ось зiрвуться й вiдлетять вiд землi. А коли скiнчився танець, все, що було в залi, вибухло буревiєм радостi й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всi гравцi, а на них посипались квiти. За сцену тиснуться всi, хто може, щоб привiтати Володька й iнших. Андрiй Андрiйович вдоволений своїми артистами. Всi веселi, пiднесенi, захопленi. Сотнi очей сяють нестримною радiстю. - Гарно! Чудово! Молодцi! Показали себе! - тиснуть Володьковi руку. Навiть комендант полiцiї i той стратив свою насупленiсть i прийшов на сцену. - Добже, добже! - сказав вiн. Габель принiс своїй племiнницi цiлий оберемок жоржин, повнякiв, айстр. Володько дiстав китицю вiд Галi, Женi та Сашi. Оля вiд Андрiя Андрiйовича, навiть Лiнкерт потиснув руку Романом й буркнув: - Шкода, що й ви не вдарили гопака... Володько вiдходить набiк i присiдає. Вiн втомлений танцем. З чола сочиться рясно пiт i тече по обличчю, але з огляду на грим обтертися не можна. Вiн до глибини душi зворушений i вдоволений. Намагався, напружувався, не шкодував своїх сил, але кажуть, що було добре. Одначе нема часу вiдпочивати. У залi знову рейвах. Виносять лавки, очищають мiсце для танцiв. Люди виходять надвiр, але нiхто не йде додому. Вечiр темний. Десь-не-десь мигне на небi зiрка, щоб за хвилину знову сховатися. Музика готується, дiвчата чепуряться й оглядаються на своїх... Володько встав i почав робити порядки. На сценi за лаштунками повно людей, хоч вони зовсiм не мають що тут робити. Гравцi змивають барви, переодягаються. Ось на залi вдарила музика й Володько пiшов вiдкрити танок. Он стоїть Женя. Стрiчки, корсет, вишивки... Веселi, синi очi... Взяв її й закрутився в буйному колi вальса. Яка вона легка, тонка й звинна. Вона не ходить, а лiтає. Земля сама тiкає з-пiд нiг, а цiлий свiт, мов каруселя, крутиться. За ними пiшли й iншi. Спочатку Олег, Оля, Роман, Галя, а далi численнi Гольденберги, за ними вiдважнiшi парубки. По часi вже не було мiсця, й Володько з Женею виступили та вiдiйшли за сцену. - Панно Женю! Вам так це личить! - шепнув Володько майже на вухо Женi, вказуючи на її вбрання. - Та невже? - жартом вiдповiла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жартує з Володька, не бере його поважно. Вона нiкого не бере поважно. Для неї все жарт, цiле життя, весь свiт. Вiд'їжджала Неонiла Андрiянiвна. Сказала, що хоче попрощатись i з Володьком. Пiдiйшов до неї. - Да, да! Далжна атдать справєдлiвость. Андрей Андрєїч всегда гаварiл, что ви талант. Да свiданiя i благадарю! Володько цiлує старiй руку, дякує, що вiдвiдала такий скромний, селянський театр... Сергiй принiс касу. Цiлий мiшок паперових грошей. Нiхто не сподiвався, що матимуть такий збiр. Володько перебрав грошi й вiдтинки квиткiв, а Сергiя послав за горiлкою для музик. Габель заробить перший, а без цього не можна обiйтись. Володько почав розкладати грошi на купки й рахувати. Стане на залу, на всi видатки, i зiстанеться для "Просвiти". Ах, як буде чудово, коли на другий тиждень Володько з'явиться в Крем'янцi й передасть "Просвiтi" стiльки грошей. - Володю! Ах, ви, мошенник. Запросили мене на танець i забули! - Це Женя. Коло Володька нiкого нема, всi пiшли танцювати. На столi маленька нафтова лампочка й купи лапатих зiм'ятих банкнотiв. - Ах, Женю! Дивiться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж ми витанцювали. Рахуйте! Женя також захоплюється купою грошей. Бере пачку й швидко маленькими прозорими пальцями рахує. Володько рахує також. Вона часто його перебиває, обоє збиваються й починають спочатку. Женя весело смiється, б'є його по руках. На сценi виграє музика танець, у залi танцюють, але Володько не чує того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибiгає Олег. - Олег! Ви не танцюєте? - кидає Женя мiж рахунками, дивиться на нього, а пальцi її швидко перебирають папiрцi. - З ким? - питає Олег. - ... двадцять один, двадцять два, двадцять три... Боже мiй! З Розою, з Неонiлою Адрiянiвною, з Галею, з Олею, зо мною, з дiвчатами... Тьху! Чотири, п'ять... Проклята лампа. Так мало свiтла... - Йду! Танцюю! - крикнув Олег i вибiг. - Ах! - вирвалось у Женi, i вона вiдiрвала очi вiд грошей. - Що, Женю? - спохватився Володько. - Злякалась. Нi, то парик. Фу, яка я дурна! - вона дивилась просто на Володька. Вiн не мiг видержати її погляду, червонiв, дивився на другий маленький столик. Там перуки, барви, маски... I раптом Женя збирає всi полiченi грошi в одну купу й гукає: - Володю! Дивiться! Володьку! Володько здригнувсь i поглянув на неї. Вона тримала на руцi купу грошей, але дивилась на нього. - Нате! - сказала.- Ви сьогоднi принц, багач, красунь! Ви... - увiрвала, але одразу додала: - чудовий! Я вас люблю, Володю! Вона це хотiла сказати жартом. Вона говорила таке всiм. Але це вирвалось у неї по-українському, через те вийшло трiшки iнакше. Це вона також вiдчула й густо почервонiла. Одна її рука лежала на столi з грiшми, i Женя помiтила, що вона тремтить, i що Володько бачить це також. - Ах, це дурне! Нате грошi! Ходiм. Тут нiкого нема! - викрикнула вона вривно й схвильовано. Володько встиг сказати: - Панно Женю! Дякую за вашi очi! Я їх буду носити з собою. Вiн взяв вiд неї грошi й запхав до всiх кишень. - Пiдем в танець! - сказав швидко. - Пiдем! Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово вiдповiла. Знiяковiлi обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всiх на очах. Хтось гукнув: "Женю!" Другий (це був Олег) крикнув: "Володьку!" i всi голосно, рясно заплескали. "Козачка! Козачка!" - загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала вiд Володька свою руку й плигнула мiж публiку. Володько вернувся назад за лаштунки. Це сталось несподiвано, i через те схвилювало Володька. Пiдiйшов до столу й присiв на стiлець. Лiва рука лягла на столi. Чув неспокiй, тремтiння... Боявся, що ось зараз сюди ввiрвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому приємно й весело. Рiс, горiв i, здавалось, виповняв собою цiлий простiр. I дiйсно. За хвилину було тут повно людей. Лiнкерт, Саша, Роман. З'явилися вже пляшки. - Пий! - пiдносять Володьковi чарку. - Нi! Сьогоднi не п'ю! - вiдмовив твердо й рiшуче. - Дурень! - проговорив Роман i вихилив. - Браво, браво! Володя не п'є! Принаймнi один знайшовся,- загомонiли дiвчата, а особливо Галя й Женя. - Кричiть! - говорив Лiнкерт.- Горiлка шана й радiсть. Хто не курить, не п'є - не мужчина. А жiнки, що таких люблять - кури й мiзерiя. - А тi, що п'ють - тваринки, що хрюкають! - докинула котрась. Шум, гамiр, рух. Галя знайшла собi обрiзок дошки й присiла. У неї на руках примостилась Женя. Оля принесла торти. Самi пекли, самi принесли й самi себе гостять. Оля вся сяє, до всiх смiється, меле приємну нiсенiтницю й сама з себе регоче. Володько хвилинку сидiв тихо. - А, панове! Забули! Скiльки грошей? - викрикнула Галя. Володько зрозумiв, про якi грошi гутiрка. Вiн став i, вдаряючи себе по кишенях, казав: - Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полiчити! Женя швидко затупцяла ногами й закричала: -- Галю! Ти iдiотка! Як тобi хочеться говорити про грошi! Рома! Дай менi чарочку. Скорше! - От, це так! - сказав Лiнкерт.- Лий! Женя герой! Повно лий! - Ха-ха-ха! - заходилась реготом Оля, а Галя зiпхнула з колiн Женю. - П'янице! Геть! - сказала вона й струсила на колiнах сукню. Роман пiдскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвiнко засмiялась i випила половину. Решту вилила через голову. - Так п'ють в селi! - весело сказала вона й взяла кусник хлiба. Увiйшов Сергiй з двома порожнiми пляшками. - Ну, що? - зiрвався до нього Володько. - Витягли! - сказав Сергiй... - I ще хочуть. - Досить! Хай грають. Почастуй краще хористiв. У залi також рух. Скрiзь набито молоцi, всi гарячi й веселi. По часi Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й пiдiйшов до неї. - Дозвольте вас попросити на танець,- сказав їй. Вона зашарiлась i вiддалась мовчки в його руки. Володьковi дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрiчався з цiєю дiвчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею, чує її зовсiм близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навiть її хвилювання, що передається також на нього. Хотiв би з нею заговорити, але не знаходить вiдповiдних слiв. Вона заговорила сама. - А ви ще не забули мене? - запитала непевно, з посмiхом... Блиснула на нього очима й одразу сховала їх.. Володько посмiхнувся також. - Певно, що нi,- сказав вiн.- Як можна. Вона: - Ой, йой! Напевне забули. Я кiлька разiв зустрiчала вас. Навiть у мiй бiк не глянули. Вiн: - Бо, мабуть, вас не бачив. Вона: - Бо не хотiли бачити. Вiн: - Або, може, вас не пiзнав. Будете багатi. Вона: - Хто не хоче когось пiзнати - не пiзнає. Запанiли. Вiн: - А, де там запанiв. Хвилина тишi. Пiсля знову починає вона: - Цього Великодня на цвинтарi коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квiтку. А ви?.. Вiн: - Це ви були? Ах, Ганусю! - вирвалось у нього зненацька.- Я вас пiзнав, але ви дуже швидко тiкали. Перед людьми не вiдважився вас доганяти. Ви були в голубому. Нi? I з вiнком на головi... Вона: - Ее, хто! Хтось... "Така сама, як i тодi", - подумав Володько. - А пригадуєте, Ганко, там у школi? - запитав по короткiй перервi. Вона: - Ще б нi. Ой-йой, як пригадую... I не раз. Як то на Ронiвському... Знаєте? Тi пролiски для учительки Машi. Як то ви менi оповiдали... Це було давно. Мовчанка. Музики грають. Вони спокiйно, плавно обертаються пiд їх звуки. Вiн чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не вiдважується. Навколо стiльки людей. Одягнена вона у бiлу, тоненьку блузочку. На грудях червона в'язанка. Спiдниця гладенька, чорна, майже до колiн, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Вiд неї вiє свiжiстю, здоров'ям i ще чимсь, що хвилює його. Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув: - Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленiла, мов жарина, й мовчала. - Ну, чого ж мовчите? - спитав її знову. - Хiба я знаю... - А хто ж може знати? Вона нахиляється до нього й шепче: - Прийдiть... Прийдiть, Володьку! - i затремтiла, мов пташина. Володько виразно вiдчув те радiсне, лячне,