iм  набiк!  По  часi  Йон  все-таки
скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп  i  вiдiйшли.  Iван,
Наталка та Iлько зосталися на мiсцi.
   Починало сутенiти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сiє дощ. Йон з
Володьком довго про щось говорили. Пiсля навинувся до них Кiндрат.
   - Кiндрате! Голубе сизий!  Знайди  оцьому  харцизяцi  хоч  кварту  якої
запiканки. Серце його палає образою, i треба гасити.
   - Ходiм,сказав Кiндрат...
   Зайшли знову до комори. Кiндрат знайшов пiвпляшки.  Розлили  й  випили.
Володько почав просторiкувати.
   - Не розумiю,- казав,- чому ми однi з  другими  маємо  увесь  час,  мов
барани, товпитися. Тiльки через те, що той з iншого села. Дурниця, хлопцi!
Сором! Там такi самi люди, як i ми. Битись. Розумiю. Не  мусимо  бути,  як
ягнята. Але треба знати з ким битись i за що битись. Треба...
   - А-а-ах! Кинь то! - перебив Володька Йон.- Ти  мудрий,  але  й  ми  не
хвости собачi. Iвановi морду наб'ю i кiнець!
   - Але за що? - питав сердито Володько.
   - Бо так хочу! Зрозумiв? - i Йон  полiз  у  глибоку  кишеню  штанiв  за
махоркою. Вийняв i скрутив цигарку.- Маєш,  Кiндрате,  сiрники?  -  кивнув
головою на Кiндрата. Руками  шукав  по  кишенях  сiрникiв,  крива  цигарка
стирчала в зубах.
   - На! - сказав Кiндрат i подав сiрники.- Але ходiм звiдсiль. Батько  не
любить, коли в коморi курять.
   Встали й вийшли. У хатi грали музики. Густою масою йшли всi  до  танцю.
Душно. Володько знайшов  Ганку  й  також  пiшов  у  танець.  Ганка  почала
випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько вiдповiдав виминаюче. В
його головi вертiлась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очi й  думка
були десь iнше. Вони  виривалися  вiд  Володька,  вiддiлялись  вiд  нього,
лишали його, летiли повiльно над танцюючими людьми,  вилiтали  у  вiкно  i
линули десь туди - далеко, дуже далеко у невiдому, чудову країну. I аж  по
хвилi помiтив, що з тими думками вiтає також ще хтось... Хто?  Придивився,
прислухався... Ага!  Знаю...  Посмiхнувся  i  труснув  головою.  Одночасно
сильнiше стиснув Ганку, так, нiби це була та,  яку  щойно  бачив  у  своїх
думках.
   Йон також "гуляв", пiсля ходив сюди й туди по хатi, по сiнях,  чiплявся
до кiлькох дiвок, спiткнувся на ногу, що йому пiдставив Антiн, сунув  його
кулаком пiд' ребро, але бiльшого не зробив  нiчого.  До  Iвана  зовсiм  не
пiдходив. А той весь час тримався Наталки, час вiд часу водив її в танець.
Часом пiдходили до нього Iлько або Демид, щось говорили, смiялися... Дарка
весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всi  знають,  що  вона
кохає його, але це все одно, що кохати хмарину або вiтер.
   Час бiг швидко. Коло дванадцятої пiдiйшов до Володька Сергiй.
   - Не хотiв би вже йти додому? - запитав Володька.
   - Бiльше не маю чого тут стирчати,-  сказав  понуро  Володько.  Настрiй
його чогось зкапсiв. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.
   - А до нас не зайдеш? - сказала нарештi.
   - Сьогоднi нi. Втомився. Пiду з Сергiєм. А ти з Даркою...  Пiсля  цього
Володько й Сергiй вiдiйшли. Надворi чорна i  глупа  нiч.  Мрячить  дощ.  З
заходу повiває вiтер. По всiх хатах вже сплять.
   Йшли спочатку мовчки. Сергiй iшов перед Володьком, чвакав  чобiтьми  по
грязюцi, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тiльки час  вiд  часу
Володько уловлює обрис Сергiєвої  спини  й  чобiт.  Перейшли  перед  хатою
Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.
   - Сергiю? - промовив Володько.
   - Чого,озвався з темноти голос.
   - А не знаєш, де подiвся Никон? Його ж не було у Демида.
   Сергiй довгий час не вiдповiдає. Дiйшли до мiсця, де мають розiйтися.
   - Як хоч,сказав Сергiй,- зайди на хвилину до мене.
   - А не буде пiзно? - вiдповiв Володько.
   - Скажу тобi про Никона.
   Хата Сергiєва зараз  за  Никоновою.  Вузенька,  огороджена  хворостяним
плотом, вуличка веде  до  неї.  Вправо  садочок  -  тих  кiлька  випадково
втицьнутих деревин.
   Звернули й пiшли вуличкою.
   - Вашi сплять... Ще побудимо,- сказав вже пiд вiкнами Володько.
   - Не графи...  Не  здивуються,-  байдуже  промовив  Сергiй  i  вiдчинив
незамкненi дверi сiней. Володько пiшов  за  ним.  Рипнули  другi  дверi  й
тяжке, тепле повiтря хати  вдарило  в  обличчя  Володька.  Сергiй  черкнув
сiрником i, тримаючи його над головою, оглянув хату.
   Батькова постiль порожня. На долiвцi розстелено куль  соломи,  на  якiй
спить молодша Сергiєва сестра Мотря, з своєю  сусiдською  приятелькою.  На
лавi спить разом  молодший  Сергiїв  брат  Онисько.  Вiн  вкритий  старою,
витертою вояцькою шинелею.
   Сергiй засвiтив лампу й одразу  подався  до  печi.  Вiдхилив  посмалену
затулу й дiстав горщик з якоюсь стравою.
   - Хоч їсти? - кинув байдуже Володьковi.
   - Е-е, лиши. Йду ж додому,- сказав той.
   - Нi.  Як  хоч  -  бери  он  на  миснику  ложку  i  присiдай.  Володько
вiдмовився. Сергiй швидко їсть з горшка. Недивлячись на свiтло й гармидер,
всi сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерiвнi,  знайомi,  трохи
закуренi стiни. Старi занедбанi образи. На них  кiлька  вилинялих  ще  вiд
празника паперових квiток i кiлька паперових барвистих  рушникiв.  Були  й
бiлi, але Сергiїв батько їх покурив. Пiсля сповз очима на долiвку.  Сергiй
помiтив його погляд.
   - Хоч? - питає вiн.- Лягай ось  скраю.-  I  тикнув  ложкою  на  дiвчат.
Володько подивився на Сергiя. Його обличчя було байдуже,  трохи  суворе  i
спокiйне. Нi. Вiн це не жартує. Вiн каже це зовсiм поважно.
   - Ти  мав  говорити  менi  про  Никона,-  сказав  Володько.  Сергiй  не
вiдповiв, тiльки все черпав ложкою в горшку i швидко жував.  Була  глибока
мовчанка. Ось одна з дiвчат заворушилася, щось пробурмотiла зi сну, й одно
її колiно виглянуло з-пiд рядна.
   Нiхто не звернув на це уваги. Сергiй довго їв, а докiнчивши сказав:
   - Ну! Нарештi за цiлий день трохи напхався. А тепер пiдем до  клунi.  Я
там сплю.
   Зняв з полицi електричного лiхтарика, згасив лампу,  й  обидва  вийшли.
Перейшли до клунi. У правому засторонку, на купi околоту Сергiєва постiль.
Рядно, зiм'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергiй освiтив  свою
постiль, пiсля - тiк. На току стоїть вiз, збоку сiчкарня i кiлька мiхiв  з
сiчкою.
   - Сiдай,посвiтив Сергiй мiшки й сам сiв.- Вже, мабуть, пiзно.  Спiвають
пiвнi. Дощ, холєра, як найнявся... Не закуриш? - казав вiн.
   - Нi. Хiба у клунi можна?
   - Нiчого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне... Як Тараскова  шапка...  -
тут, мабуть, Сергiй криво посмiхнувся.- Собака десь бреше. Певно,  Кiндрат
подався до Теклi.
   - А батько ж де? - запитав Володько.
   - На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?
   - Розумiється.
   - До неї  цiле  село  ходить.  Цими  днями  хлопцi  витягнули  вiд  неї
батька... А Никона. Знаєш? Забрала полiцiя... - спокiйно сказав Сергiй.
   - Полiцiя? За що? - здивувався Володько.
   - У тiєї самої Теклi вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.
   - А як ти думаєш? Може це бути?..
   - Який там чорт! - перебив Володька Сергiй вже сердито.- Теличку  вкрав
Никонiв швагер, що також у Теклi ночував. Вони тiльки всi  на  Никона,  бо
Никон не може терпiти того всього... Що  там  робиться,  не  дай  Бог.  Та
Текля... Ти ж тiльки подумай: мiй батько -  раз.  Никонiв  швагер  -  два.
Часом Кiндрат - три. А до тога всього  скiльки  там  хлопцiв  кожної  ночi
попiд вiкнами. Ганьба! Мiй батько есе до неї переносить. Я не  можу  через
нього одружитися з Мокриною. На Никона вони  тепер  всi.  Батько  свiдчить
проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от  i
попав у злодiї...
   - Чому не може проти швагра? - запитав Волод&ко.
   - Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали
б. А в  сестри  його  троє  дiтей...  -  Тут  Сергiй  замовк.  А  по  часi
продовжував: - Я записався за  свiдка,  що  минулої  ночi  ходив  разом  з
Никоном на  вечорницi.  Мушу  свiдчити...  Ах,  брате!  Село  наше  темне,
темне... Як нiч, як дерево... Тут працi треба. Тут треба  страшної  працi.
Тут, брате, треба когось, що б не боявся  всього  того:  бруду,  розпусти,
брехнi, пияцтва.  Я  читав  недавно,  як  один  лiкар  лiкував  народ  вiд
холєри... Сам один серед безлiчi трупiв, де на кожному  мiсцi  смерть,  де
кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. I тут треба такого. I от
я тобi, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. I коли ти пiдеш - все
залишиться, як було. Тисячi лiт було так  i  знову  так  станеться.  А  не
злякаєшся, пiзнаєш нас  i  видержиш  -  ми  врятованi.  Нам  треба  тiльки
початку. Нас тiльки рухнути треба... А далi вже пiде... Коли б  тiльки  не
припинили...
   - Оцього я й боюсь,- сказав Володько.- Я  не  пiду  тепер.  Видержу.  Я
знаю, що треба робити. Але влада... Ми думаємо так, а там iнакше...
   - Але треба бодай почати,- понуро звучав Сергiїв голос.
   - О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дротi... Ми маємо
сили. Нашi парубки золото. Подивись на них. Це сила, вiдвага,  розум.  Але
що з того...
   - Як не пiднiмемось тепер, не зробим цього  скоро.  Колись  всi  кидали
село. Як тiльки з'явився хто розумнiший, одразу пiшов у свiт. А Росiя була
велика.  Курко  десь  у  Петроградi  служив  у  банку.  Мифоль  Сорока   у
Владивостоцi на залiзницi. Федiр був лiсничим.  Брат  Йона  у  большевикiв
командує бригадою. Хто тут хотiв сидiти? Хiба, коли б не цi вiдносини,  ти
тут залишився б? Нiколи. Та й я, напевно,  знайшов  би  собi  трохи  краще
мiсце на землi... Тепер всi до села вертаються. Федiр он вже ставить хату.
На  його  мiсце  дали  когось...  iз  заходу.  Викидають  нас.  Нiкуди  не
приймають... Ну, куди йти? В бандити, хiба нi?
   Сергiй на хвильку замовк. Володько мовчав також.
   - Це, брате, Волинь,- байдуже проговорив Володько. Серед пiтьми й  тишi
цi слова  прозвучали  особливо.  Чути,  як  Сергiй  сплюнув.  По  короткiй
мовчанцi Володько добавив: - Я мiркую так: чого конечно в  бандити.  Є  що
робити. Є, друже! Є праця. Тут, мiж нами... Ти сам  знаєш...  Можливо,  цi
роки i зроблять нас, дурних баранiв, трохи лiпшою звiриною.
   - А Йон? - нагло змiнив Сергiй  мову.-  Ну,  що  ти  думаєш?  Вiн  тобi
сьогоднi пiддався. Такого ще з ним не бувало. Таж вiн мiг би звалити  тебе
одним помахом кулака.
   Володько сам собi посмiхнувся.
   - Кулак не завжди найбiльша сила.
   - Смiшно,говорив Сергiй.- Попручався, побурчав i  пiдгорнув  хвоста.  I
плаща гумового купив. Зовсiм, як твiй. Навiть краватка подiбна.  Має  Iван
щастя. Iнакше Йон  збив  би  його  на  квашу.  Вiн  же  також  стрiляє  за
Наталкою...
   - Хто? - швидко запитав Володько.
   - А Йон!.. Я знаю,  хоч  вiн  того  не  казав.  Я  раз  принiс  Наталцi
книжки...
   - Вона читає?.. - перебив його Володько.
   - Та-ак! I багато. Вона мудра дiвка. А скiльки  знає  пiсень!  Цiкавих,
старих. Десь там у Тителькiвцях навчилась... А Йона не любить...
   - А Iвана?
   - Хто знає. Вiн гарний i багатий. А у Наталки одна краса.  Правда,  має
ще двi сестри й п'ять братiв. I це  на  трьох  десятинах.  Iлько  заробляє
поденщиною.
   Володько мовчав. Потiм розмовляли про Никона,  про  Сергiєвого  батька.
Нарештi Сергiй сказав:
   - А знаєш? Ти б все те описав. Я ще нiколи не читав  про  нас  так,  як
воно є. Перецукровано, медово. Люди - янголи або шалапути...  А  ти  додай
кровi. Нашої, селянської, густої...
   - Побачимо,вiдповiв на це Володько.- Тепер пiду. Попрощався i вiдiйшов.
Було пiзно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
   Матвiй зiбрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько  пiшов  у
село покликати до машини  Катерину.  Коли  вернувся,  застав  на  подвiр'ї
екзекутора  Вислоцького.   Вiн   говорив   з   батьком   крикливою   мовою
по-московському i весь час матюкався. Володько  прийшов  на  двiр,  сказав
добридень i пiшов собi до своєї роботи. На Вислоцького не  звернув  нiякої
уваги.
   - Це ваш син? - запитав той Матвiя.
   - Мiй,вiдповiв Матвiй.- Хотiв вчити, але так сталося... - не  договорив
свого.
   - Бомки тепер стрiляє,- говорив Вислоцький.- Чув  я  про  нього...  Ним
цiкавиться полiцiя. Ви-но, Матвiю, не дуже давайте йому волю...
   Володько був у клунi й цю розмову чув. Знав  i  чув  також  досить  про
Вислоцького. Колишнiй царський  держиморда,  нiби  полковник,  чи  щось...
П'яниця, скандалiст. Пiд час революцiї робив якесь повстання,  а  тепер  у
податковому урядi. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селi,
але нiколи не звертав на нього  уваги.  Його  очi,  п'яна,  розпухла  пика
викликали огиду. Випитував у селян про Володька,  пиячив  i  подавав  куди
слiд. Це Володько знає також.
   Коли вiдiйшов Вислоцький, Матвiй сказав Володьковi:
   - Будь з тим чоловiком  обережний.  То  отруйна  гадина.  Зо  мною  вiн
добрий, бо
   Володько не казав нiчого, порався коло машини, чiпляв до  кирата  шлеї.
Прийшла Катерина й почали  молотити.  Володько  вiдкрив  вiд  соломотрясiв
солому й вiдносив її на стiжок. Пригадував нiчну розмову з Сергiєм i думав
над нею.
   А вечором сидiв дома. По вечерi присiв на краєчку столу й почав писати.
Квола лампочка блимає на  столi,  освiчує  папiр,  каламар,  схилене  чоло
Володька. Всi сидiли в хатi, гуторили, але Володько  не  звертав  на  нiщо
уваги. Рука його ввесь  час  виводила  стрiчки  на  паперi.  Перегорталися
сторiнки, аркушi. Вiн все писав i писав. Вуха i щоки його вже горiли, рука
починала тремтiти, лiтери виходили нерiвнi й невиразнi.
   Полягали всi спати, але  Володько  сидiв  далi.  Далi  блимала  нафтова
лампочка, далi перегорталися рядки. За вiкном дув i бився у тахлi вiтер. У
хлiвi через сiни побрязкували ланцюгами конi  й  корови.  На  лiжку  рiвно
дихали мати й Василина.
   А Володько все писав. Хотiв списати все, що бачать його очi,  що  чують
вуха. Хотiв зробити великий протокол, щоб приставити його на суд  iсторiї.
Є Бог на небi. Є судi Вiчний суд, що не минає нiкого й нiкому не дарує.  Є
щось, що тримає у мiцних руках цiлий свiт.  Володько  знав,  що  не  можна
мовчати. Вiн знав  також,  що  є  Правда  й  Справедливiсть,  i  їх  треба
домагатися. Силою, розумом, працею. I через  те  Володько  кидав  вила  чи
граблi i немитими, мозолястими  пальцями  тримав  це  просте,  заiржавлене
держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
   Йому здавалось, що коли вiн цього не зробить, не зробить  цього  нiхто.
Бог вибрав його одного. Так, це чує вiн цiлим своїм єством. Це знав колись
дiд Юхим, коли читав йому про трьох вершникiв, коли пророчив йому  силу  i
владу, коли просив: сядь i все то спиши. Диявол буде кидати вас у  темницю
- не бiйся. Видержиш i переможеш. А як згинеш,  то  згинеш  тiльки  тiлом.
Твої слова, дiла й думки зiстануться i будуть далi чинити твою волю.
   На лiжку поворушилася мати. Розплющила очi,  побачила  у  хатi  свiтло,
побачила схиленого над столом сина.
   - Боже, Боже, дитино! Що ти собi думаєш. Вже третi пiвнi  спiвають.  Чи
ти з того хлiб будеш їсти, чи  що?  Всю  керасiну  випалиш,-  стогнала  як
звичайно стара.
   - Спiть, спiть, мамо. Я зараз...
   Вiдiрвався вiд столу, встав. Пiсля ще довго стояв i дивився перед себе.
Чоло його нахмурене. Часом  на  очi  насуваються  густi  брови.  Але  уста
посмiхаються, здається, що вiн  чогось  радiє.  Здається,  що  там  у  тiй
далечинi, куди сягає його зiр, бачить щось таке,  що  радує  його  душу  й
змiцнює велику його вiру в себе.
   Пiсля пiшов до клунi й заснув.
   На другий день знову молотили. А ввечерi Володько зiбрався  i  пiшов  у
село. У Сергiя застав  цiлу  юрбу  парубкiв.  Посерединi  стояв  Сергiй  з
Кiндратом, обидва розмахували руками й виводили грiмку  пiсню...  За  ними
тягнули всi хлопцi. Вiдчинились дверi й увiрвався Володько.
   Хлопцi загули. Подав усiм руку.
   - А вчора де був? - питає Йон.- Приходимо, сидимо, а вiн,  чорт...  Що?
Читай що. Про козакiв!..
   - Часу не мав! - кинув Володько.  Помiтив,  що  Никон  також  з'явився.
Пiдiйшов до нього й байдуже запитав: - Ну, як?
   - Маєш там яку книжку? - запитав Володько Сергiя.
   - Кащенко.
   - Давай.
   Володько почав читати. У хатi зробилось тихо.  Проходять  години.  Коли
скiнчилось, Антiн пiдходить до Володька.
   - Чи не дав би ту книжку менi? - питає.
   - На цигарки? - жартом каже Володько.
   - Йди к коров'ячому хвосту! Дома своїм прочитаю.  Це,  брате,  все-таки
здорово.
   - Нi, Антоне! Кинь! Книгу беру я! - рiшуче заявив Йон.- Володьку! Я!  -
i вiн вдарив себе кулаком в груди.
   - Антiн перший сказав, вiн i бере. Ти вiзьмеш пiсля,- сказав Володько.
   - Ну чекай... Я тобi цього не дарую,- образився Йон. Але  пiсля  всього
пiдходить до Володька.- Слух! Не хоч з нами?
   - До Євдошки? - посмiхається Володько.
   - А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Нi? Дiвка, але  проти  Наталки
нуль! Нi?
   - Вiдступи, нечистий! Не спокушай!  -  басом,  жартiвливо  насупившись,
проговорив Володько.Йдем!
   Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те  звернули  на
городи. Легко,  нiби  молодi  тигри,  перестрибнули  кiлька  плотiв.  Йшли
швидко, тiльки закарвашi мокрої землi вiдривались вiд закаблукiв i  летiли
взад. Мовчали.
   - А знаєте що, хлопцi? - почав Володько.- Здається  менi,  що  Сергiєва
хата не зовсiм для нас вигiдна. Нас вже забагато...
   - Бiльшу треба. Ясно, i ми про це говорили,- кинув Йон.
   - Я думаю - варто б попробувати у шкальнi. А як ви?
   - Там же Габель.
   Далi йшли, далi летiли вiд закаблукiв закарвашi.
   - Габель? - промовив по часi Володько.- А хiба  що?  Чи  ми  з  ним  не
справимось? Потиснемо й видушим.
   Прийшли на Євдошине подвiр'я. Загавкав собака. Вiдчинилися однi й другi
дверi, й хлопцi ввалились до хати.
   Так iдуть днi. Ось вже перестали  дощi.  Дерева  обкидали  листя.  Ночi
хрусталiють приморозками.  Ще  далi  й  починає  замерзати  земля.  Худобу
виганяють на завруненi пшеницею чи житом поля. Одного  ранку  небо  почало
хмаритись, але хмари не летiли розшарпанi, як це було до цього часу.  Десь
взялися з пiвночi, рiвномiрно заложили небо олов'яно-сiрою  дергою.  Майже
тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокiйно.  Починає  трошки  теплiшати.
Ось десь вирвалась одна  снiжина.  Летiла  вниз  поволi,  довго  летiла  у
повiтрi й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кiлька хвилин  i  їх
вже цiлий рiй. Вiдриваються вiд сiрого, зовсiм  низького  неба  й  падають
химерно. На землi з'явився легкий  пушок.  Все  навкруги  принишкло,  нiби
заслухалось. Село замовкло, тiльки  десь-не-десь  на  току  пацають  цiпи.
Часом десь заспiває пiвень або загавкає  собака.  Поза  цим  зовсiм  тихо,
тiльки снiжинки  легко,  химерно  спадають,  крутяться,  переплiтаються  i
припадають до землi. Добре  вслухавшись,  чути  їх  ледве  чутний  шелест.
Приємний, спокiйний i рiвномiрний шепiт бiлих  кристаликiв,  що  десь  там
вгорi створились i спадають людям пiд ноги.
   До  вечора  вже  скрiзь  бiло.  Зi  школи  бiжать  школярi,  репетують,
топчуться по м'якому снiгу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав  саньми
по воду. Конi весело й нечутно бiжать, попирхують, а полоззя саней  ще  не
зовсiм легко ховзають по дорозi. Очi ще не звикли дивитись на такий  бiлий
i чистий свiт. I коли вечiр прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до
цього часу. Земля, стрiхи, дерева - все те дбайливо окутане м'якою,  бiлою
периною. Нiч м'яка, спокiйна,  тiльки  з  димарiв  на  хатах  зводиться  i
пiднiмається дим i десь там ген пiд сiрим небом зникає.
   Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька  рокiв  не  було  такої.  Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
   Матвiй закупив на хату цеглу,  й  Володько  перевозив  її  саньми.  Вже
кiлька рокiв стягається потрохи на  хату  й  все  не  можна  її  розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в  такiй  хатi  приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили  господарство.  Треба  було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба  було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не  валяються.  Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тiєї  пашнi,  не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила  озимина.
Хлiб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки.  Оце  перший  рiк,  що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба.  Василинка
росте... Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi,  в
холодi не мала теплої одежини. Також i Хведот свого домагається.  Вiн  вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий  за  Володька.  Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди,  бачать  його  скрiзь.  Хоч-не-хоч,  а
якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У  тому  гумовому  плащi
тепер не видержиш.
   На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi  доброго  кожуха,
але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той  запитав
батька. "А скiльки?" -  запитав  старий.  Вiсiм  долярiв.  Не  яких-небудь
злотих. Е-е!
   Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi.  Але  коли  побачив
кожуха,  згодився.  Рiч  добра.  Викинеш  грошi,  але  на  десяток   рокiв
вистачить. Не  якась  жидiвська  тандита.  Довго  старий  мiркував,  довго
обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але  все  скiнчилось
гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан.
   - Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А  одяг  i  харчi  мусить  людина
мати. Нащо тодi живе?


   Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому  з  партiї,
щоб прибув на повiтовi збори.
   Саме мело снiгом. Хуртовина розiгралася i в полi свiту  не  видно.  Але
Володько пiшов до Сергiя й обидва порiшили йти. Чей же не завiє.
   Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли  в
поле, коли навкруги загуло, хотiли вертатися.  Вiтер  накидався,  мов  пес
лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снiгом засипав очi.  Ну!  А  може,  таки
доб'ємось. Ану!
   Йшли, боролися з вiтром i десь коло полудня  дiйшли.  Зiйшли  у  долину
мiста. Тут затишнiше. Вiтер вiяв горою, сiяв дрiбненьким снiгом, бавився у
провулках, але це вже не поле.  Тут  вже  люди  ходять.  Бiжать  зi  школи
зiгнутi гiмназистики, снують сюди й туди жиди. Вiзники зi  своїми  шкапами
стоять  перед  рестораном  "Удзялуфка",  перед   готелем   "Бона",   перед
"Пасажем". Он полiцай, там далi староство.  Кiно  "Звiзда"  дає  фiльм  "У
пащецi лева" - серiя перша, частина третя. "Iнтимний театр" грає  "Троянду
Стамбула".  Виступають  Горев,  Полiнова   -   артисти   Александровського
iмператорського театру. У кав'ярнi  Повольного  сидять  люди  й  попивають
каву. Володько знає, що  колись  у  цьому  будинку  була  велика  книгарня
Просвiти.
   Тепер вона геть далi. Прийшли туди. У маленькiй кiмнатi повно  людей  у
кожухах. Посерединi стiл до писання, кiлька стiльцiв, по боках двi шафи  з
книжками. На стiнах плакати:
   "В  своїй  хатi  своя  правда",  "Борiтеся  -  поборете!",  "I   чужому
научайтесь, свого не цурайтесь". Он i Шевченко у шапцi та  кожусi.  Сидить
насуплений i на всiх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко
у вишитiй сорочцi. Трошки далi  подiбний  на  учителя  "воскресної  школи"
Драгоманiв. Зовсiм близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, нiби
йому нiяково у такому демократичному товариствi.
   За столом до писання - худа з  довгими,  тонкими  пальчиками  панночка,
невеликий, лисий мужчина й потужний  з  товстим  носом,  у  кожусi,  як  у
Шевченка, пан. I це все. Говорили псi потиху, кожний своє. Лисий  добродiй
щось цокав на рахiвницi, худа панночка писала тонкими  пальчиками,  пан  з
товстим носом розмовляв з молодим дядьком i весь  час  приємно  й  лагiдно
посмiхався.
   Пiсля довго шепталися,  довго  бiгали.  Ще  пiсля  сказали,  що  будемо
виходити, але не разом. Треба йти аж на другий  кiнець  мiста  гуртками  й
кожний гурток iншою дорогою. Сьогоднi усi, мовляв, кому треба,  на  ногах.
Хай принаймнi попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
   Кiмната, де вiдбувались сходини, невелика, але  вмiстила  цiлу  партiю.
Пiдлога навiть навоскована, й по часi,  коли  почали  розтавати  селянськi
чоботи,  на  її  поверхнi  поставали  озера.  Вiдкрив  сходини  той  самий
симпатичний пан з товстим носом, тiльки вже без кожуха. Привiтав присутнiх
товаришiв i  представив  їм  двох  товаришiв  редакторiв  зi  Львова.  Всi
витрiщили  на  них  очi.  Все-таки  вони  iз   самого   Львова.   Володько
познайомився з їхнiми пiджаками, штанами, черевиками, краватками,  й  поки
тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори  зi  Львова
сидiли поважно, як i належиться. Голова з приємнiстю передав одному з  них
слово, i той почав говорити про "хлопську" радикальну партiю.
   Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладнiше познайомився з  одягом
пана редактора, не минув i  гудзикiв,  шпоньок.  Зауважив,  як  ворушаться
губи, особливо нижня, як  моргають  короткi  вусики.  Пiсля  досить  довго
стримав свiй погляд на бородавцi на лiвiй щоцi. Вiн сидiв  спереду  й  мiг
бачити  редакторовi  львiвськi  черевики  з  широкими  носками.   Володько
подумав: "От. Ще вчора тi черевики ходили по вулицях Львова, а я  не  можу
там бути. Певно, велике мiсто. Цiкаво б побачити трамваї..." Одна шнурiвка
черевика, здається, порвана i зв'язана. "А цiкаво, у кого вони  ночують",-
знову мигнула думка. Пiсля та сама думка захопилася словом  "хлопи",  далi
перескочила на щось iнше, ще далi знову на iнше, i, коли редактор казав  -
"але, дорогi мої товаришi, про це розкаже вам мiй колега, якому й  передаю
своє слово",- Володько отямився, витрiщив очi, трошки заплескав i дивився,
як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сiдає на своє мiсце.
   Другий товариш  редактор  говорив  досить  довго.  Люди  намерзлися,  у
кiмнатi тепло, через те над всiм всевладне панував сон. Видно було, як вiн
лiтає над всiма i, нiби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на  iншу
голову. Голова починала ворушитись i  кивати,  нiби  квiтка  пiд  тягарем,
пiсля трошки хилитись додолу... Тодi товариш  редактор  збiльшував  голос,
починав швидше нищити буржуазiю цiлого  свiту,  вiдчайдушнiше  кликати  до
мiжнародної солiдарностi всiх працюючих, i тодi  голова  скидала  сон,  що
знiмався i вiдлiтав десь на iншу голову.
   Це тривало досить довго. Засвiтили лампу. Редактор скiнчив.  Починалися
звiдомлення з мiсць. Прийшла черга й на Володька. Вiн встав  i,  дивлячись
на  львiвського  редактора,  не  знав,  що  йому  сказати.  "От,-  подумав
редактор,- i з таких туманiв складається тут наша партiя",  але  терпеливо
чекав, поки Володько щось скаже. "У нас,- почав вiн несмiливо й обережно,-
для партiйної роботи зовсiм не пiдготовлений грунт. У нас,  мовляв,  треба
перш усього  культурно-освiтньої,  а  по-друге,  нацiонально-освiдомляючої
роботи..." Здається, Володько так i сказав, хоча вiн  так  хвилювався,  що
тратив свої слова зараз, як тiльки вони родились на  свiт  Божий.  Товариш
редактор терпеливо чекав,  поки  той  виговорить  свої  нiсенiтницi,  щось
записував до записника й коли нарештi Володько сiв, промовив:
   - Ну, а тепер ви, товаришу!
   Це стосувалося дядька, що сидiв побiч Володька.
   Нарештi кiнець. Сталося це досить пiзно, але  сталося.  I  Володько,  i
Сергiй чують у цiлунках велетенський голод. У їх торбах є хлiб i сало, але
нема мiсця, де б можна спокiйно закусити. Додому йти не можна.  По  довгих
нарадах, всiх товаришiв партiйцiв розвезли на нiч  по  хатах.  Втома  була
велика й спалося чудово.
   На другий день коло десятої години рано Володько  й  Сергiй  вийшли  на
мiсто. Метелиця втихла, свiтило сонце  й  було  досить  тепло.  Гора  Бона
бiлiла й посмiхалася, голуби лiтали над мiстом, жидiвки  вiдгортали  перед
хатками з хiдникiв снiг. Рух весь час збiльшувався.  Володько  з  острахом
оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели.  З  сiл  приїжджали
дядьки, везли дрова, жидiв, курей. У повiтрi вiдчувалась одлига.
   Парубки йшли мiстом, розглядалися. Коло друкарнi Цвiка хтось кликнув:
   - Довбенку!
   Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної  барви
пальтi, у свому м'якому капелюсi, у своїх американських черевиках вiн  бiг
до Володька й весело смiявся. Володько вже знає його давно.
   - Здоров! Куди йдете? - говорив Лазюк.
   - Додому,вiдповiв Володько.
   - На з'їзд, на з'їзд прибули? - швидко, з нотою iронiї казав  Лазюк.  -
Слухали хлопiв-радикалiв? Ха-ха-ха!
   Вiн  увесь  рух  i  веселiсть.  Стояти  йому  нiяк  не  хочеться.  його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки  весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють  безлiч
iронiї на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений,  i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
   - Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
   До Гашка, так до Гашка. Зайшли  до  Гашка,  Тут  вже  дядьки,  валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк  говорив,  смiявся,  оповiдав.  Кпини  його  безмежнi.  Iронiя  його
невичерпальна. Чого торкнувся  -  рознiс  у  порох.  Постукував  по  столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
   Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй  не  погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його.  Яке
б воно не  було,  а  все-таки  якийсь  рух,  плакат,  вiтрина,  електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
   Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у  бiльярдi  Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але  не  вдалося.  Увечерi
пiшли до "Звiзди",
   Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс  ще  не  розпочався.  Чекали  у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний  Нептун.  На  стiнах  Пат  i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi  штучних  пальми,  штучний,  оббитий
мармур, штучна барва на губах окатої жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк її панчiх.
   Але  Володьковi  подобається  та  штучнiсть.  Це  мертве,  блiде  сяйво
електричної грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць,  ця  публiка,  що
сидить i чекає  сеансу.  А  дверi  в  залу  ще  зачиненi.  Чути  дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко,  то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать  шалено,  нiби  зграя  звiрини.
Володькова уява малює вже привабливi картини, i поволi все навкруги  никне
перед їх маєстатом.
   Сеанс кiнчається. Вiдчиняються  навстежiнь  дверi,  й  з  них  натовпом
ринуть люди.  Червонi,  палаючi  щоки,  блискучi  очi,  теплi,  розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що  вернулися  з  далеких  мандрiвок  i  ще  не
вiрять, що вони тут, у Крем'янцi.
   Хто б подумав, що вони живуть тут,  ходять  до  кiна,  грають  бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на  якому-небудь  п'ятдесятому  рiвнобiжнику
нашої пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко,  поганеньке  мiстечко,  а  все-таки  воно  живе,  все-таки
пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих  коротких  суконочках,  як  у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять  уста  чи  стрижуть  волосся?
Проситься їх не ображати. Вони на землi, мають барви  й  електрику,  мають
кiно "Звiзду" й багато iнших благ.
   Кiно також знає собi цiну. Воно не має лож?.. Як  то  не  має?  Он  тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними  написано?  Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцiї i навiть самого пана  старосту.  Вiн  ще
передвчора був у  Варшавi,  вiн  ще  пахне  столицею,  i  його  старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю.
   Кiлька хвилин  виходить  публiка,  кiлька  хвилин  входить.  Входить  i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять свої мiсця i  сiдають.
Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й  не  вiн.  Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн.  Декiлька  людей  обертається
туди, це також знак, що вiн.
   Нарештi  гасне  свiтло.  Сiренький,   потрiсканий   екран.   На   ньому
з'являється Африка. Хащавини бамбука.  З'явився  здоровенний,  лютий  лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому їжиться,
поводить навкруги головою, потрушує гривою. Пiсля зненацька  зривається  й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й падає на землю, за
якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й бiжить далi. Дiвчина
зривається, бiжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко  в  розпачi,
її очi великi, переляканi, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
   На її крик з'являється сильний, у  порванiй  сорочцi  мужчина.  Обличчя
його всипане  великими  краплинами  поту,  волосся  розпатлане,  й  кiлька
мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясi у нього револьвер.
   Вiн бiжить до дiвчини.  Та  кидається  в  його  обiйми,  але  знесилена
заточується й падає непритомна. Мужчина пiднiмає  її,  мов  дитину,  мiцно
тисне до своїх грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись...  М'язи  його
рук напруженi. Мiцно ступає по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зникає у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
   Картина мiняється.  Пiщана,  безмежна  пустиня.  На  обрiї  з'являється
вiддiл арабiв, їх конi мчать щосили, розвiваються бiлi  одяги,  вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто  на  лiс,  що  виднiє  далеко  перед  ними.
Пiд'їхали до пралiсу й спинились.  Веде  їх  дужий,  страшний,  чорний,  з
лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно  руками,  вiн  дає  верхiвцям
накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах.  Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
   Рух, напруження.  Скiльки  у  тих  людей  сили,  яке  чудове  довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi  гори.  Високi,  стрункi  пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Грає водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд'їжджають i вiд'їжджають  блискучi  авта,  з  них
виходять стрункi, у бiлому  жiнки,  так  само  мужчини.  Йдуть  швидко  по
мармурових сходах, зустрiчаються  зi  знайомими,  вiтаються,  розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi  жiночi  постатi.  П'янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до  поцiлунку.
А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
   Це i є той чудовий, величезний свiт. Пiти  й  завоювати  його,  пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити  його  вибагливi  химери.  Не
бути там, не знати його - марно жити тодi на  землi,  де  нема  нi  пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр.  Все  сiре,  все
маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить  жагуча  туга  за  повним
життям!
   I тiльки на вулицях мiста  прокидається  Володько  вiд  своїх  снiв  та
помiчає, що вiн все-таки тут, на  цiй  землi.  Бруднi,  обдертi  жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби  їх  хто  навмисне  погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа  бруду,  безладдя,  що  зветься
мiстом.
   Вже пiзно. З заходу повiває й крутиться по  вузьких  завулках  вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються. Майже темно,
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
   Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже  не  смiється,  вiн
щось думає. Володько також увесь поринув у  думки.  В  очах  його  все  ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, здається, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче  щось  говорити,  але  не  знає,  звiдки
почати.
   Розговорилися аж на помешканнi Лазюка.  Випили  прохололий  чай,  Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
   - Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи  свою  думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану,  в  якому  тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали,  всi  ми
думаєм. Не раз i не два стукалася  менi  до  голови  думка:  звiдки  й  як
почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти"  чи  з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати,  нам  усiм
бракує одного - знання.
   Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути  своє  всiма
засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа!  Треба  пiзнати
великий, Божий свiт! Треба  пiзнати  себе,  нас,  кожного  дядька!  Нас  є
досить. Ми є також не дурнi, не слiпi й не  глухi.  Нашi  голови  створенi
також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також  для  того,
щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут!  Ми  мусимо
наповнити собою всi краї, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов  крапля
камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть - тут у нас i там у
свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром,  глибокi  думкою,
вiдповiднi до величi народу нашого.  Сорок  п'ять  мiлiонiв!  Сорок  п'ять
мiлiонiв голiв! Сорок п'ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче,  у  те
число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й  розложiть
в уявi на сорок п'ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте їх  фiзичну  силу,
зрозумiйте масу, їх думки, вiдчуйте биття їх сердець. Боже  мiй!  Таж  ви,
коли ви маєте хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд  величi  народу,  до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займає на  землi.  Боже
мiй! Та ж це велич!
   Володько вже не раз слухав мову цiєї людини. Тi слова, тi звуки...  Вiн
знає їх напам'ять. Одначе вiн слухає далi... Слухає, бо треба це чути... У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"...  Як
часто вiн  вживає  цi  вирази.  Але  що  зробити?  Куди  вiд  них  втекти?
Границi... Навкруги границi...
   Сидiли один проти одного, а в обох однi  думки.  Часом  Лазюк  вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його  життєву
дорогу.
   Заснули пiзно. На другий день Володько вертається додому.  Було  гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в  iнших  знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i  десь  далеко
на обрiю зникала.
   Володько мав час передумати все, що чув i  що  бачив  за  цi  два  днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне  в
належне йому мiсце.
   А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Вертається  до  нього  завжди
однаково, завжди тiєю самою дорогою, як до  неухильної  дiйсностi,  як  до
того, чого нема сили обiйти.



   VI

   Молотили у Матвiя своїми силами. Не було за  що  наймати  чужих  людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата  запрягали  пару  своїх  коней.
Поганяла їх Василина. Хто зна, чи  легка  це  робота.  Цiлий  день  ходити
навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як  падає  дощ  чи  снiг.
Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Нi, нi... Це не так легко.
   Матвiй завжди робив ту саму роботу - пускав у барабан. Це вже  вiн  так
добре знає. З барабану  сiче  у  вiчi  курява.  На  бородi  висять  бруднi
торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте  курявою,  що  тiльки
очi виглядають.
   Настя розв'язує й подає снопи.  Коли  приходить  Катерина,  тодi  Настя
вигортає з-пiд соломотрясiв зерно  з  половою,  а  снопи  подає  Катерина.
Хведот або вiдкидає солому, або, як нема Катерини,  вигортає  зерно.  Тодi
солому вiдкидає й виносить на ожереду Володько.  Топтати  вже  нема  кому.
Потопчеться пiсля.
   Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два.  Василинка  не  може  завжди
поганяти конi, бо ходить до школи. Поганяє тiльки по школi, а це ще бiльше
затягає роботу.
   По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяної  пашнi.  Та  найбiльша
купа - овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася
з житом. По  дилях,  по  балках,  пiд  стрiхою  -  повно  куряви.  Горобцi
почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнiзда їх вiдкритi,  а
це не так приємно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла їх, що були мiж снопами,
щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них  пропали  назавжди.  Матвiїв
кiт нищив їх вiд ранку до вечора. Крiм того, бив їх кожний, хто тiльки мав
бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi  нори  пiд  мерною.
Переляканi, вони сидять там i не показуються...
   Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипає
в кiвш. Ранiше це робив сам  Матвiй.  Тепер  вiн  вiдгортає  чисте  зерно,
насипає його дерев'яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори... У  коморi
чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й  на  ячмiнь.  Просо,  гречка
засипаються до дiжок, а конюшина стоїть у густих мiшках.
   У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти  туди,  подивитися  на
повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати  її  повну
жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота,  падають  ядернi
зернята. Пахне сонцем,  землею,  людським  потом.  Добрий  хлiб  насущний,
пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою...
   На дворi снiгу досить. На  полях  також.  Санна  дорога  не  може  бути
кращою. В