орядний будинок нiколи такого не сподiвався. Багато рокiв виконував вiн сумлiнно свою, самим царем визначену роль й не чув за собою нiяких свiдомих чи несвiдомих грiхiв. Але загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед i, як тяжка Божа кара, повисла над будинком. Одного вечора несподiвано зайшов до Габеля Володько. Габель зрадiв, розтягнув ще ширше свого рота, нiби разом з усмiшкою бажав проковтнути й Володька. - А-а-а! Моє поважання, моє поважання! - заспiвав Габель.- Давно, Володимире Матвiйовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сiдайте, сiдайте! Ось тут краще... Дядьку, Трицю. Подайте менi отого стiльця. Прошу! Сiдайте... Чув, чув... А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка вiд'їхала. А як вона грає! У-у-у! Як вона грає! Нi! Ех, минулося!.. I я колись грав, та ще й як. Бувало, як виведу тобi в "Наталочцi" Петра - публiка млiє! - А я до вас у справi,- сказав Володько. - О-о-о! - витягнув наперед голову Габель.- Це менi тiльки приємно. Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити. - Нашi хлопцi й сiльський староста доручили менi передати вам оцей лист,- сказав Володько й передав Габелевi пописаний безлiччю пiдписiв листок. Габель почав читати. - Ого! - сказав вiн i заклав ширшу нижню губу на верхню.- Листочок цей хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза. "Пропонуємо вам до трьох тижнiв вичистити помешкання, у якому живете", й так далi... А знаєте ви, кому те помешкання належить? А чи знаєте, з ким я робив умову? А також, чи ви знаєте закони, як i коли вимовляється помешкання? "В разi невиконання нашого бажання будем змушенi шукати бiльш радикальних засобiв". О-о-о! Це вже зовсiм-таки по-бандитськи, пробачте за слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим, шановний Володимире Матвiйовичу? - Можете передати його, куди хочете,- вiдповiв Володько спокiйно.- Хлопцi всього села так бажають, а староста, як бачите, також. Ось тут i печатка. - Бажання гарне... Але... Цього папiрчика я все-таки дозволю собi заховати на спомин. Може, вiн менi коли й пригодиться... - казав Габель. - Цього вам нiхто не боронить. Можете заховати й, як хочете, навiть i дiтям своїм у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це мешкання... Знайдете собi iнше... У селi їх досить... А з цiлим селом задиратись не варто. А тепер бувайте здоровi. Будемо чекати на вiдповiдь. Тiєї ночi Володько не мiг заснути. Лежав у темнотi на постелi й думав. Коло нього спокiйно спав його брат Хведот - щаслива, байдужа людина. Його не хвилюють речi, що безпосередньо його не торкаються. А Володько уважно обдумував план дальшої роботи. Знав, що тепер почнеться значно вiдповiдальнiша й тяжка частина працi. Знав також, що тепер вступив у одвертий конфлiкт з темними силами села. А сили тi не малi. Габель йому цього не подарує. До суду вiн не пiде, але вiн має досить можливостi для боротьби з хлопцями. Знав Володько також, що ввесь тягар боротьби впаде на його молодi плечi, й треба бути дуже уважним, щоб не зломатися пiд тим тягарем i не впасти. Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увiйти в зв'язки з управою кооперативу. Треба зробити безлiч працi й всю ту працю мусить зробити не хто iнший, як Володько. За пару днiв Володько зголосився у голови управи сiльського кооперативу Андрiя Андрiйовича Рони. Андрiй Андрiйович Рона "памєщiк". Пiд сучасну пору мав ще двадцять п'ять десятин. Сам симпатичний "рускiй челавєк", що "не має нiчого проти розвитку української культури". "Усадьба" його матерi, в якiй i вiн живе, є на пiвденнiй сторонi села, по другому боцi долини. Спочатку старий, майже висохлий став. Коло нього на греблi мiкроскопiчний млинок. Вище пiд гору гайок, а далi починається великий, колись чудовий, сад. Вiйна й революцiя залишили на ньому свої чiткi слiди. Стоять ще посохлi дерева, що їх позгризали революцiйнi конi. Нiхто їх навiть не усуне. Стоять i свiдчать, мов кiстяки, на страшному судi. Панськi покої пережили також чимало. Про це свiдчить кожна стiна, кожне вiкно, кожнi дверi. Однi густi й великi кущi бозу, що оточили навкруги будинок, свiдчать про те, що було колись. Андрiй Андрiйович мешкає тепер у "флiгелi". Займає невеличку, з трухлявою пiдлогою кiмнаточку, що має вiкно на схiд. Пiд вiкном ростуть кущi бозу. У кiмнатi Андрiя Андрiйовича великий, завалений книжками, паперами й цигарками стiл. Рiвнобiжне з ним простора, покрита гнiдим, товстим пледом, постiль. Пiд вiкном круглий, розколотий посерединi, мармуровий столик, а на ньому розкиданi шахи. Кiлька стiльцiв i велика шафа, це i все умебльовання. Володько увiйшов з заднього входу. У вузеньких сiнцях зустрiв його малий льокайчук Марко. Ломаною росiйщиною вiн заявив: - Барiн в столовой. Сiчас доложу. Пожалуйте у комнату. Пiсля цього льокайчук зник, а Володько не пiшов "у комнату", тiльки лишився надворi. Цiле довкiлля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з Щедрiна. Це маленький, обскубаний острiвок того "старого доброго" часу, коли ще були живi "барiни", льокаї з їх мовою та звичками. Навiть цiкаво входити у такий невеличкий музейчик i оглянути те, що минуло й нiколи не вернеться. Проходить деякий час. Нiякий "барiн" не з'являється одразу. П'ятдесят хвилин можна пожертвувати. Потiм Андрiй Андрiйович з'являється. - А-а-а! Радо вас завжди зустрiчаю,- говорить вiн по-росiйському i, якось пiд кутом, подає м'яку руку.- Прошу до кiмнати. Тут пекельний холод, наколи в пеклi може холод бути... Увiйшли до кiмнати. - Давно хотiв вас бачити,- пiднесено говорив Андрiй Андрiйович. Вiн був задоволений, шо Володько прийшов.- Чому нiколи не заходите? Марку! Принеси самовар! Вип'єте чаю? - звернувся до Володька.- Курiть! Препоганi маю цигарки, але... Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете? - Дякую, Андрiю Андрiйовичу. Живу. Прийшов до вас у справi. - Е-е! У справi! Ранiш поговоримо про щось цiкавiше, нiж справи. Граєте в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це, здається, найстарша гра свiту. Знаєте, вiдколи її грають? Вже п'ять тисяч лiт. Й видумали китайцi. Увiйшов Марко з самоваром. - Марку! - казав Андрiй Андрiйович.- Чому ти так незграбно несеш самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Пановi Довбенковi також шклянку. Раз-два! Марко поставив самовар i швидко вийшов. - Ну, як вам подобається мiй льокай? - запитав Андрiй Андрiйович.- Дуже цiкавий i iнтелiгентний хлопчак. Вчу його на льокая, i вiн робить поряднi успiхи. От тiльки говорити порядно нiяк не може звикнуть. Надто сильний український акцент. А ви, мабуть, читали про останнiй турнiр Альохiн - Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мiй брат, Юрiй Андрiйович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти сокола. Я два днi ходив, мов божевiльний. Уявiть собi генiяльнiсть такої людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собi чай. Не дивiться на цей непорядок на столi... Я суворо заборонив Марковi робити тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над одною п'єсою вже другий рiк. А треба сказати, я маю тут чудовi умови для працi. Маю спокiй, а це саме головне для мистця. От тiльки жахливо не люблю рiзних дiлових справ, особливо господарських. Терпiти не можу всiх тих проклятих рахункiв, розрахункiв, прохань... Не люблю господарства. Одягнений Андрiй Андрiйович у блузу з товстого, гнiдого сукна, з великою краваткою пiд пiдборiддям. Уста його вогкi, пристраснi. Зуби шоколаднi, попсутi. Нiс простий, расовий, з вiчним на перенiссi пенсне. Чоло рiвне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо зачесане. Вiн, видно, страждає самотою, через те з великою приємнiстю висказує свої довго виношенi думки. Жадiбно хапається за кожну тему, що тiльки попадає йому пiд руку, з поспiхом висловлює свої слова, свої беззастережнi осуди, свої певнi на цей час переконання. Перейшли на лiтературу. - Не можу похвалитися знанням української лiтератури,- з приємнiстю зазначує вiн,- але боюся, що українська лiтература надто... м-м-м... надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це я якраз хотiв сказати: фрагментарна. Не обiймає нiякої цiлостi, нiякого комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденцiйна. Мистецький твiр мусить бути до найбiльшої жорстокостi об'єктивним. До найбiльшої жорстокостi. А особливо мистецький твiр не переносить полiтиканства. - Ну, а Джек Лондон,- перебив його Володько,- Гюго, Золя. Я дуже мало знаю авторiв, щоб були безтенденцiйнi, неполiтичнi. - Ну-у! Це що iнше. Така "Залiзна п'ята"... Це зовсiм що iнше. Це не полiтика. Це велика свiтова проблема, це внутрiшнiй i зовнiшнiй свiт людини. Це зовсiм що iнше. - Але дозвольте! - зазначив знову Володько.- Розумiю вас, що ви вважаєте в українськiй лiтературi за тенденцiю, її боротьбу за нацiональне визволення. А хiба ж то тенденцiя? Хiба то не справжня дiйснiсть, справжнє життя? Хiба то менша проблема вiд тiєї, над якою задумуються Золя чи Сiнклер? Хiба цi комплекси менше болючi, i вмирає за них менше людей? Ви подивiться, Андрiю Андрiйовичу, на нашу минулу революцiю. Пролилося море кровi! Впали мiлiони людей. Невже вам здається, що тi, що боролися за десятину землi чи за колхоз, переслiдували важнiший i бiльший iдеал вiд тих, що полягли за свою батькiвщину, за честь, за славу цiлих поколiнь, за традицiї свого роду? По-моєму, нi. По-моєму, цi бiльшi, цi героїчнiшi, цi, можна сказати, iдеальнiшi. Ну, а знову тепер? Подивiться: кожний пацан - полiтик. Кожна кухарка - мало не мiнiстр. Ну, як ви в якомусь своєму творi оминете полiтику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього нема? Не признаєте оцiєї нашої розмови? Тож тепер всi так розмовляють, i оминути це, значить, оминути дiйснiсть, значить, нагинати дiйснiсть, фальшувати її" творити власне нездорову тенденцiю. Нi? - Так. Розумiється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний пiдхiд. Треба подiї не видумувати, а виривати з самого справжнього життя... Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився на земну кулю, вiдкроїв вiд такого до такого градуса шмат простору, вирвав його i в книгу. Це буде творчiсть. - А я думаю,- сказав вже спокiйнiше Володько,- це залежить не вiд пiдходу, не вiд реальностi зображення, не вiд фотографування. Це залежить вiд здiбностi автора. Вiд слова його залежить. Можна те саме слово поставить так i сяк. I вiд того, яку воно буде кидати вiд себе на нашу уяву тiнь, вiд того залежатиме сила самого твору. У словi сила. Воно має безлiч вiбрацiй, безлiч тонiв, I коли автор має бiльший слух на слово, так само, як композитор на тон, тодi вiн може витворити бiльшу гаму. Я так думаю. - Думаєте правильно,- сказав Андрiй Андрiйович, бо не хотiв перечити. Хотiв краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасi.- Я все-таки люблю класикiв,- сказав вiн по короткiй перервi.- Такий Бальзак. Така його "Шагренева шкiра". Боже, Боже! Який величезний свiт думок, якi чудовi порiвняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Росiйську лiтературу люблю. Це чудовi, монументальнi речi. Толстой! Коли я його читаю, я тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логiка людських почувань. Чи то жiнка, чи мужчина, юнак, чи дитина - кожний вiд початку до кiнця, вiд народження до смертi, в кожному вiдтинку життя - кожний живий, справжнiй, правдивий. Нi одного фальшивого тону, нi один звук не рiже вуха. Люблю Iбсена! Менi здається, що коли б не вони, не тi люди, що колись жили й колись творили, я не бачив би нiчого на цьому свiтi дiйсно вартого уваги! - майже з пафосом говорив Андрiй Андрiйович. - Все минуле видається кращим вiд сучасного,- сказав Володько.- Але ми тепер зовсiм задивленi в будуче, через те сучасностi майже не помiчаємо. Ми цiлком в будучому. Я сам глибоко вiрю в кращу майбутнiсть, i це дає менi силу бути тверезим у чинах i оптимiстом в думках. - Молодiсть! Чудова, мрiйна молодiсть! - викрикнув Андрiй Андрiйович. Потiм зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволi пили чай. Володько не дуже любив чай. Пив його скорше з чемностi. Так само й курив. Не звик курити, не любив тютюну, навiть цигарки не вмiв добре тримати. Тримав її незграбно мiж двома пальцями правої руки, час вiд часу клав її в уста, тягнув у рот дим i, не затягаючись, одразу випускав його. - Я зайшов,почав знову Володько,- до вас, Андрiю Андрiйовичу, в однiй справi. - Кажiть! Слухаю! Володько пояснив, за чим прийшов. Розповiв про читальню, про вiдношення кооперативу. Андрiй Андрiйович слухав його з увагою i цiкавiстю. I коли Володько скiнчив, Андрiй Андрiйович промовив: - Чудово! Я вас цiлком розумiю. Пiдтримуватиму вас всiми своїми силами. Маю тiльки одно застереження. - А саме? - запитав Володько, дивлячись уважно на Андрiя Андрiйовича. - Ви говорили про "Просвiту". Маю вiдносно цiєї органiзацiї свою думку. Не люблю її духу. Просвiтянщина на нашому грунтi не на мiсцi. А по-друге: хто там у тiй "Просвiтi" сидить? Константин Павлович Медведський? Цей буржуйчик з кругленькою голiвкою й такою ж iнтелiгенцiєю? Цей "щирий", що з народностi зробив собi професiю й торгує нею, мов сидуха капустою? Нi, нi. Дозвольте менi бути на вiддалi гарматного стрiлу вiд вашої "Просвiти". Не маю намiру влiзти в шаровари й танцювати гопака. - Не можу з вами, Андрiю Андрiйовичу, погодитися. Не в назвi й не в "просвiтянщинi" суть. Суть у змiстi. А змiст вкладає той, хто працює. Можна плекати широкi штани, гопака, а можна й iншi речi. Я принаймнi маю на увазi далеко ширшi намiри, нiж гопак i штани. Хоча скажу вам одверто, що й гопак, i штани, i все iнше, що має цей народ, все це складники його культури. По-моєму, смiшно цуратися того, що мали нашi дiди. Мусимо тiльки всьому надати iнший, новий змiст, i це все. Андрiй Андрiйович з усмiшкою дивився на захоплене, розчервонiле Володькове обличчя. - Ну,- казав вiн,- робiть, як знаєте. Мене пiдкуплює ваша безпосереднiсть i ваш ентузiязм. Але читальню можна було б пiдтягнути поки що пiд статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас багато працi, якої нiхто крiм вас не зробить. Ну, а куди дiнемо Габеля? - запитав на кiнцi Андрiй Андрiйович. - Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається пiсля того, як вiн вибереться звiдти. А це ми зробим - хоче вiн чи не хоче... - Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться,- казав Андрiй Андрiйович.- Ну, але рiшено: ви робiть своє. Я зберу управу кооперативу й закличу на засiдання вас. Виберемо вас iнструктором культурно-освiтнього вiддiлу й вiддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членiв з молодих, дiстанемо кредит, привеземо товарiв i рушимо крамницю в хiд. Пiсля говорили ще про полiтику, про минулi вибори, про послiв. Час iшов. Приходив i вiдходив Марко, щось вiдносив, щось приносив. Потiм Андрiй Андрiйович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попiльниця наповнилася попiлом цигарок, кiмната - димом, шлунки обох - чаєм. Самовар натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати несмiло вступав вечiр. Володько мусить вiдходити. Умовились про засiдання, розпрощались i Володько пiшов. На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над рiчкою, на село сходив тихий сiльський вечiр. Володько ступав униз, мав добрий настрiй, почувався в силi. Коло обмерзлої криницi багато людей. Однi з бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi долини розсипанi рухливi точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами. Люди. Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких людей. Володько думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав їх, бачив їх, розумiв їх. А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З заходу повiває нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати великi, рiдкi - там, то там - снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в'ються в затишку, б'ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на своє мiсце, собаки сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди. I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав густий, мокрий снiг, що перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий вiтер, шарпав почорнiлi дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi зграї ворон, що лiтали похилено, хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днiв на полях з'явились чорнi лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка. А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м'ясницi. Село повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селi рух, в селi якась робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу. Дядьки, що уважно й здивовано слiдкували за своєю "шкальнею", помiчали дивнi, просто неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч тiєї, де жив Габель, одного вечора з'явилося свiтло. Свiтилось довго. Пара десяткiв людських тiней сидiло навкруги стола. Не було перед ними нi одного шкалика, але сидiли вони довго й вперто щось говорили, щось писали, рухались, ходили. Потiм дядьки бачили, що кiлька людей кудись їздило. щось привозили. Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi товстi дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу. Бачили, як їх тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару днiв помiтили, що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату. Пробивають вiкна, дверi, бiлять. За якийсь час дядьки з жахом помiтили, що бляшана вивiска з написом "Продаж вуткi i лiкеруф" щезла з дверей "шкальнi" й з'явилася над дверима бувшої Каплiйової комори. Одного дня погода видалася трохи вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як всi вiкна, всi дверi "шкальнi" зненацька вiдчинилися, i всерединi з'явилося з десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали, але мали позакачуванi рукави, попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До вечора дядьки вже не могли пiзнати своєї "шкальнi". Здивовано дивилися на бiлi стiни, на чистi вiкна, на поправленi сходи. Вiдчували, що в їх село увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи їх, почали господарити. Треба якось протестувати, якось боронитись, але як? Всi ходили збентеженi, стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало мiсця, що один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цiлком засяде весь простiр. Всi розгубилися. А тим часом шкальня все мiнялась, все перероджувалась, нiби в нiй панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи не свiтилися, ясно освiтилися... У великiй кiмнатi пiд стелею висить здоровенна лампа. Свiтло б'є з неї, нiби вiд сонця, заливає велику кiмнату, виривається цiлим водоспадом через вiкна й освiчує болото дороги. I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й стеля великої кiмнати оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись прапорцями... Отам висять якiсь два портрети... Тож всi добре пам'ятають, як там ще висiли портрети царя i царицi в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловiк в кожусi й шапцi, без мундира й без медалiв. А на полицях шкальнi за дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi шкалики - пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники, цукор. Он у кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати. Якiсь скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навiть якась молодиця з вузликом яєць увiйшла й просить за два яйця солi, за три "керосiни", за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась. А був це доперва мiсяць березень. Ступала поволi, але певно весна. Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два змiряв Володько своїми ногами вiддаль мiж мiстом i своїм селом. Але робив це радiсно, завжди охоче i завжди бадьоро. Вiдчував якесь натхнення. Багато вечорiв i ночей вiддав вiн своїй роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою, людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту душу, оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою темнотою. Мав проти себе темнi, сатанинськi сили, що, здається, навмисне родились на цей свiт, зiйшлися зо всiх кiнцiв землi, щоб ставити спротив, щоб боротися. I все-таки чув, що перемагає вiн, Володько, син Матвiя, син землi дiдiв i прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвiєвого свiтилось в його очах. Чувся справжнiм сином свого батька... Не вимагав за працю свою нiякої нагороди, не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою? Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме його iменi, нiхто не запише у книгу iсторiї. Його - Володька й безлiч iнших Володькiв, що родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi. Найбiльшою нагородою для Володька був день вiдкриття його читальнi. Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа ясно освiчує кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плює. Всi сидять, всi уважно слухають. Це вже не тi люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це зовсiм iншi, що прийшли невiдомо звiдки й сiли тут i слухають мову Володька, iнструктора культурно-освiтнього вiддiлу тилявецького кооперативу. Це зовсiм iншi парубки. Вони якось iнакше сидять, якось iнакше говорять. В очах їх рiвна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось один з них черговий. Вiн пильнує, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив смiття. Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй стiнi слова: "В своїй хатi своя правда, i сила, i воля". Простi, звичайнi слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильної, намацальної правди, I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i розумiйте! Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм почорнiли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися вiд землi й там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали свої пiснi. Ще день, два минає, парує й протряхає земля. На взлiссю виглянули першi квiтки. З вирiю верталися птахи. Ось закурликали десь журавлi. Довго не можна пiймати їх зором. Слiпуче сонце закриває їх своїм промiнням, але ось все виразнiше й виразнiше чути їх радiсний голос, i око ловить першу низку. Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не є так добре, як у рiднiй землi. Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi, жовтуватi бруньки набрякли й нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач i закладає в мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце ллє на неї своє тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили її. Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде полем, сiє своє зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка. - Боже помагай,- гукає здалека.- Протряхло? - Спасибi! - зупиняється й говорить Матвiй.- Рiлля гарна. - А добре сiється? - гукає знов Iван , хоч сам бачить. - Нiчого. Вiтер пiд руку! - А де ж Володько? Не вчиться сiяти? - Кожний сiє, що вмiє,- вiдповiдає спокiйно Матвiй.- Я своє, а вiн своє. Аби тiльки на добру землю. Не любив Матвiй, коли йому витикали Володьком. На кожному мiсцi пригадували: - Не помагає. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися. Матвiєвi й самому не зовсiм так хотiлося, як є, але що зробиш. Був один - пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля його чекає. Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже старий. Вiк свiй на рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього деiнде попрацюють. А що там говорять - пусте. Самi не знають, що верзуть. Через те не любив Матвiй починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав їх, як мiг. Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв з ним уголос. - Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що сили нема. Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тiльки не прийшли приморозки. Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька. - Гарно, гарно сходить,- говорив знов уголос.- Вiтрець, здається, досить теплий. Пiсля дивився навкруги по широкому небу, нiби чогось шукав. Його старечий вже зiр оглядав небо i, здається, просив його не бути надто немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже пiдростуть, хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство. Вiчнi скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва. Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого бiльше нiде нема. Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо... Але воно має повне право на те. Його краса, його величнiсть... Вкриває землю навкруги, носить на собi хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове, незрiвняне сонце... Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму треба. Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб щось творити, щось давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя, розумiння свободи, поняття честi. Йшло до Великодня... На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому. Кожного вечора над селом бамкає дзвiн, i люди йдуть говiти. У суботу перед вербною недiлею майже цiле село йде до церкви. Мала церква далеко не вмiщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у Єрусалим на ослi. Народ з пальмовими гiлками стелить йому свої одяги, гукає осанну... Христос їм не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони будуть гукати "Розпни Його!" Вiн болiє над людською безраднiстю, несвiдомiстю їх людського, розумного первня. Вiн знає їх до глибини, через те сьогоднi не радiє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх. "Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче". Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлiчiє i успєхi" даровану на iспитi в школi Євангелiю i вголос читав тi глави страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував: - У життi завжди є так. Дiти мої. Нiколи не возгордiться, коли вас хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й вiрте в себе. У вербну суботу цiла Матвiєва родина в церквi. Мати наперед всiм насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви повно народу. Темний, хоч зоряний вечiр. У церквi спiвають. Тiсно. Григорко Деберний вносить двi величезнi в'язки вербових галузок з котиками. Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдiя, швидко роздає вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто вже дiстав своє, витискається надвiр i засвiчує свiчку. Одна, двi, десять, безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками й чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь натхненне. У темнотi ночi воно нiби горить i свiтить... Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень..." Володько був також у церквi. Вiн стояв у тiснотi на крилосi в товариствi Олега, Романа й iнших своїх товаришiв. Вiн | не належить до церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос трохи пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу. Спереду церковий хор. Вiн сьогоднi у повному зборi. Там Антiн, там Iлько, там Володькiв батько. Не дивлячись на старiсть, вiн все-таки заходив на крилос, бо любив спiвати. З дiвчат там Настя, Одарка й Наталка... Ганка також у церквi, але вона тепер не ходить спiвати. Вона стоїть мiж дiвчатами серед церкви. Володько часом поглядає на Наталку. Так рiдко її бачить i ще майже не говорив з нею. Хотiв би затягнути її до читальнi. Там готуються до нової вистави, i добре було б, щоб Наталка взяла в нiй участь. Вона напевно могла б грати на сценi. Вона стоїть спереду й спiває. Обличчя її освiтлене ясно сяйвом свiчок, її очi блискучi, вiї довгi й рiвнi. Володько бачить її у профiль. Йому хотiлося б, щоб вона помiтила його, але вона стоїть рiвно, не оглядається, спокiйна й зайнята спiвом. Аж коли почали давати вербу, i всi заворушилися, вона також повернулась. До неї нахилилася Настя й щось їй шепнула. Наталка усмiхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помiтив також Олег. Вiн шепнув Володьковi: - Гарна дiвчина. Нi? Володько не знав, що сказати. Пiсля промовив: - Дуже хотiв би дати їй одну ролю. Але вона не хоче... - Дай їй. Затягни її до читальнi. Обов'язково! - сказав Олег. Потiм всi почали виходити. На цвинтарi повно народу. Володько слiдкував, куди пiде Наталка. Хотiв пiдiйти до неї й заговорити, але як? Ось вона стала в гуртi дiвчат пiд дзвiницею. У кожної дiвчини верба й свiчка. Щось говорять, смiються. Наталка також смiється. - Володьку,каже Роман.- Зайдiм до нас... - Нi. Я мушу переговорити з дiвчатами... А ти куди, Олеже? - Додому. Заходь. Будеш у читальнi/ - Певно. До побачення! - Володько це говорив, але думав про iнше. Вiн бачить, що до дiвчат пiдходить Кiндрат i кожну б'є вербою. Хоче пiдiйти до них також, але в той час чує удар верби. - Не я б'ю, верба б'є... Це Ганка. - Це ти? - здивовано питає. Ганка смiється. - Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила. Може б, мене провiв... - Добре,каже вiн. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Бiля нього дiвчина. Вона весела, вона смiється, вона щось його питає. Чому ж вiн не радiє з того? Чому не заговорить з нею як слiд? Але вiн все-таки її проведе. "Не побачусь з нею",промайнула тимчасом думка. Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви "бiля козака" натовп людей. Течiя людей, що пливе поволi вiд церкви, тут роздвоюється. Однi йдуть направо, вниз, iншi налiво. Ще iншi зупиняються бiля натовпу. Скрiзь свiчки, огники, тихий гамiр. Ганка також несе свiчку. Вона закриває її правою долонею, щоб не погасла. Володько провiв її аж додому. Тут бiля перелазу прощається. - Ти якийсь дивний,- казала Ганка.- Я не розумiю... їй-Богу! Володько не вiдповiдав. - Ви ходите туди? На гору? - казала далi Ганка.- Я знаю. Менi казала Одарка. - Часом,промовив Володько.- Ми тепер нiкуди не ходимо. Часом заходили до Настi. Але рiдко. - Ну... - казала химерно Ганка... - Так добранiч... Твоя свiчка погасла... - Ха. Все одно не донесу. Добранiч! Володько повернувся й пiшов назад пiд гору. По дорозi зустрiчав людей. Зустрiв також Наталку. Вона йшла з Iльком. Свiчка її горить. - Здоров! Куди бiжиш? - гукнув Iлько. Володько пiдiйшов до них. - Додому. А де твоя свiчка? - А твоя? - Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зiм'яту свiчку й засвiтив її вiд Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбiг Демид. Вiн вже минув свою хату, а куди йде, невiдомо. - Куди? - знову гукнув Iлько. - Як хочеш - хода! - кинув на ходу Демид. Не зупинився. Iлько, видно, зацiкавився. - Куди? - Ходи, то побачиш! - казав далi Демид. - Слух'!.. Чекай! - Iлько зiрвався й побiг за Демидом. - Куди, Iльку? - гукнула за ним Наталка, але вiн не вiдповiв. Скоро зник у темнотi. - Знають вони, куди,- додала Наталка..- Через те так побiгли. - А вам шкода? - запитав Володько. -Чого? - Що вiн вас лишив. - Хiба я дитина? - О, нi... Але ви так завжди... з братом... Скрiзь з братом... - Не я з братом, а вiн зо мною... Боїться... - але тут вона осiклася. - Чого боїться? - питав далi Володько. - Ет,кинула вона байдуже,- Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходiм. - Провести вас? - питав Володько. - Ви вже провели. Нi? Надокучить багато. У цих словах Володько щось вiдчув. В той час дмухнув вiтер й свiчки обох згасли. - Ой! - крикнула Наталка.- Боже! - Чого ви злякались? - Це недобрий знак. Подивiться. Обидвi свiчки... Нараз... Ваша i моя. - А ви вiрите в забобони... - Це не забобони. Я вiрю. Це буде недобре. - Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще... Особливо тепер... Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину. Володько казав: - У церквi на вас дивився... Маєте гарний голос. Люблю слухати спiви... Бувало у Дерманi, ще малим, завжди ходив з матiр'ю на вечiрню... Там є монастир. В той час спiвав семiнарський хор. Ах, як це було гарно... Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тiтка Зiнька. Там є великий образ Теодора Острозького. Бiля образу такi схiдцi й довгий свiчник. Нас затиснули аж на схiдцi, пiд самий образ. Нiколи того не забуду. Перед нами горiло багато свiчок. Ми дивились через горiючi свiчки на людей. Тiснота була страшна. А хор так гарно спiвав. Мати моя також любить спiви. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як вона молилась... На її устах, очах... Ну. Менi здавалось - вона на-правду бачить самого Бога... Але нащо я це кажу? - перервав сам себе Володько. Наталка весь час йшла бiля нього й мовчала.- Вам це зовсiм не цiкаве,- додав по хвильцi... - Чому... Я люблю... - Коротко вiдповiла Наталка.- А менi Настя казала,- сказала вона й замовкла... -Що? - Що ви на мене дивитесь. - А ви що? - Нiчого. Що я? Кiндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене, Настю... - Ну, i що? - Настя може йти. Що їй? Але я... Мене не пускають. У нас такi сусiди. Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бiгає. - Ви мусите згодитися... Мусите бути з нами! Можливо, не хочете. - Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пiшла б... О, Боже. Поговорiть з Iльком. Може, вiн щось скаже... А тепер добранiч. Були вже бiля рiчки. Володько дивився, як переходила вона кладку, як переступила через перелаз i як поволi зникала у темнотi. Потiм повернувся й пiшов вже не горою, а долиною вздовж рiчки до криницi. Було вже тихо. Люди розiйшлися. Долину залила глибока темрява. Дорога мало помiтна, але Володько знає її напам'ять. Пахне весною, бруньками, медом молоденьких листочкiв вiльхи. Володько чує, що настрiй його пiднявся. Чогось йому весело. Має багато моментiв життя, що їх не забуде, а до них належить i цей. Нiчого особливого не сталося. Ну, був у церквi, ну, дивився, як роздають вербу... Багато разiв був у церквi й багато бачив подiбне... Але це не те. Нi! Це зовсiм, зовсiм щось iнше. У тiй темнотi, мiж полум'ям свiчок, мiж теплом i диханням людей, мiж словами, зверненими до Бога, мiж спiвом, родилось щось таке, що наповняє цiлу його iстоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне. Чує його по цiлому тiлi - тут i тут, нервами, розумом... Хто знає, що з цього може бути. Ах, нащо це знати? Тепер, на початку життя? Навеснi? Серед спiву цiлої землi, що ось прокидається й починає дихати? I на другий день, i на третiй Володько не позбавився свого почуття. Куди б не пiшов, воно йшло за ним. Був у полi -- воно там... У стеблинах хвощу, що тiльки витикаються на" поверхню... У бруньках лiщини. У хмаринах, що розсипанi по синьому, бiлi такi, майже прозорi... Був у лiсi. Так. Тут воно також з ним. М'який мох, пралiски над Угорщиною, першi фiялки - все це видихає з себе те почуття. Працював. Iшов за плугом. З чола падав пiт. Але й тут, з-пiд свiжої скиби, разом з сильним запахом землi, промiнювало одно й те саме всемогутнє почуття. Хотiв її знову бачити. Кожний день хотiв її бачити. У четвер вечором знову пiшов до церкви. Це "Страсть". Це вечiр, коли згадують Юду злочестивого й розбiйника. Знову горять свiчки i дзвонять дзвони. Уява родить тi чи iншi, вже багато разiв родженi, картини, а мiж ними й ця, що стоїть тепер перед очима. Наталка спiвала на крилосi. Але пiсля церкви не мiг з нею Говорити. З нею був її наречений. На Великдень також не бачив її. Першого дня розговiння, вiдвiдини найближчих. А на другий день її вже нiде не було. Навiть у церквi. Володько був на цвинтарi, де сходяться дiвчата та спiвають веснянки. Був на вулицi. Скрiзь повно народу. Скрiзь "Христос Воскрес", скрiзь веселi обличчя, скрiзь барви, смiх. Цiлий день безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики "б'ються" крашанками. Дiвчата з вiдкритими головами, у вiночках. Сонце, тепло, от-от розцвiтуть черешнi. Володько вже мiг одягнути бiлу, з виложеним комiром сорочку й так iти. Весняний, теплий вiтер приємно лоскоче молоде, пружне тiло. Чує себе наповненим кипучою силою. Одначе йому неприємно. Зустрiчається з тим чи iншим з хлопцiв. - Христос воскрес! - Воiстину воскрес! Як маємось? - Нiчого! Розходяться. Кожний має сьогоднi свої радощi. Нема часу на чужi. Хлопцi зiбрались на вечiр до Башковець. "Миритися". Кликали й Володька. Нi. Вiн не може. Нi, то нi. Пiшли самi. Вдарили пiсню й пiшли. Володько йде вулицею сам. Бiля школи зустрiчає Кiндрата. Вiн п'яний, червоний i веселий. - А-а-а! Христос воскрес! Не чув хiба? А ми тебе шукаємо. Був у Андрiя... Ех! - i не договорив. - Так. Я бачу, що ех... А хто там ще був? - Свої. Сергiй... А ти, брате, що? Сумуєш? Хто сьогоднi сумує - дурень. Ти пробач. Не тобi це влiпив, а так... взагалi... Наталку бачив рано... Йшла до Тетильковець. Я провiв її й кажу: чому не хочеш грати? Дурна. Ходи, й кiнець. А Iльковi наб'ю морду, й також кiнець. Нi. Вона завжди туди ходить. Дiвка, як шкло! Володько легко почервонiв. Кiндрат не помiтив. - Не казала, коли вернеться? - Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопцi? - Нi. Я додому. А хлопцi пiшли до Башковець. Будь здоров! Розiйшлися. Володько йшов бiля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу. Вона вже другий мiсяць майже не встає. Застав її не в кiмнатi, а в саду перед ганком. Лежала в крiслi-гойдалцi. Ноги мала загорненi пледом. Передвечiрнє сонце падало на неї з-над широкого каштана. На клумбах густими кущами росли шпичастi лiлеї, косетинь, турецький часник. Розцвiтали кругленькi стокротки. Фiялки вже розцвiли. Обличчя Ольги блiде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще збiльшує його блiдiсть. Великi, чорнi очi горять хворобливо, але весело. Вона зрадiла, що Володько її навiдав. - Воiстину, воiстину воскрес! - сказала радiсно на Володькове привiтання.- Володю! Дуже тiшуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всi - хто в лiсi, хто в гостях. Мама бiля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всi чекали. А який гарний видався Великдень. Нi? Рiдко коли так буває. Сонце, теплiнь... Подивiться: отам вже розцвiтає черешня... То дуже добра черешня. Я завжди любила їсти з неї ягоди. Чорнi такi, соковитi й солодкi. А тепер розцвiтає... Кожної весни розцвiтає, але рiдко коли на Великдень. Ще пам'ятаю, раз розцвiла на Великдень. Я з Галиною ще були тодi у братствi. Приїхали, пам'ятаю, на Великдень, i саме цвiла та черешня. Я люблю той цвiт. Бiлий, радiсний, майже порцеляновий... Ну, а що ж дiйсно ви? Я все говорю й говорю... Ви чогось нiби невеселi... Що таке? Дивуюся, як можна в такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закоханi? (Володько почервонiв). А-а! Володю. Кохайте. Це не грiх. I я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь, хоч раз... Тi люди, що не вмiють чи не можуть кохати, вбогi, окраденi. Вони, можливо, i проживуть своє життя, але наполовину гiрше. Я. цим тепер не раз думаю... Думки маю дуже яскравi. Iнодi здається, що ось-ось досягну iстину. Це, думаю, i є те, чого людина стремить. Як його назвати - не знаю. Але знаю переконано, що я в цьому станi духово пiдня