еселої дiйсностi. Години чекання, як звичайно i як завжди, дуже лiнивi i проходять вони дуже повiльно. Володько сидiв, нудився, думав свої турботнi думки, виходив надвiр, йшов куряною дорогою геть туди далi аж до поля, оглядав довкiлля, прилiг було пiд кущем бузини з намiром заснути... Але сон не квапився на очi. Його розганяли i проганяли далi тi самi настирливi думки... Так багато є про що думати, вiн такий ще молодий, його умови тут такi безвигляднi, його майбутнє таке невиразне. Гнiтить i болить тупим болем поневолення чужого, ворожого займання. Нiяких надiй, нiколи нiякого вдоволення, вiчна туга за повнотою самого себе... Довго i барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Бiля десятої години вечора до станцiї почали стягатись люди. Переважно селянськi жiнки, босi, з великими за плечима клунками. Це ж пiслязавтра "Вшестя", i вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як i колись, як i давно, як i завжди, I моляться. Переважно старi, спрацьованi, добрячi бабусi. Голова кожної пов'язана старосвiтською, ритуальною пов'язкою з великої тернової хустки. З часом їх прибувало все бiльше i бiльше... Засiли всi лави почекальнi, а не хватило мiсця на лавах - щось розстеляли i сiдали де лиш було мiсце на бруднiй бетоновiй долiвцi, їх босi худi ноги виднiлися скрiзь по залi. Сидiли мовчазно або потиху мiж собою гомонiли. Ще далеко перед дванадцятою годиною всi бабусi заворушилися, вставали i юрбою виходили на перон. Стояли там збитi гуртами довго i терпеливо, а коли по дванадцятiй годинi з гуркотом прибув потяг, бабусi з клунками на плечах пiшли в наступ на вагони, чiплялися за поруччя схiдцiв i силою втискалися у вузькi дверi передiлiв, їх сила не дуже велика, їм нелегко здолати труднощi такої операцiї, одначе всi вони настирливо, крок за кроком, здобували собi мiсце i заповнили сливе всi вагони. Потяг рушає i поволi їде далi. У Дубнi Володько висiдає i довго чекає на пересадку до Крем'янця... Бабусi їхали далi до Почаївської Руднi. О шостiй рано Володько все-таки висiдав на останнiй зупинцi Крем'янець-Дубенська Рогачка. Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо i яскраве, слiпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Пiдводи збивають її хмарами, що повiльно осiдають по полях. Жита саме квiтнуть. Кожне їх стебло стоїть тихо, нiби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З полiв раз по раз випурхують такi i iншi птахи. П'янi, крикливi жайворонки висять у небi, таємнича i скромна перепiлка зненацька вкрадливо визирне на межi, зирне туди й сюди i знову пiрне у гущавину збiжжя. Жита, пшеницi, знов жита. Отам далi темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий хуторець - бiла хата, сiра клуня, кудлатий, як вiвця, вишняк. Лiнива, поплямлена маковим цвiтом, долина, таємничий, закритий величезною черешнею, ярок. А помiж цим - на схiд i захiд дорога. Знана, як старий на покутi образ. Тiєю дорогою вертався зi своєї подорожi Володько. Обвiтрений, обпалений, втомлений. Курява пiдфарбувала його шапку, одяг i взуття на сiре. У правицi мав кострубатий кий... I коли сонце застигло над Башковецьким лiсом - вiн пiдходив до свого села. Воно... I ще, i ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди переходив його зi спрагою на устах, а цього; разу особливо. I не пiшов одразу на другий його кiнець до свого дому, а завернув у суточки до Сергiя. Чи застане бодай дома? Є! Застане! - Дай Боже! - голос його, нiби пiсля тяжкого перепою; сiв тяжко на лаву бiля столу, вiдкинув на бiк шапку. - I де ти в дiдька пропадав? - питав Сергiй. - Давай бодай води! Але свiжої! Проклята пилюга! - вiдповiв на це Володько. Сергiй подав йому велику, мiдяну, з гарматної гiльзи, кварту, Володько перейняв її по серединi палькатою рукою i перехилив над устами. Пив жадiбно. Краплi води спадали на запорошену пазуху, пiд пiдборiддям моргало адамове яблуко. Випив воду до дна, вiдiрвав вiд уст кварту, хвилину потримав її в руцi, глянув по хатi, тупнув ногою i поставив кварту на стiл. Поставив твердо, iз серцем. - Де пропадав, питаєш? Не повiриш. Гонився за хмарою. I не догнав, I буде кара... А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цiлу ту їх ойчизну. Дай ще води! Сергiй подав... Дивився здивовано на Володька, не зовсiм його розумiв... - Як то? - запитав вiн, а його тонкi уста з молодим пушком на верхнiй губi болiсно всмiхалися. - То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як ми днями стояли у чергах? Отам бiля староства... У Крем'янцi. Тепер вони на смiття. Вимагають iнших. А чи коли хто нам казав, що їх треба мiняти? - казав Володько. Слова виривались так, що мусiв кричати... I при цьому викричав Сергiєвi цiлу свою макабричну пригоду. I так дихав, нiби боровся з биком.- Ну, а що тут? - хотiв змiнити мову. - Нiчого,буркнув Сергiй... I одразу додав: - То ж на Зеленi свята у Наталки весiлля. Володько вiдчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову... Вийняв з кишенi зiм'яту i нечисту, як помисли злодiя, хустину, витер чоло, уста... Тодi встав... - Треба йти,- сказав напружено, нiби боявся звалитися... - П'ять днiв не був дома. Може, проведеш? Сергiй безсловесно насунув свою заяложену кашкетку i обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часi, вже на вулицi, Володько порушив мовчанку: - Знаєш? Йду! Рiшився! Будь-що-будь! - I пiсля короткої перерви додав: - Але ти не думай, що я тiкаю. Нi. Так не думай. Просто пiду... Менi тут тiсно... А ще по хвилинi мовчанки продовжував: - Потребую свiту... Простору... Знання. Менi треба вчитись... Шукати якогось права... Якоїсь правди. Мiсця! Йшов я оце i думав... Дуже невесело думав. Сергiй, можливо, ще нiколи не бачив Володька з таким настроєм... Розумiв його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Вiн був проти такого рiшення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз вiдчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументiв... Намагався перевести розмову на iнше... Нагадав, що i Ганка пiшла зi села, кудись "на мiщани", до тiтки чи щось таке... А потiм перейшли на Йона. Збирає бiля себе хлопцiв i щось затiває - невiдомо поки що. - Хай збирає i хай затiває,- зi серцем казав Володько. - Хочуть нiби перебрати читальню,- вiв своє Сергiй. -Хай. - Йон проти церкви. - Бо знайшов вiру, а церква безвiрна. Кар'єристи, iнтригани... Вiзьми той наш Крем'янець. Самi брати Борецькi чого вартi... А та єпископська панi Радченко... А весь той славетний причт церковний. А Йон... Душа, жадоба, суцiльна людина i вiн шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна вiра вигоряє, її заповняє iнша. Вiдчуваю, що i ми тут роздвоєнi... Навiть я сам. Я ще лиш шукаю себе... I свого мiсця. Вiдчуваю, що я половина чогось, а мiцнi люди є цiлiсть. Ось, як мiй батько. Це був несподiваний, пiд тиском настрою, провокацiйний вибух, Володько сам не сподiвався такого, а тому швидко отямився i замовк. Вiн глибоко в собi вiдчув, що вiдруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш... Треба вiднайти також мiру своїх почуттiв... А головне - характер. Самi балаганнi протести - солом'яний спалах. Характер, послiдовнiсть, логiка... Ах, це так все гарно сказати. Треба все це наперед перевiрити. Все! Далi йшли мовчки, дарма що виповненi думками. Йшли здовж села, починало вечорiти, у вiкнах хат появились блiдi свiтла, зустрiчались люди, мiнялись "добрим вечором". Володько все був пiд тиском протестацiйного настрою i не мiг стримати свого язика. - I взагалi,- казав вiн.- Всi тi нашi порядки. Де нашi iдеали? Чим цiкавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в свiтi менше зацiкавлених проблемами людей, нiж i iнтелiгенцiя... Нiчого не знають, нiчого не хочуть знати, живуть днем заїждженi провiнцiї... Зрештою, чи менi це казати? Питання, що я сам зробив... Ось лише серджусь на в i все... I себе не люблю, i iншим дорiкаю... Але iнколи, Сергiю, так виразно здається, що я мiг би багато зробити чогось доброго... Чогось... Чогось... Зрештою, це невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись i на цiй планетi, з'їсти сорок вагонiв хлiба i вiдiйти з чим i йшов". До дiдька ясного - треба ж залишити по собi як слiп, i ця думка не дає менi спокою... А може, це лиш зарозумiння... У таких випадках Сергiй як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно. Цiла його, на вигляд спокiйна, iстота майже помiтно насторожується, вiн також щось би хотiв сказати, але, мабуть, слова його не конче слухнянi на таке. Чи не краще тодi помовчати i вже самою мовчанкою стверджувати погодження. Коли дiйшли до колоди, що лежить в долинi мiж селом i дерманськими хуторами, ставав кольоровий, сизо-синiй, теплий, як кожух, вечiр. Володько втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з товаришем i розiйтися. Завтра свято, i вони напевно знов стрiнуться... А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже зрання вiдiйшли туди цiлi юрби дiвчат i хлопцiв у святочних одягах... Кликали i Володька, але вiн вiдмовився... Далебi, чи не краще йому побути дома, походити по садку, на полях... Батько ось вже другий день з дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом, мають багато спiльної мови... Ходили разом оглядати Ронiвське поле, обговорювали цiну. Матвiй в таких випадках; ще раз переживав свою молодiсть, а Василь набирався досвiду свого улюбленого дядька... Разом пройшлися здовж i впоперек Матвiєвим полем. Василь весь вдоволення, отакий би i йому шматочок землi, а тодi розгорнись душа. Цiлими; годинами на полях та на полях, пiд сонцем i вiтром, мiркували, купували, будували, їх постатi видно було здалека i, здавалось, вони не йдуть, а пливуть у високому збiжжi... Володьковi не хотiлось казати батьковi про свої пригоди, не хотiлося нiвечити його доброго, святочного настрою... О, i забрали там документ, велика бiда, дiстанем iнший... Вiн такий захоплений тим своїм чудовим ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б грiхом руйнувати його це близьке, рiдне щастя. Пiдвечiр Володько йде до села... Йому хотiлося бачити Наталку. Вiдколи Сергiй нагадав про неї - думка Володька не могла звiльнитися вiд її присутностi, її образ переслiдував його уяву i хотiлось її бачити, чути, бути з нею... Але як, але де її зустрiти? Зайшов знов до Сергiя - одинокої його поради... На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже заспаний, невдоволений. Зi Сергiєм пiшли до Мокрини, Мокрина пiшла до Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома... Хтозна, чи не пiшла вона до Жолобок на вiдпуст. Але вечором, зовсiм випадково, на вигонi бiля званих колод, Володько зустрiв Наталку, коли вона йшла з дiвчатами на музики. Вiдкликав її набiк, були такi близькi i подiбнi, загорiлi, засмаженi сонцем, свiжi, молодi i здоровi... Як звичайно, йшли далi вiд зору людського здовж долиною понад рiчкою... Десь там далi у селi грали музики, бухкав барабан, спiвали парубки, але їм обом це нiчого тепер не казало... Вони ось знов разом, такi безмовнi i такi напруженi... Над ними лиш зоряне небо, довкруги весна, так багато треба б сказати... Вiн питає її, вона питає його i обоє знають, що їм не знайти вiдповiдi, бо мiж ними не лишень їх велика любов, гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звiр свою жертву. Володько не раз казав їй про свої намiри вiдiйти, вона це знає, але цього нiяк не досить. Нiч, така нiч, така сила втоми, така жагуча заграва ранкового неба, i пiвнi довкруги по селi сповiщають свiтання, i втихла музика, i роса холодна по травi... - Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? - шептала вона... Нема на це вiдповiдi. Нiхто не може сказати як. Це приречення. Домовлялися не сходитись бiльше, але що тi їх домовленна, коли над ними така велика сила iншого, незнаного, Божого примусу... "Ти будеш менi, як радiсний, чарiвний сон життя, як казка, що її я одного разу пережив тiлом, духом, натхненням... Ти зоря, що родилась у синьому далекому просторi i що свiтила менi полум'яним сяйвом недосяжного щастя. Ми розiйшлись, але я понесу тебе зi собою на всi боки свiту - цього i поза цього, до кiнця, до краю, да останньої секунди буття..." Це, можливо, те, що хотiв би сказати їй Володько, але в такий час такi слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голi пальцi бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики. У п'ятницю Володько працював бiля будови хати, пiдвозив тачкою мулярам цеглу, повiльно здiймалися вгору стiни, пiдносилось риштування, вставлялись одвiрки, рами дверей i вiкон, але це дiяння було для Володька нiби чужим i, можливо, зайвим... Його думи, як завжди, вiдносять його у тi iншi заморськi царства-государства, де вiн має зустрiти своєї якесь незнане призначення... Але поки що вiн ось тут... Сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра. У суботу знов на будовi i тiльки вечором прибув зi села староста i вручив йому ту фатальну повiстку, з'явитися в повiтовому староствi вже в понедiлок рано о годинi дев'ятiй. I це отруїло йому весь наступний недiльний день. Не мiг цього, прогнати з думки. Був на музиках... Танцював i спiвав з, хлопцями, але нерви, нiби струни перетягнутi, грали фальшиво. Вiдчув жаль i зневагу - головне, що не мiг боронитися, що не мав для цього сили... Ах, тi його товаришi - Антiн, Сергiй, Демид, Кiндрат... Нiколи, нiколи не любив їх iз такою гострою, вiдданою силою. У них стiльки ще молодостi i яка шкода, що вона змарнується у цiй затруєнiй атмосферi чужої, насильницької влади... А в понедiлок, раненько, мовчазно зiбрався, не сказав нiчого нi батьковi, нi матерi i вiдiйшов до Крем'янця... А там набридло знаний, червоний, урядовий будинок... Володька направили одразу до карного референта, довго сидiв i чекав разом з iншими незнаними людьми на вимiр своєї кари, i щойно бiля першої години вiдчинилися високi, вузькi, рудi дверi i з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сiрому одязi референт карний... Викликались прiзвища, а коли дiйшло до Володька- "Володимир Довбенко, син Матвiя... Пан староста карає вас за несвоєчасну змiну особистого документу тридцятьма злотими гривни i замiну, в разi незаплачення, двома тижнями арешту. Пiдписати"... "Влодзiмєж, син Матєя"... Володько знає, що в його роду ще не було караних, нi судом, нi адмiнiстрацiєю i справа тут не в висотi кари, а в її сутi. Вiн знає, що це лиш шикани, попередження, що далi чекає багато iншого, що вiн натрапив зуб за зуб, що вiн ображений i що цього вiн нiколи не викине з пам'ятi... Коли вийшов зi староства i опинився на вулицi, все довкруги видавалось йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нiчого нiде свого, нiяких ознак спiвжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє, тобi все забрали, заперечили, вимазали з життя. Йшов без поспiху вверх костельною вулицею, невдовзi повернув попiд мури лiцею, дуже потребував з кимсь говорити i думав, куди б його зайти, щоб знайти когось зi своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього i щось запитати? Машинально прямував попiд високим, сiрим муром, дiйшов до ринку перед лiцеєм, що його вже касують i на його мiсцi мають зробити сквер, квiтник, щось для розваги i окраси. На хвилинку зупинився i, нiби вперше, дивився i бачив велику стару, бароккову будову лiцею, сполучену з церквою чи тепер костелом, на вежi якої годинник показував двi години. Саме скiнчилася наука i з широких брам лiцею юрбами виходили молодi люди - хлопцi i дiвчата, у синiх, чотирикутних шапочках, гарних чистих одягах з книгами i портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, смiялися i розходились хто куди на всi боки. Володько стояв i давився на них, аж поки вони не розiйшлися. I вiдчував виразно у своїй iстотi згустки недоброго почуття, дуже виразної заздростi, а може, не так заздростi, як ,гнiву, почуття кривди, а одночасно i почуття гострого докору i самому собi. Пригадав i тi лави шкiльнi, забранi з Дерманської семiнарiї i перевезенi сюди, на яких колись сидiв також вiн сам i на яких напевно можна знайти його основнi лiтери В. Д., вирiзанi на лядi лави. Це ж твоя земля, Володьку! Твiй край, твоє мiсце на землi! Хто i яким правом заперечує твоє право до неї? I чому ти дозволив на цю ганебнiсть? Навiщо годишся з цим грубим пониженням. Ти - жива, розумна людина! I при цьому його вигляд говорив, можливо, бiльше, нiж його думки. Така неприхована, безпосередня погроза, такi насупленi тi молодi брови, такi сердитi синi очi, такi затиснутi уста. Дивився на тi мури лiцею i бачив їх, як виклик сумлiння... Як кару за минувшину... Колись давно прийшли вони сюди i вкопалися у твердiнь цiєї землi, як бастiони твердинi, як символи чужої надвлади. Можливо, саме вони, цi мури, i виннi за цiлу цю моторошну дiйснiсть. Можливо, саме в них i таїться виправдання отих хлопцiв i дiвчат в рогатiвках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш мiсце змагання за владу над нею? I, можливо, тi мури є свiдченням, ордером, пашпортом її приналежностi. Такi ось думки бентежили того Володька i чи знайде вiн мiсце на землi, де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може вiн сказати це своїм хлопцям у Тилявцi? О, вiн вже їм про це казав i то не раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба бiльше, багато i бiльше... Виразнiше, глибше, сильнiше... У цей саме час iз-за рогу лiцейного муру, вулицею ректорською, почали виходити також учнi української гiмназiї... Десь звiдти згори, де там далi в кiнцi стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок - власнiсть мiсцевого торгiвця Лазаря Бакiмера. Це там мiститься та українська, iм. I. Стешенка, гiмназiя-права, без мiсця, без якої-будь державної допомоги... А хлопцi i дiвчата, що вiдвiдують її, належать до мiсцевих сiльських родин, розкиданих по всiй цiй провiнцiї. - Здоров, Володьку! - чує Володько знайомий голос. О, це ж Олег Левинський. Бiжить назустрiч з другого хiдника нерiвною кострубатою вулицею, весь радiсний, лишень трохи зблiдлий, без кашкета, волосся розкуйовдив вiтер.- Що тут робиш? - Я? - знiяковiв Володько.- Так собi... От iшов... Був у староствi... - Зайди до мене,- казав Олег... - Переночуй... Вечором пiдем на гори... У кiно... Чи маєш грошi? Чого насупився? Володько хотiв було по-своєму вiдповiсти на це захоплення, але Олег роззброював його своєю безпосередньою безтурботнiстю, i йому було шкода нiвечити цю щирiсть. Вони такi рiзнi i такi ще не зiгранi. - Зайду опiсля,- сказав Володько з ноткою поблажливостi.- Тимчасом маю справу. А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих дверей скляного ганочка на вулицi Пiдгiрнiй, i йому вiдчинив середнього росту молодий добродiй у однiй сорочцi без комiрця i в пiдтяжках, не конче старанно голений. Це був Лазюк. Вiн зрадiв Володьковi, запросив до своєї невеликої, зi старими меблями кiмнати, де так пронизливо вражав запах якогось сильного тютюну... Володько сiв на канапi, вiдмовився вiд цигарки, оглядав стiни зi старими лiтографiями i портретом Шевченка у вiдомiй папасi; етажерку з українськими, переважно не оправленими книжками, незастелену постiль, розкиданi речi, убрання. Як i багато iнших, Лазюк належав до iдейних, заклопотаних справою визволення людей, а тому його побут не виявляв для нього особливої значення. Володьковi це кидалось у вiчi i йому здавалось, що в цьому таїться якась, ще незбагнута для нього, кволiє iстотностi тiла i духа... Але цього вiн ще нiкому не говорi Люди назвали б це мiщанством, а iнколи ще гiрше, "буржуазним забобоном"... Володько обережно розповiв Лазюковi пригоди своїх останнiх тижнiв i нарештi висловив бажання йти до Києва. - Тепер? - вирвалось у Лазюка. Володько пiдтакнув головою. Лазюк хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважностi. - Я б вам не радив туди... Це не вихiд... Ви думаєте... - вiн пiдiйшов до заставлених книжками полиць i вийняв кiлька книг... - думаєте, там Україна? - договорив вiн свою думку. "А де ж тодi Україна?" - сперечався в думцi Володько, але вголос цього не висловлював. Тож мiлiони людей... I Днiпро, i Київ... I отi книги... I державне видавництво... Але Лазюк вибрав одно мiсце з книги i своїм пальцем з довгим нiгтем пiдкреслено вказував. - Ви ось читайте... Ви ось тiльки читайте... Дивiться! I вiн прочитав кiлька речень, у яких говорилось про пролетарiат, про спiльнiсть його iнтересiв, про злиття мов, культур... I нарештi про... Лазюк це особливо наголошував... Про велику мову Ленiна, що на нiй висловленi найбiльшi правди людства... - I так,казав Лазюк... - дуже виразнi тi правди... Хоча Володьковi вони не були аж так виразнi... I десь в душi вiн не погоджувався з Лазюком. - Це писано, щоб когось дурити... Нас! Мене i вас... - казав далi Лазюк. - Я мушу вчитися,- вiдповiв на це спокiйно Володько.- Я десь мушу вчитися... Я не маю де... Я мушу щось робити... - Володько повiльно перегортав сторiнки книги, очi мав опущенi... Книга друкована в Києвi. Рiдною мовою... Чого той Лазюк ще хоче? - Знаєте, мiй друже,- тут у нас у Крем'янцi дiє Пiлсудський з отими чотирикутними шапочками... I вiн хоче лиш Польщi "вiд моря да моря". Але там, у Києвi... Там дiє Лєнiн... I вiн хоче... Все! Весь свiт! Пролетарi всiх країн, єднайтеся! На мовi Ленiна... Про Україну там не може бути й мови... - Але ж ми люди i ми маємо право,- хотiв було вiдповiсти Володько, одначе вийшло це у нього не досить переконливо... - Там, мiй голубе, не думають категорiями людей, там думають категорiями чотирикутних шапочок, або "пролетарi всiх країн"... Це... Мiй милий! Це епоха! Така епоха... На краю мiж чуттям i глуздом... Ви хочете вчитися... Наша школа ось тут,- вказав вiн на чоло... I тут,- вказав ще на серце.- Мусимо самi створити свою школу... Думати треба... Самостiйно. По-своєму... Їдьте до Праги,- несподiвано закiнчив вiн свою думку. Володька ця думка, здавалось, заскочила, вiн хвилину вагається... - За що? Менi навiть не дадуть пашпорта,- вiдповiв: Вiдчувалось, що вiн тут сперечається сам зi собою, що I намiри iншi. - Їдьте до Праги! Без нiчого... Без пашпорта... Iдiть пiшки... Ламайте закон, але йдiть, I бiльше нiчого. Туди, ще є живий людський глузд. Шукайте людського глузду, i тут у нас його ще немає. Просто немає! Пам'ятайте, що одного разу i шапочки, i тi пролетарi полетять до чортової i матерi, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це затямте! Володько виразно збентежений, вiн не був готовий аж такий вибух саме такої думки. У ньому вже горить i пече зовсiм щось iнше. Нiби розумiючи його, Лазюк зненацька пропонує: - Як можете - ходiть зi мною до кiна. Там якраз дають "Нiбелунгiв". Варто це бачити. Володько розумiє тенденцiю Лазюка, вiн вже знає також що таке "Нiбелунги", i йому справдi хотiлося б це бачити хоч би у кiно, але при цьому пригадав свої фiнансовi гаразди... - Може, iншим разом... Мушу йти додому,- вiдповiв вiн. I вони розiйшлися недоговоренi. А коли Володько спинився знов сам i знов на вулицi, вiн був деякий час, мовби ви колiсний зi свого напрямку, чуття його виразно двоїлося i вiн почувався винятково непевно. В його вухах все ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке нiяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не лишень у Празi... Але й... деiнде... Навiть у Києвi. А хiба не можна нiяк бути там самостiйним Вiн вiдчував тут вагання, вiн вже вистачально знав i розумiв якi саме думки i сили там домiнують, вiдчував їх настирливу динамiку... Це щось не знутра, а ззовнi i не вiд думки, а вiд простору, повiтря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби i люди тут не мають голосу. Вони зараженi, унесенi, обезвладненi... Вони лиш медiум, на яки невидимий гiпнотизер вправляє свою волю. Йшов поволi вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побiля кiна "Пересвiт", де давали ти самих "Нiбелунгiв", зайшов навiть оглянути рекламнi образки - Зiгфрiд i Кримгiльда... Перемога над країною туманiв чарiвною силою ясного, соняшного генiя... Ось Зiгфрiд - молодий, юний, чистий, зi своїм мечем, серед бiлих ромашок клячить бiля чистого потоку i долонею черпає прозору воду... А там он вiн прощається з Кримгiльдою... Вона благословляє його в далеку переможну дорогу... I Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою... Зовсiм як Кримгiльда - висока, струнка, спокiйна... Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само вiддано i спокiйно... А потiм вiн йшов далi, проходив побiля "Просвiти", на цей раз оминув її, але тут трохи далi, несподiвано побачив невеликий, втиснений у вузьку щiлину крамнички, мабуть, недавно вiдкритий кiоск. Книжки, картини, часописи... Невелика, виложена червоним вибiйчаним папером вiтрина... Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса... Внизу на передньому планi роман "Залiзна п'ята" Джека Лондона, у густо-багряних палiтурках. Володько зупинився перед цiєю вiтриною i не мiг позбутися почуття здивування, нiби вiн стояв перед своєрiдним вiвтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магiчною, вражаючою i чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати i корити. - Вам, товаришу, що? - почув Володько голос вiд дверей кiоску.- Зайдiть. Може, потребуєте яких книжок? - Нi... Я лиш дивлюся,- вiдповiв Володько... Але все-таки чомусь зайшов до кiоску... Там, у вузькому заставленому речами просторi, у рiзних позах, стояло i сидiло кiлькох молодих людей, переважно хлопцiв з розкуйовдженим волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопцi напевно про щось сперечалися. Їх обличчя були розчервонiлi, їх руки нервовi... Один з них, одягнений у старий, рудий пiджак i в кепцi, що нагадувала пiдпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про "Просвiту"... - Власне, власне! - казав вiн з ораторською вирвою... - Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як "Просвiта", служила iнтересам не петлюрiвщини й буржуазiї, а працюючим. Нам! Менi, тобi... Всiм, що з народом i що працюють. Розвiсили: гетьмани, отамани, куртизани, попи... Вимагаємо, щоб там були вождi працюючих... Робiтничi журнали... Твори пролетарських письменникiв, книги радянських видань. I вимагаємо перевиборiв управи... Засiли тобi всiлякi буржуйчики, розвели "ще не вмерла" i хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортiв, i саме це я хотiв пiдкреслити... I ми будемо так довго... А його опонент, ще зовсiм молодий хлопець, можливо, гiмназист української гiмназiї, весь, як лампiон, червоний, I хотiв було i собi вставити до цього якесь слово, але добродiй у рудому пiджаку не давав йому для цього нiякої можливостi... - Але... - починав вiн на кожнiй зупинцi патетичного промовця, одначе нiколи не мiг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часi, йому все-таки пощастило увiрватися до потоку мови добродiя у рудому пiджаку, вiн встиг лишень вирiкти: - Але не забувайте, що для влади цього тiльки i треба... Вона вже давно шукає причини закрити "Просвiту". А то скажуть, що вона комунiстична, i закриють. Кому це потрiбно? - Хай! - рiшуче казав головний розмовник.- Ми вiд цього не потерпимо. Потерпить хто iнший. Ми своє дiло знаємо... А маси будуть розбурханi... - висловив вiн це останнє речення з винятковим пiдкресленням. При тому вийняв з кишенi штанiв брудну, бiлу хустину i голосно висякав носа. I одночасно нагло помiтив Володька, який переглядав збоку часописи i прислухався до розмови. - А ви, товаришу, хто будете? - звернувся вiн до Володька. Володько вiдповiв.- А! То ви,- зрадiв вiн,- напевно знаєте Йона Пацюка.- Володько i це пiдтвердив.- Як вiн там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажiть, що його вiтає Шпачук... А як там взагалi?.. I вони розмовились... Володько, як селюх, почував себе не конче найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, вiн був гаразд ознайомлений з його селом, вимагав, щоб вiн зiйшовся ближче з Йоном, виясняв, пропагував, вмовляв... Тим часом хилилось до вечора, входили й виходили iншi хлопцi, всi вони мiж собою зналися, вiталися кивками голови, кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, i в скорому часi вiн був весь втягнутий у загальну течiю загального настрою, так нiби вiн завжди сюди належав... Показували йому новi книги з Києва, цитували твори нових письменникiв, читали навiть листи з поштовими марками "Київ" i обiцяли додати йому повну, нову, люксусову збiрку творiв Лесi Українки - улюбленої його поетки, яку вiн давно вже хотiв набути... Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими його приятелями йому подобалась. У нiй було стiльки своєрiдного недомовлення, що робилося моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь недозволену змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його власної волi i навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по часi, вiн залишив цей червоний кут з тим Марксом i тiєю "Залiзною п'ятою", вiн мав враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить i вже нiколи не знайде дороги назад. Таке якесь терпке, нищiвне, обезвладнююче почуття... Вiн починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти... Речi i факти втратили вартiсть, i все довкруги затягалось гнiвом, образою, мороком i нетерплячкою. Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi своєю мовою, i всi його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою... Усе замiнилося i затьмарилось одним одиноким стремлiнням - йти до Києва. Ось завтра рано встане i пiде... I нiщо не зможе його зупинити... Здавалось, вiн вже був в дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучої сили, що нiяка втома, нi голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти, як це iнколи ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр... Свiй, рiдний... Дороги, будiвлi, люди... Все живе, реальне, намацальне, повне життя i повне надiї. Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь обрiй, малювалось мiсто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами великої рiки, з iсторiєю, що вгрузла у глибiнь землi, i йому хотiлось самому стати частиною тiєї сили, впоєної у чорнозем, у камiнь, у береги рiки i будови... Як можна закрити очi, вуха, чуття, щоб не чути й не бачити, щоб не вiдчувати себе в собi, щоб позбавитись волi i не бажати вирватись з низин низинностi i безсилля. Так вiдчував Володько... Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях Крем'янець - Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори вiчного. Доходячи до села, вiн вже не йшов, а майже бiг, а коли затемна вiн прибiг додому, всi зрозумiли, що з ним нема бiльше мови. Вiн одразу почав збиратися в дорогу, дарма що нiякого особливого збирання не вимагалося, за винятком хiба вузлика, на пару днiв, з харчами. Вiн гнав вiд себе всi розважання з цього приводу... Вiн йде навмання, заплющивши очi, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долi. Вiд цього залежатиме бути чи не бути - цiле його життя, яке ще цiлковито у майбутньому. Треба йти, i нема вiдклику. Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомiстична, повна дивовижних уявлень нiч, що в нiй брала участь цiла Матвiєва родина... Для Володька вона здавалася фатальновирiшальною, це своєрiдна межа долi, яка визначить його буття назавжди - в минулому, теперiшньому i майбутньому. Вiдiйти кудись в невiдоме з цього мiсця - значило порушити приречення вiкiв. Вирватись вiд корiння, залишити замкнений круг роду, переступити лiнiю огнища часу i, можливо, нiколи не вернутися,- це далебi в його застиглiй вiд давнини уявi було б порушенням закону землi i неба цього простору. Його сливе мовчазна, насичена нiмою волею материнства мати була для нього найсильнiшим вузлом, що в'язав його особисту волю... Його прекрасна, нiжна i розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний брат заморожував його своїм презирством i нарештi той батько... Батько. Ессе гомо! Вiн не скаже нiчого. Його мовчанка страшна. У ньому горить огонь спротиву, але його уста затиснутi, i нi один звук скарги не вирветься крiзь них назовнi. Нелегко лишити його самого в такому виглядi... Нi, нi, нi! Поволi, як цiла планета, оберталась нiч борюкань зi собою. Спати не мiг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе i був переконаний, що повороту не може бути. Мати i сестра тихо плакали, брат був здивований i не розумiв, куди i для чого вiн йде, батько перед вiдходом сина пiшов було до комори i, вернувшись, подав синовi малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик. - На. Можливо, придасться. Знай, що волi моєї з тобою нема... Але маєш свою голову i свiй розум... У вузлику було шiсть золотих, з царськими головами, монет. Кожна у п'ять карбованцiв. Цими днями старий продав корову, цi монети мали, було, пiти на закiнчення хати... - Хата ще почекає,- подумав вiн. Потiм Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лiсом, як завжди, сходило сонце... Це так само, як i колись, коли щоосенi вiдходив до Дерманя. Сам-один, за плечима клунок... Тiльки цього разу вiн пiшов не дорогою, а полями... Був вiтер i захiд погрожував негодою... Володько поглядав на небо, на хмари, оглядався на поля, городи i сади села... Думав про Наталку, уявляв її i дякував їй в думцi. Земля поволi вiдходила з-пiд нiг... Небо крилось хмарами. Х У Крем'янцi на "Лубенськiй рогачцi" стоїть просторий, битий часом i погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла понура тиша. Вiн вiддiлений вiд вулицi городом i оточений високим, дерев'яним, гострошпилим частоколом... З вулицi видно лишень його бляшану, червоно-буру покрiвлю. Це повiтова тюрма. У п'ятницю, о другiй годинi, двоє звичайних полiцаїв у темно-синiх унiформах, з бiлими цифрами на своїх кашкетах i рушницями за плечима привели до канцелярiї цiєї тюрми кiлькох молодих людей. Всi вони бруднi, зiм'ятi, немитi й неголенi. Всi вони мовчать i виглядають байдужими... I лишень один з них проявляє трохи зацiкавлення. Його помiтно цiкавить все - полiцаї з їх шкiряними торбами... Меблi i люди з їх обчовганим виглядом. Тупiсть, безбарвнiсть, понурiсть. Все манекенно штивне, кам'яно сiре, тваринне безмовне. Всi погрузлi самi в себе, на приведених людей не звертають уваги. Один з полiцаїв пiдступив до бюрка з безвиразним обличчям урядовця, вiдкрив свою торбу i подав кiлька листкiв паперу. Безвиразне обличчя, навiть не глянувши на поданi папери, механiчно передало їх свойому довгошийому сусiдовi. Той прийняв папери i почав однотонно вирiкати: - Платон Дуб, адмiнiстрацiйно покараний - три мiсяцi й п'ятсот злотих. - Єст,понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирiкає далi: - Iван Собчук, адмiнiстративно покараний - мiсяць i сто злотих... - Єст,озивається ще один голос. - Володимир Довбенко, адмiнiстрацiйно покараний i... пiдслiдний. Три мiсяцi й п'ятсот злотих... - Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове "єст" i побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя iз запалими синiми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрiлися, довгошиїй перший опустив очi i почав писати. Мав тонкi, худi, блiдi пальцi, що тримали посерединi довге перо. Уста виднi, нiби для поцiлунку. Скiнчився переклик, вiдбулася ревiзiя речей, з'явився невеличкий, округлий, одягнений у тверду синьо-сiру унiформу чоловiчок, i новоприбулi йдуть за ним. Вони вже в'язнi. Пiсля канцелярiї ще лиш хвилинка по цей бiк брами. Дерева, зелень, люди... Брязкiт ключiв, вiдчиняється тяжка, обкована бляхою хвiртка... Новоприбулi один за одним переступають порiг. Зникають дерева i зелень. Довкруги частокiл, злiва сiра, поплямлена стiна i загратованi вiкна. У вiкнах, у кожнiй гратцi, кругла, блiда, стрижена голова. - Скiльки? - падають запити. - Звiдки? - цiкавляться стриженi голови. Нiхто не вiдповiдає. Новоприбулi швидко перебiгають подвiр'я i зникають у вiдкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долiвкою тунелю з цiлим рядом позначених цифрами дверей. Всi вони, за винятком Довбенка, босi, порванi штани, блузи, пiм'ятi кепки... Через дiри просвiчує тiло... Закордонцi. Всiх їх направлено до камери з числом I2. Володька натомiсть впущено до камери 7. I йому було шкода розставатися зi своїми новими знайомими... Особливо з тим Платоном Дубом - мiцним, широкоплечим, у пiдранiй вiйськовiй блузi, що мав гострi, розумнi карi очi. Його понурiсть i мовчанка свiдомо напущенi. Його погляди завжди щось питали. Розiйшовся з ним без єдиного слова i ще бачив, коли вiй разом з iншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару хвилин пiсля цього i сам вiн був пiд замком. I нарештi дивне, збаламучене, тупе й нiме почуття безсилля. Невеликий, цвiлий, сирий, зплямлений простiр, вигнилий, полатаний, дерев'яний помiст, загратоване, високе вiкно, довгi, широкi причi[24], купа сiнникiв, сiрi ковдри... I тузи рiзноманiтних, рiзнокольорових, бiлолицих, переважно босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли, лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань - звiдки, за що, скiльки... Малий, щуплий, зi золотим зубом чоловiчок - староста камери. Вiн зупинився перед Володьком, що стояв бiля дверей розгублено, i польсько-московською мовою сказав: - Нє бойсєн... Всю будет харашо. А передачi будеш мати? - Буду,вiдповiв Володько. - Пустое. Пiвроку... Ха... Я, браток, два з половиною, i то плювать... Володько не мав намiру вдаватися в розмови, йому хотiлося лиш без перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв без сну, вчора, здається, востаннє поїв... Вiдiйшов вiд дверей i на першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною. - Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi слова, i так видно. Сидiв з пiдiгнутими ногами, колiна лiд саме пiдборiддя i зовсiм не збагнув, як це сталося... - Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! - почув вiн над собою, нiби з неба, глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед ним стояв той самий староста, що смiявся золотим своїм зубом. Збоку стояв, розкарячивши ноги у шкiряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у росiйськiй, офiцерськiй, вiйськовiй блузi. Борода його була заросла густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя. - Роскис, хлопче? - говорив вiн по-українськи.- У цей час спати тут не приписано. Привикай, привикай... - Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! - вигукнув один, що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi... Одночасно вiн схопив з полицi череп'яну ринку з водою i вилив її ва Володька. Володько миттю зiрвався на ноги i без надуми кинувся на свого напасника. - Що? - вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, - i рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб вiдбити напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька ударiв в лице. Вiй люто копнув ногою i малий чоловiчок у мишатому одязi полетiв на парашу. - Гетьте! - шарнувся зi всiєї сили Володько i вишарпнув одну руку. Його блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось ще кiлькох в'язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно торкнулось носа, потекло щось мокре i тепле, не мiг обтертися, кiлька червоних крапель впало на пазуху. Володька осадили... Мав розiрвану блузу, замазане кров'ю лице i був, як чорт, лютий. - Битись не маєш права! - кричали на нього.- Ти новий! Тепер ти побачиш! - Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два днi перебув на полiцiї! Це, мабуть, вплинуло. - Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не бачиш хiба?..- Це був той с