амий зарослий чорною щетиною. Володько поволi обтирав носа. Вийняв з кишенi шматок брудної матерiї i витирав кров. На деякий час його лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав: - Їв що? - Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько. Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку зi смальцем... Вiдкраяв окраєць чорного хлiба, намазав смальцем i подав Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував i почав їсти. Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла голова, але сон проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою головою. Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось, був йому трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивiльному одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше... Блiдий i нiби опухлий. О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також, хоча це було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця, вiтру i дощу. Навiть синцi обличчя, що їх дiстав на полiцiї, майже непомiтнi. В'язнi не ходили вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки, а ходили по залитому сонцем подвiр'ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi знайомими з iнших камер пiд оклики "вiддiлового", що стояв з рушницею на сторожовiй будцi понад частоколом. До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий парубок iнтелiгентного, здавалось, вигляду, який запитав: - Слухай. Ти часом не з Погорець? - Нi,вiдповiв Володько. - А менi видалось... Ми, здається, десь бачились,- казав той. На ньому дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей рукавами, синьо-смугаста сорочка. - Не пригадую вас,- каже Володько. - Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? - запитав той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовтої шкiри пояса, що кожному падало у вiчi. - У нас,каже той,- позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити бритву... Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо, але чомусь зняв свого пояса i подав його незнайомому. - На,- казав вiн,- поверни до сьомої камери. Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував i зник у темнiй норi коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував їх рукою, мав розiрвану, поплямлену кров'ю блузу, з-пiд якої визирала брудна, промочена дощами i потом, давно не бiла, а майже руда сорочка... I виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя... I був неймовiрно вибитий зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього життєвого наставлення, так нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську планету зi зовсiм вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав на самiй границi тiєї темної, дощової, бурхливої ночi одним тим словом "стуй!". I що це мало те "стуй" значити? Яке його приречення? Добре? Зле? Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всi його гарячi прагнення, а перед ним лиш цiлий ряд гострих нових неприємностей. Але досить про це. Його мозок i так пухне вiд думок, що розпирають його, мов динамiт. О шостiй годинi розносили коридором велику, чорну дiжку з паруючою юшкою, яка своїм запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що мiг зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим грюкотом, вiдчинялися однi за одними дверi i з їх отворiв витикалися переважно голi i худi руки зi всiлякими черепками, до яких мiцний, з облiзлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою, i йому налили його майже по вiнця... Перша тепла, за кiлька днiв, рiдина, яка могла навiть дуже добре замiняти їжу... А двi години пiзнiше - молитва. Всi ставали у два ряди, чоловiчок зi золотим зубом польською мовою давав команду, всi решта старослов'янською мовою грубими голосами спiвали "Отченаш"... Всi вiкна всього будинку були вiдчиненi i з їх загратованих отворiв виривався одночасно той "Отченаш" i понад частоколами летiв просто у високе, вечiрнє небо, на якому все ще десь горiло також сонце... Пiсля цiєї церемонiї залишалась ще одна подiбна з назвою "апель". Ще раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно, нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою в руках, за ним появлявся його помiчник з довгим дерев'яним молотком. Старший вислухував "мельдунки" i рахував присутнiх, молодший постукував молотком грати, оглядав помiст, а далi "добранiч" з "добранiч, пане старший", дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна половина доби - нiч. Володько дiстав мiсце на стертому, набитому нiби сiчкою, заяложеному сiннику на долiвцi пiд самим вiкном... I як тiльки до нього торкнувся - стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство демонiв, небуття. I коли його хтось штуркнув нiском отпорка пiд ребро, вiн нагло прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок, день другий, ще якийсь один небувалий шматок часу. На коридорi розпачливо дзвенiв дзвiнок, до вiкна лилось справжнє ранiшнє сонце, на протилежнiй замацанiй долонями стiнi чiтко зарисовувались квадрати грат. Володько деяку мить не мiг отямитись... Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! Є! Он бiля дверей параша, i над нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день? Субота? Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i... Наталчине весiлля... Вiн ще раз на хвилинку закрив очi... Але лишень на хвилинку... Над ним i бiля нього дуже наглий обов'язок безвладної замкненої людини ва самому днi iснування. Вiн мусить швидко зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за тим, за iншим, мовчати i не думати... Але ж як не думати? Вiн зараз весь переповнений найдошкульнiшими враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй землi, за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий зi золотим зубом - звичайний кишеньковий злодiй з Лодзi. Верткий, рухливий, неспокiйний... Дитина вулицi i пiдсвiту. Йому не можна нi довiритись, нi повiрити, нi сполягтись. Вiн може тебе вкусити кожної хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться, вiн залякує, вiн бере пiдступом. Нiяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов з гiєною... Iм'я йому Слюсарський, i вiн тут головує - староста келiї i коридорний писар. Той он, що вилив на Володька воду - "пан Будний", або "Баня", опинився тут за згвалтування нелiтньої дiвчини, за що мусить тут перебути шiсть рокiв... Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на бородi. Єхидний, пiдлесливий, трiйливий... Легкодух i тиран одночасно... Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником. Той блiдий iз зарослою бородою - колишнiй царський старшина... Твердої волi i добрих намiрiв i оскаржений за вбивство власного батька на тлi любовної трагедiї з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чекає на закiнчення слiдства i всiх докруги запевняє, що вiн лиш жертва неймовiрного збiгу обставин. А мiж ними i той, що подав Володьковi шматок хлiба. Молодий, натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано, "за Україну"... Поповнення найбiльшого злочину доби... Поборюваного писаними, а ще бiльше не писаними законами i надзаконами молодого ладу двох держав, побудованого пiсля останньої великої вiйни. Вiн тут вперто мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що годi знайти для цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був поет серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг сказати, бо висловити цей згусток надмiрної його правди було для нього найвищою вимогою. - Знаєте, що таке Україна? - питав вiн з тихим пафосом, i очi його горiли тим огником святостi, що його можна бачити лишень у натхненно вiруючих.- Це наш закон... Мораль... Приречення. Це не тiльки те, що бачимо, а також те, що не бачимо... Запiзнене вийшло з минулого i йде неухильно назустрiч, як день, як нiч, як смерть, як народження. З глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас... З частинок нашого щоденного думання, з болiв наших, нервiв i кожного тiльця кровi... Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi... Iя вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було... Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воiстину, вона щойно родиться. Вони, звичайно, ходили поруч по камерi зi заложеними назад руками кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до клiтки звiрi, i їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження. I нiхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторi, але здавалося, що їх бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах поза гратами. - Ви,- казав той поет,- йшли "туди"... Не шукайте її виключно там. Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона в цiлому свiтi, у всiй планетi... Хiба ви цього не чуєте? Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно його пiслали сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня знали його параграф, i всiм їм тут здавалося, що це один з найбiльших й найнебезпечнiших злочинцiв свiту, їх карають i тут i там, i завжди за те саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подобається багатьом iншим. Трохи згодом Володько довiдався, що тих "за Україну" у цьому повiтовому ув'язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав їх серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов'язанi з цим мiсцем, з думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього. I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом також II. Там "закордоннi", їх пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково всi босi, завжди обiдранi, так нiби вони верталися з якоїсь довгої подорожi по недоступних диких країнах. "I чого вони йдуть сюди?" - питав себе Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку "туди". Вiн намагався їх пiзнати i почути їх думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi на замки камер, але також самi в собi. Кожний з них був силою вирваний зi землi предкiв, i його тисячолiтнє корiння кривавилось тяжкими згустками болю... Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба (хто його знає, яке його справжнє прiзвище), з вiтався з ним, намагався розмовитись, але той, так само як i iншi, виглядав понуро i не прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба, якi вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той приймав хлiб раз мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом посмiхнувся... Ще iншим разом промовив кiлька слiв. Володько не був настирливим... Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на дворi пiд час прохiдок... I одного разу Дуб запитав: - Ви, напевно, тутешнiй? - Так,вiдповiв Володько. - Ви йшли до большевикiв? - питав той далi. - Не до большевикiв... На Україну. - То, чоловiче, Совдепiя. Окрема планета. Затямте собi це... Раз назавжди! - Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те "депiя", щось як деспотiя... Подражнена уява верталася до рокiв недавнього минулого... Большевики, курява, їх обози, їх бруднi обличчя, пошарпане лахмiття, матюки... Пролетiли ватагами на худих конях i думалось, зникли. Нi. Вони десь є. За тiєю границею. Там їх царство. Совдепiя. Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше про ГПУ, про "допри", про "радянське правосудiє", про тисячi вигнаних, засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Вiд цього ставало сумно, соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось, чому саме все це мусило дiятись на землi наших предкiв. А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати кiлька днiв у найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцятої камери. Пiвсотнi люду - тiло на тiлi - голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I справдi вирванi i викинутi пiд ноги життя. Володько нiколи не був большевиком, вiн лиш з болем мирився з цим все-таки людським явищем, але пiсля дванадцятої камери йому спротивилась сама ця назва. Вiн її зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в її лице, вирвати її зi словника, випекти з уяви... Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона йшла. Вона поволi текла. Кожного дня притiкало i витiкало п'ять, десять, дванадцять - бiльше, менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече їх за рiк? За два? За десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у свiтi? Де були до цього часу? I пiсля цього Володько пригадував собi всю Волинь... Мiсто... Той червоний кут з Марксом... Своє село з Йоном... Тi патетичнi люди в кепках... Яка глибинна безодня жорстокої, первiсної, дитинно-чистої наївностi. Яка армiя напоєних дурманом патологiчних покручiв. "Нiколи, нi одно столiття, анi тисячолiття не простить большевизму. Нiхто його не виправдає. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторiї людства" - слова Платона. Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи знаний президент, чи великий мистець - Володько не так повiрив би в них, як тепер з уст цього обiдраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi, коли походять з уст, на яких позначилась спрага пекла. Червень, липень - лiто. Були i проходили чудовi днi за мурами, за гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали признання... Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власної волi? I сам? Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття - шукали доказiв. Не вiрили нi одному його слову... Та, зрештою, не легко було i повiрити, що вiн хотiв лишень до Києва, а тому ламав границi й порушував закони. А йому хотiлося крикнути їм у вiчi: для мене вашi границi не границi, а кайдани! I я не визнаю їх нiде й нiколи!! вони це по-своєму також розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього павутиння i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути лишень три мiсяцi i п'ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо нiяких злотих вiн не мiг платити. А до того - додатковий суд за вiдiбранi золотi монета, яких вiн не мав права виносити за кордон... А ще до того - не вирiвненi залеглостi у справi пашпорту. А на завершення, слiдство з вимогами признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над чим думати, бо вiдчував, що грунт пiд ним западає i вiн грузне й грузне в якесь багно i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не конче вправний до такої безглуздої акробатики цього трагiкумедного цирку. Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки зрозумiлiшi моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка i кожної п'ятницi пiд тiюремну браму приходили мати або сестра i приносили тi ославленi "передачi". Приходили, просили побачення, їм вiдмовляли, але вони все-таки вперто i довго чекали безнадiйно надiючись. Засуджених, звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько, як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу... Падав якраз дощ... Володько випадково був на подвiр'ї i йому пощастило пiдбiгти до брами i через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато людей, переважно жiиок з пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед брамою, i мiж ними побачив також i свою таку знану, близьку, рiдну i таку несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити пiшки п'ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у тому своєму старенькому темно-синьому жакетику, пов'язана старосвiтською, обрядовою пов'язкою "тернової хустки", з тим повним рогозовим кошиком... її глибокi, сiрi, вигорiлi були впертi в браму, а її округле, порiзане зморшками обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але й вiд слiз... Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв з рушницею бiля брами, i мiшаниною українсько-польської мови просила: - Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу! - Казав же вам, що не можна! - такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. - Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого - хай вам дасть дозвiл. Мати не знала, що далi робити, вона повернулася, розгублено постояла, верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт... Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати не мусила переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти добу, у якiй народився... Вiн бачив у камерi одинадцятiй багато матерiв, подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди... А скiльки їх таких по всiй його замученiй землi... Гноблених, морених, гнаних, ображених... I з цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що, як ми тут ще слiпi, немiчнi i безпораднi, дарма що пишемо томи книг, кладемо границi i виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не знаємо? Цiле сплетiння моторошних питань... Вiн ще також далеко не готовий давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi проблиски власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I, можливо, Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно магiчних фраз унесених магiв словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти дорогу до звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як i де його знайти? Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi, майже пiд вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають знов до брами. О, напевно, тi три посiпаки з тими сiрими холодними очима "дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi допити. Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санiтарної амбулаторiї, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а просто до брами, i коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр. Вона там, зовсiм сама, стояла з тим своїм кошиком i якось незграбно, крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли її руки, а коли цiлував її щоку, вiдчував солонiсть її слiз, i хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий, I так хотiв їй щось виняткове сказати, що вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень глибинним вiддихом вiдчуття єдностi з цiєю силою любовi, - Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь на її сльози, що лилися з глибоких її очей. - А тебе не б'ють? - було першим питанням. - Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском. - А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив - Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понедiлок i п'ятницю, то я, то Василинка, йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого ти ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зi староства приїжджали, все шукали чогось - хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всi твої папiрцi забрали. - Я знаю,казав Володько. - Знаєш? Тобi казали? Приїхали раз - шукали, шукали, нiчого не знайшли й поїхали. Потiм знов приїхали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви шукаєте? У нас нiчого нема... Комунiстичеського нiби шукали. Господи! А батько чуєш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв слухати... Пiшов знайти собi бiду... Кажуть менi: там, чуєте, б'ють... Там всiх б'ють... А я не сплю i не їм... Били тебе? - I вона дивилася на сина такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти... - Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду! - Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогоднi пiшла до того слiдчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слiдчого по цiлому мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався, написав якогось папiрця й каже: iдцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла i ото пустили... А Василинка... Що вона, бiдачисько, поплаче... Господи, Господи! Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що не хватить їй анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя, не було нiкого, а дозорець, що трохи далi стояв зi своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся... З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе i навiть посмiхався... - Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись... Нас не залишать в спокою... А це ще тiльки початки... Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн не зник за брамою, їй було все це дивне i незрозумiле... I те, що вiн сказав востаннє, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i яка вже бiльше не має на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не розумнi, якi беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти, нiчого помогти, нiчого навiть сказати. Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре цей свiй iнший свiт за замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однiєї повiстi, яку вiн перечитує просто з долонi буття. Тi натовпи рiзних людей, що проходили перед його зором, залишали в його iстотi безлiч цiнного матерiалу для пiзнання iстини, байдуже якої вартостi вона була. Такого вiн не мiг бачити там на своїх рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами, звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного села... I одно лишень турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно не скiнчиться. Йому просто не вiрили, що вiн не шпигун, не "вивротовєц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землi свого законного людського права i мiсця, їм хотiлося б конче бачити його в ролi найбiльш зрозумiлiй для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися в його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберiгають границi своєї держави. Нiколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серцi i душi звичайного Володька зi звичайного села Тилявки. Тисячi i мiльйони нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки б поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах. Серпень, вересень, жовтень... Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце виглядає рiдше. Одного негожого понедiлка Володька покликали за браму, напевно, на побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За брамою, як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi прийшли навiдати своїх синiв, чоловiкiв, братiв. Володько сподiвався побачити мiж ними також своїх рiдних, але нiкого з них не мiг вгледiти, а натомiсть до нього пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка. - Це ти? - здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокiйна, вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи не сподiвався її тут побачити. - Пiзнав мене? - питала вона з ноткою кокетства.- Я тут на мiщанах у тiтки. Почула, що i ти тут... Моя тiтка має знайомого дозорця... Той дiстав менi дозвiл... Ну? То як? Вона дивилась на нього все тими самими синiми, злегка посмiшкуватими очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована, коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлатi... Володько не знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка. - Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок. - Була ти в Тилявцi? - запитав вiн нарештi i прийняв без подяки пакунок. - Була. На Чесного хреста. - Що ж там? - Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала. Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але вагався про це питати. Вона вiдгадала його думку. - Тебе також згадують... Сергiй хотiв навiть зайти сюди, але його не пустили. Я танцювала з Йоном. Цi її останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати значно бiльше, нiж лишень про танець з Йоном, i Володько це. вiдчув також. Здавалось, вiн бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком бiлих пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися їй у вiчi. - Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там читальня? - квапився перейти на iншу мову. - Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергiй з Роною. Не розумiю того Сергiя... А знаєш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не вийшла замiж. Володько швидко глянув на неї, нiби його вкололи. -Як то? - Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла. - Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше, але очi їх зустрiлися i настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докiр, жаль i щось ще iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла. Але залишила по собi враження. Навiть вже в камерi Володько все ще бачив її докiрливий погляд, а разом чув її голос, повний натякiв i тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там було, але один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними хвилюючими картинами чогось такого, що раз приходить у життi i лишається в ньому назавжди. Дарма що за цей короткий час його мандрiв Володько помiтно змiнився. Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки... I вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету - безпосереднiсть i довiр'я, особливо те до людини. Починав бачити противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо на горi, так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче або не може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її мати вища сила поза нею. Поняття доброго i недоброго дуже виразно розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цiєї штуки, щоб цi речi вiдповiдно бачити. Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось, вiн вирiс, змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть. Мiг бути рiзким i мiг без на-думи кинутись у бiйку i битись до кровi за передачу, яку хотiли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути... При цьому мiг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися вiд норовистої фортуни, байдуже до яких категорiй добра i зла вони б належали. Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень. Рiздво. Новий Рiк. Сiчень... Лютий... XI У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться. На лавi сидять Стратон, Iван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє... Всi вони курять. Над їх головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий до сорочки, комiр розщеплений, обличчя виголене, вимите, свiже. Волосся дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом. Перед ним тарiлка яєшнi. Їсть виделкою i розмовляє з сусiдами. Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слухає оповiдання сина. Той щойно вернувся з тюрми. За вiкном виє метелиця i раз у раз сипле у шиби снiгом. Володько говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi, зате потрiбнiшi i певнiшi... Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно. - То вiн, їй-бо, у тiй казелюпi поправився,- казав Iван Кушка, вiтаючись з Володьком. - То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон. На це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом... Володьковi було приємно бути зиов мiж цими сирими обрубками людських подобизн з їх незмiннiстю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в далекi правiки минулого i що їх думав було залишив назавжди i бiльше нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе... Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота, сморiд, грати, а це ось знов запах махорки i тепло родинної берлоги... Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярiї "з речами", боявся, що це може бути вивiз до iншої тюрми, а тут несподiвано сказали, що вiн може йти на всi боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома... Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про Польщу, що, на їх думку, "не вдержиться довго", про "совєтiв", якi, кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки... Стратон так само, як i колись, оповiдає про Антихриста-Троцького, безупину курить тi свої товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi його пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудої глини. Iван Кушка купує знов землю i на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, пiд саму границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також i бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану хату, помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього сiм'ї лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-тоє помiтно постарiв, його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом i наймолодшим Олексою. Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав стiльки клопоту Матвiй, вже давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як i спочатку, тримаються вiд села здаля, їх мало обходять справи села, вони собi самi по собi... I дивуються, що отой Володько весь час тiльки там й чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю? Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для нього жива, велика, кровна справа, вiд якої залежить майбутнiсть цiлого народу. Усi тi "сiльськi справи" не лишень сiльськi справи, а також його особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час його вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон, що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить. I навiть ось зараз, не дивлячись на вечiрню годину, анi на те, що тiльки що прибув, як тiльки наївся, встав i почав одягатись. Настя з острахом лишень запитала: - Що? Ти хочеш йти? А куди? - Вийду в село,- буркнув Володько. - Але ж там мете... Свiту не видно. - Кому треба - видно,- вiдповiв спокiйно вiн. Матвiй, як звичайно, до слова не втручався, а сусiди дивувалися. Трохи згодом Володько був одягнутий, вийшов i пiшов проти вiтру в напрямку заходу. I коли вийшов - вiдчув стiльки пружностi й сили, що далебi не йшов, а гнався, бiг, летiв. Хотiлося швидше там бути. О, як вiн все-таки зрослий з тiєю сiрою просторовiстю, заставленою купками солом'яно-бiлих хижок з тими прорiзами розсвiтлених вiконець. З тими дядьками, тiтками, запахом диму i гною, гавкiвнею собак, скрипiнням ворiт та криничних журавлiв. Так. Село. Ось воно довкруги в темнотi, тут затишнiше, вiтер топчеться по верхах дерев i шумить навiжено, до очей сипле дрiбним снiгом... Вiконечка в темнотi ледве манячiють, темна закутана постать, "добривечiр", копка, бiла пiд ногами рiвнина. А ось i читальня, всi вiкна свiтяться, через них видно людськi постатi всерединi. Володько рiшає не заходити одразу до читальнi, це наробило б забагато метушнi. Чи не краще було б знайти десь Сергiя i розвiдатись, що тут, властиво, дiється, але вiн напевно тут в читальнi. Вирiшив все-таки йти до Сергiя i коли б не застав його дома - просив би когось, щоб його покликали. Але Сергiй був дома i не сам, а з ним Кiндрат i навiть Антiн. Звичайно, нудились, сидiли похнюплено, перекидались окремими словами, i коли вiдчинились хатнi дверi i в них появився у своєму жовтому кожушку i чорнiй кепцi Володько, вони всi троє зiрвалися зi своїх мiсць, мов облитi окропом. - Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопцi! - викрикнув, звичайно неголосний, Сергiй. - Амiнь! Справжня! Здоровi, козарлюги! - енергiйно увiрвався Володько i мiцно потиснув кожному руку.- Що нового? - Що нового! - озвався бурхливо Кiндрат.- Тут, брате, без тебе просто канiтєль. Ось сидимо i радимось. Добре, що прибув - тепер рiшай. У нас вiйна. - Що за вiйна? - смiявся Володько. - Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив. Розкажи... - звернувся Кiндрат до Сергiя. - Е-е-е! - досадно говорив Сергiй, i його верхня, iз заростом губа помiтно здригалася.Йона ти знаєш... Ходив, ходив аж доходився. Тепер вiн тут пан, Троцький... Як тiльки ти вiдiйшов - почав збирати та намовляти... I на тебе вказував... Диви он, мовляв... Ге! I багато пiшло за ним... I Iлько вже там, i Никон там, i Демид хитається... Побрався з Ганкою, а вона тепер Кляра Цеткiн, обробляє жiнок... Хочуть перебрати кооперативу... Стара управа... Ти ж знаєш: Рона - голова, Iлько - секретар, я - бухгалтер, Кiндрат, Антiн i Симон - члени... Але ж Симон - зайво казати... П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства "мокрого клубу". А я оце був у Крем'янцi i менi там сказали: як тiльки переберуть камонiсти - кiнець нашiй лавочцi... Тепер до нас перевели "постерунок",у дяковiй хатi сiм полiцаїв, по селi бешкети... На Рiздво Йон зробив дебош y церквi - зiбрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах... Люди мало його не розiрвали. Тепер вони збирають пiдписи, щоб зiбрати надзвичайнi збори, i завтра це має статися... Я, Антiн i Кiндрат вирiшили воювати. До останнього. Проти Йона... А тепер нам цiкаво, що на це ти... Всi три дивились на Володька. - Яз вами,промовив вiн.- Ясно. Я "туди" йти - йшов, але не дiйшов i добре, що не дiйшов, а за науку заплатив, бо бачив на власнi очi людей з того ославленого раю... Тисячами тiкають... А тут ми мали б самi лiзти в його лабети. Хлопцi! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо боротись... До останнього! Або ми, або вiн. На це звiвся Антiн, а його дебела постать сягала пiд самий сволок... - Ти, Володьку, викликав того вовка - ти його мусиш загнати назад. Село кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршуковi викришив кiлька зубiв. Йди ти, кажу, iк чорту з тими своїми лєнiнами... А вiн до мене з матюком... О-о, коли ти вже до матерi заїжджаєш, то вже зась. Мазнув його по зубах, що той полетiв в коцюбник, а два зуби у смiтник виплював. На мене хотiли накинутись, але не вдалось.- I Ангiн байдуже пiдняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки. - Зате Йон. Ех! У нього ще всi зуби i тверда рука,- докинув Кiндрат. - Ну, що ж... У нього зуби - у мене зуби. Будемо гризтись,- розвiв незграбно руками Антiн. - А знаєте... Я чув,- заговорив Кiндрат,- Йон хоче вiдкрити свою "лавку". На мiсцi козака... У Григорковiй хатi... - Та бре... - озвався Антiн. - Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака... А козак зв'язався з комендантом... - 0-ха-ха! Отодi б наш кооператив дiйсно ляснув,- сказав Володько.- Але ж то буде коломийка, I козак... А в нього все ще купують? - питав Володько. - Як не будуть купувати,- озвався Сергiй... - Тож наш "прикажчик" там днює й ночує. Ех, Рона, Рона... Казав йому не в'язатись з таким пройдисвiтом... Всiх покупцiв до козака спрямовує. А Рона не вiрить... То ж його Бухлов... Iнтелiгентний человек... Щоб вiн здох, такий. Говорили довго, жваво, гаряче. У хатi дим вiд цигарок. На сiрих стiнах балухатi тiнi. Аж то прийшов Сергiїв батько, був трохи напiдпитку i розмова припинилася. Почала про вечорницi... А трохи згодом, коли розiйшлися i Володька проводив, як звичайно, Сергiй, вернулися знов до тiєї ж справи. - Маю найбiльшого ворога: батько. Злигався з "ними". I все за Мокрину. Доносить їм ва мене... Метелиця не втихала, бiля церкви зайшли пiд дзвiницю i стали в затишку... - А,- казав Сергiй,- тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дiдько не розбереться. Село дiйсно кипить, i я не знаю, яка з цього вийде юшка. Як завтра програємо - все пропало. Козак веде свою лiнiю, злигався з полiцiєю, доносить, що у нас тут дiється, але добре, що вiн стявся з Йоном... Володько вислухав цiлий довгий звiт про цi справи до найменших подробиць, йому ця картина стає ясною, вiдчуває i свою вину, а головне - повна несвiдомiсть людини у всiх її промiрах. Вкинуто бацилу "класової боротьби" туди, де не iснувало нiяких класiв, а тому постала боротьба для боротьби, гарячка мiкробiв тифу в примiтивно-здоровому органiзмi недорозвиненого iнтелектуально людського єства. Розумiється, що це пов'язане i з нацiональною амбiцiєю цих людей. Вони тут "пiд Польщею", а там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш "трудящi", "робiтники i селяни", то, можливо, ще краще, дарма що i тут нiяких iнших класiв, за винятком до кiнця зпролетаризованого колишнього помiщика Рони, вони не бачать... Але вiв лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально знищена алкоголем iстота, i нiякої небезпеки для "трудящого народу" вона не може творити. Чому ж тодi боротьба з "помiщиками й буржуазiєю"? На це питання нiхто не збирається вiдповiдати, бо його давно вияснив Карло Маркс i Володимир Лєнiн. Тому навiщо про це думати. - А слухай... Що з Наталкою? - обережно запитав Володько. - Хворiє. Тяжко... Сухоти чи що... Не виходить нiде. Зараз, як ти вiдiйшов - лягла. Кажуть, дуже простудилася... Десь там на полях ходила... Була, мов непритомна. Мокрина вiдвiдує її. Я казав Iльковi: не силуй її. Не хоче, то не хоче Але Iлько, як Iлько, розуму в нього, як у доброго козла... Боїться, що замiж не вийде i зiстанеться йому на шиї. Хiба ж Наталка з таких, що сидiтиме комусь на шиї... Iлько страх проти тебе... То, каже, вiн все наробив... Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але тепер, як довiдається... Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти "з ними" - все добре... Hе з ними - бiда. З тебе зроблять смiття. Це їх етика - також "для добра людства". Володько мовчав. Згори, з пiддашшя, особливо коли повiвав вiтер, сипало дрiбним снiгом, але холодно не було, а було тихо i навiть затишно, лишень тi неспокiйнi думки i тi болючi вiдчування. - Наталка анi тепер не виходить? - запитав Володько. -Нi. - Лежить? - I лежить i не лежить... Ти б її тепер не впiзнав. Один кiстяк. Я оце було до неї зайшов... Вона запитала: думаєш, вiн мене ще буде любити? Я кажу: хiба я знаю. Зовсiм занепала Зовсiм. Каже: я хочу вмерти. Попiвська Ольга також вмирає I взагалi, у Левинських,- продовжував Сергiй,- тепер дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдiй. У хатi двоє вмираючих i обоє на сухоти. Глiба iнспектор хоче перенести на iнше мiсце... Роман пиячить... Олег залишив гiмназiю й перейшов, до духовної семiнарiї, щоб уникнути побору... Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже пiдупала. Володько, розумiється, мав про що думати... Йшов поволi додому, темна нiч, засипана снiгом дорога, шумiв вiтер...I всi цi клопоти, що зiбралися нараз, нiби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари за пашпорт... А де тi грошi взяти... Нема ось за що сестрi чобiт купити, на сiль, на сiрники, на нафту не хватає... А тут ще один суд над головою. Не сьогоднi-завтра викличуть на суд за тi золотi монети, що їх вiдобрали на границi... I мало - вiдобрали, прийде нова кара... Добре, що бодай слiдство припинили... Невiдомо як надовго, але поки що видається все г