юдей, коториє занiмаються рицарським дiлом), ми нiгде не ожидали вас, не брали предосторожностi i не були готовi к тому, чтоби дать вам отпор. Один господь бог спаситель сохранил i защитил нас от вашей напастi i нашего бєдствiя. I так как ваш поступок огорчил нас i причинил нам, войску Запорожському, досаду, то ми, по примiру древнiх предкiв i братьев наших, рiшили постараться за обiду i огор-ченiв воздать i отомстить вашей ханской мосцi i всему ханству ровним за ровное, но не тайно, како ви поступили, а явно, по-рицарськи... I если та "гостина" наша в вашем панствi показалась нам "недишкретною", то, бить может, так оно i єсть, iбо козаки, как не одной матерi дiти, так i не одного нрава: однi стрiляли направо, другiе налiво, а третi прямо, но так добре, что всi в цiль попадали. Да i "недишкрецiї" той ми от вас научились, а не сами видумали... I єсли ми в єтом торжествi чим-небудь обезпокоїли вашу ханськую мосць i вам показалось что-нибудь с нашей сторони "недишкретним", то iзвiнi нас на том, ваша ханская мосць; не забивай, однако, что всякая "недишкрецiя" обикновенно платиться за такую же "недишкрецiю". Не iзволь, ваша ханская мосць, смотрiть на сраженiб, как на пугало, i нас, войско Запорожськоє, нi во что ставить, а впредь на нас откритой войной наступать; в противном же случаi, єсли будеш поступать iначе, то i ми, взаiмно собравшись уже гораздо лучше i в большей силi, явимся в кримское панство не на сивашськую переправу, а прямо в самий Перекоп, виломав у нiй i отворив для себе ворота, на что iмiєм все средства, i до тих пор iз него не вийдем, пока, при всесильной божьей домощi, не увидим конца свого дiла. Iтак, ми, войсько Запорожськоє низовое, не желаем воевать i бить в распрi с вашею милостiю i со всiм кримским панством; однако, єсли снова увидiм с вашей сторони повод к войнi, то ми взаїмно яе побоїмся напасть на кримское панство. Iзложив все єто, желаем вашей ханской мосцi доброго здоров'я i счастливой жизнi. Вашей ясновельможной ханской мосцi доброжелательние приятелi Iван Сiрко, атаман кошевой, со всiм войска низового Запорожського товариством"[14]. Як бачимо, i цього листа написано з уїдливою дошкульнiстю й дотепнiстю, властивою запорожцям. З його сторiнок постає образ розумного, хороброго, далекоглядного й чесного ватажка низового вiйська Запорозького. I. Д. Сiрко помер 1 серпня 1680 року в запорозькому селi Грушiвцi, на своїй пасiцi. Велична могила, пiд якою поховано прах козацького полководця, сотнi рокiв стояла в Капулiвцi на високiй прямовиснiй кручi, об яку бились невтомнi хвилi Славутича. Бiля пiднiжжя могили, обнесеної гарною ажурною огорожею, влiтку було багато квiтiв. Пiд задумливими акацiями на гранiтному п'єдесталi в 1954 роцi, в днi святкування 300-рiччя возз'єднання України з Росiєю, було встановлено погруддя (за малюнком Рєпiна) запорозького ватага Iвана Сiрка. На гранiтнiй плитi навiчно викарбуванi слова: "Тут похований кошовий отаман вiйська Запорозького Iван Дмитрович Сiрко - 1.VIII.1680 р." А нижче могили - ще одна плита з написом; "На цiй мiсцевостi знаходилась Запорозька Сiч, яка була центром запорозького козацтва i вiдiграла прогресивну роль в iсторiї українського народу". Могила Сiрка зберiгалася в Капулiвцi й до наших днiв. Та з'явилась загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали все ближче пiдступати до берега. Отже, могилу Iвана Сiрка треба було рятувати. Громадськiсть республiки висловилася за перенесення праху колишнього отамана в iнше мiсце. У квiтнi 1967 року Днiпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останкiв кошового отамана Iвана Сiрка на так звану Сторожову могилу, що стоїть поблизу колишньої Сiчi, неподалiк села Капулiвки. Виконання цiєї постанови було покладено на комiсiю в складi 9 осiб. При розкопцi могили 23 - 24 листопада 1967 року виявилось, що Сiрко лежав у дубовiй трунi, на ньому була шапка, виготовлена з соболиного хутра, частина одягу, червона китайка, якою за звичаєм вкривали козака свого отамана, проводжаючи в останню путь. Фахiвцi встановили, що Сiрко помер вiком 70 - 75 рокiв, мав зрiст 174 - 175 сантиметрiв. Зараз Сторожова могила умiлими руками обладнана, височить погруддя Сiрка, зробленi схiдцi. Тут же стоїть i старий пам'ятник, який запорожцi поставили на першiй могилi Сiрка. Навколо могили шумлять гiлчастi акацiї. На великий жаль, портретного зображення отамана Сiрка iсторiя нам не залишила. Отож було вирiшено звернутися в Iнститут етнографiї iменi Миклухи-Маклая АН СРСР. 27 листопада 1967 року череп I. Д. Сiрка було передано в лабораторiю пластичної антропологiчної реконструкцiї вiдомому вченому М. М. Герасимову, Та смерть професора перешкодила виконати цю складну працю. Вiдтворити риси обличчя нацiонального героя українського народу взялася талановита учениця М. М. Герасимова, кандидат бiологiчних наук Г. В. Лебединська. "I. Д. Сiрко,- зазначала вона,- помер зовсiм не молодим. Про це свiдчать зарослi шви черепа та вiдсутнiсть зубiв. Нам бажано б вiдтворити риси обличчя в молодому вiцi. На це, звичайно, потрiбен час. А поки що вже вiдтворено риси Iвана Сiрка в профiль та анфас - саме такими, якими вони були в останнi днi його життя". Вже пiзнiше погруддя, виконане за портретом Рєпiна, було замiнено. Майстри ливарного цеху Нiкопольської райсiльгосптехнiки М. А. Брей та I. К. Мелешко вiдлили нове погруддя Сiрка за портретом, присланим з Iнституту iменi Миклухи-Маклая. Погруддя має висоту 1 метр 25 сантиметрiв. Унизу читаємо напис: "Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер 1680 г.". Так на Днiпропетровщинi у зв'язку з 300-рiччям возз'єднання України з Росiєю увiчнено пам'ять про Iвана Сiрка. У СТЕПУ ШИРОКОМУ_ _ I я вирiшив поповнити мiй архiвний матерiал матерiалом археологiчним. З промови Д. I. Яворницького на ювiлеї Д. I. Яворницький пiд час археологiчних розкопок часто зустрiчався з простими людьми, якi своїми розповiдями збагачували його матерiальну та духовну скарбницю. Про цi зустрiчi з людьми багато залишилось цiкавих спогадiв. Але нiхто краще не мiг розповiсти про них, як сам Дмитро Iванович. Отож i переповiмо окремi фрагменти з його книжки "По следам запорожцев", в якiй свого часу були опублiкованi цi розповiдi. Був лiтнiй день. Сонце так пекло, що копачi познiмали з себе сорочки й пiдставили спини пiд слабенький вiтерець, щоб прохолодити тiло й зiгнати рясний пiт з обличчя. Копачi примiтили, що до них шкутильгає степом якийсь дiд. Його, видно, зацiкавило, що то люди тут роблять. Вiн, не довго думаючи, пiдходить до могили, забирається на високий бiчний гребiнь, дивиться вниз i кричить: - Пани, здоровi були! - Здоров був, дiду! Що доброго скажеш? - Скажу вам, що не тут ви копаєте! - А де ж би нам копати? - Копати б вам у Нешкребiвцi! - А що ж у тiй Нешкребiвцi є? - Що у тiй Нешкребiвцi є? Там є могила i поверх тiєї могили орел сiда, а всерединi її дванадцять ставникiв стоїть, у тих ставниках дванадцять свiчок горить, а пiд ставниками дванадцять пiстолiв лежить, а пiд тими пiстолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать! - Чого ж ти, дiду, сам не копаєш, як знаєш, що там дванадцять бочок з золотом заховано? - Еге, менi очi повилазять, бо там таке заклятiє лежить, що хто викопа, то в того й очi повилазять на лоба. - А як у нас повилазять? - Вам нiчого - ви пани! Дружним вибухом смiху вiдповiли копачi на такi слова дiда. Цей гомеричний регiт увесь час то в одному, то в iншому мiсцi проривався з великою силою. А дiдок, винуватець смiху, давно вже пошкутильгав од могили в степ. Жарти, дотепи, примовки, що їх охоче пiдтримував Дмитро Iванович, усе бiльше й бiльше поширюються серед людей, що копають могилу. - Пане, що я вас хотiв оце спитати,- звернувся до Яворницького рудий кремезний селянин. - А що ти хотiв мене спитати? - Я хотiв вас спитати, чи багато ви получаете жалування? - Тисячу карбованцiв! - вiдповiв Дмитро Iванович навмання. - Не маленьке й жалування! Чув, Грицьку? - каже другому селяниновi. - Чув. - А який на вас чин? - Археолог! - Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку? - Чув. - А як же ви копаєте - од царя? - Од царя! - Од самого Царя? - Од самого царя! - Од правительства? - Од правительства! - Од самого правительства? - Од самого правительства! - Од самiсiнького? - Од самiсiнького! - Ото яке дурне правительство! - Як так? - А так: могили копати, так грошi в нього є, а ховрашкiв iз нiр виганяти, щоб врятувати наш хлiб, так для цього нема,невоспотребним дiлом занiмаються... Розкопки могили тривають далi. Ось випав один, другий дощик, i всi стали надiятись на добрий урожай. Але поля сусiднiх сiл дощ не захопив, там посуха погрожує неврожаєм. - Чи добрим ми дiлом займаємось, що могили копаємо? Може, за те бог i врожаю не дає, що ми викидаємо з могил християнськi кiстки так, що аж шумлять? - сказав найстарiший богобоязливий дiдок. - А чи ти знаєш, що ми копаємо? - втрутився в розмову Яворницький. - А що? - Скiфiв. - Що ж вона за скехва така? - Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала i без штанiв ходила. - Отака вона падлюка? - Отака ж вона i є падлюка! - Ну, так маслуй же їх лопатками, коли так! Добрий настрiй знову вiдновлюється, i робота триває. Якось улiтку 1883 року Дмитро Iванович їхав у село Славгород. Його вiзник, на прiзвище Чорний, виявився людиною балакучою i багато чого розповiв про селянськi звичаї, про попiв i панiв та їхнi примхи. - Ну, як ти такий знаючий чоловiк, то, може, розповiси менi, чому у вас село зветься Гнидиним? - спитав Яворницький з прихованою посмiшкою. - Та вже, мабуть, од якогось запорожця Гниди пiшло, вiд такого, що, мабуть, паршивий та миршавий був, на гниду схожий. Тепер тут живе пан, од того ж таки Гниди поколiння; тiльки вiн себе зве Гнєдiн, а народ усе-таки по-старому велича - Гнида та й Гнида. Вiн за крiпосного права скiльки перепоров своїх людей, щоб не смiли казати Гнида, а казали б Гнєдiн, так де там! Гнидою так i зоставсь ! А ото як уже мужики вийшли на волю, так один? гнидiвський чоловiк, такий, що чумакував у Крим по сiль, вернувшись додому з дороги, прийшов до пана та й каже: "Оце я, папочку, чумакував у Крим та бачив там по дорозi вашого родича".- "Якого?" - питає пан. "Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: "Ти звiдкiля, чоловiче?" - "I" Гнидиного!" - "А, це звiдтiля, де мiй родич живе, пан Гнида. Ну, так скажи ж йому, що кланяється йому Воша..." - I що ж тому чоловiку за таку рiч од пана було? - А що? Вигнав у потилицю вiд себе. СЛIПИЙ БОЯН[15]_ _ Одначе для повноти зображення iсторiї запорiзьких козакiв менi й цього здавалося мало: я вирiшив... зiбрати етнографiчний матерiал у виглядi народного повiр'я, iсторичних дум, пiсень, приказок, прислiв'їв. Iз виступу Д. I. Яворницького на ювiлеї Хто хоче знати духовне життя простих людей, хоче почути стародавнi пiснi, казки, перекази, прислiв'я, тому слiд звертатися до старих людей, i насамперед до слiпцiв. Слiпець не бачить сонця, позбавлений єднання з оточенням i утворює в собi особливий свiт. Бiльшiсть слiпцiв, замiсть втраченого чуття зору, винагороджуються сильним розвитком чуття слуху, пам'ятi, музикальних здiбностей i творчої уяви. Слiпець, особливо той, що вештається помiж людьми, це багатющий скарб рiзноманiтного духовного матерiалу. Треба тiльки зумiти до нього пiдiйти, а головне, треба з ним зжитися, треба викликати в нього до себе довiр'я i прихильнiсть. Для цього iнколи доводиться позбавляти себе так званих культурних вигод життя, спати з ним в однiй хатi, вiддавати себе на з'їдання тим же паразитам, яким часто вiддає себе слiпець, їсти з ним убогий харч, а iнколи випити з ним смердючої торiлки, вiд якої очi рогом лiзуть з лоба й душа назовнi проситься. За таких умов можна що-небудь вивудити вiд слiпця i подiлитися здобутими матерiалами з тими людьми, якi цiкавляться внутрiшнiм життям простолюдина, але самi не зможуть знайти до нього путi, зблизитися з ним. З усiх слiпцiв, з якими Яворницькому довелося зустрiчатися в своєму життi, бiльш за все запам'ятався йому слiпець Хома Васильович Провора, що жив у селi Богодарi, Юлександрiвського повiту, на Катеринославщинi. Йому було понад 55 рокiв. Це людина вище середнього зросту, з лисою головою, що мала великий обсяг i оригiнальну форму - таку, яку на Українi називають: голова як коробка. Така голова вмiщує в собi дуже багато мозку, як це пiдказує особисте спостереження, визначається допитливим розумом. З природи вiн дуже чепурний, охайний, завжди голить свої вуса й бороду, робить усе це сам - навпомацки. Народився Хома Провора зрячим, але зробився слiпцем через нещастя, яке сталося з ним на шостому тижнi пiсля народження. Це було так: його мати дуже натопила пiч i поклала малятко на черiнь, де було насипано сушитися просо, а сама пiшла на панщину. Дитину залишила пiд догляд своєї маленької дочки, яка зразу ж, коли мати пiшла з хати, побiгла до рiчки купатися. В цей час дитина прокинулася вiд сильної спеки, стала кричати, пручатися й вимахувати рученятами, вiд чого гаряче просо понабивалось їй в рота, вуха i в очi. Коли мати прибiгла з панщини, то вона змогла очистити дитинi рота й вуха, а з очима, хоч як вона старалася, нiчого не змогла вдiяти. Пiсля цього випадку почали в дитини гноїтися очi, i гноїлися вони доти, доки зовсiм не вигнили. Ось така нещасна дитина стала навiки слiпцем, i, як сам вiн сказав: "Так добре й не роздивився нi батька, нi матерi". Хлопчик вирiс, став здоровий i навiть гарний парубок, але так i залишився нежонатий. Вiн ще з дитинства вирiшив жити в селi Богодарi, при панському дворi, раз назавжди вiдмовився брати на плечi торбу i йти по свiту старцювати. Це було йому не до душi, i вiн вважав за краще бути останнiм рабом, нiж волочитися по свiту з торбою та костуром i простягати руку за милостинею: вiн був занадто гордий для такого низького дiла. До того ж вiн дуже любив свiй куточок, де Гайчур сходився з Вовчою, i нi за що в свiтi не хотiв розлучитися з ним. Зате вiн далi свого Богодара й далi найближчого до нього села Покровського нiде на своєму вiку не бував. Проживши стiльки часу в Богодарi, вiн добре знав кожний рiвчак, кожний камiнець i завжди ходив i по двору, й до рiчки, й у сад, i в лiс без палицi, без поводиря. Знаючи всi заулки, куточки Богодара, вiн знав всiх мешканцiв - живих i тих, що давно повмирали. Хома Провора - це живий лiтописець, досить тiльки його думки навести на минуле, як вiн розповiсть усе до дрiбниць. Та це ще не все. Хома Провора знає багато переказiв про кожну рiчку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого боку пiдходить до Богодара; вiн знає безлiч казок, багато всякого роду оповiдань, примовок, прислiв'їв, приказок, нарештi, вiн чудово грає народних українських пiсень, а ще краще грає на сопiлцi. - Скрипку та гармонiю нечистий видумав, а сопiлочку... Е, на сопiлку сам святий Петро грав,- казав Провора. Такого витонченого артиста, такого дотепного вiртуоза гри на сопiлцi, як Хома Провора, важко знайти по всiй губернiї. А вся цiна його сопiлцi - три копiйки! Але що вiн на нiй тiльки не висвистував, якi тiльки на нiй не виводив трелi,- цього не передати, не розповiсти: для цього треба послухати самого артиста-вiртуоза. То вiн насвистує задушевно мелодiйну козацьку пiсню, то вдарить на сопiлцi пальцями й утне козачка, зорьку, катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить закаблуками єврейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь божественну, то виведе росiйську "Сашеньку", яку вiн тiльки що, напередоднi, слухав вiд захожої людини i яку вже з усiма вiдтiнками виводить на своїй сопiлчиночцi. Грати на сопiлцi для Хоми Провори було не тiльки розвагою, але й високим, нiчим iншим не замiнним естетичним вдоволенням i насолодою: вiн вкладав у сопiлку свою душу, всi свої думки, всi свої почуття. Тут вiн ставав вищий за самого себе, тут вiн справдi пiдiймався до рiвня артиста i забував увесь свiт, забував свого гiрку долю, свою самотнiсть, свою вбогiсть, забував навiть страшне "слiпе" горе своє, яке iншим часом давалося взнаки на кожному кроцi. В тиху мiсячну нiч, коли всi на селi пiсля важкої працi пiдуть спати, коли парубки й дiвчата, що гуляють до пiзньої ночi, розбредуться з вулиць по своїх домiвках, коли степовi рiчки впадуть у тихий i легкий напiвсон, коли навiть степовi коники припинять свою завзяту трiскотняву i коли мiсяць уже високо-високо пiдiб'ється пiд яснi зорi й заллє своїм свiтлом увесь степ, тодi Хома Провора вилiзе з великого, зробленого над дверима стайнi слухового вiкна, спустить униз свої ноги, вiзьме до рук сопiлочку й починає тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пiсеньку. I журливий мотив тiєї пiснi йде назустрiч соннiй рiчцi, зливається з легеньким шелестом високого очерету по берегах, долинає до невеликого берестового гаю, який поставав чорною плямою з правого берега рiчки, падає на вершини близьких могил i потiм губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу... Сопiлочка спочатку свистить тихо, але потiм її свист дедалi дужчає; сам гравець усе частiше перебирає пальцями i бiльше й бiльше оживає. Iнший чоловiк уже й виспиться, вже кiлька разiв пiдiйметься з свого лiжка, а Хома Провора все насвистує i насвистує, i що далi, то свист його здiймається все вище й вище, i натхнення його зростає все сильнiше й сильнiше. - I коли тiльки цей Хома спить? - спитає iнший чоловiк, довго прислухаючись до гри Хоми Провори. - Е, то ж йому, бiдоласi, тiльки й утiхи, що пограє на сопiлочцi та повеселить душу свою музикою... Та ось сопiлочка затихла, i на змiну їй понеслися з гаю дивнi трелi солов'я - цього єдиного i неповторного артиста-вiртуоза, але не в царствi людей, а в царствi пташок. Соловейко також забув увесь свiт, забув самого себе, весь вiддався своєму спiвовi, i його чарiвнi, його грацiознi, його дивнi й чарiвно-нiжнi переливи голосу стеляться по тому ж широкому степу, падають на ту ж напiвсонну рiчку i потiм поступово затихають i поступово вiддаляються вiд спiвця, стають все менше й менше чутними i пiд кiнець зовсiм зникають у неосяжному морi безмежних степiв i в прохолодних струменях плавної i вiльної рiчки... I змагаються мiж собою два солов'ї, i сперечаються доти, доки на небосхилi не появиться ранкова зоря. Опрiч гри на сопiлцi, Хома Провора дуже любив пiснi. Таким уже, мабуть, i народився спiвучим. "Тут у нас одна дiвчина жила - брава така була! - кухарева дочка. Так вона оце, як заспiваю я, бувало, пiсню: "Та як вийду за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новiї, а трава зеленiє, та трава зеленiє, моє серденько ниє, ниє-пониває, а що милого немає",- так, кажу, як заспiваю я цю пiсню, то вона обiйме мене руками за шию, слуха-слуха, а далi й каже: "I що б я тобi, Хомушко, якби ти молодий був, за цю пiсню сказала, що б я тобi зробила!" I таке захоплення дiвчини пiснями Хоми Провори цiлком зрозумiле: в пiснi, як i в грi на сопiлцi, Хома Провора виливає все своє горе, в пiснi вiн передає всi свої душевнi страждання, передає всi свої сердечнi занепокоєння, свою тривогу. Пiсня для нього не тiльки розрада, а справжнє життя, де вiн уявляє собi живих людей, чує їхню розмову, входить в їхнi думки, розумiє Їхнi почуття. Бiльш за все припали до серця Хомi Проворi пiснi жалiбного тону й широкого розмаху; це тi пiснi, якi тепер уже вiдходять у давнину i яких спiвають тiльки старi люди. Ото, було, сидить Яворницький вночi проти вiдчинених вiкон, що-небудь пише в своїй кiмнатi. Прямо з вiдчинених вiкон будинку вiдкривається далекий краєвид на степ, на могили, на шлях, який проходить повз могили. Чисте, наповнене пахощами степових трав повiтря вривається через розчинене вiкно в невеличку кiмнату i всю заповнює її собою. Тихо, ледве чути вiдчиняються дверi, i через тi дверi до кiмнати входить Хома Провора. - А що - ви все шкрябаєте? - Усе шкрябаю! - Мабуть, так, що все про запорожцiв? - Та, мабуть, так, що все про запорожцiв! - А не чули ж ви оцiєї пiснi? - А якої там пiснi? Породила мати сина Василя, А iспородивши, вигодувала, А вигодувавши, та й iзростила, А iзростивши, та й оженила. Та взяла невiсточку не до любовi, Та не бiлеє личенько, не чорнiї брови. Посилав сина та в путь-дорогу, Молоду невiсточку полоти льону: "Не виполеш льону - не йди додому, Стань же ти в полi хоч билиною, Тонкою, високою, кучерявою". Як приїхав син Василь з путi-дороги Та вклонився матерi низенько у ноги: "0й що ж то я бачив же в полi билину, Тонкую, високую, кучерявую". "Ой вiзьми ти, синку, гостру сокирку Та й iзрубай, синку, та ту билинку, Тонкую, високую, кучерявую!" Як поїхав син Василь рубать билину, Та як кинув син Василь гостру сокиру, Та як кинув внерше вiн, кинув - прокинув, А в другий раз кинув вiн, кинув, не вдарив, А в третiй раз кинув вiн - заговорила: "Не бий мене, миленький, я твоя мила, Це ж твоя матусенька так наробила, Що я в полi стала та билинонька, Тонкая, високая, кучерявая". - Так чули, кажу, цiєї пiснi? - Нi, не чув i не знаю! Спiвай, я її зараз же i на голое запишу. Хома Провора сiдає навпочiпки, впершись спиною в стiну, виймає з рукава своєї сорочки сопiлочку i починає в неї свистiти i пiсля кожного свисту виводить пiсню на голос. Яворницький записує слова i помiчає мотив пiснi, Але дивна рiч: як тiльки спiвець дiйде до того мiсця пiснi, де говориться, як билиночка здригнула й заговорила, так несподiвано й розридається. Тут вiн i сопiлочку свою з рук випустить, i спiвати перестане, i одне тiльки те й робить, що сльози рукавом сорочки витирає, i тут же сам себе соромить i вмовляє: "Ото! Дивись, пiсню спiва та й плаче! Хоч би що путнє, а то пiсню!.." Заспокоївшись, Хома Провора витирав сльози i знову починає все з самого початку, як вiн каже, "з краю", насвистуючи на сопiлцi й виводячи на голос. I знову, коли дiйшов до того самого мiсця, проти своєї волi, проти свого-бажання, став плакати, i плаче, як мала дитина... - Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадiд мiй запорожець! Добрий запорожець, що вiд пiснi плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очi були, а то й зовсiм нема, а плачу... Ну, слухайте ж далi: берiть у руки перо та виводьте. Яворницький бере в руки перо, але почуває, що в нього самого руки тремтять вiд хвилювання. Хома Провора пiдбадьорюється, пiднiмає тон вище й заспiвує: "Гей, та породила мати сина Василя, а iспородивши, вигодувала..." Але цього разу вiн i до половини пiснi не дiйшов, i чути з тону голосу й з нерiвного свисту сопiлки, що вiн знову не витримає. - Слухай, Хомо, що я тобi скажу: хай уже цю пiсню ти виведеш менi на голос iншим разом, а тепер заспiвай менi якої-небудь або запорозької, або гайдамацької. I Хома Провора заспiвує нову пiсню. I отак скiльки пiсень попало в записну книжку Яворницького вiд Хоми Провори! I яких пiсень! Як тiльки вiн почне виводити голосом яку-небудь пiсню, як тiльки вiн заграє на своїй сопiлцi, так уже й чути, що то стародавня, самобутня i нi з чим не зрiвняна пiсня. Багато цiлих годин i цiлих тижнiв, веселих i сумних (бiльш за все сумних), провiв Яворницький з Хомою Проворою, заслухуючись його грою на сопiлцi i тiшачись його мелодiйними пiснями, якi за душу брали, але нiколи не бачив його, щоб вiн плакав вiд iншої пiснi, опрiч наведеної. Чому саме ця пiсня розхвилювала до слiз Хому Провору - так i лишилося невiдомо: Дмитро Iванович не став своїми розпитуваннями тривожити його хвору душу, сам же вiн з приводу цього завжди залишався нiмим як риба. Крiм пiсень, Хома Провора багато знав переказiв, легенд, рiзних оповiдань про минуле. Розповiдав вiн захоплююче, цiкаво, дохiдливе. Багато можна знайти на Українi, в рiзних закутках, розповiдачiв-боянiв, але далеко не всякий з них володiв даром передавати свої розповiдi в таких художнiх образах, з такою живою мiмiкою i з таким неудавано веселим гумором, як це передавав i зображував Хома Провора. Мало того: Хома Провора розповiдав не тiльки художньо, але й оригiнальне. - У якомусь царствi, у якомусь государств! була царiвна, така начитана, така написана... - Як же то "написана"? Хiба так можна казати? - А чому ж не можна? Як кажуть "начитана", то повиннi казати i "написана". - Ну добре: "Така начитана, така написана". - Така, кажу, начитана, така написана, що он яка! Зробила вона собi корабель, iзгрузила його грузом, сiла в нього та й гайда по морю, по окiяну. Тут де не взялася буря! Як пiдхопила вона той корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство... А як ви там записали? - А ось як: "Тут де не взялась буря! Як пiдхопила вона той корабель та як хуркнула!.." - Не так! - А як? - Де не взялася буря! Як пiдхопила вона той-корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство! Розповiдач саме домагався того, щоб записувач так само роздiльно й з такою ж iнтонацiєю i наголосом записав "хуркнула" та iншi подiбнi слова, як вимовляв вiн сам. Тiльки тодi, за його словами, казка буде записана "настоящим манiром". У Хоми Провори... шахрай - не шахрай, а "митець"; не почервонiла, а "зашарiлася"; не розсердився, а "заярився"; не заручилися, а "порукалися"; не обтесався чоловiк, а "охмолостився" ("помiж людей став бувати, то й охмолостився трошки, а то був такий патика та матула, що й казати нiчого"). У Хоми Провори коняка не пiшла в руки од того, що за нею "зажалковано". У нього... якщо Вода в рiчцi, то "вода як серебро", а коли степ чи лiс, то неодмiнно "дрiмливий лiс, сонливий лiс". У нього царiвна не наїхала, а "налучила на скелю", i не заплакала, а "ударилась у великий плач". Хмарка не нахмарила, а "хмарка засмутилася". Казку вiн найчастiше закiнчував так: "Задав пир на весь мир, i я там був, а не бачив того аж нiяк..." УКРАЇНСЬКI ЧОРТИ_ __ Дорогою з Бердянська Дмитро Iванович заїхав до старого мiста Ногайська, щоб познайомитися з художником Анастасом Гордiйовичем Смоктiєм i поговорити з ним про запорозьку старовину. Смоктiй зустрiв професора з великою радiстю: обнялися й поцiлувалися, за старовинним звичаєм. - А, голубчику, так он який ви з себе! Знаю, добре знаю ваше прiзвище, чував i читав вас! Цiлий тиждень iсторик прогостював у Смоктiя. Вiн дуже любив народнi пiснi, старовину, чудово спiвав старовинних запорозьких пiсень, знав козацькi думи, грав на кiлькох музичних iнструментах, особливо на сопiлцi. А скiльки вiн знав казок, прислiв'їв, народних оповiдань! Для Дмитра Iвановича це - скарб. Гостюючи в Смоктiя, вiн записував усе. Ось до них пiдходить лiтнiй уже сусiда Антiн Павлович Пiдлужний. Босий, без шапки, в грубiй сорочцi i в нанкових штанях. Починається розмова. Дмитро Iванович бере iнiцiативу до своїх рук. - Скажiть, голубчики мої, яких ви знаєте українських чортiв? - Українських чортiв? - Еге ж, українських чортiв? Якi вони е? - Я знаю одного Безп'ятого чорта. - А який же той Безп'ятий чорт? - Чорт як чорт, а Безп'ятий зветься тому, що вовк йому п'яту вiдкусив. Ну, як хочете ви знати, то чорти бувають водянi, степовi, хатнi й лiсовi. З водяних найголовнiший - анциболот. Це головне начальство над усiма водяними чортами; потiм водяний чорт - це той, що греблi рве; далi синько-водяний - це старий бородатий чорт, такий, що вночi хапає людей та топить їх мiж потоками у водяному млинi; є ще з водяних рябий бiс - це дуже злий чорт; моя баба, було, як лається, то каже: "А щоб тебе рябий бiс узяв". Iз степових чортiв найголовнiший - куцак (у шкодi десь був та й хвоста збувсь); далi танцюристий чорт: у вихорi танцює та б'ється з iншими чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то вiн увесь у кровi буде. Є ще шут-чорт: цей украде або оброть, або путо в хлопця чи в дядька, що пасе коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далi й каже: "Ну, годi вже, пошутив, i годi",- то вiн i пiдкине, 3 хатнiх чортiв найперший чорт - це дiдько. От, було, в старовину так лаялися: "Що ти робиш? дiдько б шанував твого батька!" Або: "Щоб тебе Дiдько взяв!" Цей дiдько як удень, то все на горищi сидить, а як уночi, то шастає по сiнях та по коморах. Так от, для того щоб вiн не шастав уночi, треба ляду на горищi на нiч закривати, бо вiн спуститься з горища до дiжки, що в сiнях стоїть, та й локоче воду, як той пес. Так баба моя, було, щовечора й каже: "Хвесько, га, Хвесько, чи ти закрила ляду на горищi?" З хатнiх же чортiв є ще бiситель-чорт. Отож i лаються ним: "Бiситель твоєму батьковi!" Потiм того - луканька. Це дуже капосний лукавий чорт. Вiн, якщо треба кому капость яку-небудь учинити, так уже так пiдстроює, що будеш чмихати увесь день: той так пiдведе, що й не найдеш вночi дверей спросонку та й учхаєшся; одне слово, дуже капосний бiс. Хатнi чорти плохi, а степовi дикi. Отож i птиця домашня плоха, а степова дика. Iз лiсових чортiв є лiсовик-чорт; вiн сам бiлий, а п'ятки смаленi; цей крiпко дурить людей: вiн оце скинеться чоловiком та й їде по лiсу на такому возi, що так полудрабки й сиплються з нього, а вiн знай лупить та торохтить, як скажений, по лiсу; то лiсовий сторож дума, що воно злодюга якийсь забрався в лiс, та давай за ним гнатися, аж то чорт. Один дiд, на прiзвище Попенко, оповiдав про того лiсового чорта таке: "Iду, каже, раз я по лiсi й доходжу до рiчки, а в нашому лiсi та, бачите, рiчка Озниця протiкає; доходжу до рiчки, дивлюся, стоїть бiля берега човен. Я сiв у той човен та й давай гребтись до другого берега. Гребуся собi та й гребуся, коли це вибрався на середину, аж тут човен як розколихався, як розколихався, i хто його знає вiд чого. Дивлюсь я, аж на днi човника лежить якесь собачатко, так, як ото шарча, лежить, i п'ятка в нього на однiй нозi обсмалена, звернулося в клубочок та мугиче. Та не знаю вже, чи воно в мене була на головi шапка, чи не було, а тiльки я й весло з рук випустив. Тiльки що човен став пiдходити до другого берега, а воно з човна бульк! Та так у воду й булькнуло. Отож воно й був настоящий лiсовик..." Окрiм цих чортiв, є ще чорт Люципер. Це вже страшенний чортюга. Усiм чортам чорт! Це, мабуть, той, що в нiмцiв зветься Люцихвер. Ще е якiсь чорти, нашi-таки, українськi, та тепер я нiяк не пригадую всiх, а чув, як малим був. - Знаєте, Анастасе Гордiйовичу, що я думаю? - сказав Яворницький. - А що? - Я думаю, як би так, щоб намалювати в картинах усiх наших українських чортiв. - А що ж, це чудова думка. Незабаром той задум було здiйснено: в музеї з'явилася вiтрина, а в нiй були виставленi всi чорти. Були там i намальованi, i вилiпленi, та так майстерно, що бiля "чортячої" вiтрини завжди було весело. МАНДРIВКА В СIЧ[16]_ __ Дмитро Iванович часом казав: "Днiпровськi скелi, острови та кручi - найкращi в свiтi". Особливо привертав його увагу своїм мальовничим краєвидом великий острiв Хортиця. Тут вiн був частим гостем, бо саме сюди колись злiталися запорозькi козаки на своїх улюблених чайках. Звiдси вони вирушали в походи на турецького султана i кримського хана. Саме сюди колись з усiєї України збiгалися всi нездоленi й пригнобленi, хто не хотiв коритися польським та своїм панам i глитаям. На цьому островi є велика скеля, яка має назву Диван. Якось Дмитро Iванович зiйшов на цю скелю, глянув навколо себе i сказав: "Яка чарiвна краса!" I справдi, звiдси, як на долонi, було видно Велику Хортицю, Новий i Старий Днiпро, село Кiчкас. - Це мiсце цiкаве ще й тим,- розповiдав Дмитро Iванович,- що коли пiднятися на цей Диван i крикнути, то вiд того крику виразно, з повною iнтонацiєю, залунають голоси по всiй окрузi. Крикнеш басом - луна вiдповiсть басом, крикнеш дискантом - луна вiдгукнеться тим же. Вчений спустився нижче. I ось бiля цього Дивану вiн побачив цiкаву заглибину, зроблену у великiй брилi гранiту. Вiд рибалок дослiдник дiзнався, що це мiсце тут зветься Запорозькою мискою. Змiряв цю "миску", вона має 3 аршини в дiаметрi i 1,5 аршина в глибину. Оце так миска! Вчений уважно розглянув її i прийшов до висновку: ця "миска" виникла вiд того, що в заглибину скелi з м'якої породи якось попав камiнь з твердої породи. Цей камiнь, напевно, виром почало крутити. Заглибина поступово розширювалася й поглиблювалася. Отак i виникла велетенська "миска". Дмитро Iванович спустився ще нижче i побачив двох дiдiв, якi мовчки сидiли на своїх човнах i ловили рибу. - Здоровенькi були, рибалки! - Здрастуйте! - А чи знаєте, чого я до вас прийшов? - Скажете, то й взнаємо! - Чи не знаєте ви, чому цю миску названо Запорозькою? - Знаємо! - А чого? - Та того, що з неї їли запорожцi! - А як же вони їли з такої миски? - Та, мабуть, так, як їли в царицi Катерини в Петербурзi. Посiдали один проти одного та через миску i годуються: цей того, а той цього! Кажуть, що коли запорожцi гостювали в царицi Катерини II, так їм подали такi ложки, що держалки були довшi вiд руки (а треба за самий кiнець держати). Щоб не бути голодними, вони почали цими довжелезними ложками один одного годувати, та й були ситi. - Ну, спасибi вам за цiкаву розповiдь. Бувайте здоровi. Бувайте, пане, здоровi, Як воли та корови! Бувайте, пане, здоровi, Та й нас не забувайте!.. Етнограф хутко дiстав з кишенi записну книжечку i зразу ж занотував цi слова. Майже щороку, влiтку, Дмитро Iванович вiдвiдував iсторичнi мiсця, де була Запорозька Сiч. Туди вiн їздив не просто для прогулянки, а проводив науковi дослiдження, вивчав села, що розкинулися навколо Сiчi. Найчастiше такi мандрiвки i пошуки скарбiв минувшини проходили не в одинцi, а в дружбi з вiрним побратимом, українським фольклористом, етнографом i педагогом Яковом Павловичем Новицьким (1847-1925). Їх єднала щира любов до iсторiї, фольклору, етнографiї, культури свого народу; єднало пристрасне бажання пройтись "слiдами запорожцiв". Д. I. Яворницький любив Якова Павловича, як рiдного брата. У своїх листах вiн його називає найласкавiшими словами: "душевним", "сердечним", "коханим", "любимим" i "голубчиком сивим". "Моє життя,- писав вiн до Я. П. Новицького 18 сiчня 1885 року,- в науцi. В нiй моє життя, в нiй моє серце, в нiй моя пристрасть, увесь мiй юнацький запал"[17]. Якось iсторик помандрував у мiстечко Покровське, що на правому березi рiчки Пiдпiльної. Саме тут була остання Запорозька Сiч. Обходив Дмитро Iванович це мiсце вздовж i впоперек, але нiчого не знайшов. Вiд такої невдачi засумував Дмитро Iванович. Iшов по Сiчi з опущеною головою, з торбою за плечима. Глянь, а бiля нього, як з-пiд землi, вирiс дебелий засмаглий дiд з бiлою головою, за плечима в нього висiв ятiр, а в руках - палиця. Яворницький зрадiв i зразу ж кинувся до нього. - Скажiть, дiдуню, ви тутешнiй? - Тутешнiй! - Де ж ви були, куди йдете? - Рибу ловив, а це пора й додому! - Звiдкiля ж ви, як вас звати? - Яз Покровського, а звати мене Митрофан Чорний! А ви тут що поробляєте? - поцiкавився дiд, оглядаючи незнайомого чоловiка в капелюсi. - Я шукаю запорозьку старовину. Та не пощастило менi: окрiм глиняних черепочкiв та люльки, нiчого путящого не знайшов. - Погано, мабуть, шукали! - Чому ви так думаєте? - А тому, що тут нашi покровчани пiсля великих дощiв i весняної поводi багато всякої всячини пiдбирали. - Що ж саме пiдбирали? - Тут знаходили пiстолi, кинджали, шаблюки, рушницi, гармати, ядра, кулi, свинець, дрiт, глечики, кахель, перснi, бочки з смолою, прошарки вугiлля, склепи сухарiв, купки пшеницi, гудзики, пряжки, намисто, грошi, люльки-носогрiйки та людьки-буруньки. - А де ж усе це подiлося? Може, вкажете, в кого воно зберiгається? - Е-е-е, де тепер його знайдеш! - журився дiд.Багато чого розгубили, а то порозкидали, розламали, бо ми люди темнi; не зумiли зберегти, а бачу, що цi штуки, мабуть, потрiбнi для чогось. Обидва повагом iшли по Сiчi, гомонiли мiж собою, непомiтно й до села дiсталися. - Ось i моя хата! - вказав палицею Митрофан Чорний. Пiдiйшли ближче. Хата стояла бiля самої запорозької церкви. Яворницький придивився до хати, обiйшов її з усiх бокiв, а потiм спитав Чорного: - Ви свою хату добре знаєте? - Та начебто добре. Мiй батько розповiдав, що в цiй хатi 1747 року запорожцi раду радили. - Ти бач! Та ви живете в iсторичнiй хатi! Це добре. Раджу вам, дiду Митрофане, зберiгати цю хатину, доглядати її. А я вiзьму її на облiк, як дорогий пам'ятник минувшини. Митрофан Чорний, як виявилося, був гостинна людина. Вiн запросив iсторика до хати, нагодував його i залишив у себе переночувати. Господар приготував для вченого добре лiжко, але Дмитро Iванович категорично вiдмовився вiд такого комфорту, вiн попросив господаря принести в хату оберемок соломи. На цю солому кинув просте рядно, поклав укривало. - Запорожцi не любили нiжитися,- кинув Яворницький. Другого дня Дмитро Iванович за допомогою Чорного знайшов у селянина Корнiя Забари чотири сволоки, якi збереглися вiд запорозьких хат ще з 1710 року. Таку ж знахiдку виявив i в другого мешканця Покровського - Клима Пироговського. Повернувшись пiсля довгих мандрувань знову до Митрофана Чорного, Яворницький сказав йому: - А що, дiду, як ми завтра сходимо з вами на Сiч? - А чого ж, я охоче пiду. Тiльки що ми там будемо робити? - Пошукаємо козацьких могил. - Добре, деякi могили i я знаю. Чого ж - ходiмо! Мандрiвники взяли собi на пiдмогу ще трьох чоловiкiв з лопатами. За кiлька днiв вони розкопали шiсть невеличких запорозьких могил. Але тiльки в останнiй, сьомiй, натрапили на знахiдки. На цiй могилi стояв невеличкий хрест з написом: "Раб божий Иоанн - Титаровского куреня". Заглибившись у могилу на один сажень, Яворницький знайшов соснову труну, а в нiй великий кiстяк запорожця, з чубом на головi, тричi обмотаним на тому мiсцi, де було лiве вухо, з довгими рудими вусами над верхнiми зубами, з сукняною шапкою з барашковою околицею, з зеленим поясом та двома монетами в кишенi: одна з них мiдна - росiйська подушка 1731 року, друга - срiбна турецька монета. В iнших могилах Яворницький знайшов кiстяки, якi добре збереглися, бiля них були монети 1763 року, жупан, мiднi гудзики, кулi, ядра тощо. Але дослiдник на цьому не зупинився. В селi Грушiвцi вiн знайшов сволок з чудовим рiзьбленням, який зберiгався в хатi селянина Онуфрiя Петровича Метельченка. Етнограф запевняв, що кращого рiзьблення йому ще не доводилось бачити. Цей сволок був завдовжки 7 аршин, зроблений з осокора, розмальований рiзними фарбами. На всю довжину сволока був зроблений напис, який свiдчив, що цей будинок збудував 1747 року 12 квiтня козак Щербинiвського куреня Трохим Киян. Усе, що було на сволоцi, етнограф замалював у свою записну книжечку. Пiсля цього Дмитро Iванович рушив до Нiкополя. Вiн знав, що в цьому iсторичному мiстi збереглася запорозька церква. Коли вчений зайшов до цiєї церкви, в нього розбiглися очi. Перед ним вiдкрилося рiдкiсне багатство, яке попало сюди з найстарiшої запорозької церкви, що була до цього в селi Покровському. Серед багатьох церковних речей Дмитро Iванович зразу ж звернув увагу на iкону Покрова богоматерi. Його вразив оригiнальний витвiр того майстра-маляра. На липовiй дошцi зверху була зображена божа мати, а нижче в повному озброєннi, в чоботях, широких шароварах, у жупанах, пiдперезаних зеленими поясами, з гладко поголеними головами - стояли чубатi запорожцi. Вони були розмiщенi пiвколом по краях iкони. Посерединi їх - запорозький прапор, гармати, ядра, всякi козацькi атрибути. Внизу iкони, вiд козакiв, що стояли попереду, тягнувся майже до самого вуха богоматерi такий напис: "Молимся, покрий нас чесним твоїм покровом, iзбавi