от всякого зла". Трохи вище цього напису зроблено другий: "Iзбавлю i покрию, люди моя". Запорожцi слiпо вiрили в чудодiйну силу цiєї iкони. Трохи пiзнiше ця iкона опинилася в музеї. Дмитро Iванович порадив поповi скорiше позбутися її, щоб не влетiло часом вiд архiєрея, бо запорожцi не святi, а молящi вважають козакiв за апостолiв. Як вiдомо, Дмитро Iванович мав мандат вiд синоду, з яким ходив по всiх церквах i вилучав з них усе, що мало будь-яке музейне значення. Ось i цього разу, показавши свого мандата поповi, вiн зразу ж попрямував до престолу, де лежало величезне євангелiє. Спробував його пiдняти, а воно й з мiсця не зрушило. "Що таке?" - подумав. Пiп пояснив: "Це євангелiє святе, та й вагою воно два пуди, з мiсця не так легко його зрушити!" Розглядаючи рiдкiсне євангелiє, Яворницький знайшов дату - 1759 рiк. У цiй книзi самого срiбла було 28 фунтiв. Користувалися цим євангелiєм тiльки двiчi на рiк. Носив його завжди один дужий побожний нiкопольський дiдусь. I це рiдкiсне євангелiє теж перейшло до музею. Проводячи екскурсiю по вiддiлу релiгiйних культiв музею, Дмитро Iванович показував це євангелiє i казав: "Гляньте на срiбне оздоблення цього двопудового євангелiя, ввернiть увагу на чудовий орнамент - це ж витвiр золотих рук! Ось чому йому мiсце в музеї!" Пiсля огляду запорозької церкви Дмитро Iванович пiшов у село Лапинку, щоб побачити одного селянина, на прiзвище Мокiй Лось,- нащадка запорозького козака. Вiн ще вiд нiкопольських дiдiв дiзнався, що Лось у великiй таємницi зберiгає запорозьке вбрання. Дiд Лось виявився впертим i неподатливим: вiн зовсiм не хотiв розлучатися з своїм скарбом, що переходив з поколiння в поколiння. Дмитро Iванович шiсть рокiв їздив по Запорожжю, шiсть рокiв шукав такого випадку, щоб тiльки побачити справжнє запорозьке вбрання. Пiсля довгого прохання та частування Лося оковитою власник скарбiв розкрив потаємну скриню й витяг на свiт козацьке вбрання. Яворницький узяв його в руки й став розглядати. Один з жупанiв був на козака високого зросту, другий - на козака середнього зросту. Обидва жупани пошито з червоного сукна малинового кольору, на клiтчастiй пiдшивцi персiянського виробу, дуже просторi в плечах i дуже вузькi в перехватах, застiбаються вони на грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькi, а на кiнцях ще бiльше звужувалися, з внутрiшнього боку, проти долонь, кожен з рукавiв мав розрiз у чверть довжини, через це кiнцi дуже легко вiдвертаються назад i називаються "закаврашi". Жупани були обкладенi темно-блакитним оксамитом i застiбалися в розрiзах металевими гапличками. З обох бокiв жупанiв мiж швами зроблено по однiй кишенi. Етнограф запримiтив, що крiй цього вбрання в деякiй мiрi схожий на той, що пiзнiше носили чорноморськi-козаки. З двох жупанiв бiльший зберiгся краще, а менший майже весь поточила мiль. Дмитро Iванович, як знавець запорозької старовини, визнав, що це тi жупани, якi запорожцi носили пiд кунтушами - довгим i широким убранням з вiдкидними рукавами, а чорноморцi - пiд черкескою. Крiм цих двох жупанiв, Дмитро Iванович знайшов у скринi Лося запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю, розмiром двi з половиною чвертi завширшки та 11 аршин завдовжки, темно-малинового кольору, з позолоченими кiнцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в аршин, якi були прикрiпленi до кожного з кiнцiв пояса. - Ну що ж, дiду Мокiю, як ми з вами будемо розраховуватися? - Та, бачите, я такої думки, щоб зовсiм не продавати: жалко! - Та ви ж гляньте на це вбрання - мiль поїла, вам бог за це не простить! Через рiк-два з цих жупанiв лишиться сама труха! - Яке б воно не було, а все ж - запорозьке вбрання, не можу з ним розлучитися! - не поступався дiд Лось. - Скiльки ж ви хочете за нього? - Сто п'ятдесят карбованцiв! - Нi, грошей таких у музеї немає. Ви б краще подарували для народного музею,- благав Дмитро Iванович. - Нi, так не буде! Ото сто карбованцiв дасте - берiть, та й з богом! У Яворницького в кишенi була єдина десятка на харчi, Що ж робити? I Яворницький сказав: - От що, дiдуню, берiть останнi мої десять карбованцiв i на додачу мiй годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан i пояс. Дiд узяв кишеньковий годинник, повертiв у руках, приклав до вуха - цокотить! - Ну, гаразд, берiть: це тiльки для вас, для науки поступився, а для чогось iншого - нiколи б не вiддав! Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро Iванович не шкодував нi сили, нi енергiї, нi своїх убогих коштiв. У своєму листi до колеги, члена? Археологiчного товариства О. М. Подшивалова вiд 8 листопада 1885 року вiн писав, що "часто йому доводилося повертатися з мiсць своїх пошукiв не тiльки без грошей у кишенi, а навiть пiшки i ледве чи не без одягу"[18]. Д. I. Яворницький присвятив себе науцi, нiчого не жалкував для неї. ...Недаремно Яворницький застряв у селi Лапинцi. Окрiм запорозького вбрання, вiн знайшов там ще два цiннi експонати: запорозьку шаблю та карафку. Шаблюка - велика, завдовжки два аршини, на кiнцi трохи зiгнута, вкладалася в дерев'янi пiхви, обтягнутi шкiрою, рукiв'я її закiнчувалося головою птицi, зробленої з дерева. Особливий iнтерес являла запорозька карафка. Зроблено її з тонкого зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у виглядi невеличких пiвкiл. Ця карафка вмiщує шiсть склянок горiлки. Повернувся Дмитро Iванович з мандрiвки на Сiч з коштовними трофеями, якi потiм були експонованi в музеї. ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦIЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного академiка Д. I. Яворницького, я зустрiвся з М. Т. Рильським. Побачилися ми на його дачi в Голосiївцi. Вiн з радiстю повiдомив про Нестора Запорiжжя, як його влучно назвав академiк Д. I. Багалiй. - За своїм характером,- вiдзначив поет,- Дмитро Iванович був людиною демократичною, доброзичливою i життєрадiсною, а до запорожцiв вiн ставився по-юнацьки закохано. I тут вiн розповiв про одне iз засiдань секцiї АН УРСР. Яворницький зробив вельми змiстовну доповiдь про зiбраний ним фольклорний матерiал, потiм пригадав якусь стародавню пiсню i раптом заспiвав - старечим, але приємним голосом. Заспiвав i другу, й третю, якi вiн десь записав. А далi попросив усiх присутнiх пiдтягти, заспiвати гуртом. У залi розкотився дружнiй спiв. Отакий був Яворницький. А коли вiв музеєм екскурсiю, то цей чародiй слова так розповiдав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах вiдвiдувачiв вiд проникливих палких розповiдей цього чарiвника слова. Завжди свої оповiдi рясно пересипав народним гумором. Навiть майстер смiху Остап Вишня, слухаючи його, заливався вiд реготу. Я не раз чув живi розповiдi та спiви цього завзятого запорозького козарлюги. Вiн мав звичку пiд кiнець робочого дня запрошувати своїх помiчникiв до кабiнету: "Ну, синки, досить, зачиняйте дверi музею та поспiваємо". Заходять, сiдають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос Яворницький: - Давайте утнемо якусь народну, що й понинi живе в людях,- пiсню про Самару. Виконали. Потiм Дмитро Iванович: заводив iншу - "Запорожцi, ви добрi молодцi", а далi "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспiвають три-чотири пiснi - настрiй чудовий. В таких випадках Яворницький розповiдав про свою минувшину, зокрема про сутички з мiнiстром Деляновим, який скрiзь ставив йому рогатки, переслiдував, забороняв читати лекцiї про запорожцiв. Слухаючи про це, вчений секретар музею П. Є. Матвiевський спитав: - Як вам, Дмитре Iвановичу, вдається викликати любов, повагу та iнтерес до своїх лекцiй? - Бачите,- вiдповiв Яворницький,- щоб зацiкавити людей своєю розповiддю, треба блискуче знати й любити своє дiло, говорити просто, дохiдливе, образно, переконливо. Коли я читав лекцiї студентам ДДУ з iсторiї Запорiжжя, то спiвав i пiсень. А ще брав iз собою для iлюстрацiї козацьке причандалля: булаву, пернач, пiстоль. Залюбки використовував народнi легенди, прислiв'я, приказки. Мабуть, усе це й прийшлося до душi студентам, бо лекцiї вченого слухали не лише iсторики, а й студенти iнших факультетiв. Одного разу Дмитро Iванович сидiв у крiслi, замислившись. Потiм, очевидно, щось пригадав, усмiхнувся, а далi повiдав нам про те, як йому чернiгiвський губернатор заборонив читати лекцiю про запорожцiв... У деталях про той епiзод автор цих рядкiв дiзнався пiзнiше, коли працював над книгою "В пошуках скарбiв". У московських архiвах я натрапив на цiкавi документи. Це - "Дело N 4407 Департамента полиции о профессоре Московского университета Д. И. Дворницкого". Чернiгiвський губернатор повiдомив жандармське управлiння, що за згодою попечителя київського навчального округу, професору Яворницькому дозволено прочитати в Чернiговi 16 i 17 грудня 1900 року двi публiчнi лекцiї на користь мiсцевої громадської бiблiотеки. Проте вiдбулася тiльки одна, а другу було заборонено. З якої ж причини? У лекцiї вчений навiв приклади з козацької минувшини та народнi легенди, котрi, за висновком губернатора, не сприяли любовi народних мас до царського уряду. Яворницький розповiв, як цариця Катерина II запросила до себе представникiв вiд запорожцiв. Побачивши їхнi довжелезнi вуса, iмператриця наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть покепкувати, козаки пояснили: за звичаєм вони спершу їдять мед, а вже потiм - усе iнше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим пiдкрутили їх та й заходилися їсти сметану. В цьому губернатор побачив протиставлення дотепностi запорожцiв царськiй пiдступностi. Та найбiльш вразило його те, що лектор додав: придворнi, якi оточували iмператрицю, вельми смiялися й питали козакiв, де вони такi народжуються? - "На Запорiжжi!" - вiдказували тi. У свою чергу голосно допитувалися один одного: "А де такi пикатi та пузатi пани народжуються? I тут же самi вiдповiдали: "Народжуються в Петербурзi та в Москвi, а помирають у тюрмах та в Сибiру". Малися на оцi iнтриги серед придворної знатi, внаслiдок яких по вступi на трон нового монарха окремi вельможi попадали в неласку за свою попередню дiяльнiсть. У доволi непривабливому виглядi змалював Яворницький соловецькi в'язницi, де свiтло зовсiм не проникало в камери i можна було тiльки з великим зусиллям стояти згинцi. (Саме така гiрка доля спiткала кошового П. Калнишевського). А закiнчив недвозначним натяком: "Нашим студентам, яких тепер арештовують, не так важко сидiти". Отож занепокоєння найвищого чиновника губернiї було цiлком зрозумiле. А тут ще, бiдкається вiн, усiлякi неблагонадiйнi й пiднагляднi, якi знайшли в оповiдi професора вiдгук на свої крамольнi думки, почали залучати учнiвську молодь i простий люд йти 17 грудня на лекцiю козацького професора. "Причому пiднагляднi,- як згадується в доносах,втлумачували учнiвськiй молодi, що саме такi лекцiї їм конче треба послухати, а не те, що попи та казеннi читцi розповiдають у народнiм Домi. Iдiть завтра слухати Яворницького про пикатих панiв та про царськi тюрми". З огляду на таку небезпечну ситуацiю, повiдомляє губернатор, "я визнаю за необхiдне не дозволити читання другої лекцiї, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..." Дмитро Iванович знав, що весь час перебуває пiд пильним оком полiцiї, але вiн не зважав на те. Все жартував: "А що вони менi зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за вольнодумство. Може, ще на Соловки вiдправлять - я не боюся, бо сам їздив туди, коли шукав слiди Калниша. I таки знайшов його могилу. А ще побачив, яку гидку роль виконують святi отцi - монахи та архимандрити, що стежили за кожним кроком "небезпечних в'язнiв". Пiсля болiсних митарств та поневiрянь Дмитровi Iвановичу поталанило влаштуватись на педагогiчну роботу в Московському унiверситетi, де очолив кафедру iсторiї та археологiї українського козацтва. Попечитель Московського навчального округу Боголєпов, знаючи, що приват-доцент Яворницький "полiтичне неблагонадiйний", все ж дозволив йому читати лекцiї за своїм профiлем, але суворо застерiг: "Читать разрешаю! Но ходи строго по апостолу!". Прогресивний вчений добре розумiв, чого вiд нього хотiв Боголєпов, але не з таких вiн був, щоб дотримуватися суворих вказiвок царського чиновника. I читав не "по апостолу", а по-своєму. У Москвi Яворницький швидко зблизився з передовою iнтелiгенцiєю, почав вiдвiдувати лiтературнi вечори, якi влаштовував у себе вiдомий педагог Д. I. Тихомиров. В його засiданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко, О. М. Горький, О. I. Купрiн, Л. М. Андреев, В. В. Вересаев, С. Г. Скиталець, Д. Н. Мамiн-Сибiряк, М. Г. Гарiн-Михайловський. Близький до Яворницького побратим-письменник М. Д. Телешов у своїх спогадах писав, що на лiтературних вечорах "читцiв було чимало", але в пам'ятi залишився тiльки один Професор Д. I. Яворницький, "правовiрний українець", з дотепними запорозькими розповiдями, якi я слухав завжди iз задоволенням". Любов до запорожцiв звела Яворницького з своїм земляком-побратимом, генiальним росiйським художником I. Рєпiним. Удвох вони створили невмирущий шедевр-картину "Запорожцi пишуть листа турецькому султану". В образi писаря Iлля Юхимович вiдтворив самого Дмитра Iвановича. Саме про таких людей, як Яворницький, писав Бєлiнський: "Кто не принадлежит своєму отечеству, тот не принадлежит человечеству". Все життя i творчiсть Яворницького - пiдтвердження цiєї незаперечної iстини. Д. I. Яворницький - самобутнiй, багатогранний талант. Вiн був не тiльки видатним дослiдником iсторiї запорозького козацтва, етнографом, фольклористом, археологом, письменником. А ще - блискучим лектором, загальновизначним майстром слова. Живим, образним словом, ораторським мистецтвом вiн чарував людей. Iсторичнi й художнi твори, що вийшли з-пiд його пера, а також його лекцiї мали прогресивне значення i були популярними серед студентської молодi. Взiрцем може служити його лекцiя, рукопис якої зберiгся в архiвах ЦНБ УРСР. Вона не втратила свого значення й понинi, має полемiчну загостренiсть, насиченiсть цiкавими фактами, подiями, оригiнальнiстю висновкiв, патрiотичний пафос. Дмитро Iванович - великий правдолюб. У доказ цього вiн з своєю правдою про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року з лекцiєю "Iсторiя українського козацтва". Звичайно, така лекцiя декому з реакцiйного ректорату й попечителю прийшлася не по душi, зате вона щедро дiйшла до молодих, сердець студентiв унiверситету. Хотiлося б подати деякi фрагменти цiєї лекцiї, з яких видно, що Д. I. Яворницький був iсториком об'єктивним, щирим i глибоко принциповим. "- У нас,- пiдкреслював вчений,- писали й пишуть iсторiю росiйської держави так, що лише зрiдка подають iсторiю народу i майже нiчого не повiдомляють про росiйське козацтво. А мiж iншим, можна без перебiльшення сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги його перед вiтчизною повнiстю не враховано. Отже, маючи три унiверситети на Пiвднi Росiї i тi науковi сили, що е в них, ми все ще дуже бiднi на спецiальнi працi з iсторiї Малої Росiї, а разом з тим i з iсторiї Малоросiйського козацтва. Дуже шкода!" Згадуючи iсторикiв Бантиш-Каменського та А. А. Скаловського, Дмитро Iванович вважав: не цi iсторики дали ключ до розумiння ролi й дiяльностi росiйського та малоросiйського козацтва. Наймогутнiший сильний голос належить нашим знаменитим, великим, талановитим i класичним iсторикам М. I. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзiн i С. М. Соловйов. Але якщо Костомаров ставився до росiйського козацтва цiлком позитивно, а Карамзiн робив тiльки деякi поступки на користь козацтва, то Соловйов змалював його, безумовно, негативно. Яка ж причина? Останнi два iсторики додержувалися суто державної точки зору, вони стежили за розвоєм росiйської держави, а все, що не сприяло її розвитку, вони вiдносили до другорядних планiв. Бiльше того, Соловйов у дiяльностi козакiв вбачав велику шкоду для держави й суспiльства. Такої ж точки зору додержувалися й польськi iсторики. Для них Пiвденно-росiйське козацтво -.це "багатоголовий звiр", а козацькi вiйни ще при перших гетьманах i аж до Богдана Хмельницького - це не що iнше, як "вiйськовi бунти" м'ятежної чернi i божевiльне посягання на цiнностi Речi Посполитої", непокiрнiсть законам та вищiй владi", за якими має йти жорстоке покарання винних". Для iсторика Соловйова вiйни козакiв проти Польщi - це порушення державних принципiв та iснуючого в державi порядку. Тому-то вiн припускає таких оцiнок; "Козак шукав у степах тiльки власної свободи; вiн появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб жити за рахунок iнших; вiн втiкав для того, щоб бути вiльним козаком, а не мужиком. Отже, вихiд козака в степ з погляду держави був не кроком уперед, а, навпаки, мав негативне значення в iсторiї. I ще, козаки не обмежували свої дiї щодо охорони кордонiв, а за своїм хижацьким характером, котрий вони й самi не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусiдiв, то й жити немає защо, немає звiдкiля добути сiряка. Це нерiдко завдавало шкоди державним взаєминам мiж Росiєю i Турцiєю". Ще далi пiшли деякi послiдовники Соловйова. Вони навивали козакiв не iнакше, як зграї розбiйникiв, дикими мамлюками, бродягами, розбещеними членами суспiльства. Д. I. Яворницький в своїй лекцiї гнiвно спростовував явно не об'єктивну характеристику козакiв Пiвдня Росiї: "- Якщо така точка зору iсторика Соловйова в якiйсь мiрi може бути застосована до схiдних козакiв (донських, уральських), то аж нiяк не пасує до захiдних або малоросiйських i разом з ними запорозьких козакiв, бо сам народ зовсiм не вiддiляв себе вiд козацтва. Стiльки вони протестували проти гноблення польської шляхти. Отже, це був протест бiльшостi, протест маси, незадоволеної насильством з боку меншостi, а тому втiкали в степ для того, аби знайти точку опори для дiй i, змiцнiвши, розлитися в народi, пiдняти його на загальнонацiональне дiло. Коли в 1637 роцi польський гетьман Потоцький пiсля "втихомирення" повсталого пiвденно-росiйського козацтва на правому березi Днiпра перейшов на лiвий i почав страчувати заколотникiв, мiсцевi ватажки повстання рiшуче заявили йому: "Якщо тобi хочеться вгамувати козакiв, то ти вирiж всю Україну i на правому i на лiвому боцi Днiпра". Далi, полемiзуючи з Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо доводить: "Якби козаки втiкали в степ тiльки для особистої свободи, то до них так жадiбно не простягло свої руки все населення Пiвденно-Захiдної Русi. Якби вони бiгли в степ заради однiєї здобичi, грабежу та розбiйництва, то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазiя всiма квiтами поезiї. Iсторик Соловйов вважає: козак i холоп, козак i збiглий мужик - синонiми. Але це не так. За свiдченням малоросiйського народу, козак i герой, козак i лицар - ось синонiми. I ще: в малоросiйських переказах козак не розбiйник, а iдеал доблестi - це не звичайний чоловiк, а богатир, який пiдняв на свої плечi величезну тяготу. Соловйов вважає, що козаки - злодiї, дармоїди, але цих образ заслуговують тi солодколюби, що шинкували в бражництвi, у взаємних бiйках, що виводили iз терпiння увесь український народ i примушували його братися за зброю. Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була iнша, благороднiша мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що послiдовно наступала на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже, для козакiв завжди боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!). С. М. Соловйов стверджує, що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба це не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не праця? I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так: - Йдучи до диких степiв, козаки зрiкались сiмей, радощiв людського життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через такий харч людинi легше перепливати рiчку на своєму шляху. Ховаючись вiд ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не ржали конi, зав'язували їм хустками рота, не наважувалися викреслити для люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в той час було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де їх кусали комарi, мошка, гедзi, слiпнi, котрi ранiше водилися незлiченою кiлькiстю в очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких печер, де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки; щоб уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували там по декiлька годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки часто зносили жорстоку гарячку i особливо зазнавали степової лихоманки, яка лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз вони бачили на власнi очi чуму, яка заходила з Азiї до Пiвденних степiв. I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i по байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали далеко вiд батькiвщини... "I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося вiтром, обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер не показувалася висока ковила. Коли козак застигнутий в одиночку у високiй травi чи в лiсному чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом. I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято козаками для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Україну, щоб боронити Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i злих татар, якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч на Україну i завжди ознаменовували свої набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом, угоном незчисленних українцiв i росiян у полон. Тож хiба про достатки йшлося, коли козак тiкав з мiста у вiдкритий степ? Або взяти гайдамакiв, яких Соловйов теж називає п'яницями, ледарями, розбишаками, втiкачами. I це тi гайдамаки, i тi розбишаки, котрi, перемагаючи страшнi злиднi, величезною самопожертвою та мужнiстю врятували всю пiвденно-росiйську народнiсть вiд гноблення її рiзними ворогами i втримали величезну пiвденноросiйську територiю. Але замiсть подяки цариця Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкiна нещадно зруйнувала в 1775 роцi Запорозьку Сiч, ввела на Українi крiпацтвi забрала всю родючу запорiзьку землю i вiддала князевi Вяземському 250 тисяч десятин, князевi Прозоровському - 200 тисяч i Потьомкiну вiддала 150 тисяч десятин з Новоросiйського краю. Слiд сказати, що виникнення Запорозької Сiчi мало велике iсторичне значення. Для пригноблених мас українського селянства вона була могутнiм оплотом у боротьбi проти феодально-крiпосницької експлуатацiї i польсько-шляхетського гнiту, за возз'єднання України з Росiєю. В нiй знаходили притулок i пiдтримку представники всiх верств українського народу. Запорозька Сiч запалювала народнi маси на битву з поневолювачами i пiдтримувала антифеодальнi виступи. Одночасно аналогiчний процес спостерiгався в Росiї... Пiдкреслюючи видатну роль Запорозької Сiчi, К. Маркс писав, що коли "...заснувалося славне Запорiжжя i дух козацтва розлився по всiй Українi, вiдбувався такий же наплив народу з Пiвночi на Дон" (Нарис К. Стенька Разин, "Молодая гвардия", 1926, N 1, с. 107). Руйнуючи Сiч за наказом царицi, генерал Текелiя "подбав" i за ватажкiв Запорозької Сiчi. їх схопили, закували в кайдани i вiдправили в далекi краї, щоб вже нiколи, до самої смертi, вони не зустрiлися: кошового Петра Калнишевського зiслано на Соловки, де вiн 25 рокiв сидiв у ямi i помер на 112 роцi свого життя, вiйськового суддю Павла Головатого пiд суворим конвоєм зiслано в Тобольськ, писаря Глобу - в Туруханський край. I вже закiнчуючи, Д. I. Яворницький, згадуючи вiльнолюбних запорожцiв, з гiркотою на серцi проказав: - Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже прославляємо, а все своє, гiдне славної пам'ятi, засуджуємо, зневажаємо. Що це? Зайва скромнiсть чи малокультур'я? Що ж залишилося вiд запорожцiв? I тут же Яворницький дає вiдповiдь: - На нашу думку, залишилася слава чесних героїв, якi склали свої голови за вiру, за народнiсть, за свободу, за людськi права. А це не так вже й мало: свобода, вольнiсть, людськi права. Чи не найбiльший це iдеал, про який мрiяло прогресивне людство, мрiяв великий Кобзар Т. Г. Шевченко. _ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА___ __ ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ__ _ Це було десь 1913 року. їдучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович дорогою зустрiв одного балакучого дiдуся Вiн розповiв йому, що знає селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберiгає коштовнi запорозькi речi - пiстоль i срiбний пояс. Iсторик витяг з кишенi книжечку й щось записав туди. Дiдусь попередив, що в Лигуна цi речi нелегко здобути, бо вiн їх тримає пiд надiйними замками. Через кiлька днiв Яворницький з'явився в Тритузному. Та не одразу вiн кинувся розшукувати дiда Лигуна, а спершу зайшов до мiсцевого попа й почав з ним раду радити, як найкраще пiдiйти до дiда Остапа. Пiп знав Яворницького, бо вiн i ранiше бував у мiсцевих церквах i все, що стосувалося старовини, забирав до музею. Пiп думав, що професор, маючи мандат вiд синоду, i цього разу почне нишпорити по церквi, вилучати з неї iсторичнi речi. А коли почув, що мова йде про якогось дiда Лигуна, про запорозькi речi,- в нього вiдразу ж вiдлягло вiд серця, i вiн охоче погодився пiти разом з Дмитром Iвановичем до побожного дiда Остапа i вплинути на нього, щоб той поступився своїми скарбами. Пiшли. Пiп був старенький, невеличкого зросту, сухорлявий, з рудувато-попелястою довгою борiдкою, в золотих окулярах i з високою патерицею в правiй руцi. Яворницький мав поважний вигляд - в осiнньому пальтi, в капелюсi, окулярах, з маленькою дорожньою валiзкою в руках. - Здоровенькi були, бабусю! - чемно привiтався до господинi професор. - Здрастуйте! Заходьте до хати. На порозi пiп перехрестився. Зайшли. Посiдали бiля столу. Бабуся знiяковiла: несподiвана поява попа i якогось незнайомого чоловiка трохи лякала її. - Де ж це ваш дiд Остап? - спитав Яворницький. - Та десь пiшов отави накосити для корови. - Скажiть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пiстоль та пояс? - спитав Дмитро Iванович. - Не знаю, що вам i сказати: є i немає. - А це як слiд розумiти? - Та так: бiля скринi, де зберiгаються пiстоль та пояс, висять два замки. Вiд одного замка ключ у дiда, а вiд другого в мене. Отож нiхто з нас поодинцi не вiдкриє скринi. Такий порядок дiд наш завiв ще здавна. - Он як! - пiдморгнув Яворницький.- Добрий порядок завiв дiд. А що ж це вiн, не довiряє вам, чи що? - Та нi, вiн, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он i сало у нас у боднi лежить пiд двома замками. Так, каже, буде надiйнiше. Через пiвгодини щось у сiнях зашарудiло. До хати ввiйшов дiд Остап. Привiтався. А коли побачив, що тут i пiп, зняв шапку i пiдiйшов до нього пiд благословення. Дiд хоч i старий вiком, та ще дебелий: видно, що з дужого роду. - Ми до вас, дiду Остапе, ось в якiй справi,- почав Яворницький.- Чули ми, що ви зберiгаєте запорозьке причандалля. Хотiлося нам побачити, яке воно, що за речi. Може, покажете? - Та чому ж, можна й показати. Це дiло просте. Дiд Остап пошукав у своїй глибокiй кишенi, витяг ключа, вiдiмкнув один замок, а потiм глянув на бабу. Та швидко зрозумiла дiда, мовчки пiдiйшла до скринi, вiдiмкнула своїм ключем другий замок. Тодi дiд обережно вийняв пiстоль з кремiнним запалом та срiбний пояс. - Ось вони, подивiться. Яворницький, як великий знавець української старовини, одним поглядом оцiнив речi. - От що, добрий чоловiче, я директор Катеринославського iсторичного музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оцi речi ви подарували музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода? Пiп уже був пiдготовлений до розмови з дiдом, сидiв мовчки й вичiкував слушного часу, коли буде зручнiше вплинути божим словом на дiда Остапа. Видно було, що дiд i баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними речами предкiв-запорожцiв. - Та воно, конешно, нiчого,- сказав дiд Остап,тiльки... От якби продати, тодi друге дiло! Ви купiть, ми дешево вiддамо. - Скiльки ж ви хочете за них? - 50 карбованцiв! - Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано,казав Дмитро Iванович, пронизуючи дiда гострим поглядом,- щоб за старовину отакi грошi цупити! Тут озвався пiп. - Раб божий Остапе i раба божа Уляно! - сказав пiп.Не забувайте всемогутнього господа бога: вiн дав, вiн i вiзьме - в цьому його сила! Не будьте срiблолюбцями: грошi вiд лукавого, тiльки вiн спокушає вас на це. А дающого рука не зубожiє. - Правильно батюшка каже,- не впускав нагоди Яворницький,- грошi - полова: сьогоднi є, завтра їх нема. А от совiсть, честь людська - дорожча за все! Дiд i баба трохи вагалися, а потiм тихенько пошептались i сказали: - Ми порiшили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею, берiть пiстоль i пояс безкоштовно. Нехай назавжди йде в музей. Може, й нас коли-небудь люди згадають. - Спасибi вам, добрi люди,- сказав Яворницький, потиснувши руки старим i поцiлувавши дiда Остапа.- Ви зробили велике й добре дiло. Тепер вашi iмена навiки занесенi в музейну книгу. Про вас будуть знати поколiння, будуть вiками згадувати добрим словом. ШУКАЧI СКАРБIВ_ _ 1915 року до музею дiйшла чутка, що в Юр'ївському районi, недалеко вiд Катеринослава, селяни розкопують могили i шукають у них скарби. Не гаючись, Дмитро Iванович Яворницький спiшно спорядився й виїхав на мiсце подiї. Ще здаля побачив вiн розриту могилу. Але туди одразу не пiшов. Спочатку вивiдав усi подробицi про розриту могилу в селян. - Тут у нас дiд Охрiм з своїм сином та жiнкою цiлими ночами розкопує могили, шукає якогось золота,- розповiдали селяни.- Ми йому кажемо: облиш, Охрiме, кинь цю дурну затiю. - Ну й що ж вiн там викопав? - спитав їх Дмитро Iванович. - Скарбiв так i не знайшов, а все попадаються якiсь череп'я, кiсточки, старовинна iржава зброя тощо,- вiдповiли дiди. - А де ж вiн живе, той дiд Охрiм? - Он, бачите, стара хата пiд соломою, друга вiд краю,- показали дiди. Професор попрямував до двору дiда Охрiма. У дворi - тиша, вiконницi зачиненi. "Значить, спить дiд",- подумав археолог. Постукав у вiкно - не чути. Тiльки пiсля другого, дужого стукоту вiдчинилися дверi й на порозi з'явився невеличкий сивий дiдок iз заспаними очима, з розкуйовдженою чуприною на головi. - Здрастуйте, дiду Охрiме! - Здрастуйте! А звiдки ви мене знаєте? - трохи злякано запитав старий. - Як не знати! Чутка пройшла по всiй губернiї, що ви тут золотий скарб викопали. Чи правда? - Ну, якi ж тепер люди пiшли: тiльки взявся за лопату, тут уже й скарб викопав, начебто це картоплю копати! - А що ж ви там викопали? - Та он лежить череп'я, кiсточки, бронзове вiстрячко i всякi там залiзячки, а скарбу так-таки й не викопав,- бiдкався дiд Охрiм. - У вас водички можна напитися? - спитав Дмитро Iванович. - Та чого ж, можна! А хто ви будете, вiдкiля йдете i куди прямуєте? - поцiкавився дiдок. - Та я сам з Катеринослава, приїхав сюди, щоб оглянути пам'ятки, та й могилами зацiкавився,- вiдповiв Яворницький.- А добра у вас водичка. Спасибi. Цiкаво все-таки, покажiть, що ви викопали. Дiд Охрiм розсортував накопанi речi на двi купки: в одну з них вiн склав, як йому здавалося, малоцiннi речi - кiсточки, а в другу - коштовнi речi: залiзнi стремена бронзовi наконечники стрiл, кинджал тощо. - Чув я,- каже дiд Охрiм,- що отакi штуки, як я накопав, можна продати. Чи не купите? - Дозвольте менi, добрий чоловiче, розглянути їх. - Прошу, дивiться. - А цiкаво, скiльки б ви, голубчику, хотiли взяти за оцi маслачки та залiзячки? - спитав археолог. - Четвертну дасте? - Та що це ви, добрий чоловiче, воли продаете, чи що? Хiба ж таку цiну можна правити? - Я ж скiльки ночей не спав, усе копав, трудився, а вас цiна моя дивує! - Нi, тут дива немає. Бачите, я директор музею професор Яворницький. Може, ви чули? - Чути не чув, а в музеї був. Бачив там отакi штуки, як i в мене. А коли повернувся - i думаю; вiзьму лопату, попробую, може, що-небудь i я викопаю. От i викопав, бачите? - Копати, сизий голубе, так не можна. Це не по закону. Копають не так, кому як заманеться. Цим займаються археологи - люди, якi вивчають пам'ятки минувшини. Ви ж копали без пуття, що, мовляв, знайду, те й вiзьму. Цього вам не слiд було робити. А якщо ви хотiли золото викопати i розбагатiти, то, повiрте менi,- не в могилах його шукають. Викиньте з своєї голови цi нiкчемнi мрiї. Скажiть менi, дiдусю милий, ви письменний? - Нi! - От бачите, i розписатись не зможете? - Не вмiю. - Так от: письменнiсть є неоцiненний скарб для людини. Оцей вам скарб треба шукати. I його не в могилi шукають, а в книзi. - Та я розумiю. Так злиднi заїли, темнота наша... Не до грамоти! Дмитро Iванович присiв на призьбi, склав акта про розриту могилу i занотував туди всi речi, що їх викопав дiд Охрiм. - Тут слiд вам розписатись, дорогий друже,- звернувся Яворницький,- та жалко, що не вмiєте. Як же бути? - Та я хрестика ставлю: ото й уся моя грамота. - Тодi ось тут ставте хрестика,- показав професор.Так от що, жалко менi вашої марної працi. Всi оцi речi, що ви викопали, я заберу до музею: у вас вони будуть без дiла, а там ми їх виставимо для огляду. - А як же мiй труд? - спитав дiд Охрiм. - Бачите, за цей труд держава не платить, бо ви по своїй несвiдомостi зруйнували пам'ятку старовини, зiпсували деякi речi. Я вам трохи дам грошенят за це, та раджу бiльше не шукати в могилах золота. Дмитро Iванович не мав грошей, щоб оплачувати таку роботу, не мав їх i на придбання експонатiв. Однак вiн пожалiв працю дiда Охрiма i, скiльки мiг, заплатив iз своєї кишенi. - Ось вiзьмiть десятку. Це вiд себе даю. - Спасибi й за це. - Ну, бувайте здоровенькi. Дякую, що приберегли, не розгубили викопанi речi. - Бувайте, щасти вам! - Ось що,- згадав Дмитро Iванович.- Виберiть у недiлю час i приїздiть до музею. Та не самi, а вiзьмiть з собою побiльше селян. Там, у музеї, я багато чого розповiм вам: i про археологiю, i про скарби, i про таке, що ви й не чули. - Дякую! Постараємося приїхати. З ЙОГО ПЕРЕПУСТКОЮ_ _ У селi Вовнiгах, що розкинулося на березi Днiпра нижче Днiпропетровська, Дмитро Iванович бував дуже частим гостем. Там чимало в нього було приятелiв, до яких учений заходив вiдпочити, живе слово почути, якусь рiч розшукати. Уперше вiн заглянув туди 1904 року. Десь довiдався вчений, що в дiда Корнiя Пиндича - старого рибалки - зберiгаються двi коштовнi речi: козацька шаблюка та пiстоль з кремiнним запалом. Зайшов Дмитро Iванович до хати, привiтався, розпитав, як живуть. Його цiкавило все - де, чим i як ловлять рибу, розпитував про вбрання на селi, про весiлля, уважно прислухався до мови, цiкавився звичаями, побутом. Сидiв з господарями до пiзнього вечора, а потiм спитав: - А чи знаєте, чого не я до вас прийшов? - Скажете! - Чув я, що у вас i досi зберiгається старовинна зброя. Чи можна на неї глянути? - Можна! - вiдповiв дiд Корнiй.- Зараз покажу цю зброю. Пиндич дiстав шаблю й пiстоль, передав їх Дмитровi Iвановичу. Було видно, що речi сподобалися гостевi. Вiн уважно оглядав їх, обережно торкався до них руками. Господарi дивилися на нього i чекали, що ж далi буде, чого хоче вчений? Нарештi вiн, усмiхнувшись, ввiчливо сказав дiдовi Корнiєвi: - Дивлюсь я на цю шаблюку та на пiстоль i думаю, як би вони прикрасили наш музей. Саме таких зразкiв зброї у нас i не вистачає. I хочу я вас, голубе сизокрилий, дуже просити: подаруйте цi речi музею. Повiк вам буде честь i слава! Дiд Корнiй дуже любив цю зброю, часто показував своїм приятелям, гостям, пишався, що вiн зберiг таку старовину. Тугий був дiд Корнiй на подарунки. А цього разу зрадив себе. На превеликий подив усiй сiм'ї, вiдповiв: - Ну що ж, берiть! Нехай i мiй внесок буде в народному музеї. Дмитро Iванович щиро потиснув руки дiдовi Корнiєвi, дружинi та їхньому синовi Андрiєвi, а потiм, виходячи з хати, сказав: - Я напишу на всю вашу сiм'ю i ваших найближчих родичiв постiйнi перепустки: заходьте по них до музею безплатно. З того часу Пиндичi стали частими вiдвiдувачами музею. ...В iншого селянина того ж села Дмитро Iванович роздобув чумарку. Приємно, що цi речi i досi зберiгаються в музеї. - Одного разу,- згадує Андрiй Пиндич,- я знайшов на околицi мiста Катеринослава старовинну монету. Зразу ж вiднiс її в музей. Дмитро Iванович спершу очистив, потiм узяв лупу, розглянув i визнав, що це дуже рiдкiсна й цiнна монета. Вiн виставив її у спецiальному вiддiлi музею, а менi щиро подякував. Яворницький дуже поважав тих людей, якi допомагали йому розшукувати старовину, приносили свої знахiдки до музею. I, навпаки, гнiвався на тих, хто не розумiв великої любовi вченого до музейних скарбiв, ставився до них байдуже. З приводу одного невдахи Дмитро Iванович записав до "Хронiки подiй у будинку Яворницького": "Прибув з Капулiвки Васька Кривоший. Хлопець виявився просто погань. Скiльки часу прожив на мiсцi преславної Запорозької Сiчi,. жодного черепка на нiй, жодного цвяха, жодної люльки не знайшов, жодної пiснi не записав, жодного хатнього малюнка не привiз. Повна нiкчема!" Часто Андрiєвi Пиндичу доводилося супроводжувати Дмитра Iвановича, коли той їздив на археологiчнi розкопки, вивчати пороги, острови Днiпра. - Iнколи мене питають,- каже Андрiй Пиндич,- а чи багато ми, копачi, заробляємо грошей? Декому, мабуть, здається неймовiрним, коли я скажу, що ми робили зовсiм безплатно, просто з власного бажання. Чому? А тому, що той, хто хоч раз побував з Дмитром Iвановичем на березi Днiпра, хто хоч раз почув його мову, його цiкавi оповiдання, той не вiдстане вiд нього. Такий був i я, без грошей ходив на роботу. Правда, за харчi вже вiн сам турбувався: голодними ми нiколи не були. Найчастiше вiн готував для нас юшку. А яка то була смачна юшка! Ви собi уявити не можете. Дмитро Iванович клав у казан на десять чоловiк свiжу рибу, яку ми ловили в Днiпрi, додавав туди лаврового листу, перцю запашного, картоплi. Так ви знаєте, було, так їси, так їси, що й вуха не вiдiрвеш од казана. Ото була юшка! Якось на дозвiллi, звертаючись до археологiв, Дмитро Iванович сказав: - Хочете, я почастую вас козацькою картоплею? Знаєте;, як її готують? - Нi, не знаємо; приготуйте, будь ласка. Дмитро Iванович попросив господаря, в якого квартирували археологи, щоб вiн принiс чавунчик i пiдiгрiв духовку. Потiм узяв кiлограмiв два звичайної картоплi, висипав у чавунчик i облив її теплою водою. Далi взяв щiточку i старанно почистив нею кожну картоплину, помастив олiєю i посипав сiллю. Чавунчик з картоплею поставив у духовку, а через сорок хвилин козацька картопля вже була готова. - А як же цю картоплю їсти - треба чистити чи просто не обчищеною? - Нi, цю картоплю їдять необчищеною. Ось так! I Дмитро Iванович перший з'їв свою картоплину. За ним - археологи й копачi. - Ну, як? - усмiхаючись, спитав Яворницький. - Дуже смачна. Виходить, що запорожцi вмiли готувати таку картоплю, вiд якої не можна вiдiрватися. - Так! Голота хитра на вигадки! Пiсля вечерi - цiкавi розповiдi, пiснi. Нiхто з