мене. Кому все це залишиться? Ви - багатий, дiтей немає... Для кого ви дбали? Хто згадає вас? Нiхто! Тепер уявiть собi iнше: вашi речi опинились у музеї. Над ними буде написано - хто зiбрав колекцiю, хто вiддав її в музей. Це ж вища атестацiя культури й гуманностi людини! Це увiчнить вас. О!..- пiдняв пальця Яворницький. - Для мене, шановний професоре, добре зрозумiло, що ви затiваєте. Та цьому не бути. З якої це речi моє надбайня, мої скарби повиннi стати здобутком iнших. Нi, це занадто... Суперечка мiж ученим i колекцiонером була гостра й тривала довго. Вони посварилися i довгий час не розмовляли. Проте думка ще раз завiтати в будинок Левченка не покидала Дмитра Iвановича. Невдовзi така нагода випала. Зустрiлися вони в театрi. Пiсля закiнчення вистави Левченко взяв Дмитра Iвановича пiд руку i сказав: - Чи ви й досi на мене гнiваєтесь? - Нi, я вже трохи одiйшов, а гнiватися на вас е за що... - Досить, досить гнiватися. Краще ходiмо до мене, я покажу вам новi колекцiї. Цього запрошення Дмитро Iванович давно чекав, i добре, що iнiцiативу виявив не вiн, а Левченко. Дмитро Iванович знав, що колекцiонер Левченко дуже побожна людина, й вiн надумав подарувати йому невеличку й непоказну бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в нього вдома. Левченко зрадiв i вдячно прийняв цей дар. - А чим же я вiддячу вам, Дмитре Iвановичу? - Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!.. - Вiдверто кажучи, всього жаль: збирачевi колекцiй жалко розлучатися з найнезначнiшим експонатом. А все ж треба щось i вам пiдiбрати. Може, ви самi щось уподобали? - Ви вгадали. - Цiкаво, що ж ви собi намiтили? - Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навiщо ви зберiгаєте цього безбожника?.. - Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: берiть! - А на додачу до спасителя,- сказав Дмитро Iванович,- я подарую вам свiй твiр "За чужий грiх". Читали? - Нi, не читав! Буду дуже вдячний. Левченко цього разу легко пiддався впливовi Яворницького i назавжди розпрощався з бюстом Бруно. Придбаний бюст Дмитро Iванович принiс просто в музей, записав його до книги i зразу ж виставив на видному мiсцi - у найсвiтлiшому залi. Проводячи екскурсiю, Яворницький часто зупинявся бiля бюста Бруно й докладно розповiдав вiдвiдувачам про життя й мужню смерть вiдомого мислителя. Та недовго втiшався цим бюстом Дмитро Iванович. За якийсь час з ним скоїлася бiда. Якось ранком Дмитро Iванович проходив по музею, круто повернувся й ненароком зачепив бюст; той упав на кахляну пiдлогу i розбився на друзки. Дмитро Iванович увесь затремтiв, зблiд, а потiм зайшов до свого кабiнету, взяв капелюх й мовчки пiшов додому. П'ять днiв вiн не приходив до музею. Щоб якось зараяти бiду, розсiяти. тугу в душi професора, спiвробiтник музею Ю. П. Садовий зiбрав груддя бюста i потай вiднiс до реставратора Корнiя Павловича Шамраєвського. Той охоче взявся за дiло. Не минуло й доби, як Бруно стояв на своему мiсцi. Тодi Садовий взяв з собою службовi справи й пiшов на квартиру Яворницького. - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - Здоровенькi були! Що там чути, що нового? Розказуйте... Такими словами Дмитро Iванович завжди зустрiчав службовцiв музею. Сам же в цей час сидiв за столом i переписував слова до українського словника. - Та все як було, так i є. А чому ви, Дмитре Iвановичу, не приходите в музей? Занедужали, чи що? - А хiба ви не знаєте чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повiрте, як менi тяжко на душi, не можу собi простити цю необережнiсть. Ви ж знаєте, як я добував його, скiльки я ходив за ним, i ось маєш, сам же його розбив... - Нi, Дмитре Iвановичу, Бруно цiлий. - Ви що, жартуєте зi мною? - Нi, не жартую. Ось прийдiть подивiться: вiн стоїть на своєму мiсцi. Дмитро Iванович полегшено зiтхнув, усмiхнувся. Вiн зрозумiв, що бюст вiдновлено. Тепер йому цiкаво було глянути на нього. - Ну гаразд, тодi зразу ж прийду. Через годину Яворницький уже стояв бiля бюста Бруно i милувався ним. На обличчi професора розпливалася приємна усмiшка. - Чудо, справжнє чудо! Хто це вiдновив? - Корнiй Павлович,- сказав Садовий. - Золотi руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, вiзьмiть оцi сто карбованцiв i вiддайте йому. Так i скажiть: це особисто вiд мене. I подякуйте щиросердо за те, що вiн порадував мене. Так бюст Джордано Бруно "воскрес" i знову посiв своє мiсце в iсторичному музеї. ...Почалася революцiя. Буржуї тремтiли: де ж сховати нагромаджене добро? Левченко прибiг у музей до Яворницького; - Дорогий Дмитре Iвановичу, допоможiть... - Що таке, що з вами? - Та революцiя ж! - То й що, як революцiя? - Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекцiя! - I гiрко заридав, схопившись за голову. "Ага, дiйшло!" - подумав Дмитро Iванович - Так чого ж ви хочете вiд мене? - Порадьте, куди менi сховати свою колекцiю, як її врятувати? - А це вже дiло ваше. Колись я вам давав добру пораду - вiддати до музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене. - Дмитре Iвановичу, забудьмо нашi суперечки. Зараз не до того. Допоможiть, благаю вас! - Як, чим же я допоможу? - Може, де в музеї знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою колекцiю? - Ви що, з глузду з'їхали? Музей - не сховище! Цього не можна робити. А проте, почекайте кiлька днiв. Через три днi колекцiонер Левченко прибiг до Дмитра Iвановича прямо додому. Прийшов не з порожнiми руками, а принiс особистий подарунок - порцелянову Венеру. Дмитро Iванович прийняв цей дар, подякував i того ж дня вiднiс статуетку в музей, щоб заiнвентаризувати. Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днiв через десять Левченко, змарнiлий, з припухлими очима, неголений, знову з'явився в музеї. Вiн назирцi ходив за Дмитром Iвановичем i благав урятувати його колекцiю. Яворницький добре розумiв, що Левченковi немає куди подiтися, колекцiя буде в музеї, але йому хотiлося провчити цього гоноровитого та жадiбного багатiя. I вiн цього домiгся. Сталося так, що Левченко на все був згодний. "Отак вашого брата i треба вчити",- думав Дмитро Iванович, хитро посмiхаючись. - Ну от що,- сказав нарештi.- Я оце весь час думав, як урятувати вашу колекцiю, i вирiшив допомогти вам. Як тiльки сяде сонце, все несiть сюди. Ми вашi колекцiї складемо в ящики i - в пiдвал. Туди нiхто не загляне. Так i зробили. У Левченка камiнь з серця звалився. Та радiсть недовго тiшила багатiя. Якось Левченко завiтав до музею, щоб пересвiдчитися, чи все там на мiсцi. Зайшов, глянув i очам своїм не повiрив: уся його колекцiя акуратно була виставлена у вiтринах музею. Бiля кожної речi стояв номер з iнвентарної книги. - Як це розумiти? - спитав вiн у директора музею. - А так розумiйте, як ото бачите! - вiдповiв Яворницький.- Ваша колекцiя конфiскована. Революцiя! Нехай тепер усi милуються тим, що довгi роки було приховано вiд людей, лишалося власнiстю одиниць... Вийшло, як бачите, на моє: вся колекцiя стала надбанням музею, а значить, i народу. Не тiльки Левченко тремтiв за свою колекцiю в першi роки Жовтневої революцiї. Захвилювалися мало не всi чиновники, дворяни, царськi посiпаки. Не знали, що робити, де сховати своє багатство, рiдкiстнi речi, нажитi чужою працею. Багато катеринославських дворян i купцiв кинулися до професора Яворницького просити ради. - Допоможiть, шановний Дмитре Iвановичу, куди подiтись, де приберегти нашi скарби? Дмитро Iванович радiв, що для нього тепер випав багатий врожай. - Несiть у музей. Тут усе буде цiле. I попливли в пiдвали музею коштовяi речi. їх власники були певнi: тут, у музеї, надiйне мiсце для схованки речей. Через деякий час на стiнах музею з'явилися цiннi художнi картини, у вiтринах - порцеляновий i фаянсовий посуд, рiдкiснi годинники, коштовнi люстра тощо. Все це багатство з наказу Дмитра Iвановича було заiнвентарiзовано i стало власнiстю музею назавжди. _ДВI ПОДОРОЖI ДО ТАРОМСЬКОГО__ _ Заслуги Дмитра Iвановича в справi збирання й охорони пам'яток матерiальної культури Приднiпров'я важко переоцiнити. Всi могили, кам'янi баби, iсторичнi будинки, запорозькi церкви вiн узяв на облiк i старанно охороняв. Коли вiн брав усе це на облiк, то знав, де i що лежить, у кого зберiгається таке, що йому мiсце в музеї. На ювiлейному засiданнi Архiвної комiсiї, що вiдбулося 21 квiтня 1913 року, Дмитро Iванович виступав з лекцiєю про життя на Днiпровських порогах з тих часiв, коли вперше з'явилися слiди людського життя, i до часiв Запорожжя. Вiн розповiв i про iсторiю краю, i про зiбранi рiдкiснi старовиннi речi, i про тi речi, якi слiд залучити до музею, врятувати вiд загибелi. У той же день Дмитро Iванович показав присутнiм на цьому засiданнi величезне двопудове запорозьке євангелiє, яке вiн добув у старiй церквi поблизу Катеринослава. До Дмитра Iвановича дiйшли чутки, що в церквi села Таромського є старовинне запорозьке євангелiє. Ця рiдкiсна i цiнна рiч схвилювала iсторика. Вiн кинув усi справи й поїхав до настоятеля цiєї церкви. Хоч як вiн його благав, але настоятель виявився упертим i євангелiє не вiддав. Минув рiк. Замiсть старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це був простенький, довiрливий, м'якiший настоятель, i Дмитро Iванович вирiшив будь-що забрати євангелiє. ...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тiльки чути спiви солов'їв, та десь на березi Днiпра, перелiтаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця - порожня. Несподiвано тишу села порушив ритмiчний кiнський тупiт. До будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, пiдкотив гарний фаетон, яким вправно керував парою вiдгодованих коней вiзник. З блискучого фаетона вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зрiст чоловiк у капелюсi. Обличчя в цiєї людини приємне, поголене, вуса трохи звисали. Приїжджий смiливо пiшов до будинку настоятеля. Постукавши в дверi, зайшов у будинок. Тут його зустрiв настоятель, який, побачивши такого поважного пана, зовсiм розгубився й не знав, як поводитися. Але вихiд з того становища знайшов сам приїжджий. - Дозвольте, батюшко, вiдрекомендуватися. - Прошу. Кого ж маю честь бачити? - Професор Московського унiверситету; доктор iсторичних наук Дмитро Iванович Яворницький. Настоятель трохи злякався, бо в своєму життi вiн уперше побачив професора, та ще й доктора, i зовсiм розгубився. Замiсть чiткої вiдповiдi вiн щось промимрив невиразно: - Дуже... дуже приємно, дуже радий, готовий до послуг! Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але Дмитро Iванович був добрий психолог. Вiн зрозумiв, що саме зараз треба кувати залiзо, i попрохав настоятеля повести його до церкви. Батюшка не знав, чому професор поспiшає в церкву. Вiн подумав, що вчений дуже релiгiйна людина i хоче спершу помолитися боговi, а потiм розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключi й пiшов з гостем до церкви. Увiйшовши, Дмитро Iванович попрямував у вiвтар. Професор скрiзь уважно розглядав, усе вихваляв i вже побачив те, що йому потрiбне,- старовинне євангелiє. Воно лежало на престолi. Дмитро Iванович бере в руки це євангелiє, розглядав i каже: - Це дуже старовинне, до того ж запорозьке євангелiє. Я його заберу до музею! Не питаючи дозволу, Дмитро Iванович мовчки загорнув євангелiє в хустку, що мав при собi, i вийшов з церкви. Настоятель розгублено дивився на гостя. Дмитро Iванович прощається, тисне руку. - Дуже вам дякую! Поїхали! - звернувся вiн до вiзника i, знявши капелюха, востаннє помахав довiрливому i трохи переляканому панотцевi. Настоятель у цей час мов отетерiв, начеб води в рот набрав. I тiльки згодом, коди фаетон був уже далеко, вiн почухав собi потилицю i сказав: - От халепа! Аж не вiриться, наче хто увi снi приїхав i забрав євангелiє. Днiв через три про цей випадок дiзнались парафiяни. Та було вже пiзно. До музею прибули уповноваженi вiд громади, щоб забрати назад євангелiє. Дмитро Iванович прийняв їх дуже ввiчливо, ласкаво i довiв їм, що двопудовому євангелiю мiсце в музеї. КОЗАЦЬКИЙ ДЗВIН_ _ Дмитра Iвановича часто можна було бачити в церквах та монастирях. Приходив вiн туди, звiсно, не богу молитися, а добувати рiдкiснi речi, бо добре знав, що по церквах багато є цiнних експонатiв церковної старовини, якi лишалися ще не залученими до музею. З цiєю метою послав вiн нас 1930 року у подорож з мандатами Наркомосвiти УРСР. Нам довелося побувати в Солонянському, Царичанському, Петрикiвському, Криничанському районах та Мишуриному Розi. Перед виїздом Дмитро Iванович викликав працiвникiв музею до кабiнету й сказав: - Ану, вiзьмiть свої блокноти та запишiть, в яких церквах i що саме зберiгається з старовинних речей музейного значення. Майте на увазi, ви там знайдете рiдкiснi експонати, виготовленi в селах Запорожжя кустарним способом. - А що, як попи поцiкавляться,- спитав хтось Дмитра Iвановича,- звiдки ми знаємо про церковнi скарби? - Кажiть, що знаєте, але не кажiть, що я вас вирядив, бо вони й так косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю їхнi церкви. У вас мандати Наркомосвiти, отже, все, що я перелiчу вам,- забирайте i везiть до музею. Особливо, кажу, звернiть увагу на церковнi речi в Мишуриному Розi. Там, на дзвiницi, висить стародавнiй дзвiн. Без цього дзвона не повертайтеся. Так собi й запам'ятайте! У селах ми скуповували i приймали в дар для музею рiдкiснi килими, рушники з оригiнальними орнаментами, речi, що вiдображають розвиток сiльського господарства, бджiльництва, бондарства та iнших промислiв. Доїхали до Мишуриного Рога. Зайшли в сiльраду, показали документи i зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис церковного начиння. Бачимо: в опису немає козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство. - А подайте нам другий опис,- попросили ми. - Другого опису в нас немає,- вiдповiв титар. - А чому ж тут не видно козацького дзвона? - Та чого ж вiн там буде, коли його у нас немає! Прийшов пiп з попадею. Пiп справляв хрестини i був напiдпитку. Почував себе смiливо й розв'язне. - Чого ви причепилися? Нiякого дзвона в нас немає! - присягався пiп. - Тодi почекайте, я сам огляну дзвiницю. Тiльки-но я пiднявся на схiдцi, пiп схопив мотузку, що звисала з найбiльшого дзвона, i хотiв було вдарити на сполох. Та це йому не вдалося. Попадя схопила п'яного попа за рясу, благаючи схаменутися. А тим часом я злiз на дзвiницю, знайшов козацький i дзвiн, про який нам розповiдав Яворницький, записав слова, що були вiдлитi на його поверхнi. Потiм склали акта. - Ну, де козацький дзвiн? - спитав нас Дмитре Iванович, як тiльки ми зайшли в музей.- Мабуть, чимало клопоту було з ним? - Та було! I ми розповiли сцену з п'яним попом у Мишуриному Розi. Через тиждень пiп сам привiз козацький дзвiн до музею. - Ну й хлопцi ж у вас, Дмитре Iвановичу,- скаржився вiн Яворницькому.- I як це вони довiдалися про цей дзвiн? Дмитро Iванович промовчав. Посмiхнувся в свої бiлi вуса й задоволене пiдморгнув бровами, що звисали над розумними, хитруватими очима. ПIП-АРТИСТ ТА "ЧУДОТВОРНI" IКОНИ_ _ Нам нiколи не доводилося бачити, щоб Дмитро Iванович хрестився, дотримувався релiгiйних свят. Проте одного разу стало вiдомо, що вiн ходив на зеленi свята до церкви Олександра Невського, яка мiстилася тодi на Пушкiнському проспектi. - Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви до церкви ходите? - спитали його. - Нi, як правило, не ходжу. Нiчого там не бачу втiшного для своєї душi. А от в тiй церквi, що на Пушкiнському проспектi, двiчi був. Бо там за попа править службу артист К. Шарай - вiн має чудовий голос. А коли до мене приходить, то спiває "Ой лiтав орел...". От я й слухаю його, не вдаючись у те, що вiн спiває, головне - як спiває. Але я бачу, що вас цiкавить i друге: чи вiрю я в бога? Ну, як вам сказати. Я нiколи не думав, що бiльшовики повалять стовп, який простояв тисячу лiт непохитно, а все ж таки повалили. Пiд "стовпом" Дмитро Iванович розумiв релiгiю. Подумавши, Дмитро Iванович сказав: - Люди створили собi бога, а не бог людей. Ви гляньте на iкони, що в музеї, i легко в цьому переконаєтеся. I справдi, на iконi, привезенiй з Покровської церкви, зображенi царi - Петро та Iоанн з Софiєю. Царськi особи з усiх бокiв оточенi запорозькою старшиною з духiвництвом. Запорожцi з довгими вусами та чубами, голеними бородами, в червоних та синiх жупанах. - Бачите,- казав Дмитро Iванович, посмiхаючись,- i запорожцi потрапили в святi. Он до чого дiло дiйшло! Не менш цiкавi з погляду антирелiгiйної пропаганди й iкони "святих" богородиць. У Днiпропетровському державному iсторичному музеї чимало таких iкон. Згадуючи про "чудотворнi" iкони, Дмитро Iванович якось сказав: - До революцiї на Українi було чимало "чудотворних" iкон, як-от Самарська iкона божої матерi, Микола-чудотворець. Зараз вони в музеї. Лежать уже декiлька лiт i не обновлюються. А скiльки мiльйонiв заробило на них духiвництво! Попи не злюбили Дмитра Iвановича за те, що вiн смiливо й безцеремонне вилучав з церкви все, що мало iсторичну вартiсть. Часто-густо йому допомагали, в цьому простi люди. Навеснi 1933 року до музею зайшов сивенький дiдусь Василь Iванович Соболь. Вiн попрохав звести його з професором Яворницьким. Звели. Познайомили. Виявилося, що той дiдусь був нiчним сторожем Преображенського кафедрального собору, що на Жовтневому майданi. Вiн спостерiгав, як мiське духiвництво ховало в пiдземеллi собору безлiч коштовних церковних речей, зiбраних з усiєї Катеринославської єпархiї. Там були дорогi євангелiя, оздобленi .срiблом, золотом, срiбнi хрести, чашi, дарохравильницi, ризи з самоцвiтами тощо. Дмитро. Iванович вислухав дiдуся, а потiм викликав представникiв державних органiв, склав комiсiю, i всi пiшли в собор. Там розкопали склеп i знайшли всi цi речi. Майже половину з них, що мали музейне значення, забрано до музею. Дмитро Iванович щиро подякував дiдусевi, ще й поклопотався за нього, щоб йому призначили пенсiю. Рiдкiснi речi музейного значення Д. I. Яворницькпй почав вилучати з церков ще в Петербурзi - за рiк до того, як вiн став директором Катеринославського крайового музею. В архiвах Днiпропетровського музею знайдено цiкаву телеграму такого змiсту: "Петербург, 19 февр. 1904 года. Екатеринославскому музею им. Поля. Д. И. Эварницкому. Прошу в семидневный срок вернуть Тологлушевской церкви взятые вами вещи под предлогом распоряжения святейшего синода. В противном случае буду вынужден обратиться к судебной власти в уголовном порядке. Церковный староста Я. И. Яковлев" Iнодi сутички з церковниками мали далеко гострiший характер. Якось (це було ще до Жовтневої революцiї) Дмитро Iванович довiдався, що в однiй церквi Новомосковського повiту зберiгається рукописне євангелiє XVI сторiччя. Вчений узяв дозвiл з синоду й поїхав по євангелiє. Знайшов книгу i вже хотiв був забрати її, коли чує, церковний дзвонар а наказу попа вдарив на сполох. Збiглися парафiяни, кинулися до Яворницького. Справа набрала серйозного характеру. Тiльки чудом якимсь вдалося уникнути розправи фанатикiв: професор сховався в церквi, а поповi пригрозив, що скаржитиметься в синод, коли той не утихомирить свою паству. Це вплинуло. Пiп звернувся до вiруючих i втихомирив їх. А рукописне євангелiє Дмитро Iванович все-таки привiз до музею. Була в музеї ще одна оригiнальна iкона, яку Дмитро Iванович "вiдкопав" у Катеринославськiй єпархiї. На цiй iконi був намальований запорозький козак Євстафiй Плакида. Тiльки не з чоловiчою головою, а з собачою. Про iкону склалася, як пояснював Дмитро Iванович, така легенда: козак Плакида був дуже вродливий, хвацький красень. Коли вiн Приходив до церкви, то жiнки з нього очей не зводили, спокушали й до грiха доводили. Щоб позбавитися спокус, Плакида почав просити бога, щоб вiн начепив йому, замiсть чоловiчої, собачу голову. Бог, звiсно, не вдовольнив його прохання, але iкона така з'явилася. ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ_ _ Як тiльки Дмитро Iванович довiдався, що в Петроградi з наказу В. I. Ленiна охороняють усi пам'ятники культури, вiн одразу ж вжив заходiв, щоб зберегти в Катеринославi Усе, що являє собою художню цiннiсть. У старому Катеринославi, напроти гiрничого училища, до революцiї стояв пам'ятник Катеринi II - бронзова статуя вагою двiстi пудiв. Вона була встановлена на високому постаментi, чудово виготовленому з фiнляндського гранiту, спецiально привезеного звiдти до Катеринослава. На цiй статуї був латинський напис: "Лiпив Мейєр, вiдлив Маукiш, обробив Мельцер". Висота статуї 4,5 аршина. Iмператриця зображена на весь зрiст, у невеличкiй коронi, з поясом для меча, в довгiй широкiй тозi, що звисала з лiвого плеча. Як художнє творiння, статуя являла собою неабияку цiннiсть. У Катеринославi подавав дехто думку: "Чи не час-бо переплавити статую? Адже в нiй бiльше трьох тонн бронзи!" Чутки дiйшли до Д. I. Яворницького i стурбували його. Будучи директором крайового музею i справжнiм збирачем народних скарбiв, вiн не мiг допустити, щоб цей художнiй витвiр загинув, пiшов на переплавлення. - Ця статуя,- казав вiн,- витвiр умiлих рук добрих майстрiв. Та хiба можна її переплавляти? Адже вона може бути чудовою школою для наших студентiв, майстрiв художнього литва, для скульпторiв, митцiв. Бронзова статуя царицi має свою iсторiю, яка пов'язана з одруженням i сiмейним життям великого росiйського поета О. С. Пушкiна. Ось як освiтлює цю iсторiю дослiдник В. Я. Рогов[25] ...Катерина II подорожувала по Росiї. Коли у груднi 1775 року вона була в Мединському повiтi, Калузької губернiї, то вiдвiдала полотняну фабрику, що належала Гончарову - прадiдовi дружини О. С. Пушкiна, i там дала згоду спорудити свiй монумент на територiї фабрики. В 1781 роцi П. А. Гончаров склав контракт з берлiнським скульптором Мейєром. Виготовлену ним статую в 1791 роцi привезено до Петербурга, а звiдти - на полотняну фабрику, власником якої в той час став дiд дружини О. С. Пушкiна - Панас Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, i вона лежала в одному з пiдвалiв фабрики. Пiд час сватання Пушкiна до Наталiї Миколаївни виникла необхiднiсть продати цю статую. Виявилось, що дiд Наталiї Миколаївни Панас Гончаров, одержавши у спадщину полотняну фабрику поблизу Калуги й мiльйоннi кошти, нажитi жорстокою експлуатацiєю крiпакiв, розтринькав майже все багатство. Старий Гончаров робить Пушкiна прохачем у своїх майнових справах. У травнi 1830 року поет звертається до шефа жандармiв Бенкендорфа з проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись до Бенкендорфа, Пушкiн мав на увазi царя. Дозвiл одержано, але "мiдну бабусю" нiхто не купував на мiдь, а казна не зрозумiла натякiв Пушкiна, щоб придбати пам'ятник царицi державним коштом. "Що поробляє "заводська бабуся" - бронзова, розумiється?", "Що дiдусь з його "мiдною бабусею"? Чи обоє живi й здоровi?" - жартував Пушкiн у листах до майбутньої дружини. А дiдусь Гончаров не заспокоювався, в кожному листi .нагадував майбутньому зятевi про свої доручення. Життя в Петербурзi ставало для Пушкiна нестерпне: загострювалися вiдносини з урядом, реакцiйною пресою, "великим свiтом". Лiтературних заробiткiв не вистачало на утримання сiм'ї, борги обплутували поета. Вiн хотiв би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селi спокiй. 8 червня 1832 року Пушкiн змушений був удруге звернутися до Бенкендорфа... "Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я порадився i пошкодував знищувати її заради кiлькох тисяч карбованцiв... Я хотiв би одержати за неї 25 тисяч карбованцiв, що становить четверту частину того, що витрачено на неї". Комiсiя Академiї мистецтв визнала статую твором мистецтва, хоч з деякими хибами. Цiна була помiрна, але мiнiстр двору князь М. Н. Волконський, вiд якого залежала ця купiвля, не належав до друзiв Пушкiна. Поетовi дали зрозумiти, що вiн не може сподiватися на спiвчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо. "Мiдна бабуся" переселилася в Петербург i знаходилася у дворi Алiмова на Фурштадськiй вулицi, де 1832 року поселилися Пушкiни. Поет утретє звертається до уряду, цього разу вiд iменi дружини. У лютому 1833 року в листi до того ж М. Н. Волконського Наталя Миколаївна нагадує про своє бажання продати статую. Але вороже ставилися вельможнi царедворцi до поета. Посилаючись на "нестатки", вони остаточно вiдмовились купити цю статую. Подальша доля "мiдної бабусi" така. Пiсля продажу У 1836 роцi вона попала на ливарний завод Берда, де її випадково знайшов катеринославський помiщик Коростовцев, що служив тодi в Петербурзi. Вiн повiдомив про свою знахiдку новоросiйського генерал-губернатора князя Воронцова допомогою якого статую Катерини придбали катеринославськi дворяни за 9818 карбованцiв 95 копiйок. Щоб перевезти статую з пiвночi на пiвдень, знадобилось виготовити спецiального лафета, до якого впрягали три пари коней. За добу вони рухались 15 - 20 верст, i 24 вересня 1846 року на Соборному майданi (нинi Жовтневий) встановлено пам'ятник царицi. Пiзнiше цю статую перенесли до будинку гiрничого iнституту. У буремнi роки громадянської вiйни музей для огляду було зачинено. Але його директор Д. I. Яворницький не мiг всидiти дома. Вiн часто заходив до музею, замикався зсередини i довго просиджував над зiбраними скарбами. Одного разу до його слуху долетiли дружнi вигуки. Яворницький глянув у вiкно, що було навхрест перетнуте гратами, й побачив, що бiля статуї Катерини II зiбрався натовп. Його зацiкавило, що ж буде далi. Довго не довелося чекати: якiсь зайди накинули на голову царицi петлю i з реготом та солоними слiвцями звалили iмператрицю з постаменту. Не обiйшлося там i без глумлiння. Не всидiв Яворницький в музеї. Схопив цiпок та й туди. - Що це ви, хлопцi, затiваєте? - Як що? Ось зачепимо височайшу повiю зашию та в Днiпро. - Нi, не в Днiпро. Якщо вона була така погана баба, то давайте її виставимо бiля музею на позорище всiм людям. Нехай усi дивляться й смiються з цiєї вражої баби. Оце буде для неї найбiльша кара. I звалена статуя залишилась бiля постаменту. Вона чекала свого господаря. Десь навеснi 1920 року катеринославцi помiтили, що статуя Катерини загадково зникла. В скверi бiля гiрничого iнституту лишився тiльки високий постамент. - В чому рiч? Де подiлася статуя? - питали люди. Загадкове зникнення статуї турбувало їх. Та було тодi не до Катерини. Пiд час громадянської вiйни мiсто часто переходило з рук до рук: то бiлобандити в ньому господарюють, то махновцi, то григор'євцi, то петлюрiвцi. Тiльки пiсля того, як прийшли до мiста червонi, став налагоджуватися порядок i почалося нормальне життя. - А де ж усе-таки статуя Катерини? - турбувалися городяни. Та тiльки одиницi знали, що зникнення пам'ятника - дiло рук Дмитра Iвановича Яворницького. Закiнчивши читати лекцiю в iнститутi народної освiти, професор Яворницький вiдiбрав гурт студентiв iсторикiв i сказав їм: - Сьогоднi о дванадцятiй годинi ночi всiм зiбратися бiля музею! Стрiлка годинника показувала вже одинадцяту годину. Дмитро Iванович стояв бiля музею i чекав своїх помiчникiв. Нарештi й вони прийшли. - Ану, козаки, берiть оцi мотузки, ломи, кругляки, дошки, що я приготував, та й гайда за мною! Студенти взяли знаряддя. - Все забрали? - спитав Дмитро Iванович. - Усе! -дружно вiдгукнулися студенти. - Пiшли! Йти вiд музею довелося небагато - метрiв сто. Бiля постаменту студенти побачили постать Катерини. - От що, хлопцi, пiдкладiмо круглячки пiд оцi дошки, а поверх них покладемо статую та гуртом вiдкотимо її туди куди я вкажу. Дебелi руки студентiв пiдклали ломи, i вмить статуя зрушила з мiсця. Дмитро Iванович уважно оглянув її i побачив: вказiвного пальця вже не було. Певно, як статую звалювали з постаменту, палець зломився i зник. - А тепер, хлопцi, берiть оту найгрубiшу мотузку,командував Яворницькнй,- чiпляйте за шию статую i за мною. По командi Дмитра Iвановича студенти дружно взялися за мотузки й потягли царицю на кругляках до нового, недобудованого примiщення музею. Там заздалегiдь, обрано для неї мiсце. - От i добре, вiдпочиньмо,- сказав Дмитро Iванович. Згодом студенти взялися за лопати, викопали яму бiля стiни музею i обережно опустили туди свiй скарб. Пролежала вона там 2 роки. Дмитро Iванович був спокiйний i задоволений. Вiн зберiг статую. Прийшов час виставити статую для огляду. "Де ж її притулити? - думав Дмитро Iванович.- У музеї вона багато мiсця займе. Нi. треба пiдшукати iнше мiсце". Вирiшили поставити статую Катерини II на подвiр'ї музею, серед цiлої армади кам'яних баб. Ось тут вона, на думку археолога, може стати об'єктом для порiвняння еволюцiї мистецтва людини давнiх часiв з високим творiнням людини пiзнiшої доби. Отож "цариця" знову з'явилася на свiт, тiльки цього разу не в оточеннi своїх фаворитiв, а в оточеннi кам'яних баб сивої давнини. "А де ж усе-таки подiвся вказiвний палець Катерини II, як його знайти?" - ця думка весь час непокоїла збирача скарбiв. Про це вiн часто казав у музеї, розпитував мiсцевих людей, не раз ходив на старе мiсце, до постаменту. Та Даремно - пальця не було. Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин i спитав Дмитра Iвановича: - Я тiльки що розглядав статую Катерини. Де ж палець? - Не знаю. - А я знаю. - Де? - схопився Дмитро Iванович. - В однiєї дами: вона ним горiхи лущить. Через день палець уже лежав пiд склом у вiтринi музею. Принiс його сюди Дмитро Iванович. Вiн довго клопотався, щоб знайти майстра i якось приварити його. Знавцi мистецтва дякували Дмитровi Iвановичу за те, що зберiг пам'ятник. Якось, жартуючи, Дмитро Iванович сказав: - Цiкаво, що зробив би з, нами Потьомкiн, коли б побачив, як ми тягли царицю, накинувши петлю на шию. Пiд час окупацiї України нiмецько-фашистськими загарбниками статуя Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: її вивезли в Нiмеччину i, за певними даними, переплавили. У фашистiв пiд час вiйни не вистачало кольорових металiв, i вони переплавляли на зброю навiть високохудожнє литво. Але їм i це не допомогло. ВТIКАЧI У ВIТРИНI_ _ Майже чверть вiку Iван Йосипович Попов працював у Днiпропетровському крайовому iсторичному музеї. Вiн виконував там усяку роботу: був муляром, вартовим, кочегаром. До Жовтневої революцiї та в першi роки її вся сiм'я Попова - дружина й три дочки - жила при музеї, в пiдвальному примiщеннi. Вони й розповiли менi, як Дмитро Iванович Яворницький переховував у вiтринi музею двох революцiонерiв. - Наша мати,- розповiдали сестри Марiя та Ольга Попови,- нишком вiд нас i стороннiх людей готувала страву i щодня носила її нагору, в музей. Ми зацiкавилися i одного разу спитали її: "Мамо, кому ви щодня носите нагору обiд?" "А навiщо вам це знати?" - невдоволено сказала мати. "Та так, цiкаво", "Ви, дiвчата, ще молодi; коли станете бiльшi, тодi й бiльше знатимете",- ухильно вiдповiла мати. Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати батькам про тi обiди. Старi переглянулися мiж собою, всмiхнулися. - I не забули ж! Iван Йосипович розповiв їм тепер, кому готувалися тi обiди i чому їх таємно носили нагору. Одного разу Дмитро Iванович закликав до себе в кабiнет Iвана Йосиповича, щiльно причинив дверi й сказав йому: - От що, Iване, я хотiв з вами тут, наодинцi, поговорити. Справа дуже серйозна. - Слухаю вас, Дмитре Iвановичу. - Я сховав у музеї двох утiкачiв. Обидва вони - бiльшовики. Їх розшукують бiлогвардiйцi: знайдуть - знищать Зрозумiло? - Зрозумiло, професоре. - Я одкрив вам велику таємницю. Бережiть її, Iване Йосиповичу, бо довiдаються - нам те ж буде. - Можете довiритися, Дмитре Iвановичу, не пiдведу. - Тодi ходiмо. Дмитро Iванович повiв Попова в музей i показав велику вiтрину пiд склом, яка стояла поблизу кабiнету директора за каретою Катерини. У вiтринi були вивiшенi розкiшнi українськi килими, а за килимами ховалися втiкачi. - Думаю, що це найбiльш надiйне й безпечне мiсце,сказав професор.- Як ви гадаєте? - Та тут i гадати нiчого, кращого мiсця не знайти. Дмитро Iванович витяг ключ з кишенi, вiдiмкнув вiтрину. - Ану, хлопцi, виходьте звiдси, годi вам нудитися! Вiтрина тихенько вiдчинилася, i з неї вийшли два молодики. - Знайомтесь, хлопцi,- вiдрекомендував їм Яворницький,- це вартовий музею Iван Йосипович Попов. Можете йому вiрити, як менi. З цього дня вiн або його дружина Уляна Карпiвна будуть приносити вам їсти. А там, як стихне "завiрюха", я вас виведу надвiр, та й пiдете своєю дорогою. Хлопцi повеселiшали. Познайомилися з вартовим. Попови щодня носили їм снiдати, а потiм, годинi о п'ятiй, коли вiдвiдувачi залишали музей, несли обiд. Удень цi люди сидiли у вiтринi, а вночi ходили з Поповим по музею, розминали ноги. Днiв через десять у мiстi заграв вiйськовий оркестр. Iван Йосипович кинувся на вулицю i швидко повернувся назад. - Чуєш, як грають марш? - весело сказав дружинi. - Чую! А чиї ж то грають? - Як чиї? Нашi, червонi, прийшли в мiсто. Тепер час i хлопцiв на волю випускати. Згодом у музей прийшов i Дмитро Iванович. Вiн звелiв Попову вiдчинити вiтрину й випустити з неї тих, що переховувалися. - Шкода, що ми не запам'ятали прiзвищ цих товаришiв,сказали сестри Попови.- Можливо, вони живi й, прочитавши цi рядки, вiдгукнуться. А нещодавно Г. Ф. Ватченко[26] повiдомила, як Д. I. Яворницький рятував у музеї двох бiльшовичок - Федору Дорофiївну Лукашенко-Шведову та Оксану Чернову. Це було влiтку 1917 року. - Якось у жовтнi з Оксаною Черновою,- згадувала Шведова-Лукашенко,-- ми одержали листiвки, для розповсюдження їх серед солдатiв. У нагiрнiй частинi мiста за нами ув'язався шпик. Дiйшли до гiрничого . iнституту. Що робити далi? Щоб якось збити з слiду шпика, ми швиденько зайшли у краєзнавчий музей прямо до директора Яворницького, який на запитання шпика: "Що то за дiвчиська?" - не вагаючись, вiдповiв: "Це працiвники музею". Пiзнiше в музеї переховувалася й нелегальна лiтература, листiвки, призначенi для солдатiв, що жили в Феодосiївських казармах. Своїми дiями стариш професор Яворницький ризикував, але не боявся полiцiї" та її агентiв. Цим самим в якiйсь мiрi допомагав тим, хто йшов проти монархiї. Є переконливi свiдчення, що Д. I. Яворницький допомагав i iншим полiтичним дiячам. Дослiдниця Марiя Шубравська[27] за допомогою) М. Є. Гончарова виявила в Донецькому обласному партархiвi цiкавi факти про зв'язки Д. I. Яворницького з робiтником легендарної "Брянки" - революцiонером Григорiем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 роцi очолював у Катеринославi страйк робiтникiв. За те, що вiн зберiгав нелегальну соцiал-демократичну лiтературу, сидiв у тюрмi, а потiм перебував пiд особливим наглядом полiцiї. Щоб зникнути з недремних очей жандармiв, вiн, очевидно, за допомогою i порадою Яворницького, почав поблизу Днiпра провадити археологiчнi розкопки. Все те, що йому щастило знайти в могилах, вiн приносив до музею i передавав вченому-археологу Яворницькому. Не раз металург-революцiонер у кабiнетi Яворницького розмовляв з ним про гiрку долю трударiв, консультувався з ним про археологiчнi методи дослiдження i, як сам про це згадує, "от него многое почерпнул". У своїй передсмертнiй записцi i з катеринославської тюрми в сiчнi 1909 року Г. Ф. Ткаченко-Петренко просить, щоб всi археологiчнi знахiдки вiддали Яворницькому в музей iм. Поля. ДОЛЯ "КОБЗАРЯ" З АВТОГРАФОМ ШЕВЧЕНКА Перед Великою Вiтчизняною вiйною в Днiпропетровському крайовому iсторичному музеї було придiлено для експонатiв, пов'язаних: з iменем Тараса Шевченка, спецiальну вiтрину. Серед експонатiв був i рiдкiсний "Кобзар" Т. Г. Шевченка в темно-коричневiй палiтурцi, видання 1860 року. Для Яворницького ця знахiдка була чи не найбiльшим скарбом, бо на першiй сторiнцi "Кобзаря" - власноручний напис поета: "Марiї Степанiвнi Козачковськiй з чоловiком та дiтками". Наприкiнцi книжки вклеєно листи Т. Г. Шевченка, якi посилав вiн з Орської фортецi до свого близького друга Андрiя Осиповича Козачковського[28]. Як попав цей "Кобзар" до музею? Тут цiлий калейдоскоп пригод. Ось що розповiдав про це Дмитро Iванович Яворницький: - У базарнi днi я любив ходити на ринок. Там я бачив приїжджих селян, прислухався до їхньої мови, заглядав до крамниць знайомих букiнiстiв, придивлявся, чи не трапиться де часом якась iсторична книжка чи музейна рiч. Менi щастило. Одного разу я натрапив на цiнний архiв часiв Катерини II, який стосувався iсторiї мiсцевого краю. Це було 1927 року. Повертаючись додому, я зайшов до приватної крамницi купити пару оселедцiв. Крамар зважив оселедцi, вирвав з якоїсь грубої папки аркуш зеленуватого паперу й загорнув у нього мою покупку. Менi впав у очi колiр паперу й письмо на ньому. Проглядаючи написане, я одразу ж збагнув, що це важливi архiвнi документи. Тодi я витяг з кишенi два карбованцi й купив у продавця весь архiв, який складався з двох грубих папок. Пiзнiше цей матерiал професор Д. Яворницький опублiкував окремою книжкою пiд назвою: "До iсторiї степової України". Отак само вiн натрапив i на "Кобзаря" з автографом Тараса Шевченка. Зайшов на той же базар, тiльки не до торговця оселедцями, а до книгаря, що торгував старими книжками. - Ну, що у вас новенького? - як завжди весело спитав Яворницький. Книгар мовчки пiдвiвся з стiльця, дiстав з верхньої полицi книжку й подав директоровi музею. - Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю стару книжку, може, вона вас зацiкавить. - Давайте, подивлюся. Глянувши на книжку, Яворняцький мало не скрикнув: до його рук попав справжнiй скарб. Мало того, що "Кобзар" мав дарчий напис самого Тараса Шевченка,- в ньому були пiдклеєнi листи поета з Орської фортецi. - Скiльки ж вам дати за це? - Двадцять копiйок! Д. I. Яворницький витяг з кишенi двадцять копiйок, вpyчив їх книгаревi й, потиснувши на прощання руку, пiшов, не оглядаючись, додому. Власне, не пiшов, а полетiв, бо така цiнна знахiдка навiть йому не часто потрапляла до рук. Розглядаючи дома "Кобзаря" та листя Тараса Шевченка до лiкаря А. О. Козачковського, вчений, зрозумiло, цiкавився, як це "Кобзар", що був, безперечно, власнiстю переяславського лiкаря Козачковського, попав на катеринославський базар. Але вченому не поталанило тодi встановити це. Тодi я звернувся листом до внука А. О. Козачковського Андрiя Йосиповича Козачковського, який учителював у Переяславi, й попрохав його сказати з цього приводу своє слово. Ось що вiдповiв менi А. Й. Козачковський: "Мiй дядько, Iван Андрiйович Козачковський, полковник старої армiї, пiсля вiйни 1914 - 1918 pp. жив деякий; час у Переяславi, а у вереснi 1919 року виїхав додому - в Севастополь. В дорогу взяв з собою подарований колись. дiдовi "Кобзар". Дядько добрався пароплавом до Катеринослава, потiм пересiв на поїзд. На станцiї Синельникове на цей поїзд наскочила банда махновцiв i пограбувала його "Кобзар" лежав у невеличкiй дорожнiй скриньцi. Звiсно, махновцi найменше цiкавилися книжками, i, мабуть, цей "Кобзар" пiшов по руках. Дядько мiй, у чому стояв, добрався до Севастополя i незабаром там помер. Наскiльки я пригадую, книжка була в червонiй палiтурцi. В кiнцi книжки вплетено два листи (на цигарковому паперi), якi писав Тарас Шевченко моєму дiдовi iз Орської фортецi. Цi листи опублiковано... З пошаною А. Козачковський Який шлях пройшов "Кобзар" Тараса Шевченка, поки потрапив до Катеринослава,важко сказати. Згаданий вище книгар купив його за безцiнь в замурзаного хлопчиська, який бiгав по базару й вигукував: "Кому "Кобзаря", дешево вiддам!" Дмитро Iванович довго зберiгав заповiтну книжку в себе дома, а потiм принiс її в