музей i поклав у вiтрину. З особливою любов'ю збирав професор Яворницький усе, що стосувалося життя й творчостi поета. Поряд з "Кобзарем" у вiтринi лежали також iншi документи. Найцiннiшi з них були - автобiографiя Кобзаря, яку написав Т. Г. Шевченко 1860 року росiйською мовою, а бiля неї - лист з Борзни вiд П. О. Кулiша, доданий до цiєї автобiографiї i надiсланий до катеринославського приятеля П. I. Зуйченка[29]. Були там i оригiнали документiв про заслання Тараса Шевченка та лист поета до свого побратима - артиста М. С. Щепкiна. 1909 року видано книжку Д. I. Яворницького пiд назвою "Матерiали до бiографiї Т. Г. Шевченка", в якiй автор зазначив, що виторг вiд продажу цiєї книжки пiде на спорудження пам'ятника великому Кобзаревi. Мандруючи по Українi й далеких закутках Росiї, Дмитро Iванович нiколи не забував про Т. Г. Шевченка i розшукував у старих людей та букiнiстiв матерiали, пов'язанi з життям генiального спiвця. Неоцiненну знахiдку - документи-оригiнали про заслання Т. Г. Шевченка в далекий Закаспiйський край - Д. I. Яворницький дiстав 1905 року в завзятого антиквара Ф. С. Романовича, що працював тодi в Ростовi-на-Дону, й заплатив за них 150 карбованцiв. Цi документи, як розповiдав Яворницькяй, Ф. С. Романович придбав у свого товариша - офiцера, який їздив у Новопетровске приймати справи пiсля закриття цiєї фортецi[30]. Заслуговує на увагу також iсторiя уривка справи про переведення Т. Г. Шевченка з одного заслання до вiддаленiшого й гiршого. 1883 року в м. Оренбурзi викладач Оренбурзького iнституту благородних дiвиць, а пiзнiше директор першого реального училища в Катеринославi Микола Павлович Вавилов якось зайшов в одну крамничку купити собi тютюну. Хлопчик, даючи йому тютюн, загорнув його в пiваркуш паперу, писаного з обох бокiв моторною писарською рукою[31]. Вдома М. П. Вавилов, розглядаючи цей аркуш, натрапив на рядки, що стосуються слiдства "рядового Тараса Шевченка", про сувору заборону писати й малювати, а також переведення його у вiддаленi райони Оренбурзького краю. Прочитавши цього папiрця, М. Вавилов затремтiв од хвилювання. Вiн одразу ж кинувся до тiєї крамнички, де годину тому купував тютюн, щоб докладно розпитати, як цей папiрець попав до господаря крамницi та чи не збереглося в нього ще якихось документiв. На жаль, крамар нiчим не порадував. Розводячи руками, Д вiн сказав: "Цi папери ми купили у фортецi на пуди для обгортання товару; багато з них розiйшлося, а ця, в яку хлопчина загорнув вам тютюн, була остання". Чверть вiку цей iсторичний уривок лежав у М. П. Вавилова. Пiсля його смертi Д. I. Яворницький довiдався, що цей документ не пропав i зберiгається в дружини небiжчика. У сiчнi 1908 року Дмитро Iванович пiшов на квартиру Вавилової. - Шановна Катерино Федорiвно, ви зробите велике дiло, коли отой папiрець про Шевченка вiддасте до музею. Ваше iм'я повiк не забудуть. Додому Дмитро Iванович повертався з новим дорогим скарбом. Згодом i цей уривок вiн поклав назавжди у Шевченкову вiтрину. У фондах та експозицiях Днiпропетровського музею зберiгається також 12 портретiв поета, намальованих на полотнi олiєю. Деякi з них були виготовленi до революцiї, а частина - в радянський перiод. Автори бiльшостi оригiнальних портретiв Шевченка - невiдомi. Привертає увагу картина "Т. Г. Шевченко", яку випалив на деревi один iз народних умiльцiв. Гадають, що ця робота належить петрикiвським майстрам i ще за життя Дмитра Iвановича була подарована йому, а вiн од себе потiм подарував музеєвi. Зберiгається в музеї також бюст Тараса Шевченка заслуженого дiяча мистецтв республiки А. Й. Страхова i оригiнальний бюст невiдомого автора. Коли Тарас Шевченко мандрував по рiчцi Орелi, що недалеко вiд Верхньоднiпровська впадає в Днiпро, вiн зробив там кiлька малюнкiв. На двох iз них змальовано узбережжя рiчки, на третьому малюнку зображено двi кам'янi баби з свiтильниками. Цi кам'янi баби довго стояли в гирлi рiчки Орелi, а потiм, за клопотанням Яворницького, їх перевезли в iсторичний музей. Дмитро Iванович часто органiзовував концерти кобзарiв, виступав в учбових закладах з лекцiями про життя й творчiсть поета. Дослiдники[32] знайшли матерiали, якi свiдчать про невтомну дiяльнiсть Д. I. Яворницького пiд час Шевченкiвського ювiлею - сторiччя з дня народження поета. Так, до мiської управи за участю iсторика надiйшла заява вiд громадян мiста, щоб дозволили розпочати органiзацiйнi роботи шевченкiвського ювiлейного комiтету. Пiд нею стояло 800 пiдписiв. Знайдено й прохання Д. I. Яворницького до мiської думи про асигнування 500 карбованцiв для видання альбому пам'ятi Шевченка з документiв i матерiалiв, якi мав вчений в своєму архiвi. Однак прохання вченого було вiдхилено. В ювiлейнiй статтi, присвяченiй Кобзаревi, Яворницькйй писав: "Шевченко буде жити, поки свiтитиме сонце, поки сяятимуть зорi, поки стоятиме свiт увесь, поки житиме люд на землi, а iм'я його було, є й буде святе для всiх тих, у кого в жива душа й живе серце в грудях"[33]. Д. I. Яворницький ще здавна був невтомний пропагандист Шевченка. 1886 року в Петербурзi з його iнiцiативи вийшла в свiт поема Шевченка "Гайдамаки" її пречудесно iлюстрував побратим iсторика О. I. Сластiон зворушливу передмову до неї написав Яворницький. В особистому архiвi Дмитра Iвановича Яворницького зберiгався довгий час ескiз пам'ятника Шевченковi. Iсторiя цього ескiза така. Ще на початку XX сторiччя Яворницький, за порадою членiв комiсiї по спорудженню пам'ятника поетовi, звернувся до I. Ю, Репiна з проханням зробити ескiз пам'ятника. Але до революцiї цей благородний задум не мiг здiйснитися, Однак Яворницького не покидала думка про спорудження пам'ятника Шевченковi, i вiн звертається з цим проханням до Рєпiна знову, вже в радянський час. Це було в останнi роки життя художника. Рєпiн гаряче сприйняв цю пропозицiю i вже почав працювати над збиранням матерiалiв та виготовленням ескiзiв. 1928 року Дмитро Iванович одержав вiд Рєпiна листа й невеличкий малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатськiй безкозирцi; вiн замрiяно схилився бiля перекинутої тачки,- певно, щось думає писати. Тiльки кволе здоров'я Рєпiна, а згодом i смерть, завадили йому здiйснити свiй творчий задум. Але ескiзи пам'ятника й понинi зберiгаються в музеї Т. Г. Шевченка в Києвi як свiдки глибокої пошани I. Ю. Рєпiна та Д. I. Яворницького до генiального сина українського народу. Любов i повагу до великого Кобзаря Д. I. Яворпицький пронiс через усе своє життя. _ВIД ЛИСТА ДО ПАМ'ЯТНИКА[34]__ _ Пасiчник Тихiн Iванович Дудка познайомився з професором Яворницьким восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тодi вiн уперше завiтав до Днiпропетровського музею. Бiля виходу з примiщення зустрiлася йому група студентiв, а серед них сивий середнiй на зрiст чоловiк. - Як жалко,- сказав вiн, дивлячись на Дудку,- що . люди недооцiнюють користi вiд того, що носять свої голови непокритими, а в примiщеннi особливо. Тихiн Iванович був тодi в шапцi i догадався, що зауваження стосується не когось iншого, а саме його. Знявши шапку, Дудка не розгубився й запитав: - Скажiть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький? - Я. - Так дозвольте менi, селяниновi, який давно хотiв побачитися з вами, потиснути вашу руку. Дмитро Iванович привiтався з ним. - Хто ж ви такий будете? Звiдкiля ви? - Я родом з Солонянського району,- вiдповiв Дудка. Тодi Дмитро Iванович обернувся до студентiв, якi групою юрмилися бiля нього, i сказав: - Ну, хлопцi, тепер ви самi йдiть по музею, а я займусь оцим вусатим гостем. Коли вони залишилися на самотi, професор спитав: - Що ж вас найбiльше цiкавить у музеї? - Мене все цiкавить, що тут є, що зiбрано вашими руками. Одне тiльки менi не подобається. - Що саме? - Навiщо ви портрет Катерини виставили? Скiльки ж горя й слiз вона завдала селянам! - Бачите, голубе,- сказав Дмитро Iванович,- так не слiд розглядати експонати. На них треба дивитися з iсторичного погляду. Одне дiло - портрет, а друге - послухайте, що розповiдають нашi екскурсоводи. Ось тодi ви й зрозумiєте як слiд. Потiм Дмитро Iванович повiв пасiчника Дудку по музею, а пiд кiнець запросив до свого кабiнету й подарував йому копiю листа запорожцiв до турецького султана. - Це вiзьмiть собi на пам'ять,- сказав вiн. - Е, нi. Ви менi, будьте ласкавi, пiдпишiть, од кого й для кого,- попросив Дудка. - Це можна. Дмитро Iванович узяв перо й написав: "На добрий спомин вiд Д. I. Яворницького Тихонов! Iвановичу Дудцi". В селi до дiрок зачитали той веселий подарунок. Незабаром обставини знову звели Дудку з Яворницьким. Селяни села Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з iнiцiативи Т. I. Дудки та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник Тарасовi Шевченку. Вiдповiдальним за збирання коштiв i побудову пам'ятника призначено голову кооперативу демобiлiзованого червоноармiйця Олександра Михайловича Лаврушка. Характерно, що це дiялося пiсля воєнної розрухи, селяни були бiднi, напiвголоднi, але любов до генiального спiвця України була вища за особистi потреби. Люди охоче вносили грошi, борошно, просо, навiть насiння свирiпи. Зiбрано всякої всячини на 400 карбованцiв. До них додали ще 300 карбованцiв з культфонду кооперацiї. Цi грошi селяни довiрили Т. I. Дудцi та О. М. Лаврушку й вiдрядили їх до Катеринослава, щоб придбати погруддя Т. Г. Шевченка. I ось Дудка й Лаврушко в Катеринославi. Пошуки майстернi, яка виготувала б погруддя, кiнчилися невдачно - спецiальної майстернi в мiстi не було. Тодi Дудка згадав про Д. I. Яворницького i вирiшив порадитися з ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка. Дмитро Iванович схвилювався, почувши про їхнi заходи. - Велике дiло робите ви, люди. Велике й благородне. - Порадьте ж нам, Дмитре Iвановичу, до кого звернутися, в кого шукати пiдтримки? - прохали селяни з далекого села. - Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо, в нiй i виготовлять для вас погруддя Шевченка. Вони послухали поради вченого. Зайшли в художнiй музей, а там з них заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованцiв. Бракувало, виходить, 1300 карбованцiв. Де ж їх узяти? Що робити? Побiдкалися селяни й вирiшили знову пiти до Дмитра Iвановича - ану, порадить i допоможе! Вiн уважно їх вислухав i сказав: - Гаразд, їдьте додому, а я з ними сам побалакаю. Т. I. Дудка i О. М. Лаврушко подякували професоровi й поїхали додому. Через тиждень вони одержали вiд професора Яворницького листiвку, в якiй вiн писав: "Шановний Тихоне Iвановичу! Вашi з Лаврушком клопоти про придбання погруддя Тараса Шевченка не пропали даром. Я все тут улаштував. Приїздiть i забирайте погруддя Шевченка. Нехай щастить Вам! З щирою пошаною Д. Яворницький" Брати погруддя приїхав Т. I. Дудка - i зразу ж до Яворницького. - Все гаразд,- упевнено сказав Дмитро Iванович.Iдiть у художнiй музей, я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за тi 700 карбованцiв, що ви їх зiбрали на селi. Та не забудьте ж на постаментi зробити напис,- додав Дмитро Iванович. - А який же ви порадили б зробити напис? - Думаю, що добре промовлятимуть такi слова: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть. - Чудовi слова! Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, неодмiнно зробимо цей напис. Дудка пiшов у художнiй музей i справдi заплатав за погруддя тiльки 700 крб. З радiстю вiн забрав погруддя й привiз його в село Олександрополь. Бiля клубу зiбралось багато людей на мiтинг, присвячений вiдкриттю пам'ятника великому Кобзаревi. Ось на трибуну пiднявся голова сiльради: - Сьогоднi в нашому селi - свято. Ми вiдкриваємо пам'ятник великому синовi українського народу Тарасовi Шевченку. Погруддя Кобзаря нам пощастило придбати в Катеринославi за нашi трудовi грошi. Спасибi вам, добрi земляки. Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою. До трибуни пiдiйшов Тихiн Дудка. - До нашого степового села,- промовив вiн,- прийшов наш рiдний батько Тарас Шевченко. Тепер вiн вiчно буде з нами. Вiд усього серця дякую вам, громадяни, за зiбранi кошти, за вашу любов до генiального поета. Всi, хто був на площi, зняли шапки. Бiля трибуни вишикувався мiсцевий хор. Ним керував учитель. Хор виконав "Думи мої", потiм "Заповiт". До пiзньої ночi на майданi лунали пiснi, грали музики, танцювали хлопцi й дiвчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвiр'ї школи. Стоїть вiн i зараз там. ГIСТЬ 3 КОБЗОЮ Улiтку 1929 року Дмитро Iванович прочитав бiля парку iм. Шевченка афiшу. В нiй сповiщалося, що в робiтничих Клубах та палацах Днiпропетровська виступає кубанський кобзар Безщасний. Приходить того дня Дмитро Iванович в музей i каже менi: - А ви чули, що в мiстi з'явився якийсь кобзар? Я щойно читав афiшу. Виступає вiн у Чечелiвцi, в робiтничих районах. Ви сходiть туди, побудьте на концертi, послухайте його, придивiться, якщо це справжнiй кобзар - запросiть його до мене. Так i скажiть, що з ним хоче познайомитись Яворницький. Пiшов я в клуб, побув на концертi, побачив кобзаря. Це був кремезний, середнього зросту чоловiк рокiв п'ятдесяти, з такими вусами, як носив Тарас Шевченко. Одягнений вiн у червоний жупан, синi штани, пiдперезаний шовковим поясом. Вiн таки справдi чудово грав на кобзi й спiвав стародавнiх i сучасних українських пiсень. Пiсля кожної пiснi його тепло вiтали й щоразу просили повторити ту чи ту пiсню. Як тiльки закiнчився концерт, я пiшов за лаштунки, познайомився з кобзарем i попросив його вiдвiдати музей та побачитися з професором Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарiв. - Чули ви про нього? - спитав я кобзаря. - Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним - велика честь для мене. Завтра неодмiнно прийду. Кобзар Безщасний рiвно о дев'ятiй годинi прийшов до музею в повному спорядженнi - з кобзою пiд рукою. Я вiдрекомендував його професоровi, який нетерпляче чекав кобзаря в своєму кабiнетi. Привiталися. - Сiдайте, розказуйте, звiдкiля ви приїхали до нас, хто вашi батьки? - спитав Яворницький. - Я сам з Кубанi. Граю на кобзi вже рокiв, мабуть, тридцять. Батьки мої розповiдали, що дiд був запорозький козак. Чи так це, чи нi - не знаю, а кажу те, що чув вiд батькiв. - Добре! А що ж ви вмiєте грати, що спiваєте? - Я виконую українськi стародавнi й сучаснi пiснi, сумнi й веселi. На концертах спiваю пiд свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братiв азовських тощо, а пiд кiнець - жартiвливi: "У Києвi на риночку", "Ой кум до куми залицявся", "До вдовицi я ходив" та iншi. - Ану, вшкварте менi про Байду,- попросив професор. Тепла, дружня зустрiч ученого надала кобзаревi смiливостi. Вдарив кобзар по струнах, чудовим баритоном заспiвав про Байду, i засяяло обличчя Дмитра Iвановича. - Та й добре ж ви граєте! Аж за душу бере. Дмитро Iванович розповiв гостевi про iсторiю кобзи, про кобзаря Остапа Вересая, потiм повiв його по музею, а звiдти - до себе на обiд. Ми добре знали, що, коли Дмитро Iванович когось запрошує до себе на обiд,- це найвища нагорода, це честь i доказ того, що гiсть прийшовся до душi. П'ять днiв гостював кобзар у Дмитра Iвановича, п'ять днiв лунала музика в його будинку. - Що ж ви робили всi цi днi? - спитали ми кобзаря. - Грав, спiвав, а Дмитро Iванович слухав, записував, брав на ноти пiснi, казав, що увiйдуть до iсторiї. У недiлю Дмитро Iванович прийшов з кобзарем у музей. Настрiй в обох був чудовий. - А знаєте, що я оце надумав? - звернувся до нас Яворницький. - Що? - Сьогоднi недiля. Людей у музеї буде багато. Нехай наш кобзар заграє i заспiває прямо в музеї. Як на вашу думку? - Нам здається, що це чудова iдея,- пiдтримали ми Дмитра Iвановича. До центрального залу музею занесли стiльця, сiв на нього кобзар, провiв рукою по струнах - i полилася пiсня "Ой Морозе, Морозенку...", а за нею iншi - "Буря на Чорному морi", "Побратався ясний сокiл". Пiснi кобзаря лунали по всьому музею. На несподiваний концерт зiйшлося багато слухачiв. Це була жива iлюстрацiя до iсторiї пiснi й музики на Українi. Я стежив за Дмитром Iвановичем. Вiн був зачарований пiснею. А коли кобзар узяв останнiй акорд iсторичної пiснi, Дмитро Iванович швидко пiдiйшов до кобзаря, обiйняв його, поцiлував. Потiм повiльно пiшов до свого кабiнету. А в залi ще довго лунали чарiвнi українськi пiснi. СТО ТИСЯЧ_ _ Дмитра Iвановича довгий час хвилювала добудова музейного примiщення. Старе примiщення музею стало малим, тiсним. Якось до музею завiтав нарком освiти УРСР М. О. Скрипник. Його дружньо зустрiв i показав музейнi експонати сам директор. Користуючись нагодою, Дмитро Iванович нагадав Скрипниковi, що експонати гинуть, псуються, новi археологiчнi речi нiде розмiстити. Отже, треба швидше закiнчити добудову примiщення, тим бiльше що воно стоїть уже двадцять рокiв - трiскається, вивiтрюється, руйнується. - А скiльки треба грошей? - спитав Скрипник. - Тисяч сто. - Гаразд, поклопочу: грошi знайдемо. Минув рiк. На листи вiдповiдi не надходили. Тодi Яворницький вирiшив поїхати до Харкова i поговорити з наркомом освiти особисто. До тодiшньої столицi України вирушили вони разом з ученим секретарем музею П. Є. Матвiєвським. У приймальнi Скрипника зiбралося чимало людей. Довелося чекати близько двох годин. Академiк нервував. - Доки ми стовбичитимемо тут? Менi, зрештою, сiмдесят п'ять рокiв, я з дороги... Ходiмо звiдси! - сердито сказав вiн секретаревi музею. - Ну що ж, ходiмо. Цю реплiку почули. Навздогiн кинувся особистий секретар наркома - довгий, з рудою борiдкою чоловiк. - Вибачте, Дмитре Iвановичу, вас чекає Микола Олексiйович, прошу... - То що, може, вернемось? - спитав Яворницький свого помiчника. - Вернiмося! Зайшли до кабiнету. Скрипник пiдвiвся, вийшов з-за столу й привiтався. - Пробачте, Дмитре Iвановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якiй це справi завiтали? - Та в якiй... Ви ж обiцяли сто тисяч на добудову примiщення, а досi нi копiйки... То як - будуть грошi чи не будуть? - Обiцяти я обiцяв, але з грiшми в нас зараз скрутнувато. Ваш музей справдi перевантажений. Думаю, що з цього становища є один вихiд: деякi речi доведеться передати-iншим музеям, а тi експонати, що стосуються пам'ятi Шевченка, варто передати до Києва, до музею Шевченка. От i мiсце звiльниться! - Що кажете? Забрати з музею експонати, якi стосуються Шевченка? Нi, цього не буде. Доки я живий - цього, кажу, не буде! Ви знаєте, як я добував цi речi? Скiльки я сходив, скiльки з'їздив, якi витрати зробив?! - Суперечки вважаю за непотрiбнi. Дмитро Iванович зрозумiв, що мова перейшла на офiцiальний лад. Вiн одразу ж спохмурнiв i, пiдвiвшись, сказав: - Бувайте здоровенькi! Через пiвроку Скрипник приїхав до Днiпропетровська. Задзвонив телефон. - Зустрiчайте наркома! - Добре, зустрiну,- спокiйно вiдповiв директор. Спiвробiтники вiдчули, що Яворницький щось задумав, i почали хвилюватися. Бiля музею зупинилась одна, друга, третя машини. На порозi з'явився Скрипник, за ним - iншi гостi. - Дмитре Iвановичу,- кажемо йому.- Гостi приїхали, зустрiчайте. - То чого ви турбуєтесь, зустрiну! Це вже моя справа. Директор пiдвiвся й тихенько пiшов до дверей. У вестибюлi зупинився, дивиться на Скрипника такими очима, нiби вперше бачить. Драстуйте вам. Драстуйте, Дмитре Iвановичу. Хто ж ви такий будете? Я? - усмiхнувся гiсть.- Та ж Скрипник. - Ага. А ви член профспiлки? - Звiсно! Наркомовi не можна бути позаспiлковим. - Антонiно Костянтинiвно,- звернувся Яворницький до старенької касирки.- Скiльки там платять у нас за квитки члени й не члени профспiлки? - П'ятнадцять копiйок платять члени профспiлки i п'ятдесят копiйок - не члени профспiлки. - Чули, Миколо Олексiйовичу? - жартуючи, сказав Дмитро Iванович.-Якщо ви справдi член профспiлки, то пiдiйдiть до каси й вiзьмiть квитка за п'ятнадцять копiйок, а хто позаспiлковий, то нехай бере за 50 коп. Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорiєнтувався i, обернувшись до окружкомiвцiв, спитав: - А ви, товаришi, члени профспiлки? - Аякже, Миколо Олексiйовичу. - Тодi ходiмо по квитки - посмiхнувся вiн i перший рушив до каси. У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерiгав, як гостi брали вхiднi квитки. Музейнi працiвники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було гаразд,- гостi, усмiхаючись, пiдходили до академiка Яворницького. - Всi взяли квитки? - спитав Дмитро Iванович. - Усi, всi,- вiдповiли йому. - Ну, а тепер, шановнi гостi, бачите .он стрiлочки? Вони показують, звiдки треба починати огляд музею. Ви люди письменнi, бувалi, будь ласка, iдiть i розглядайте експонати. - Нi, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього М. О. Скрипник,- просимо вас, проведiть нас по музею. У ваших устах i експонати оживають. - Добре. Ходiмте, тiльки не гнiвайтесь на мене, ,коли зачеплю десь за живе. I Яворницький повiв гостей знайомити г музеєм, з його скарбами. Пiд кiнець екскурсiї Яворницький повiв Скрипника в пiдземелля музею i показав йому там сотнi ящикiв з речами, здобутими археологiчною експедицiєю пiд час будування Днiпрогесу. Всi вони лежали запакованi, їх нiде було виставити. - От бачите, що робиться! - розводив руками Яворницький. Микола Олексiйович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався.. - Ну що ж, доведеться почекати. Грошi все-таки знайдемо, музей добудуємо. Не гнiвайтесь, Дмитре Iвановичу, все буде гаразд. - Добре, поживемо - побачимо. - Що ж у вас ще в нового? - поцiкавився Скрипник, оглянувши музей. - Є скарб, який ми знайшли, коли дослiджували берег Днiпра бiля Запорiжжя. Хочете - покажу? - Охоче подивимося, покажiть, будь ласка,зацiкавився Скрипник. Дмитро Iванович повiв наркома i його товаришiв у вiддiл релiгiйних культiв музею, вiдкрив скриню, а звiдти обережно витяг скарб, який знайшов молодий археолог музею В. А. Грiнченко. Там був срiбний орел, залiзна зброя, золоте оздоблення кiнської збруї, причому не часiв козаччини. Орнаментовка свiдчила, що скарб належить до VIII столiття нашої ери. - Бачите, Миколо Олексiйовичу, були б у нас грошi, моя ширше дослiдили б тi мiсця Днiпра, що будуть затопленi. Багато скарбiв пiде на дно. А шкода, - Скiльки ж вам треба грошей? - Та я вже боюсь i просити... Треба п'ятдесят тисяч. - Цi грошi, Дмитре Iвановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова окрвиконкому та секретар окружного комiтету не будуть заперечувати,- звернувся Скрипник до керiвникiв округу. - Та доведеться допомогти, - От i добре! Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну працю, за цiкаву екскурсiю в минуле. Але вiдвiдування на тому не закiнчилося. Коли гостi рушили до виходу, Яворницький згадав раптом i гукнув навздогiн: - Стiйте! А розписку! - звернувся вiн до голови окрвиконкому. - Яку розписку? - Розписку на тi п'ятдесят тисяч, що пообiцяли для експедицiї. Так буде надiйнiше. Бо слово як слово: сказав та й забувся. Але в окрвиконкомi цього разу не забули: через п'ять днiв музеєвi було видiлено з мiсцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованцiв. На цi кошти Д. I. Яворницький довершив археологiчнi розкопки в районi Днiпрогесу до кiнця. _ВIД ЩИРОГО СЕРЦЯ_ Дмитра Iвановича Яворницького як ученого та людину великої душi знали люди рiзних верств. А найбiльшу популярнiсть вiн мав серед учителiв i селян. Знали його й дiти багатьох шкiл, де вiн був частим гостем. Зиму з 1921-го на 1922 рiк країна тяжко перебула внаслiдок громадянської вiйни та неврожаю. Нелегко було тодi й Дмитровi Iвановичу, тим бiльше що йому було шiстдесят сiм рокiв. Недоїдання пiдточувало його здоров'я, валило з нiг. Про це дiзнався вчитель Михайло Iванович Лоян, який учителював у таромськiй школi. - Коли я почув,- казав вiн,- що Дмитро Iванович прихворiв та має нестаток з харчами, одразу ж вирiшив допомогти вченому. Особистих достаткiв у Михайла Iвановича не було, i тому вiн звернувся до своїх учнiв: - Любi дiти! Ви пригадуєте професора Яворницького,з яким ви бачились у школi? - Знаємо!.. - Вiн тепер заслаб, хворiє, та й з харчами в нього не все гаразд... - Так, може, треба допомогти йому? - гуртом загули дiти. - Я так i думав, що ви зрозумiєте мене з перших слiвi скажете своє тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мої любi. А тепер так: хто що зможе - чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,- приносьте завтра до школи, а тут вирiшимо, як надiслати вашу допомогу вченому. Повернувшись iз школи, дiти передали слова вчителя своїм батькам. Другого дня в школу назносили всякої всячини, звiсно, потрошку. Михайло Iванович був радий, що його вихованцi та їхнi батьки виявилися такими людяними, чуйно вiдгукнулисяна його заклик. У недiлю вдосвiта, в березнi мiсяцi, п'ять хлопчикiв iз своїм учителем прибули до Днiпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Iвановича, хвилюються, чи прийме професор їхню допомогу? Правда, вона була дуже скромна, та йшла вiд щирого серця, з пошани до свого вченого. Це їх втiшалой заспокоювало. Пiдiйшли до дверей, сiпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз. Згодом почули, як хтось тихо пiдiйшов до дверей. Не запитуючи наперед: "Хто там?" - вiдчинив дверi. Бачать, перед ними сам Дмитро Iванович - сивий, блiдий, з запалими очима, Привiталися. Гостi трохи розгубилися, засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро Iванович помiтив це й шанобливо запросив їх до себе: - Прошу, заходьте, таромчанськi гостi... - Дякуємо. Школярi боязко йшли з клунками в руках слiдом за своїм учителем, їх одразу вразили чудово розмальованi стiни вiтальнi. Ось козак Мамай, далi он - кобзар пiд вербою грає. Ще в передпокої вони побачили старовинну скриню з намальованим на нiй запорожцем, казан, в якому сiчовики варили страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козакiв. Дiтям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею. Та ось учитель, затинаючись вiд хвилювання, взяв у дiтей клунки й пiдiйшов з ними до Дмитра Iвановича. - Вiзьмiть, Дмитре Iвановичу, вiд нас цей скромний подарунок. Це дiти, учнi мої, принесли вам. Дмитро Iванович розгубився, знiяковiв. Вiн був зворушений увагою школярiв. - Навiщо це? Ви ж самi тепер у нуждi живете! Як можна! Нi, нi. Цього не треба,- сказав професор. - Та це, Дмитре Iвановичу, все своє, не куплене. Не соромте нас, вiзьмiть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,- благав Лоян. - Ну, спасибi, велике спасибi вам! - сказав зворушений Дмитро Iванович. На очах у нього виступили сльози. Учнi помiтили це, одвернулися; потiм, як горобцi до проса, кинулися до стiн i стали з великим захопленням розглядати картини, музейнi речi, що були виставленi у вiтринах другої кiмнати. Дмитро Iванович пiдiйшов до хлоп'ят i спитав їх: - Що, дiтки, цiкаво? - Еге,- гуртом вiдповiли дiти, всмiхаючись до професора; Школярi посмiливiшали. Почали самi сипати питання. Дмитро Iванович довго водив їх коло вiтрин, давав пояснення. Михайло Iванович i його учнi стали збиратися додому. Господар одягнувся, щоб провести їх за порiг. Та не втерпiв, пiшов з ними далi. - Я вас, дорогi мої гостi, проведу до самого музею i покажу найголовнiшi скарби, якi я зiбрав за своє життя. - Що ви, Дмитре Iвановичу, не треба. Ваше здоров'я не дозволяє так довго водитися з нами,- шанобливо сказав Лоян. Але Дмитро Iванович .категорично вiдхилив їхнi турботи про його здоров'я i повiв гостей у музей. Там вiн показав етнографiчний та запорозький вiддiли. Потiм пiшов до кабiнету, винiс i подарував дiтям свiй твiр "За чужий грiх". Прощаючись, Дмитро Iванович дуже дякував дiтям за турботи i просив частiше навiдуватись, не забувати його й далi. Учнi були дуже задоволенi, що побачили музей i послухали пояснення самого професора. ДАРУНОК 3 КУБАНI Навеснi 1926 року до музею зайшов високий на зрiст, Стрункий, середнiх лiт чоловiк. Службовцям музею одразу ж впала в очi вiйськова виправка вiдвiдувача. В правiй руцi незнайомий тримав якусь загадкову рiч, загорнуту в газету. Директора музею Д. I. Яворницького ще не було. Взявши квитка, гiсть пiшов оглядати музей, а тим часом з'явився i Д. I. Яворницький. Доглядачка музею Марiя Iванiвна Попова пiдiйшла до незнайомця й шепнула йому на вухо: - Ви, здається, питали директора музею? - Так, питав. - Ото вiн пiшов,- кивнула головою в той бiк, де тихенько йшов Яворницький. - Дякую. Вiдвiдувач енергiйним кроком пiдiйшов до директора музею. - Професоре, я до вас! - Будь ласка, прошу. А хто ви будете? - поцiкавився Яворницький. - Яз Кубанi, козак Антiн Iванович Башта. Принiс вам, Дмитре Iвановичу, одну штуку. - Покажiть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й показав директоровi свою шаблю, Дмитро Iванович засяяв, а потiм мiцно обiйняв i поцiлував козака. Шабля була вся срiбна, добре оздоблена i дуже подобалася Дмитровi Iвановичу. - Де ж ви, козаче, її доскочили? - поцiкавився професор. - Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував менi близький приятель. Довго я зберiгав її, в походах з нею був, а тепер вирiшив подарувати її музеєвi. Приймаючи вiд Башти шаблю, Дмитро Iванович радiсно сказав: - Такої шаблюки в музеї ще не було. Добра шаблюка, козацька! Через деякий час Антiн Iванович знову зайшов до музею. Як же вiн був здивований, коли побачив, що його щабля висить у вiтринi над-шаблею кошового отамана Iвана Гладкого. Антiн Iванович пiдiйшов до професора Яворницького та й каже: - Що ж це ви, Дмитре Iвановичу, зробили? - А що? - здивувався професор. - Та хiба ж я вище за отамана Гладкого, коли мою шаблюку зверху повiсили, а його внизу? - Бачите, голубе сизий, у музеї нiколи ще не було такої гарної шаблюки. Я виставив її на видному мiсцi для того, щоб усi бачили, яка чудова рiч з'явилась у музеї. Пiсля цього Антiн Iванович Башта частенько зустрiчався з Дмитром Iвановичем, i щоразу в них зав'язувалася цiкава бесiда. - А ви, Дмитре Iвановичу, бували в наших краях? - Аякже! Я слiдами запорожцiв увесь свiт обiйшов. Бував, звичайно, i на Кубанi. Це було в 1894-му i 1901 роках. Яворницький по крихтi збирав все, що стосувалося Чорноморського козацького вiйська, утвореного росiйським урядом з колишнiх запорозьких козакiв. Першi сторiнки про козакiв склав колишнiй наказний отаман Чорноморського козацького вiйська, український письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Якiв Герасимович Кухаренко (1800-1862). Дмитро Iванович був тiсно пов'язаний з кубанськими iсториками, листувався i з Товариством любителiв по вивченню Кубанської областi. Був сам почесним членом цього товариства. Воно допомагало йому в розшуках матерiалiв про Запорозьку Сiч i Кубанське вiйсько. Дослiдника запорозької старовини щоразу тепло зустрiчала громадськiсть Катеринодара. Там вiн оглянув вiйськовi регалiї, архiви, археологiчний музей. Дещо iсторик побачив там i з iсторiї запорожцiв, зокрема знамена, бунчук, литаври. Все це вiн використав у своїй монографiї про запорожцiв. Будучи на Кубанi, Дмитро Iванович зустрiвся з дiячами культури та лiтератури. Бачився з вiдомим збирачем народних пiсень Якимом Вигдаєм та поетами Яковом Жарком i Олексою Кириєм, виступав в жiночiй гiмназiї, де прочитав цикл лекцiй про Запорозьку Сiч. Вже прощаючись, Башта сказав: - Я не раз переконувався, що маю перед собою людину великої душi, яка все своє життя вiддала на службу людству. У своїх розповiдях про iсторiю експонатiв Яворницький справдi прищеплював любов до науки, до працi, до своєї рiдної Батькiвщини. СКАРБИ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТI Матерiальна культура селян Катеринославщини експонувалася в етнографiчному вiддiлi музею. Дмитро Iванович Яворницький збирав до музею все, що зроблено руками трудiвникiв, що було в їх ужитку - одяг, взуття, усякi хатнi речi, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплiї, заслiнки, скринi, рiзнi iнструменти шевцiв, ткачiв, ковалiв, шаповалiв, старовиннi вози, плуги, борони, опрiч того - неводи, риболовнi сiтки, рагелi, хватки, вершi. В селах Днiпропетровщини дiвчата та молодицi любили розмальовувати сухими фарбами комини, сволоки, слуховi вiкна, скринi тощо. Робилося це дуже виразно й барвисте. Частiше малювали квiти, трави, деревця, рiдше птахiв та людей. Слiд сказати, що малюнки цi були дуже вдалi. До 1923 року їх налiчувалося в музеї понад тисячу. Дмитро Iванович казав, що ранiш українськi етнографи не звертали на це уваги i не збирали такого матерiалу. Не було таких зразкiв малювання навiть у столичних музеях. Зiбрав Дмитро Iванович i виставив у музеї багато глиняних, полив'яних та просто розмальованих мисок, полумискiв, глечикiв та кухликiв. Коло цього посуду стояв український весiльний стiл, на якому лежали коровай, шишки, а зверху - уткнуте в глечик гiльце, без якого не буває весiлля. Трохи далi вiд весiльного столу - цiла колекцiя писанок з рiзними малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвiтом, рум'янком - аж сорок вiсiм рiзновидiв. Писанки - теж дуже коштовний матерiал, для того, хто цiкавиться творчiстю народних умiльцiв. Коли пильно придивляєшся до малюнкiв, зроблених на писанках, то мимоволi почуваєш, як тебе вражає художнiй смак i велика рiзноманiтнiсть мотивiв, якi ведуть свiй початок ще з давнiх часiв. Орнаментика писанок привертала до себе увагу рiзних учених - українських, росiйських, чужоземних; етнографи написали вже про неї багато наукових розвiдок, хоч усе це ще далеко не останнє слово науки про писанки. Дмитро Iванович перший на Катеринославщинi зiбрав велику колекцiю української народної вишивки XIX-XX сторiч. Це в основному плахти, сорочки, рушники, хустки, килими, верхнiй одяг. Особливо вражає багата колекцiя петрикiвських орнаментiв XX сторiччя. Яворницький був частим гостем у петрикiвцiв. Вiн знав там усiх майстрiв, що славилися своїми художнiми малюнками, зiбрав у них найрiзноманiтнiшi варiанти декоративного розпису й виставив усе те в музеї. Десь 1923 року Тетяна Якимiвна Пата одержала вiд Д. I. Яворницького теплого листа. Вiн щиро просив її вiдкласти все й прибути до нього в дуже важливiй справi. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому. Вчений тепло зустрiв гостю. - Коли я був у Петрикiвцi,- почав Дмитро Iванович,- i побачив вашi розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина. Вашi золотi руки, голубко, треба цiлувати. - I видумаєте таке, порепанi руки цiлувати! Хiба я панi? Яворницький нахмурився. Вiн уважно слухав просту селянку-трудiвницю. - Що правда, то правда - ви не панi, ви бiльше за панi: руки багатьох панянок не вартi вашого мiзинця. От що. Краса рук не в нiжностi, а в тому, на що вони здатнi, що вони можуть створити для людини. Отож, Тетяно Якимiвно, бережiть свої руки. їх шанобливо будуть цiлувати. Запам'ятайте це! Пiсля теплої розмови Дмитро Iванович запросив гостю випити з дороги чаю. Потiм пiшли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повiв до етнографiчного залу. - Ану, гляньте своїм свiжим оком, чого тут не вистачає? - Мабуть, петрикiвських розписiв! - усмiхаючись, нерiшуче сказала Пата. - Ви вгадали. За цим я вас i привiв сюди. Дуже прошу, Тетяно Якимiвно, розмалюйте нам стiни цього залу. - Добре. Тiльки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде... - А ви зробiть так, як умiєте. Через кiлька днiв стiни етнографiчного вiддiлу музею зацвiли чарами - квiтами, вiд яких нiби повiяло степом. Як тiльки Дмитро Iванович заходив у музей, вiн перш за все прямував у цей вiддiл, довго милувався неповторними розписами. А потiм одного разу викликав художника Василя Степановича Соляника i попросив його скомпонувати з цих малюнкiв панно. Художник охоче погодився. 1929 року фото цього панно було опублiковане в першому томi збiрника Днiпропетровського крайового iсторично-археологiчного музею. Колекцiя рiзноманiтних малюнкiв петрикiвських майстрiв i нинi зберiгається в фондах музею. А 1960 року в Днiпропетровському музеї було вiдкрито виставку праць народних майстрiв села Петрикiвки, присвячену декадi української лiтератури й мистецтва в Москвi. Мистецтво петрикiвських народних умiльцiв - це гордiсть нашого краю. В їх композицiях часом можна побачити химернi, фантастичнi форми рослин, квiтiв, ягiд, овочiв, метеликiв. У великих панно трапляються зображення птахiв, яких немає в природi. Найстарiшим майстром у селi Петрикiвцi була Тетяна Якимiвна Пата, яка прожила 95 рокiв i виховала цiле поколiння майстрiв декоративного малювання, їй надано звання заслуженого майстра народної творчостi УРСР i нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Працi Т. Я. Пати та її учнiв вiдомi всiй країнi. Приємно вiдзначити, що панно та фризи її роботи прикрашають стiни музеїв Москви, Ленiнграда, Києва, Львова й Днiпропетровська. А коли була органiзована Всесоюзна сiльськогосподарська виставка в Москвi, то петрикiвськi майстри на чолi з Т. Я. Патою розмалювали спецiалiзовану крамницю кустарних виробiв у павiльйонi Української РСР. Декоративне мистецтво по-справжньому розвивається пiсля Великого Жовтня. 1936 року в селi Петрикiвцi була вiдкрита школа декоративно-прикладного мистецтва. Там викладала Т. Я. Пата, яка пiдготувала десятки чудових майстрiв декоративного розпису. Серед них - Ф. С. Панко, В. I. Соколенке, сестри Вiра й Галина Павленко та iншi. Працi багатьох з них виставленi в музеях Канади, Чехосло-ваччини, США, Францiї, Югославiї, Бельгiї, Iндiї, експонувалися на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi 1958 року. Починаючи з 1958 року у Петрикiвцi працює фабрика сувенiрних виробiв "Дружба". Тут пiд керiвництвом вiдомого художника, учня Т. Я. Пати, Ф. С. Панка (заслуженого майстра народної творчостi УРСР) працюють представники старшого поколiння Г. I. Iсаєва, Г. Я. Прудник, Т. Ф. Завгороднiй, М. Г. Шишацька, С. Я. Клюпа та молодi художники Н. I. Шишацька-Турчина, Н. М. Шулик, М. Т. Шишацька та iншi. В тому ж 1958 роцi тут вiдкрився фiлiал дитячої художньої школи. Всi 16 випускникiв - учнi Ф. С. Панка - мають високу квалiфiкацiю по розпису. Багато з них нинi - в художнiх училищах країни. Серед художникiв-петрикiвцiв дев'ять майстрiв є членами Спiлки художникiв УРСР[35]. Група майстрiв петрикiвського розпису за оформлення Будинку художникiв у Києвi, ресторану "Маяк" в Днiпропетровську та iншi великi працi була удостоєна звання лауреатiв Республiканської комсомольської премiї iм. М. Островського. В 1970 роцi при фабрицi вiдкрився експериментальний цех Днiпропетровського художньо-виробничого комбiнату, де працюють майстри художнього розпису. Приємно вiдзначити ще одну деталь. Життя творчого колективу петрикiвчан останнiм часом вiдображено на кiноекранi. За сценарiєм мiсцевої поетеси Н. П. Нiкулiної та режисера А. П. Стафiдова створено два кiнофiльми: "Дивоцвiт" i "Всi барви життя". Хоч фiльми й мають одну й ту ж адресу, одначе вони не повторюють один одного. Якщо кiнотвiр "Усi барви життя" присвячено художньо-поетичному дослiдженню витокiв талановитостi цiлого краю, то "Дивоцвiт" простежує народження гармонiї в душi митця, художнього таланту. Поява цих фiльмiв, якi вийшли на республiканський екран, промовисто свiдчить, що петрикiвський розпис став своєрiдною вiзитною карткою Днiпропетровщини у багатьох куточках нашої Вiтчизни. Повертаючись одного разу з роботи, знайомий професора Яворницького Дмитро Захарович Стрекозов зупинився бiля трамвая, що проходить поблизу парку Шевченка. Дивиться, а з трамвая виходить Дмитро Iванович i щось тримає пiд пахвою. Вiн був у синiх окулярах i помацки пiдходив