до вихiдних дверей. Знаючи про те, що Дмитро Iванович на старiсть погано бачив, Стрекозов швидко пiдбiг, пiдхопив його пiд руку. - А, це ви, Дмитре Захаровичу! Що ви тут поробляєте? - Йду додому. А що це у вас за пакунок? - Присядьмо на лавцi, я покажу вам коштовну рiч. Тут, недалеко вiд трамвайної колiї, вони й присiли на лавцi. Дмитро Iванович обережно розпакував свою ношу. - Бачите, що я добув? - з радiстю i веселою усмiшкою хвалився вiн. - Що ж то за штука? - Це керсетка, українська жiноча кофточка без рукавiв. Рiч старовинна й дуже коштовна,- пояснював Дмитро Iванович. - Де ж ви її добули? - Добув у Чечелiвцi. Ви розумiєте, тричi вже їздив до клятої баби. Ну й бiсова ж баба, такої скупердяги за все Життя не бачив. Вона з мене загадила таку цiну, що розумнiй людинi i на думку не спаде. - Скiльки ж вона запросила? - Двiстi карбованцiв! - А за скiльки ж ви взяли цю керсетку? - За сто тридцять карбованцiв. Дмитро Iванович акуратно склав свою покупку, погладив рукою, мов щось живе, i знову запакував, щоб другого дня виставити в музеї. - Все несiть до музею. Цi слова можна було часто почути вiд Дмитра Iвановича. Вiн звертався з ними до селян, робiтникiв, учителiв - просто як до своїх найкращих друзiв. I вони йшли до музею, приносили рiдкiснi речi, слухали його розповiдi про iсторiю рiдного краю, про iсторiю цiкавих знахiдок. До музею приймали не тiльки тi речi, що вiдображали минуле нашого краю, але й окремi оригiнальнi експонати, що характеризували кмiтливiсть i винахiдливiсть сучасникiв - народних умiльцiв. Якось до музею зайшов слюсар Брянського заводу Архип Сергiйович Кологривенко. Йому дуже хотiлося познайомитися з професором i подарувати крутиголовку. Крутиголовка справдi була цiкава. У звичайнiй пiвлiтровiй пляшцi - модель цебра. Як же вона потрапила туди, коли її денце в кiлька разiв ширше вiд шийки пiвлiтрової пляшки? А це зробив слюсар так: клепки, денце, дерев'янi обручки i ще двадцять п'ять окремих частин вiн припасовував одну до одної "на волi". Коли цебер був уже готовий, кмiтливий слюсар розiбрав його й усi частини поодинцi опустив у пляшку. Спочатку зiбрав денце, потiм навколо нього крiпилися бiчнi клепки, на них надiвалися обручi i, нарештi, було Прикрiплено дужку. Все це зроблено за допомогою пiнцета, гачкiв та iнших iнструментiв. Цю крутиголовку А. С. Кологривенко подарував музеєвi ще 1925 року. НЕЗАМУЛЕНI ДЖЕРЕЛА_ _ Якось зранку просто з вокзалу приїхав до мене один чоловiк. Це був сiмдесятирiчний засмаглий, високий на зрiст, худорлявий дiдусь у брилi. Його пишнi рудi вуса були закуренi самосадом. У руцi з вузлуватими пальцями дiдусь тримав невеличку валiзку. - Пробачте, я до вас! - звернувся гiсть, несмiливо переступивши порiг. - Прошу, заходьте! - Оце прибув по свiжих слiдах. Чув я, що ви пишете про Дмитра Iвановича Яворницького книжку. - Так, пишу. А хто ж ви будете? - Я Залiзняк Марко Микитович. З Дмитром Iвановичем знайомий ще з 1929 року, коли вiн узяв мене в археологiчну експедицiю фотографом. Пiсля коротенького знайомства Марко Микитович вiдкрив свою валiзку й витяг з неї кiлька пакункiв, зв'язаних мотузочками. - Ось вам матерiал до книжки. Берiть, пригодиться! В пакунках - фото академiка, його листи до Залiзняка, листи до вченого вiд сестри та матерi Лесi Українки, Гiляровського, Ревуцького та iнших. - Дякую, Марку Микитовичу, за фото й листи. Вони й справдi пригодяться. А скажiть, хто ви й звiдки? - Я все своє життя бiля землi порався,- вiдповiв Залiзняк.- Двадцятий рiк працюю в колгоспi "Дружба", що в Червоноармiйському районi на Донбасi. Виростив добрячий сад у колгоспi, розвiв пасiку, а тепер уже на пенсiї. Та, правду кажучи, не сидиться: частенько пораюся на колгоспному дворi. - А як ви навчилися фотографувати? - Це так, для душi. Цим дiлом я здавна займаюсь. Воно менi придалося, .коли я ще служив солдатом до революцiї, потiм у Червонiй Армiї, а далi - в колгоспi. Оте саме фотоаматорство й привело мене до Яворницького, а потiм до експедицiї. Прiзвище гостя менi видалося знайомим. I справдi, коли я одного разу розглядав архiви археологiчної експедицiї, яка працювала пiд керiвництвом Д. I. Яворницького на територiї Днiпрогесу та на узбережжi Днiпра, менi трапилися до рук звiти, з яких видно, що один з фотографiв експедицiї був Марко Залiзняк. Колишнi працiвники музею розповiли, що Залiзняк довго спiвробiтничав з ученим, збирав для нього етнографiчний матерiал. Отже, передi мною сидiла людина, яка протягом десяти рокiв спiлкувалася в роботi з Д. I. Яворницьким. Академiк щиро полюбив Залiзняка, листувався з ним, запрошував до себе в гостi всю його сiм'ю. - Менi дуже хотiлося, Марку Микитовичу,- звернувся я до нього,- щоб ви розповiли про свої зустрiчi з Яворницьким. Залiзняк витяг з кишенi мiцного самосаду, скрутив цигарку й затягся густим димом... ...Це було напровеснi 1929 року. Якось Залiзняк приїхав до Днiпропетровська купити фотоматерiали. Було ще рано. Крамницi зачиненi. Вирушив вiн з вокзалу й попрямував проспектом Карла Маркса. Опинився аж у нагiрнiй частинi. Глядь, а лiворуч стоїть чепурний будинок, оточений кам'яними бабами. Мiж ними видiлялася велика статуя Катерини II. Пiдiйшов ближче, читає: "Iсторичний музей". "От i добре,- подумав,- давно мрiяв побувати в ньому". Почекав з пiвгодини. Чує, хтось зсередини вiдчиняє дверi. З музею вийшов сивенький дiдок з ключами в руках. - Можна зайти? - Заходьте, музей вiдчинено. Зайшов Залiзняк до музею, оглянув його. В найбiльшому залi, в самому центрi, стояла восьмигранна вiтрина. Дивиться вiн - усерединi лежать ювiлейнi адреси, рiзнi дарунки, а зверху - мармуровий бюст Д. I. Яворницького. Залiзняка дуже цiкавила ця людина. Чув вiн про нього, але досi ще не бачив. Уже виходячи з музею, побачив на дверях напис: "Директор". Зайшов туди й питає вченого секретаря: - Чи можна побачити директора? - Зараз його ще немає. Почекайте. А що у вас до нього, якi справи? - Та я з села: привiз з собою деякi фотокартки. Чи не пригодяться вони для музею? - Покажiть! Залiзняк показав пачку фотокарток. Секретар музею уважно розглянув їх i сказав: - Цiкавi у вас фотокартки, думаю, що Дмитровi Iвановичу вони сподобаються. Але вам доведеться трохи почекати. Чекати Залiзняковi не було часу, бо вiн поспiшав до крамниць, щоб не спiзнитися потiм до поїзда. Тодi секретар йому й каже: - Я дам вам його домашню адресу. Запишiть: "Майдан Шевченка, п'ять". - Дякую! Секретар пообiцяв розповiсти про цi фото Яворницькому. Дуже жалкував Залiзняк, що в той день, як вiн був у музеї, йому не довелося побачитись з професором Яворницьким. Повернувшись додому, вiн зразу ж кинувся лаштувати фото, щоб надiслати їх ученому поштою, а за одним заходом i листа. Залiзняк писав: "Шановний Дмитре Iвановичу, дорогий професоре! Пробачте менi, що я лiзу до вас з своїми фотокартками. Був я в музеї, та за браком часу менi не пощастило з вами побачитися. Ваш секретар, напевне, розповiв про мене, бо вiн бачив фотокартки. Отже, надсилаю вам купу фотокарток. Подивiться, будь ласка, якщо там знайдете щось путяще,- заберiть їх для музею. Тут сфотографовано селянськi весiлля, старих людей у характерному одязi, вiджилу технiку тощо. Був би радий, якби ви порадували мене хоч би невеличкою вiдповiддю. Щиро вiтаю i земно кланяюся"[36]. Коли Дмитро Iванович одержав бандероль вiд Залiзняка й глянув на фото, вiн страшенно зрадiв. Уважно переглянув їх i того ж дня принiс до музею. Вiн зiбрав науковцiв-етнографiв, показував фотознiмки й хвалив Залiзняка за вдалi сюжети, за його доброякiсну працю. - Цi фотокартки мають для музею велику цiннiсть: вони показують побут i життя краю,- казав Яворницький. Вiн попросив у секретаря паперу й тут же з любов'ю став писати: "Шановний Марку Микитовичу! Щиросердно дякую Вам за присланi фотознiмки. Тут багато чого є цiнного для науки. Фотографуйте й далi все те, що вiдображає побут людей. Прикладаю моє звертання до вчителiв про збирання етнографiчного й фольклорного матерiалу. Було б добре, якби ви записували цiкавi слова й вислови селян та надсилали менi для українського словника, який я пишу вже давно. Будете в мiстi - зайдiть до мене. З щирою пошаною Дм. їв. Яворницький" Одержавши цього листа, Марко Микитович з бiльшим запалом узявся збирати матерiали й фотографувати старовину. А згодом послав фотознiмки й записанi слова. Послав i чекав, що скаже вчений. Нарештi надiйшла вiдповiдь. Цей лист Марко Микитович зберiг. Оскiльки лист має великий iнтерес для етнографiв, наводимо його цiлком. "Вельмишановний Марку Микитовичу! Вашi фотознiмки я одержав i гаряче, вiд щирого серця, дякую вам за них. Це є живi картини з живого життя українського народу, дорогий матерiал для науки етнографiї. Йдiть i далi по тому ж шляху: знiмайте характернi типи людей, їх житла, одежу, хазяйськi приладдя, худобу - все, що коло чоловiка й для чоловiка. Записуйте народнi пiснi, казки, прислiв'я, загадки, окремi виразнi слова, лайки, вуличнi прiзвища - в усьому цьому виявляється душа, серце, розум, бажання живого чоловiка. Ви приклали до Вашого листа тiльки 13 українських слiв, а якi ж вони характернi та виразнi! Давайте ж менi, давайте побiльше таких слiв! Не пропускайте мимо себе й таких слiв, якi звуться соромливими словами. Для науки немає соромливих слiв. Iнодi в таких словах криється глибоченна старовина, яка значила зовсiм не те, що вона значить зараз. Ви от носите iм'я Марка, а ось скiльки б'юсь, щоб дiзнати, чого той Марко товчеться по пеклу, а й досi того не доб'юся. Вiдкiля пiшла ця поговiрка, i як це пояснює сам український народ, нi один славiст менi не довiв. Я не можу зараз дати Вам матерiальної допомоги, щоб облегчити Вашу роботу, бо Ви самi добре знаєте, яке ми нинi переживаємо безгрiшшя. А проте, коли в нас забряжчать у кишенi побрязкачi, то ми не пошкодуємо розтулити перед Вами свого гаманця, щоб дати Вам допомогу ширше розгорнути свою працю на нивi рiдної науки. Про той матерiал, який є в нас у музеї, ви не турбуйтеся, бо про нього турбується сама держава. З щирою та правдивою до вас повагою Дм. їв. Яворницький" 25/ХI 1930 p. - У цьому листi я вiдчув стiльки тепла й справжньої доброзичливостi,- казав Залiзняк,- що загорiвся великою охотою служити для вченого й для музею: фотографувати, збирати для науки все, що бiля людей i для людей. Збирав i нараз надсилав цей матерiал Дмитровi Iвановичу. Мiж ученим i фотографом-селянином зав'язалася тепла дружба. Вже трохи пiзнiше Дмитро Iванович запросив Залiзняка прибути до нього додому. "Вельмишановний Марку Микитовичу! Я хотiв би за всяку цiну бачити вас у себе вдома. Ким i де ви працюєте? Яка у вас сiм'я? Коли у вас е змога, то приїдьте до мене та захватiть портрет свого батька, якщо вiн є. З щирою пошаною Дм. Яворницький" 25/III 31 р. Одержавши цього листа, Залiзняк вiдклав усi справи й не поїхав, а полетiв у Днiпропетровськ. Йому дуже кортiло побачити, який же вiн е, той професор, що так тепло листується з ним i добросердно запрошує його до себе. На майданi Шевченка Марко Залiзняк знайшов будинок номер п'ять. Натиснув на кнопку. За дверима почувся голос; - Хто там? - Це я, Залiзняк, iз Удачної. - А-а! Залiзняк! Заходьте, заходьте! - ласкаво запросив Яворницький.- А ваше прiзвище не просте - iсторичне, першим його оспiвав Тарас Шевченко! Дмитро Iванович потиснув руку i запросив гостя до свiтлицi. Тут Марко Микитович передав Яворницькому свої етнографiчнi фотознiмки, а за одним заходом свого зошита, в якому карлючками були записанi селянськi пiснi, новi слова, якi ввiйшли в ужиток колгоспникiв. Це були найдо-дожчi дарунки для вченого. Дмитро Iванович пiдвiвся з свого крiсла, пiдiйшов до Залiзняка й сiв бiля нього на канапi. Цiкава розмова мiж ученим i фотографом тривала довго. Стрiлка годинника вже порушила режим у цьому будинковi. Але Дмитро Iванович не пускав гостя, вiн усе глибше й глибше проникав у його душу, цiкавився життям. - А як же ви, в глухому селi та ще в дореволюцiйнi часи, стали фотографом? - А це було так. Ще юнаком, пiсля закiнчення двокласної школи, я вичитав у газетi таку об'яву: "Хто хоче заробити 100 карбованцiв у мiсяць, придбайте в Харковi за чотири карбованцi апарат "Фотокартонет". Батько мiй був людина побожна, вiн категорично виступив проти мого задуму. "Ти, Марку, викинь з своєї дурної голови отой фотоапарат,- якось нагримав вiн.- Оте дiло вiд сатани!" Тодi я потай вiд батька зiбрав од щедрування, посипання та поздоровлення з Новим роком чотири карбованцi, сходив до поштаря, i вiн допомiг менi оформити замовлення. Через тиждень я одержав посилку з фотоапаратом i приладдям до нього. З того часу я не розлучався з цим дiлом - став фотоаматором. Дмитро Iванович уважно слухав Залiзняка, iнколи всмiхався, перепитував окремi слова та вислови. - Так у вас, виходить, є великий досвiд! Це ж прекрасно. Отакого чоловiка я й шукав. - Воно-то прекрасно, але й не дуже: були в мене i приключки з цим фото, були й невдачi. - Якi ж приключки? - спитав Яворницький. - Це було пiд час вiйни в чотирнадцятому роцi. Мене забрали до вiйська, послали полковим фотографом. I ось там вийшла оказiя. - Яка? - Ось яка. Iде менi назустрiч командир полку. А я зняв свого кашкета та й кажу: "Драстуйте, з середою будьте здоровi!" Вiн спочатку аж чмихнув, а потiм визвiрився на мене злими очима та як гаркне: "Струнко! Ти хто такий?" Я кажу: "Фотограф, ось мiй документ!" - "В стрiй, на передову! Менi фотографи не потрiбнi!" I опинився Залiзняк на передовiй позицiї, був поранений, а все ж носив фотоапарата, з ним не розлучався i в госпiталi, i все своє життя. Яворницький вислухав цей епiзод, добре посмiявся, потiм вийняв книжечку й щось записав до неї. - Так от що, Марку Микитовичу, йдiть до мене фотографом. Пишiть заяву, а завтра я дам наказа, щоб зарахувати вас до археологiчної експедицiї на лiтнiй сезон. Як, вiдпустять вас з колгоспу? Залiзняк з великою охотою прийняв запрошення керiвника експедицiї стати фотографом. А щоб не було будь-яких непорозумiнь, вiн попросив академiка написати про це листа до голови колгоспу iм. Дем'яна Бедного. Правлiння колгоспу не перечило. Тодi Залiзняк з дружиною та матiр'ю взяли квитки й приїхали просто до свого знайомого Д. I. Яворницького. Професор гостинно прийняв їх. Уже надвечiр Залiзняк спитав Дмитра Iвановича: - А де ж ми, своєю капелою, будемо ночувати? - Як де? Тут, у мене. Забирайте оцю, поряд з моїм кабiнетом, кiмнату та й живiть там, як дома. Але одна умова: гуляйте собi в Днiпропетровську скiльки вам треба, а на снiданок, обiд i вечерю бути всiм зi мною за столом. Через два днi мати й дружина Залiзняка, впоравшись з своїми справами, повернулися назад, а Марко Микитович приготувався їхати Днiпром до експедицiї. Але Дмитро Iванович тимчасово вiдклав цю подорож. - Тепер,- каже вiн,- небувала повiнь на Днiпрi. Вам Треба їхати до Вовнiг, а там вода пiднялася на вiсiмнадцять метрiв - таке було сiмдесят п'ять рокiв тому. Будьте ви в мене, поки спаде вода. А щоб ви не сумували, зайдiмо до мого кабiнету. Зайшли. Залiзняк глянув на шафи з книгами, на гори аркушiв, списаних рукою вченого, а потiм спитав Яворницького: - Який у вас, Дмитре Iвановичу, режим i над чим ви зараз працюєте? - Закон мого життя такий: о шостiй годинi я вже на ногах, до дванадцятої ночi пишу, працюю над словником, над iсторичними матерiалами. Цю роботу я виконую бiльше стоячи. Потiм Дмитро Iванович повiв гостя до залу й показав йому "домашнiй музей". На стiнах i на столах десять рiзних старовинних годинникiв: однi з них кують зозулями, другi грають, третi дзвонять. Тут рiзнi статуї, оригiнальний український посуд, усякi коштовнi європейськi вироби й церковне начиння. Залiзняк глянув на рiдкiснi скарби й жартома спитав: - Як це до вас, Дмитре Iвановичу, не добралися? - Е-е-е, голубе, не штука загнути крюка! Це ж не моє - музейне. Там немає вже де поставити експонати, тому несуть їх сюди, в мiй будинок, так би мовити, у фiлiал музею. Довелося менi, Марку Микитовичу, скуштувати в життi всякого - i солодкого, i гiркого, а бiльш за все ковтав гiрке... Та, як бачите,- живучий, працюю для науки i для людей далi. Дмитро Iванович пiдiйшов до свого столу, сiв i знову за В перо. Залiзняк лiг вiдпочити на канапi, що стояла проти кабiнету. Яворницький витяг з шафи три томи й пiднiс їх Залiзняковi. - Вiзьмiть цi книги та прогляньте їх: це iсторiя запорозьких козакiв - те, чому я присвятив усе своє життя. Залiзняк читав їх три днi. Читав i думав собi: "Яку ж треба мати голову, щоб написати отакеннi томи? Отож, мабуть, недаремно кажуть: учений чоловiк видющий, а неучений ходе з зав'язаними очима". I раптом у фотографа виникла iдея - зафiксувати вченого за працею. - Дозвольте, Дмитре Iвановичу, я вас проти цього вiкна сфотографую з вашими творами. Сiдайте на оце крiсло й вiзьмiть у руки всi свої твори. Дмитро Iванович як засмiється, як зарегоче, аж Залiзняк розгубився. Фотограф нiяк не мiг второпати, чого професор так смiється. Розгублено спитав: - Може, я що не так сказав, то пробачте менi. - Нi, ви, голубчику, все добре сказали, але навiщо ви хочете мене на старостi лiт задавити? - Як? - злякався Залiзняк. Дмитро Iванович знову зайшовся смiхом. А потiм встав з крiсла й пiдiйшов до шафи з книжками. - Бачите оцю шафу? - Бачу. - Так от, до речi, цю шафу, рiзьблену та поцяцьковану перламутром, робив великий майстер, а подарував менi її один французький письменник. Бачите оцi книжки? Оце все мої твори, а їх далеко перевалило за сотню. Так хiба ж я зможу їх удержати на руках, як ото ви сказали? Залiзняк покрутив головою i здивовано спитав Яворницького: - Чи вже ж ото все вашi твори? - Все мої. - Ого-го!.. Ну й напузирили ж ви їх! Почувши це слово, Дмитро Iванович перепитав його й зразу ж - до словника. - Ну, якщо так,- каже Залiзняк,- то сiдайте в крiсло, а я накладу на вашi колiна стiльки книг, скiльки витримаєте. - Гаразд, давайте! З мене малював Рєпiн запорозького писаря, фотографував мене першокласний майстер Е. Й. Федорович, але нiхто з них не придумав такого, як оце ви! Залiзняк поклав на колiна Яворницького понад десять важкуватих книг. - Мабуть, досить, Марку Микитовичу, а то бiльше не Витримаю, розпадеться тодi ваша споруда,- попросив Дмитро Iванович. Залiзняк швидко встановив штатив, навiв апарата i напрочуд удало сфотографував Яворницького з його творами - один раз без окулярiв, а другий раз - в окулярах. Дмитро Iванович, добре насмiявшись, утомився i тут же, Сидячи в крiслi, задрiмав. Цей момент Залiзняк теж зафiксував. I добре зробив, бо таких фотознiмкiв з Яворницького досi ще нiхто не робив. Вони були останнi в життi Яворницького. Одного ранку, пiсля снiданку, Дмитро Iванович узяв Залiзняка пiд руку й пiшов з ним до музею оглядати експонати. - А що це за старовинна бандура? Де ви її дiстали? - Ця бандура має цiкаву iсторiю. Прочув я, що на Полтавщинi живе один бандурист i грає вiн на запорозькiй кобзi. Я сiв на поїзд i - туди. Розшукав його, запросив до Катеринослава. Тут допомiг йому виступити на концертi. Бандурист заробив чимало побрязкачiв. Тодi я йому й кажу: "Друже мiй, залиште свою бандуру в музеї, а собi придбайте нову, двiнку, оздоблену". Бандурист погодився. I ось музей збагатiв ще на запорозьку бандуру. Якийсь козарлюга-запорожець розважав свою душу, граючи на нiй...- сказав замислено Дмитро Iванович.- А ця бандура ввiйшла i в новiтню iсторiю: її змалював Ренiн, i той малюнок умiщено в книжцi "Запорожье в остатках старины и в преданиях народа". Он воно як! А ось, до речi, й малюнки Рєпiна. Тут їх кiлька десяткiв. Спасибi Iллi Юхимовичу, моєму земляковi, за те, що подарував їх нашому музеєвi. У травнi 1931 року Дмитро Iванович порадив Залiзняковi їхати до експедицiї не дубом по Днiпру, а поїздом. Через мiсяць, коли спала вода в рiчцi, до Вовнiг приплив i голова експедицiї - академiк Яворницький. До нього на квартиру прибули з Києва чотири студентки-практикантки. Вислухавши їх, Дмитро Iванович призначив дiвчат до археологiчних груп, якi вели розкопки в рiзних пунктах Днiпра. Прощаючись, Дмитро Iванович побажав їм успiху i кинув жартiвливу реплiку: - Iдiть, працюйте з любов'ю, а як вийдете замiж, так щоб нам побiльше народили археологiв, а то старi йдуть на пенсiю, а молодих щось я не бачу... - Ходiмо сьогоднi до сiльради, нам же треба там зареєструватись! - сказав якось Дмитро Iванович, звертаючись до Залiзняка. - Ходiмо! Дмитро Iванович надiв бiлий костюм, капелюх, свiтлозахиснi окуляри, взяв цiпок, i вони пiшли до сiльради. Привiталися. Залiзняк помiтив, що їх прийняли спочатку сухо, К не вельми привiтно. Хтось навiть тихенько шепнув: "Це, мабуть, буржуй!" А коли Яворницький, цей артист слова, почав розповiдати про минуле, всi кинули свою роботу й стали уважно слухати розповiдь ученого. Вже через годину вони заприятелювали з ним: до експедицiї поставилися тепло, весь час допомагали археологам транспортом, квартирами й харчами. А на квартиру до Яворницького плавом пливли i селяни, i мiсцеве начальство. Одного разу вiн зiбрав майже все село i прочитав лекцiю про археологiчнi розкопки та культуру тих людей, якi жили в цих же Вовнiгах тисячi рокiв тому. Там були знайденi кам'янi вироби: ножi, свердла, скребочки, наконечники стрiл та списи. - От що, Марку Микитовичу, ви сфотографуйте менi всi добутi тут речi в натуральну величину,- звелiв професор. Селянському фотографовi ще не доводилося мати дiло з такими речами, але вiн, будучи з природи кмiтливим чоловiком, добрав способу: клав один сiрничок поряд експоната, а другий, для порiвняння, примощував бiля матового скла. Виходило те, що хотiв Дмитро Iванович. Професор похвалив розторопного фотографа i дав йому складнiшi завдання. Багато селян, якi жили понад Днiпром-Славутою, добре знали свого давнього знайомого Д. I. Яворницького. Надвечiр, коли вже стала менша спека, вiн узяв з собою Залiзняка й пiшов до знайомих селян, щоб пошукати якоїсь старовини; i якщо не пощастить придбати якусь старовинну рiч, то хоч би сфотографувати її. - Матерiал,- казав Дмитро Iванович,- треба добувати просто з живого джерела, з живого духу, з живої мови народу. В одного селянина Дмитро Iванович знайшов пречудесну скриню; вона добре збереглася i, була оздоблена українським орнаментом. - Цю скриню сфотографуйте менi, це дуже рiдкiсна рiч з цiкавими вiзерунками. Згодом вона буде в музеї. Проходячи повз село, Дмитро Iванович помiтив, що бiля Вовнiг розташувався циганський табiр. Вiн пiдiйшов до них, оглянув їхнi шатра, вози, коней, навiть зазирнув у халабуди на возах, а потiм обрав найтиповiшу сiм'ю i попросив Залiзняка зафiксувати момент, коли циган саме кує залiзо, а циганка з люлькою в зубах сидить бiля горна i нагнiтає повiтря в горн. - А навiщо вам цигани? - поцiкавився Залiзняк. - Як навiщо! Цигани вже кiнчають своє мандрiвне життя. Отож для iсторiї це фото якраз i пригодиться. В той час, коли працювала археологiчна експедицiя, з хлiбом та iншими продуктами було сутужне. За постановою уряду, членам археологiчної експедицiї i копачам, якi виконували нелегку фiзичну працю, видавали подвiйний робочий пайок. Коли закiнчили археологiчнi розкопки, їм належало одержати 25 пудiв борошна. Дмитро Iванович зiбрав колектив експедицiї i спитав: - Скажiть менi: чи тут е голоднi мiж вами? - Нi, немає! - гуртом вiдповiли. - Так от що: двадцять п'ять пудiв належного нам борошна зi складу Солонянського райвиконкому не брати, а передати державi. Обiйдемось! Отакої дотримуюсь я думки! - сказав, як зав'язав Яворницький. I, подумавши, додав: - Хiба, може, от що: передайте пекаревi моє прохання: нехай спече велику, пишну українську паляницю. Повеземо її в музей i виставимо напоказ вiдвiдувачам, щоб знали, який ми їли, їмо й будемо їсти хлiб на Українi. ...Тихо, спокiйно й велично несе свої води Днiпро-Славута, обминаючи зустрiчнi гострi та високi скелi. Вранцi, тiльки почало свiтати, до берега пiдплив човен. В нього сiв Дмитро Iванович та два археологи - А. В. Добровольський i П. I. Смоличев - i рушили вниз, ближче до Днiпрогесу, де працювали iншi групи великої експедицiї. - Ну, як тут у вас дiла, козаки?- спитав Яворницький молодого археолога В. А. Грiпченка. - Все гаразд! Знайшли скарб - золотi й срiбнi речi древньої культури, майже все переплавлене. - Добра знахiдка. Дякую за старання, вам пощастило. А ще чим мене порадуєте? - Ось iз котлована вимито землесосом п'ять мечiв i кiлька вiзантiйських монет, гляньте, будь ласка. Дмитро Iванович кинувся розглядати мечi - незвичайнi, їх довжина сягає одного метра, а завширшки вони десять сантиметрiв. Лезо було з обох бокiв орнаментоване золотими вiзерунками. Очевидно, вони попали пiд час якоїсь загадкової катастрофи аж на дно Днiпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими iржею. Лише дерев'яне рукiв'я розпалося, а срiбний дрiт, яким скручувалось рукiв'я, зберiгся. Спецiалiсти стверджують, що тим мечам три тисячi рокiв. Одного разу Дмитро Iванович запросив до кабiнету музею вченого секретаря i сказав йому: - Викличте сюди телеграмою всiх археологи, проведемо нараду. Через три днi з'їхалися до музею археологи. Дмитро Iванович заслухав їхнi звiти, а потiм пiдвiвся з крiсла, оглянув присутнiх i промовив: - Тут ось яка справа. Пiдходить час, коли пороги навiки сховають пiд воду деякi iсторичнi мiсця, канави, острови будуть затопленi. Я вирiшив оце зiбрати вас до музею, сiсти з вами на дуба "Сiчовика", що я вже приговорив у лоцманiв, i в останнiй раз проїдемося козацьким ходом. Як ви на це? Згоднi? - Так це ж добре, Дмитре Iвановичу, краще й придумати не можна,- вiдповiли археологи. 5 серпня 1931 року в дуб сiло 23 чоловiки. Вже хотiли рушати, але чекають команди сiмдесятишестирiчного отамана цiєї екскурсiї Дмитра Iвановича. Вiн когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка бiжать до берега дванадцять письменникiв, якi прибули з Харкова, щоб з Яворницьким проїхатися востаннє на дубi до Кiчкаса. - От кого я ще чекав! - сказав Яворницький, усмiхаючись.- Адже я вчора одержав телеграму, щоб узяти їхню братiю з собою. В дубi стало тридцять п'ять чоловiк. Залiзняк прицiлився i сфотографував їх. Пiсля цього дано сигнал, i дуб вiдчалив од берега. Перша ночiвля була у Волоському. Невтомний Дмитро Iванович усю дорогу розповiдав їм усяку всячину. Дехто з письменникiв писав нотатки в свої дорожнi книжечки. Дорогою Дмитро Iванович проспiвав кiлька старовинних козацьких пiсень. Йому пiдтягували гучнi молодi голоси екскурсантiв. Стали наближатися до Ненаситця. - Ну, хлопцi, знiмайте з себе все, залиште тiльки труси! - звелiв Дмитро Iванович.- Не бiйтеся, але обережнiсть не завадить. - Держiться, хлопцi!- гучно вигукнув лоцман, наполiгши на весла. Раптом як шугоне дуб у безодню, i вода вмить залила все товариство. В багатьох тьохнуло пiд серцем. I зразу ж дуб вискочив на рiвну-воду. В човен налилося води. її швиденько вичерпали. Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й смiх. Дехто з гостей зблiд, але, дивлячись на спокiйне обличчя старого Яворницького, який сидiв поруч лоцмана, намагався приховати свiй мимовiльний страх. ...Настала осiнь. Пiшли дощi. Археологiчна експедицiя закiнчила свою роботу. Фотограф Залiзняк успiшно впорався з своїм завданням. - Ну, Марку Микитовичу, дякую вам за сумлiнну працю. Ви, козаче, виправдали мої сподiванки. Спасибi, велике спасибi вам! Залiзняк знову повернувся до свого колгоспу. Але листування з Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав i далi етнографiчнi матерiали, рiдкiснi фотознiмки та сердечнi слова подяки за добру науку. СУПЕРЕЧКА 3 ПОМIЩИКОМ_ _ На широких степах помiщика Ераста Бродського у Верхньоднiпровському повiтi стояло багато могил, а на них кам'яних баб. Про цього помiщика далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його степи була назавжди закрита. Бродський тiльки невеличку частину своєї землi зорював пiд посiви, а тисячi десятин цiлини, вкритої тирсою та пирiєм, залишав пiд випас. По нiй ходили величезнi отари овець i череда рогатої худоби. Хоч селяни бiдували без землi, тодi як широкi помiщицькi лани були пiд випасом, та Бродському було байдуже. Старi люди розповiдали, що коли Бродський продавав пшеницю, то пiдсипав до чистого зерна вагон пилюги, яку селянськi дiтлахи збирали для нього на дорогах. Дмитро Iванович приїхав на Станцiю Ерастiвка, вийшов з поїзда i пiшки пройшовся до маєтку Бродського, що за п'ять кiлометрiв вiд станцiї Ерастiвка. Бродський зустрiв гостя холодно i насторожено. Вiн уже знав Яворницького й догадувався, що його приїзд до маєтку не обiйдеться без того, щоб чимось не поступитися. - Яким це побитом, Дмитре Iвановичу, ви забились у наш край? Що привело вас до мене? - примруживши очi, поцiкавився Бродський. - Могили та кам'янi баби приведи мене сюди. Бродський зразу ж нахмурився. Але Дмитро Iванович знав одне дошкульне мiсце в цього пана - його шанолюбство. Цим вiн i скористувався тепер. - А чого це вас, Дмитре Iвановичу, тягне на мої степи, хiба могили виросли тiльки на моїй землi? Вони ж є i в iнших краях! - Що правда, то правда - є, але там немає таких господарiв, як ви. Я вважаю за краще звернутися до вас - людини тямущої, свiдомої, культурної, яка вмiє шанувати пам'ятники минувшини i, розумiється, допоможе в археологiчних дослiдженнях могил. Як ви на це? - Так я й знав. Ну що ж, берiть копачiв та розкопуйте отут, поблизу маєтку, двi могили,- неохоче погодився господар степу. Дмитро Iванович подякував i другого дня зранку, поки Бродський ще не передумав, почав розкопки. У могилах знайдено кiстяки, стрiлочки, наконечники списiв, лукiв, залiзнi речi. Бродський i сам любив старовину. Тому час вiд часу приїздив на баскому вороному жеребцi й уважно розглядав викопанi там речi. На другий день розкопок археологовi пощастило. Дмитро Iванович знайшов найдорожчi речi - не золото, не дiаманти, а кам'янi форми - виливницi, призначенi для литва бронзового знаряддя, яким у давнi часи користувалися люди. Та недовго вчений милувався цiєю знахiдкою, бо про неї зразу ж дiзнався Бродський; вiн немов з-пiд землi з'явився бiля могили. - Ану, Дмитре Iвановичу, покажiть виливницi. Археолог неохоче показав рiдкiсну знахiдку. Бродський узяв її до рук, цмокнув язиком, оглянув, а потiм категорично сказав: - Цi виливницi я заберу собi, а все iнше, що ви знайдете,- берiть у музей. - Як це собi? - здивувався археолог.- Це ж музейний скарб! - Земля моя, могили мої i те, що в могилах,- теж моє. Отож буде так, як я сказав. Нахабство помiщика обурило вченого. Яворницький одразу ж припинив розкопки й пiшов порадитися до свого доброго приятеля Павла Федоровича Тушкана - директора дослiдної станцiї i середньої сiльськогосподарської школи, яка була на землi Бродського. - Бiда, Павле Федоровичу,розводив руками Яворницький. - Що сталося, яка бiда? - Та як же,- бiдкався археолог,- супостат Бродський забрав викопанi кам'янi формочки для литва. Як вам це подобається? - Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, вiн поверне до музею. А поки що, мiй друже, спочиньте, а я тим часом розповiм вам про свої мандрiвки до помiщикiв. Хочете? - Будь ласка, послухаю: ви менi обiцяли викласти всi подробицi, слухаю. Агроном Тушкан, щоб вибрати пiдхоже мiсце для школи й дослiдної станцiї, вiдвiдав багато помiщикiв, оглянув їхнi землi, ставки, лiси. Про свої враження вiд цих зустрiчей вiн докладно розповiв Яворницькому. Типи й характернi риси помiщикiв, про якi вiн розповiв, наштовхнули Дмитра Iвановича на думку написати книжку "Помiж панами". В цьому художньому творi Яворницький показав цiлу галерею помiщикiв i земських дiячiв, замiнивши їхнi справжнi прiзвища. Це був суворий вирок устрою, що породив i виховав цих не потрiбних свiтовi людей, якi знали тiльки карти, горiлку та розпусне життя. Розпрощавшись з Тушканом, Яворницький повернувся до Катеринослава. З думки не йшли виливницi. Вiн узяв перо й написав до Бродського листа. Яворницький просив його передати музеєвi виливницi хоч би на час, щоб зробити з них копiї. Але той категорично вiдмовився виконати прохання. Згодом з приводу цього Дмитро Iванович послав до Тушкана листа, в якому виклав свiй гнiв i обурення. Ось кiлька рядкiв з цього листа. "Любий i дорогий куме, Павле Федоровичу! Так паскудний Бродський i не дав менi камiнцiв для того, щоб зробити з них моделi! Нехай же вiн, анахтим, пiдкладе їх собi пiд боки в труну на той свiт! Зате я дуже радий, що побував у Вас, бачив Вас, балакав з Вами i одiбрав од Вас коштовний лексичний матерiал. Iз Вашого "Словничка" я узяв у свiй бiльше ста слiв, яких не було нi в словнику Грiнченка, нi в моєму власному... 2/VII 1914 p. Усiєю душею Ваш Д. Яворницький"[37] Боротьба за виливницi тривала. Пiсля довгої сварки й умовлянь з боку Тушкана i Яворницького помiщик мусив поступитись. Вiн нарештi вiддав виливницi, щоб тiльки зняти з них копiї. Яворницький забрав оригiнали виливниць i зразу ж виставив їх у музеї. Хоч як приндився й казився Бродський, але нi оригiналiв, нi копiй цих формочок вiн уже не одержав. Вони назавжди лишилися в музеї. Пiд цими виливницями появився напис: "Знайденi Д. I. Яворницьким при розкопках могил бiля ст. Ерастiвки". Через деякий час Бродський появився в музеї. - Я приїхав по виливницi, час-бо їх повернути. - Це ви так думаєте, що час, а я iншої думки: не збираюсь їх повертати. - Чому? - А тому, що на своїх степах i могилах - ви господар, а тут - я. Там було по-вашому, а тут по-моєму. З народного музею речей не повертаю. Бувайте здоровенькi! _ХОЧ З-ПIД ЗЕМЛI, А ДО МУЗЕЮ__ _ Одного лiтнього дня, десь у тридцятих роках, Iван Iларiонович Позняков узяв свого тринадцятилiтнього сина Костю (нинi - професор, доктор iсторичних наук) i пiшов просто до Яворницького додому. Натиснув кнопку. Вiдчинилися дверi. - Прошу, заходьте! - гостинно запросив Дмитро Iванович. - Ви пробачте нам, професоре, що ми з сином, не знайомi вам люди, потурбували вас вдома. На вустах Яворницького з'явилась лагiдна усмiшка: - Я завжди радiю, коли до мене йдуть люди. Що ж ви хотiли? Що вас цiкавить? - Та що ж,- несмiливо почав Iван Iларiонович,- мiй син десь почув, що у вашому будинку є запорожцi. "Ходiм, каже, та й ходiм глянути козакiв". Ну, а я за одним ходом хотiв з вами познайомитись та попросити, щоб ви показали свiй домашнiй музей. - Ну що ж, можна. Ходiмте. Господар повiв гостей до залу, де стояло кiлька вiтрин з експонатами, на стiнах висiло чимало картин. Вiн показав музейнi релiквiї, розповiв про iсторiю картин, на яких були зображенi запорожцi. А потiм пiдiйшов до крiсла й попросив Познякових присiсти до нього поближче. - Про запорожцiв ви нам уже розповiли. Дякуємо. Тепер, Дмитре Iвановичу, розкажiть про свої археологiчнi розкопки. Що ви викопуєте в могилах? - Розкажу. Найбiльшi дослiдження менi довелося провести навколо рiчок Орелi, Самари та Кiнських Вод - там, де колись були запорожцi. Оглянув я i дослiдив територiю понад 500 верств, розкопав там 103 могили. - Що ж ви там знайшли таке цiкаве? - Знаходив багато всякої всячини. Викопали ми скорченi та пофарбованi кiстяки, посуд, усякi вироби з металу та кременю. - Це ж як, давнiх часiв? - Скорiш належить до епохи, яка межує з неолiтом та початком металу. Дмитро Iванович пiдвiвся з мiсця, взяв з столу альбом i показав кiлька фотографiй. На них були розкопки могил i знайденi речi. - Ось подивiться на це фото. Тут ви побачите кiстяки кочiвникiв. Бiля цих поховань знайдено грошi часiв чотирнадцятого вiку. Вiдклавши альбом, Дмитро Iванович погладив вуса, розповiв про цiкавiшi знахiдки. - В однiй могилi ми знайшли чоловiчий кiстяк i загнуздану коняку з сiдлом, поховану стоячи. Бiля них лежали залiзнi стрiли, казани, лопати, мiднi наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жiночий кiстяк. Бiля нього - намисто, коштовнi перснi, залишки парчi, шкiряного взуття, бронзове люстерко, сережки тощо. Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, пройшовся по залу, заглянув до однiєї, до другої вiтрини, нiби щось пригадуючи, а потiм повернувся до гостей i розповiв їм про одну з найдорожчих для нього знахiдок. - У могилi бiля села Афанасьєвки, Новомосковського повiту, ми знайшли речi якоїсь вельможної особи - залишки дерев'яної колiсницi, великий мiдний глечик, двi срiбнi позолоченi аграфи, з круглими перлами, а на пальцi правої руки - золотий з яшмою перстень. У лiвiй руцi - срiбний глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кiстяку були розкиданi сiмнадцять срiбних позолочених бляшок, деякi з них мали в собi великi перлини. Бiля жiночого кiстяка знайшли щипчики для виривання волосся з обличчя, три срiбнi вуховертки, одну срiбну ложечку й двi монети з iм'ям Джанiбек-Хана 1342-1357 pp. - А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки? - Доводилося. Це було влiтку 1923 року. Тодi я органiзував археологiчнi розкопки бiля села Лоцманської Кам'янки. I тут Дмитро Iванович розповiв своїм допитливим слухачам, як вiн у тi тяжкi роки, коли не вистачало матерiалiв i харчiв, вдався по допомогу до мiсцевої вiйськової частини. - Перед тим як вирушити на розкопки, я пiшов до командира вiсiмдесят дев'ятого Чонгарського полку й попросив, щоб вiн дав менi похiдну кухню, п'ять озброєних солдатiв для охорони експедицiї та намети. Спасибi йому, вiн щедро допомiг менi. Копали там два тижнi. Всi харчувались з однiєї кухнi. Iнколи я бував за куховара, готував степову пшоняну кашу, заправлену салом. А як настане вечiр, нашi копачi-студенти, було, як утнуть пiсню "Закувала та сива зозуля" або "Реве та стогне Днiпр широкий", так, повiрте, аж луна пiде по Днiпру. Прощаючись з Позняковим, Дмитро Iванович запросив його прийти до музею, де вiн доповнить свої розповiдi про iншi релiквiї. В цей день, коли завiтав до нього знову Позняков, Дмитро Iванович вiв за собою екскурсiю ленiнградських учителiв. Пояснення робив росiйською мовою. Всi уважно слухали. I ось одна наймолодша дiвчина якось знехотя йшла у хвостi екскурсiї, взяла та й присiла на сволок запорозького куреня. Коли Дмитро Iванович побачив це, зблiд i припинив пояснення. А потiм звернувся до старенької бабусi Дiбрової - доглядачки музею: - Подайте отiй молодiй панi моє крiсло, бо вона, напевне, втомилась. А я, сiмдесятип'ятирiчний дiд, пройдуся з вами далi по музею... На дiвчину всi глянули. Вона почервонiла, встала з сволока й кинулася до гурту, але перед цим пiдiйшла до професора й попросила вибачити їй. Екскурсiя посувалася далi. Зайшли до вiддiлу, де стояло сiльськогосподарське знаряддя. - Що це за дивний плуг? - спитав Iван Iларiонович. - Перед вами - плуг, в якому тiльки один градiль має довжину два метри. Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари волiв. Бiдняк чи середняк не могли ним користуватися, бо не мали тягла. Тiльки багатому вiн був пiд силу. Плуг, як бачите, непомiрно великий, незграбний, градiль i чепiга зробленi з букового дерева, в ньому тiльки лемiш та чересло залiзнi. Це - старовинна й вiдстала технiка дев'ятнадцятого - двадцятого вiкiв. А ось вам уже Яруга технiка - залiзний плуг: вiн легший, зручнiший. Це вже прогрес. А гляньте на оце фото. Тут зображено трактора ХТЗ - це витвiр сучасної доби. Сюди волiв уже не треба - вся сила в моторi, а бiля нього - вмiлi руки людини. Керiвник екскурсi